ЛІТЕРАТУРА ВІДРОДЖЕННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ.

«РУСЬКА ТРІЙЦЯ»

Початок відродження Галичини пов’язують з виходом у світ альманаху «Русалка Дністровая» (1837), який сприймався як маніфест визвольного руху, з діяльністю гуртка «Руської трійці» (рік заснування 1832) – М. Шашкевича, «батька нового, народного галицько-руського письменства» (І. Франко), І. Вагилевича, Я. Головацького, метою яких було духовне відродження на засадах народності. Вони були першими письменниками демократичного напряму в Західній Україні. Це перші борці народної свідомості, за якими пішли молодші товариші – Микола Устинович, Рудольф Мох, Антін Могильницький, Йосафат Бобринський, Михайло Мінчакевич. Вирішуючи проблему єдиної України, вони спиралися на суто народні твори: «Енеїда» І. Котляревського, повісті Г. Квітки-Основ’яненка. Листування і зустрічі з теоретиками романтизму Східної України надавали їм змогу побачити себе у загальноукраїнському контексті. З часом «Руська трійця» налагоджує зв’язки з діячами слов’янського відродження: Я. Колларом, Ф. Курелацем, С. Гощинським та ін.

Щоб підкреслити етногенетичний і культурний зв’язок свого краю з давньоруською традицією, члени гуртка прибрали слов’янські імена: Шашкевич – Руслан, Вагилевич – Далибор, Головацький – Ярослав. Девізом гуртківців стали слова: «Йти в народ… вчитися у нього мудрості».

Маркіян Шашкевич

(1811-1843)

Народився 6 листопада 1811 року в с. Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в сім’ї священика. Вчився спочатку у сільського дяка, потім – у Золочівській німецькій школі, а згодом – у Львівській та Бережанській гімназіях, потім вступив до Львівської духовної семінарії (1829-1838), вихованці якої водночас були слухачами курсу філософії в університеті. Умови навчання були важкими, бо рідна мова переслідувалася, хто забувався і говорив українською, той мусив носити на шиї важку книжку, як покарання, доки не ловив на цьому свого товариша.

У лютому 1830 р. його виключили із семінарії. Перерва у навчанні тривала до 1833 р. Жив у дядька по матері Захара Авдиковського – управителя міського будинку убогих. Навчав грамоті дітей, переписував службові папери. Почав відвідувати лекції з філософії у Львівському університеті, знайомиться з творами Шафарика, Лінде, з історичними дослідженнями Бантиш-Каменського. З 1838 р. і до кінця життя був священиком. Його дружиною стала Юлія Крутинська. Волею консисторії та митрополита його переводили дедалі в глухіші і бідніші села: Гумниська, Нестаничі, Новосілки Ліські, де він і помер – давно вже хворий, відірваний од друзів. Радів альманаху «Ластівка», працював, аж доки не спаралізувало, відібрало зір, слух.

У 1833 р. організував гурток «Руська трійця». Спочатку так називали трьох друзів: М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, а потім весь гурток. Організація, яка проіснувала до 1837 р., стала посестрою Кирило-Мефодіївського братства на галицькому ґрунті, хоч з іншими цілями та ідейною платформою. Її члени при вступі зобов’язувалися протягом життя працювати на користь народу, розвивати його культуру. В умовах австро-цісарського монархізму, коли на західноукраїнських землях не було жодної української школи, установи, книги чи газети, гуртківці «ходили в народ», збирали фольклор, досліджували старовину, писали твори рідною мовою.

Перший рукописний збірник віршів народною мовою під заголовком «Син Русі» (15 поезій) 1833 р. вражав своєю щирістю, закликом до єдності, до спільної праці. Це був тільки перший крок, збірку не збиралися друкувати. Через рік був укладений новий збірник «Зоря», призначений до друку. На жаль, рукопис не зберігся, збірник не пропустила цензура. До нього входили фольклорні та оригінальні твори, а також стаття М. Шашкевича про Б. Хмельницького. Цей альманах утверджував ідеї визвольної боротьби, єднання українців із братніми слов’янськими народами і тому мав виразний загальноукраїнський характер.

У 1836 р. виходить брошура «Азбука», в якій М. Шашкевич заперечив спроби запровадити в українське письменство латинський алфавіт. Того ж року він укладає для дітвори першу українську читанку. У 1835-1836 рр. М. Шашкевич робить новий сміливий крок – дає почин виголошенню церковних проповідей українською мовою.

Гурток продовжував діяти, до нього прибували все нові сили. У 1837 р. надрукована тисячним тиражем збірка «Русалка Дністровая». «Так і не довелось русалці вийти з Дністра…», – писав Р. Горак. 800 книг у Львові потрапили під «арешт», уціліли тільки 200 примірників, які, як кажуть, погоди зробити не могли. Сучасник майже нічого майже нічого не знав про неї. Про її значення, її тріумф заговорили згодом, але й пізнішій генерації вона видалася винятком із загалу. Доля «Русалки Дністорової» трагічна, оскільки в ній відбилася тогочасна доля народу, розчахнутого між двома імперіями, і найперше – тих мільйонів українців, які під скіпетром австрійського монарха перебували в такому стані безсловесності, що вже й не годні були почути звернене до них слово. Альманах багатьом відкрив очі на факт незаперечний – у складі Австрійської імперії є народ, який відчуває свою єдинокровність з тими, хто опинився в межах імперії Російської, і народ цей прагне вийти на історичну арену, розвивати освіту й культуру від рідного кореня.

У «Критичних письмах о галицькій інтелігенції» І. Франко точно окреслив давню проблему українського народу – відсутність національно свідомої інтелігенції, здатної виступати від імені народу, чи хоча б розуміти його прагнення. Йому належить найглибша оцінка «Русалки Дністрової». І. Франко пропонував поглянути на цю безневинну книжечку, в якій «нема ні ясних ідей, ні сміливих намогів революційних, ні навіть ярких образів або виразних згадок про житє народа», й запитував: «Яка була причина тої бурі, котру вона викликала? Чи мали за що сторожі порядку так люто нападати на неї?» Сам же й відповідав: мали! Бо вона, «хоч і який незначний єї зміст, які неясні думки в ній висказані, – була свого часу явищем наскрізь революційним». Її революційність у тому, що вона заперечила традиції церковні й мовні, тобто те, що примушувало літературу «стати кастовою, зречися всякого поступу, власної критики, всякої живішої мислі». Збірник постав зовсім з іншого способу мислення, аніж той, який нав’язувала церква, і про світські, живі речі писалося вже не мертвою церковнослов’янською, а мовою, зрозумілою народу.

«Русалка Дністрова» зародилася не на порожньому місці. Національне життя українців ніколи не завмирало (варто згадати священика Лісковацького, який ще на початку ХІХ століття писав поетичні твори українською мовою).

О. Білецький зазначав, що передмову до «Русалки Дністрової» можна розглядати як свого роду «маніфест» відродження української літератури в межах Галичини. Композиція альманаху продумана. Відкриває його епіграф Яна Коллара: «Не з сумних очей, а з пильних рук надія квітне», далі подано «Передслів’я», а потім 4 розділи, що взаємно доповнюють один одного: «Пісні народні», «Складання», «Переводи» і «Старина». До другого розділу ввійшли оригінальні твори гуртківців. Наскрізна ідея «Русалки Дністрової» – єдність українського народу над Дніпром і над Дністром. Це перша в новій українській літературі книга, що подібно до «Подорожі з Петербурга в Москву» та інших «неблагонадійних» видань, потрапила під заборону, а її творці – перші в цій літературі письменники, зазнали урядових переслідувань. Перед Шевченковим «Кобзарем» Україна не мала такого народного духом і демократичного змістом видання.

М. Шашкевич висловив думку, що давнина, історія – це не те, що назавжди відійшло в минуле і в’яне у пам’яті людей та на пожовклих листках паперу. Це – «піснь хороша, дзвеняча, що різним способом у наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з передвіка до нас…». Тут «лице століть». У ній онук побачить усю життєву дорогу народу: як жили діди, батьки, як думали, яка їх мова. А потім кинув докір сучасникам: «Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом?» Кажучи про «нашину», він мав на увазі українську старовину.

Літературна діяльність М. Шашкевича припадає на 1833-1843 рр. Його творчий і науковий доробок складається з-понад тридцяти віршів, незавершеної поеми «Перекинчик бісурманський», казки «Олена», переспівів і перекладів із давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької мов, кількох статей і нотаток. Зберігся переспів М. Шашкевичем «Плачу Ярославни». Його поетичну творчість розглядаємо як явище, в якому здійснювалася еволюція від преромантизму до романтизму.

У поетичній спадщині М. Шашкевича виділяють історичну, громадянську та інтимну лірика.

До історичних творів відносимо «Хмельницького обступленіє Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139», «Мадей» та незакінчену поему «Перекинчик бісурманський».

У поезії «Хмельницького обступленіє Львова» йдеться про достовірні події – облогу галицької столиці, де засіли польські пани, військами Б. Хмельницького у 1648 році. Гетьман не бажав руйнувати старовинне місто і проливати братню кров, тому зажадав викуп: 200.000 червінців і краму на півмільйона. У творі умови видозмінено. Розповідається про це у формі історичних дум, зокрема, відчутний вплив відомої в Галичині думи «Облога Львова». Подібність настільки велика, що окремі рядки обох поезій майже ідентичні. Правда, і сам автор натякав на наслідування, поставивши підзаголовок «Строєм народної пісні». Поезії властива типова для романтичного методу гіперболізація можливостей героя: «Як будете битися, / Мечами рознесу мури високії, / А кіньми розорю двори біленькії».

У змалюванні гетьмана поет орієнтувався на народну традицію. За допомогою гіперболічної метафори надає йому незвичайної сміливості, сили і мужності:

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув –

Та й Львів здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив –

Та й Львів ся поклонив.

Шашкевичів персонаж не схожий на бунтаря-одинака, байронівського героя з його світовою скорботою, він – лідер, вождь, гетьман повсталого народу, що прагне звільнити Україну від польсько-шляхетських загарбників.

Діяльність членів «Руської трійці» була спрямована на єднання зі своїми єдинокровними братами на Сході, тому і звернувся поет до образу Б. Хмельницького, який мріяв про соборну Україну, керував нею з поля бою, пишучи дрібні листи і розсилаючи їх гінцями-козаками «по всій Україні». Цим ліричним твором М. Шашкевич започаткував нову тематику у літературі, що була розрахована на пробудження національної самосвідомості співвітчизників.

У сюжетній основі вірша «О Наливайку» – історичний факт: бій повстанців під керівництвом С. Наливайка, що об’єдналися із запорожцями, очолюваними гетьманом Г. Лободою, з польсько-шляхетським військом під Білою Церквою у квітні 1596 року. Сили були нерівні. Восьмитисячне козацько-селянське військо не змогло протистояти сорокатисячній армії ворога: було вбито й поранено близько двох тисяч воїнів, гетьману Шаулі відірвало руку, поранено Наливайка – військо відступило. Але для польського гетьмана Станіслава Жолкевського це була Піррова перемога (сумнівна): він зазнав тяжких втрат, не насмілився переслідувати повстанців. Звідси й оптимістичний тон поезії, наче йдеться про якийсь тріумф, возвеличення могутності козацького війська. Наливайко втік від ворогів. Автор свідомо обрав таку розв’язку, обминаючи трагічні події, пов’язані з іменем ватажка, які не замовчує історія. Незабаром після битви, описаної М. Шашкевичем, стався розбрат, у якому було вбито гетьмана Лободу, обраного після поранення Шаули. Згодом прибічники Лободи, старшини і заможні козаки, видали Наливайка полякам, а змучених облогою повстанців переконали скласти зброю. Не дотримавши умов перемир’я, поляки вдерлися до табору і вчинили розправу над беззбройними жінками і дітьми. Наливайка близько року жорстоко катували. За народними переказами, його садили на розпечену мідну кобилу і одягали на голову розпечену корону; за літописними свідченнями, його було спалено живцем з наказу короля. Насправді ж ватажка повстанців четвертовано на Варшавському сеймі, а шматки його тіла були порозвішувані на палях по вулицях і майданах польської столиці.

Понурою, темною барвою виступає у творі ворожа сила: «Не мрячка то осідає, не туман лягає, / Гей, то ляхів сорок тисяч в похід виступає». Ставлення до ворога підкреслено епітетом «вражі ляхи» та порівнянням їх із «чорними воронами», що «налетіли з чужих сторін».

Але тон вірша лагіднішає, коли мова заходить про козацькі полки. М. Шашкевич як романтик змальовує історичне тло передусім для того, щоб за принципом асоціації торкнутися злободенних питань, зігріти надією народ, підтримати його в боротьбі.

Образ ватажка змальовано в дусі народної історичної пам’яті. Із байронівським героєм його ріднить прагнення свободи народу та особистості. Наливайко – патріот України, за волю якої веде боротьбу. У художньому відтворенні подій М. Шашкевич іде від народного світорозуміння історичного минулого: виражає романтичну модель історії та авторську ідею: «Лучче борба нещаслива, як нинішня тихота».

У поезії «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139» почерпнута з історичних джерел справжня подія – звитяга русичів над польським королем Кривоустим. Тут прославлено руського князя Ярополка.

У «Згадці» минуле різко контрастує з темним сучасним: «Заспіваю, що минуло, / Передвіцький згану час, – / Як весело колись було, / Як то сумно нині в нас!» – автор пояснює, чому він згадує минуле. Коли в ранніх історичних поезіях викриття тодішнього ладу виступає у напівприхованій формі, то тут воно уже відверте. І не дивно, що «Згадка» насторожила тих, від кого залежала доля «Русалки Дністрової». Давня Слов’янщина бачиться авторові гігантом, країною радості, краси та суспільної досконалості, царством всеслов’янського єднання: «Із русина щирой груди / В побратимий летить край, / Побратимі де суть люди, – / Поза Волгу, за Дунай».

Отже, в історичних творах М. Шашкевича звучить ідея єдності руських земель, народу України, засудження шляхти, уславлення ватажків визвольної боротьби.

Творів, що відносяться до громадянської лірики, небагато: «Руська мати нас родила», «Другові», «Слово до чтителей руського язика», «Побратимові, посилаючи єму пісні українські», «Веснівка». У них образ автора-патріота, який репрезентує молоді сили народу.

У «Слові…» закладена ідея патріотизму. Просвітительська настанова у зверненнях до «юних другів»: «Ум охота хай засяде», «Разом к світлу!», «Гоніть з Русі мраки тьмаві».

У творах на сучасну поетові тематику зі злободенними мотивами ще повніше розкривається ідейне обличчя автора, його світогляд і програма дій. Коли галицька інтелігенція, запобігаючи перед сильними світу, втрачала основу духовного життя, він писав:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила…

Чому мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?...

Поезія «Руська мати нас родила» – гімн, у якому звучить заклик не соромитися рідної мови, культури. М. Шашкевич, як і його друзі, був поборником возз’єднання всіх українських земель. Поетові дороги – це вся Україна, а його мрія, щоб пісня вільно літала по світу.

Своєрідний у доробку поета сонет «До». Це гімн розуму, всевладній людській думці, яка, на переконання автора, має необмежені можливості. Все може осягти «…ум сильний, високий, / Ум, що го вічна доброта повила, / Ум, що го красна природа зростила…» М. Шашкевич не тільки закликає до праці, до дії, але і до самовдосконалення. Розум він підносить на п’єдестал, та не заперечує існування надприродної сили – «вічної доброти».

Кращі вірші М. Шашкевича про кохання «Вірна» й «Туга». Реальні життєві почуття, чекання справжнього кохання, а потім і зустріч з ним знайшли вияв у віршах-піснях «Туга за милою», «До милої», «Думка». Поет використовує тут фольклорні атрибути. Та й самі бажання ліричного героя – традиційні: йому хочеться подивитись у сивенькі очі коханої, натішитися ручками білими, личком рум’яненьким, словами милими; його кохана незвичайної вроди.

Цілком справедливо зазначав І. Франко: «Новим був дух Шашкевичевої поезії – свіжий і оригінальний, новим був той її індивідуальний, суб’єктивний характер, що дає нам можливість із-за кожного твору… бачити особистість поета, його симпатичну вдачу і щире серце».

Плідною була діяльність Шашкевича-перекладача: ним перекладено шість сербських пісень, що ввійшли до «Русалки Дністрової» (майже всі вони побутового плану). У них йдеться про сільську дівчину, яка мріє про особисте щастя.

Мотиви знедоленості, сирітства, самотності наявні в низці поезій: «Розпука», «Місяченько круглоколий…», «Лиха доля», «Над Бугом», «Підлиссє», «Сумрак вечірній». Ці твори – романтична сповідь серця. Смуток був своєрідною формою протесту особистості проти гноблення. Введення мотивів страждання, меланхолії з приводу власної нещасливої долі давали змогу зобразити людину як особистість.

Отже, основою поетичної творчості М. Шашкевича була глибока народність.

Особливе місце у його спадщині належить першому взірцю західноукраїнської прози, романтичній новелі – «Олена». М. Шашкевич виступає першовідкривачем теми антифеодального повстання в українській романтичній прозі: тема була в тогочасній літературі була новою, адже про опришків тут йдеться у позитивному плані. М. Шашкевич зняв з опришків пляму грабіжництва, накинену представниками влади, так як це зробив Т. Шевченко щодо гайдамацького руху.

У казці розповідається про одруження сільського парубка Семенка з красунею Оленою, що, як «русалочка, гарна». Молодий іде у Добровничі запрошувати пана на весілля, бо так велів звичай. Але після цих відвідин втікає до лісу. Семенко, зустрівши біля багаття ватагу – кільканадцять бородачів, злякався… А потому опришки мчать захистити честь молодої, на яку зазіхає пан-розпусник, і допомагають йому визволити наречену.

На думку М. Шалати, підзаголовок «казка» був «прикриттям» від цензури, насправді «Олена» – це «романтичне оповідання». М. Яценко слушно вказував на казковість сюжету. Герой твору – «бідний селянин» Семенко сподівається не на власні сили, а на опришків. Ватажок Медведюк наділений рисами казкових персонажів. Загальна соціальна сила виступає в ролі фантастичної, бо насильницький збройний спосіб встановлення соціальної справедливості, очевидно, уявлявся авторові ще винятковим.

Помсту опришки супроводжують народною піснею. Найбільш виразна постать у творі – ватажок. Його портрет виписаний у фольклорно-романтичному дусі, гіперболізований. Медведюк – енергійна, хоробра людина, захисник скривджених. У цьому він бачить своє покликання, свій обов’язок.

До творчої спадщини М. Шашкевича належать листи – живий голос поета. У них – і його вразлива душа, житейські турботи, літературні погляди і художній хист. Найцінніші з них – це листи до друга-однодумця Михайла Козловського (їх три) та два листи до Антона Гладкого, у яких домінує ідея єдності українського народу та культури.

М. Шашкевича турбувала доля народної освіти. Для своїх земляків він склав «Читанку для діточок в народних училищах руських» (1836 р.), у якій, за його власними словами, веде дітей за ручку від сучасності до майбутнього, від їх хати – у широкий світ. Трудився він над «Граматикою руською», але не встиг її закінчити.

М. Шашкевич виявив себе обдарованим поетом, хоча дуже рано помер, а багато з того, що написав, до нас не дійшло. Про це свідчив син письменника, який писав: «То певне, що тільки мала частина єго творів надрукована; далеко більша частина пропала, то у добрих приятелів, таких як Я. Головацький, то таки у моєї матері, котра, не знаючи цінності цих паперів, не ховала їх – а так брав, хто хотів, та на що хтіли… Не знав ціни тієї спадщини і я, а коли пізнав її – мало що й лишилося з неї».

Передчасна смерть М. Шашкевича 1848 р. стала тяжкою втратою для українського національного відродження в Галичині й виявилася фатальною для однодумців. «Щось остаточно зламалося у їхніх крихких душах. Остаточно, бо вже й раніше більш чи менш виразно проступали симптоми того, що зробить їх якщо не духовними самогубцями, то, принаймні, тими нещасливими людьми, які самі ж знецінюють власноруч зроблене», – писав С. Гречанюк.

На жаль, для нащадків не залишилося навіть портрета М. Шашкевича. Художник М. Івасюк намалював портрет батька з сина – Володимира, який, за свідченням сучасників, був дуже схожий на нього; І. Труш змалював портрет М. Шашкевича з Т. Лежогубського, на думку друзів поета, теж на нього схожого.

За типом митця, котрий у творчій діяльності поєднав фольклорні і літературні начала, синтезував громадянські мотиви з інтимно-сповідальними, оригінальну творчість з перекладами, М. Шашкевич виявився предтечею І. Франка.

Іван Вагилевич

(1811-1866)

Перші поезії І. Вагилевич написав польською мовою, бо в нього було широке коло знайомств поміж польських культурних діячів. Коли національно-визвольний рух у Галичині досяг свого апогею, він був священиком у с. Нестаничах Золочівського округу (1846-1848). Залишив самовільно парафію, щоб редагувати газету «Дневник руський», що почала виходити з 1848 р. Газета була українсько-польською і мала на меті віднайдення сходжень у менталітеті цих двох народів. Фінансували її польські аристократи. «Дневник Руський» ставив перед собою нібито прогресивну мету – пропагувати ідею українсько-польського зближення у Галичині, а по суті мова йшла про підпорядкування українських інтересів польсько-шляхетським великодержавним зазіханням. Видавці намагалися схилити на свій бік насамперед селянські маси та українське духовенство і всіляко захвалювали принади життя селян у Польщі.

Газета друкувала і чимало інших матеріалів: тут був опублікований вірш Г. Яблонського «Мученикам вольності» (1847), присвячений Т. Шевченкові та його побратимам, подавалася інформацію про Т. Шевченка, про нагальні проблеми відродження української народності. Але на дев’ятому номері видання газети було припинено. Отже, І. Вагилевич зайняв тут позицію, яка була далекою від політичної платформи його наставників.

І. Вагилевич був захоплений українською старовиною, працював над фундаментальною працею з демонології, яку не встиг завершити; переклав «Слово о полку Ігоревім»; у співавторстві з А. Бельовським – «Повість минулих літ», що вийшла вже по його смерті. Актуальними і нині залишаються його слова: «Минуле для нас є святою спадщиною гідних шани предків. Його предмет дуже важливий, бо в ньому… починається наша сучасність». Він упорядкував «Словар южноруського язика» на 10 000 слів, писав статті з етнокультурних проблем, укладав українську граматику. Багато праць І.Вагилевич полишив незавершеними.

Народився І. Вагилевич 02.09.1811 року у с. Ясень Івано-Франківської області в родині священика. Після закінчення нормальної школи у м. Бучачі вчився у Станіславській гімназії. З 1830 по 1838 р. – студент Львівського університету. Тут познайомився з М. Шашкевичем і ввійшов до гуртка однодумців. Стояв на радикальних позиціях у питаннях про методи діяльності гуртка, вимагав діяти рішуче. Захоплювався етнографією, історією та археологією. У «Русалці Дністровій» опублікував перші наукові розвідки та художні твори (поему «Мадей», добірку народних пісень та передмову до них), через що опинився під наглядом поліції і після закінчення навчання в 1838 р. довгий час був безробітним.

Посилено займався самоосвітою. Не маючи змоги присвятити себе науці в умовах цісарської Австрії, в 1847 р. звертається до російського уряду з проханням дати йому посаду на кафедрі слов’янських мов у Києві або Харкові, але прохання не задовольнили.

У 1851 р. І. Вагилевичу пощастило влаштуватися на роботу в бібліотеці Оссолінських у Львові, а через 9 місяців за нестійкість релігійних переконань його було звільнено. Позбавлений постійної роботи, він близько десяти років підтримував нужденне життя своєї сім’ї випадковими заробітками.

Життєва дорога І. Вагилевича була нерівною. Після конфіскації «Русалки Дністрової», особливо після смерті М. Шашкевича, внаслідок переслідувань із боку австрійської влади, польської шляхти й уніатського духовенства, він відійшов від прогресивних ідей гуртка та української літератури. З 1838 р. і до кінця життя виступав як учений, друкуючи фольклорно-етнографічні й історичні розвідки у чеських і польських виданнях.

Помер І. Вагилевич 10 червня 1866 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.

Літературно-художній доробок письменника порівняно скромний: два поетичні твори українською мовою та кільканадцять польською, у яких виступив послідовним романтиком. У легендарно-історичнім творі «Мадей» автор, ідучи за народною думою, змальовує легендарну постать народного ватажка, борця за незалежність своєї вітчизни. І. Вагилевич розробляє тему опришків, хоча події, змальовані у поемі, відбуваються за часів Данила Галицького, а опришками називали учасників народно-визвольної боротьби проти феодально-кріпосницького гніту у ХVІІІ початку ХІХ ст. на території Галичини, Буковини і Закарпаття. Твір прославляє боротьбу карпатських українців проти угорських загарбників, возвеличує волелюбність і нескореність, героїчний дух верховинців, поетизує народну силу: «Поверх коней яснобарві / Прапори сіяли, / Байраками і дебрями / Ратища мелькали». У дусі героїчної народної пісні гіперболізує могутність і завзяття свого ватажка Мадея: «Кіньми зорю долиноньку, / Засію стрілами – / Переломлю вражі тучі, / Проллю кров ріками!».

У жорстокім нерівнім змаганні Мадей зазнав поразки, потрапив у полон до угрів, а його побратими полягли в нерівному бою на полі слави. Сумом і тугою бринять рядки поета, в яких смакується невдача та горе. Важко пояснити, чому саме поразка лежить в основі сюжету. Гомін битви, завзяття ватажка, борця за народне щастя, оспівування боротьби проти угорських поневолювачів – це у поемі головне.

Твір витримано в дусі народної історичної пісні, хоча в ньому наявні й елементи романтичної балади (буремні картини природи, діалогічна мова). Фольклорно-символічні образи заключної частини – зозуля, що кує жалібненько, чорні ворони, що «крячуть, кровцю попивають», сірі вовки, які «трупи рвуть і виють» – створюють особливий, сповнений романтичної таємничості і баладної трагічності колорит. Народнопісенний евфемізм пом’якшує розвязку.

Поема перегукується зі «Словом о полку Ігоревім»: Мадею природа віщує нещастя; він, як і Ігор, не відступає від свого одчайдушного задуму, довідавшись про перевагу ворожих сил («Ніт вертаться сив Мадею / З соромом додому); обидва прагнули зажити воєнної слави і обидва отримали поразку.

Цією баладою, сповненою романтичного пафосу героїчної боротьби, захоплювався Т. Шевченко. І. Франко зазначав: «Той «сив Мадей» Вагилевича, так сердечно і тепло написаний, – як же симпатичний нам, хоч знаємо, що він чоловік нелегальний».

Любовно-психологічний твір з демонологічними мотивами і образами «Жулин і Калина» автор назвав «казкою», підкресливши, що спирається на народно-міфологічну матрицю. Для нас твір цікавий як перший у творчості західноукраїнських поетів зразок класичної балади. Композиційно він поділений на кілька частин. Маємо зачин, традиційний для балади (опис природи, глухої, непривітної): «Глухо, тихо доокола, / Все в темку щезає, / Понад Дністром, понад бистрим / Сив туман лягає».

Авторська увага зосереджена на трагічних колізіях любовного трикутника, на душевних муках закоханих, на проблемі справжності почуттів і цільності натур. Через фольклорну образність автор виражає романтичне відчуття невпорядкованості світу, дисгармонії міжособистісних взаємин.

Нещасний Жулин, дорікаючи своїй розлучниці, зустрічається з Калиною, але це вже не колишня кохана жінка, а осатаніла від ревнощів відьма. Жулин кидається у «вир глибокий, в річку бистреньку». Та навіть після смерті не знатиме він спокою, бо закляла його Калина «словами твердими / В ужа, з віку не тирятись / Віками вічними». Скінчилося страждання закоханих, після жахливої ночі настає погожий ранок: «На розсвіті красить зоря / Та небо яснеє, / Котиться з-за хмар золотих / Сонце черленеє».

Романтичне звучання твору підсилює пейзаж. Автор надав баладі виразного українського колориту: дія сталася на березі Дністра, портрет Калини – типовий український, народнопісенний. Жулин – надзвичайно чутливий аж до сентиментальності, його переживання глибокі і щирі.

Отже, у творах, писаних українською мовою, І. Вагилевич виступає послідовним романтиком. Працюючи у руслі романтизму, він синтезував і вміло трансформував фольклорні традиції, власні почуття і переніс на національний ґрунт романтичні віяння чужоземних літератур.

Яків Головацький

(1814-1888)

Я. Головацький стає відомий з 1846 р., коли опублікував статтю «Становище русинів в Галичині», яка, на думку М. Возняка, пробудила «сонне болото провінційного затишшя», оскільки викликала дискусії.

Був видатним культурним та громадським діячем, ученим-славістом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Його спадщина різноманітна і велика: художні твори, статті «Пам’ять Маркіяну-Руслану Шашкевичу», «Народні сербські пісні», «Поділ часу у русинів», «Іван Котляревський», «О житті і сочиненіях Грицька Основ’яненка», «Руські народні пісні», монографія «Очерк старославянского баснословия, или Мифологии», фольклорні збірки «Народні пісні Галицької та Угорської Русі» в чотирьох книгах, естетичний трактат «Три вступительнії предподаванія о руській словесності». Величезний епістолярій і редакторська робота.

Серед теоретиків українського романтизму йому належить першість у розробці концепції народності. Підтримував зв’язки з О. Бодянським, І. Срезневським, М. Максимовичем.

Я. Головацький народився в с. Чепелі Золочівського округу в Галичині в багатодітній родині священика. Далекий предок Я. Головацького був начальником артилерії у Б. Хмельницького. Навчався спочатку в так званій нормальній школі (1820-1825), а в 1825-1839 рр. – у семінарії та університеті у Львові, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті. Національно-визвольні ідеї М. Шашкевича, «Енеїда» І. Котляревського та збірки пісень М. Максимовича (їх двічі повністю переписав) запалили Я. Головацького до активної громадської та фольклористичної діяльності. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, обійшов пішки Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині.

Із М. Шашкевичем зустрівся у 1832 р.; разом боролися за права рідної мови, за прогрес рідного краю і народу.

За участь у виданні «Русалки Дністрової» і зв’язки з культурними діячами слов’янського світу перебував під наглядом поліції і посаду священика зміг дістати лише у 1842 р. Спочатку жив у с. Микитинцях на Станіславщині, а з 1846 р. у с. Хмелевій тодішнього Чортківського округу.

Вплив «Русалки Дністрової» на суспільну свідомість у передреволюційні роки був значний, що засвідчили й ухвали скликаного за пропозицією М. Устияновича восени 1848 р. з’їзду діячів української науки й культури («Собор учених руських»), метою якого було згуртувати сили галицько-української інтелігенції в справі національно-культурного відродження. Звичайно ж, на тих ухвалах, позначилися загальна революційна ситуація й тогочасні політичні події, але мав рацію Т. Комаринець, стверджуючи, що цей з’їзд виходив із настанов «Русалки Дністрової». Прийняття правопису І. Жуківського було перемогою на з’їзді прогресивної української інтелігенції. Учасники виступили з різкою критикою польських шовіністів, які заперечували національні права українського народу й саме існування українців та їхньої мови взагалі. На повний голос прозвучав заклик до консолідації національних сил, до об’єднання зусиль ще нечисельної і роздрібленої української інтелігенції, що також було однією з настанов «Русалки Дністрової».

Я. Головацький виступив із доповіддю «Розправа про мову південноруську», в якій говорив про величезні можливості української мови, розкривав її багатства. Він вважав, що в основі літературної лежить народна мова.

Ставши деканом, а в 1864 р. – ректором Львівського університету, в якому викладав українську мову і літературу, міг би немало зробити для народу навіть у тогочасних умовах, але очі його дедалі більше косували на російський трон. Звідти сипалися щедрі нагороди, і він дедалі активніше виступає «в поддержку руського дела в Галиции», змінюється «до неможливого», за словами Р. Горака. Його нагороджують медаллю московської етнографічної виставки, обирають членом кафедри російської мови та літератури Одеського університету, радо друкують його москвофільські статті.

Під впливом М. Погодіна, Д. Зубрицького Я. Головацький у 50-х роках перейшов на реакційні позиції москвофільства, відцурався рідної мови. У 1867 р. за участь у Московській етнографічній виставці, у «слов’янофільських маніфестаціях» був звільнений австрійським урядом з посади університету і виїхав до Росії. Не одержавши університетської кафедри, Я. Головацький погодився на пропозицію графа Толстого і пішов працював головою Віленської комісії для розбору і видання стародавніх актів.

Пише статті, в яких перекреслює колишні ідеали і паплюжить справу «Руської трійці». Українофіли йому ненависні, то для нього «украиноманы», а назву «українці» вважає образливою для своїх недавніх земляків. У певних колах користується неабияким авторитетом. Щоправда, не бракує інших учених, які роблять у науці не менше, але хіба їх так обдаровують: золота Уваровська медаль, перстень від царя, опіка цариці, маєтки, добряча платня і ордени – святої Анни ІІ ступеня, святого Володимира, святого Станіслава. Вже він не греко-католик, а православний. Помер (13 травня 1888 р.).

Як поет Я. Головацький передусім романтик, на його творчості позначився вплив народної творчості. Популярною піснею стала його поезія «Туга за родиною»: «Я в чужині загибаю, / По чужині блуджу, / За своєю родиною / Білим світом нуджу».

Притчево-алегоричний вірш «Весна» є ніби поетичною інтерпретацією суспільно-культурної діяльності «Руської трійці», де поет проголосив: «Хто працює, оре, сіє, / Той і плодів ся надіє».

Громадсько-культурний маніфест «Руський з руським повстрічався» [«В альбом Ізмаїлу Срезневському»] демонструє почуття радості і творчої наснаги від зустрічі однодумців, борців за одну справу. Задуми, плани культурного єднання – це вияв історичної спільності народу, рішучість разом іти в життєвих змаганнях. Пізніше Я. Головацький признається, що його вразила сердечність і дружелюбність І. Срезневського. І цей твір, і поезія «Братові з-за Дунаю» закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності.

Я. Головацький є автором прозових творів – це художні обробки народних казок, приказок, анекдотів, байок: «Приказочки», «Байки і небилиці», «Рак і Ворона», «Вовк і бабині телята» та ін.

Драматичні балади Я. Головацького – це поетичні переспіви із сербської мови: «Заручена з воєводою Степаном», «Дем’ян і його любка», «Зависть», «Смерть милих».

Я. Головацький – це і видавець. У 1834 р. з М. Шашкевичем він готував збірник «Зоря», був відповідальним за друкування «Русалки Дністрової», за що до кінця свого життя був під наглядом влади.

У 1846-1847 рр. разом із братом І. Головацьким підготував хронологічно другий після «Русалки Дністрової» західноукраїнський літературно-науковий альманах «Вінок русинам на обжинки», де вмістив оригінальні поезії, переклади сербських пісень, статті. Видав німецькою мовою статтю «Про становище русинів у Галичині», де подав голос на захист національно пригнічених галичан. Номер журналу зі статтею був зразу конфіскований, бо в ній письменник затаврував кріпосництво, висміяв вище чиновництво. Один примірник журналу потрапив до Львівської семінарії, і студенти за ніч написали 150 примірників статті. І. Франко писав з цього приводу, що це був найсміливіший твір галицької публіцистики до 1848 р.

У наукових працях Я. Головацький відстоював спільність української мови для всього народу, обстоював право розмовляти і писати українською мовою. Пишучи статті, присвячені І. Котляревському, М. Шашкевичу, письменник всіляко популяризував українську літературу.

Імена діячів «Руської трійці» збереглися у пам’яті нащадків тому, що в доробку їхньому були конкретні справи, звершені з думою про народ, і найбільша серед них – «Русалка Дністровая». То – вічний пам’ятник чистій юнацькій дружбі, святим пориванням і «Руській трійці», душею якої був М. Шашкевич.

Література

1. Бовсунівська Т. Становлення естетики у західноукраїнських землях // Бовсунівська Т. Історія української естетики І пол. ХІХ ст. – К.: Видавничий дім Дмитра Бурого, 2001. – С. 274-288.

2. Гончар О. Проза // Історія української літератури ХІХ століття: у 2 кн. – Кн. 1: Підручник / М. Жулинський. – К.: Либідь, 2005. – С. 543-568.

3. Гречанюк С. «Добридень, падре», або Маркіян Шашкевич: три дороги «Руської трійці» // Урок української. – 1999. – № 9-10. – С. 36-43.

4. Культурно-літературне відродження в Західній Україні // Історія української літератури (Перші десятиріччя ХІХ ст) / П. Хропко та ін. – К.: Либідь, 1992. – С. 439-491.

5. Франко І. М. Шашкевич і Галицько-руська література // Зібр. тв.: у 50-ти т. – Т. 29: Літературно-критичні праці (1893-1895). – К.: Наукова думка, 1981. – С. 249-258.

6. Шалата М. Літературно-художня спадщина // Шалата М. Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадсько-культурна діяльність. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 130-198.

Запитання і завдання

1. Написати повідомлення «Руська трійця» та її роль в українському літературному процесі».

2. Розповісти про продовжувачів просвітительських і романтичних традицій «Руської трійці».

3. Які суспільно-політичні й культурні обставини обумовлювали розвиток літературного процесу першої половини ХІХ століття у Західній Україні?

4. Схарактеризуйте стан періодики та видавничої справи у Західній Україні в першої половини ХІХ століття?

Тести

1. Назвіть визначальні принципи діяльності «Руської трійці»?

а) туга з приводу підневільного становища народу; б) поетизація минулого; в) протиставлення минулого сучасності; г) намагання за допомогою героїчної історії пробудити національну свідомість.

2. Доведіть, або спростуйте твердження: «Романтичний рух на Західній Україні вже в своїх початках був явищем ідеологічним, хоч і здійснювався у літературно-культурній формі»?

3. Яка рукописна збірка стала першою спробою відродження нового українського письменства в Галичині?

а) «Азбука і Аbecаdlo»; б) «Син Русі»; в) «Русалка Дністровая»; г) «Зоря».

4. Хто сприяв виходу у світ альманаху «Русалка Дністровая»?

а) серби; б) словаки; в) австрійці; г) поляки.

5. Де було надруковано альманах «Русалка Дністровая»?

а) у Львові; б) у Варшаві; в) у Будапешті; г) у Києві.

6. Хто автор творів «Жулин і Калина» та «Мадей»?

а) М. Шашкевич; б) М. Устиянович; в) Я. Головацький; г) І. Вагилевич.

7. У якому році М. Шашкевич уклав читанку для дітей?

а) 1836; б) у1837; в) 1847; г) 1857.

8. Хто автор романтичної новели «Олена»?

а) М. Шашкевич; б) М. Устиянович; в) Я. Головацький; г) І. Вагилевич.

9. Чи можна стверджувати, що в 30-х роках ХІХ ст. у М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Гоголя, М. Шашкевича «устійнилася концепція усної словесності, що її можна визначити як романтично-народницьку»?

а) так; б) ні.

10. Як І. Франко відізвався про альманах «Русалка Дністровая»?

а) «свого часу явищем наскрізь революційним»; б) «…се немов один неясний прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння»; в) «… мов джерело холодної, цілющої води»; г) «творці вказали на єдність українського народу».

11. Які розвідки належать перу Я. Головацького?

а) «Поділ часу у русинів»; б) «Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів»; в) «Очерк старославянского баснословия, или Мифологии»; г) «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі».

12. Які типи героя виокремлюються у творчості «Руської трійці»?

а) романтично-історична постать ватажка народних мас»; б) романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя; в) просвітительсько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу; г) сентиментально-романтична постать, що прагне особистого щастя.

МИКОЛА ГОГОЛЬ

(1809-1852)

Драматична постать М. Гоголя визначила цілу епоху в розвитку української, російської та світової літератур.

Народився М. Гоголь у березні (точна дата невідома, М. Гоголь святкував день народження 19 числа) 1809 р. у м. Сорочинці. Дід, Афанасій Дем’янович, писав, що його предки «польской нации», хоча сам він був українець. Прадід, Ян Гоголь, вихованець київської академії поселився в Полтавському краю і від нього пішло прізвище «Гоголі-Яновські». М. Гоголь не знав про походження цього додатку і відкинув його, говорячи, що його вигадали поляки. Батько, Василь Афанасійович, помер, коли сину було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який мав веселий характер і був прекрасним оповідачем, вплинула на смаки майбутнього письменника, у якого рано виявився нахил до театру.

Мати, Марія Іванівна, вийшла заміж за Василя Афанасійовича Гоголя в 14 років. До народження Миколи в неї було двоє дітей, які народилися мертвими. Микола з’явився на світ у Сорочинцях. Рано навчився читати і писати. Батько стежив за освітою синів. Микола брав участь у театральних постановках батька і допомагав йому. Життя в селі проходило в умовах українського побуту. Ці враження стали основою пізніх повістей М. Гоголя. Будучи в Петербурзі, постійно звертався до матері, коли були потрібні нові побутові подробиці для художніх творів. Впливу матері приписують задатки релігійності, а також недоліки виховання: мати обожнювала його. М. Гоголь завжди був уважним до рідних, а до матері був особливо ніжний, акуратний у переписці, дуже хвилювався, коли з Василівки довго не отримував листів. Запаси ніжності і любові віддавав сестрам.

Народжений в українській провінції в родині українського письменника Василя Гоголя, що був поміщиком середнього достатку, він з юних літ прагнув вирватись у широкий світ, у Європу. У 10 років його відвезли до Полтави. У 1818 р. разом із братом він вступив до Полтавської гімназії. Рання смерть Івана дуже вразила Миколу, і його вимушені були забрати з тієї гімназії, де все нагадувало про брата.

З травня 1821 по червень 1828 р. навчався в гімназії вищих наук у Ніжині. Хорошим учнем не був – часто сидів на воді і хлібі за різні провини, але мав добру пам’ять, був слабкий у мовах, гарно малював, любив літературу. Займався самоосвітою. Улюбленим заняттям був театр, брав участь у виставах.

У 1828 році закінчив гімназію з правами на чин чотирнадцятого класу. Восени він поїхав до Петербурга, куди хотів утекти від нудьги. В актори його не взяли, служба чиновника не задовольняла, переслідувала нужда.

Потяг до європейської культури позначився на тому, що його романтичну поему «Ганс Кюхельгартен», написану на німецькому матеріалі під псевдонімом В. Алов, критика не прийняла.

У 1829 р. поїхав за кордон (гроші дала мати), у Німеччину (Любек), але через місяць повернувся. Він втікав від самого себе, від розладу своїх високих мрій із практикою життя. Працював у різних службах (1830-1832).

М. Гоголь брав участь у тодішніх виданнях: на поч. 1830-х рр. в «Отечественных записках» був надрукований «Вечер накануне Ивана Купала»,. Тоді ж були написані «Сорочинская ярмарка» і «Майская ночь».

Через В. Жуковського, який рекомендував його Плетньову, у 1831 р. він став учителем у жіночому Патріотичному інституті, де часто розповідав дівчатам повчальні історії. Тут навчалась і його сестра Ліза, яка згадувала, що брат дуже любив солодощі, мав приватні уроки в родинах Лонгвинових, Балабиних, Васильчикових. Слава про талановитого викладача-розповідача дійшла до Санкт-Петербурзького університету, куди його запросили читати лекції на кафедру загальної історії.

Він старанно збирав і записував пісні (збереглося три зошити). Допомагав М. Максимовичу укладати збірники. «Моя радость, жизнь моя, песни! Как я вас люблю! Что все черствые летописи, в которых я теперь роюсь, пред этими звонкими, живыми летописями! Я не могу жить без песен. Вы не понимаете, какая это мука», – писав він.

Літературну славу М. Гоголю принесли «Вечори на хуторі біля Диканьки». Обидві частини були створені під псевдонімом пасічника Рудого Панька. До першої частині входили: «Сорочинская ярмарка», «Вечер накануне Ивана Купала», «Майская ночь, или Утопленница», «Пропавшая грамота»; другу частину склали: «Ночь перед рождеством», «Страшная месть, старинная быль», «Иван Федорович Шпонька и его тетушка», «Заколдованное место».

О. Пушкін, прочитавши їх, писав: «Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная… А местами какая поэзия! Какая чувствительность!».

Головна заслуга М. Гоголя в тому, що вже в ранні творах він поставив у центр розповіді народ, показав усе красиве й поетичне в його житті, розкрив багато істотних рис його характеру: багату художню фантазію, глибину й силу почуттів, соковитий гумор, тверду волю, безстрашність і життєрадісність.

Наступними збірками були «Арабески» та «Миргород» (1835). Літературні критики зазначали, що вже на самому першому етапі літературної діяльності М. Гоголь вийшов за межі локального українського матеріалу: «И какую глубокую и могучую поэзию нашел он тут! Мы, москали, и не подозревали ее!».

М. Гоголь зізнавався: «Я сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином».

У 1832 р. він вперше побував на батьківщині після закінчення курсу в Ніжині. Їхав через Москву, де познайомився з людьми, які стали друзями: М. Погодіним, М. Максимовичем, М. Щепкіним, С. Аксаковим. Повернувшись до Петербурга, працює над своїми творами.

М. Гоголь посилено вивчає історію України середніх віків, загальну історію. З кінця 1833 р. захопився думкою, що він може бути ученим. У той час готувалось відкриття Київського університету, в якому мріяв посісти кафедру історії, шукає протекції, умовляв М. Максимовича перебратися до Києва, понайомився з істориками, переписува з ними. Але кафедра була віддана іншому, а невдовзі М. Гоголю було запропоновано роботу в Петербурзькому університеті. Він став професором історії середніх віків, але, як виявилось, завдання було нелегким, і він відмовився від професури в 1835 р.

Думка написати «Ревізора» з’явилась у 1834 р. Рукописи, що збереглися, свідчать, що над своїми творами він працював дуже ретельно. Відомо, що сюжет «Ревізора», як і сюжет «Мертвих душ», був підказаний йому О. Пушкіним.

«Ревізор» мав незвичні дії, нічого подібного ще не бачила російська сцена, дійсність була передана з великою силою і правдою, хоча йшлося про шістьох провінційних чиновників, які виявилися злочинцями, на нього ополчилося те суспільство, яке відчуло, що діло йде загалом про принцип, про порядок життя. Кращі представники суспільства, які розуміли необхідність засудження недоліків, з великим ентузіазмом зустріли комедію.

Перші драматичні спроби в М. Гоголя з’явились раніше «Ревізора». У 1833 р. він працював над комедією «Владимир 3-го степени», яку так і не завершив, однак її матеріал прислужився для драматичних етюдів «Утро делового человека», «Тяжба», «Лакейская», «Отрывок». «Женитьба» и «Игроки» теж написані 1833 р.

З 1836 по 1848 живе за кордоном (Відень, Париж, Рим). М. Гоголь відчув старість у 28 років: «Изо всех воспоминаний моих остались только воспоминания о бесконечных обедах, которыми преследует меня обжорливая Европа…».

У Парижі його застала звістка про смерть О. Пушкіна, яка вразила письменника. У листі до М. Погодіна писав: «Все наслаждение моей жизни, все мое высшее наслаждение исчезло вместе с ним. Ничего не предпринимал я без его совета. Ни одна строка не писалась без того, чтобы я не воображал его перед собою». Від О. Пушкіна на М. Гоголя йшло щось світле, заспокійливе, здорове. Після його смерті став частіше жалітися на хвороби і нудьгу. Життя підірване. Росія – могила. Грошей нема. Треба дорожити кожною хвилиною, жити залишилось недовго.

Існує думка, що М. Гоголь ніколи не мав наміру одружуватись. Але його сучасники вважали, що він був закоханий у придворну красуню Олександру Йосипівну Смирнову-Россет і писав їй навіть тоді, коли вона поїхала з чоловіком із Петербурга. Дружина багача-дипломата вирізнялась гострим розумом і художнім смаком. Знайомство з нею закріпилося пізніше, на поч. 40-х рр., коли Смирнова-Россет постаріла і стала віруючою.

Потім він захопився графинею Анною Михайлівною Вієльгорською. Він бачив себе її наставником і вчителем, давав їй поради щодо літератури. Вона цікавилася його здоров’ям, літературними успіхами, чим підтримувала надію на взаємність. За сімейними переказами Вієльгорських, він запропонував руку і серце Анні в кінці 1840-х рр., але попередні перемовини з рідними відразу запевнили його, що нерівність їхнього суспільного стану виключає можливість шлюбу. Після невдалої спроби влаштувати сімейне життя М. Гоголь писав В. Жуковському, що він не повинен пов’язувати себе ніяким шлюбом на землі.

У березні 1837 р. був у Римі, який йому дуже сподобався і став для нього другою батьківщиною. Тут він працював над «Мертвими душами», закінчив «Шинель», писав трагедію про побут козаків, яку потім знищив.

Восени відправився до Росії, в Москву, де його зустрічали Аксакови. Поїхав до Петербурга, щоб забрати з інституту сестер (Лізу і Анну), а потм знову повернувся в Москву. Лізу він влаштував у Раєвської, Анну Марія Іванівна забрала у Василівку.

М. Гоголь був диваком. Дуже любив шиття, кроїв хустки. Часто спав, сидячи на дивані, писав завжди стоячи. Творчість була його життям, вищим її змістом. Воля і цілеспрямованість у нього були гігантські.

У Петербурзі і Москві найближчим друзям читав розділи з «Мертвих душ». Звертався через В. Жуковського до Миколи І з тим, щоб отримати матеріальну допомогу. І він отримав 5 тис. карбованців. Влаштувавши свої справи, він знову поїхав у Рим, обіцяючи друзям привезти готовий том роману. У 1841 р. перший том був готовий, мав намір надрукувати його в Росії. Йому знову довелось пережити важкі тривоги. Книга була представлена московській цензурі, що збиралась заборонити її, потім її віддали петербурзькій цензурі, і, завдячуючи впливовим людям, вона вийшла у світ у Москві 1842 р.

Цього ж року М. Гоголь знову поїхав за кордон. Жив у Римі, Німеччині, Франкфурті, Дюссердольфі, Ніцці, Парижі, Остенде часто в кругу найближчих друзів. Декілька разів йому довелось пережити тяжкі хвороби, що посилювали релігійні настрої. У хвилини тяжких роздумів він спалив другий том «Мертвих душ», принісши його в жертву Богу. Почалася нова робота, а тим часом ним оволоділа інша думка: йому захотілося сказати суспільству те, що він вважав корисним. Він вирішив зібрати в одну книгу написане ним в останні роки і доручив видати книгу М. Плетньову. Це були «Выбранные места из переписки с друзьями». Книга справила тяжке враження навіть на друзів М. Гоголя тоном пророчості та учительства, проповіддю смирення, засудженням попередньої праці, у якій російська література бачила одну з найкращих своїх прикрас, повним схваленням тих суспільних порядків, несправедливість яких була зрозуміла освіченим людям. На відомий лист В. Бєлінського, у зв’язку з цим, М. Гоголь не вмів відповісти. Мабуть, М. Гоголь не розумів до кінця значення цієї книги. Напади на нього він пояснював і своєю помилкою, перебільшенням учительського тону, і тим, що цензура не пропустила в книзі декількох важливих листів, але напади він пояснював розрахунками партій і самолюбством. Суспільного смислу цієї полеміки він не розумів, сам давно залишив Росію, зберігав старі суспільні поняття, набуті в Пушкінському гуртку, і був чужий літературно-суспільним суперечкам. Невдача з книгою була важким тягарем для М. Гоголя. Він мусив визнати помилку і писав Жуковському: «Я размахнулся в моей книге таким Хлестаковым, что не имею духу заглянуть в нее».

М. Гоголь був надто прозірливим, мабуть більше, ніж освічені його сучасники. Поет, художник у якості політичних передбачень випередив багатьох. Недаремно царська цензура викинула з видання «Переписка с друзьями» статтю «Страхи і жахи» Росії.

У його листах з 1847 р. вже нема високомірного тону проповідництва, він побачив, що описувати російське життя можна тільки будучи в Росії. Його сховищем залишались релігійні почуття. Він вирішив, що не може продовжувати роботи, не відвідавши Гробу Господнього. У кінці 1847 р. він переїхав у Неаполь і на початку 1848 р. відплив у Палестину, звідки через Константинополь і Одесу повернувся в Росію. Перебування в Єрусалимі не справило того враження, якого він очікував. Кінець весни і літо пробув у селі в матері, потім переїхав до Москви; літо провів у Смирнової у Калузі, де її чоловік був губернатором; літо знову прожив у своїй сім’ї; потім деякий час жив в Одесі, був ще раз вдома, а з осені 1851 р. поселився знову в Москві, де жив у домі графа О. Толстого. Продовжував працювати над другим томом «Мертвих душ», читав уривки з нього в Аксакових, але в ньому продовжувалась боротьба між художником і поетом, яка почалася з 40-х рр. Як правило, він багато разів переробляв написане. Здоров’я його слабло; у 1852 р. його вразила смерть дружини Хомякова, яка була сестрою його товариша Язикова. Ним опанував страх смерті. Він кинув літературу, говів на Масляну. Одного разу, коли проводив ніч у молитві, почув голоси, які пророчили його смерть.

Порятунок М. Гоголя був в «милой чувствительности», в «прекрасной нашей земле». Його геній це бачив: «Мое дело говорить живыми образами, а не рассуждениями, – писав він Жуковському. – Я должен выставить жизнь лицом, а не трактовать о жизни». Православна церква в особі о. Матвія відрізала йому цей шлях. Але він знав, у чому призначення письменника: «Померти з піснею на устах».

Іншим разом вночі серед роздумів ним оволодів релігійний жах і сумнів, що він не так виконав свій обов’язок, покладений на нього Богом. Вночі він спалив свої папери; на ранок він розповів про це графу Толстому, вважаючи, що вчинив так під впливом злого духу.

Зрікшись батьківщини заради вільного розвитку таланту, М. Гоголь за світобаченням залишився українцем (ця розщепленість стала головною причиною психічної, а потім і фізичної загибелі письменника).

Майже до самої смерті не втрачав розуму. Об 11 годині 21 лютого 1852 р. він голосно закричав: «Лестницу, поскорей давай лестницу!». Це були його останні слова. Драбина для нього служила символом морального сходження. Шереметьєвій він свого часу писав: «Долгое воспитание еще предстоит мне, великая, трудная лестница…». М. Гоголь був похований на цвинтарі Свято-Данилівського монастиря. Після його закриття останки письменника було перенесено на Новодівиче кладовище.

«Секрет геніальності, – писав В. Пахаренко, – і до сьогодні незбагненності для росіян Гоголя в тому, що він засіяв у російській мові, літературі, духовності українські зерна демократизму й християнськості».

М. Гоголь прожив 43 роки. Всі художні твори створені до 30 років. Він сам признавався: причина писання – змалювати людей добрих. М. Гоголь вірив у силу слова і був упевнений: душа рятується словом. «Мертвими душами» мав надію відновити тишу житейських морів і заспокоїти дихання буремної людської ворожнечі, яку розраховував перемогти зображенням її важких наслідків. Світ врятується, якщо душа жива, у ній – порятунок світу. М. Гоголь вважав, що мистецтво здатне змінити життя. Не писати не міг, не міг воскресити мертвих, другий том «Мертвих душ» спалив. Трагічне сусідство життя і смерті письменник відчував завжди. Чи не їй він кидав виклик? Чи не через її володіння перелітає сміх М. Гоголя, переносячи людину в безсмертя? М. Гоголь дуже любив сміятися, володіючи великим даром іронії. А не писати – все одно, що не жити. Це причина смерті. Не одна, а серед багатьох. Переживши величезну духовну драму після публікації «Вибраних місць із листування з друзями» (есе, в якому М. Гоголь намагався висловити ідеалістичні, патріархально-релігійні погляди, що було вкрай негативно зустрінуто петербурзькою літературною громадськістю), письменник впав у глибокий релігійно-містичний транс, з якого вже не вийшов.

М. Гоголь не мав спокою за життя. Мучився, карався, згорав у полум’ї натхнення, втікав сам від себе. Смерть його була загадковою і таємничою. Письменник у заповіті застерігав, щоб його не ховали до повного розкладу тіла, адже за життя з ним траплялася різна чудасія: зникав пульс, уповільнювалось серцебиття, він упадав у летаргію. Особливо боявся зими, морозів, вітрів, дощової погоди. Помер, точніше, заснув летаргічним сном. Так його й поховали. Це відкрилося у 1931 р. під час перепоховання на Новодівочому цвинтарі в Москві.

Дуже любив Київ. Прагнув повернутись в Україну. Уперше був у Києві 1827 р. проїздом (мешкав на Подолі у В. Білозерського), 5 днів жив на вул. Микільській. У повістях «Вій», «Страшна помста» використав київську тематику.

У 1848 р., повертаючись з Єрусалима, відвідав Київ. Зупинявся у шкільного товариша О. Данилевського на Печерську. Характерна деталь: коли М. Гоголь повертався на Україну, проїздом зупинявся у добрих приятелів Рєпніних у Яготині. Він був неговіркий. Більше слухав, ніж розмовляв. І тут В. Рєпніна розповіла про юне обдарування, майбутнє світило України – поета Т. Шевченка. Захоплено цитувала його вірші. М. Гоголь довго мовчав, сумно дивився вдалечінь, а тоді тихо прорік:

– Жаль, що пише малоросійською… Дуже жаль…

– Чому? – не зрозуміла Варвара.

М. Гоголь додав:

– Доведуть його братчики, доведуть до біди…

Невдовзі поета було заарештовано.

Т. Шевченко утвердився в думці про основоположне значення творчості М. Гоголя для всієї вітчизняної літератури. Своє захоплення ним і його послідовниками (зокрема Салтиковим-Щедріним) поет виразив у Щоденнику від 5 вересня 1857 р.: «О Гоголь, наш бессмертный Гоголь! Какою радостиею возрадовалась бы душа твоя, увидя вокруг себя таких гениальных учеников своих». А в поезії «Гоголю» Т. Шевченко говорить, що своєю творчістю вони роблять спільну справу, але різними засобами: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!».

Т. Шевченко і М. Гоголь не були знайомі, хоча в 30-ті роки обидва жили в Петербурзі і мали чимало спільних знайомих і друзів. Причиною цього були насамперед складні, тяжкі обставини життя обох письменників у миколаївській Росії. Тільки в 1838 р. Т. Шевченко стає відомим в літературних колах. Але на цей час М. Гоголя вже не було в Петербурзі. Після повернення з-за кордону він не застає Т. Шевченка, бо поет уже перебував на засланні. У листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. поет писав: «Я ніколи не перестану шкодувати, що мені не вдалося познайомитися особисто з М. Гоголем. Особисте знайомство з подібною людиною неоціненне, в особистому знайомстві іноді відкриваються такі красоти серця, що не в силі ніяке перо змалювати!».

Великого письменника створили його комплекси – суспільні, сексуальні, національні. Українець у Петербурзі був людиною з колонії, якщо – неросіянин, отже, «людина другого сорту». Всі перші спроби в російській літературі були невдалими, бо він писав про світ, якого не знав, не розумів уповні, а лише відсторонено. Російські літератори твердили про дивність М. Гоголя (М. Бердяєв). «Панегіристом татарських звичаїв» назвав його В. Бєлінський; «відщепенець і Гоголь, – писав А. Бєлий, – і в ньому тріщина «поперечуючого почуття», вона стала провалом, куди він, скинувши своїх героїв, упав і сам».

М. Гоголь дуже любив посміятись, мав великий дар до іронізування. У «Старосвітських поміщиках» і в «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» сформувалася остаточно нова особистість гумору М. Гоголя, суть якого становить «комічний запал, який завжди перемагається глибоким почуттям суму і туги», його знаменитий «сміх крізь сльози». Не бажання смішити, а реалістичне зображення суперечностей життя, розкриття трагічної суті смішного безглуздя і дріб’язковості вражають читача.

Сміх М. Гоголя світлий. Він підноситься над смертю. На шляху гоголівського сміху стає стіна – Смерть. Здається, що об неї повинні розбитися і сміх, і радощі життя. Трагічне сусідство Життя і Смерті письменник відчував завжди. Чи не їй він кидав виклик? Чи не через її темні володіння перелітає сміх М. Гоголя, переносячи людину в безсмертя?

У цьому феномен творчості письменника.

Архетип гоголівського героя – трагічний зрадник. У фантастичних фольклорних творах такий образ продає душу дияволу («Вечір перед святом Івана Купала»), в історичних – зрадник України козак Андрій, якого батько вбиває за зраду («Тарас Бульба»), у романі «Мертві душі» авантюрист Чичиков сповнюється маренням і жахами за власні гріхи, у «Ревізорі» авантюрист Хлестаков гротескно-іронічний до краю, за яким – кінець, провал, трагедія, ніщо, і врешті – Акакій Акакійович у «Шинелі» – «маленька людина», драма життя якої абсурдна для будь-якого спостерігача, перетворюється на фантастичну трагедію високого, мало не космічного значення, всесвітня трагедія неоціненої, непоміченої людської душі.

Все це – сам М. Гоголь. Це його особиста трагедія, це його власний фарс і комедія, що переходить у трагікомедію людської душі, а далі – і в трагедію людського духа. «Гоголь був слабкою особистістю, – писав Ю. Покальчук, – хотів стати кимось іншим – і не міг. Тому його головний конфлікт – це конфлікт між російським побутом, петербурзьким життям і українським селянським патріархальним побутом, де народні, глибинні цінності все ще існували в своєму первісному, чистому вигляді, всупереч навалі відносин петербурзького новонародженого капіталістичного світу».

Оточенням М. Гоголя в його зрілі роки були Європа і Петербург, який у Росії був найближчий до Європи. М. Гоголь сприйняв культуру і звичаї, мову і оточення Європи, набувши зовнішньої європейської форми для своїх творів, але ніколи й ніде не зміг відійти назавжди від України, яка лишилась його внутрішнім оточенням, його справжнім довкіллям. М. Гоголь – українець етнічний і духовний, маленький на зріст, худенький, з довгим волоссям і виразним носом, усе життя втікав від свого провінційного походження, чим далі від’їжджаючи з України, тим ближче прикипаючи до неї душею. Він хотів стати росіянином-петербуржцем, європейцем-космополітом, але завжди і скрізь лишався юнаком, у душі своїй закоханим в оточення дитинства й юності, в українські краєвиди й народні характери, які знав, любив і відчував. Європейський світ Петербурга чужий М. Гоголю, тому він бачить його іншими, відстороненими очима, прийшлої до цього світу людини з іншого світу – українського.

Романтизм його – типово український, виходить з української барокової традиції і в конфлікті з петербурзьким новокапіталістичним урбанізмом творить трагедію особистості, що походить з іншого – українського романтичного світу, бо вона не в силі вписатись у цей чужий для нього світ.

Постійно в пошуках ідеалу, М. Гоголь так і не спромігся на світлий героїчний образ людини; він, як Діоген, шукає людину з ліхтарем серед дня і не знаходить її. Його позитивні образи – в українській історії, в українському фольклорі, все ж, що стосується Росії, її сьогодення, змальоване завжди сатирично, саркастично, драматично.

У Європі йому однаково далека і Україна, і Росія, тут він на нічийній території, тут він іноземець, рівний іншим іноземцям, а не «малоросійський малорос», як зневажливо писали про нього російські критики, котрий «псує російську мову», намагаючись писати про Україну.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: