http://vk.com/public_ua_book 11 страница

Уранці мені дали попоїсти — не пам’ятаю, що було в мисці. Начальник варти з’явився за мною, щоб відвести до шатра. Не пам’ятаю, що він мені сказав. Королівство цього ранку зібралося навколо шатра, начальникові варти довелося навіть прикрикнути, щоб звільнили дорогу. І в шатрі було повно народу — всі, про кого говорив напередодні Гарольд. Гачконосий комендант, канцлер, одягнений у чорне, сурмач і глашатай, представники від кожного цеху — і в центрі Оберон. Я мигцем глянула на нього і відвела очі. Принц і Ельвіра теж були тут. Обоє червоні, обоє усміхнені. Краще б не бачити таких посмішок. Начальник варти зайняв своє місце. Я стала поряд із принцом і принцесою. Випрямила спину — хоч на суді хотілося виглядати гідно, а не так, як ця усміхнена парочка. — Доброго всім ранку, — сказав Оберон. Голос його не змінився — він був, як завжди, спокійний і доброзичливий. Від цього голосу в мені раптом прокинулася надія, я швидко глянула в обличчя королю… Ніколи раніше він не дивився на мене так холодно й байдуже. Я відвела погляд. — Отже, панове, ми зібралися тут, щоб почути пояснення від принца Олександра, принцеси Ельвіри й Ліни, мага дороги: як трапилося, що ці троє покинули Королівство в дорозі й тим самим підштовхнули його до катастрофи. Запала тиша. Навіть ззовні, де чекав рішення натовп, не долинало ані звуку. — Усе дуже просто, ваша величносте, — почав принц. — Сталося так, що ми з моєю нареченою Ельвірою вирішили прогулятися зоряної ночі… Що цілком природно. Ми відійшли від табору… на кілька десятків кроків. Звичайно, це було нерозсудливо, але ми, зізнаюся, заговорилися. Задивилися на зірки. І раптом! З темноти кинулося на нас чудовисько, схоже одночасно на бика і жабу. Я вихопив кинджал, та моя зброя була безсила проти іклів… Усі уважно слухали. Принц говорив насилу, від хвилювання в нього стиснуло горло. А мене мучив сором. Уперше в житті я чула, щоб людина так безсоромно брехала, рятуючи свою шкуру. — …І прийшла нам на допомогу. Ймовірно, їй теж не спалося, вона теж встала, щоб прогулятися, і випадково наткнулася на нас — саме вчасно, щоб врятувати… Правда, Ліно? Я нервово ковтнула слину. Від мене ще й вимагається всю цю нісенітницю підтвердити? Оберон несподівано прийшов мені на допомогу: — Мага дороги ми запитаємо потім. Розказуйте, що було далі, ваша високосте. — Ну… після нападу чудовиська ми були… розгублені. Ми майже заблукали… Тут спустився туман, така струмлива річка. Підхопив нас усіх трьох і поволочив по дну яру… — Так це було в яру? — Це, — принц затнувся. — Ну, загалом… ми опинилися в яру, так. Після чудовиська у нас замакітрилося в голові… — Настільки замакітрилося, що ви не могли знайти табору за кілька десятків кроків? — Це було дуже люте чудовисько, — подала голос Ельвіра. — Чи ви не знаєте, ваша величносте… — Прошу вас, принцесо, помовчіть. У вас буде можливість висловитися. Ельвіра почервоніла ще більше. — Отже, вас понесла туманна річка… І куди вона вас занесла? — У невідому місцевість, — принц підбадьорився, адже тепер він говорив чисту правду. — Ми побачили жінку, виткану з туману, вона жестами й сміхом дала нам зрозуміти… — Спасибі, досить. Я здогадуюся, що саме дала вам зрозуміти туманна жінка. Принцесо Ельвіро, ви хочете щось додати? — Так, ваша величносте, — Ельвіра зробила кокетливий реверанс. — Ми чудово розуміємо, як дорого обійшлося Королівству наше раптове зникнення. Однак я повторю — це був нещасний випадок. Так, ніби на нас упало, наприклад, дерево. Ми стільки всього пережили… нам прикро, що в рідному Королівстві нас вважають… я навіть не розумію ким. — Зрадниками, — тихо сказав Оберон. — Зрадниками вас вважають… Ви підтверджуєте все, що розповідав принц? Ви пішли прогулятися зоряної ночі, прихопивши заплічний мішок з їжею, казанком і змінною білизною? На вас напало чудовисько, схоже на бика і жабу? Але не завдало вам шкоди, а дочекалося, поки на допомогу прийде маг дороги? — Так, — повільно сказала Ельвіра. — Я тільки не розумію, до чого тут якийсь мішок? І що це за справедливий суд, якщо нас наперед називають зрадниками? Спочатку наша провина має бути доведена, а потім уже… — Добре, — обірвав її Оберон. — Скажіть ще раз, голосно й виразно: була у вас із принцом мета покинути Королівство чи не було? Запала тривала пауза. — Але ж я кажу… — Ви хотіли піти чи не хотіли? — Не хотіли, — твердо сказала Ельвіра. — Ми гуляли. У темряві забрели в яр. У нас же немає нічного бачення! — Тоді запитаємо того, у кого є нічне бачення. Знову запала абсолютна тиша. Здавалося, що мої вуха ось-ось луснуть і впадуть на долівку. — Ліно, — сказав Оберон спокійно й холодно, — ти готова відповідати? — Так. — Тоді скажи, усе, що говорили тут ці люди, — правда? Ти можеш підтвердити? Благальні погляди принца й Ельвіри були спрямовані тільки на мене. Цих двох багато разів рятувала від смерті. Я відповідала за них. Так, вони думають тільки про себе. Так, вони брехуни й дурні. Але ж вони, кляті, в дорозі стали моїм Королівством. Невже я берегла їх для ката? Ну що мені робити? Так — зле, а так — ще гірше. Вийде, що я зрадила спершу одне своє Королівство, потім інше… — Маг дороги, ми чекаємо твоєї відповіді. Чому ти мовчиш? — Нас насправді підхопила туманна ріка. І занесла у володіння такої товстої бурої… баби. — Зрозуміло. Річка текла по дну яру? — Так. — Як ви опинилися на дні яру? Принц ледве чутно застогнав крізь зуби. — А як ви опинилися на дні яру, Ліно? — Ми туди… зайшли. — Навіщо? — Ми… гуляли. — Утрьох? Закохана пара і маг дороги? — А чому б і ні? — не стримавшись, викрикнула Ельвіра. — На нас напало… — Вас ми вже чули, принцесо… Ліно, ти брехатимеш мені чи все-таки скажеш правду? — Це тиск, — швидко сказав принц. — Батьку! Ви ж тиснете на неї, примушуючи… — Помовчіть, принце. Ліно, твоє слово? — Ми гуляли втрьох, — сказала я тихо. — Нас понесла туманна річка. От і все. — Усе? — Усе, — я заплющила очі. — Можна, я ненадовго вийду? Натовп розступився переді мною, мов перед прокаженою. Розділ двадцять сьомий
Розплата

Отак безславно я перестала бути магом дороги. Бо справжній маг, хай навіть маг-зрадник, спокійно дивився б у вічі судді й без трепету вислухав би вирок, яким би суворим той не був. А викручуватися, пекти раків, відбріхуватися — на це здатні тільки принци й принцеси. Хоча які ж вони високості після цього! За мною ніхто не стежив. Воно й зрозуміло: куди я подінуся? Куди втечу? Навіть якщо б захотіла? Гарольд залишився в шатрі — там тривала нарада. Натовп проводжав мене поглядами, і, щоб сховатися від них, я побрела берегом. На захід уздовж краю прибою. Мабуть, за звичкою. За два кроки від табору було дуже гарне місце. З піску тут виступала величезна скеля — вона була схожа на товстого кота, що лежить на череві й простягнув перед собою передні лапи. Придивившись, можна було навіть розрізнити котячу морду з примруженими очима. Камінь був темно-червоний, із сірими прожилками, подекуди поблискували кристали кварцу. Я зупинилася. Щось величне було в цій скелі. Кам’яний кіт мружився, дивлячись на море, і ніби казав: дурні, метушливі люди. Ось ви постарієте й помрете, і внуки ваші помруть від старості, а я дивитимусь на море й мружитиму очі. Чого варті ваші біди порівняно з моєю нерухомістю? Я підняла камінь і кинула в море. Прибій поглинув подачку й попросив ще. Я повернулася до моря спиною і поволі рушила в обхід скелі. У щілинах росли колючі трави. На чорних колючих гілочках погойдувалися білі, зелені, червоні й сині квіти. Незрозуміло, як така потворна рослина може породити таку красу. Чим вище, тим густішали квіти. Ні про що особливо не думаючи, я почала підійматися вгору, тим паче що кіт виявився дуже зручним для лазіння. Чим вище я піднімалася, тим сильніше задував вітер. Він приносив запах моря, лісу, трав — справжнісінький вітер мандрів, які для мене, на жаль, закінчені. Навколо все ширше відкривався світ — і лінія прибою, і світлий сосновий ліс на березі, і море в брижах і сонячних відблисках. Дуже швидко мчали по небу хмари. Було гарно й моторошно водночас — усе, як обіцяв Оберон. Скоро поблизу постане замок, забіліють вітрила на горизонті, з річки вигулькне русалка, а над горами пролетить дракон. Та я нічого цього не побачу. І мені стало шкода себе. Чому, власне, Королівство — хай навіть сто людей — важливіше за мене? А я що, не важлива? Іншої Ліни не буде… Хто має право порівнювати моє життя, моє здоров’я і благополуччя якоїсь казкової країни? Мене так любить мама… Я ж хороша дівчинка, хоробра, розумна, добра! Хто взагалі сміє мене в чомусь звинувачувати? Я голосно заридала, і замість жалю до себе з’явився сором. Він погнав мене вище й вище. Я чіплялася за кожну щілину, за кожен виступ, навіть за колючі стебла. Кілька разів ледве не впала. Сльози висихали, їх здував вітер, а я лізла й лізла, не звертаючи уваги ні на що, і коли я вибралася на плече котові і поглянула навколо — у мене перехопило подих. Ось вона, нова чарівна країна. Така гарна… Я всілася на камінь і обхопила руками коліна. От якби ніколи не йти звідси. Тут і залишитися назавжди. Що станеться з моїм світом, якщо я тут — у Королівстві — загину? Навряд чи Оберон не передбачив цієї можливості. Він завжди був зі мною чесним. У дорозі з магом може трапитися що завгодно — хіба це причина, щоб назавжди «заморожувати» його світ? Шкода, що я не запитала про це короля раніше. А зараз доведеться здогадуватися, переконувати себе: світ повернеться до звичного життя. Тільки мене в ньому не буде. Дуже шкода маму, та навіть вона заспокоїться. У неї ж є Петрик і Дмитрик… Минав час. Мабуть, нарада вже закінчилася. Цікаво, який нам ухвалили вирок? Хоча ні. Ні грамулечки не цікаво. Море штормило все сильніше — баранчиків більшало, а сонячні відблиски, навпаки, зникли: на сонце набігла хмара, море стало матовим і непрозорим. Хвилі розбивалися об каміння між передніми лапами кота. Плече, де я сиділа, було заввишки приблизно з дев’ятиповерховий будинок. Над кручею — уздовж морди кота — тягнувся виступ, не ширший, ніж жерстяний козирок над балконом. Якраз стежина для гірської кози. Не пам’ятаю, хто мені розповів «козину таємницю». Кіз довго вважали найхоробрішими тваринами на землі — авжеж, стрибають по камінчиках над страшною прірвою! А потім з’ясувалося, що вони просто дуже короткозорі і не бачать далі власних копит… Я встала. Ступнула на виступ. Обернулася до скелі спиною, притиснулася, зробила приставний крок. Вітер гладив обличчя. Теплий вітер мандрів. Я чомусь пригадала Ланса, який загинув через мене. І зробила ще один крок. Вниз не дивилася. Що мені там потрібно? Ну, гострі скелі. Ну й нехай. …А все-таки було багато хорошого. Був день, коли мені вручили посох. Була розвідка з Обероном. Була та мить, коли Гарольд сказав мені: «Ти справжній друг». Був сурмач, якому я затягнула рану. Все було. Є що згадати. Навіть моя перемога над туманною бабищею чогось варта. Навіть «водолази», яких я розшпурляла позаминулої ночі, варті багато чого. Звичайно, в останніх моїх «подвигах» була хоробрість, однак не було слави… Може, принц і Ельвіра здогадаються розповісти про все Оберону? І той визнає: все-таки вона була гідним магом дороги. Давайте не згадуватимемо її зраду… Кам’яний карниз зовсім звузився. Ступні могли ось-ось зісковзнути. Я глянула на горизонт… У цю мить сонце визирнуло з-за хмар, між мною і горизонтом пролягла блискуча доріжка. Долаючи жах, від якого судомило живіт, я розвела руки й заспівала, прагнучи перекричати вітер: — Ой на — ой на горі та женці жнуть,
Ой на — ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!

На слові «йдуть» я відштовхнулася від скелі й полетіла вниз, на каміння. Вітер став щільним до неможливого і майже гарячим. І він стиснувся, як гумова подушка. Сам час стиснувся: мені здавалося, що я падаю дуже поволі. Мені здавалося, я бачу, як наближаються скелі, й хочу заплющити очі, але не можу! І ось верхівка найгострішого каменя вже перед моїм обличчям… Час зупинився зовсім. Я зависла в повітрі… Завмерла… І раптом попливла над скелями, по повітрю, немов по ковзкому, в’їждженому санками, ногами та чиїмись пальтами льоду. Я ковзала вперед і вниз, ось уже піді мною море, і я зависла над хвилями метрів за три… Я побачила свою тінь на поверхні води. Залементувала від жаху, втратила рівновагу й гримнула вниз, у море, у хвилі та бризки. Вода одразу ж натекла в чоботи, я злякалася — тепер уже тому, що тону, — заборсалася… І намацала ногами дно. У цьому місці води мені було по груди. Я стала, велика хвиля підхопила мене попід пахви, пронесла вперед і кинула на пісок. Мокра, жалюгідна, я рачки вибралася на берег — поки інша хвиля не кинула мене об камінь… У мене зуб на зуб не попадав. — Ліно! За два кроки стояв Оберон, а ще хвилину тому нікого поблизу не було! — Ти що, з глузду з’їхала?! Він вхопив мене за комір і ривком підняв на ноги. Він по-справжньому оскаженів: борода стояла дибки, зіниці розширилися, на щоках пунцово горіли червоні плями. Я злякалася, що він мене вдарить. — Збожеволіла? — він сильно струсонув мене за плечі. — Так ніхто не злітає! Так навіть я не злітаю! Так можна розбитися, ясно тобі? Це ж чортзна-що! Це самогубство! Він кричав на мене уперше в житті. А я дивилася й не розуміла, чого він хоче. Він раптом перестав кричати. Придивився. Сказав іншим голосом, тихим і хрипким: — Ліно, ти що? Я мовчала. — Ліно, — сказав він із жахом. — Ти… Він випустив мене, і я сповзла, мов дірява надувна лялька, на пісок. Король стояв наді мною. Вітер роздував його дорожній плащ. І шуміло море. І повзли по мокрому піску камінчики, які відносила хвиля. Оберон нахилився і взяв мене на руки. І кудись поніс. Я чула його кроки, дихання і бачила, як летять по небу хмари. — Ліно, так не можна. — Чому? — Бо це нерозумно. І ще тому, що людина відповідає не тільки перед собою. Про маму ти подумала? — Подумала… Я все одно до неї не повернуся. — Чому? — Бо я — зрадник. Він довго мовчав. — Ви ж самі знаєте, що я — зрадник. — Ліно, — сказав він майже тужливо. — Ти можеш розповісти мені, що сталося? — Нехай вони розкажуть. — Вони не розкажуть! Вони брехатимуть, безглуздо, по-дурному, але брехатимуть і дивитимуться наївно в очі… І тебе змусять. — Мене не змусять. — Уже змусили! Та з них ніби з гуски вода, а ти зі скелі стрибаєш… Під ногами у короля поскрипував гравій. Він ніс мене легко, ніби мені були рочків зо три. — Чому він такий? Оберон важко зітхнув, я відчула, як піднялися й опустилися його груди. — А який він? Просто хлопець. Просто слабо-вольний. Просто егоїст. Мало таких? — Не знаю. — Багато… Мені так соромно за нього, Ліно. Ти собі уявити не можеш. — Можу. Над нами пролетів птах. Король перехопив мене зручніше, я боялася поворушитися. Чи буде в мене ще шанс розповісти йому правду? — Я билася з туманною королевою і перемогла її. Він стиснув мене трохи сильніше. — Небо стало опускатися, але я не дала йому впасти… А потім вона відчинила для мене двері, начебто вхід у мій світ. У двір. Там ліхтар, лавка… Це справжнє? Чи все-таки пастка? — Не знаю, — сказав він, подумавши. — Я… ні, чесно, не знаю. Може, й пастка. — Пробачте мені, ваша величносте, — сказала я пошепки. — Я пробачив. — А Лане? — А Ланс був солдатом і знав ціну життя й смерті. Він пробачив би теж. — А ви відрубаєте мені голову? — Аякже, — сказав він із нервовим сміхом. — Ось тільки збігаю за сокирою.
* * *