НАУКОВОГО СПІВТОВАРИСТВА

Коли йдеться про філософію права як про на­уку, насамперед розуміється те, що наука – це єдність теорії та практики. Ядром науки є “чисте знання”, але вона не зводиться до нього, а є тво­р­чою діяльністю з отримання нового знання і одночасно результатом цієї діяльності; це суку­пність знань, зведених у цілісну систему на ос­нові певних принципів, і процес їх відтворення [2]. Практичний сенс чи практичне застосування філо­софських міркувань на тему права мають спірний характер. Коли відкрити підручник з філософії права [3,4] (мається на увазі вітчиз­няний), з’ясовується, що курс філософії права має дві осно­вні складові – умовно їх можна по­ділити на “пра­вову” та “філософську”. Причому “правова” скла­дова фактично є частиною радян­ського курсу “Іс­торії політико-правових вчень”, а “філософська” складова – загальнофілософсь­ким категоріальним апаратом, певною частиною з курсу філософії. Практична реалізація обох складових має невизна­чений характер (коли, звичайно, виключити вико­ристання з ідеологіч­ною чи політичною метою), і як правило, йдеться лише про пізнавальне значення вищезга­даних складових філософії права.

Може, науковість філософії права криється в її “філософській” складовій? Однак відразу мо­жна зауважити, що філософський дискурс з по­зицій постмодерністів приречений розвиватися на ризикових, умовних підставах замість того, щоб розшукувати бездоганні основи чи приректи філософію “на смерть”(на відміну від раціоналі­стського підходу, за яким так і не вдалося ство­рити логічно бездоганні підстави філософії). Ва­жливим у цьому випадку є те, що поняття диску­рсу перетворилося на ключовий концепт сучас­ної методології гуманітарних наук, хоча його єдиного загальноприйнятого визначення немає. Незважаючи на це, будь-який дискурс з позицій постмодерну – це прояв волі до влади якогось мовного співтовариства, зокрема, це стосується філософського дискурсу постмодерну [5].

Отже, можна вважати, що “філософська” складова в цьому випадку теж має умовний ха­рактер, якщо ми взагалі не хочемо визнавати “смерть” філософії (а з нею разом і політики, і соціології, як то вважають, наприклад, Жан Бод­рійяр та Мішель Фуко [6]). Крім того, філо­соф­ський дискурс є досить невизначеним і поля­гає, як і всі інші, у владних проявах окремих суб’єктів.

У цьому контексті логічно виникає запитання: з яких позицій розглядати філософію права як науку, з яких – як дисципліну, а головне – яку філософію і якого права? Адже ще двадцять ро­ків тому майже всі філософи права викладали як професійні (“голі”*) філософи марксистсько-ле­нінську філософію / науковий комунізм або як правники – історію політико-правових вчень / історію та теорію держави і права. Якою ж філо­софією керуються зараз в Україні філософи права – премодерністською, модерністською чи постмодерністською? На це запитання немає відповіді в підручниках з філософії права, бо кожен із вищезгаданих напрямів пов’язаний з іменем певних філософів, а автори вітчизняних підручників, як правило, власних теорій не роз­робляли – їм вигідно дотримуватися “загальнофі­лософських” позицій. Очевидно, в нашому сус­пільстві, на відміну від західного, філософські напрями і течії є численними, розмитими і не­зрозумілими щодо конкретних суспільних обста­вин (ситуація з вітчизняною філософією аналогі­чна ситуації з нашою політикою – була одна по­літична партія, стало багато, а різниця між ними досить відносна).

Щодо права – питання теж складне, адже ще недавно йшлося тільки про радянське право, та й проміжок часу з того моменту пройшов за­надто невеликий для того, щоб право трансфор­мува­лося у принципово нове. І хоча суспільство та його правові засади потроху змінюються, апо­ло­гети права – ті ж самі, що й за радянських ча­сів. З огляду на це можна передбачати, що основу сучасного українського права становлять прин­ципи й постулати, розроблені саме за радянські часи.

Теоретичні філософствування на тему права по­винні мати й практичну користь, і науковий сенс, але за умови, що право досягло у суспільстві пев­ного розвитку з позицій гуманізму, реальної демок­ратичності, високого соціально-економічного рівня його громадян. Сьогодні, на жаль, ми дуже далекі від такого суспільного стану, хоч би які лозунги чи “a’la наукові” кліше не пропонували наші мас-ме­діа щодо примату прав людини, розбудови грома­дянського суспільства, соціальної та правової дер­жави. Насправді, так само, як і за радянських часів суспільна думка не сприймає серйозно подібні га­сла, а разом з ними як філософію і право в цілому, так і філософію права зокрема. На думку автора, існує ймовірність за певних обставин, що філософія права з часом відіграватиме в нашому суспільстві роль наукового комунізму радянського зразка.

Отже, складається враження, що вітчизняна фі­лософія права має проблеми і з філософією, і з пра­вом, і з науковістю, і з певними дисциплінами. Але це зовсім не означає, що неможливо визначити її місце і роль як міждисциплінарної галузі з огляду на новітні наукові методології [7]. Так, наприклад, на думку автора, вона дуже вписується у концепцію зміни парадигми Т.Куна, за якою філософію права можна розглядати як спосіб діяльності певного на­укового співтовариства. Розглянемо більш дета­льно в чому полягає концепція Т.Куна для підтвер­дження цієї думки.

Основна робота Т.Куна – “Структура наукових революцій” [1] присвячена розгляду історико-нау­кового процесу на основі введення ключового в цьому контексті поняття – парадигми як спо­собу діяльності наукового співтовариства. Образ на­уки він подає як діяльність наукових співтова­риств. Його специфіка образу науки полягає у тому, що логіко-методологічні фактори розвитку втрача­ють свою надісторичну нормативність і стають у функ­ціональну залежність від пануючих в ті чи інші пе­ріоди способів діяльності наукового співто­вариства (парадигм). Отже, парадигма - це конце­птуальна схема, яка протягом певного часу визна­ється нау­ковим співтовариством як основа його практичної діяльності. Такий підхід цілком можна застосувати до філософії права, що прийшла на зміну попере­днім філософським та правовим те­чіям у період соціальної та відповідної наукової революції в га­лузі суспільних і гуманітарних наук.

Поняття “ парадигма ” виражає сукупність пере­конань, цінностей і технічних засобів, прийнятих науковим товариством, і забезпечує існування нау­кової традиції. Вона знаходить свої втілення, як правило, у підручниках, класичних працях учених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення у тій чи інший галузі науки. На­приклад, Т.Кун вважає парадигмами аристотелів­ську динаміку, птоломеївську астрономію, ньюто­нівську механіку.

Визначення парадигми у Куна з часом піддалося певним змінам. Так, у 1962 р. він визначає паради­гму як визнані всіма наукові досягнення, що протя­гом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їх вирішення*. Піз­ніше (у 1969 р.) він доповнює це поняття, розгля­даючи термін “парадигма” через поняття дисциплі­нарної матриці, яке враховує: 1) належність учених до певної дисципліни; 2) систему їхньої наукової діяльності. До основних компонентів дисципліна­рної матриці Кун відносить: 1) символічні узагаль­нення (формули); 2) “ метафізичні частини паради­гми ” (загальні визначення (приписи)); 3) ціннісні установки, які впливають на вибір напряму дослі­дження; 4) “загальноприйняті зразки”, “визнані приклади”, які забезпечують функціонування “но­рмальної науки”.

Усі ці компоненти дисциплінарної матриці мо­жна виокремити й у філософії права. Має вона і вже визначену систему діяльності своїх апологетів (стиль викладання та написання робіт з філософії права, організацію учбового процесу та наукових досліджень тощо).

Узагальнюючи теорію Куна, можна сказати, що він: 1) визначив загальний механізм розвитку науки як єдності “нормальної” науки і “некумулятивних стрибків” (наукових революцій); 2) сформулював поняття парадигми як конкретного досягнення, конкретного зразка.

Виникає питання, який в цьому практичний сенс? Розвінчати “ненормальну” науку? За Куном є “нормальна” наука, отже повинна бути й “ненор­мальна”. Очевидно, досягнення “нормальної” на­уки, її наукові результати не змінюються від черго­вої “наукової революції”. Змінитися можуть лише досягнення “ненормальної” науки, бо насправді вони не є науковими, і взагалі не є досягненнями, що з легкістю наступна група вчених чи “псевдо­вчених” може встановити.

Так сталося і з філософією права: науковий ко­мунізм, марксистсько-ленінська філософія оголо­шені сьогодні «псевдонауками» (тобто за логікою Куна – “ненормальними”); залишає наукову арену й історія політико-правових вчень, а справжньою, правильною, “нормальною” наукою сьогодні у нас декларується філософія права. Цікаво, що в США, наприклад, вона не поширена взагалі, і це, очеви­дно, пов’язано з прийнятою там прецедентною сис­темою права, для якої філософія права є принаймні неактуальною, недивлячись на окремі ознаки і вплив континентальної правової системи. Додамо, що європейське право сьогодні теж набуває преце­дентного характеру, що з часом може визначити місце філософії права як “нормальної науки” ХІХ – початку ХХ століття, яка наприкінці ХХ століття внаслідок певних соціальних і відповідно наукових змін відійшла в історію.

Вірним і актуальним видається підхід Куна до загального розвитку науки, що визначається та­кими чинниками, як: досвід вченого, його власний індивідуальний спосіб мислення, сукупність фак­тичного матеріалу, інші особисті та історичні чин­ники, важливим серед яких є “ правила-приписи ” або “ методологічні директиви ”. Серед методоло­гічних передумов важливе місце займає “ буденна філософія ”. На цьому етапі наша філософія права має, вочевидь, слабкі позиції. Насамперед це пов’язано з оригінальністю й індивідуальним хара­ктером мислення, досвідом дослідника (в Україні - до десяти років), відсутністю фактичного матері­алу, вже не кажучи про методологічні директиви.

Щодо методологічних правил цікавою є їхня іє­рархія, запропонована Куном, від найвищого до найнижчого рівнів. На вищому є система приписів, без яких людина не може бути вченим (він називає їх “філософсько-гносеологічними” на відміну від “квазіметафізичних”, де переважає онтологічний аспект); на нижчому рівні знаходиться інструмен­тарій та правила його використання. З формального погляду ситуація вирішується просто: науковий ступінь з філософії права, наукове звання, опублі­ковані праці з певної тематики визначають належ­ність індивіда до вчених – філософів права. Розро­блено також філософсько-правовий інструментарій з певними правилами використання. Таким чином, можна вважати, що формальну сторону щодо влас­ної методології в контексті філософсько-правової парадигми дотримано.

Зазначимо також, що Т. Кун приділяє увагу пи­танню визначення ролі філософії у розвитку науки, що виглядає доволі підозрілим, можна сказати, дискредитує філософію як науку. Адже будь-яка справжня наука (біологія, математика, хімія тощо) не потребує доказів своєї корисності: вона тому і розвивається, що корисна. Наприклад, який сенс був би доводити, що математика корисна для роз­витку науки? Це є своєрідною аксіомою. Ситуація ж із філософією останнім часом вельми специфічна (особливо впродовж ХХ століття): весь час “голі” філософи доводять корисність філософії для тої чи іншої сфери життя, що породжує сумніви щодо її справжньої цінності, коли вона не є результатом узагальнення знань у певних галузях.

Сьогодні, на жаль, філософія перероджується на ідеологію чи на історію філософії, коли замість створення власних концепцій, так звані “профе­сійні” філософи переказують та переписують вже створене іншими.

У цілому розвиток філософії права можна пояс­нити за Куном як звернення за допомогою до філо­софії та обговорення її фундаментальних положень – важливих ознак переходу від нормального дослі­дження до екстраординарного, від старої паради­гми до нової через наукову еволюцію (тим самим підтверджуючи думку, що філософія не є “норма­льним” дослідженням).

Характерним для філософії права є й інше при­пущення Куна, що парадигми мають пріоритет пе­ред правилами-приписами, причому останнє є складнішим і таким, що приносить менше задово­лення*. Більше того, на думку Куна, “вчені не по­требують ніякої повної системи правил”, що також, очевидно, влаштовує як філософів, так і правників.

Т. Кун зазначає, що парадигми можуть переду­вати будь-якому набору правил дослідження, який в свою чергу може бути однозначно з них висуну­тий. Для цього є чотири основні причини: 1) склад­ність виявлення цих правил; 2) вчені ніколи не заучують поняття, закони й теорії (для викорис­тання їх як “методологічних директив”) і не вважають це самоціллю **; 3) парадигми спрямо­вують наукове дослідження як за допомогою “пря­мого моделювання”, так і за допомогою абстраго­ваних з них правил; 4) правила є загальними для досить великої наукової групи, але для парадигм це зовсім не обов’язково. Зауважимо, що остання при­чина звучить достатньо розпливчато.

Видається, що о сновні функції парадигми – пі­знавальна й нормативна, які є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів їх вирішення, цілком притаманні сучасній філософії права.

Ще раз підкреслимо, що загальну схему істо­рико-наукового процесу, яка включає за Куном два основних етапи: 1) “ нормальну науку ”, де необме­жено панує парадигма та 2) “ наукову революцію ” – розпад парадигми, конкуренцію між альтернатив­ними парадигмами і, нарешті, перемогу однієї з них, можна віднести і до філософії права. У про­цесі соціальної і наукової революції відбулася зміна “понятійної сітки” вчених, що зумовило не­обхід­ність зміни методологічних правил-приписів. З цією метою правники звернулися до філософії та обговорення фундаментальних положень, що не було характерним для періоду “нормальної науки” радянського періоду.

Отже, видається, що практичним підтверджен­ням, ілюстрацією концепції Т.Куна може виступати як сучасна західна і пострадянська парадигми сус­пільних наук в цілому, так і філософія права зок­рема. В рамках пострадянської парадигми кожен “фахівець” сам визначає, вчений він чи ні. Правила-приписи полягають в основному у дотриманні фо­рмальних вимог, у добрих стосунках з іншими представниками певної наукової галузі, а особ­ливо – у складних, але гнучких фінансових взає­морозра­хунках.

Список літератури

1. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. с англ. – М.: Ермак, 2003.

2. Кохан Я. Українські аналітики й наукова коре­ктність. – К.: Смолоскип, 2001.

3. Філософiя права: Навч. посiб. / За ред. О. Г. Да­нільяна. - К.: Юрiнком Iнтер, 2002.

4. Філософія права: Підручник для юрид. спец. вузів / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. – К.: ІнЮре, 2003.

5. Лук’янець В. С. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури / В. С. Лук’я-нець, О.М.Кравченко, Л.В.Озадовська. – К., 2000.

6. Бурлачук В. Жан Бодрійяр, маси і “кінець соці­ології” // Соціологія: теорія. Методи, марке­тинг. – 2003. – № 2. – С.46-59.

7. Фаренік С. Логіка і методологія наукового до­слідження. – К.: Вид-во УАДУ, 2000.

Н. В. Кушакова

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: