Поняття романтизму. Особливості українського роман­тизму у контексті західноєвропейського та слов’янського

Тема: Романтизм 20 – 40-х років ХІХ ст.

План

1. Поняття романтизму. Особливості українського роман­тизму у контексті західноєвропейського та слов’янського.

2. Чотири течії романтизму (фольклорна, фольклорно-історична, громадянська, лірико-особистісна). Харківська школа романтиків.

3. Творчість Левка Боровиковського. Байки і прибаютки.

4. Творчість А.Метлинського. Мотиви поезій, образи, ідеї, теми.

5. Творчість М.Костомарова. Балади, громадянсько-патріотична поезія, драматургія і романістика.

6. Особливості ліричних творів В.Забіли.

7. Загальний огляд життєвого і творчого шляху М.Петренка.

Поняття романтизму. Особливості українського роман­тизму у контексті західноєвропейського та слов’янського

Термін романтизм і похідні від нього утворилися від поняття романс, яке в середні віки вживалося для позначення ліричної героїчної пісні, а дещо зміненим словом роман називали будь-який літературний твір, написаний не латинською, а якоюсь з романських (італійською, французькою, іспанською, португальського) мов. Згодом романами стали визначатися великі епічні поеми, а потім і прозові твори про рицарів, в яких розгорталися героїчні та пригодницькі сюжети, пов’язані з ними. З жанром роману тоді пов’язували особливий художній світ, в якому відбувалися пригоди й неймовірні, чудесні перетворення, причому самі картини подавалися вільно, зображення не сковувалися ніякими обмеженнями.

Приблизно з середини XVIII ст. термін романтичний став прикладатися до всього незвичного, фантастичного, таємничого, незрозумілого. Таке художнє зображення дійсності в західноєвропейському, особливо англійському, романі другої половини XVIII ст. різко відрізнялося від попереднього, основуваного па принципах класицистичної поетики, і стало фундаментом для становлення якісно нового літературного напряму, названого романтизмом.

А на грані XVIII і XIX ст. романтизм остаточно сформувався як літературний напрям і почав інтенсивно розвиватися в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов’янських народів.

Ось уже двісті років філологи дискутують про сутність романтизму як художнього методу. Висловлено немало суджень про його властивості: від гегелівської характеристики, в якій відзначалися такі риси цього мистецького явища, як ігнорування реальної дійсності, байдужість до неї, зосередження уваги на роздвоєності світу персонажів, до сучасних дефініцій і оцінок, що акцентують то на прагненні героїв до крайнощів, то на індивідуалізмі, ірреалізмі, мрійливості, то на пошуках авторами екзотичності, метафоричності, яскравої живописності.

Певною мірою названі визначення відбивають деякі сторони романтичного мистецтва, однак, взяті окремо, вони мало що прояснюють. Тому доводиться констатувати, що й сьогодні мистецтвознавці змушені погоджуватися з іронічною думкою П.Вяземського, висловленою ще в 1824 р.: “Романтизм як домовик: багато хто вірить у нього; є переконання, що він існує, але які його прикмети, як виявити його?”

Не всі питання, пов’язані з вивченням суті романтизму як художньої системи, розв’язані; багато з них висвітлюються неоднозначне, часто з альтернативних позицій, чимало висловлено суперечливих, дискусійних ду­мок, і все ж літературознавці сьогодні категорично відмовилися від тривалий час побутуючої в нас концепції “реалізм – антиреалізм”, яка розглядала всі нереалістичні художні явища як антиреалістичні, а отже, такі, що, мовляв, не основані па життєвій правді, далекі від правдивого зображення дійсності.

Сучасна теоретична думка (І.Неупокоєва, Ю.Манн, Д.Наливайко, М.Яценко), відкидаючи спроби “підігнати” романтизм як єдність суперечностей під «зручну» формулу, доводить безуспішність таких “пошуків” і обґрунтовує потребу розглядати романтизм як динамічну систему різних компонентів і рівнів, котрі взаємозумовлені й взаємодіють. Сьогодні не витримує ніякої критики погляд на романтизм як “мистецтво мрії”, котре уникає реального життя.

Романтизм, як і інші літературні напрями, сформувався на ґрунті реальної дійсності, був оберненим до її фактів і явищ, хоч, звичайно, у їх моделюванні керувався іншими світоглядними й естетичними принципами, ніж, скажімо, класицизм чи реалізм. Цей напрям став цілковитим запереченням класицизму. Його представники підходили до зображення життя з інших позицій, по-іншому компонували, організовували матеріал, взятий з дійсності, зверталися до інших виражальних і зображальних засобів чи використовували їх в іншому ракурсі.

Романтизм – це насамперед нова світоглядна система, що прийшла на зміну механічному матеріалізмові XVIII ст. її філософсько-естетичною основою стала німецька класична філософія, яка виробила “органічну” концепцію світу і художньої творчості. Ф.Шеллінг вважав завданням мистецтва злиття особливого і загального в абсолютній єдності, формою виявлення якого є символічний образ – невичерпний, досконалий і цілісний. Брати А. і Ф.Шлегелі обґрунтували теорію романтизму, який був покликаний стерти грань між життям і мистецтвом.

Теоретики романтизму проголосили абсолютне панування митця над життєвим матеріалом. Всемогутня суб’єктивність, на їх думку, є головним принципом філософії і мистецтва. Таке відношення до дійсності вони на­звали «романтичною іронією», яка ґрунтується на визначенні необмежених прав митця.

Романтизм став наслідком глибокого світоглядного перелому, свідченням розриву з традиційними моделями і формами мислення, зокрема й естетичними. Замість розуміння світу як самодостатньої й упорядкованої даності, котра підлягає законам логіки, у романтизмі з’являється нова його концепція як динамічної єдності суперечностей, що перебуває у безперервному розвиткові. Отже, романтизм був реакцією на раціоналізм Просвітительства.

Відомо, що визначальним для кожного художнього напряму є концепція особистості, особливості її ставлення до дійсності. У цьому зв’язку необхідно зрозуміти якісно нове місце людини у світі, визначене романтичною естетикою й окреслене в творчості митців. Якщо раціоналістична естетика, проти якої виступали романтики, виходила з примату логічної ідеї над образом, то в романтизмі образ домінує над ідеєю. В романтизмі на перший план виходить не аналіз дійсності, а аксіологічне, емоційно-оцінне начало.

Ненауковою, антиісторичною виявилася й концепція протиставлення вигаданих прогресивної, революційної і консервативної, навіть реакційної тематично-стильових течій, які нібито існували у романтизмі, між якими то­чилася гостра боротьба. Відповідно до цієї концепції письменники входили до протилежних груп, хоч часто було помітним, що в того чи іншого автора є твори з різним ідейним спрямуванням. Творчість романтиків різних країн переконує в іншому; для романтизму притаманний широкий спектр ідейно-художніх тенденцій, причому ця розмаїтість зумовлюється різноманітними історичними, національними, суспільно-політичними факторами, залежить від таланту, світогляду, творчих нахилів письменників, їх ставлення до суспільно-історичного прогресу, глибини їхнього проникнення в життєві процеси, навіть від художньої реалізації певного конкретного задуму.

Характерними рисами романтизму, який визначив цілу епоху в художньому розвитку народів Європи й Америки, стали підвищена увага митців до внутрішнього життя особистості, пояснення незвичності її поведінки впливом, втручанням не тільки реальних, а й якихось неусвідомлених, надприродних сил. Як писав Регель, справжнім змістом романтичного “служить абсолютне внутрішнє життя”, а відповідною формою втілення такого змісту є “духовна суб’єктивність, яка осягає свою самостійність і свободу”.

На думку сучасного теоретика Д.Наливайка, романтизм є однією з найскладніших художніх систем в європейському мистецтві нового часу, тих систем, у яких “внутрішнє ядро, комплекс основоположних принципів художнього мислення і творчості виявляється неоднозначне, в різноманітних модифікаціях, являючи собою в цілому діалектичну суперечливу єдність”.

Романтизм як принципово нове світосприймання охопив різноманітні сфери духовної діяльності людини. Поряд з літературою він особливо бурхливо розвивається в музиці. Творчість Шумаиа, Шопена, Берліоза, Ліста, Вагнера, Верді, Чайковського, Лисенка є цьому яскравим свідченням. Романтична муза, як найближча до лірики, дає можливість пізнати своєрідність цього мистецтва з іншого боку і глибше зрозуміти романтизм у літературі. Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри живопису і графіки, сприяв збагаченню виражальних засобів у трактуванні освітлення і колориту (У.Блейк, Е.Делакруа, О.Дом’є, К.Брюллов, І.Айвазовський, І.Сошенко, К.Трутовський). Він наклав свій відбиток і на наукове мислення в філософії, історіографії, філології, психології.

Ознаки романтизму такі:

1. Коли Просвітництво вважало за основну силу пізнання розум, а світ та людину за вповні приступні пізнанню розумом та чуттєвим досвідом, вважало, нарешті, що вся дійсність збудована з простих елементів як їх сума, – то, на думку романтиків розум – лише одна зі здатностей людського духу, причому недостатня для глибинного пізнання світу: дійсність не є простою сумою окремих елементів, часток, навпаки, цілість завжди зумовлює собою окремі елементи, є не лише ширша, а й вища, ніж усі її частки.

2. З огляду на таку настанову розум уже трактувався як не єдиний і не головний засіб пізнання. Романтики прийшли до висновку, що основне, глибинне пізнання здійснюється серцем (тобто через почуття та інтуїцію). Отож, мистецтво розглядається тепер поруч з наукою як інший, але не нижчий шлях пізнання.

3. Відкидаючи вузько раціоналістичне пізнання, романтики починають зауважувати та відшукувати у різних сферах буття внутрішні протилежності, антитези. Може, найбільша їхня заслуга у тому, що вони помітили внутрішню роздвоєність людини, одночасну приналежність її до двох світів; осягнули, що корінь зла – у невмінні чи небажанні людини зрівноважувати протилежні начала свого єства (духовне – біологічне, емоційне – раціональне, особисте – суспільне, альтруїстичне – егоїстичне тощо): згадаймо під цим кутом зору хоча б Шевченкові “Гайдамаки”, “Сон”, “Кавказ”, “Посланіє”. Разом з тим романтики спостерігали і постійно відшукували та підкреслювали тісний багатогранний зв’язок між різними сферами буття (знову ж таки у Шевченка людина – тополя, людина – лілея в однойменних баладах). Романтиків особливо цікавив душевний світ людини, надто ж позасвідомі прояви психіки – сон, екстаза, пристрасність, натхнення, одержимість.

4. Якщо просвітники трактували національні традиції, особливості різних народів, національні мови, як якесь непорозуміння, “пережитки”, “забобони”, принаймні щось незначне, то для романтиків це першорядна цінність, вияв народного духу, душі народу. Націю вони розглядали як єдину природну форму суспільного існування людини. Звідси такий потужний патріотичний пафос А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша, а надто Т.Шевченка.

5. Романтика також різко змінила суто поетикальну сферу письменства. Новий напрям руйнує всю систему класичної поетики, вважає, що творчість, форма має бути вільною і визначатися тільки натхненням. У цю добу значно розширилося коло тем і жанрів. Романтиків цікавлять таємничі сторони життя, вони бачать природу живою, одухотвореною, підкреслюють її тісний взаємозв’язок з людиною. Новому романтичному почуттю природи приступне таємниче в ній, безмежне, нарешті, ті “інші світи”, що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є “нічна сторона” природи, що справді приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою романтиків: постає т. зв. “поезія ночі” (“Вивідка”, “Між хмарами місяць тихенько котивсь...” Л.Боровиковського, “Покотиполе” А.Метлинського, “Великодня ніч”, “Соловейко”, “Зорі” М.Костомарова, “Причинна” Т.Шевченка). Поширюється фантастична оповідь як намагання відчути, виразити впливи на людину “світу в собі” (“Ніч перед Різдвом”, “Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок” М.Гоголя, “Мадей”, “Жулин і Калина” І.Вагилевича, “Утоплена”, “Великий льох” Т.Шевченка). Нове висвітлення одержала історична тема. Якщо раніше історична література являла собою в основному збірки цікавих анекдотів та авантюр чи замасковані у давні строї відгуки на сучасні (авторам) проблеми, то романтики намагаються зрозуміти й відтворити сенс минулих епох, їхнє неповторне, власне забарвлення та визначити їхнє місце у цілому історичному розвитку. Адже, на думку цих митців, історичний процес не просто складається з окремих людських учинків, навпаки він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, проте має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Не випадково в цю добу з’являється перший український історичний роман “Чорна рада” П.Куліша. Відживає, набуває емоційного забарвлення заведена просвітниками у глухий кут раціоналістичного моралізму релігійна лірика (“Ісаія. Глава 35”, “Марія”, “Осії Глава 14”, “Молитва” Т.Шевченка). Набувають вільної форми, зміщуються вже наявні жанри: поєднується поезія і проза, з’являється ліро-епічна поема. Виникають також нові жанри: романтична (байронічна) поема, балада. Цілком міняється характер наслідування фольклору: його тепер не обробляють “для салону”, не причепурюють-вихолощують по-просвітницьки, а намагаються відтворити дух справжньої народної пісні.

6. Для романтичної манери характерний суб’єктивізм – визнання множинності істин та намагання знайти і втілити свою власну істину. Також виразно проступають у цій манері індивідуалізм та активна постать автора. Адже саме в романтиці людська особистість набула власного значення: як єство, що зв’язане з різними сферами буття, як істота, фізичний та духовний організм відбиває в собі будову інших сфер буття. Автор у романтичному творі намагається бути людиною всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопності романтичний митець досягає часто тим, що стає людиною рухливою, мінливою, постійно змінює стиль, характер, інтереси, іноді навіть свої погляди (пригадаймо разючі світоглядові метаморфози М.Костомарова, П.Куліша).

7. Зазвичай митець-романтик спочатку з наївною рою одержимо прагне примирити, згармонізувати опозицію “людина (“Я”) – світ”, “людина – суспільство” намагається відкрити очі людям на неприродність, повторність їхнього способу життя, запропонувати свій рецепт удосконалення світу. Але досить швидко переконується у марноті своїх зусиль. І тоді його світогляд починає визначати т. зв. “романтична іронія”, тобто неприйняття реального стану речей, наявного життєустрою. Цьому суєтному реальному світові романтик протиставляє буття ідеально досконале, прекрасне, яке – він це інтуїтивно відчуває – існує в іншому вимірі. Неймовірне духовне страждання приносить митцеві усвідомлення цілковитої несумісності дійсного і належного, тої величезної прірви, що розділяє дійсне і належне. Власне, саме внаслідок романтичної іронії, особливо потужної напруги статі духовний крах М.Гоголя; не що інше, як прояв тієї таки романтичної іронії проступає у якісному переломі творчості Т.Шевченка періоду “трьох літ”.

8. Найхарактерніша риса романтики – символобачення, тобто митець-романтик розглядає довколишній світ і відтворює його як систему символів, намагаючись такий спосіб проникнути у “світ у собі”, пізнати надматеріальну суть буття. Тому, маючи справу з романтичним твором, завше треба пам’ятати, що тут кожен образ, кожна картина, кожна думка має подвійне значення – безпосереднє і символічно-трансцедентне.

Мало романтичне світосприймання і свої небезпеки це певна несталість, легковажність, нестримна фантазії нехтування конкретною “низькою” дійсністю, що заводили часом романтичних митців у сферу фантастики, з якої вони з величезними труднощами поверталися життя, а то й назавжди залишалися у тій сфері; романтик обмежувався викликаним настроєм, переживанням, не думаючи, не дбаючи про здійснення своїх ідеалів у реальному житті.

На противагу раціоналістському прин­ципові гібсоліодистської монархії як пород­женню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого “духу”, до ідеалу підносяться “вольності козацького народу” як втілення свободи демократичних форм національного жит­тя. Овіяне легендами ідеалізоване минуле України протиставляється кріпосницькій дійсності. На Україні, як і в Центральній та Південно-Східній Європі, цей період формування націй відзначає­ться гострою боротьбою проти абсолютиз­му, феодально-кріпосницьких пережитків, пафосом національно-визвольного руху, активною діяльністю за створення само­бутньої національної культури. Саме в цих умовах дістає сприятливі можливості для свого розвитку романтичний тип худож­ньої творчості.

В обґрунтуванні історичної своєрідності культурно-психологічних рис народності, її мови, звичаїв, моральних норм, її “душі” велика роль належить так званому істо­ріографічному преромантизму, ґрунтом та арсеналом ідей якого служили національ­на міфологія і народна поезія.

Преромантизм – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини XVIII – початку ХІХ ст., яка не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизмута Просвітництву. Найповніше преромантизм проявився в Англії та Шотландії (творічть Т.Чаттертона, Д.Макферсона, Г.Уолпола та ін.), зумовивши так званий “осіанізм”, готичний роман.

В “Истории русов” яскраво виявляється тенденційність старшинсько-дворянського автономізму і сепаратизму. Шляхом міфологізації та сакралізації істо­ричних начал українського народу як носія “з божої волі” духу демократизму і свобо­ди автор “Истории русов”, вдаючись до історичного есхатологізму, апокрифічних легенд і нерідко мнимих промов історич­них діячів, створює своєрідний національ­ний міф та намагається обґрунтувати ме­сіанську роль України щодо інших країн і народів.

Перетворення автором історії народності в сакральний міф, інтроспекцію своїх історіософських поглядів, використання її в інтересах політичної боротьби – типоло­гічне явище періоду формування націй і національно-культурного роз­витку перехідної епохи. Преромантичне звернення “Истории русов” до національ­ної традиції, висування на перше місце “природних” основ замість соціальних, своєрідна реабілітація середньовічних по­глядів перебувають в типологічному ряду таких явищ слов’янської культури, як “Історія славено-болгарська...” (1762) Паїсія Хілендарського, “Краледворський ру­копис” (1817), “Зеленогорський рукопис” (1818) В.Ґанки і Й.Лінди, “Книги наро­ду польського і польського пілігримства” (1832) А.Міцкевича та ін.

Історіографічний преромантизм, перебу­ваючи в цілому ще в соціально-філософській і культурно-історичній системі Про­світництва, водночас був явищем, пере­хідним до романтизму. Подібний характер мали і перші спроби теоретичного осмис­лення українського фольклору як безпо­середнього вияву “природи” і національно­го характеру.

Вважаючи основним джерелом поезії природу, зачинателі української фольклорис­тики підносять естетичну цінність народної поезії як неперевершеного зразка глибо­кої емоційності, поетичного чуття, інтуїтив­ного проникнення в глибини буття. Своїми літературно-естетичними поглядами вони найближче стояли до фольклористичної концепції Гердера, «органічної теорії» творчості, що склалася у німецьких діячів “бурі і натиску”, а також до фольклорис­тично-літературних поглядів Д.Макферсона, М.Чезаротті, Р.Лоуса, Дж.Алдісона, А.Рамзая, В.Капніста, М.Гнєдича та певною мірою К.Бродзінського, М.Грабовського, А.Мальчевського. Отже, можна говорити про наявність в українській лі­тературно-естетичній думці початку (влас­не 10 – 20-х р.р.) XIX ст. фольклористично­го преромантизму.

У 20 – 40-х рр. у працях І.Кулжинського, М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського та М.Костомарова в ос­новних рисах складається концепція ро­мантичного історизму. Якщо для просвітителів-руссоїстів джерела морально-етичних цінностей були в неосвіченості народу і “природності” його життя, вільного від руйнівного впливу цивілізації, то для ро­мантиків – у “духові” нації, сконцентро­ваному у фольклорних пам’ятках, насам­перед у героїчному епосі як достовірних документах самобутнього минулого. Звідси історія – не вияв розвитку єдиної для всього людства об’єктивної закономірності, а часова зміна окремих національних ор­ганізмів, культур, своєрідність яких зале­жить від географічних умов і “складу душі” народу. Сам народ (народність) ви­ступає як єдність етнічного типу, способу відчуття, мислення, своєрідність характеру і психічного складу, а не як соціально-істо­рична спільність.

Україна належала до країн, де ніколи не завмирала народна середньовічна ху­дожня традиція. Для історичного руху української літератури характерним у XVI – XVIII ст. був потяг до “натуральності”, природної простоти і краси, до сві­ту пригод і чудес, спонтанності, вільного польоту фантазії народної поезії. В сучас­них дослідженнях висувається думка про те, що в українській літературі XVI – XVII ст. поряд з ренесансним класициз­мом і реалізмом існував ренесансний романтизм (переробка рицарських романів і повістей, ліро-епічні жанри типу балад і романсів). Зрозуміло, що тут йдеться ще не про власне романтизм як оформлене ідеологічно-художнє явище, мистецький напрям, а про романтичний тип естетично­го відношення до дійсності, романтичність.

Інтерес до інтимного світу особистості, що посилився в кінці XVII – XVIII ст., дав поштовх розвитку в українській літературі ліричної поезії (“світські пісні”), в якій звучать мотиви марності несправедливого світу, сліпої людської долі, швидкоплин­ності людського життя, неподіленого кохання. Тут же з’являється середньовічна за своєю генезою антитеза світу реально­го (“марного”, який не має умов для роз­витку душі, осягнення щастя) і світу уяв­ного (небесного) як ідеального. Ці ознаки інтимної лірики, яка часто несла в собі ще стильові риси бурлеску, можна розглядати як вияв сентиментально-преромантичної течії. Вона розвивалася в “силовому полі” барочної художньої свідомості, яка, відбиваючи кризу соціальної стабільності суспільства, продовжувала в но­вих формах ідеї гуманізму Відродження. У світі бароко, “який не знає гармонії”, яскраво виявляються несумісність ідеалу і дійсності, контраст між реальними умовами буття і почуттям, трагічний результат боротьби особистості з суспільством. звучать мотиви марності і швидкоплин­ності людського існування.

Прагненням до метафоричного універса­лізму, до побудови всеосяжної гармонійної картини буття (висуваючи на перше місце духовно-етичну цінність “природного” жит­тя і закликаючи йти за велінням серця, обробляти свою душевну ниву), наближав­ся до преромантизму Г.Сковорода. Це, однак, зовсім не означає, що концепція особистості у нього набуває романтичного характеру.

Певне відношення до преромантизму мала і творча практика І.Котляревсько­го – і не тільки у творенні оригінальних чи творчій переробці народних пісень у “Наталці Полтавці”, а й в “Енеїді”.

Преромантичні риси “Енеїди” полягають насамперед у відображенні природної стихії народного життя, його відкритості й незакінченості, в утвердженні його нескін­ченності, невтримній силі прояву живого чуття, в багатстві “місцевого колориту”, виведенні особистості на рівень колізії людина і світ, історія. В царині творчого ме­тоду і характеру художнього узагальнення це виявилося в тенденції до сходження від одиничного до всезагального без по­ступових переходів, в тісному поєднанні міфа (як прояву самої природи в поетичній формі) й історично-конкретного, яке міфологією не знімається, а поглиблюєть­ся, у багатовимірності образу, що не зво­диться до реалістичної однозначності і не вичерпується його предметним змістом, у поєднанні контрастів у поведінці й ха­рактерології персонажів.

Усім цим “Енеїда” зсередини підривала раціоналістичні правила класицизму, хоч в українській літературі, як і в багатьох інших, насамперед слов’янських, де класи­цизм не набув великого розвитку, не спо­стерігається «зрощення» ро­мантизму з класицизмом, як це було в літературах романських (зокрема, у Фран­ції). Разом з тим поема Котляревського при всій широті відображення “органічно­го” життя народності в концепції людини, співвіднесенні її з дійсністю не є твором романтичним, вона спрямована на утвер­дження в житті раціоналістичного начала, яке підпорядковує стихійне природне і суверенну особистість всезагальній суті суспільства і держави.

Відкривши національну історію і народ як її творця та уособлення національного “духу” і мистецтва, преромантизм став першою реакцією на космополітизм раціо­налістичного Просвітництва. Він поставив питання про розвиток тих форм суспільно­го життя, які б відповідали “духу наро­ду”. Хоч у преромантизмі проблема не­сумісності ідеалу з дійсністю (двосвітність) займає велике місце, соціальна ди­ференційованість життя виявляється дуже слабо і характеризується прагненням до відновлення гармонії особистості й су­спільства.

Поклавши початок реабілітації естетич­ної цінності “природної” поезії, прероман­тизм великою мірою сприяв розриву з традиційними формами і моделями об’єктивізуючого мислення, виступив проти на­слідувальності і «вічних» естетичних пра­вил, за повернення мистецтва до життє­вої емпірики, за суб’єктивне сприйняття і переживання зображуваного. Разом з тим преромантичним віянням не вистачало чіт­кого політично-філософського і художньо-естетичного спрямування; воно поступово вироблялося на Україні в суспільній дум­ці в міру засвоєння і розвитку всього комплексу просвітницької ідеології, яка органічно переплітається з ідеями роман­тизму як світоглядного і художнього явища.

Оскільки ранній романтизм народжуєть­ся в атмосфері того нового світорозуміння, яке сформувалося в ході Великої Фран­цузької революції, коли обме­женість її ще не виявилася, точка дотику між Просвітництвом і романтизмом поля­гала в тому, що вони являли собою протест проти гноблення особистості у феодально­му суспільстві. Невичерпність в україн­ській суспільній думці кінця XVIII – по­чатку XIX ст. просвітительсько­го етапу розвитку приводила до своєрідно­го симбіозу просвітницько-романтичного ідейного і художнього комплексів. Так, у ліричній поезії це виявилося у поєднанні дидактичного й емоційного начал, яке спиралося на народну пісенну традицію.

Діячем вітчизняної науки і літературно-естетичної думки, який, належачи один час до товариства “любомудрів”, сприйняв ряд теоретичних положень німецької ідеа­лістичної філософії і найбільш повно ре­презентував характер тогочасної літера­турно-естетичної думки, був М.Максимович. На відміну від німецьких романтиків, які переносили свої інтуїтивні пошуки найпотаємнішого в природі і людині за межі реального світу, “любомудри” сприймали філософію Шеллінга як просвітителі, про­ектуючи її постулати на реальне суспільне життя. Ідея національного розвитку, що випливала з філософської концепції Шел­лінга, орієнтувала “любомудрів” на пі­знання змісту історичного життя народ­ності.

Найголовнішими висновками, які були сформульовані М.Максимовичем (зокре­ма, у передмові до збірника “Малороссийские песни”, 1827), є: утвердження са­мостійного характеру поетичної творчості кожного народу як засобу пізнання дійсності (ця думка пов’язана з теорією пізнання ієнських романтиків), встановлен­ня органічної єдності народної і професій­ної творчості.

Велику роль у теоретичному осмисленні засад романтичної естетики на Україні відіграв І.Кронеберг – у 20 – 30-х рр. про­фесор кафедри класичної філології і ректор Харківського університету. Проблему естетики Кронеберг розглядав у двох ос­новних напрямах: шляхи її історичного розвитку та власне природа естетичного в теоретичному аспекті. За словами 3.Каменського, “історичний виклад для Кронеберга є лише формою і засобом викладу романтичної концепції з усіма її недоліками, але й з усіма тими перевагами і гли­биною розробки ряду проблем естетики, які були характерні для естетики роман­тизму”.

У судженнях вченого виявляються риси, властиві перехідному періоду від просвіт­ницької ідеології до романтичного світоба­чення; теоретичною основою його поглядів стає німецька ідеалістична філософія. В центрі його уваги – взаємовідношення чуттєвості і розуму, емпіричного і раціо­налістичного в їх рухові до істини як про­блема філософсько-логічного обґрунтування системи знань про прекрасне. Хоч у теорії пізнання світ виступає у Кронеберга об’єктивною і незалежною від суб’єкта реальністю, центр ваги на відміну від класицистів, вчений переносить з об’єкта на суб’єкт, у сферу активного естетичного відношення людини до дійсності, в якій реалізуються найвищі її пізнавальні здат­ності. Кронеберг першим на Україні ви­ступив проти розуміння мистецтва як до­стовірного копіювання дійсності.

Ідеалістична кантівська теза про творен­ня суб’єктом світу об’єктів в естетичних поглядах Кронеберга переосмислюється як положення про творчу переробку (творен­ня другої, художньої, реальності) худож­ником матеріалу, взятого безпосередньо з життя. Близькість до положень німецької класичної філософії (Канта і Шеллінга) виявляє Кронеберг і в розумінні спонтан­ності художньої творчості, творчого акту генія, хоч і не абсолютизує його, вважаю­чи, що він є тільки частиною творчого духу природи. Він твердив, що справжній поетичний твір так само невичерпний і багатогранний, органічний, як світ і життя.

Складна і динамічна атмосфера пере­хідної доби на Україні кінця XVIII – по­чатку XIX ст. симбіоз просвітницької і романтичної ідео­логій, синкретизм літературних напрямів і стилів значно ускладнюють побудову на­ціональної моделі романтизму як ідейно-філософського і художньо-естетичного фе­номена. Як явище загальноєвропейське український романтизм близько споріднений з характером літературного розвитку країн Центральної і Південно-Східної Європи, в яких, незважаючи на різностадіальність економічного, політичного і на­ціонально-культурного розвитку, кінець XVIII і перша половина XIXст. проходять під гаслом боротьби за національну не­залежність і створення самобутньої куль­тури.

Ідея народу, розуміння його минулого, сучасного і майбутнього, по-своєму пере­ломлюючись в естетичному світі кожної літератури, у слов’янських народів стає центральною. Вона визначає як соціальний пафос кращих творів російського ро­мантизму, так і усвідомлення себе як на­ції з власною історією, культурою, звичаями, психічним складом, етичними й есте­тичними принципами в романтизмі україн­ського та інших слов’янських народів, де політичні, суспільно-економічні й національні проблеми бачилися крізь призму історичного минулого, де основним ідеоло­гічним й естетичним матеріалом виступи­ла народна поезія. Саме на цьому ґрунті розвинулась і зміцніла ідея слов’янської спільності. Розбудові цієї концепції, ви­значенню місії слов’ян в майбутньому всього людства сприяли культурологічні ідеї Гердера (“Ідеї до філософії історії людства”, 1784 – 1794), який вважав, що саме слов’яни вкажуть шлях нового від­родження Європі.

Хронологічно межі романтизму в укра­їнській літературі охоплюють кінець 20-х – 60-ті р.р. XIX ст. – від публікації в “Вестнике Европы” в 1827 – 1828 р.р. таких творів, як “Твардовський” і “Рибалка” П.Гулака-Артемовського, появи в 1827 р. “Малороссийских песен” М.Максимовича (де, зокрема, був вміщений вірш С.Писаревського “За Німан іду”, що поширю­вався в рукописних списках в середині 20-х рр. XIX ст.) до виходу в світ в 1862 р. збірки “Поезії Іосифа Федькови­ча”, “Українських оповідань” О.Стороженка (1863) та романтичних казок Мар­ка Вовчка (60-ті рр.). Крім того, твори романтичного характеру (зокрема, проза і драматургія Ю.Федьковича) з’являються й у 70 – 80-ті рр.

Разом з тим із середини 40-х рр. спо­чатку в поезії, а пізніше і в художній про­зі в українській літературі формується критичний реалізм, який стає основним художнім напрямом та визначає провідні закономірності ідейно-художнього процесу. Романтизм у цей період не тільки розви­вається в силовому полі критичного реа­лізму, а й вступає з ним у складні ідейно-естетичні зв’язки. Про це свідчить органіч­не переплетення суворого реалізму з романтизмом хоча б у творчості Т.Шев­ченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича.

У кінці 20 – 50-х рр. можна виділити два основних періоди: дошевченківський і шевченківський (він характеризується не лише виходом у світ “Кобзаря” і “Гайдамаків”, а й появою у 1847 – 1850-х р.р. його роман­тичних історичних творів). Слід відзначи­ти також, що з середини 30-х рр. в укра­їнській романтичній літературі посилюється особистісно-психологічне начало та починається розвиток художньої прози й драматургії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: