ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО 2 страница

«Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина» – це «жартлива поема в трьох піснях», написана 1818 р., тобто тоді, коли «Енеїда» І. Котляревського була відома в 4 частинах. Вона була підготовлена до друку самим автором, але з невідомих причин за його життя так і не була опублікована. Вперше побачила світ тільки 1871 р. Отже, П. Білецький-Носенко виступив першим і найближчим послідовником бурлескно-травестійної «Енеїди» І. Котляревського.

Звертаючись до Музи, автор просив: «Дмухни в мене той самий жар, / З яким співалась «Енеїда». Але жанру такого Муза «не дмухнула». Поема вийшла блідою, гумор грубіший, ніж у І. Котляревського, слабко пов’язана з сучасністю, з болючими проблемами тогочасного життя народу, хоча іноді натрапляємо на критику начальства, писарів і сільських голів:

Се був чудний пекельний віз:

Состав його – злодійські душки,

Що люд лигали, мов галушки,

З старшин постромляні щаблі,

З судей кривих, лихого згіддя,

Зогнуті у коліс обіддя, –

Що гарбали, мов ті граблі.

У пеклі караються дурисвіти, брехуни, злодії, ледарі, а серед них Руссо, Вольтер, «що грався вірой, як м’ячем».

Є у поемі місця, написані талановито. Ось, наприклад, Церера чекає доньку:

Нема! Вже й розтяглися тіні,

Туман з води здіймався синій,

Прийшла з толоки череда;

Вже й місяць освітлив долини…

Нема! Не чути ще дитини!

І серце ниє: ось біда!

Але про слово, про художню довершеність автор дбав мало. Він намагався надати малюнкам якнайбільше етнографічного колориту, подаючи риси побуту і характеру народу в карикатурному плані, що знизив мистецький рівень поеми.

Безпосереднім першоджерелом «Горпиниди…» була популярна свого часу бурлескно-травестійна поема Ю. Луценка і О. Котельницького «Похищение Прозерпины, в трех песнях наизнанку». М. Петров писав, що П. Білецький-Носенко здійснив її переказ.

Поема складається з трьох невеликих за обсягом пісень. У першій автор знайомить з обставинами, в яких розгортаються події, з головними персонажами твору, розповідає про прогулянку Горпиниди з подругами в гаю. У другій – йдеться про мандри Плутона з підземного царства, його зустріч із Горпинидою. У третій – про журбу старої Церери з приводу викраденням її доньки Плутоном, про примирення з Церерою та про Горпинидине весілля.

Твір починається своєрідним зачином – звертанням автора до Музи:

Гей, Музо! Ке мені бандуру,

Горпину хочу величать,

Дівчину гарну, білокуру,

Як вчав її Плутон кохать!

Навіщо свіжа іпокрена,

Нехай кипить смачна варена –

З нею краще я нагрію чуб!

Згадай: недавно ще по-наськи

Ти мені казала віршей казки;

Рятуй тепер…, бо сам ні в зуб!

В останніх рядках другої строфи автор наголошує, що буде писати поему на «гарній мові України».

Опис нагадує звичайний український хутір:

В землі сей, од злодюг спасеній,

В Пергам вдивлявсь зелений двір

Гайками любо осіненний,

Мов кухличок, стояв між гір;

В йому білесенька хатинка;

Ось там жила Церера-жінка,

Бабуся, як сухенький лист,

Дарма, богиня хоч по плоті,

У неї катмало зуба в роті –

Все мусила кулешик їсть.

У трактуванні автора Церера – це заможна українська хуторянка, яка сама постійно турбується про своє господарство, не довіряючи «наймитам». Не без лукавої іронії автор зображує «землю сю, од злодюг спасенну»:

Там звіку не чували звади;

Пан писар щиро те писав,

Що встановляли на громаді,

Пан голова хаптур не драв.

Головним для автора було надати поемі суто українського національного забарвлення. І в ряді випадків автор досяг певних успіхів.

Красуня Прозерпина нагадує дівчину з українського села:

Червона, гарна, мов калина,

А вічі – ясний цвіт небес.

Солодка мова – медовая,

Пухка, як м’якиш коровая…

Да біла, мов тополі лист,

Губки – ніби угорки-сливи,

Да, як дуга московська, бріви,

Коса ж – ніби в корови хвіст.

У творі образні порівняння, яскраві епітети, і характерний бурлескний штрих: коров’ячий хвіст, деталь, яка вульгаризує портрет.

Автор українізує поему, виходячи з народних традицій:

Піп ім’я дав їй: Прозерпина;

Що ж? Люди, звикши лицювать,

Переіначили: Горпина,

І мні нельзя вередувать.

Вона «слухняна, весела в жартах, в ділі тиха»; «сама пряде, сама і ткаля, чи хату вимести й точок, чи й каші накрутить горщок».

Далі Горпина і подруги подаються в бурлескно-травестійному стилі. Набравшись наливки, якої принесла Домаха, вони перетворюються на юрбу:

Та пряда, реготить, казиться,

Та пхається є кілько сил.

Горпина так повеселіла,

Що, вивалив язик, кривила,

Глумилась з жодної під ніс.

Перед нами грубий бурлескний комізм, оголена натуралістичність.

Український переспів переважає оригінал правдивим описом етнографічно-побутових картин, яскравим національним колоритом. Тут виявився помітний вплив «Енеїди» І. Котляревського:

Зевес, урившись в подушки,

Тоді кутю з ситой лигав,

Задки курині да пампушки

Все варенухой запивав…

Автор вводить галерею міфологічних богів, старших і нижчих за чинами, подає їх в бурлескно-шаржовому плані. Поет позбавляє їх святості, наділяє негативними рисами. Церера, богиня врожаю, «розлютилась, як Мегера», на її нивах поросло бадилля, лани «заглохнули звонцем». Боги діють у комічних ситуаціях, звідси жартівливий тон, що відповідає традиційним канонам бурлеску.

Основним принципом естетичних оцінок у поемі є переважно розважальний сміх. Показове у цьому плані зображення весілля Плутона з Прозерпиною, на яке «всі боги почали в’їздить»: «Марс верхи на голанськім півні», «Нептун на раці важко мчить», «Діана верхи на собаці», «Пан на цапу, а Фави на паці», «Палланда гордо на Сові» і т. д.

У переспіві весільної процедури виявився травестійний розважальний стиль поеми. Фінал – бурлескно-травестійна манера з відвертою натуралістичністю:

А що божки в той день пожерли!..

Нельзя хоть зчислить олтарей,

А з жодного паї приперили

Мантулів, сала до костей:

Кому чверть ситої конини,

Кому собачини, свинини,

Тому цапа, кота шматок…

Поема з’явилася друком через 15 р. після смерті автора, коли завдяки Т. Шевченкові в літературі утвердився критичний реалізм. У цьому одна із причин того, що поема суворо була зустрінута критикою. Г. Нудьга, П. Хропко, керуючись принципом конкретно-історичного підходу до літературних явищ минулого, порушили питання про необхідність перегляду творчого доробку П. Білецького-Носенка. Ще М. Петров відзначав, що поема містить натяки «на сучасні суспільні явища», в ній піддаються осуду різного роду виразки тодішньої дійсності. П. Білецький-Носенко висміював українське дворянство, відстоював національну культуру, мову. В описах пекла немає тієї грандіозної суспільно-викривальної панорами, що в «Енеїді» І. Котляревського, проте окремі місця твору «мають навіть сатиричне забарвлення». Тут кари заслуговують здебільшого «малі» грішники, про «більших і великих автор промовчав». П. Білецький-Носенко, поставивши перед собою як основне завдання «переказати» твір – справився задовільно, хоча переспівував власне травестію.

Такі твори сприймаються як історико-літературні факти, але вони становлять інтерес у зв’язку з дослідженням основних тенденцій періоду становлення нової української літератури. Варто відмовитись від образливого терміну «котляревщина» у визначенні творчості другорядних письменників дошевченківського періоду, зокрема і П. Білецького-Носенка, до кожного з них треба підходити з конкретно-історичних, об’єктивних наукових засад.

Література

1. Деркач Б. П. П. Білецький-Носенко. Життя і творчість. – К.: Наукова думка, 1988. – 277 с.

2. Деркач Б. Розвиток жанру в українській літературі ХІХ – п. ХХ ст. // Розвиток жанру байки в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Дніпро, 1986. – С. 228-245.

3. Німчук В. Перший великий словник української мови П. Білецького-Носенка // П. Білецький-Носенко. Словник української мови. – К.: Наукова думка, 1966. – С. 5-37.

4. Нудьга Г. На шлях до реалізму // Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. – К.: Видавництво художньої літератури, 1959. – С. 3-40; 105-189.

5. Нудьга Г. Українська балада. (З теорії та історії жанру). – К.: Дніпро, 1970. – 258 с.

6. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.: Зібр. тв: у 50 т. – Т. 41: Літературно-критичні праці (1890-1910). – К.: Наукова думка, 1984. – С. 194-470.

Запитання і завдання

1. Схарактеризувати визначальні особливості українського романтизму.

2. Назвати балади П. Білецького-Носенка.

3. Порівняти поему «Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина» П. Білецького-Носенка та «Енеїду» І. Котляревського.

Тести

1. У яких жанрах працював П. Білецький-Носенко?

а) балада; б) байка»; в) роман; г) поема.

2. Як називається історичний роман П. Білецький-Носенка?

а) «Б. Хмельницьций. Роман»; б) «Зиновий Богдан Хмельницкий. Историческая картина событий, нравов и обычаев ХVІІ века в Малороссии»; в) «Иван Богун»; г) «Богдан».

4. Який різновид балади переважає у письменника?

а) романтична; б) історична; в) побутова; г) нумінозна.

5. Як називається словник, укладений П. Білецьким-Носенком?

а) «Словар малороссийского, или юго-восточного языка»; б) «Словник української мови»; в) «Тлумачний словник»; г) «Словник».

6. Визначити жанр твору «Горпинина, чи Вхопленая Прозерпина»?

а) «жартлива поема в трьох піснях»; б) героїчна поема»; в) бурлескно-травестійна поема; г) побутова поема.

МИХАЙЛО ПЕТРЕНКО

(1817-1862)

У 1817 році у м. Слов’янську, у родині зубожілого дворянина Миколи Гавриловича Петренка, хата якого була збудована на вигоні між річками Бакай і Торець, що потім був названий Торецьким хутором, народився син Михайло, майбутній автор відомих пісень «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» та «Взяв би я бандуру…» Батько майбутнього поета був людиною м’якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем, любив природу. Він орендував землю у заможного купця Марченка.

Мати Михайла любила розповідати синам, а їх у неї було ще двоє – Павло і Олексій, про те, як на їхньому хуторі одного разу копали льох і знайшли скарб: срібні речі, мідні хрестики й рештки церковного посуду. Це були німі свідки набігів турків і татар на Україну ХVІ-ХVІІ віків. Вразливий Михайло, затамувавши подих, слухав розповіді, у його уяві поставали широкі степи України, татарські напади, сумне життя полонених у турецько-татарській неволі. Можливо, під впливом цих розповідей і уявних картин народжувались його вірші про минуле України, про козацьку славу.

Михайло, за розповідями сучасників, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Отож купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли замітало хутір снігом і відгороджувало його від міста, Михайло жив у Марченків. Поетична натура хлопця вбирала в себе всю красу української природи. А пізніше у циклі поезій «Слов’янськ» він, зачарований пишнотою розкішних садків і луків, буде писати про красу земного раю. Спочатку Михайло навчався у Слов’янську. І. Овчаренко згадував П. Грабовського (він збирав відомості про М. Петренка в Харкові в ІІ пол. ХІХ ст.) і писав, що той входив до літературного гуртка П. Кореницького, який збирався в сім’ї Писаревських, де шанували народну пісню та літературу. І тому І. Овчаренко зауважував, що Писаревські виїхали з Харкова у 1833 році, а М. Петренко вступив до університету у 1836 році. Це підтверджує, що до гурту Писаревських М. Петренко належав ще будучи учнем гімназії у Харкові.

У Слов’янську майбутній поет пережив гіркі хвилини нещасливого кохання до Галі, доньки купця Марченка. Про шлюб з багатою Галею не могло бути й мови. Батьки одружили її з багатим і знатним нареченим, і вона нібито виїхала з ним за кордон. Ця ситуація породила вірші про нерозділене кохання. Майже кожна його поезія наповнена сумом про нерозділене кохання, про ту, до якої линув душею і серцем: «Де ти живеш, Галю, сердешна голубка».

Г. Нудьга писав, що, мабуть, ще в школярські роки М. Петренко втратив батька, який загинув десь на чужині. Про це розкаже поет у творі «Батьківська могила»: «Покинув нас і нашу матір; / Скажи, нащо в далекій стороні, / Без рідких сліз, в чужій землі; / Ти ліг, мій милий тату, спати?». У поезії змальовано типовий для романтичної уяви образ подорожнього, що вирушає в далекі світи шукати могилу батька. Очевидно, звідси і згадки про своє сирітство та бідність, про що писав А. Метлинський.

Світогляд М. Петренка формувався в гімназії, а потім в університеті, де тоді читали лекції відомі письменники: П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський, І. Срезневський.

Правнучка поета Н. Петренко-Шептій припустила, що він був знайомий із Г. Квіткою-Основ’яненком, що проживав в Основі, на околиці Харкова, і радо приймав у себе діяльних учасників літературно-мистецького життя міста.

Про те, що М. Петренку жилося нелегко, читаємо в листі А. Метлинського до І. Срезневського від 30 липня 1840 року, де той, говорячи про видавця альманаху «Сніп» О. Корсуна, писав: «…цей Корсун назбирав малоросійської всячини, але тут же з’являється поет істинний не рівня нам, студент бідний, без роду й племені, такий собі Петренко» (підкреслення А. Метлинського).

У 1841 р. вперше в альманасі «Сніп» було надруковано сім поезій М. Петренка; у 1843 р. – ще дві поезії в альманасі «Молодик». Де перебував М. Петренко три роки після закінчення юридичного факультету Харківського університету в 1841 р. невідомо.

13 червня 1841 р., за матеріалами Харківського обласного державного архіву, його призначено на посаду канцелярського чиновника в Харківську палату карного суду. 14 серпня отримав чин губернського секретаря, а 19 вересня став старшим помічником столоначальника. Підвищення по службі продовжувалося: з 17 серпня 1846 р. він – столоначальник карного суду, йому присвоєно чин колезького секретаря.

Причиною падіння кар’єри М. Петренка (з 17 жовтня 1847 р. призначений на посаду секретаря Вовчанського повітового суду) літературознавці називають справу Кирило-Мефодіївського братства на тій підставі, що в знайденій П. Журом доповідній записці харківського генерал-губернатора Д. Бібікова цареві поряд із винуватцями називались імена Т. Шевченка і М. Петренка.

Перебуваючи у Вовчанську, М. Петренко звертався до Харківського губернського прокурора з проханням дозволити йому відвідати хвору матір.

У 1848 році в «Южном русском сборнике» А. Метлинський вмістив 16 віршів М. Петренка зі збірки «Думи та співи».

З 6 липня 1849 р. М. Петренко працював повітовим стряпчим у Лебедині. Офіційно стряпчі при судах були помічниками прокурорів і захисниками казенних інтересів, а також служили радниками прокурора, мали право вимагати всілякі справи, що стосувалися казни, малолітніх та ін. Вони наглядали за порядком, стежили, щоб нікому не завдавалось утисків і виконувалися всі закони. Свої обов’язки М. Петренко виконував ретельно, захищав бідних і знедолених. К. Шептій, підтверджуючи це, наводить судову справу ув’язненої Дарії Романової в Лебединському тюремному замку за дрібну крадіжку та бродяжництво. Це кріпачка поміщика Дерюгіна Лебединського повіту. Через нестерпні умови життя та нелюдське ставлення пана від нього втекла і під вигаданими прізвищами (Єфросинія Ігнатенко, Єфросинія Чистюкіна) мусила тинятися по світу, поки не була арештована. Засуджена до 40 ударів різками, роком тюремного ув’язнення і заслання на довічне поселення до Східного Сибіру. Її відправили на показ поміщикові, але та знову втекла, і знову була впіймана. Стряпчий М. Петренко дає розпорядження про повернення її в рідне село і додає, що, коли поміщик Дерюгін не зможе дати переконливих доказів відносно того, що вона вчинила при втечі злочин, то не відсилати її в губернське правління для заслання, а повернути на постійне місце проживання, що й було зроблено за присудом Лебединського земського суду.

І все ж губернський прокурор піддав стряпчого М. Петренка суворому осуду. Після цього його довго не підвищували й не заохочували по службі. Тільки в 1853 році йому присвоєно чин титулярного радника (цивільний чин 9 класу, який давав право на особисте (неспадковане) дворянство, яке мав його батько).

Отже, М. Петренко утвердив себе в Лебедині знатною людиною, непересічною службовою особою, після революції 1917 р. про таких, як він, ще й українського письменника, не можна було згадувати.

Якийсь час працював наглядачем повітового училища. Був одружений з дворянкою Анною Євграфівною Миргородовою. Тут у них народилися діти: сини Микола та Євграф і доньки Людмила, Варвара та Марія.

М. Петренко брав участь у Кримській війні і нагороджений бронзовою медаллю «В память о войне 1853-1856 гг.».

У червні 1859 р., за переказами, що збереглися в родині Петренків, він познайомився з Т. Шевченком, який виїхав із Москви разом із поміщиком Д. Хрущовим у його маєток на хутір Лихвин, біля Лебедина. Вірш «Дивлюсь я на небо…» Т. Шевченко власноручно переписав собі в альбом. Тут, у місті і на хуторі, Т. Шевченко написав два пейзажі, подарував з написом Н. Хрущовій, дружині поміщика, автограф вірша «Садок вишневий коло хати».

Т. Шевченка радо приймали і в Лебедині, особливо брати Олексій і Максим Залеські, а також Отто Максимович Цеге фон Мантейфель, який навчався в Академії мистецтв і служив у російському війську. Очевидно, М. Петренко, місцевий заступник прокурора, знав, що поїздка Т. Шевченка в Україну супроводжувалася негласним поліцейським наглядом, і бажав залишитися в тіні, щоб себе і сім’ю не позбавляти засобів до існування.

25 грудня 1862 року М. Петренко помер у чині колезького асесора. Похований у м. Лебедин Сумської області.

Найповніша збірка поезій М. Петренка та В. Забіли вийшла у 1960 році.

Портрет М. Петренка не зберігся. І тому пішли шляхом, який Осип Маковей колись назвав «подарованим лицем». За переказами, онук М. Петренка був схожий на діда. Враховуючи прецедент із М. Шашкевичем, портрет онука Бориса Миколайовича Петренка служить за портрет М. Петренка.

Творчість М. Петренка цікавила багатьох письменників та літературознавців: П. Грабовського, А. Метлинського, М. Петрова, А. Шамрая, Г. Нудьгу, С. Крижанівського, П. Хропка і багатьох інших.

Основу поетичного доробку М. Петренка, яка й визначає його місце в українській поезії, є медитативно-розмислова лірика. Настрої туги, незадоволення, відчуженості від світу, трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності – це ознаки психологічного романтизму у найбільш точному значенні слова. А. Шамрай відносив М. Петренка до третього покоління харківської школи романтиків, але це був іще далеко не пізній етап у розвитку романтичного напряму в українській літературі. У його поезії маємо найбільш істотні ознаки романтизму, бо вона передає глибину внутрішнього світу романтичної особистості. Наслідуючи літературні та фольклорні зразки, М. Петренко здійснив самобутньо-індивідуальне проникнення у внутрішній світ особистості в момент її романтичного поривання.

У творчості поета поглиблюється усвідомлення нещасливої долі, особливої «міченості» героя. Присутній мотив навмисної нав’язливості нещастя, яке буквально переслідує героя, з одного боку, сприяє поглибленню етико-психологічного змісту, а з іншого – іноді трактується як своєрідна «обраність», що має певну естетичну привабливість, культивовану романтизмом.

Герой лірики має відчуття сирітства найперше у плані метафізичному («Весна», цикл «Небо»), ґрунтоване на дійсному факті («Батьківська могила»), відкинутість особистості за коло звичайних житейських стосунків («Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…», «Як в сумерки вечірній дзвін»), пережита розлука та нещасливе кохання («Тебе не стане в сих місцях», цикл «Недуг»).

Вони говорять про те, що найзначніші впливи на вірші М. Петренка мала сучасна поету народна пісня, поширений міський романс і Т. Шевченко, який розкрив йому перспективи поетичної творчості рідною мовою. «Кобзар» зумовив поетичні інтонації «ранньої» лірики, відбір народно-пісенних зразків, тематику: «Думи мої, думи мої, / Де ви подівались, / Нащо мене покинули, / Чому одцурались?» («Думи та співи»).

М. Костомаров згадував про «меланхолійний характер» творів М. Петренка, який у поезіях як правило, звертався до своєї батьківщини. Певна частина віршів пройнята відгомоном романсової лірики. Зрозуміло, спілкування з «харківськими романтиками» також наклало свій відбиток на формування романтичного світогляду поета. Всі вони, переважно студенти, заохочені до діяльності потребами української літератури прикладом німецьких, польських і російських романтиків, охоплені романтичним ентузіазмом, листувалися і в листах формували своє розуміння романтизму.

Літературна діяльність М. Петренка тривала лише кілька років і тому не вийшла з періоду поетичного навчання. Але те, що йому вдалося зробити – подати прекрасні зразки інтимної медитативної лірики, ліричного романса, а це 25 поезій, привернуло заслужену увагу. М. Петренко був надзвичайно вимогливим до своєї творчості, по декілька разів переглядав свої вірші, наново редагував, робив чимало правок, удосконалював художній текст. Провідний мотив поетичної спадщини М. Петренка – типовий для поетів-романтиків: туга за рідним краєм, сирітство, прагнення відірватися від земної непривітної «буденщини», поринути у «високості», пізнати красу всесвіту.

М. Петренко – глибоко національний український поет, чутливий і вдумливий. Він виступає як типовий поет-романтик 30-х років у циклі «Небо». Це була нова інтимна, психологічна лірика.

У поезії «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» він окреслив ті обставини життя героя, що спонукали його шукати розради у небі, мріяти про «крилля», на яких міг би долетіти до хмар, «подальше од світу». Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокого світу – це протест проти дійсності. Поза самотності, одинокості душі, світова скорбота – вираження внутрішнього світу особистості і ненастанного пошуку гармонії, єдності зі світом. Поряд із мотивом нещастя постає проблематика долі, яка теж нещаслива, бо герой самотній, він сирота в країні, сирота у Всесвіті: «Чужий я у долі, чужий у людей: / Хіба ж хто кохає нерідних дітей?» Можливо, цій поезії М. Петренка судилося б хрестоматійне забуття, якби її не вподобала випускниця Варшавської консерваторії, харківська вчителька музики, дочка поета і лікаря Володимира Александрова – Людмила, яка й поклала сумовито-втішливий текст на ноти. Після творчого спілкування композиторки з Федором Якименком, братом славетного Якова Степового, пісня в його аранжуванні ніби здобула крила для простору. Але особливо проникливо звучить вона в устах народного артиста України Анатолія Солов’яненка. «Скільки в його голосі смутку й поривання, незабутніх надій і великого страждання, що слухачі вмить проймаються зачаєною тугою за вимріяною долею та щасливим сподіванням на кращі часи», – зазначав Микола Шудря. А юнак із Узина, що під Білою Церквою, космонавт Павло Попович, заспівав цю пісню на зоряній орбіті. Він розповідав: «Летиш над планетою. Земля така голуба-голуба. Тихо. Аж проситься заспівати… І мимохіть виривається із грудей «Дивлюсь я на небо…» Тільки вже з іншого боку – з космічного безмежжя. І оживає твоє тіло в невагомості. Й бадьоріше тріпоче серце. І відчуваєш у самоті той незвичний прилив снаги, яку може дати людині лише пісня…»

Поет розбудовує ліричне «я», намагається надати йому масштабних внутрішніх вимірів, пробує вималювати ліричного героя, розкрити індивідуальні почуття особистості: «По небу блакитнім очима блукаю. / Й за думкою думку туди посилаю; / Тону там душею, тону там очами / Глибоко, глибоко поміж зіроньками…» («По небу блакитнім очима блукаю»).

У вірші «По небу блакитнім очима блукаю…» розкрито натхненний стан злиття поетового «я» з безмірним небом, розчинення уявне, на грані реальності й марення в ньому: «Душа моя в небі, як ніч, простяглася, / Глибоко, глибоко змією впилася / І п’є не нап’ється і серцем, й очами / Тій радості вволю, що вище над нами».

«Гносеологічний» аспект тієї ж картини задивляння в небо представлений у поезії «Схилившись на руку, дивлюся я». Містична дія неба вражає героя, її дія йому не зрозуміла: «Чого твоя журлива мова / Моїй душі недовідома? / І мова ся, й велика річ / Для мене темна так, мов тая ніч». Стихія неба близька героєві. У ній він бачить розв’язання всіх конфліктів, проблем існування. Романтичного героя циклу характеризує космізм переживання. У поезіях постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом. Конкретність образу неба, подання його в різних станах (вечірнє, вкрите хмарами, блакитне) уможливлює для сприйняття героя злитість реального і уяви, конкретного об’єкта переживання і піднесеної душі. Отже, самобутність художнього мислення поета – у варіативному зверненні до одного й того ж предмета, своєрідна циклічність викладу.

Українське поетичне слово М. Петренка є інструментом індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза якими неможливим є досягнення повноти особистості.

Цикл «Слов’янськ» – медитативна лірика особистісного плану з уславленням «слов’янської дівчини» та патріотичною хвалою слобожанській пісні: «Зате ж лучалось скільки літ / На стороні чувать пісні чужії / У горах, на морі і ніччю в тихім сні! / Бувало – і від них серденько дуже ниє; / Та все не те, що слов’янські пісні!» («Чи бачив хто слов’янськую дівчину»). Образом цих поезій виступає не стільки саме місто, скільки враження від пісень, що їх співають дівчата з рідного міста, а слов’янські пісні – це «рай цілий радості і пекло мук». Послідовне варіювання кількох мотивів (герой на чужині, туга за рідними місцями, за піснями, які над ними звучали, тощо) працює на створення смислової та стильової цілісності циклу. Виразно звучить у творах мотив нездійсненності особистого щастя у тодішньому суспільстві. Ліричний світ героя протистоїть гнітючий дійсності, яка давить і калічить святі людські почуття і поривання. У циклі раз у раз бринять нотки щирого болю від людських страждань: «В яких містах / Я не бував! Од моря і до моря, / Блукаючи, пройшов я світ. / Чого не бачив я? А більше горя…».

Різною мірою фольклоризму позначені вірші «Ой біда мені, біда», «Туди мої очі, туди моя думка». Він вражений піснями, що лунають з уст найкращих, як йому здається, дівчат, тому намагається конкретизувати їх всіма можливими засобами: пейзажними описами, передачею динаміки внутрішнього стану, фіксуванням настрою пісень – реального й метафоричного обширу їх звучання: «А тут і ви, мов з неба де взялись, / Уперш заплакали, а далі затужили, / Вздихнули на горах, в дібровоньці занили, / А потім вдалині музикой залились!» («Рай цілий радості і пекло мук»). Для поета характерне розкриття почуттів ліричного героя через народні образи-символи. Сюжети, художні засоби, мелодика – фольклорні: «Минулися мої ходи / Через огороди, / Минулися мої лази / Через перелази. / Лихо мені, горе мені, / Молодій дівчині: / Чорні брови козацькії / Завдали кручини» («Минулися мої ходи»).

Іноді поет вносить у свою творчість риси надмірної чутливості, сентиментальності. Любовна лірика його зворушлива, образи – підкреслено сльозливі, що є даниною тогочасній романсовій ліриці: «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче, / Як вітер осінній в діброві заплаче, / Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся, / Від думки, від горя у поле плетешся?» («Чого ти, козаче…»).

У циклі любовної лірики «Недуг» варіюється мотив нерозділеного кохання, нарікань на долю. Вірш «Ходе хвиля по Осколу» стилізований у дусі народної пісні: «Покотилась буйна хвиля / На жовтий пісочок; / Де ти, милий, чорнобривий, / Сизий голубочок!».

Зітхання, скарги на долю закінчуються тим, що в четвертому вірші автор сам розглядає свій стан як хворобливий і зізнається, що йому доведеться самому «Нести на небо … тугу».

Літературознавці стверджують, що М. Петренко був одним із перших українських поетів, який здійснив спробу психологічного поглиблення любовної теми (маємо ознаки психологічної деталізації у змалюванні пристрасті, туги). Його лірика близька до психологічної лірики Т. Шевченка: «…там за горою, де зіронька сяє, / Там, там моя мила голубка витає, / Закрилась від мене і небом, й горами, / А я тут зостався з горем та сльозами».

Поет емоційно посилив і оживив уявлення про любов як страждання, підкреслюючи при цьому і стереотипні, тривіальні значення (як «солодкого», приємного страждання). Отже, любов, у трактуванні автора, містить у собі елемент реального душевного болю і прикрості, проте поза цим усім розкривається у неповторній змістовності. Тема страждання від любові конкретизується у зіштовхуванні цього почуття з різними життєвими обставинами й ситуаціями; на змалювання його мобілізують емоційно наснажені лексичні значення, експресивні образи, у яких інколи вчувається стилістика романсу.

М. Петренко, зображаючи стан закоханого як справжню муку, звеличує почуття кохання, йде шляхом введення морально-етичного, високого поцінування свого «недугу»: «І так любов мою земну / Я за могилу понесу / Не як той гріх, як правду тую, / Угодну Богу і святую…». У так званій рольовій ліриці маємо спробу гумористичного трактування любовної теми, надання певного еротичного відтінку спілкуванню героя з природою, а далі й розчиненню його в її стихії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: