Творчість М.Костомарова. Балади, громадянсько-патріотична поезія, драматургія і романістика

Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) народився (майбутній письменник і вчений) у ще не одружених батьків: мати, Тетяна Петрівна Мельникова, була кріпачкою та вихованкою небагатого поміщика с. Юрасівки, Острогозького повіту, Воронезької губернії Івана Петровича Костомарова. Сталася ця знаменна подія 16 травня 1817 р., а через три місяці батьки взяли шлюб, і мати стала вільною, а син офіційно вважався кріпаком. Та відчув він це через одинадцять років, повернувшись влітку 1828 р. до батьківського дому на канікули після року навчання в московському пансіоні, куди віддав його батько, який, будучи людиною начитаною, розумів потребу доброї освіти. Та цього ж літа батько був убитий власними кріпаками – як казали, частково з помсти за жорстоке поводження, частково – заради грабунку. Всиновити Миколу він не встиг, і це використали його родичі, щоб ціною свободи хлопчикові забрати собі левину частку батькового маєтку. Мати мусила погодитися, їй дали дуже скромну суму грошей, на яку вона купила в тому ж селі невеличкий будинок, а син одержав відпускну. Мати відвезла його до приватного пансіону у Воронежі, звідки він перейшов до третього класу гімназії, яку закінчив 1833 р. і, підготувавшись влітку з математики, успішно склав іспити до Харківського університету.

Однак в студентські свої роки М.Костомаров перебував дещо осторонь українського гуртка, хоча тривалий час жив на квартирі П.Гулака-Артемовського, який викладав в університеті російську історію. Входження М.Костомарова в українську культуру станеться пізніше – після його по­вернення до університету в 1837 році.

У перший же рік навчання, студіюючи загальну й російську історію, грецьку, латинську, французьку мови (влітку він уже читав Гюго в оригіна­лі), молодий студент почав писати російські поезії в стилі античних ідилій, та ще й гекзаметром. Невдовзі, з приходом до університету блискучого історика з європейською освітою М.Луніна, М.Костомаров облишив ці вірші й захопився історією; це й визначило його майбутнє. Відвідував він і лекції з грецької літератури А.Валицького, з російської історії – П.Гулака-Артемовського. Закінчивши успішно курс занять, 1837 р. М.Костомаров одержав ступінь кандидата й вступив на військову службу в Кінбурнський драгунський полк, розташований в Острогозьку. Однак служба швидко надокучила йому, і він почав із захопленням вивчати старий архів козацького Острогозького полку (одиниці військово-територіальної) і навіть склав його опис. А головне, зрозумів, що його покликання – історична наука. Він їде до Москви, де як вільнослухач університету відвідує лекції М.Погодіна та М.Каченовського. Невдовзі повертається до Харківського університету, слухає лекції М.Луніна й А.Валицького.

З цього часу почалися активні заняття українікою та зближення з колом українських письменників і публіцистів, що гуртувалися навколо філолога-славіста І.Срезневського. Саме він вплинув на М.Костомарова, спрямувавши його симпатії до ідей слов’янського братерства. До цього кола належали, крім А.Метлинського, видавці О.Корсун та Є.Бецький, поети М.Петренко, Я.Щоголів, П.Кореницький. Підтримувалися зв’язки із П.Гулаком-Артемовським та Г.Квіткою-Основ’яненком.

Вдаючись до самоосвіти, М.Костомаров з дивовижною швидкістю оволодіває європейськими мовами. Так, наприклад, влітку 1838 р. протягом двох з половиною місяців опанував німецьку мову: вивчив граматику й увесь словник напам’ять і прочитав в оригіналі усе паризьке видання Гете й твори Шіллера (це читання особливо позначилося на його драмі “Переяславська ніч”). Вивчає чеську, польську, сербсько-хорватську мову й активно перекладає поезії, зокрема з Краледворського й Зеленогорського рукописів – вдалих літературних містифікацій в старочеському стилі, виконаних чеськими філологами В.Ганкою та Й.Ліндою.

Витримавши 1840 р. екзамен на магістра, він береться до дисертації на тему “О причинах и характере унии в Западной России” (1841), де реалізує свій принцип історизму стосовно чільної ролі народних мас. Це послужило причиною доносу харківського архієрея І. Борисова й негативної рецензії петербурзького вченого М.Устрялова й, зрештою, втручання міністра народної освіти С.Уварова, який заборонив захист, наказав спалити примірники тексту, але дозволив обрати нову тему. 1843 р. М.Костомаров захистив свою працю “Об историческом значений русской народной поэзии”, де відстоював основоположну тезу про народну творчість як вираження духу, світогляду народу.

Закоханий в український фольклор, молодий вчений буквально напа­м’ять вивчає фольклорні збірники М.Максимовича та І.Сахарова, глибоко опрацьовує чотиритомну “Историю Малой России” Д.Бантиш-Каменського (1822), записує зразки народної творчості в навколишніх селах. Інтерес до української історії і фольклору спричиняється й до україномовної творчості, і він пише драму “Мотря Кочубей” (не закін­чена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму “Сава Чалий” (1838), українські поезії, видані збірками – “Українськії балади” (1838), “Вітка” (1841).

Ранні поезії М.Костомарова не лише відтворюють коло його інтересів – Україна й античний світ, а й виявляють обдарування епіка. Він любить оповідати, і в переважній більшості його лірики відчувається фабульна основа. Чимало тут і ліричних описів, часто із символічним підтекстом.

Створено романтичну баладу “Максим Перебийніс”; історичну основу має віршоване оповідання “Щира правда”, забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії “Згадка”, “Могила”, “Пол­тавська могила”, “Дід-пасічник” з портретом кобзаря. Низка віршів – це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю. Народні повір’я і забобони використано в гумористичному оповіданні “Чорний кіт”, страшних – “Баба Гребетничка”, “Мана”, баладному оповіданні “Дитинка”, побутові балади “Поцілунок”, “Зірочка”, “Кінь”.

Лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов’язковою релігійною атрибутикою (“Нічна розмова”, “Пані кадильце”).

Кілька поезій з античною тематикою навіяні мандрівкою по Криму в 1841 році. Це насамперед драматична поема “Пантікапея”, яку написано частково п’ятистопним ямбом, а частково – російським гекзаметром (дактило-хореїчним віршем). Цей вірш у високопатетичному діалозі ліричного героя з тінню боспорського царя виявив здатність до філософської медитації без будь-яких просторічних понижень. Тут поет цілком від­чуває себе в рідній стихії, а з ним і читач переймається безвихіддю й безмежністю чужого страждання.

Несподівані за трактуванням слави Еллади дві поезії 1842 р. “Із антології: І. Еллада. II. Давнина”. В першій з них поет, висловивши жаль за втраченими демократичними цінностями, слушно нагадує й про антигуманні засади тогочасного рабовласницького суспільства. В другій насмішкувато розповідається про витівки Богів і сліпе схиляння народу перед ними; а все разом спрямовано проти ідеалізації античності. В паперах М.Костомарова, що потрапили при арешті до III відділу, було знайдено на початку нашого століття дві поезії, написані, ймовірно, у 1846 – 1847 р.р. Вірш “Спить Вкраїна та руїни...” несе на собі відбиток знайомства з політичною поезією Т.Шевченка типу “Чигрине, Чигрине...”, “Розрита могила”. У вірші “Діти слави, діти слави...” висловлено надії на майбутнє братерське єднання слов’ян. Варіантом останнього є вірш “На добраніч”, написаний, як свідчить дата першо­друку в “Основі”, вже в Петропавловській фортеці. А це означає, що попереднього тексту автор перед собою не мав.

Загалом же, поезії, написані до заслання, естетичними засадами і тематикою схожі з тими, що визначають і поезію його друга А.Метлинського, як і Л.Боровиковського та Є.Гребінки. Поступово зменшується інтерес до наспівних фольклорних стилізацій, зростає вага філософ­ської та громадсько-політичної тематики. Поет експериментує з полі­метрією, переходить від традиційної пісенної віршової інтонації до оратор­ської та розмовної. Виразніше виявляється раціональне начало в його поезіях.

Наприкінці тридцятих років М.Костомаров працює і в галузі перекладу: перекладає пісні та епічні фрагменти з Краледворського рукопису, вірш М.Одинця та А.Міцкевича “Панич і дівчина”, пісню Дездемони (“Верба”), вдягнувши її у фольклорну пісенність, увесь або майже увесь цикл поезій Байрона “Єврейські мелодії” (“Єврейські співанки” у М.Костомарова, значна частина яких втрачена; збереглося лише десять). Часом йому щастить передати темпоритм і емоційну виразність байронівських “мелодій”, а часом перекладач імпровізує в стилі пісенної лірики; на заваді поетичному вираженню подеколи стають поодинокі вислови, позбавлені поетичності.

1843 р. М.Костомаров вперше виступив як літературний критик з оглядовою статтею в альманасі “Молодик”, де з властивим йому темпераментом відстоює право української мови та літератури цією мовою на життя, високо оцінює її вірність життєвій правді. Звернення на початку другого десятиліття XIX ст. до національної історії ознаменувалося пробудженням національної свідомості, національ­но-визвольними рухами. Історизм став гаслом романтичної філософії та літератури, і першою стежкою до його осягнення було знайомство з фольклорним епосом та історичними документами – хроніками, літопи­сами.

Цей рух захопив українську інтелігенцію – насамперед університет­ську, зокрема гурток харків’ян, центром якого був І.Срезневський. М.Костомаров, як і його однодумці, вбирав ідеї романтичної німецької філософії Гердера, Шеллінга, естетику ієнських роман­тиків, які вчили, що “дух” народу, його історіософія найвиразніше ви­явилися в його героїчному епосі. Історик-початківець творчо сприйняв це вчення, і воно позначилося на його ранніх поезіях, а особливо на драматургії. Проте мине небагато часу, і вчений лишить за фольклором тільки погляд народу на події, а історичну точність шукатиме в докумен­тальних джерелах.

Займатися драматургією М.Костомаров почав одночасно з віршуван­ням – взимку 1837 – 1838 р.р., коли писав драму, “которой сюжет составляла известная история Матрены Кочубей”. Українська література ще не мала ані жанру історичної поеми, ані історичного роману й повісті, ані історичної драми, – саме жанр історичної драми й намагався започаткувати М.Костомаров. І хоча драма про Мотрю Кочубей, ймовірно, так і не була завершена, письменник усе ж таки домігся свого: протягом трьох тижнів, у лютому 1838 р., він написав історичну драму “Сава Чалий” – першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як “драматические сцени на малороссийском языке”.

Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М.Косто­маров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С.Чалого упорядників “Запорожской старины” – І.Срезневського та І.Розковшенка, а також М.Максимовичу, який пов’язав ці події з С.Наливайком, публікуючи пісню “Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий”.

Невдовзі, у 1840 – 1841 р.р., письменник зробив спробу створити наці­онально-історичну героїчну трагедію. В альманасі “Сніп” (1841) він опублікував трагедію “Переяславська ніч” про події початку національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького – визволення Переясла­ва.

Десь із травня 1843 р. М.Костомарова захопив образ Богдана Хмель­ницького. Праця, перервана арештом, була продовжена і на засланні, після чого опублікована. Події кінця 1648 – початку 1649 р.р., докладно описані на початку другого тому, Костомаров поклав в основу драматичного уривка “Украинские сцены из 1649 года”, створеного у 40-х роках. Прагнення автора точно відтворити історичні факти виявилося в дослів­ному цитуванні документально засвідчених висловлювань Хмельницького, Вешняка, Джеджали тощо, до того ж має місце переобтяження латинськими висловами мови польських комісарів – воєводи Киселя й ксьондза Лентовського, через що ці “сцени” перестали бути сценічними і стали “драмою для читання”.

Повідомив В.Горленко і про те, що М.Костомаров написав ще одну історичну драму українською мовою – “Косинський”, але вона загубилася в надрах поліцейських архівів після арешту 1847 року.

Поринувши у дослідження часів Богдана Хмельницького, історик домагається переведення в Київський учбовий округ, щоб бути ближче до місць подій та до місцевих приватних архівів, і дістає роботу викладача гімназії в м. Рівному. Зупинившись на десять днів у Києві, він познайомився й близько зійшовся на основі спільних фольклористичних та літературних зацікавлень з П.Кулішем та М.Максимовичем, ректором Київського університету.

По дорозі до Рівного М.Костомаров оглянув Острог із залишками замка князів Острозьких. Вчителюючи в гімназії в Рівному, він зблизився з майбутнім кирило-мефодіївцем, латиністом, а за уподобаннями – фоль­клористом, Петром Омеляновичем Чуйкевичем. Свята історик використовує для мандрівок по історичних місцях Волині й Поділля, відвідує Дерманський монастир і Гощу, Кременець, Почаїв, Пляшову – місце битви під Берестечком, розшукує пов’язані з Хмельницьким документи, записує народні пісні й перекази.

З початком нового навчального року М.Костомаров почав викладати історію в Першій київській гімназії. Мешкав він спершу разом із студентом університету, який тоді вже захоплювався фольклором, а потім став і письменником – О.Маркевичем; а з січня 1846 р. – з випускником Дерптського університету, юристом і математиком М.Гулаком, який служив тоді в канцелярії губернатора перекладачем Археографічної комісії.

Їх відвідував В.Білозерський, тоді випускник університету. Гулак, Костомаров і Білозерський, обговорюючи проблеми слов’янського єднання, якими М.Костомаров захопився ще в харківському гуртку І.Срезневського, дійшли висновку, що їх практичне здійснення можливе лише через федерацію рівноправних слов’янських народів, за умов знищення кріпацтва й усілякого рабства та широкої освіти народу. “С этой целью явилась мысль образовать общество, которого задача бмла бы распространение идей славянской взаимности...”. До засновників невдовзі приєдна­лися поети Т.Шевченко й П.Куліш, О.Маркевич, О.Навроцький – поет, студент філософського факультету, родич М.Гулака, студенти І.Посяда, Г.Андрузький, О.Тулуб, полтавський історик Д.Пильчиков та інші. Спільно склали статут, програму, товариству дали ім’я Кирила й Мефодія.

Тим часом М.Костомаров відпрацював учбовий рік у гімназії, а в червні виступив з блискучою лекцією в університеті і був одноголосне обраний університетською радою професором кафедри історії. З кінця серпня він уже викладає в університеті, готує курс лекцій, вивчає події часів визвольної війни, пише “Славянскую мифологию”, збирає в себе на квартирі студентів, що захоплювалися історією, читає лекції в пансіоні пані де Мельян, де зустріне Аліну Леонтіївну Крагельську, яка стане його нареченою. Вона була здібною піаністкою і невдовзі з успіхом виступила в концерті разом із Лістом.

На Різдво, перед Новим, 1847 роком, у М.Гулака знову зібралося товариство, знову лунали запальні промови, полум’яні інвективи й про­роцтва Т.Шевченка, снувалися плани. Студент О.Петров, який жив по сусідству з М.Гулаком, почувши розмову, й собі приєднався до товариства, записував усе, що чув тоді й згодом, і в березні подав донос куратору уні­верситету генералу О.Траскіну.

13 лютого 1847 року М.Костомаров заручився з “дівицею” Аліною Леонтіївною Крагельською, а весілля М.Костомарова мало відбутися 30 березня, але його раптово арештували і, протримавши дві доби в поліції, відправили до Петербурга. Це сталося того дня, коли він мав іти під вінець. Розчавлений цинізмом усього, що відбувалося, й невідомістю, він протягом п’ятиденного шляху відмовлявся від їжі, вирішивши заморити себе голодом, як колись вчинив римський історик Кремуцій Корд. Настане час, і М.Костомаров зробить його героєм однойменної драми, значною мірою автобіографічної. Від голо­дування його відмовив супроводжуючий: треба було їсти, щоб зберегти си­ли для допитів, аби не підвести друзів. І йому вдалося, не виказавши нікого, переконати начальство в тому, що він користувався “неблагонадійними” рукописами, в тому числі й віршами Т.Шевченка, з науковою метою; програму оголосив знайденим анонімним напівпольським, напівукраїнським рукописом, заперечуючи авторство М.Гулака, яке той засвідчив; авторство ж статуту брали на себе одночасно В.Білозерський та М.Гулак.

Налякана мати Аліни заборонила доньці виходити заміж за “державного злочинця” й змусила її залишити Санкт-Петербург, де перебував у в’язниці наречений. Згодом виходить заміж за старого,але багатого полтавського поміщика.

Коли Т.Шевченко з вікна камери III відділу побачив матір М.Костома­рова Тетяну Петрівну, яка, приголомшена горем, ішла на побачення зі своїм єдиним сином, його вразило її зчорніле від туги обличчя.

М.Костомарова засуджено до року ув’язнення в казематі Петропав­ловської фортеці та до заслання у Вятку, пізніше замінене заслан­ням до Саратова. У фортеці М.Костомаров учив іспанську мову, займався й грецькою, прочитав в оригіналі всі романи Жорж Санд.

На засланні в Саратові, куди його привезено в червні 1848 р., в колі друзів-літераторів Г.Пасхалової, О.Пипіна, пізніше – Д.Мордовця, М.Костомаров, як йому те властиво було завжди, провадив діяльне творче життя. Працюючи статистиком, він вивчав архіви, робив етнографічно-фольклорні записи, писав історичні розвідки (про Степана Разіна та Богдана Хмельницького), а також інколи поезії, най­більше балади. У цих творах ще виразніше розвинув свій поетичний принцип поєднання фольклорного матеріалу з історичним (балади “Брат з сетрою”, “Ластівка”, “Наталя”).

1852 р., перебуваючи на лікуванні в Криму, М.Костомаров переклав російською мовою свою драматичну поему “Пантікапея” (1841), значно переробивши й текст твору і його композицію.

Арешт із слідством у III відділі теж полишили слід у драматичній творчості письменника. Відбувши рік, за царським присудом, в ув’язненні у казематі Петропавловської фортеці, М.Костомаров мав доволі часу, щоб проаналізувати саме слідство й поведінку та характери слідчих і – ширше – виробити свій погляд на суть взаємин самодержавства з інтелі­генцією. 1849 р. вже на засланні в Саратові була написана алюзійна політична драма російською мовою “Кремуций Корд”.

Завдяки прихильності місцевих офіційних властей М.Костомаров домігся дозволу на поїздку до Криму влітку 1852 р. для “поправлення здоровья”; восени 1855 р. – дозволу на поїздку до Петербургу, яку він використав головним чином для роботи в Публічній бібліотеці над моно­графією про Б.Хмельницького, що її закінчив у березні 1856 р. і подав до журналу “Отечественнме записки”.

Повернувшись до Саратова, він вмістив у виданому Д.Мордовцем збірнику (1859 р.) зібрані на Волині фольклорні записи і кілька своїх віршів.

Від заслання звільнив М.Костомарова коронаційний маніфест нового царя Олександра II (липень 1856 р). Після звільнення М.Костомаров вирушив за кордон. Він побував у Швеції, Естонії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Італії, Австрії, Чехії, не минаючи нагоди знайомитися з архівами, полікуватися, побачити все, що було найцікавішого в Європі. 1858 р. в Саратові історик працював над своєю відомою розвідкою “Бунт Стеньки Разина”. Таким чином, уже дві перші великі праці історик М.Костомаров присвятив дослідженню народних рухів.

Зворушливою була зустріч Т.Шевченка й М.Костомарова в художній майстерні Т.Шевченка в Петербурзі наприкінці липня 1858 р. Той спершу не пізнав М.Костомарова: «Должно бить, я значительно изменился за одиннадцать лет разлуки с ним. Я, наконец, назвал себя. Шевченко сильно взволновался, заплакал и принялся обнимать меня и целовать». Тоді ж, у Петербурзі, під враженням оповіді випадкового супутника на станції в Саранську, М.Костомаров розпочинає писати повість “Сын”.

Це не був остаточний переїзд до Петербургу: з кінця серпня 1858 р. й по кінець квітня 1859 р. М.Костомаров ще працює в Саратові, в губернському комітеті, що вивчав питання майбутньої селянської реформи. Перебуваючи в Саратові, він одержав запрошення на кафедру Петербурзького університету. Однак, як виявилося в Петербурзі, до царя надійшов донос щодо “неблагонамеренности” книжки про С.Разіна; довелося чекати, доки коронований цензор прочитає її сам. Цар прочитав і відгукнувся схвально; тоді й міністр народної освіти дозволив М.Косто­марову викладання.

20 листопада 1859 р. після вступної лекції захоплені студенти винесли на руках лектора до екіпажа. Лекції М.Костомарова незмінне користувалися великим інтересом широкої аудиторії: темами їх була історія України (зокрема, гетьманство Виговського), історія Новгорода й Пскова, що при­ваблювала вченого рисами республіканізму (народоправства).

Супутником і однодумцем М.Костомарова багато років був П.Куліш, близький йому від першого їх знайомства в Києві у 1844 р. Вони були спільниками по Кирило-Мефодіївському товариству, обидва засланці. М.Костомаров уважно стежив за літературною працею товариша, схвально відгукнувся про його “Чорну раду”, а в 1859 р. умовив до видання “Актов, относящихся к истории Южной й Западной России...”. Влітку 1861 р. вони разом подорожували по Європі, пізніше листувалися (1864 – 1867 р.р.). Не згодний з оцінкою праці П.Куліша, даною редактором “Вестника Европы” М.Стасюлевичем, Костомаров розірвав угоду з ним, постраждавши при цьому й матеріально. Приїздив історик до П.Куліша у Варшаву й восени 1867 р., а 1873 р. влаштував його співробітником Археографічної комісії. Якось зумів подолати М.Костомаров і своє обурен­ня з приводу недоброзичливого відгуку П.Куліша про нього у першому томі “Истории воссоединения Руси” (1874), але сказане П.Кулішем у дру­гому томі стерпіти він не міг. Їх шляхи розійшлися.

А коли нарешті почав виходити журнал “Основа”, серед засновників його був і М.Костомаров. Він працював у журналі якнайактивніше, ви­ступаючи мало не в кожному номері. Тут опубліковано поезії “Із антоло­гії: І. Еллада. II. Давнина”, “На добраніч”, “Співець Митуса”, п’єсу “За­гадка”, ряд статей на захист української культури й мови, кілька історичних праць, в тому числі «Мысли о федеративном начале в древней Руси”, “Две русские народности”, “Гетманство Выговского”. Згодом, після припи­нення видання “Основи”, М.Костомаров разом із співвидавцем, професором Петербурзького університету М.Стасюлевичем, редагував “Вестник Европы” (протягом двох років з осені 1865 р.); але й пізніше друкував там свої праці, так само як і в “Отечественных записках”, “Современнике”, “Киевской старине”, “Русской старине”, інших газетах і жур­налах.

У вересні 1861 р. почалися студентські заворушення, спрямовані проти антидемократичних урядових заходів університетських порядків. Вони пе­рекинулися із Петербурзького в Московський та всі інші університети країни. Петербурзький університет закрили. Студенти запросили М.Костомарова читати курс публічних лекцій з лютого 1862 р. Але невдовзі одного з професорів було заарештовано. Студенти поставили вимогу ви­кладачам, на знак протесту, лекції припинити. Дехто з лекторів, в тому числі й М.Костомаров, який вже оголосив публіці тему наступної лекції, відмовились припинити лекції. Конфлікт при­звів до того, що М.Костомаров сам подав прохання про увільнення його від професорства. Але за тим фактом, що відставка була прийнята і що не­забаром вченого попереджено про те, що уряд не має наміру допускати його до викладання в будь-якому університеті, стояла санкція Олексан­дра II. З’ясувалося, що професор і цензор І.Касторський написав доповідну про антиурядовий зміст лекцій М.Костомарова і цар визнав загальне спрямування їх шкідливим.

На самого М.Костомарова посипались звинувачення в малоросійському сепаратизмі, і він змушений був не раз полемізувати з опонентами. Уявлення про те, яким широким фронтом вівся наступ проти української культурницької і освітньої праці та головного їх діяча в Петербурзі – М.Костомарова, дає початок чергової наклепницької статейки, підписаної криптонімом П. Д. і опублікованої у реакційному “Вестнике Юго-Западной России” (1863. – липень. – С. 75).

Найяскравішим вираженням такої позиції є доповідна записка сумно-відомого М.Юзефовича – в 40-і рр. помічника попечителя Київського учбового округу. Саме він нібито з наміром допомогти попередив М.Косто­марова про близький арешт і виманив у нього – начебто для сховку – рукопис програми товариства, передавши відразу його поліції. На слідстві у III відділі цей рукопис став основним доказом зловмисництва М.Косто­марова й причиною суворого вироку.

Останні два десятиліття його життя минули в напруженій роботі; часом він так захоплювався, що працював і цілі ночі. Та усе ж знаходив час і для мандрівок – і за кордон, і по Росії та Україні, в тому числі на Біле Озе­ро, в Литву, по місцях Запорозької Січі, по Новгороду й Пскову, до Криму (1870 р., працює в архіві князя С.Воронцова (йдеться про сина покійного тоді генерал-губернатора Новоросійського краю, який придбав маєтності на початку ХІХ ст.)), на Соловецькі острови; бував на археологічних з’їздах у Петербурзі (1871), Києві (1872 і 1874), Тифлісі (1881).

1873 р. він зустрівся з овдовілою А.Кисіль з трьома доньками, своєю колишньою наре­ченою, і влітку 1875 р. одружився з нею в її селі Дідівцях на Полтавщині через 28 років. Дружина не тільки опікувалася ним, а була його секретарем і порадницею.

У 70-і роки М. Костомаров пише повісті. У цих повістях письменник не ставив перед собою мети змалювати незвичайні й захоплюючі пригоди героя, захопити читача вражаючими подіями, нестримними пристрастями, як того він прагнув у повістях “Син” і “Кудеяр”; забуто романтичну поетику.

Останні п’ятнадцять років життя письменника минули у боротьбі із недугами; особливо тяжко перехворів він 1875 р., – ймовірно, це був інсульт. Могутній організм змагався, брав гору, але траплялися нещастя; двічі – 1881 та 1883 р.р. – його на вулиці збивали сани, причому другого разу ще й проволочили через площу. Він непритомнів, очунював у поліцейській частині. І все це – на тлі легеневої хвороби. Все ж, ледве недуга відступала, він просив йому уголос читати; а тільки зводився на ноги – знову йшов до бібліотеки. Сучасники не вірили чуткам, що історик хворий: як же було вірити, коли друкувалися нові й но­ві праці: історична розвідка “Мазепа” (1882), повість “Черниговка” (1881), драма “Эллины Тавриды” (1884). Помер М.Костомаров 19 квітня 1885 р. Його урочисто поховали на Волковому кладовищі в Петербурзі.

Літературну діяльність М.Костомаров розпочав у 1836 р. 1838 р. в Харкові вийшов його твір “Савва Чалый”, драматические сцены на южнорусском языке”. Більша частина його поезій увійшла до збірок “Украинские баллады” (1839) та “Ветка, малороссийские стихотворения” (1840), виданих під псевдоні­мом Ієремія Галка. В альманасі “Сніп” (1843) надруковано п’єсу Костомарова “Переяславська ніч, трагедія”. Окремі поетичні та прозові його твори друкувалися в “Молодику” (1843) та “Основі” (1861 – 1862), 3 прозових творів Костомарова, написаних українською мовою, слід відзначити повість “Сорок літ” (1840), надруковану пізніше російською мовою, “Казку про дівку-семилітку” (написана 1840, надруковано 1860 р.), а також казки “Торба”, “Лови”, надруковані в “Молодику” (1843). Найінтенсивніша поетична діяльність М.Костомарова припадає на Харківсько-київський період його життя. Перебуваючи на засланні, митець написав драму “Кремуций Корд” (1849), видав працю “Великорусские народные песни”.

Інтерес до української історії і фольклору спричиняється й до україномовної творчості, і він пише драму “Мотря Кочубей” (не закін­чена й не збереглася), першу в українській літературі історичну драму “Сава Чалий” (1838), українські поезії, видані збірками – “Українські балади” (1838), “Вітка” (1841).

Створено романтичну баладу “Максим Перебийніс”; історичну основу має віршоване оповідання “Щира правда”, забарвлене іронією. На історичних, але вкрай романтично невиразних ремінісценціях побудовано поезії “Згадка”, “Могила”, “Пол­тавська могила”, “Дід-пасічник” з портретом народного кобзаря. Низка віршів – це фольклорні стилізації з мотивами розлуки, смерті козака на чужині, перетворення милої в зозулю. Народні повір’я і забобони зображені в гумористичному оповіданні “Чорний кіт”, страшних – “Баба Гребетничка”, “Мана”, баладному оповіданні “Дитинка”, побутові балади “Поцілунок”, “Зірочка”, “Кінь”. Як і у відомій народній баладі про Бондарівну, в соціальній баладі “Пан Шульпіка” козак мститься панові за наругу над дівчиною.

Лірика кохання, сентиментально пишномовна, з обов’язковою релігійною атрибутикою (“Нічна розмова”, “Панікадильце”).

Кілька поезій з античною тематикою навіяні мандрівкою по Криму в 1841 році. Це насамперед драматична поема “Пантікапея”, яку написано частково п’ятистопним ямбом, а частково – російським гекзаметром (дактило-хореїчним віршем). Цей вірш у високопатетичному діалозі ліричного героя з тінню боспорського царя виявив здатність до філософської медитації без будь-яких просторічних понижень. Тут поет цілком від­чуває себе в рідній стихії, а з ним і читач переймається безвихіддю й безмежністю чужого страждання.

Несподівані за трактуванням слави Еллади дві поезії 1842 р. “Із антології: І. Еллада. II. Давнина”. В першій з них поет, висловивши жаль за втраченими демократичними цінностями, слушно нагадує й про антигуманні засади тогочасного рабовласницького суспільства. В другій насмішкувато розповідається про витівки богів і сліпе схиляння народу перед ними; а все разом спрямовано проти ідеалізації античності. Вірш “Спить Вкраїна та руїни...” несе на собі відбиток знайомства з політичною поезією Шевченка типу “Чигрине, Чигрине...”, “Розрита могила”. У вірші “Діти слави, діти слави...” висловлено надії на майбутнє братерське єднання слов’ян. Варіантом останнього є вірш “На добраніч”, написаний, як свідчить дата першо­друку в “Основі”, вже в Петропавловській фортеці. А це означає, що попереднього тексту автор перед собою не мав.

Наприкінці тридцятих років М.Костомаров працює і в галузі перекладу: перекладає пісні та епічні фрагменти з Краледворського рукопису, вірш М.Одинця та А.Міцкевича “Панич і дівчина”, пісню Дездемони (“Верба”), вдягнувши її у фольклорну пісенність, увесь або майже увесь цикл поезій Байрона “Єврейські мелодії” (“Єврейські співанки” у М.Костомарова, значна частина яких втрачена; збереглося лише десять). Часом йому щастить передати темпоритм і емоційну виразність байронівських “мелодій”, а часом перекладач імпровізує в стилі пісенної лірики; на заваді поетичному вираженню подеколи стають поодинокі вислови, позбавлені поетичності.

1843 р. М.Костомаров вперше виступив як літературний критик з оглядовою статтею в альманасі “Молодик”, де з властивим йому темпераментом відстоює право української мови та літератури цією мовою на життя, високо оцінює її вірність життєвій правді. Звернення на початку другого десятиліття XIX ст. до національної історії ознаменувалося пробудженням національної свідомості, національ­но-визвольними рухами. Історизм став гаслом романтичної філософії та літератури, і першою стежкою до його осягнення було знайомство з фольклорним епосом та історичними документами – хроніками, літопи­сами.

Займатися драматургією М.Костомаров почав одночасно з віршуван­ням – взимку 1837 – 1838 р.р., коли писав драму, “которой сюжет составляла известная история Матрены Кочубей”. Українська література ще не мала ані жанру історичної поеми, ані історичного роману й повісті, ані історичної драми, – саме жанр історичної драми й намагався започаткувати митець. І хоча драма про Мотрю Кочубей, ймовірно, так і не була завершена, письменник усе ж таки домігся свого: протягом трьох тижнів, у лютому 1838 р., він написав історичну драму “Сава Чалий” – першу в новій українській літературі, визначивши її жанр як “драматические сцени на малороссийском языке”.

Дію в драмі віднесено до першої половини XVII ст.; пізніше М.Косто­маров потерпатиме за свою хронологічну помилку: насправді ці події відбулися на сто років пізніше. Але провина письменника полягала лише в тому, що він повірив примітці до пісні про С. Чалого упорядників “Запорожской старины” – І.Срезневського та І.Розковшенка, а також М.Максимовичу, який пов’язав ці події з С.Наливайком, публікуючи пісню “Ой був в Січі старий козак прозванієм Чалий”.

М.Костомаров же інтерпретує вчинок Сави дещо інакше: відчуваючи велику образу й приниження через невдячність козаків, яких той переможно водив на ляхів, підкошений підступництвом рідного батька, що спершу обіцяв синові допомогу в обранні гетьманом, а, зібравши раду, двічі заперечив проти цього, – Сава пристає на пропозицію коронного гетьмана С.Конецпольського, зроблену від імені польського короля, – прийняти гетьманство над українськими козаками. Сучасному читачеві незрозуміле: як може Сава Чалий погодитися на це, не тільки не відчуваючи себе зрадником “своїх”, а й тішачись, що “хоч і поляки нарікуть (гетьма­ном), та зрадником не буду, уп’ять достанеться послужити рідній Україні”? А річ у тім, що після Люблінської унії 1569 р. майже вся Правобережна Україна відійшла до новоутвореної Речі Посполитої під владу польського короля, котрий затверджував при владі обраного козаками гетьмана; і козацькі гетьмани, визнаючи цю владу, не раз брали участь у спільних походах, про що справедливо й сміливо нагадує обурений Сава знахабнілому Конецпольському на початку четвертої дії.

Надії Сави Чалого встановити братерські взаємини між народами або хоча б домогтися від Конецпольського елементарної толерантності щодо громадянських прав українського народу, захистити його від наступу католицтва – церковної унії, дуже швидко зазнали краху; Конецпольський, побачивши незламність Сави, його готовність будь-якою ціною відстою­вати правду, відбирає королівський привілей і свої подарунки, але все ж пропонує Саві захист від козаків, які повинні скарати його. “Се я знаю, – відповідає герой драми. – Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смерті”.

Таким чином, бачимо, що письменник-романтик, знявши з Сави обви­нувачення в зраді православної віри, робить його, навпаки, захисником її, не зрадником, а мучеником, жертвою інтриги зрадника Ігната Голого, який давно служив Конецпольському й помстився Саві за те, що той “відібрав” у нього наречену Катерину, а Катерині за те, що вона в мить розправи не згодилася прихилитися до Ігната.

Історичні Сава й Ігнат були учасниками антишляхетського повстання Верлана на захист короля Августа III; причому Сава справді перейшов на бік шляхти, а Гнат ще довго вів боротьбу. Але М.Костомаров тоді ще не знав цієї історичної правди, а використав лише пісню про Саву Чалого в кількох її варіантах.

Романтичний погляд на історію втілено засобами романтичної драми. Конфлікт мотивується сильними пристрастями: образою і честолюбством у Сави, заздрістю й мстивістю у Ігната, – це типові образи невизнаного праведника й мстивого лиходія.

Козацький гурт зображено далеко не спрощено: козаки одночасно сентиментальні й жорстокі, патріотичні й корисливі, забобонні й легковір­ні, – але кожен по-різному: так, скажімо, справедливий і розумний Павло протистоїть скорому на вчинок Андрієві та загребущому Ничипорові. Блідими фарбами виписано образ старого Чалого.

Невдовзі, у 1840 – 1841 р.р., письменник зробив спробу створити наці­онально-історичну героїчну трагедію. В альманасі “Сніп” (1841) він опублікував трагедію “Переяславська ніч” про події початку національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького – визволення Переясла­ва. Значно пізніше М.Костомаров у своїй автобіографії дав творові досить точну характеристику: зазначивши, що трагедія написана “пятистопным ямбом без рифм, не разбивая на действия, со введением хора, что придава­ло ей вид подражания древней греческой трагедии”, він пише: “Сюжет трагедии взят из эпохи Хмельницкого при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутным источникам, как “История русов” Кониского и “Запорожская старина” Срезневского; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, которьш взялся изображать, и впал в напыщенность и идеальность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера”. Для дуже авторитетного історика середини 70-х р.р. (коли він продиктував свою автобіографію) таке порушення принципу історичної точності в усьому, до найдрібніших деталей і мови, виглядало, справді, річчю вкрай неприєм­ною. Проте надалі, в наступних драмах, йому вдавалося дотримуватися принципу історизму досить суворо.

Сюжет трагедії, де на чільному місці – національно-релігійний момент визвольної боротьби, тримається на протиборстві двох ідей – помсти, носієм якої є легендарний отаман Лисенко, та християнського прощення й примирення, втілених в образі священика Анастасія. Волею автора, але в далекий від реальності спосіб, перемагає ідея примирення.

Із травня 1843 р. М.Костомарова захопив образ Богдана Хмель­ницького. Праця, перервана арештом, була продовжена і на засланні, після чого опублікована. Події кінця 1648 – початку 1649 р.р., докладно описані на початку другого тому, Костомаров поклав в основу драматичного уривка “Украинские сцены из 1649 года”, створеного у 40-х роках. Прагнення автора точно відтворити історичні факти виявилося в дослів­ному цитуванні документально засвідчених висловлювань Хмельницького, Вешняка, Джеджали тощо, до того ж має місце переобтяження латинськими висловами мови польських комісарів – воєводи Киселя й ксьондза Лентовського, через що ці “сцени” перестали бути сценічними і стали “драмою для читання”.

В той же час ця точність має певні межі: між учасниками розмови козаків з послами – Юрій Немирич, присутність якого тут більш ніж проблематична, а також дружина гетьмана Ганна (Чаплинська). З її постаттю пов’язане цікаве повідомлення В.Горленка: виявляється, що далеко згодом, влітку 1883 р., коли історик познайомився з новим польським джерелом часів Хмельницького, він до деталей продумав зміст нової історичної драми про визвольну війну, яку збирався написати цього ж літа, але натомість написав “Эллины Тавриды”. Драма мала почи­натися з урочистого в’їзду Хмельницького до Києва – саме того, що зобра­жений у цих “Сценах”, але змістом п’єси мали бути взаємини Чаплинської із управителем. Драма мала закінчуватися страшним покаранням жінки за зраду, – у цьому був “вузол того трагічного зламу”, який спричинив пізніші загадкові вчинки й невдачі Хмельницького.

“Сцени” не датовані; але те, що вони були в паперах Г.Мордовцевої, знайомої Костомарова по Саратову, разом з іншими ранніми творами, засвідчує, що вони справді, як твердить упорядник “Литературного наследия... Н.Костомарова”, написані у 40-х рр.; та й у плані драми, ані в її сюжеті місця для сцени зустрічі з польськими комісарами немає.

Повідомив В.Горленко і про те, що М.Костомаров написав ще одну історичну драму українською мовою – “Косинський”, але вона загубилася в надрах поліцейських архівів після арешту 1847 року.

Працюючи статистиком, він вивчав архіви, робив етнографічно-фольклорні записи, писав історичні розвідки (про Сте­пана Разіна та Богдана Хмельницького), а також вряди-годи поезії, найбільше балади. У цих творах ще виразніше розвинув свій поетичний принцип поєднання фольклорного матеріалу з історичним (балади “Брат з сетрою”, “Ластівка”, “Наталя”).

Легенда про квітку “братки”, чи “брат-і-сестра”, на історичному тлі татарського нападу на Київ покладена в основу балади “Брат з сестрою” (1848). Витоками цього твору, окрім згаданої легенди, є й народні пісні про татарську неволю, і літературні ремінісценції З поетикою дум твір споріднюють повтори, особливо анафоричні, парне римування, фольклорні епітети; цитати з народної балади автор вирізняє курсивом, як і в наступних творах.

В баладі “Ластівка”, міфологічною основою якої є перетворення матері, що тужить, на ластівку, дія неквапно розгортається за докладним оповідан­ням з Іпатіївського літопису про раду киян з Володимиром Мономахом та похід його з князями на половців. Автор сполучає у великому обсягом творі й переказ літопису, і фольклорний сюжет про матір-удову та її єдиного сина, якого мати не пускає у похід, а він іде й гине. Тут і фольклор­но-релігійний мотив материнського прокляття, якого не може відвести й наступне прощення й молитва за сина. В основі стилізації материнського голосіння – відома фольклорна метафора смерті-весілля.

За літописним оповіданням створено також баладу “Співець Митуса”, але тут маємо вже не історично-побутову, а алюзійно-історичну баладу з потужним громадянським звучанням. Образ непокірного співця, лише згаданий в літописі, виростає у величну постать безстрашного пророка, який осуджує князівські руйнівні чвари, віщує смерть і забуття князям, а народові – світле майбутнє. Енергійний вірш, афористична точність і лаконізм вислову, ораторський пафос інвективи, непохибно переданий історичний колорит висувають твір на чільне місце серед балад М.Косто­марова, та й не тільки його.

Звернувся до сюжету “Ленори” Бюргера, багаторазово опрацьованого українськими й російськими поетами, але, за своїм звичаєм, розвинув історичне тло – переніс дію балади “Наталя” (1855) на час після облоги Севастополя у Кримській війні: наречений Наталі поліг саме там. Проте колорит балади, що, за традицією, мав би бути похмуро-загрозливим, яснішає – і завдяки безстрашності героїні, й завдяки апологетичному діалогові славних дідів-запорожців із онуком-героєм.

1852 р., перебуваючи на лікуванні в Криму, М.Костомаров переклав російською мовою свою драматичну поему “Пантікапея” (1841), значно переробивши й текст твору і його композицію (“Юпитер светлый плывет по зеленим водам киммерийским...”). Він дописав другу частину, зробивши її героєм тінь замученого тираном поета, в долі якого зображена життєва драма самого автора. В такий спосіб і образ боспорського царя, який у “Пантікапеї” викликав співчуття як жертва руйнування старих святинь, опромінюється іншим, кривавим світлом, а твір набуває алюзійності, яка надає йому політичного звучання.

В 1849 р. вже на засланні в Саратові була написана алюзійна політична драма російською мовою “Кремуций Корд”, для якої автор обрав безпрецедентний суд імператора Тіберія над істориком Кремуцієм Кордом, який звинувачувався в прихильному ставленні до республіканців, убивць автократа Цезаря. Доти за таке ніколи не карали.

У творі, кожна дія якого має свою назву: “Доносчики”, “Тиран”, “Историк”, – дана нищівна характеристика моральної деградації суспіль­ства, де пишним цвітом буяє доносительство всіх і кожного одне на одного, культивоване лицемірним і жорстоким самовладдям. Та чесні й щирі почуття ще залишилися в кращих серед громадян. У цинічних монологах Тіберія й інвективах провокатора, придворного поета Сатрія (де проде­монстрована “методика” реального провокатора О.Петрова), так ясно характеризується царизм, що драма справді змогла побачити світ лише 1862р. – в період революційної ситуації в Росії, коли уряд змушений був вдатися до проведення соціальних реформ, головною з яких була відміна кріпосного права.

В персонажах драми легко впізнати реальних прототипів: в ласкаво-лицемірній мові підступного Сеяна – таку ж і з тими ж улюбленими слівцями мову керуючого III відділом Л.Дубельта; в Кремуції – самого М.Костомарова, підданого політичним обвинуваченням за відібраний у нього рукопис про слов’янське єднання – відомих “Книг битія українсько­го народу”.

Повернувшись до Саратова, він вмістив у виданому Д.Мордовцем збірнику (1859 р.) зібрані на Волині фольклорні записи і кілька своїх віршів.

1858 р. в Саратові історик працював над своєю відомою розвідкою “Бунт Стеньки Разина”. Таким чином, уже дві перші великі праці історик М.Костомаров присвятив дослідженню народних рухів.

Однак М.Костомаров наполегливо змагався за видання підручників для народу, вбачаючи в них єдино можливий шлях просвіти народу. Автор низки повістей, по­стійним лейтмотивом яких є протест проти тиранії, деспотизму, як про істо­рика, що написав такі праці, як “Богдан Хмельницький” (1857, пізніше до­повнена), “Бунт Стеньки Разина” (1858), “Очерк торговли Московского государства в XVI и XVII столетиях” (1857 – 1858), “Очерк домашней жизни и нравов великорусского народа” (1860), “Севернорусские народо­правства во времена удельно-вечевого уклада” (1863), “Смутное время Московского государства” (1866 – 1867), “Последние годы Речи Посполитой” (1869), “Начало единодержавия в древней Руси” (1870), “Руина, историческая монография из жизни Малороссии 1663 – 1687 г.г.” (1879 – 1880) та інші.

З його праць варто назвати найважливіші: “Славянская мифология” (1847), “Историческое значение южнорусского народного песенного творчества” (1872), “Великорусская песенная поэзия” (1872 – 1873), “История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества” (1880, 1883) і низка рецензій та дрібніших праць.

У 70-ті роки М.Костомаров пише повісті. Відомо, що перший свій про­зовий твір українською мовою на мотив української легенди про зв’язок з дияволом, який спонукав героя, бідного сільського парубка, до вбивства й цим допоміг йому розбагатіти, М.Костомаров написав у 1840 р., коли збирав український фольклор, захоплювався етнографією, історією, писав романтичні поезії та драми. З цього твору, повісті “Сорок літ. Малороссийская сказка”, зберігся лише перший розділ, скопійований видавцем альманаху “Сніп” О.Корсунем. Через три з половиною десятки років письменник використав цей же сюжетний мотив, щоб написати мораліза­торську побутову повість, дуже відносно пов’язану з міфом, – новий твір “Сорок лет” (1876). Але й він не був першим з його російських повістей. Письменник звернувся до прози вже уславненим вченим-істориком, фольклористом та етнографом, публіцистом і літературним крити­ком.

Звернімо увагу на підзаголовки його повістей: “Син. Рассказ из времен XVII века”, а в першій публікації було ще й документовано: “Из архива фамильних проданий” (1858 – 1864); “Кудеяр. Историческая хроника в трех книгах” (1874); “Холуй. Эпизод из исторически-бытовой русской жизни первой половини XVIII столетия” (1878); “Черниговка. Быль второй половини XVII века” (1880). До художніх творів наближаються опубліковані в останні роки життя письменника “Бытовые очерки из русской истории XVIII века”: “Московские торговки”, “Царский родич”, “Чер­ви” (1883).

Джерела його сюжетів – легенди, усні оповідки, власні життєві при­годи, а стосовно повістей “Холуй”, “Черниговка” та “Бытовых очерков” – то в їхній основі судові справи, і про це автор вважає за необхідне повідомити читача у спеціальних виносках, зроблених на початку або й у кінці своїх творів.

“Син” є зразком історичної повісті, яка вже не була виключно пригодницькою та романтичною, а, в річищі загального тяжіння літератури до документальності, до жанру нарису, висунула вимоги історизму, вірогіднос­ті подій та обставин, аж до найменших деталей. Але щодо принципу побу­дови характеру ще не вийшла з вимог типово романтичної композиції образів – протиставлення романтичних героя та лиходія; не відмовилась від романтичного нагромадження жахів – убивств, помсти, різанини, страт. Така практика не суперечила уявленням письменника про історизм твору.

В повісті “Кудеяр” чергуються зображення і торжества дужої людини: і вбивства нею беззахисної дитини, і тихого, але короткого сімейного щастя, і мук в’язня в турецькій тюрмі; є і втеча з рабства; є і розкоші ситого життя при ласкавому кримському хані; є моторошні сцени в катівні озвірілого напівбожевільного Івана Грозного ² і не менш жахливі сцени загибелі людей в підпаленій з волі Кудеяра Москві. Усе це атрибути пригодницького роману, які, здавалося б, в найменших деталях вірогідні чи й просто документальні; але, знову ж таки, як і в повісті “Сын”, концентрація цих епізодів стосовно долі тієї самої людини надає сюжету рис романтичної гіперболізації. Гіперболізований і сам його характер – похмурого богатиря, жорстокого й вразливого водночас (принцип конт­расту – теж романтичний). Автор ледь-ледь схитрував, пишучи у тій же статті, що “во всей моей хронике не приводится ни єдиного собственного имени, мною самим выдуманного...”. Справді, існував якийсь Кудеяр Тишенков, який 1571 р. навів орду кримського хана Девлет-Гірея на Москву; і був легендарний розбійник Кудеяр, про якого в багатьох місцевостях збереглися легенди, завдяки чому він став героєм і художніх творів. Вимислом є мотив таємниці народження Кудеяра, який, зрештою, виявився царевичем, сином князя Василія ІІІ і його першої дружини Соломонії Сабурової. Вимислено всі епізоди його біографії, яка є стрижнем композиції твору.

Від романтичної поетики у творі – й спосіб парної контрастної розста­новки персонажів: похмурим образам страшного царя з поплічниками протистоять світлі образи князя-воїна Дмитра Вишневецького, ідеальної дружини Кудеяра Насті, ідеальних державних діячів Олексія Адашева й Андрія Курбського. Маємо й контрастну пару образів церковників – фанатичного Сильвестра й п’яного хитруна Левкія, – все це персонажі епізодичні. Після зміни декорацій виступають на кін турецькі й кримські можновладці різного рангу, їх слуги й воїни. Усі вони дотичні до долі героя і швидко проминають; знову з’являються лише цар і хан.

У “хроніці” не знайдемо широких картин народного життя, – твір сконцентрований на головному героєві, і така композиція не сприяє розвиткові інтриги. Найрозвиненіші контакти героя з іншими персонажами – це сцени в розбійницькій ватазі, коли Кудеяр виношував план нападу на царя, коли той приїде на прощу у віддалений і загублений в лісах Радуницький монастир на Святому озері. Але й серед цього строкатого збіговиська, де випадок і недоля звели добрих і злих, розорених опричниками селян і звичайних грабіжників, Кудеяр теж почувається самотнім, і небезпідставно: за першої ж серйозної небезпеки вони ладні заради власного порятунку з головою видати свого ватажка.

Інтерес М.Костомарова до фольклору та міфології, в тому числі й до пізніших форм їх існування у свідомості людей, а саме – до забобонів, до яких належить і віра в існування нечистої сили, щомиті ладної втрути­тися у мирські справи і згубити необачного, відбився й у його прозі. З цією темою пов’язані сюжети й згаданої вище української повісті “Сорок літ”, написаної 1840 р. і пізніше втраченої (збереглася тільки копія першого розділу), і, як твердить В.Горленко, на раннього оповідання “Римская монета”, написаного теж у 40-х р.р., про що розповів йому в останні роки життя сам автор. Обидва ці твори, ще й українська драма “Косинський”, зникли при арешті М.Костомарова у справі Кирило-Мефодіївського товариства. За переказом В.Горленка, “действие рассказа “Римская монета” происходит в России, в глухом уездном городке, но эта монета одна из тех, которые утаил Анания, продавший имение и принесший деньги апостолу Петру. Это нарушение доверия, братского союза кладет печать проклятия на самый металл, какими-то судьбами попавший в далекую землю. Переходя из рук в руки, монета становится источником несчастия и для людей, к которым попадает”.

Пізніше створена російська повість “Сорок лет. Народная малороссийская легенда” (1876) дуже відмінна; наскільки можна спостерегти це за першим розділом, від первісного українського тексту, написаного в стилі народної казки з традиційним зачином і синтаксичними ходами й характер­ною оповідною інтонацією, що споріднює його з гумористичними повістями Г.Квітки-Основ’яненка. В російській же повісті “Сорок лет” – інші імена (спільне – хіба лиш Придибалки); цілковито втрачено інтонаційний лад казки і взагалі місцевий колорит (залишено кілька українізмів на означення деталей побуту). Авторська розповідь втратила попередню невимушеність і співучість. Це, власне, цілком новий твір, написаний на спільний з ранньою українською прозою фабульний мотив.

Повість суто прозаїчна й про буденні речі. Герой так і не помітив кари, якої боявся все життя. А кара, як вважає автор, відбулася: “...началом обещанной кары было его многолетнее земное благополучне, а ее завершением – потеря Бога”. Поза релігійним мотивом твір містить відчутний соціально-критичний смисл.

Найпомітнішу роль як рушій сюжету посідає містична тема про зв’язок з дияволом в повісті “Холуй” (1878). У ній, як і в пізнішій повісті – “Черниговка”, як і в написаних в останні роки життя трьох “бытовмх очерках”, М.Костомаров йшов від готової розв’язки, віднайденої ним в черговій судовій справі. Серед маси перечитаних справ колишніх Приказів інтуїція художника вихоплювала ті, які таїли в собі несподівані, але такі характерні ситуації, що вбирали в себе цілі пласти суспільної свідомості. І завданням художника було вмотивувати таку розв’язку причинново-психологічно- подієво.

У цих повістях письменник не ставив перед собою мети змалювати незвичайні й захоплюючі пригоди героя, захопити читача вражаючими подіями, нестримними пристрастями, як того він прагнув у повістях “Син” і “Кудеяр”, забуто романтичну поетику.

Не обминув, але й не став визначальним. В останні роки життя він публікує кілька оповідань і повість “Черниговка” (1881). Автора оповідань цікавлять не реалістичні малюнки буденного життя, а незвичайні, виняткові епізоди, в яких є щось таємниче, нерозгадане, можливо, містичне: це тема забобонної віри в примари (“Вольная”), віщі сни (“Тайновидець”), незви­чайні прояви і збіги, мало не переселення душ (“Фаина”), відгуки давніх злочинств (“Ольховняк”), демонічні характери (“Незаконнорожденные”), драматичні ситуації, часом зображені дещо іронічно (“Приключения по смерти”). Герой оповідання “Тайновидец”, єдиного з усіх, що ґрунтується на слідчій справі Тайного приказу, Петруша – простий і наївний, фанатично віруючий страстотерпець, образ якого має багато спільного з образом холопа Васьки Данилова.

Остання велика прозовий твір М.Костомарова опублікований 1881 р. – “Черниговка. Быль второй половини XVII века”. До підзаголовка автор дав пояснення: “Содержание взято из дел Малороссийского приказа, хранящихся в московском Архиве министерства юстиции. Все лица, действующие в зтом повествовании, выводятся с особенностями речи своего времени”. А завершується твір авторською приміткою: “О дальнейшей судьбе возвращенной на родину Ганны Кусивны в деле об ней известий нет. Мы строго держались, в основних чергах, той фабулы, на какую случайно наткнулись, рассматривая акти, храня-щиеся в московском Архиве министерства юстиции. Ми дозволили себе в изложении вносить только подробности истории бита й нравов описиваемого времени на оснований черт, рассеянних в различньгх источниках того века”. На цій підставі В.Петров, справедливо твердячи, що “з пильного додержання подій, описаних в актах архіву, М.Костомаров робить принцип своєї мистецької теорії”. Це було відомо В.Петрову, і він міг спостерігати, що спра­ва стосується лише долі Ганни Кус, тоді як сюжет твору по-романному багатолінійний і діють в ньому як історичні особи, так і вигадані персонажі; і якщо мало не кожен крок гетьмана Петра Дорошенка відомий авторові з різних історичних джерел, то лінія Яцка Молявки-Многопеняжного, згаданого в справі як козак Яцка Федоров без будь-яких подробиць, а також лінія батьків Ганни й матері Яцька, сумний кінець Чоглокова ціл­ковито нафантазовані автором. Та й в історію Ганни письменник вніс ряд змін, які увиразнили її образ, піднесли його, яскравіше виявили трагедію героїні.

“Черниговка” – найромантичніший з усіх історичних творів М.Кос­томарова і найближчий до “Чорної ради” П.Куліша – не стилем, бар­вистим і невимушеним у П.Куліша, і не філософським підтекстом, але предметом зображення, населеністю “бувальщини”, де представлено різні соціальні верстви народу, багатолінійністю сюжету, та й, зрештою, тим, що зображуються трохи пізніші за часом події, повторюються деякі персонажі, триває та ж епоха з її проблемами; і хоча в центрі твору націо­нально-визвольна боротьба на Україні, переломна в долях кількох персона­жів — соціальні взаємини в козацтві на Україні й вотчинництві в Росії охарактеризовані, а значною мірою й зображені досить виразно й історично точно.

На відміну від однолінійності в попередніх творах, у повісті “Чернигов­ка” розвиваються, час від часу дотикаючись і знову розходячись, сюжетні лінії взаємин Ганни Кусівни й Яцька Молявки, Кусів і Яцькової матері – Молявчихи, Молявки й Дорошенка, Ганни й Чоглокова з його холопами Ваською та Макаркою, Дорошенка й Самойловича у їх взаєминах між собою та з російським урядом, Чоглокова й приказних дяків Ларіонова та Калітіна, Ганни й Дорошенка тощо. Автор майстерно будує сюжет, під­тримуючи непослабний інтерес до дії. Сюжет розвивається динамічно; автор відмовився від “антикварності”, – описам надано зовсім небагато місця. Центральною фігурою повісті, навколо якої обертаються на різних орбітах усі інші персонажі, є постать гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.

Письменник далекий від ідеалізації свого героя – сина свого бурхли­вого часу за пристрастями, достоїнствами й вадами: то владолюбного й грізного, то слухняного й по-дитячому покірного перед старою матір’ю, окресленою хоча й епізодично, але соковитими фарбами. Мати прокляла його за те, що він уклав спілку з Туреччиною, і син прислухався до цього.

Під псевдонімом “Иван Богучаров” опублікована збірка російських повістей “Рассказы Ивана Богучарова” (1886).

Протягом життя письменник ще двічі звертався до драматургії: ймовірно, наприкінці 50-х – початку 60-х р.р. створив інсценізацію народної казки “Про дівку-семилітку”, текст якої записав ще 1840 р. в рідних місцях, – це п’єса “Загадка (3 народних уст)”. В своє передостаннє літо написав історичну драму російською мовою “Эллины Тавриды” (1883), попередивши текст історичним нарисом про грецькі колонії на Чорному морі та взаємини між ними. На відміну від попередніх історичних драм, які грунтувалися на відомих фактах, тут реалістично відбито взаємини двох грецьких колоній – Воспора (Боспора, пізнішої Керчі) та Херсонеса (пізнішого Севастополя), але сам конфлікт і персонажі домислені істориком. Суть же конфлікту – боротьба вільного Херсонеса проти підступного наміру Боспора підкорити його своїй владі. Це та історична проблема, яку – в широкому розумінні – М.Костомаров намагався виявити в усіх своїх історичних працях і в тих фольклористичних, що стосувалися козацьких історичних пісень та дум. У рішенні ж правительки Херсонеса Гіккії стати під захист Риму сучасники помітили аналогію з долею України.

Твір має чимало рис класицистичної історичної драми: ідеалізацію позитивних характерів, в яких ідея громадянського обов’язку превалює над особистими почуттями, контрастне протистояння героїв лиходіям, вве­дення хору, вживання 5-стопного ямба в особливо патетичних місцях, відсутність секретів від читача. Однак є в творі й риси романтичної поети­ки: мотиви таємниці, змови й випадкового підслуховування наради змов­ників; негативні персонажі позбавлені властивої класичним героям гід­ності й власної правди: це типові романтичні лиходії, керовані корисли­вістю, жадобою необмеженої влади; вони жорстокі й лицемірні.

Драма закінчується торжеством добра над злом. Оскільки переважає дія, інтрига над монологами й роздумами, драма призначалася автором, ймовірно, не лише для читання, а й для постановки на сцені.

Таким чином, історизм, політичний характер і громадянський пафос драматургії М.Костомарова обумовили її небуденність в потоці тогочасної сценічної про­дукції.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: