Творчість Левка Боровиковського. Байки і прибаютки

Левко Іванович Боровиковський (1808 – 1889) народився 10 (22) лютого 1808 (за іншими даними – у 1806 р.) р. у с. Мелюшки Хорольського повіту на Полтавщині. Батько поета був нащадком козацького роду. Із 1819 по 1822 р. Л.Боровиковський здобував освіту в повітовому училищі в Хоролі, з 1822 до 1826 р. – у гімназії в Полтаві. Будучи студентом словесного відділу філософського факультету Харківського університету з 1826 р. по 1830 р., він успішно вивчав, крім фахових дисциплін, історію, географію, статистику, мови – польську, французьку, латинську, навіть перську.

В університеті Боровиковський познайомився з І.Срезневським, до літературного гуртка якого швидко приблизився. У 1828 р. відбувся дебют поета: російський часопис “Вестник Европи" вмістив поему-билину “Пир Владимира Великого". Трохи згодом у тому ж журналі вийшли перші україномовні публікації початківця-балада “Маруся", “Подражаніє Горацію", “Гайдамаки", переклади й наслідування творів Міцкевича і Пушкіна. Входження Боровиковського в літературу відбулося в несприятливі часи – тривала реакція після придушення декабристського руху, зазнавало гонінь і переслідувань усе, що не вкладалося в прокрустове ложе офіційної самодержавної ідеології, вступив у дію жорсткий цензурний закон. Як писав сам Боровиковський у листі від 24 вересня 1834 р. до І.Срезневського, за понад шість років занять Україною “в словесному її виразі" він зібрав близько 200 ще не друкованих народних пісень, понад 1000 прислів’їв і приказок тощо. Цей “багатий скарб для балад, легенд, дум” він майстерно олітературював, бо вбачав у фольклорі неторканий рудник для розвитку красного письменства. В цьому ж листі поет визначив ще одну важливу рису власної творчості: її серйозний, а не бурлескний тон. Він висловився проти неслушного закиду недоброзичливців, що по-українськи, начебто, нічого, крім жартівливого й смішного, не напишеш.

Двадцять п’ять років життя (1831 – 1856) віддав педагогічній діяльності. З 1831 р. по 1837 р. працює викладачем історії, географії, латинської мови у Курській гімназії. У 1838 р. Боровиковський приїхав до Полтави, де спершу викладав латинь у чоловічій гімназії, потім працював в інституті шляхетних панн. Він планував видати збірку байок, але “Байки й прибаютки Левка Боровиковського" побачили світ лише завдяки зусиллям А.Метлинського у 1852 р. у Києві, та й то в кількості, втричі меншій. Втім, іншим його творам теж щастило не надто: за життя автора вийшло два десятки поезій, і минуло ще сорок років після його смерті – до виходу в 1930 р. першого тому “Харківської школи романтиків".

1843 р. поет одружився з М.Верещагіною у 35 років, з часом став батьком п’яти синів і дочки. У 50-х роках Боровиковський, який не відзначався міцним здоров’ям, переніс психічну хворобу і вийшов у відставку. З кінця 50-х років, одужавши, починає шукати працю, щоб послужити поспільству та полегшити матеріальний стан родини, але безуспішно.

Остання прижиттєва публікація письменника – це вихід його байок, у тому числі нових, у львівському збірнику “Веселка" (1887), що відстоїть у часі від попередньої, виданої Метлинським, на чверть століття. Помер Левко Боровиковський 14 (26) грудня 1889 р. у Мелюшках, де й похований.

Оригінальну художню творчість можна поділити на 2 частини:

ü Романтичну поезію – балади, пісні, елегії, ліричні медитації;

ü Реалістичні байки й “прибаютки”.

Розквіт поетичної творчості припадає на 30 – 40 роки ХІХ ст.

Виступивши на ниві української літератури в час зародження естетики романтизму, Боровиковський виконав в українській поезії реформаторську функцію. Він не тільки сприйняв нові літературні віяння, а й отав першим кваліфікованим українським поетом-романтиком свого часу. Відчувши невідповідність бурлескної манери потребам літературного процесу, Боровиковський свої романтичні твори написав у новому стилі, розбудував жанрову систему української поезії, надавши творчості національної виразності та своєрідності. Він увів нові мотиви й теми, зокрема, з історичного минулого, створив тип романтичного героя, розвинув художню культуру нашої поезії, врешті, збагатив українське байкарство. Та внаслідок значно дистанційованого в часі від написання і надто неповного публікування ліричного набутку Боровиковського, він майже півстоліття вважався насамперед байкарем, а в цьому літературному жанрі рівнятися з П.Гулаком-Артемовським та Є.Гребінкою все ж не міг.

Першим виявом свіжого, передусім ліричного таланту Л.Боровиковського, стала балада “Маруся" (1829). Її коріння виходить із традиції романтичної баладної творчості та українського фольклору, зокрема народних оповідань про жениха-мерця. Подібно до задемонстрованих Жуковським підходів до освоєння Бюргерового першотвору, Боровиковський уже в знаменитому заспіві “Звечора під Новий год дівчата гадали..." націоналізував виклад і змалював картину на тлі українських народних вірувань не менш пластичне, ніж російський поет. В інших місцях, скажімо, в епізоді їзди на санях з женихом, про якого Маруся не здогадується, що він-мрець, поет наближається до “букви” “Світлани”. У статті “Дещо про „Марусю" Л.Боровиковський та її основу” І.Франко так визначив відмінність між двома баладами: “Його Маруся – то не костюмована Світлана, то українська сільська дівчина; її суджений-то не сентиментальний коханок у селянському костюмі, але український парубок, що приїздить до своєї судженої “з щирою любов’ю”, але не говорить про те, що потрібно їм для того, аби “сповнити закон”, повінчатися відповідно до українських народних звичаїв”. І хоча дослідник дещо абсолютизував міру виразного національно-етнографічного колориту балади Боровиковського, не викликає сумніву те, що митця привабила можливість утілити фольклорний мотив у “свіжі форми” поезії народного життя. Його обрядовість формує, наприклад, яскравість художнього ладу щасливої весільної розв’язки твору. Та ж фольклорна стилістика слугує авторові при відтворенні переживань героїні, а народна демонологія при змалюванні ускладнено умовної лінії “Марусенька-мрець”. У цілому ж, незважаючи на запозиченість фольклорно-літературного сюжету, “Маруся" Боровиковського переросла в оригінальний за своїм соціальним ґрунтом та національною неповторністю у високохудожній твір.

Долаючи невпевненість у власних силах, поет і далі культивував баладні форми – “Ледащо” (1830), “Чарівниця” (1831), “Вивідка” (1834) тощо, урізноманітнюючи їх. Балада “Чарівниця” свідчить про те, що автор йде шляхом усвідомленого літературного фольклоризму, зокрема трансплантує в художню тканину поширені ремінісценції із „прекрасних за голосом" українських пісень, і насамперед “Ой не ходи, Грицю...”, на основі якої й створено баладу; вплітає в вірш власноруч записане замовляння “до любові”. Вагомим є у творі й етнографічний елемент.

До народнопоетичної тематично-стильової течії українського романтизму належить балада “Вивідка”, вже звільнена від демонологічно-фантастичного начала. Її джерелом є поширений у фольклорі багатьох європейських народів баладний мотив “сестра отруює брата за намовою коханка”. Розробляючи фабулу, поет глибше обґрунтував побутовий конфлікт, у якому, подібно до попередньої балади, любов і смерть поруч.

До зразків саме баладної творчості дослідники відносять і такі твори, як “Убійство”, “Чорноморець” та “Рибалка”. В баладах цієї тематичної групи, за спостереженням А.Шамрая, Боровиковський наслідував творчу практику романтиків. Названі твори залишаються вірними принципові письменникового фольклоризму: втілення народної пісенності як відбитка духу і внутрішнього життя українського народу в “свіжі форми поезії”. Зіткані з фольклорних мотивів і зображально-виражальних засобів і дві інші балади; при цьому в “Чорноморці” увагу сконцентровано на самому факті загибелі “доброго молодця” та сприйнятті трагедії рідними без з’ясування її причини.

Художньо майстерними і виразно романтичними є також поезії “Бандурист”, “Козак”, “Волох” та ін. Більшість з них автор визначив як “думи”. Два перші твори, що мають ознаки жанру літературної пісні, присвячено найпопулярнішим персонажам романтичної поезії. Старий бандурист не тільки зберігає дідівську давність, а й дзвінкими струнами й козацькими піснями вміє оживити в уяві дітвори добу гетьманів. Романтичне трактування минулого приводить Боровиковського аж до констатації буцімто доброчинності покровительства “широкого московського орла” для козацтва.

Не прагнув автор до абсолютної історичної правди й у казці “Відьма”. В його висвітленні ватага бурлаків на чолі з понурим отаманом не дуже нагадує учасників національно-визвольних загонів, хоча з захопленням слухає розповіді про оборонців Січі та славного Гаркушу. Ці відчайдушні розбишаки не бояться навіть нечистого й очікують чергову жертву.

Аналогічні підходи та концепції притаманні й поезії “Козак” (1831), вміщеній в “Украинском альманахе” та високо оціненій Є.Гребінкою за “облагородження” української мови. Народнопісенні ремінісценції набувають у Боровиковського нового звучання під впливом романтичної традиції поем Байрона і “Фариса” А.Міцкевича, що його перед тим переклав українською мовою. Козак у нього – мужній, сповнений волелюбності, відважної готовності дати відсіч туркові, змалку загартований воїн, і це споріднює образ із характерним героєм романтиків. Центральний персонаж Боровиковського саморозкривається у відмові від родинного затишку, благ цивілізації.

Про те, що ліризація фольклорних баладних форм, як і поєднання романтичних мотивів із народнопісенною канвою, були сутнісними принципами художнього мислення Л.Боровиковського в першій половині 30-х років, говорить і поезія “Розставання”.

Вільне життя, правда вже не “історичної”, а “природної” людини, є основним об’єктом зображення у вірші “Волох”. Не вимушено, а за покликанням відмовляється волох від набутків цивілізації, вбачаючи у вільному житті в шатрі кочовика високу етичну й естетичну самоцінність.

Таким чином, своїми національне виразними й художньо майстерними баладами, піснями Боровиковський прилучив українську поезію до розвитку європейського романтизму, став засновником тих тем, стилістики, форм літературно-фольклорного синтезу, що їх продовжили на новому ідейно-естетичному рівні видатні романтики М.Костомаров, Т.Шевченко, А.Метлинський, П.Куліш.

Всього написав понад 70 поетичних творів. У “Реестре моїм пьесам”, доданому до листа І.Срезневському від 24 вересня 1834 р., сам поет подає назви близько 80 віршів, згрупованих за жанровими ознаками (балади, пісні, думи, переклади). Проте за життя було надруковано лише 13 творів, а ще 13 – збереглися в автографах. Доля решти – невідома.

Л.Боровиковський-байкар враховував традиції класиків жанру – Езопа, Федра, І.Красіцького, а також І.Крилова (сюжети двох останніх, особливо Красіцького, він часто розробляв по-своєму). Українське байкарство на час виступу Боровиковського (перші спроби припадають на початок 30-х років (першу згадку про написання байок знаходимо в листі до М.Максимовича 1 січня 1836 р., де серед інших своїх праць він називає: “Басенки на малороссийском языке, числом 250, из них более 200 – оригинальных, прочие – подражание Красицкому”), а публікації — на 1841 (надрукував 11 байок в альманасі “Ластівка”)) творилося не надто численними авторами — частково зусиллями Г.Сковороди, П.Гулака-Артемовського: вже написав свої байки П.Білецький-Носенко задовго до виходу “Ластівки” видав збірку “Малороссийские при казки” Є.Гребінка. Проте автор книжки “Байки й прибаютки Левка Боровиковського” (Київ, 1852 – видавець А.Метлинський) був самобутнім доповнив українське байкарство новими різновидами жанру – максимально конденсованою (до двох рядків) байкою й афористичною гумористичною приповідкою.

До названої збірки ввійшло 177 творів як із оригінальними, так і з запозиченими в інших байкарів чи у фольклору сюжетами. З приводу й тих, і других видавець зауважив: “Все более или менее верны духу народа, исполнены юмора, шутливости, остроумия и нередко могут служить верным зеркалом народних обычаев. Часто мысль басни или нравоучение выражается формой народной пословицы”, що й не дивно: в основу ряду байок лягли записані Боровиковським народні приказки (82 з них було вміщено в “Ластівці” разом із першодруками байок).

Згадану добірку відкрила “Моя байка”. Коментуючи вихідні засади своїх творів, автор словами “Моя байка. Ні бійка, ні лайка” окреслив домінування в них добродушного гумору, а не вбивчої сатири. Водно час адресатом морально-дидактичних настанов письменник бачить широке суспільне оточення: хай “всяк на вус собі мотає – Хто вуси має...”. В інших байках “Ластівки” (стислих, на відміну від писаних попередниками, віршах різностопного ямба) виведено “ескулапів”, що шкодять здоров’ю пацієнтів (наслідування І.Красіцького “Лікар та Здоров’я”), закладено основу наскрізного образу селянина Клима – гострого на язик, але ледачого та схильного до чарки (оригінальна байка “Клим” і народно-анекдотична “Клим п’яний”) тощо. Взагалі шлях обробки віршем народних анекдотів виявився для Боровиковського плідним – на ньому зродилися комічна ефектність і ефективність викладу байок “Москаль і Мотря” і “Свій дім – своя воля”.

Книжка “Байки й прибаютки”, яка принесла письменнику популярність, скомпонована й навіть названа на взірець збірки І.Красіцького. Його твори послужили моделлю вступної частини, доповненої оригінальними байками Боровиковського, в багатьох випадках були об’єктами наслідувань, вільних перекладів чи художньої розробки в національному дусі. Втім, нерідко сюжетика польського автора сягає своїм корінням в міжнародний байковий фонд, що його заклали ще Езоп і давньоіндійська “Панчатантра”.

Як явища просвітительського реалізму байки Боровиковського відлунювали світобачення й морально-етичні погляди народу, про що говорить, зокрема, близький до тематики Красіцького твір “Два коні” (1887). Діалог коней – одного, осідланого, що насміхався зі свого степового родича через відсутність у того підків і дорого сідла, й вільного – вивершується влучною реплікою останнього з її волелюбним мотивом. Можна констатувати спорідненість цієї байки з твором Гулака-Артемовського “Дві пташки в клітці”.

Успіх принесли Боровиковському його байки на оригінальні сюжети – “Багатий і Бідний”, “Крикун”, “Голодний Хома”, “Жіночий язичок”, “Дорожній Стовп”, “Пан” та ін. Тут автор уже не тримався в рамках запозичених джерел, а безпосередньо показував від’ємні риси людської вдачі, прикмети та вади побутового й соціального життя, часто навіть не вдаючися до алегорії. Саме такою є розповідь у першому з творів про те, як ті, що вчащали до Прокопа на обіди, хрестини, бенкети та, здавалося б, були раді за нього “і в воду, і в огонь скакать”, перестали навіть упізнавати його, коли все добро згоріло. Мораль до цієї одвічної теми людської невдячності, чи не найяскравіше втіленої Шекспіром (“Король Лір”, “Тімон Афінський”), виславлена відповідно до сюжету народним прислів’ям “Поки багат, То поти й сват”.

Досі не втратили актуальності байки “Крикун” (це ім’я здобуває Комар, що приписує собі мало не всі заслуги в справі витягнення Волами возів із багна) та “Дорожній Стовп” (цей алегоричний персонаж, що на шляху “другим показує дорогу”, а сам не “ходить” “ні коли, єй же Богу!”, нагадує деяких керівників.різних рангів). У цій байці майстерно гармоніює з розповідною й дидактична частина – прислів’я “зворотної” дії: “Мов чи, язичку! Кашки дам”. Гострий язичок сільських жіночок спричинився до поширення апокаліптичних чуток про народження в Петра не сина, а чорта (байка “Жіночий язичок”), викликаних усього лише бородавочкою в дитини.

Фіксація Л.Боровиковським комічних ситуацій часто, супроводжується “розчиненням” моралі в лаконічній фабулі, народно-афористичним викінченням (однотемні байки “Голодний Хома” і “Клим”). Байкар торкався і проблем ширшого суспільного звучання – в “Двох малярах”.

У кращій своїй частині (бо не всі твори вдалі) байкарська спадщина Боровиковського стала цінним набутком нової української літератури, була досить високо оцінена О.Кониським, О.Огоновським, М.Зеровим.

1840 р. в “Отечественных записках” письменник виступив і в жанрі романтичної балади-казки, опублікувавши написані “русской мерной прозою” “Две доли”, “Хромой скрипач”, “Великая”, “Ружье – совсем”, “Лыхо” і “Кузнец”. Як і байки, не всі балади збереглися, але та їх частина, що дійшла до нас, дає підстави розглядати названі твори в контексті також заснованої на українському фольклорі романтичної прози М.Гоголя, О.Сомова, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, раннього П.Куліша.

Сконтамінована з мотивів народних казок їхня літературна версія Боровиковського (“Две доли”) розвиває на прикладі історії двох братів тему мінливості умов життя, сповненого нестатків чи, навпаки, добробуту, залежно від працьовитості чи неробства долі кожного. Ця антропоморфна хитра істота стає ворожою до меншого брата, і піддурений нею, він сам накликає на себе таких неприхильних міфологічних персонажів, як злидні й журба, врешті старцює й умирає. Частково він сам у цьому винен, бо ж колись у гордині порушив моральні принципи, посоромившися прийняти бідного брата і прогнавши його зі званого обіду. Загибель чи тяжке каліцтво чекають і тих персонажів, що, подібно до мисливця Безродного (“Ружье – совсем”), спілкуються з нечистим або виявляють надмірний інтерес до надлюдських сил (“Лыхо”). Аналогічно батрак Тришка (“Хромой скрипач”), що перейняв від чорта (навіть не здогадуючися, на відміну від персонажа народної легенди “Від чого музики каліки”, ким є насправді той дідок, його вміння, заплатив за це здоров’ям. Та славний майстер Яремко – натура більш цільна й мужня – не порушив релігійних приписів і моральних норм, зумів завдяки силі свого мистецтва здолати нечистого (“Кузнец”). Нарешті, заснована на фольклорних переказах про велетів, романтична балада “Великан” набуває притчевості звучання, подаючи “як несумісний контраст двох сфер: реального, буденно-прозаїчного, непоетичного і світу під несеного, ідеального, поетичного, між якими перебуває герой” – поет Івашко. Безпосередньо пов’язаний із романтичною концепцією митця (поета) як генія, котрому чужа щоденна дріб’язковість людських клопотів, герой прозової балади Боровиковського не може тіснитися на землі і знаходить притулок душі в надхмарній високості.

Цікавою є художня форма балад-казок: ненав’язлива присутність оповідача з народу, що вдається до традиційних зачинів типу “Жил да был”, імітація спілкування оповідача зі слухачами (“Знаєте ль Тришку-хромого?”); наявність обрамлюючих відступів автора (про українську вірність історії, краєві, рідному побутові, вятам); ритмізована мова з тенденцією дедактилізації – все це надає їм своєрідності та виразності.

Належна до раннього українського романтизму творчість його зачинателя Л.Боровиковського, хоч і не в усіх ідейних та естетичних виявах рівноцінна, була реформаторською, глибоко народною, національне колоритною. Як зазначав письменник у “Ластівці”, він – щира дитина – слухав свою матір-Україну, що його “голубила й годувала, на все добре наставляла” – і його балади, пісні, байки, переспіви були віддякою землі, рідному народові, збагатили нашу художню культуру, мову.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: