Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Творчість А.Метлинського. Мотиви поезій, образи, ідеї, теми




Амвросій Лук’янович Метлинський (псевдонім – Амвросій Могила) (1814 – 1870) народився 1814 р. (дата народження невідома) в селі Сари Гадяцького повіту на Полтавщині, в родині здрібнілого поміщика. Початкову освіту майбутній поет одержав у Гадяцькому повітовому училищі, в якому вчителем історії, географії, латинської і російської мов був письменник Михайло Макаровський – автор поеми “Наталя, або Дві долі разом”, повісті у віршах “Гарасько, або Талан і в неволі”.

А.Метлинський був захоплений своїм учителем за бездоганне знання мов, а ще більше – за знання народної творчості. На все життя Метлинський залишиться вдячний своєму “батькові по книжкам”.

Пізніше, видаючи “Южный русский сборник” (1848), А.Метлинський не тільки включив кілька поезій, а з удячністю відзначив заслуги М.Макаровського як письменника, фольклориста та етнографа. “Незрівнянно чистіше й сильніше, – писав А.Метлинський, – його незвичайний епічний дар виявився у творах народних, бо він глибоко знав мову й побут народу і, здається, якби він почав займатися цим раніше, то міг би стати творцем прекрасної народної епопеї”.

Потяг до знань, прагнення якнайбільше принести користі рідному народові спонукали А.Метлинського продовжити навчання у Харківській гімназії, в якій зблизився з учителем П.Тиховичем. У своїх лекціях П.Тихович віддавав перевагу класичній спадщині; лекції професора російської словесності В.Якимова кінчалися на Карамзіні; ад’юнкт кафедри римської словесності С.Лук’янович також ігнорував сучасність, визнаючи тільки норми класицистичної поетики. Отже, виробити якусь естетичну позицію А.Метлинський не зміг.

Вагомі корективи у формування світогляду Метлинського внесло навчання в Харківському університеті – найбільшому на той час на Україні освітньо-культурному центрі, який служив інтелектуальним джерелом наукового, журналістського, театрального й літературно-критичного життя. Тут відчувалися нові віяння, сучасні ідеї, естетичні теорії, особливо з приходом професора І.Кронеберга. І.Кронеберг навчався в Ієнському університеті, слухав лекції Гегеля, що зробило його палким прихильником німецької ідеалістичної філософії.

Спілкування з М.Макаровським, І.Кронебергом, захоплення В.Шекспіром, Дж.Байроном, А.Міцкевичем пробуджували в майбутнього поета і вченого потяг до ідеалу свободи, рівності, справедливості, що й відіграло значну роль у формуванні молодого літератора як громадянина, не байдужого до питань соціальних і політичних.

Великим авторитетом серед представників харківської школи романтиків користувався професор Ізмаїл Срезневський, зокрема його ідеї панславізму та наукові дослідження в царині історії, етнографії, фольклору, що знайшли відбиток у п’яти збірниках “Запорожской старини” (1833 – 1838). Не без впливу І.Срезневського А.Метлинський вивчив польську й чеську мови, перекладав Краледворський рукопис, сербські й словацькі народні пісні, поезію Ф.Челаковського, Я.Коллара, В.Ганки, С.Витвицького, що ввійшли у його поетичну збірку “Думки і пісні та ще дещо” (1839).

У передмові до першого випуску “Запорожской старины” І.Срезневський довів спільність української антропології та народної творчості з іншими слов’янськими народами, акцентував на непересічному значенні народ­нопоетичної творчості як важливого джерела вивчення минулого, зокрема побуту і звичаїв запорозьких козаків. “Убогість історичних описів козацької минувшини”, – писав він, – спонукає зацікавленого дослідника шукати інші джерела інформації, і він знаходить для своїх досліджень багате, невичерпне родовище в народних легендах та думах”. Ця думка разом з гегелівською концепцією гріховності людини й зіпсованості світу лягли в основу магістерської дисертації А.Метлинського “Речь об истинном значений поэзии” (1843). Вищу ідею прекрасного А.Метлинський, вслід за Гегелем, протиставляє як ідеальне природному. За його концепцією, мистецтво покликане “створити красу по можливості чистою, повною, світлою, як відблиск божественного походження людини та її первісного, чистого, невинного стану. Художник не знаходить на землі такої краси; тут тільки її півмерклі від згубних пристрастей розсіяні риси, в яких художникові потрібно бачити більш повні, світлі, прекрасні ідеали, й діяти фантазією, яка творить власний світ із того, що дає їй життя справжнє”.

Деякий час працював бібліотекарем. Після захисту дисертації А.Метлинський отримав посаду ад’юнкт-професора кафедри російської словесності Харківського університету (1843 – 1848), а згодом – ординарного професора російської словесності в Київському університеті (1849 – 1854).

Педагогічна діяльність А.Метлинського давала можливість впливати на розвиток літературних інтересів та смаків студентів. М.Петров стверджував, що Метлинський “був вельми корисним усім студентам”, “тому що в цей час у гімназіях ще діяли педагоги з літературної школи 20-х років, які писали й примушували учнів писати різні піснеспіви і які не визнавали ще права громадянства в літературі не тільки Гоголя, а й навіть самого Пушкіна... Весь цей літературний сумбур Метлинському треба було регулювати: необхідно було відучити молодь від диких понять, пишномовності в передачі думок, від самовпевненого і надто легкого ставлення до літератури, і привчити її до простоти викладу і тверезості погляду, – і Метлинський повністю цього досягав”.

А.Метлинський намагався підтримувати студентів морально й матеріально, прищеплював їм любов до рідного слова, народної поезії, спонукав до збирання, записування й видання фольклорного матеріалу.

Та й сам він зробив чимало в царині збирання, наукового осмислення й видання народнопоетичної творчості. Довідавшись про плідну працю в цьому напрямі П.Білецького-Носенка, А.Метлинський пише йому листа з проханням допомогти у збиранні малоросійських казок та пісень, особливо з нотами. Через рік він повторить своє прохання: “Не досягнувши Ваших успіхів, я займаюся в рідкісні вільні від роботи хвилини усім потрохи, і якщо пришлете мені щось із пісень, особливо з нотами, прислів’їв та іншого, буду Вам вельми вдячний”.

Разом із І.Срезневським, М.Костомаровим він мав намір започаткувати періодичне видання “Записок о Южной Руси”, якому не судилося здійснитися. Частково цей намір був реалізований виданням “Южного русского сборника” (1848), у передмові до якого А.Метлинський закликав збирати перекази самого народу про своє життя, його легенди, прислів’я, приказки, казки, пісні. “Для збирання цих відомостей необхідна участь багатьох в усіх кінцях просторої вітчизни нашої. Сюди належать не тільки відомості про матеріальний, а й про моральний побут народу”.

В альманасі, крім відредагованих і перероблених творів (“Бандура”, “Сирітка”, “Старець”, “Козачі поминки”) були вміщені вірші М.Петренка (“Думи мої, думи, де ви подівались”, “Небо”, “Весна”, “Туди мої очі, туди моя думка”), поеми М.Макаревського “Наталя, або Дві долі разом” і “Гараська, або Талан і в неволі”, С.Александрова “Вовкулака”, драма Г.Квітки-Основ’яненка “Щира любов, або Милий дорогше щастя”. Твори кожного письменника супроводжувалися біографічними довідками, які пізніше І.Франко високо оцінив, бо окремі з них залишилися “досі одинокими доступними нам джерелами”.

Особливої похвали заслуговує праця А.Метлинського-видавця: стислі біографічні й бібліографічні відомості про письменників, правописні примітки й насамперед передмова, в якій українська література розглядалася в контексті слов’янських і західноєвропейських культур. “Стало зрозуміло всім – писав А.Метлинський, – що нікчемні тлумачення про самобутність і народність без вивчення її частин і деталей, і що ціле сильне і багате своїми частинами, а частини живуть і цвітуть тільки при своєму цілому, і що, поважаючи європейську освіченість і відчуваючи любов до людськості взагалі, не можна однак забувати ні себе самих, ні свого народу, ні сім’ї, ні батьківщини, котрими зумовлюється коло і спосіб наших днів”. Видав він і “Байки й прибаютки Левка Боровиковського”.

Починаючи зі студентських літ і впродовж усього життя Метлинський займався збиранням уснопоетичної творчості, вивченням побуту й звичаїв народу. Пісні з мелодіями він відсилав П.Кулішеві для “Записок о Южной Руси”. У співавторстві з князем Дабижею склав “Програму для етнографічного опису губерній Київського учбового округу”.

З другої половини 50-х років Метлинський перестав займатися творчою, науковою та видавничою діяльністю. У середині 70-х років він надіслав О.Бодянському вісім поезій (“Сон”, “Песни”, “Ключ”, “М. М. М.”, “Ще день життя минувся”, “Як свічка знай палає”, “Вже тихо, ніч, вже всюди тихо”, “Що діється на небесах”), написаних ще в 40-х роках для антології тогочасної слов’янської поезії (на жаль, вона не вийшла). Вірші супроводжувалися листом такого змісту: “Занятия по должности й хвороба связали мой поэтический гений, прижали ему крылья. Посилаю, что могу, в дань музам. Буду искать здоровья на юге, в Крыму й Одессе й, быть может, найду там себе могилу. Употребите зто, как можно. Глазная болезнь не дозволила переписать все черновые списки песен. Что сделано, оставлю Срезневскому”.

Тональність листа, його зміст наводять на думку, що А.Метлинський виношував фатальний намір самогубства, здійснений ним у припадку меланхолії (за однією версією (П.Хропко) – перерізав собі вени, за іншою версією (Г.Зленко) – постріл з пістолета). Звістка про самогубство А.Метлинського розкотилася по Ялті. Тепер все місто гомоніло про це. Згідно листа М.Костомарова до О.Кониського від 22 січня 1879 р., “дійшовши старості, в тім не глибокої.., він мешкав то в Швейцарії, то в Криму, в Ялті, а в 1870 р. в червні, під час нападу меланхолії, застрелився. Я випадково тоді був в Криму і, довідавшись про таку катастрофу з ним, хотів його бачити, але мене не допустили до нього. Він, після пострілу, жив тижнів зо два (одинадцять днів) й помер у невимовних стражданнях. Був у Ялті тоді лікар С.Руданський... Цей С.Руданський з іншим якимось лікарем розтинав (патологоанатомічне дослідження) труп Метлинського; знайшли мозкове ушкодження...”.

Дата загибелі А.Метлинського в різних довідниках різна. Енциклопедичні видання радянського періоду твердять, що поет помер 29 липня 1870 р. В п’ятницю, 24 липня, “Одесский вестник” подав коротесенький некролог А.Метлинського (єдиний в Російській імперії), в якому наводиться: “В м. Ялті, 17 червня, колишній професор Харківського університету, А.Метлинський, автор відомого збірника українських пісень і думок, в нападі іпохондрії, простелив собі з револьвера лівий бік, внаслідок чого й помер 28 числа...” (некролог щонайшвидше, на думку Г.Зленка, підготував сам редактор газети М.Сокальський). Віднині, на думку Г.Зленка, в довідникових виданнях, у працях про поета має з’явитися інша дата його смерті: 28 червня за старим стилем (10 липня за новим стилем) 1870 р. За загальноприйнятою версією помер 29 липня 1870 р., по­хований у м. Ялті.

Поетична спадщина припадає на кінець 30-х – початку 40-х років. Художня спадщина А.Метлинського складається з однієї поетичної збірки “Думки і пісні та ще дещо”, до якої ввійшли тридцять оригінальних поезій і перекладів із чеської, словацької, сербської, польської та німецької літератур. Книжка вийшла в 1839 р. під псевдонімом Амвросія Могили і була прихильно зустрінута громадськістю та критикою. Ще 2 оригінальних поезії було надруковано в літературній збірці “Молодик” (1843). Пізніше як поет А.Метлинський не виступає, надруковані пізніше вірші становлять собою варіанти творів опублікованих раніше. Кілька поезій збереглося в автографах.

На жаль, пізніше А.Метлинського згадували тільки в оглядах, принагідне. У 1930 р. А.Шамрай надрукував у другому томі антології “Харківська школа романтиків” поезії, листи, статті А.Метлинського, додавши свою розвідку під назвою “Мотив “національної туги” в творах А.Могили та І.Галки”, в якій А.Метлинський трактується як реакційний романтик, “виразник настроїв реакційної частини дворянства”. Впродовж десятиліть літературознавство сприймало художню концепцію А.Метлинського.

Заглиблення у багатий і складний внутрішній світ героя вимагало більш широких і гнучких художньо-мовних засобів, емоційно забарвлених, що, безперечно, допомагало розкривати необмежені можливості людської особистості. Романтики, зокрема й А.Метлинський, відтворювали і справжні історичні події. З великою художньою силою, але в конкретному середовищі вони примушували діяти героїв, створених романтичними засобами.

Головним позитивним героєм поезії А.Метлинського виступає вільний козак, чесний, мужній, пристрасний, справедливий, патріот, надійний захисник батьківщини. У найменших подробицях відчувається піднесено-захоплене ставлення поета до свого героя. Для підкреслення його надзвичайності поет гіперболізує його красу, силу, мужність (вірш “Козак та буря”).

А.Метлинський не визнає інертності, тому й намагається розбудити приспаний патріотизм сучасників, може, навіть присоромити їх за бездіяльність і байдужість, нагадати про красиву, свідому смерть козаків на полі бою за батьківщину – гідну пам’яті. Душевний крик поета виливається в реквієм козацькій мужності і героїзму в поезії “Козача смерть”.

У багатьох віршах поет воскрешав своїх героїв, щоб підкреслити контраст між славним минулим України і похмурою сучасністю; оспівує могили або якусь річ, що нагадує минулу славу народу. Так з’являються образи забутого списа, що “давно вже костей він не ламає” (“Спис”), старосвітської чарки, з якої козаки випивали, “далі на орду літали, орду тую побивали” (“Чарка”), степу, покритого могилами, в які «злих ворогів, було, спати клали...» (“Степ”).

Серед творів, що ввійшли до збірки “Думки і пісні та ще дещо”, знаходимо талановиті зразки дидактично-побутової та пейзажної лірики (“Перекотиполе”, “Дитина-сиротина”, “Старець”, “Ніч”, “В’язонько”, “Добрий день”), поезії патріотично-патетичного пафосу (їх переважна більшість сповнені вони гуманістичних нот, пройняті щирим вболіванням за долю народу, його мову й культуру).

У поезіях “Старець”, “Дитина-сиротина” звучать соціальні мотиви. Поет співчуває знедоленим: жебракам (“Старець”), сиротам (“Дитина-сиротина”). Як романтик А.Метлинський ігнорував матеріальні фактори в суспільному розвитку, тому й не розкривав причин соціального лиха. Але схвильовані рядки про долю самотніх, нещасних людей не лишали байдужими читачів вірша “Дитина-сиротина”. Вірш побудований на контрастному зображенні настрою, душевних переживань, поневірянь самотньої дитини-сироти й розкошів панівних верств, чим досягається висока експресія.

Любов до рідної мови поет переносив і на її носіїв. Добрий, трудолюбивий, чесний, він приймав з відкритими обіймами всіх, хто мав хоч невеликий літературний талант, хто вмів заспівати народну пісню, хто знав рідну мову. Найвищим щастям для поета були відвідини кобзарів, які своїми співами нагадували милу його серцю старовину (“Бандура”). Найстрашнішою карою для зрадника батьківщини поет вважав не смерть, а те, що “його рідне слово в пісні не гримітиме, його пісня в серці углем горітиме...” (“Зрадник”).

Здоров’я мови, її життя А.Метлинський пов’язував з моральними, соціально-економічними та державно-політичними чинниками. В умовах тотальної русифікації, послідовної дискримінації української мови, реакційної мовної політики царату митець спрямовував свої зусилля на утвердження української мови як основи національної літератури, на її збагачення, на боротьбу проти насильного насаджування чужого. У вірші “До гостей” в алегоричній формі оспівується гостинність українця, готового в будь-яку пору року й доби гідно прийняти гостя, забути ради нього всі буденні клопоти, почастувати, пригостити його.

Не маючи сумнівів щодо можливостей української мови, А.Метлинський боявся, що це духовне багатство народу зникає, вмирає і, можливо, зовсім вимре. Вболівання за долю мови – наскрізний мотив поезії митця, навіть побутового звучання, у вірші “Гулянка”.

Однією в найпоширеніших в українській романтичній поезії була тема утвердження співця і його ролі в суспільстві. Свої погляди на літературу як на важливий фактор народного життя А.Метлинський висловив у поетичних творах “Бандура”, “Самотні співці”, “Смерть бандуриста”. Останній твір – найхарактерніший для розуміння світогляду і змісту творчості поета, найдосконаліший у художньому відношенні. За жанром “Смерть бандуриста” – балада.

Крім простонародної мови, буденності, динамічності подій, загадковості ситуацій, фантастичного елемента, простоти форми, стрімкого ритму, властивих, скажімо, баладам Л.Боровиковського, А.Метлинський намагається, надати баладній дії героїчного й трагічного характеру. Ставлячи на перше місце трагізм ситуацій, митець відмовляється від простонародного гумору, бурлескних елементів, які трапляються в П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, і підсилює елемент високої патетики.

Українська народна балада мала традиційне пейзажне обрамлення. Переважно це були дивовижні екзотичні, сповнені тривоги пейзажі, як, наприклад, у баладі “Смерть бандуриста”. Цей мальовничий виразний опис загадкових, страшних картин (розбурхана стихія, буря, блискавка, грім, ніч, розшумований Дніпро) створений за допомогою гіпербол, персоніфікацій, метафор, загострює увагу читача на сумному співі старого козака.

Епічна, схвильована, рухлива пейзажна картина сприяє глибшому розумінню психології героя, його переживань, почуттів і настрою. Сам поет, від імені якого ведеться стрімка, емоційна розповідь (цьому сприяє чіткий чотиристопний хорей і шестирядкова строфа з чітким римуванням: абабвв) проводить паралель між стихією й настроєм бандуриста. Самітній у своєму горі, бандурист виливає піснею тяжкий біль і тугу, обурення й розпач, що переходить аж у прокляття сучасного йому становища України.

А.Метлинський надав слово своєму героєві, від чого драматично напружений сюжет стає глибоко ліричним. В уста помираючого бандуриста поет вкладає свої жалі, свої вболівання за долю народу і його мову. Романтичний образ завжди несе на собі відбиток особистого сприйняття життя автором. Для передачі відтінків настрою бандуриста митець знаходить відповідний ритм і строфіку (пізніше цей засіб доведе до досконалості Т.Шевченко), використовує віршові перенесення, що надає творові ліричної схвильованості.

Оцінюючи збірку “Думки і пісні та ще дещо”, М.Костомаров писав: “Характер віршів Могили відзначається глибоким сумом і правдивим відображенням давнього побуту. Він прекрасно зрозумів поезію козацького степового життя, у нього козак є істотою високою, але буйною і дикою: сцена дії його покрита туманом і сльозами. З кращих його творів у цьому роді: “Чарка”, що відзначається гіркою іронією, “Козача смерть”, де представлена страшно-поетична картина смерті батька з сином, “Козак та буря”, де поет відображає схожість людської природи з фізичною, і “Смерть бандуриста”, чудова за своїм блискучим описом і звучним віршем. Два вірші “Старець” і “Дитина-сиротина” – відображення іншої сторони життя малоросійського – гіркого сирітства, безнадійної туги, світського нещастя. Мова в “Думках і піснях” вірна, благородна і особливо оригінальна”.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных