ТОР 5 статей:
Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия
Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века
Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка
Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы
КАТЕГОРИИ:
- Археология
- Архитектура
- Астрономия
- Аудит
- Биология
- Ботаника
- Бухгалтерский учёт
- Войное дело
- Генетика
- География
- Геология
- Дизайн
- Искусство
- История
- Кино
- Кулинария
- Культура
- Литература
- Математика
- Медицина
- Металлургия
- Мифология
- Музыка
- Психология
- Религия
- Спорт
- Строительство
- Техника
- Транспорт
- Туризм
- Усадьба
- Физика
- Фотография
- Химия
- Экология
- Электричество
- Электроника
- Энергетика
http://vk.com/public_ua_book 6 страница
Назад ми поверталися вже вдосвіта. — Сьогодні, Ліно, ми поведемо тут караван. Ось цією дорогою. Там дві прірви, через них я перекину тимчасові мости. Ти поїдеш на чолі каравану, і тільки-но побачиш чорного розвідника — збивай. Не можна допускати, щоб вони подавали сигнали своїм. Інакше біда. — Але ж ви прогнали їх, — ризикнула зауважити я. — Ми їх прогнали, Ліно. Та за півгодини тут знову виростуть їхні пости. — Але ж ми перемагаємо! — Нас було двоє, і кожен бився на повну силу. Коли вони побачать Королівство, їх злетиться не просто сотні — багато тисяч… А нас четверо. На весь караван. Якщо вони встигнуть вишикуватися в коло, завести хоровод хоч на секунду — вважай, кінець. І ще паніка, коні злякаються, схарапудяться, переламають ноги… Він говорив дуже переконливо. Я знову добряче налякалася. — А… чому я? Тобто я, звичайно, все зроблю… Та раптом промахнуся? — Не промахнешся. До того ж із тобою будуть Ланс і Гарольд. — А ви? — А я чекатиму інших неприємностей. Сосуни — ідеальний спосіб, щоб відвернути увагу. На місці нашого ворога я дочекався б моменту, коли всі маги дивитимуться в небо, і напав би зі спини… Я перелякано кивнула. Проте одразу ж подумала, що справжній маг дороги в такій ситуації повинен бути трішки впевненішим. — Я зрозуміла, ваша величносте. Можете на мене покластися. — Ну звичайно, я на тебе надіюся… Ти ще щось хочеш запитати? Світлішало. Очі Оберона перестали горіти зеленим. Я кліпнула, потерла повіки, а коли розплющила очі — мій зір був звичайним. Я бачила контури дерев, бачила тіні. Благословлялося на світ, однак мені, як і раніше, не хотілося спати. — Я хотіла запитати… чому, коли я билася в провулку, я не боялася? Ну, майже не боялася. А цих… чесно кажучи… спочатку мені було не по собі. Він потер свою обсмалену бороду. — У провулку ти розуміла, що тобі ні на кого розраховувати. Гарольда було отруєно. Ти вважала його підопічним, а не захисником, і поводилася відповідно. А від мене ти маєш право чекати захисту. Ти думаєш, я допоможу, все зроблю за тебе. — Ні! — Не ображайся, це відбувається несамохіть, поза твоєю волею. Точніше відбувалося. Я тому й узяв тебе з собою, щоб ти стала моїм воїном, а не курчам під крильцем квочечки. Зрозуміло? Фіалк перемахнув через міжгір’я, і ми побачили табір. Розділ чотирнадцятий
Маги в дорозі
На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська. Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті. Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил. Інтуїція? Король верхи на Фіалку кружляв навколо каравану, то виривався уперед, то відставав, то тримався обабіч. Я їхала на чолі колони між Лансом і Гарольдом, і в нас не було часу, щоб і словом перемовитися. Щосекунди над караваном міг злетіти чорний розвідник, і доля Королівства залежала тільки від нашої влучності. Першого розвідника побачив Гарольд, однак збити не зміг — промахнувся. Я бачила, як промінь, випущений моїм наставником, прослизнув під потворним розчепіреним корінням, мало не зачепивши його. Ланс, ніби у сповільненій зйомці, ще тільки повертав голову. Не встигнувши ні про що подумати, я стиснула посох мокрими долонями й розпиляла сосуна навпіл, наче дерево циркулярною пилкою. Запахло стружкою. Дві половинки розвідника рухнули обабіч каравану. Ззаду хтось вигукнув «ура», хтось зааплодував, а я не відчула нічого, окрім роздратування: не час шуміти! Не час радіти! їх тут можуть бути сотні! Другого розвідника збив Ланс, ледве ворухнувши плечем. Потім дуже довго нічого не відбувалося. Від постійного напруження можна було збожеволіти. Дорога була одноманітною, чорний ліс так само тягнувся праворуч, і таким же сірим було пустище. Мені хотілося, щоб хоч що-небудь сталося, — я почувалася пружиною, яку всі розтягують і розтягують, а відпустити забувають… А потім злетіли відразу три розвідники. На такий випадок у нас був договір — я збиваю того, що в центрі, Ланс — лівого, Гарольд — правого. Але ці чорні постійно мінялися місцями! У котрого мені пуляти?! Мало не сталося нещастя: ми з Гарольдом вибрали одну ціль. Ланс підрізав іншого, однак третій — третій шугонув вище, розпрямив гілки, мені здалося, що я вже чую скреготливий крик… І тут Ланс випустив у нього не просто промінь — струмінь вогню. Вогонь охопив сосуна повністю. Розламуючись у повітрі, він полетів вниз і, впавши, перетворився на купу чорної пилюки. Ми мовчали. Це було найстрашніше очікування в моєму житті. Мені ввижалися зграї чудовиськ, що злітають над лісом. Раптом вони почули?! Нічого не відбувалося. Гарольд видихнув крізь зціплені зуби. — Пронесло, — сказав Ланс. І більше нічого не промовив протягом багатьох годин. Чорний ліс помітно порідшав. Змінилося повітря — стало вологішим, було легше дихати. Промчав мимо Оберон, вилетів уперед, провів посохом, перевіряючи, чи нема попереду небезпеки. Повернувся до нас: — Повертаємо ліворуч! До річки! І повів уперед, вказуючи дорогу.
* * *
Це було ще одне моторошне й водночас гарне місце. Річка, що протікала білим кам’янистим ложем, була схожа на лицаря в голчастій броні: береги вкриті величезними кристалами льоду, крижані шпичаки стирчали з дна, наче зуби Фіалка. Подекуди над водою нависали крижані лінзи, такої досконалої форми, ніби їх спеціально виточували на оптичному заводі. І вони діяли, ці лінзи, ще й як. Річка якраз несла труп якогось дрібного звірятка, і, коли воно пропливало під лінзою, я побачила кожну шерстинку, кожен мокрий вусик, кожен пухирець на висолопленому чорному язиці… Мені стало млосно. На щастя, кухарі не брали воду з річки — вони ламали, як хмиз, гігантські бурульки й розтоплювали їх у казанах. Дивно, незважаючи на крижану річку, тут зовсім не було холодно. Над водою постійно клубочився ріденький туман. Цікаво було б прогулятися вздовж берега. Утім, я так втомилася від полювання на розвідників, що ні про які прогулянки й мови не могло бути. — Ліно! Я озирнулася. Принцеса, схожа на Мальвіну (а я тепер точно знала, що це Ельвіра), сиділа на складаному стільчику перед розколотою крижаною лінзою, всміхалася й манила мене пальчиком. — Чого тобі? Мабуть, треба було сказати: слухаю, ваша високосте, чи щось подібне, однак у мене язик не повертався. Та хто вона така, принцеса-наречена? Тягар, річ, традиція, яку терплять для годиться і возять у кареті зі щільно запнутими занавісками. Зле, звичайно, так думати про людину, яку до того ж погано знаєш, та хіба я обіцяла постійно бути доброю? — Ліно… Ви добре стріляєте. Я бачила. Ні, не дарма в школі вивчають байку про ворону й лисицю. А може, навпаки — дарма. Бо якщо тобі правильно лестять — ти починаєш усміхатися. — Як же ви бачили? Адже у вас занавіски… — А я в сідло пересіла, їхала верхи й все бачила. Здалеку, звичайно, нелегко розібрати, хто саме збив чудовисько. Але у вас промінь зелений, я знаю. На мій погляд, цей зелений промінь сосуни запам’ятають назавжди… — Та нічого вони не запам’ятають, — сказала я скромно. — Ті, хто бачили, мертві лежать. — Вони відроджуються зі спор, — заперечила Ельвіра. — Як гриби. Часом досить і однієї гілочки, щоб виросло нове чудовисько. І пам’ять передають потомству… Щоправда, хіба у них є пам’ять? Вони ж належать до найпростіших чудовиськ. По суті, рослини. — Е-е-е, — сказала я. Мені було неприємно, що якась принцеса знає більше за мене. А з іншого боку, вона в цьому світі народилася, виросла, все життя прожила… — А звідки ви, пробачте, все це знаєте? — З книг, — Ельвіра сумно усміхнулася. — У мене ціла бібліотека… була. Її примусили всю покинути. Зайвий вантаж у мандрах. — Е-е-е, — знову пробурмотіла я, не знаючи, що ще сказати. Ельвіра зовсім не схожа на істеричку, як я її собі уявляла. — А… на новому місці книг у вас не буде? — Ніхто не знає, що буде у нас на новому місці, — суворо сказала Ельвіра. — Ніхто не знає, чи буде у нас хоча б дах над головою… Давайте не говоритимемо про це, Ліно. Король не любить, коли про це патякають. А хто не любий королю, тому нелегко живеться в Королівстві, можете мені повірити. Вона говорила з такою гіркою переконаністю, що у мене защеміло під грудьми. — Мені здається, — сказала я обережно, — його величність справедливий… — Так, — Ельвіра кивнула, проте усмішка її була якоюсь надто сумною. — Звичайно, справедливий. Ліно, його високість сказав, що у себе вдома ви вчитеся в школі. Вона не дуже вправно змінювала тему розмови. — Умгу, в школі. — Я пригадала, що справді щось таке говорила принцу. — А що? — Розкажіть, — жадібно попросила Ельвіра. — Мені так хотілося б… Побувати в справжній школі. Хоч разочок. Я розтулила рота, щоб її заспокоїти — нічого хорошого вона не втратила. Бути принцесою-нареченою значно веселіше, ніж кожного дня вставати ще й на світ не займалося, нап’ялювати безглузду форму, брати важеленний рюкзак із нудними книжками и плентатися туди, де тебе дратуватимуть, тобі допікатимуть, дорікатимуть, а потім ще й кричатимуть, бо ти переплутала плюс і мінус чи, наприклад, забула вдома спортивні штани. Усе це вже вертілося у мене на язиці, однак Ельвіра дивилася на мене своїми виразними очима, небесно-синіми, захопленими, і я, пересилюючи себе, подумала: «Навіщо псувати людині свято?» — Школа, — почала я, спершу червоніючи, а потім все більше й більше захоплюючись, — це така величезна будівля. Кожен, хто має право туди ходити, називається учнем. І йому купують на шкільному базарі чудову форму, щоб усі люди на вулиці бачили — йде учень. Вранці ми розсаджуємося кожен за свій стіл, приходить учитель, і тут… починається таке! — Що? — Ельвіра слухала, роззявивши рота. Очі її, і без того немаленькі, стали просто величезними — як у Мальвіни, яку хтось дуже налякав. — Уроки! Це шалено цікаво. То скелет притягнуть. То в банці іскри скачуть. То як почнуть писати на дошці — просто дух захоплює! Ельвіра мрійливо усміхалася. Мені стало соромно — вийшло так, ніби я знущаюся з принцеси-нареченої. — А… де його високість? — цього разу уже я незграбно змінила тему. — Не знаю, — сказала Ельвіра, і її очі з мрійливих стали сердитими. — Гуляє з дівчатами. Чи в батьковому шатрі… Ліно, як я вам заздрю. — Чому? — Бо ви маг дороги. Ви необхідні королю, Королівству, і ви це розумієте… У вас є справа, справжня справа — охороняти нас від чудовиськ. А я можу тільки… Вона замовкла й закусила губу. Здається, вона шкодувала про свої слова. Вони вирвалися у неї самохіттю. — Але ж ви принцеса, — сказала я підбадьорливо. Вона махнула рукою. -А знаєте, яке було у нас Королівство? Дві корови, дві кози, один міністр і один кат. Батько сам сказав: ходи, дочко, шукай собі принца… Я й пішла. Босоніж. Ноги стерла до крові. Зате тепер принцеса-наречена. Поталанило. З тону й голосу Ельвіри виходило, що доля їй випала не надто щаслива. Я не могла її зрозуміти. — Ви… не товаришуєте з принцом? Сваритеся? — Ні… Він дуже милий. Вона знову гірко посміхалася. — Може, у вас не склалися стосунки з королем? — Ліно, — принцеса зітхнула. — Бачите це крісло? Я дістала його в королівському шатрі, довго просила й благала, присягалася, що не можу сидіти на камені… Застуджуюся… Король віддав мені його з таким виглядом, ніби я вимагаю в нього півкоролівства. — Не розумію, — сказала я чесно. — Його величність… — Не треба, Ліно. Вибачте, що я вас потурбувала… — і, обхопивши руками плечі, Ельвіра перевела погляд на річку.
* * *
Пообідали ми скромно. У цих місцях ніде було поповнити запаси, доводилося економити. І навіть добре, що розмова з принцесою Ельвірою засмутила мене до втрати апетиту. Ну треба ж. Крісло вона у короля просила. Мені знову захотілося поговорити з Обероном. Негайно, просто зараз. Я пішла до шатра, та виявилося, що Оберон знову поїхав на розвідку — цього разу з Лансом. Без мене. Безглуздо було ображатися, та я відчула мало не ревнощі. Хіба я погано повела себе в поході? Хіба не я підбила першого розвідника, коли Гарольд промахнувся, а Ланс узагалі ґав ловив? Хіба не я збила сьогодні штук десять сосунів? За допомогою палиці я навчилася робити крижані фігурки. Це було захоплююче заняття: бралася якомога товстіша й прозоріша бурулька й тонким промінцем, як різцем, вирізьблювалися на ній ноги, лапи, роги, морди… Я захопилася. Щораз виходило все ліпше й ліпше, а коли мерзли руки, я гріла їх на теплому набалдашнику посоха. Час від часу я озиралася, чи не з’явиться Фіалк біля шатра — це означало б, що Оберон повернувся… Та час минав, а Фіалка не було. Табір влаштувався тут всерйоз і надовго — варта напинала свої шатра, меншенькі. Канцлер і комендант стояли один навпроти одного, носом до носа і про щось тихо сперечалися. Музиканти розучували якусь п’єсу, їх музика дивно впліталася у спів річки. — …Це боягузтво. Це тільки боягузтво в тобі говорить! Страшно не люблю підслуховувати чужі розмови. Принц і Ельвіра мене не бачили — вони прогулювалися, розмовляючи, вздовж потічка, а мене затуляв від їхніх очей каламутний крижаний валун. Я спрямувала зелений промінь на воду. Зашипіли, випаровуючись, бурульки. Дзенькнувши, тріснула невелика лінза. Принц і принцеса, котрі говорили одночасно, враз замовкли, ніби їм заткнули роти. — Це Ліна, — сказала нарешті Ельвіра й спробувала посміхнутися. Її обличчя було бурячкового кольору. Цікаво, в якому боягузтві звинувачував її принц? Може, вона скиглить і скаржиться, тому що заяча душа? — Хочете? — я простягнула їй крижаного оленя на долоні. Чесно кажучи, він і за лося зійшов би. І за козу. Але однаково був гарний і головне твердо стояв на чотирьох прозорих ніжках. — Олександре, яка краса! — Ельвіра взяла оленя в руки. — Ліно… Ми тут плели всіляку нісенітницю… Адже ви не дуже переймаєтеся? — А я нічого й не чула, — чесно зізналася я. Принц полегшено зітхнув. Цікаво, які це в них таємниці?
* * *
Оберон повернувся пізно ввечері. Я вже дрімала, коли за мною прибіг начальник варти. — Ліно! Тебе до короля! — повідомив він. Я і зраділа, і злякалася. Прихопила про всяк випадок посох — раптом знову візьмуть у розвідку? Оберон стояв посеред шатра, вигляд у нього був утомлений і якийсь невиразний. — Ліно, добрий вечір… Як справи? — Добре… ваша величносте. — Я хочу тобі сказати одну важливу річ. Потім можу забути, а це дуже серйозно… Я навчу тебе, як повернутися у твій світ. Одним кроком. Без моєї допомоги. — Зараз? — я мало посоха не впустила. — Ні, не зараз. Коли Королівство осяде на місці, пустить коріння й збудує замок. Тоді. Якщо мене не буде поряд. — Як це вас не буде поряд? Він глянув мені в очі. — Я хотів сказати, якщо мене вб’ють. У нас попереду небезпечна дорога. Дуже небезпечна. Я дивилася на нього, не знаходячи слів. Те, що він казав, було неможливе. Як це — його вб’ють?! — Отже, ти подумки малюєш лінію… посохом, зосередившись на чомусь, заради чого тобі необхідно повернутися. Це може бути людина чи абстрактне поняття, це неважливо. Потрапити у свій світ насправді легко, набагато важче, ніж проникати в чужий… І робиш цей крок. І ти вдома — сидиш собі на лавці, падає сніг… — Ваша величносте, — сказала я тремтливим голосом, — вас не можуть убити. Він усміхнувся. Поклав руку мені на плече. — Я ще живий, як бачиш, і вмирати не збираюся. Але якщо не передбачу таку можливість — буду дурнем чи злочинцем. Ти все запам’ятала?
* * *
Я повернулася до місця своєї ночівлі — до шатра-намета на березі крижаної річки, — мов п’яна, не бачачи, куди йду. Наступила в темряві Гарольдові на ногу. — Ти чого?! — Вибач. — Ти чого? — запитав він уже іншим тоном. Зрозумів, що мені зле. — Гарольде… Я затнулася. Мені треба було з кимось поговорити. От як просто в розвідці чи в бойовому строю — тільки поглядай навсібіч, тільки встигай знищувати чудовиськ… І як важко, коли треба поговорити, а не знаєш, із чого почати. — Гарольде… А ти свого батька пам’ятаєш? Він не чекав такого запитання. — Пам’ятаю, звичайно… А що? — здивувався він. — Він… загинув? — Так, — на щастя, Гарольд говорив спокійно. — Вони, моряки, завжди прощаються назавжди, коли йдуть… Мені було десять років. — А від мене пішов батько, — сказала я ображено. — Як пішов? — Дуже просто. Зібрав свої речі й пішов. Я була ще маленька, проте пам’ятаю. Я думала, він хоча б зателефонує потім… Однак він жодного разу не подзвонив! Навіть не поцікавився, як я! Краще б… Я затулила собі рота долонею. — Краще б він помер? — закінчив за мене Гарольд. — Так не можна говорити. — Я знаю, що не можна… А навіщо ти про це почала? Ми сиділи поруч на згорнутому в рулон матраці. Табір засинав. Темне небо мерехтіло, немов легка блискуча тканина від подуву вітру. Шуміла крижана річка. — Принц ненормальний, — сказала я сумно. — У нього такий батько… А йому все не подобається. — Що не подобається? Я спохопилася — не бовкнути б зайвого. — Ну, ходить незадоволений якийсь… Ще принцеси ці… Гарольде, а я б хотіла, щоб Оберон був моїм батьком. Я боялася, що Гарольд засміється. Чи фиркне. Чи ще якось насміхатиметься. Та він мовчав, і я була йому вдячна. На річці тріснув лід. Впала у воду велика бурулька. І знову тиша, шум води. Запах туману. — Знаєш, — сказав Гарольд, — це моя провина, що ми вдвох одного сосуна підбили. Він був твій. Просто вони в останню мить помінялися місцями. — Та облиш. Адже все добре скінчилося. — Добре… А могло не скінчитися. У нас попереду ще стільки страховищ… І вже першого разу я промахнувся. — Ну, ми ж один одного страхуємо! — Ліночко, — сказав Гарольд, — ти справжній друг. І ми замовкли. Розділ п’ятнадиятий
Перепочинок
За ті кілька днів, які минули після битви під чорним лісом, я по-новому усвідомила слова Оберона: у цих краях без мага нікому не вижити. Від стражників, звичайно, теж була користь: вони, виявляється, здатні не тільки на чатах брати під козирок. Їхні мечі й піки дуже вчасно стали у пригоді, коли з непримітної печери (яку, втім, Оберон нам показав) гуртом полізли, штовхаючись і напираючи один на одного, істоти, схожі на величезні відрубані пальці з короткими ніжками біля основи. Я від такого видовища на мить втратила самовладання, а начальник варти — аж ніяк, він метнувся в саму тисняву сікти й рубати, і «пальці» скоренько вшилися, залишаючи на полі бою трупи товаришів і зрошуючи каміння темно-коричневою кров’ю. Та що могли вдіяти стражники, коли з міжгір’я перед караваном раптом випливла гігантська одутла постать, схожа на воскреслу смертельну хворобу? Оберон схаменувся першим, його посох вистрілив білою мерехтливою сіткою, що обплутала чудовисько. Надбіг Ланс, посохом піймав звислі нитки, потяг на себе. Гарольд поспішив на допомогу старшим. Я підскочила до Ланса — той вхопив мій посох, зачепив ним край «сіті», знову вклав мені в руки й поскакав. Я залишилася тримати тоненьку нитку, на кінці якої ворушилася в коконі істота-пухлина, чудовисько-нарив. Від нього несло жахом і тугою всіх лікарень і кладовищ на світі. Я подумала: що буде, якщо нитка обірветься?.. Ми з Лансом і Гарольдом з трьох боків тягнули сітку до землі. Оберон на Фіалці мчав колами, заплутуючи чудовисько в білу пломеніючу спіраль. Страшна тварюка зіщулилася, зібгалася, як клапоть газети, скрутилася в джгут і зникла, тільки туман розтанув на тому місці та впали на землю клапті сіті. І що б тут вдіяли стражники? Минали дні за днями. Я втомилася. Днювала й ночувала з посохом у руках, щомиті чекала нападу — з неба, з-за спини, з-під землі. Нервова напруга давалася взнаки: якось я мало не вбила Гарольда, який у сутінках несподівано вигулькнув з-за каменя. — Ти чого?! — Нічого… — я опустила посох. — Вибач… Здавалося, кінця-краю не буде цим бридким чудесам і підлим небезпекам, аж якось опівдні ми вийшли на зелений лужок біля звичайнісінького зеленого лісу. Співали звичайнісінькі пташки, паслися білі кози, і звичайнісінький хлопчисько (ну, може, не зовсім звичайний — у нього були перетинки між пальцями) витріщився на нас із подивом і жахом. — Ну от, — полегшено сказав Гарольд. У каравані за нашими спинами заговорили голосніше, засміялися, хтось заспівав. Я подумала: може, це і є та нова земля, яку шукав Оберон? Може, тут і зупинимося? Цей світ оточували гребені зубчастих скель. Бігла річка, досить широка, спокійна, і впадала в озеро. На горбі селище стояло; нам назустріч виступило місцеве начальство: сивий старигань, який підтримував власну бороду, і огрядна чорнява жінка в гарній вовняній накидці. — Мир вам, — сказав, уклонившись, Оберон. — Чи дасть ця земля притулок і відпочинок мандрівному Королівству?
* * *
Вони називали себе річковими людьми й вирощували на її дні якийсь особливий підводний злак. Жили не так щоб дуже багато (річка була маленька, не могла всіх прогодувати, постійно виникали суперечки через підводні наділи), проте й не бідно: у лісі водилися птахи й дичина, в озері — риба, на берегах ріс льон, паслися кози. Працювали сім’ями, старійшину обирали громадою. Загалом жили собі на втіху, хіба що чудовиська з навколишніх гір інколи могли потягнути ґаву-пастушка. Нас зустріли з усіма почестями, на які були здатні. Коли ми йшли через селище, нам кланялися доземно, а деякі, особливо вразливі, падали ниць. Не можу сказати, щоб мені це подобалося. Про що можна говорити з людиною, яка, не встигнувши привітатися, гепається долілиць в пилюку? Нас, магів, кликали оселитися в хатині старійшини, та я відразу сказала, що не піду. Щоб він постійно карка гнув перед мною? Краще я буду з караваном, на травичці, на узліссі. Після довгої дороги по камінню трава здавалася м’якенькою, як хмарина, ліс — світлим і звучним, наче срібний дзвіночок, і не хотілося нічого: тільки дихати й насолоджуватися життям та відчувати й розуміти, що ось воно, щастя. Гарольд теж відмовився від комфортного нічлігу. Ланс залишився з королем. Високості розділилися: п’ятеро висловили бажання ночувати під дахом, в найдобротніших і найбагатших будинках селища. Ельвіра — а хто ж іще? — вирішила спати в кареті. Увечері розпалили багаття. Як я знудилася за великим вогнем! У поході, економлячи паливо, готували на олійних примусах, світили тонкими свічками та ще магією. А тут, нарешті, склали цілі гори хмизу, підпалили, і я пригадала єдине своє літо в таборі. Загін у нас склався, на превеликий подив, пристойний, ніхто нікого не дратував, і, обмінюючись адресами наприкінці зміни, ми плакали біля такого ось багаття… Ми сиділи біля вогню зі стражниками (потоваришували за час походу, все-таки брати по зброї). Щоправда, я скоро запримітила, що заважаю їм. То один, то другий запинався і обривав наполовину вимовлене слово — вони соромилися лаятися при мені! От іще церемонії: наші хлопчаки ані крапелиночки не соромляться… Найретельніше стежив за дотриманням правил пристойності один хлопець, білявий, кремезний. Він так сердито шикав на всіх, що розмова біля багаття скоро зовсім урвалася. Я засовалася. Може, мені зчезнути? А тут прийшов із селища хлопчик-пастушок, босоніж. Його довгі перепончасті ступні були схожі на рожеві подряпані ласти. Стражники почали пригощати його чимось, і я, скориставшись заминкою, відійшла від багаття. Нехай почуваються вільно. Тепер темрява була мені не страшна. Я зупинилася на березі озера. Вода лежала гладенькою плівочкою, і тільки погойдувалися на хвилях кольорові поплавці — межові знаки, що вказували, де чий наділ. Один поплавець рухався. Від нього півколом розходилася хвиля… Два поплавці! Вони купалися вдвох! Я вмочила у воду кінчики пальців. Бр-р. Холодна. У мене і в думці не було підглядати. Просто якщо вже ти маг дороги, у тебе самі собою загострюються зір і слух. Тим паче вночі. Я відійшла якомога далі й сіла на траву. Вони вийшли на берег, не дивлячись одне на одного. Швиденько одягнулися. Я в цей час делікатно роздивлялася слимака, що повз по стебельцю ромашки. — Глянь, яке небо, — сказав принц. Я теж подивилася вгору. Місяця не було, зате світили зірки. Саме світили, бо їх було мало, проте кожна сяяла, як невеликий прожектор. — Мені здається, це твої очі поглядають на мене зверху, — сказав принц. Я пригадала слова Оберона: «Якщо не буде Королівства — жоден закоханий не скаже: її очі, як зорі. Він скаже: у неї багатий батько, оженюся я…» Оце так принц! А я ж думала, що у них з Ельвірою — війна! — Ти злочинець, — сказала принцеса. — Державний злочинець. І я — злочинниця. Скажи, той білявий хлопець з варти — він справді… — Так. Він не любить про це говорити. Але він кат, а не стражник. І я бачив його роботу. — Справді?! — Це було до того, як ти до нас прийшла. Справа про державну зраду. Запала тиша. — Олександре, — нарешті вимовила Ельвіра. — Я згодна померти. Якщо мені запропонують вибирати, — бути з тобою чи… Я тихенько лягла в траву. Закохані зітхання не для мене, я їх по телевізору в серіалах наслухалася — нудьга… Та про який злочин йдеться? І до чого тут кат? І чи не того білявого вони мають на увазі, котрий не давав стражникам лаятися при мені? Якщо виявиться, що я тут, — буде непристойно. Вихід один — зачекати, поки вони підуть. А поки вуха заткнути, чи що? — Ти довіряєш Ліні? — запитала Ельвіра. От і затикай після цього вуха! — Повністю, — сказав, подумавши, принц. — Вона шляхетна людина. — Але ж вона віддана Оберонові? — Звичайно. Проте в неї була вже не одна нагода донести на мене — і вона не зробила цього. — Якщо вона дізнається про нашу таємницю… — А що нам приховувати? За нами — природне людське право на життя і долю… Хто сказав, що Королівство — над усе? Королівство, а не наша любов? І вони почали цілуватися під зорями. Я лягла на живіт, заплющила очі, сперлася підборіддям на долоню: мають же закохані люди право побути на самоті. А от що в них за таємниці — поміркуємо завтра.
* * *
Назавтра з’ясувалося, що поселення річкових землеробів не підходить для Королівства. Власне, це було всім відразу зрозуміло, крім мене. — Мало місця, — сказав Гарольд, побачивши моє розчарування. — Це ж безвихідь, розумієш? Де тут місто будувати, який тут порт, на невеличкій річечці? Хутір, одним словом. — Тут скелі навкруги гарні… — Самих скель замало! Ми повинні вийти на берег моря. — Отже, нам знову плентатися через цю пустку?! Гарольд спохмурнів: — Ти присягала на вірність Королівству? Через пустку, через що завгодно, під землею, якщо накажуть! «Так можна все життя проходити», — подумала я скривджено. Проте нічого не сказала. День ми відпочивали. Стражники змайстрували собі вудки й ловили рибу на березі дзеркального озера; я придивлялася до білявого. На перший погляд він не вирізнявся серед інших, однак, якщо приглядітися, певні відмінності все-таки були. Наприклад, у нього не було герба на плащі. І озброєний він був не мечем, як інші, а сокирою дивної форми. Ця сокира теліпалася в нього на спині навіть тоді, коли він азартно стежив за поплавцем… Він кат? У кожному Королівстві повинен бути кат? Невже Оберонові доводилося ухвалювати смертні вироки? І що за таємниця у принца й Ельвіри (крім того, звичайно, що вони цілуються під зорями)? Цілуватися — річ нехитра, навряд чи за це відрубують голови. Але чому вони говорили про злочин? Ех, якщо про все замислюватися — мізки всохнуть. Закохані завжди базікають нісенітниці. Це і в серіалах показують. Я вирішила не перейматися дурницями. Попросила у білявого вудку на півгодини й витягнула величезну срібно-рожеву рибину.
* * *
Того ж дня з’ясувалася, що не тільки я хотіла б залишитися тут, на лужку, не тільки мені зводить щелепи від самої думки про нову дорогу в нікуди, пустинними землями. З поселення, де відпочивали принцеси, було послано гінця до короля. Гонець до короля не дійшов (місцеві взагалі боялися й не наважувалися наближатися до шатра), а передав лист першій зустрічній людині з Королівства. І цією людиною, як на лихо, була я. Роззувшись і підкотивши штани, я брела по щиколотки у воді, намагаючись зловити ніжно-рожеву жабу, яка ніяк не давалася до рук. Це була незвичайна, жвава й гарна тваринка, вона ніби дражнила мене, щоразу вислизаючи крізь пальці. Нарешті я вхопила її двома руками — разом із жменею мулу, зі стеблинками трави і дрібними камінчиками, однак зловила-таки! Жаба була тут, вона вовтузилась і лоскотала мої долоні. Треба було тільки вимити її, як золотошукачі вимивають золото з піску, і роздивитися… — Пане! Добрий пане, магу дороги! Я озирнулася. Кремезний дядько, вусатий, серйозний і водночас переляканий, тримав у перетинчастих лапах згорнутий в трубочку лист. …Лист не був запечатаний, і дорогою я випадково його прочитала. Їхні високості Ортенізія й Алісія повідомляли короля Оберона, що втомлені дорогою, зачаровані світом річкових жителів і мають намір залишитися тут назавжди, незалежно від того, яке рішення прийме Королівство. Оберон був у себе, і його, на щастя, не відволікали ніякі важливі справи. Я нерішуче увійшла до шатра й зупинилася біля порога. — Що сталося, Ліно? Хто тебе налякав? Я простягнула йому листа. Ото не думала, що доведеться побувати в ролі листоноші Пєчкіна. Оберон проглянув лист спершу мимохідь, потім ще раз, уважніше. — Ти прочитала? — Випадково. Він розгорнувся… — Облиш, я не збираюся тебе лаяти. Чому ти така схвильована? — Ви ж не відрубаєте їм голови… за зраду? — У тебе просто манія якась — усім рубати голови. Послухай, якби Алісія й Ортензія хоч на хвилинку повірили, що я їх тут залишу, вони не написали б такого листа ні за які гроші. Ну подумай, що їм тут робити? Бути слухняною дружиною річкового землероба жодна не погодиться. А принцеси тут не потрібні — нема такої посади, розумієш? Отже, цей лист — чистісіньке вередування, ще одна спроба привернути увагу Олександра… Він визирнув із шатра і наказав комусь: — Поклич принца. Миттю. Відповіддю був тупіт, що віддалявся. — Спасибі, Ліно, — повернувшись до шатра, король кинув листа на низький столик. — І облиш ці дурниці… Завтра ми вирушаємо. Спробуй як слід відпочити.
* * *
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: