ПАВЛО БІЛЕЦЬКИЙ-НОСЕНКО 3 страница

Поетові не були чужими й баладні пісенні твори. У нього простежуємо дві стильові манери: одна йде від пісенного фольклору – наявна стилізація народної пісні з використанням її фрагментів, друга – від літературної традиції.

Історичну тематику порушив М. Петренко у поезії «Іван Кучерявий» та баладі «Гей, Іване, пора…», побудованій на фольклорних колізіях, але з додержанням канонів романтичної школи: «Ой вітру-вітру! Ти бистріш / Лети ж до милої скоріш: / Скажи ти їй, нехай не плаче! / А ти, мій коню, як скоріш / Мене до милої примчиш: / Тобі за те я гарну збрую / В татар добуду, золотую!..».

Отже, М. Петренко був оригінальним, талановитим поетом. У його творчості намітились новаторські тенденції, нові образи; він намагався вийти за межі фольклорної поетики, творчо сприймав кращі зразки тогочасної української лірики, розробляв нові жанри. Його поезія позбавлена конкретних ознак історичного часу. Його віршам властива універсальність, мінімум соціальних реалій, космогонічні мотиви. Лірика М. Петренка споріднена з природою усної народної поезії (ліричний герой, поетично-психологічні паралелізми) і в той же час наближена до пантеїстичної літературної лірики, до натурфілософської поезії.

Література

1. Гончар О. Зачарований небом: романтичний світ М. Петренка // Слово і Час. – 1997. – № 11-12. – С. 21-26.

2. Даренська Т. Михайло Петренко і Тарас Шевченко. Паралелі основних світоглядно-поетичних тем (До 185-ти річчя від дня народження М. Петренка) // Українська мова та література. – Ч. 9 (265). – 2002. – С. 4-5.

3. Зленко Г. Ціна однієї помилки, або як імення Михайла Петренка стало псевдонімом Амвросія Метлинського // Слово і Час. – 2000. – № 2. – С. 60-61.

4. Крижанівський С. Михайло Петренко: вчора, сьогодні, завтра // Слово і Час. – 1993. – № 11. – С. 10-16.

5. Овчаренко І. Йому жити у віках (Михайло Петренко). – Слов’янськ, 1997. – 40 с.

6. Петренко Михайло // Українські поети-романтики. Поетичні твори. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 286-307.

7. Франко І. Поезії Віктора Забіли // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. – Т. 37: Літературно-критичні праці (1906-1908). – К.: Наукова думка, 1982. – С. 42-51.

8. Шептій К. Його книжки «ходили по руках»: [Про укр. поета М. М. Петренка (1817-1862)] // Вітчизна. – 1989. – № 6. – С. 166-170.

9. Шудря М. «Дивлюсь я на небо…» // Народна творчість та етнографія. – 2000. – 2004. – № 4. – С. 125-126.

Запитання і завдання

1. Порівняйте українські романси М. Петренка, В. Забіли з російськими романсами Є. Гребінки. Що спільного в цих творах?

2. Назвіть поезії М. Петренка, що стали народними піснями? Одну з них вивчить напам’ять.

3. Пояснити різницю між жанрами: пісня, романс, балада, думка, поема.

Тести

1. Назвіть найвідоміший романс М. Петренка?

а) «Дивлюся на небо та й думку гадаю…»; б) «Очи черные»; в) «Думи мої…»; г) «По небу блакитнім очима блукаю…».

2. У якому альманасі було надруковано ранні твори М. Петренка?

а) «Ластівка»; б) «Сніп»; в) «Молодик»; г) «Украинский вестник».

3. Виділіть основні тематичні групи творів М. Петренка?

а) філософська; б) патріотична лірики; в) пейзажна лірика; г) громадянська лірика.

4. Назвіть твори історичної тематики?

а) «Небо»; б) «Ой біда мені, біда…; в) «Гей Іване, пора…»; г) «Іван Кучерявий».

5. Виокремте баладу М. Петренка?

а) «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…»; б) «Ой біда мені, біда…; в) «Гей Іване, пора…»; г) «Іван Кучерявий».

6. Назвати ознаки творів М. Петренка, які належать до особистісно-психологічної течії українського романтизму?

а) настрої туги й незадоволення існуючою буденщиною; б) відчуженість від світу; в) трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності; г) психологізація любовного почуття.

7. Провідним мотивом поетичної спадщини М. Петренка є:

а) туга за рідним краєм; б) сирітство; в) прагнення відірватися від земної непривітної «буденщини», поринути у «високості»; г) пізнати красу Всесвіту.

ВІКТОР ЗАБІЛА

(1808-1863)

Віктор Забіла – типовий романтик, якого сучасники назвали «поетом гіркого кохання». Його творчий шлях став об’єктом різноаспектних студій І. Берези, О. Деко, С. Крижанівського, В. Сапона, В. Сиротенка та ін.

Народився на хуторі Кукуріківщина під Борзною на Чернігівщині, в родині дрібного поміщика. Відомості про рід збереглися від ХVІ століття, від козака Михайла Забіли. Прадід був «значковим товаришем і наказним сотником», дід став борзнянським повітовим суддею і дістав титул колезького асесора. Дядьки поета були: один – сотником Борзнянської сотні, другий – борзнянський повітовий маршалок.

Батько Віктора, Микола Карпович, був суддею нижнього земського суду, титулярним радником, одружився на онучці гетьмана Полуботка – Надії Рибі. Батько помер, коли Віктору було більше року. У ті часи дворяни мали монополію на винокуріння. Була винокурня і в Миколи Карповича. Від батьків Віктору дісталися рецептури горілок і медів, що перейшли в спадок від самих Розумовських. Микола любив сам винаходити і виготовляти різні настоянки й горілки. Весь вільний від суддівських справ час проводив на винокурні. Поміщики-медовари вважалися елітою суспільства, обиралися предводителями дворянства і мировими суддями. Згодом всі статки сім’ї Забіли «пішли прахом». Після сорока років Микола Карпович занедужав і на початку зими 1809 р. помер. Молода вдова, що народила через декілька місяців донечку, залишилася одна, з чотирма малими дітьми на руках. Жінці довелося самій вести господарство. Війна 1812 р. ще більше підкосила родину. Сім’я настільки збідніла, що не було змоги навчати старших дітей Карпа і Миколу в гімназії. Коли підріс найменший – Віктор, Надія Миколаївна звернулася до рідні по допомогу і повезла влітку 1820 р. Віктора до Московської губернської гімназії, де він навчався два роки. У 1822 році він став учнем Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, де вчився разом із М. Гоголем і Н. Кукольником. У класі верховенствували син Кукольника Нестор, Петя Мартос, Платон Закревський, брати Лукашевичі. Вони могли собі дозволити все, навіть замкнути наглядача в класі або виштовхати його вечором із спальні пансіонату при перевірці. У ті часи дітям багатіїв усе сходило з рук, а В. Забілу ж карали за будь-яку витівку.

Учитися Віктору подобалось. Його посадили за одну парту з таким же бідним дворянином Миколою Яновським, у майбутньому великим М. Гоголем. Там він зпочав віршувати. Це була данина моді – в гімназії навчали віршуванню.

У 17 років Віктор із невідомих причин залишив гімназію і у вересні 1825 р. був зарахований до Київського драгунського полку, де одержав чин унтер-офіцера, згодом – звання юнкера і вже через три роки – корнета. О. Деко, який виявив документ, що засвідчував: В. Забіла «на початку 1834 р. звільнений зі служби за домашніми обставинами у чині поручика».

З 1825 р. по 1834 р. перебував на військовій службі, а потім назавжди повернувся на Чернігівщину.

На початку 40-х рр. вийшла збірка В. Забіли «Співи крізь сльози», яка презентувала його як зрілого українського поета. Поезія любовної драми становить більшу частину його доробку.

У 1831 р. отримав відпустку в драгунському полку і вирушив з Москви до рідної домівки, на Борзнянщину. Там чекала на нього мати, брати і сестра. Це була перша відпустка за шість років служби на чужині. На хуторі Мотронівка познайомився з Любою Білозерською, коханням свого життя. Симпатії були взаємними, тому відбулися заручини. Вони були щасливими, сподіваючись, що Віктор подасть рапорт про відставку і вони заживуть розміреним неспішним життям статечного повітового поміщика. Але наприкінці відпустки Віктор захворів, віспа спотворила йому лице, тому попрощатися до нареченої не поїхав, був певний: чекатиме. Рапорт В. Забіла подав одразу, але довелося чекати два роки, доки надійшов наказ про звільнення (25 січня 1834 р.).

Поряд із Мотронівкою купив маєток багатий вдівець, відставний поручик Іван Федорович Боголюбцев. Хоч він не був знатного роду, а дворянство одержав тільки завдяки 23-річній службі прапорщиком в Мітавському драгунському полку, але при придушенні польського повстання до його рук потрапила солідна трофейна сума і зразу ж після закінчення кампанії він вийшов у відставку багатієм. Було йому тоді більше сорока. Йому запала в серці Люба. Звичайно, скрутно було конкурувати з молодим і родовитим Віктором, тому завоювання Люби він почав дружбою з її батьком, своїм ровесником. Незабаром Микола Білозерський став бачити в ньому втілення всіх своїх ідеалів, а у Вікторі гуляку-картяра. Віктор, дійсно, любив погусарити – випити чарку, спустити все, що має, в карти, як і всі його ровесники-офіцери. Дізнавшись про черговий його програш в карти, старий Білозерський оголосив, що розриває заручини і видає Любу за Івана Боголюбцева. Люба не могла піти проти волі батька, змушена була скоритися і стала дружиною Боголюбцева. Не допомогла й мати, ображена зневагою древнього козацького роду Забіл, вона не опустилася до з’ясовування стосунків із сусідами.

Віктор із горя захворів. Коли весною вийшов на вулицю, ніхто вже не міг впізнати у ньому колишнього красеня. «Обличчя зрила віспа, вилізле волосся прикривала тюбетейка, офіцерського мундира замінив бухарський халат, погляд згас. Весь час він став проводити на своїй винокурні, винаходячи і дегустуючи все нові і нові види горілок і настоянок, шукаючи чарівну настоянку від любові». Він все шукав рецептуру настоянки, яка дозволила б йому забути Любу. Шукав все життя. Так і не знайшов. У той важкий період В. Забіла написав рядки пісні:

Гуде вітер вельми в полі, реве – ліс ламає,

Плаче козак молоденький долю проклинає.

В останні роки життя він жив на утриманні молодшої сестри. Тільки важко це було назвати життям.

В. Забіла шукав зустрічі з коханою, намагаючись переконати її в хибності кроку. Тоді написав пісню «Повз двір, де мила живе», у якому радісні очікування змінюються смутком:

Повз двір, де мила живе,

Я проїхав двічі,

Да не бачив голубоньки

Ні разу і ввічі…

Ой як вірно мене любиш,

Будем жить з тобою

Цілий вік, моє серденько,

Як риба з водою.

Подальше розгортання подій продовжено у віршах «Весілля», «Соловей», «Голуб», «Кохання», «Розлука». Твори, присвячені мотивам гіркого кохання, дуже схожі на народні пісні:

Два вже літа скоро пройде,

Як я закохався.

Якби знав я своє горе,

Лучче б був не знався…

І за часом вони були першими, в міру того, як проходила життєва драма поета – любов, заручини, відмова, одруження коханої з іншим. Гіркі нарікання на долю, ремство на невірну, самотність і запевнення, що він її любить і любитиме завжди:

Чому мені люта доля

Ні в чім не пособить,

За що мене бідолаху,

Із ума ізводить?

Нащо ж було мені тебе

Да так полюбити?

На те хіба, щоби віку

Собі вкоротити.

Свою кохану В. Забіла ще раз побачив на весіллі її сестри Олександри Білозерської (майбутньої письменниці Ганни Барвінок). 22 січня 1847 р. в с. Оленівці вона одружувалась із П. Кулішем, а старшим боярином був Т. Шевченко. На весіллі був її брат Василь Білозерський, письменник, майбутній редактор «Основи». Микола Білозерський, етнограф і фольклорист, ще один брат Люби, був відсутній.

Гіркою була зустріч Віктора і Люби на хуторі Мотронівка. «Наступило 7 листопада 1869 р. Рівно 35 років назад повинно було відбутися їх весілля. Прийшов Віктор на свій хутір «Кукуріківку», відбив хрести на дверях і віконницях свого покинутого будинку. Увійшов до кімнат, викопав з-під полу одне з барилець вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв з розсохлої шафи запорошені чарки, витер і поставив їх на старовинний стіл. Чарку Тараса Шевченка. Чарку Миколи Глінки. Чарку Якова де Бальмена. Чарку Віктора Закревського. Чарку Василя Штенберга. Чарку Опанаса Марковича. Чарки всіх своїх померлих побратимів. Налив їх чарки і почав свою останню Тризну. Тризну, описану колись Шевченком. Чокався з чаркою кожного свого побратима. Згадував їх життя. Говорив кожному прощальне слово…», –зазначав В. Вербицький.

Вранці, селяни, знайшли В. Забілу сплячого вічним сном. «Лежав – неначе спав на розбитій підлозі. Під головою, замість подушки, пусте барильце. А на обличчі – райська посмішка, яка дивно омолодила його риси. Мало щастя дісталося поету, а, може, хоч помер він щасливим, хто знає?!». На могилі нещасливого поета поставили великий дубовий хрест. За нею весь час наглядала Люба, яка пішла з життя 1881 р. Згодом дубовий хрест підгнив, упав. І справдилися слова Забіли: «Ніхто в світі не взнає, де могила моя». Помер В. Забіла в листопаді 1869 р. в Борзні. Могила його невідома.

Пісні швидко розлетілися по всій Україні, їх співав кобзар Вересай. Чутки про поета досягли Петербурга. Поезії «Голуб», «Пісня», «Повіяли вітри буйні» Є. Гребінка надрукував в альманасі «Ластівка» 1841 р. Поетом зацікавився і меценат української культури Тарновський. Запрошував до себе у Качанівку, знайомив з багатьма людьми: М. Глінка, познайомившись тут з В. Забілою, поклав на музику «Не щебечи соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». У 1839 р. романси були видані в Петербурзі у «Збірниках музичних п’єс, написаних Глінкою».

Найпомітнішою подією в житті поета-романтика була його зустріч із Т. Шевченком. Відомо, що Тарас, восени 1841 р., одержавши перший гонорар за вірші, опубліковані в «Ластівці», а головне, за свій перший «Кобзар», виїхав з Яковом де Бальменом на Чорне море, і познайомився із Забілою, проїжджаючи через Борзну. Документального підтвердження цьому нема. В. Сиротенко знайшов свідчення наглядача Академії, генерала Сапожкова від 15 травня 1842 року про семимісячне «отстутствіє без поважних причин» Тараса в Академії. Побратимами вони стали завдяки Тарасовому знайомому Василю Штернбергу, з яким Віктор Забіла познайомився 1839 р. у Тарновського, який любив запрошувати на свої обіди знаменитостей. Приїхав до нього тоді з Москви композитор М. Глінка, який якраз працював над оперою «Руслан і Людмила». На зустріч із столичною знаменитістю Тарновський запросив поета Віктора Забілу і сліпого кобзаря Остапа Вересая. Коли кобзар співав «Не щебечи соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», всі присутні плакали. Ці пісні настільки запали в душу великого М. Глінки, що він відклав роботу над пушкінською поемою «Руслан і Людмила» і написав романси на слова В. Забіли. Повернувшись до Петербурга, своє захоплення В. Забілою В. Штернберг передав і Т. Шевченку, який заочно закохався в чародія-пісенника. Т. Шевченко гостював у В. Забіли, намалював його портрет.

Розійшлися шляхи Віктора і Тараса у 1847 р., коли схопили Кирило-Мефодіївських братчиків і Т. Шевченка. В. Забіла не божеволів, як М. Костомаров, не наговорював на себе і всіх, як Ю. Андрузький, не падав непритомним, як В. Білозерський. Він спалив все листування з Тарасом і ні рядка не написав тому в заслання. Віктора влада не чіпала. В. Вербицький навів епізод із допиту В. Забіли в жандарма Л. Дубельта: «На грізне питання того, – «Які підтримував відносини з бунтівником Шевченком?» – дивлячись на шефа жандармів правдивими дитячими очима, Віктор залементував: «Так, я підтримував відносини з Шевченком. Був у мене ось таке ж, як це, барильце вишневого меду. Прийшов я з ним до Тараса. Випили ми трохи, повеселили серце. Барильце я залишив в нього. На наступний вечір він прийшов з тим барильцем до мене. Знову ми повеселили серце. І так підтримували наші відносини, поки барильце не спустіло. Бачите, в мене таке ж барильце з таким же вишняком. Давайте почаркуємся, і у нас будуть такі ж відносини!». Грізний Л. Дубельт, що довів до безумства М. Костомарова і до непритомності В. Білозерського, розсміявся і спробував запропоновану чарку. Йому сподобалися і настоянка, і цей нехитрий селюк-поет, що явно не годиться в революціонери. Хабарів він ніколи ні від кого не брав, а ось у В. Забіли те барильце забрав і заплатив за щомісячну поставку таких же звеселяючих настоянок. Саме те чаркування з Л. Дубельтом не змогли пробачити В. Забілі ні Т. Шевченко, ні П. Куліш. Хоча обидва описали В.Забілу в своїх знаменитих повістях: Т. Шевченко в повісті «Капітанша», а Куліш – у повісті «Майор».

У 1859 р. життєві шляхи В. Забіли і Т. Шевченка розійшлися. Повернувся Т. Шевченко до України зломлений засланням. Якнайбільше мріяв про сім’ю, щоб не залишитися на старості років такою бурлакою, як Віктор. Він їхав вибрати місце для будівництва хатини і для знайомства з нареченою, яку обіцяла знайти йому Марія Максимович. По дорозі заїхав і до старого побратима В. Забіли. На жаль, ні про що їм вже було говорити. Та й неприємно було Т. Шевченку, коли його друг, якого він завжди вважав старшим, що до того ж став сивим дідом, зве його, молодшого, «батьком»! Недовго він гостював у В. Забіли. Поїхав на Михайлову Гору з гостинцем – «Коханівкою», яку виготовив колись В. Забіла для них з Ганною Закревською.

Останній шлях Т. Шевченка проліг через Борзну. В. Забіла забрав зі своєї поштової станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Т. Шевченка. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив В. Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом побратима, він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса», надрукована на прохання архієрея Філарета в «Чернігівських єпархіальних вістях».

Поезія В. Забіли – явище унікальне. Вона надзвичайно близька до поезії народної, пісенної. Це закономірно, адже літературне навчання поета йшло переважно від народної пісні. До такої думки схиляються більшість дослідників, однак найвиразніше висловив її І. Франко: «Ся повна безпретенсіональність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартості, робить їх «людським документом», який не перестане промовлять до людей зрозумілою їм мовою ще й тоді, коли будуть забуті многі артистичні, блискучіші та ефективніші, але менш сердечні писання».

Біографія поета – у його віршах, яких відомо 38. Цей вислів якнайкраще пасує до творчості В. Забіли. Після публікації в «Ластівці» збірки «Співи крізь сльози» (19 віршів), виданої коштом Тарновського, для В. Забіли настали роки забуття.

Для поетичної спадщини В. Забіли характерний мотив нещасливого кохання. Причиною зламаних доль були не впливи фатуму, а майнова нерівність, бо, зрештою, і старий Білозерський віддав свою дочку за багатого.

Поезії В. Забіли дещо розтягнені, автор не прагнув стислості, а намагався вилити все, що в нього на душі. Більшість віршів написана поєднанням чотиристопного з тристопним хореєм (коломийковий розмір). Апофеозом любові є вірш «До невірної», де відсторонено висловлений докір коханій, котра не кохала так, як обіцяла. Поезія написана 1858 р., коли авторові виповнилося 50 років. Гірке кохання зробило його нещасним і одиноким.

Частину поетової спадщини становлять віршовані оповідання («Остап і чорт», «Семенова кобила», «Будяк»), роздуми, послання «До Шевченка», «До невірної», «До коня», «До сина», «На той світ, до батька», притчі або медитації на громадські, моральні та побутові теми: «Човник», «Сидів я раз над річкою», «Сирота», «Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Багатий і бідний». Єдиний твір, написаний на історичну тематику, «Палій».

Отже, поезія В. Забіли близька до народної. За формою – імперсональна. Поет збагатив жанровий діапазон поезії (лірична пісня, романс, ліро-епічна поема, елегія, медитація), розширив її тематику (обездоленість, майнова нерівність, соціальна несправедливість).

Література

1. Береза І. Відгомін староукраїнської писемності в поетичній спадщині Віктора Забіли // Філологічні науки: зб. наук. пр. Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка. – Суми. – 2003. – С. 66-73.

2. Віктор Забіла. – Режим доступу: http://lessons.com.ua/viktor-zabila-1808-1869/

3. Крижанівський С. Віктор Забіла, поет і літературний герой // Київська старовина. – 1993. – № 6. – С. 69-78.

4. Нудьга Г. Два поети-романтики // Віктор Забіла. Михайло Петренко: Поезії. К.: Радянський письменник, 1960. – С. 3-9.

5. Побратим Шевченка і приятель Гоголя. До 200-річчя від дня народження В. М. Забіли. – Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=95&type=critigques

6. Сиротенко В. Забутий побратим Шевченка // Наука і суспільство. – 1998. – № 11/12. – С. 50-58.

Запитання і завдання

1. Ким був В. Забіла за фахом?

2. Що єднало Т. Шевченка і В. Забілу?

3. Що «розбило» серце В. Забіли?

4. Поясніть назву збірки В. Забіли «Співи крізь сльози»?

5. Хто і в якому році видав повну збірку В. Забіли «Співи крізь сльози»?

Тести

1. Ким був за фахом Віктор Забіла?

а) лікарем; б) військовим; в) художником; г) математиком.

2. Як називаються збірки Віктора Забіли?

а) «Твори Віктора Забіли»; б) «Співи крізь сльози»; в) «Небо»; г) «Вибране».

3. Що породило сумну любовну лірику Віктора Забіли?

а) смерть матері; б) нещасливе кохання; в) туга за батьківщиною; г) хвороба.

4. Які ознаки властиві поезії Віктора Забіли?

а) універсальність; б) загальність; в) мінімум соціальних реалій; г) локалізація зображуваного.

5. Назвати жанри, у яких випробував себе Віктор Забіла?

а) лірична пісня; б) романс; в) елегія; г) ліро-епічна поема.

6. Хто з відомих письменників навчався з Віктором Забілою в Ніжинській гімназії?

а) І. Котляревський; б) Є. Гребінка; в) М. Гоголь; г) П. Мартос.

6. Хто автор мелодій творів «Не щебечи, соловейку…» та «Гуде вітер вельми в полі…» Віктор Забіли?

а) М. Глінка; б) М. Лисенко; в) Г. Гладкий; г) О. Вересай.

7. Як називається останній вірш Віктор Забіли?

а) «Молитва про Тараса»; б) «Не щебечи, соловейку…»; в) «Гуде вітер вельми в полі…»; г) «Розлука».

8. Як називається твір Віктора Забіли, написаний на історичну тему?

а) «Багатий і бідний»; б) «Сирота»; в) «Зовсім світ перевернувся»; г) «Палій».

МИКОЛА КОСТОМАРОВ

(1817-1885)

М. Костомаров цінував свободу думки і совісті, ненавидів насильство, а надто – духовне. Знав багато європейських і класичних мов. Найболючішою його любов’ю завжди було українське слово й українська пісня.

Входження М. Костомарова в українську культуру сталось у 1837 р. Практичне здійснення проблем слов’янського єднання, як він вважав, можливе лише через федерацію вільних слов’янських народів за умов знищення кріпацтва й усілякого рабства та широкої освіти народу: «заповітна наша мрія про майбутню федерацію слов’янського племені». Він лишався все життя істориком народу. Прочитавши збірник М. Максимовича, в «Автобіографії» писав, що його вразила і захопила непідробна краса народної поезії. Українські пісні захопили його почуття й уяву.

Т. Шевченко в жахливий для них час ув’язнення у Петропавлівській фортеці назвав його «мій брате» і присвятив йому зворушливий вірш «Веселе сонечко ховалось (Н. И. Костомарову)».

М. Костомаров (Ієремія Галка, Іван Богучаров) – учений, історик, фольклорист, етнограф, критик, публіцист і письменник. Народився 16 травня 1817 р. в слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько, Іван Петрович, належав до парості козаків-переселенців, засновників Острогозького полку на Слобідській Україні. Він служив, брав участь у здобутті Ізмаїла, а 1790 р. вийшов у відставку і поселився у своєму маєтку, де народився і провів юнацькі роки Микола. Мати – Тетяна Петрівна – українська селянська дівчина, раніше кріпачка батька, на вимогу Івана Петровича навчалась в одному з московських пансіонів, а згодом, як підневільна людина, була поселена в домі свого господаря. Після народження Тетяною сина, коли той уже став ходити, Іван Петрович одружився з нею. Проте Микола, як народжений до шлюбу, юридично перебував у кріпосній залежності. У зв’язку з трагічною загибеллю батька, який не встиг його усиновити, він залишався в кріпацтві й надалі. Лише згодом Тетяні Петрівні вдалося добитися бажаної волі для сина, звільнити Миколу з кріпосного стану завдяки відмові на користь племінників Івана Петровича – його законних спадкоємців – майже від усієї частки своєї удовиної спадщини.

Світогляд М. Костомарова формувався в період поглиблення соціально-економічних суперечностей у Росії, розвитку національної самосвідомості пригнічених народів, у тяжкі часи реакції й монархічного свавілля. Прогресивні сили країни продовжували боротьбу проти царату і кріпацтва.

В «Автобіографії» він пригадував, що батько постійно примушував його читати, з ранніх років «прищеплював йому вольтеріанську зневіру». Улюбленим письменником у їхньому домі був О. Пушкін, який вважався тоді ідеалом молоді.

1827 р. Миколу віддали на навчання до одного з приватних пансіонів у Москві, а після смерті батька перевели спочатку до Воронезького, а згодом до гімназії. Микола згадував, що там не давали належного виховання, і не міг згадати жодного вчителя, який би був педагогічним взірцем. Проте талант, добра пам’ять і працездатність юнака сприяли тому, що вже в ці роки він був добре підготовлений, читав латинською мовою поезії Овідія, міг дослівно розповісти билину «Садко». У шістнадцять років, після закінчення гімназії, він вступив на філологічний факультет Харківського університету, де працювали талановиті професори М. Лунін та Й. Валіцький. Микола писав, що лекції Луніна «справили на мене величезний вплив і здійснили в моєму духовному житті рішучий поворот: я полюбив історію над усе і з того часу із запалом поринув у читання та вивчення історичних книг». Після закінчення університету думка про історію народу та його духовне життя зайняли центральне місце в колі історичних переконань М. Костомарова. Першим досвідом занять історією із залученням джерел став для майбутнього вченого розбір судового архіву в м. Острогозьку, де він служив кілька місяців юнкером у драгунському полку. Молодий дослідник підготував до друку історичне описання Острогозького слобідського полку. Ця праця не була надрукована і загубилась у зв’язку з арештом та ув’язненням. У різні часи було втрачено багато його творів.

У кінці 30-х на поч. 40-х рр. М. Костомаров досконало оволодів німецькою, польською та чеською мовами, створив ряд драматичних та поетичних творів, у яких обстоював самобутність і життєздатність української мови і літератури, доводив право українського народу на свою історію. Серед цих творів «Сава Чалий, драматические сцены на южнорусском языке». У 1839 р. під псевдонімом Ієремія Галка видав «Українськії балади», збірник поезій «Ветка, малороссийские стихотворения». Чимало уваги приділяв перекладам та переспівам з інших літератур – старогрецької, чеської, працював у галузі художньої прози – «Сорок літ», «Казка про дівку-семилітку» та ін. Його твори збагатили українську літературу волелюбними мотивами й нотами громадського протесту.

М. Костомаров, поет і вчений, обстоюючи свою міфологічну концепцію, ілюстрував її власним поетичним доробком, збагатив українську літературу самобутніми баладами, що сприяло не лише оновленню усталеного жанру, а й формуванню тематично-стильових течій українського романтизму.

Інтерес до історії зростав, але занять літературою він не покидав ніколи. Восени 1840 р. М. Костомаров успішно склав магістерський іспит і одержав дозвіл писати дисертацію на обрану тему. У цей час його хвилює таке запитання: «Чому це у всіх історіях говорять про видатних державних діячів, інколи про закони та установи, але немовби зневажають життя народної маси?». Частково відповідь на нього було дано у його першій дисертації «О причинах и характере унии в Западной России», присвяченій дослідженню боротьби українського народу в ХІ ст. за незалежність від магнатсько-шляхетської Польщі й католицької експансії. Цензура та духівництво знайшли, що її автор дуже багато уваги приділив народним масам, допустив випади проти духовенства, і вона написана в демократичному дусі статей «Отечественных записок», а тому, як крамольну, її наказали спалити. Дисертанту дозволили підготувати іншу працю. Нею стала друга дисертація М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии», надрукована в 1844 р. Як засвідчують обидва дослідження, вчений змінює поняття щодо змісту історії; розширює коло її джерел, кладе в основу своїх історичних концепцій ідею народу та його суспільного буття. «Невдовзі, – згадував він, – я прийшов до переконання, що історію слід вивчати не за мертвими літописами та записками, а й серед живого народу». Отже, у становленні Костомарова-вченого відбулося злиття історичних, літературних і фольклорно-етнографічних інтересів. Поряд із прогресивним в історичних поглядах і працях М. Костомарова є чимало такого, що не може бути визнаним як поступ уперед. Передусім це його фатальна віра в ідеалістичне уявлення про «розвиток народного духу», якому віддавалась перевага навіть перед класовою боротьбою в історії суспільства.

Захоплення М. Костомаровим історією часів Б. Хмельницького обумовило його перехід (1844 р.) на посаду викладача історії Роменської гімназії. У вільний від педагогічної діяльності час він багато подорожує з метою розшуку матеріалів, що можуть слугували джерелами історії козацтва. З 1845 р. він оселяється в Києві. Тут працює спочатку вчителем у гімназії і приватному пансіоні та викладачем Інституту шляхетних дівчат, а з осені 1846 р. – професор кафедри російської історії Київського університету. Це знаменна і трагічна у житті М. Костомарова пора, що зумовила усю його подальшу долю. Молодий учений разом із кількома представниками передової інтелігенції – М. Гулаком, В. Білозерським та ін. наприкінці 1845-поч. 1846 рр. заснували таємну політичну організацію антикріпосницького й антидержавного характеру – Кирило-Мефодіївське товариство. Його метою було загальне знищення кріпосного права і рабства, встановлення федеративного устрою як найщасливішої течії суспільного життя слов’янських націй. Великий революціонізуючий вплив на кирило-мефодіївців справив Т. Шевченко. Відомо, що діячів цієї організації було визнано злочинцями, і вони постійно перебували під наглядом жандармів. А. Крагельська писала: «Адміністрація стежила за М. Костомаровим до кінця його днів, і навіть після його смерті забороняла служити по ньому панахиду». Навіть у зарубіжній пресі (німецькій) у 1847 р., невдовзі після розгрому товариства, його члени були схарактеризовані як «зловмисники проти існуючого ладу».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: