http://vk.com/public_ua_book 4 страница

Цей «Кришталь», чесно кажучи, вартував того, щоб на нього подивитися. Я ввійшла — й роззявила рота. Кришталевий грот. Кришталеві колони. Свічки в кришталевих кулях плавають у круглому озерці з кришталево-прозорою водою. І стеля прозора! Видно небо, хоча і спотворене, і дим здіймається вгору по прозорому димарю… Одна стіна теж наполовину прозора, мутнувата, правда, як товстий лід, уся в тріщинках і дрібних кольорових прожилках. За стіною горіли вогні — було дуже гарно. Людей було зовсім небагато — в одному кутку троє міщан жували, хлебтали, неголосно перемовлялися. У другому — вечеряла подружня пара з хлопчиком. Перед хлопчиком на столі височіла кольорова башточка із зубцями, прапорцями, з пелюстками й листям — десерт? Морозиво? І я таке хочу! Дядько Щук усадовив нас із Гарольдом за столик під кришталевим кетягом винограду. Світло дробилося в кожній виноградинці, переливалося червоним, зеленим, бірюзовим. Навіть Гарольд, здається, забув про свої біди й заусміхався, передчуваючи чудовий вечір. — Бачиш його? — дядько Щук схилився до мене, ткнув пальцем у Гарольда. — 3 батьком його сто морів пройшов. Оце був друг! На дні упокоївся. З наших був, із простих. А син уродився в Королівство… І от тепер — прощайся. Жили-поживали — все, йдуть, а чого їм не сидиться? Сиділи б… Несе їх лиха година по таких місцях, що не за столом буде сказано. Кортить. А чому? — Дядьку… — Гарольд спохмурнів. Посох його, притулений до спинки стільця, упав. Гарольд поставив його знову — посох знову впав. — Та прилаштуй його де-небудь, — сумно порадив дядько Щук. — Я розумію. Король сказав — у похід, значить, у похід. Ну коли востаннє за пристойним столом сидите… Що тобі, Гаре? Солодощів? — Так. — Гарольд прилаштував свій посох у кутку. — І їй, — кивнув на мене, — теж. — То ти дівчинка? — дядько Щук якщо й здивувався, то не дуже. — Ох, часи настали, в Оберона в магах дороги дівчинка служить… Зараз принесуть. Він підвівся й вийшов за кришталеву стіну. Стіна була нерівна: тінь дядька пливла, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби віддзеркалення в кімнаті кривих дзеркал, і, нарешті, зустрілася з іншою тінню. Було чути нерозбірливий шепіт — здається, дядько замовляв для нас вечерю. — Тут усе дорого коштує, так? — Ага, — Гарольд усміхався. — Зараз вино принесуть. Солодке. Тобі теж можна. — А в тебе батько був моряком. — Так. — А чому ти не розповідав? — А тобі хіба цікаво? Я замовкла, роздумуючи, образитися чи ні? Дві тіні за кришталевою стіною розійшлися. Дядько Щук повернувся, і майже відразу нам принесли тацю із трьома великими склянками. Одну дядько підсунув Гарольду, другу поставив переді мною, третю взяв собі. — Ну, діти мої, — він раптом підморгнув мені, наче ми були сто років знайомі, — легкої вам дороги через землі невідкриті, через пітьму, через морок… Ми цокнулися. Мені не сподобався запах червоного напою. Якийсь дуже нудотний, неприємний. Я торкнулася губами краю склянки. Нехай дядько думає, що я п’ю. Не скаржитися ж, що в їхньому розкішному ресторані вино гидке. Гарольд відпив половину зі своєї склянки. Блаженно усміхнувся. Я пригадала, як ми на дні народження Ритки пили шампанське, потім, правда, Лесик перекинув Ритчин акваріум із рибами, однак шампанське принаймні було смачне. І пахло приємно. На відміну від цієї гидоти. В зал увійшли нові відвідувачі, зайняли стіл навпроти. «А мені буде нудно», — подумала я. Як бувало нудно з гостями вітчима — начебто всі задоволені, їжі на столі вдосталь (увесь день готували), і говорять, говорять, сміються, а нудно, хоч лізь під стіл.
— Зараз, — сказав дядько Щук. — Зараз овочі принесуть, потім гаряче, потім солоденьке — для зору корисно… Піду погляну, як вони там. І знову пішов за прозору стіну. І знову я побачила, як його тінь зустрілася з іншою тінню. — Гарольде… Він задумливо допивав своє вино. І все усміхався. Посмішка ставала все ширшою й ширшою… — Гарольде? — Га? — Ні, нічого… Ти не п’яний? — Маги не п’яніють. — Та ну? Він дивився на свою склянку, неначе милувався її вмістом. Знічев’я я обвела поглядом кришталевий зал. Ті, що були з дитиною, підвелися, щоб іти. Нові відвідувачі, троє людей в однаковому темному одязі, про щось радилися, зблизивши голови. Один із них мигцем поглянув у наш бік. Мене пройняв холодний піт. Погляд був не випадковий. А той, хто його кинув, кремезний чоловік з таким блідим обличчям, що у світлі кришталю воно виглядало синім, видався мені дуже лихою людиною. Можливо, він узагалі вампір. Тільки у вампірів бувають такі одутлі білі обличчя і темні, майже чорні губи. А очі, навпаки, світлі, жовтуваті. — Гарольде… — Ну? Мій учитель сидів перед порожньою склянкою, впирався руками в стіл і явно прагнув не впасти носом на стільницю. Очі в нього були безглузді, круглі, скляні. Чому я не заволала від страху? Як я зрозуміла, що треба поводитися тихо? Швидко глянула за кришталеву стіну. Дядько-тінь радився з невідомою темною тінню. Вдалося розібрати деякі слова в цьому шепотінні чи це тільки вчулося?
— Як домовлено. Отримаєш. Робіть, а мене залиште. Привів — і все. Ні, ти зачекай… В очах Гарольда був страх. З ним явно діялося щось не те, він не чекав такої каверзи від склянки вина, адже він мені, дівчинці, не рівня — майже дорослий чоловік… — Гарольде… Твій дядько заманив нас у пастку. Він усе-таки впав обличчям на стіл, і я подумала, що в склянці була отрута і все пропало. Як вибиратися? Повз синьолицих, що сидять і зиркають? І як мені вибиратися — самій і кидати Гарольда?! Проте голова хлопця одразу ж підвелася. На обличчі в нього було напруження штангіста, який ось-ось провалить чергову спробу. — Лін… но… тікай. Я голосно розсміялася й пошарпала його за плече, щоб синьолиці, котрі по черзі зиркали на нас, не зрозуміли, що відбувається. — Куди я втечу? — запитала я, не припиняючи по-дурному хіхікати. — Думай, що робити… У тебе ж є посох… Голова Гарольда знову впала, лобом розколовши порожню склянку, уламок врізався в брову. Дядько і той, з ким він розмовляв за стінкою, розійшлися. Дядько Щук вийшов у грот і рушив до нашого столика. Обличчя у нього було напружене, очі так і бігали. Він побачив лежачого Гарольда, осколки порожньої склянки, швидко глянув на мою, все ще повну по самі вінця… — Чому ж ти не п’єш, дівчинко? Я підвелася, тримаючи в правій руці повну склянку. Посміхнулася дядькові Щуку… Як в житті все повторюється! Я з розмаху вихлюпнула це вино просто в його широку матроську пику. І перш ніж він протер очі, встигла схопити посох Гарольда, який стояв у кутку. Це я, Ліна Лапіна. Новий маг дороги. Нічого не вмію, проте дядько Щук про це не знає! Він і справді не знав. Побачивши посох, спрямований йому в груди, припинив лаятися й відступив на два кроки. — Е-е-е… Ти… дівчинко… а я до чого? Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали! Я глянула на столик навпроти — синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене. — Гарольде… Гарольде! — Кві… тка, — пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить. Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?! — Квітка, — стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати… Квітка — це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?! Синьолиці рушили на нас — повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла. «Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», — і вона оживе…» Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом: — Оживи! Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися. — Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ! Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком. І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа… Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!» Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло. Розділ дев’ятий
Перший бій

Через недосвідченість я «перелила» Гарольдові майже всю свою силу. Не тому, що така щедра, а тому, що не вміла ще відміряти. Що там було в «Кришталі», як мене Гарольд витягнув з-під руїн — не пам’ятаю. А отямилася я тому, що хтось бризкав на мене водою. Розплющую очі — а це мій учитель, весь порізаний і подряпаний, хлюпає мені в обличчя зі складених човником долонь. Виявилося, що сидимо ми на краю звичайного фонтану із звичною тутешньою статуєю (кам’яна жінка напуває кам’яного бродягу), а навколо — ні душі. Чи тому, що вечір, чи тому, що поховалися. Насамперед я помацала ніс — чи не відрізало падаючою кришталевою бурулькою? Ні, ніс поки що цілий. І вуха на місці. Отже, нічого страшного. Тільки от сили нема, як після хвороби. Навіть гірше. — Оберон мене вб’є, — сказав Гарольд пошепки. — За що? — Та є за що… Ну, ходімо. Легко сказати. Я на ноги звестися не можу — ніби вперше на катку. Тільки встану — і падаю назад. — Залізай на спину. Ну, на спині кататися — інша справа. Я всілася на мого вчителя верхи, вхопилася за плечі, і він пішов — потихеньку, спираючись на посох. Видно, всієї моєї сили було не досить, щоб його, такого дорослого, остаточно сповнити енергією. — Гарольде… Це була отрута? — Ні… Пилок скнира. Відбирає сили. — А що таке скнир? — Я потім розповім… Гарольд зупинився, підняв посох і поводив ним, як антеною, справа наліво, зліва направо. Озирнувся, «послухав» посохом, що там позаду. — І як? — Позаду небезпечно. Хтось іде слідом. Попереду чисто, справа й зліва — чисто… — Гарольде, — я завовтузилася в нього на спині, влаштовуючись зручніше. — Ти не можеш іти швидше? — Можу. Зараз. Він справді пришвидшив крок. І мовчав, тільки носом сопів усе голосніше й голосніше. А потім почав ротом дихати. Нам фізкультурник завжди казав: ротом дихайте тільки в крайньому разі… — Гарольде? А хто це такі і що їм від нас треба? Він промукав щось на ходу, мовляв, не до розмов зараз. Помовч. Швидко темніло. Ми рухалися зараз від моря до гір. Просто перед нами світилося у вишині двоє вогненних очей. Це горіли багаття-маяки в порожніх очицях стародавнього дракона. — Гарольде… Я хотіла сказати, що мені страшно, проте в останню мить стрималася. — Слухай, може, когось покликати? Оберона? — Самі впораємося. На черговому перехресті він зупинився й знову запеленгував посохом небезпеку. — Ну що? — Позаду. І справа небезпека. Попереду нема. — А зліва? — Хіба це важливо? — Може, я сама піду? — запропонувала я невпевнено. Він тут же з полегшенням опустив мене на бруківку. Я зашкандибала, спотикаючись і чіпляючись за його лікоть, та він і сам, здається, ледве тримався на ногах. Місто ніби вимерло. Зрідка де-не-де світилися вогники у вікнах. У темряві шуміли фонтани. Горбаті містки виявилися страшенно незручними — занадто крутими, слизькими, а деякі ще й без поручнів. Коли я відчула, що ось-ось впаду, Гарольд зупинився і ще раз поводив посохом. — Ну? Він мовчав. Я й сама відчувала, що ніч навколо нас стискається у вороже кільце. — Мене треба вбити, — сказав Гарольд заупокійним голосом. — За те, що я такий бовдур. — Нас оточили, так? Гарольд ударив об бруківку посохом. Як тоді, в «Кришталі», з набалдашника вирвався промінь і високо в темному небі вибухнув синіми іскрами. Це скидалося на феєрверк, тільки беззвучний і нескінченний: іскри кружляли, як зграйка голубів, змінювали колір із синьо-фіолетового через жовто-зелений до темно-червоного і знову на синьо-фіолетовий. Я роззявила рота — скільки бачила салютів, а такого — ніколи! По всьому місту ніби пробіг вітерець. Загупали віконниці. Засвітилися свічки. Здається, Гарольд зробив щось по-справжньому значне, однак при цьому витратив останні сили. Засопів, наліг на посох, як древній стариган: здавалося, висмикни в нього опору — впаде. — Ліно… — Що? — Пробач мені. Ти хороший товариш… Він говорив, ніби прощався навіки. Чесно кажучи, у цю мить я жахливо злякалася. — Гей-гей! Ми біжимо чи ні? — Нам нікуди втікати… Я озирнулася. Іскри в небі згасали одна за одною. Ситуація була тупиковою — вулиця впиралася в кам’яну стіну. Зліва — кривенький провулок із далеким вогником вглибині. Вулиця тягнулася вперед, у напівтемряві там вгадувався місток, а що за містком — невідомо. А позаду наближалися кроки, мерехтіли вогні — ніби люди несли в руках свічки чи, приміром, ліхтарі. — Сюди… Волочачи за собою ледве живого Гарольда (звідки тільки сили взялися?), я метнулася в провулок. Поворот, ще один поворот — і знову безвихідь. Цього разу дорогу перегородила стіна, складена з сірих гладких валунів. По стиках, замазаних глиною, стікали цівки води — тут пробивався струмок. — Приїхали… Я озирнулася. За поворотом не було видно вогнів, однак я точно знала, що вони там. Наші переслідувачі, ким би вони не були, вже завернули в провулок, і тікати тепер справді нікуди. — Дай мені посох. — Що? — Учи мене, як битися посохом! Мусить же бути якесь заклинання. Блискавкою їх вдарити, хоча б засліпити. Давай учи! — Це вища бойова магія! — А я маг дороги! І я… я хочу повернутися додому! Гарольд сидів на землі. У темряві я не бачила його обличчя. Він сопів. Уже близько гупали черевики й лунали приглушені голоси. — Значить, так, — сказав Гарольд спокійно й трішки дратівливо, як він зазвичай зі мною говорив. — Урок перший. Вражаємо ворога бойовим закляттям. Візьми посох двома руками, набалдашник — уперед, на ворога. У животі, на місці сонячного сплетіння, відчуй гарячий клубок — це твоє бажання вижити й повернутися додому. Зусиллям волі стисни клубок якомога тугіше, підніми вгору, в груди, через серце й ліву руку передай у посох, він підсилить твою волю… І викидай уперед, в обличчя ворогу! У цю мить з-за рогу з’явилися вогні. Це були факели — клапті вогню на паличках. У їхньому світлі я побачила сині пики, сильно порізані, пошматовані кришталем. Блищали зуби. Зблискували леза. Один «вампір» тримав перед собою якусь штуку, здається, арбалет… Я відчула, що в мене в животі дійсно ворушиться тугий гарячий клубок! Не знаю точно, де в мене серце. М’язи живота занили. Зусиллям волі я підняла клубок до горла, закашлялася, знову впустила вниз, підняла цього разу правильно — відчула, як затрусився посох у руках. Ліва долоня стала гарячішою, а права — крижаною. І ось коли найголовніший синьолиций підняв свою штуку для пострілу, я плюнула йому в обличчя вогнем із посоха. Бабах! Перед очима на мить стало біло-біло. Мене відкинуло до стіни. Я вдарилася потилицею, проте посох не випустила. Вільною рукою протерла очі — чи бачать? Вороги в провулку зникли. На землі лежали два факели, лежали і горіли. Вз-з! — просвистіла стріла. Тюкнулася в камінь за моєю спиною. — Лягай! — крикнув Гарольд. Я впала на землю поряд із ним. Перекотилася на правий лікоть, виставила посох перед собою. — Вони повернуться, — сказав Гарольд. — Хай повертаються! — хвалькувато вигукнула я. Ох, рано я собою запишалася. Вдруге вразити ворогів у мене не вийшло — посох тільки плюнув синіми іскрами. Вороги, щоправда, відсахнулися, однак одразу ж перейшли в наступ. Їх було п’ятеро чи шестеро. Вони підібралися так близько, що я відчула їхній запах — огидливо кислий смердючий подих. Невже я ніколи більше не побачу маму?! Невже не повернуся додому, не прикрашатиму ялинку з Петриком і Дмитриком? Посох виплюнув сніп вогню — звичайно, не такий сильний, як першого разу. Однак і вороги цього разу були ближче. Обпалені, вони заволали, почали лаятися незрозумілою мовою і відступили за ріг. — Гарольде, ну чого вони причепилися? Що їм від нас треба?! Мій учитель не відповідав. Тільки зітхав тяжко й із присвистом, ніби й дихати йому було важко. Я прицілилася. Тепер я знала, як виштовхувати вогонь з палиці. І знала, як багато сили на це потрібно. І відчувала, як з кожним «пострілом» я меншаю й меншаю. Я ніби танула, худнула й слабшала. Очі сльозилися, погано бачили, доводилося покладатися на слух. Вороги намагалися рухатися безшумно, проте бите каміння під їхніми підошвами лунко скрипіло. Бабах! Встигли ухилитися. Відскочили за ріг. Бабах! Один, здається, впав. Другий лаявся. Отже, влучила. Зникнуть вони коли-небудь?! Бабах! Я бачила, як вогненний струмінь виривається з посоха. Як летить, освітлюючи землю і навіть низькі хмари. Але замість того, щоб ударити у ворога, мій вогонь раптом ніби віддзеркалився, і рівним струменем пішов угору, в небо. А посох в руках затрусився, засмикався, затріщав — і раптом переламався навпіл! — Ай! Гарольде! Ай! — Тихо, Ліно, — долинув із провулка знайомий голос. — Свої. І я побачила Оберона.
* * *