СУЧАСНОГО ОСМИСЛЕННЯ ПРАВА ЯК ФЕНОМЕНА КУЛЬТУРИ, АБО ФІЛОСОФСЬКІ УРОКИ ПРАВОЗНАВСТВУ

(концептуальні нотатки на сторінках нової книги*)

Звернення до проблематики еволюційних процесів соціуму й осмислення взаємодії куму­лятивних та інноваційних чинників його існу­вання і розвитку не потребує додаткової аргуме­нтації щодо її актуальності. Будь-яка розвідка в цьому напрямку має сприяти ефективному вирі­шенню тих питань, які ставить перед нами життя, і які великою мірою викликані тією куль­турною “межовістю”, “граничністю” чи навіть “буферністю” долі (В. Горський), що обумовлена специфікою історичного розвитку нашої країни, і що зазначали історики і філософи, і що відомо нам з джерел літературних, мистецьких тощо.

У праці Ніни Андріївни Бусової модернізація тлумачиться як еволюція західних суспільств у процесі їх переходу від суспільства традицій­ного до сучасного (модерного). Сміливе ствер­дження дослідниці про те, що ще не настав час заявляти про епоху постмодернізму ґрунтується на аксіо­логічного ґатунку тезі про певну цінні­сну орієн­тацію, яка виражає специфіку сучасно­сті. Н. Бусова доводить, що модерн існує доти, доки існує установка на свідомий контроль лю­дей над суспільними інститутами в ім'я ціннос­тей сво­боди особистості, рівності, солідарності, демок­ратії (вступ). Фактично йдеться про те, що осно­вою цих орієнтацій є раціоналізація суспі­льного життя. І вітчизняний читач, для якого не є бай­дужим питання про майбутнє своєї країни, має міркувати про її місце в цьому надзвичайно складному процесі. Звичайно, що таким чином ми не можемо не спиратися на системи нормати­вні, де найбільш раціоналізованою є право.

Дослідницею виокремлюються три відомі, можна сказати класичні підходи до вивчення мо­дернізації і права, які репрезентують концепції М. Вебера, Н. Лумана й Ю. Габермаса.

У працях Вебера, де досліджено специфіку західного суспільства, модернізацію тлумачиться як експансію цілераціональності, яка слугує встановленню панування суб’єкта над оточую­чим середовищем (глава 1). Цю цілераціональ­ність потім М. Горкгаймер називав інструмента­льним розумом і саме вона була основним об’єктом критики з боку супротивників “проекту Про­світництва”. Буде тут доречним нагадати і про відому позицію І. Канта щодо абсолютиза­ції Розуму просвітителями та його тлумачення об­меженості пізнання фактично саме в цій пло­щині. Втім, це хрестоматійні положення, а у Н. Бусової ми знайомимося із такими аспектами творчості М. Вебера, на які в україномовній та ро­сійськомовній науковій літературі звертається надто мало уваги. Це, насамперед, аналіз дифе­рен­ціації ціннісних сфер у процесі релігійної ра­ціона­лізації та дослідження ролі формального раціона­льного права в інституалізації цілераціо­нальної дії.

Якщо певні аспекти першої проблеми в роз­витку їх правознавцями – істориками права – ві­домі нам із перекладів (наприклад, досліджень Г. Дж. Бермана [1; 2]), то з другої проблеми, яка є фактично проблемою права як феномена куль­тури, де найважливішим, мабуть, є з’ясування взаємодії (іноді − зіткнення) формального права із буденною (повсякденною) свідомістю, спеціа­льних досліджень майже немає. Тому зосере­дження уваги на тій критиці наслідків експансії цілераціональності, яку було розпочато М. Вебе­ром, має особливе значення. Для нас (знову зве­рнемо увагу на актуальність ідей книги Н. Бусо­вої для вітчизняного суспільствознавс­тва) можна сказати значення особливе вдвічі. Чому? Перш за все тому, що очевидна парадок­сальність сучас­ного розуміння свободи, яку нам демонструє життя, аж ніяк не налаштовує думку правознавчу (філософи, соціологи й політологи реагують на це, але ж не концептуально, а, так би мовити, відкликаються “на злобу дня”) на це стикання буденності (повсякденності) з форма­льним пра­вом. Н. Бусова звертає увагу на те, що М. Вебер доводив: модернізація веде до такого парадоксу одночасного збільшення свободи (внаслідок виз­волення цілераціональності від ланцюгів тради­ційного регулювання) – з одного боку, та змен­шення свободи (оскільки цілераціо­нальна діяль­ність людини породжує інституції, які діють у відповідності зі своєю логікою, що складається поза волею індивідів), – з боку ін­шого.

Зверненням до теорії систем Н. Лумана (глава 2) авторка поглиблює аналіз другого аспекту су­спільної раціоналізації, тобто ствердження сис­темної раціональності, що є, на її думку, розвит­ком також веберівських ідей. Якщо, за Луманом, кожна з підсистем сучасного складного й функ­ціонально диференційованого суспільства нама­гається надати максимальної значущості своїй раціональності (а інші, таким чином, сприйма­ються лише як оточуюче середовище), то це є, за Бусовою, розвиток думок Вебера про диференці­ацію соціальних сфер у процесі модернізації та втрату контролю людини над формами організа­ції діяльності. Функція перемагає навіть свідомі наміри акторів у сфері регулювання соціальних взаємодій. Звідси скепсис Н. Лумана: оскільки правове регулювання – це результат взаємодії соціальних систем, що саморегулюються, то цей результат передбачити неможливо. Очевидно, зауважимо ми, ця позиція дозволила б І. Приго­жину зарахувати його до лав своїх прибічників. Н. Бусова ж звертає увагу на те, що такий підхід добре пояснює вади правового регулювання, але не може пояснити його успіхи, оскільки нехтує досягненнями суб'єктивного характеру, свідомої роботи з інтеграції в суспільстві.

Подальше викладення результатів свого до­слідження Н. Бусова розбудовує на основі теорії комунікативної дії Ю. Габермаса. Зважаючи на ті проблеми, які ми намагаємося вирішити сьо­годні, це (втім, як і всю книгу взагалі) можна розглядати як загальнотеоретичний вступ у про­блему соціально-правової модернізації України з позицій дихотомії традиційного й сучасного сус­пільства, оскільки очевидним є те, що ця про­блема, для нас є навіть значно більш актуальною, ніж для західної соціальної теорії. Можна ска­зати так: на пострадянському просторі дослідни­кам доведеться зіткнутися тут з соціокультур­ними феноменами значно складнішими, що по­яснюється надзвичайною строкатістю життєвих світів, які історична доля (а іноді й історична іронія) звела в темпоральному та просторовому пластах. І тут знову дослідниця звертає увагу на роль та значення права як посередника між соці­альною системою та життєвим світом (с. 218). Тому, як на нашу думку, надзвичайно корисним є ознайомлення із результатами досліджень Ю. Габермаса, особливо з його підходами до проце­сів юридифікації суспільства. І особливо – і в першу чергу правознавцям – слід звернути увагу на його аналіз патологічних ефектів вторгнення системи в життєвий світ, де основним інструме­нтом такої експансії виступає право. Це повинно допомогти подолати переважаючу сьогодні в нас позицію виключної апологетики права й більш точному (а значить і раціональному) процесу ми­слення взаємозв’язку держави і демократії. Ска­жімо ще так, що думка про значення й перспек­тиви права, яку ми сьогодні зустрічаємо у різних варіантах досить часто як декларацію, тут пода­ється як бездоганний логічний висновок.

Таким чином авторка підказує: у якому на­прямку слід рухатися вітчизняній філософії права, щоб одержати найбільш життєво важливі результати. Це − онтологія права, сам життєвий простір його буття як правової реальності. Спи­раючись на теорію комунікативної дії Ю. Габер­маса, авторка присвячує основну час­тину своєї роботи аналізові модернізації з пози­цій цієї па­радигми, що дозволяє подати суспі­льну раціона­лізацію як складну взаємодію трьох видів раціо­нальності: когнітивно-інструменталь­ного розуму (ціле раціональності), функціоналі­стського ро­зуму (системної раціональності) та комунікатив­ного розуму. Потенціал комунікати­вного розуму проявляється в раціоналізації ін­ститутів, в усві­домленому формуванні нормати­вних порядків самими учасниками соціальних взаємодій.

Тут слід звернути увагу на адекватність стилю викладення тексту монографії рангу та складності питань, які порушуються в роботі. Якщо гранично коротко, то назва одного з під­розділів “Зростання складності системи в про­цесі соціальної еволюції” (с. 183), а точніше по­чаток її, тобто “зростання складності”, відбиває одну з актуальних проблем сучасного суспільст­вознавства, а саме: подолання тенденції до спрощення, редукціонизму радянського зразку. Цей процес набуває потужності і є вже досить наглядним подолання догматичного доктринерс­тва та фактично теологічного духу (тобто, ко­ментаторства з заданими параметрами результа­тів), які як домоклов меч тяжили над нашою сус­пільною наукою з радянських часів. Сміливість авторки в самій постановці питань і формулю­ванні проблем, крім цього, є ще й одним з яскра­вих прикладів подолання певного провінціалізму вітчизняної науки. Уже починаючи ознайом­лення з текстом цієї монографії відчуваєш себе учасником дискусії масштабу, який очевидно виходить за межі традиційного для нас простору, який, частіш за все, обмежується теренами країн колишнього Радянського Союзу.

У роботі вирішуються такі завдання. Перше. У контексті проблематики, що розглядається, подати у цілісному вигляді саму теорію комуні­кативної дії (глави 3-6). Друге. Продемонстру­вати, як ця теорія “працює” при поясненні про­блем сучасного суспільства (глави 7,8). Авторка прискіпливо аналізує головні положення фунда­ментальних праць Ю. Габермаса, насамперед “Теорії комунікативної дії” [4] та “Фактичності і значимості” В перекладі на англійську “іж фак­тами і нормами” [5], а також праць з дискур­сив­ної етики. Висловлюється і доводиться думка, що хоча теорія комунікативної дії у нас є досить популярною, однак її новаторство й навіть певна парадоксальність усвідомлені явно недостатньо, оскільки тут маємо вплив підходів та точок зору, що вже ствердилися.

Слід виокремити такі положення, які в інтер­претації Н. Бусової можуть дозволити Габерма­совій думці стати більш доступною, а для право­знавця (втім, і для будь-якого суспільствознавця) ще й інструментально придатною для переосми­слення стереотипів теоретичного та історичного мислення. Ось така думка й логіка міркувань. Виділяння комунікативної дії в якості особли­вого виду діяльності, що не редукується до труду (чи до цілеспрямованої дії), суперечить усій кла­сичній традиції Нового часу. Теорія комунікати­вної дії подає реконструкцію генезису комуніка­тивної дії, незалежної від генезису трудової дія­льності, а також подає й модель соціальної ево­люції і точки зору неможливості звести комуні­кативну дію до праці чи цілеспрямованої дії. Двом елементарним типам дії відповідають два типи раціональності: цілеспрямованість та кому­нікативна раціональність. В основі комунікатив­ної дії – норми, які не є результатом процесу праці, а мають свою історію. Темп соціальної еволюції задається розвитком морально-правової свідомості.

В сучасному суспільстві комплекс цілеспря­мованих дій виокремлюється від сфери комуні­кативних дій (життєвий світ) і перетворюється в систему, що включає в себе риночну економіку й бюрократичний державний апарат. Система са­морегулюється завдяки тому, що в цій площині як засоби координації стає можливим викорис­товувати не механізм взаємопорозуміння, а гроші та владу. Імперативи самозбереження сис­теми, які діють за межами свідомості акторів, можна умовно назвати системною раціональні­стю або функціоналістським розумом. Розподіл системи та життєвого світу і є сутністю модерні­зації, саме з цим розподілом пов’язані як досяг­нення, так і проблеми сучасного суспільства.

Перші, тобто досягнення, проявляються в тому, що система забезпечує високий ступінь продуктив­ності матеріального виробництва. А другі, тобто проблеми, породжуються тим, що система має зді­бність проникати назад у життє­вий світ, туди, де здійснюється передача культу­рної традиції, соціа­лізації, підтримується гру­пова солідарність. Сис­темна раціоналізація виті­сняє комунікативну ра­ціональність, здійснюється бюрократизація й моне­тарізація життєвого світу.

Подолання патологій сучасності, втім, теорія комунікативної дії вбачає в демократизації про­вадження права, що в умовах сучасних масштаб­них суспільств передбачає, насамперед, розвиток публічної сфери. Це остання “хвиля юридифіка­ції” суспільства в термінології Ю. Габермаса. Авторка розглядає цей підхід видатного німець­кого філософа щодо чотирьох “хвиль юридифі­кації” Перша призвела до буржуазної держави, яка розвивалася в Західній Європі в період абсо­лютизму в формі європейської державної сис­теми. Друга “хвиля” призвела до правової дер­жави, яка знайшла зразкове втілення в Німеччині ХІХ століття. Третя “хвиля” призвела до демок­ратичної правової держави, яка розповсюдилася в Європі та Північній Америці після Великої Французької буржуазної революції. Остання (на сьогоднішній день) призвела до демократичної правової держави благоденства, яка стала ре­зультатом боротьби європейського робітничого руху впродовж ХХ століття (с. 240).

Н. Бусова зауважує, що Ю. Габермас не зга­дує відому на Заході працю Т. Маршалла “гро­мадянство та суспільний клас” ідеї та положення якої співпадають з його власними [6]. Ми теж зауважимо, що Н. Бусова не згадує ще більш ві­дому (і не тільки на Заході) працю Ф. Фукуями “кінець історії та остання людина”[3], де також, але дещо з іншого боку, розглядається й дово­диться позитивний культуротворчий потенціал демократичної правової держави.

Іншими словами, те, що праву надається по­тенційно вирішальна роль у долі сучасного сус­пільства, не є випадковим, ця ідея чи загальна позиція “витає в повітрі” визначаючи “стан ат­мосфери” Соціальної взагалі й юридичної (на­самперед, філософсько-правової) думки зокрема, – то є факт уже очевидний. Н. Бусова, слідом за Ю. Габермасом, міркує так: це, мабуть, тому, що право, завдяки своїй подвійній природі (тобто, спирання як на державний примус, так і на мора­льний авторитет) є тією ланкою, яка пов’язує систему із життєвим світом. Право здатне сприймати сигнали життєвого світу й перево­дити їх у форму, зрозумілу для спеціальних кодів адміністрації й економіки. А це вже є проблеми легітимації права, внутрішнього взаємозв’язку права і демократії, еволюції громадянського сус­пільства й динаміки боротьби за емансипацію людини в сучасному суспільстві (тут згадується майже не вся німецька філософсько-правова ду­мка). Ці проблеми є предметом обговорення останньої, самої великої за розміром глави книги (“емок­ратичний потенціал розвитку сучасного суспільства і право”, яка, до речі, могла б стати й окремою брошурою, а якщо додати згаданий сю­жет (“ід Гегеля з Марксом до Габермаса”, то й самостійним дослідженням, бо за кількістю й ба­гатством ідей вона на це заслуговує.

Щодо обов’язкового пункту про недоліки та зауваження то, мабуть, скажімо так, що не хоті­лося б звертати увагу на дрібниці та положення, які викликають природні питання, якщо вихо­дити з точок зору, що відрізняються від авторсь­кої. Н. Бусовою в науковий обіг вітчизняного су­спільствознавства (насамперед філософії та пра­вознавства) введено потужний шар світової, перш за все, європейської думки, який, як ми вважаємо, особливо важливе значення має для філософів права. А тому наше суспільствознавс­тво слід привітати із такою працею, яку без пе­ребільшення слід віднести до значних його дося­гнень. І слід подякувати авторку – чарівну жінку – за цей подарунок, за таку величезну, грандіо­зну працю, яку може виконати не кожний чоло­вік. Побажаємо їй усіляких гараздів і будемо сподіватися, що вона продовжить свою дослід­ницьку роботу на так необхідному нам шляху осягнення сучасного – модерного – світу і свого місця в ньому.

Список літератури

1. Берман Г.. Западная традиция права: эпоха формирования. – М.: Изд-во МГУ, 1994.

2. Берман Г.. Вера и закон: примирение права и религии. – М.: Ad Marginem, 1999.

3. Fukuyama F. The End of History and the Last Man, 1992. Пер. рос.: Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: АСТ: Ермак, 2004.

4. Habermas J. The Theory of Communicative Action. Vol. 1: Reason and the Rationalization of Society. – Cambridge: Polity Press, 1984; Vol. 2: Lifeword and System: A Critique of Functionalist Reason. – Cambridge: Polity Press, 1987.

5. Habermas J. Between Facts and Norms: Con­tribution to a Discourse Theory of Law and Democ­racy. – Cambridge: Polity Press, 1996.

6. Marshall T.. Citizenship and Social Class // Marshall T.H. Class, Citizenship and Social Devel­opment. − Westport, Conn., 1973. – P. 65-122.

Kkkk

© 2005 Р. І. Корнута

ЮРИДИЧНА МЕТОДОЛОГІЯ Р. ЦИППЕЛІУСА *

(АВТОРЕФЕРАТ ПЕРЕКЛАДУ АБО СПРОБА ПОМІРКУВАТИ НАД ТВОРОМ)

Sapere aude! – каже девіз древних римлян. Май мужність послуговуватись власним розумом – у тон йому закликає Кант. Продовжувачем цієї нау­кової традиції без зайвих сумнівів можна вважати вченого з Німеччини, професора, академіка Акаде­мії наук та мистецтв з Майнцу Райнгольда Циппе­ліуса. Широко відомий в Україні з 2000 року нау­ковець, автор перекладеної українською мовою «Філософії права» не є невідомою українським на­уковцям, правничій спільноті особою. Ріст інтересу до західної наукової, у тому числі й юридичної, думки, а також визнання і значний інтерес україн­ських науковців до тематики філософії права, до методологічних основ юриспруденції і, зрештою, до більш широких і абстрактних, але від того не менш значущих та актуальних тем справедливості і добра в нашій країні стали добрим підґрунтям для зерен сумлінної інтелектуальної праці і чесного та неупередженого наукового пошуку, який пропагує і втілює у своїх працях проф. Райнгольд Циппеліус.

Одним із прикладів скромного, але добротного і перевіреного часом доробку цього автора є праця «Юридична методологія», яка витримала ось уже 9 видань у Німеччині і до адаптації якої до викорис­тання в українському юридичному середовищі маю безпосереднє відношення. Назва цієї книги – «Юридична методологія» – була обрана з ряду мо­жливих способів розуміння німецького словоспо­лучення Juristische Methodenlehre не без певного наміру. Для того, щоб його розкрити, неможливо не згадати ставлення, яке панує до права в країнах «старої» Європи. Навіть монархи змушені були підкорятись законам престолонаслідування та пе­редачі влади, а сама природа владних стосунків мала дивінаторичний характер і тому не була до­ступною не лише простим смертним, а й особам мо­наршого статусу. Розуміння цього доволі складного але й досі живучого феномену (варто лише пригадати, з яким ставленням у країнах Європи громадськість спостерігає за монаршим життям) може багато дати для розуміння культурного феномену права в Європі, і зокрема у Європейському Союзі.

Отже, вчення про методику права (і його спові­дує й Райнгольд Циппеліус) – це в першу чергу і в основному вчення про те, як і чому слід розуміти право у повсякденному житті, якими мають бути правові рішення для того, щоб розв’язувати своє основне завдання – завдання належного впорядку­вання людського співіснування. Щоправда, слід визнати, що сучасна історія позначається втратою правом значної частини свого сакрального харак­теру. Варто згадати лише часи нацистського чи сталінського правового свавілля, зовні оформле­ного у бездоганну форму парламентського, себто здійсненого від імені народу його представниць­ким органом, волевиявлення. Масштаби безза­коння і нехтування людською гідністю, які мали за собою формально реалізовану волю народу, зму­сили поставити під сумнів демократичні за своєю формою акти волевиявлення народу, а відтак і без­спірні для юриста норми священного акту – норми закону. Відлуння таких міркувань можна помітити вже на перших сторінках книги. Там згадується про існування вищого критерію правомірності, не­доступного вимірюванням та обчисленням, і тим не менше не просто помітного, а навіть такого, під гаслом захисту якого світова історія пережила ба­гато буремних сторінок, іноді навіть рясно скрап­лених кров’ю жертв, принесених в ім’я цього абст­рактного феномену, – справедливості. Справедли­вість, яку Циппеліус бачить вже у девізі древніх римлян, яким вони характеризували право – jus est ars boni et aequi – є для нього мотивом і керівницт­вом до дії, ба більше – критерієм, мірилом права. А тому нестерпна несправедливість для Циппеліуса – не просто привід, а свідчення гострої необхідності відмовитись від позитивної норми, переступити вигадану людиною форму для торжества змісту, що його прагне душа і серце. Тому з особливою старанністю Циппеліус протягом усієї своєї праці розкриває зміст і значення для правника феномену юридичного принципу – конструкції, не настільки жорсткої і безальтернативної, як норма, але в той же час більш живої та здатної витворювати нову форму і дати правникові в руки апарат для того погляду на право взагалі і на норму зокрема, який, залишаючись технічно бездоганним, більш повно відобразить панівні у суспільстві уявлення про справедливість. А останні – уявлення – є для Цип­пеліуса прототипом для творення права, тією мо­заїкою, з якої має за допомогою відповідно техніки складатись масштабний витвір людського духу – феномен права.

Однак все це Циппеліус уміє відтворити прос­тою і доступною мовою, слідуючи заповіту древніх мислителів – думай як філософ, але говори прос­тою і зрозумілою, словом, людською мовою. Звідси може постати ще одна складність для юрис­тів з високим фаховим рівнем, та глибокими і спе­ціалізованими знаннями. До певної міри незвич­ний, нестандартний хід думки може створити вра­ження, що автор сповідує чужі, неприйнятні для українського суспільства цінності, пропагує з од­ного боку прості до спантеличення, а з другого – неприйнятні для нашої системи права методи і ін­струментарій. Але таке враження може бути шви­дко подолане, якщо читати книгу неупереджено, не вишукуючи у ній знайомі з практики чи власних доробків конструкції, а просто терпеливо слідувати за автором. Адже Циппеліус, як сумлінний пово­дир, не кидає читача посеред дороги, полишаючи наодинці в густому лісі складної термінології і не­зрозумілого теоретизування. Чи то мова йде про засоби тлумачення, чи автор розкриває методику встановлення «належної» норми права – його ду­мки завжди залишаються ясними та раціональ­ними, тобто контрольованими, а відтак – легкозро­зумілими. Він розкриває технічні и то пак юри­дико-технічні прийоми, якими пропонує користу­ватись при правозастосуванні і які він ілюструє зрозумілими життєвими прикладами. Ці приклади однак ні в якому разі не слід розглядати як розв’язання чи бодай розкриття тієї чи іншої про­блеми матеріального права. Коли наприклад у при­кладі йдеться, як на сторінці 47 і далі, про втрату мисливцем своєї здобичі через легковажність вело­сипедиста, то в жодному разі цей приклад не слід розглядати крізь призму матеріального зо­бов’язального права. Зрештою, не лише цей, а практично усі приклади в книзі з точки зору їх мате­ріального змісту є хрестоматійними, елементарними. Але Циппеліусу набагато важливіше показати на кон­кретному прикладі загальну концепцію співвідно­шення дійсності і права. За допомогою простого спів­відношення норми і факту він розкриває зміст юри­дичного силогізму, а за тим і його місце у практичній діяльності юриста.

Невипадково юридичний силогізм є за задумом Циппеліуса центральним елементом його твору, а зміст «юридичної методології» він обмежує техні­чним викладом способів правозастосування і пов’язаних із цим методологічний питань. Адже вміння «зійти» із висоти абстрактної норми до реаль­ного життя, «торкнутись» дійсності, а потім – повер­нутись до ідеалу і на основі ідеального, впорядкова­ного зробити висновок про належне ось зміст і мета права, його покликання як феномену людського духу. Саме спосіб поєднання ідеального з дійсним, сущого з належним є предметом, за який на мою думку проф. Циппеліус заслуговує на увагу і визнання.

З Циппеліусом можна не погоджуватись або йти далі, вважаючи його міркування лише прелюдією до справжнього вирішення проблем (ба й сам Цип­пеліус запрошує до власних пошуків, зазначаючи тезу про множинність правових рішень та їх ком­плементарність: «юридичні міркування, чи то пак юридична аргументація, хоча й мають ра­ціональну структуру, не забезпечують бездоган­ної точності»). Але водночас йому складно заки­нути зверхність так само, як і поверховість, він – юрист з майже п’ятдесятилітнім трудовим стажем – свідомий швидкоплинності людського віку і об­меженості людських можливостей – зізнається в оприлюдненому в Юридичному журналі влітку 2004 року (№ 9) інтерв’ю – наостанок своєї трудо­вої біографії він активно займається пошуком та виправленням помилок – помилок мислення і мір­кування – у власних творах.

Поряд з усім сказаним у праці Циппеліуса є один, на мою думку, не надто підкреслений, але в умовах підвищеної уваги до права, до судочинства, а відтак і до методики його здійснення, корисний приклад. Йдеться про спосіб юридичних міркувань, які Циппеліус услід за своїм вчителем Карлом Ен­гішем називає «кидання погляду туди-сюди» з ме­тою встановлення відповідності факту життя та норми права і отримання відповідних висновків щодо правомірності чи неправомірності представ­лених на розсуд фактів – чи то наявності або відсу­тності обов’язку відшкодувати збитки, чи то права вимагати сплати ціни за куплену річ тощо. Раціо­нальні міркування, тобто міркування зрозумілі, ко­нтрольовані і відтворювані, – найкращий спосіб переконати. А людину, здатну міркувати і робити неупереджені висновки навіть з готовністю зазнати тимчасових втрат, якщо вони робляться задля вищої, більш цінної та загальної мети, такі міркування здатні навіть переконати у потребі поступитись власними інтересами (задля відстоювання – сподіваюсь, як спо­дівається й Циппеліус – власних цінностей).

Його близький приятель і науковий авторитет його творчості – Карл Поппер – вважав, що людство прос­тує своїм шляхом, роблячи експерименти і висуваючи припущення (the way of conjectures and refutations). Циппеліус переносить цю тезу у право повністю, про­пагуючи у ньому «експериментальне мислення». І тут, як зрештою і в усій його Юридичній методології – він закликає до обережності і витриманості, застерігаючи від поспішних рішень та поверхових висновків, вод­ночас попереджаючи про небезпеку за обережністю не пристати до обмеженості та консерватизму, пам’ятаючи про багатогранність життя і незбагнен­ність усіх його проявів.

В. С. Бігун

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: