Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Чотири течії романтизму (фольклорна, фольклорно-історична, громадянська, лірико-особистісна). Харківська школа романтиків




В українському романтизмі можна ви­значити чотири основні тематично-стильо­ві течії: фольклорну, фольклорно-історич­ну, громадянську і психологічно-особистісну. Розвиток цих течій далеко не завжди має лінійний, асинхронний характер. Вони часто співіснують у літературі одного і того ж періоду, у творах одного і того ж письменника, який у своєму ідейно-художньому онтогенезі немовби повторює філогенез розвитку романтичної свідомості. Нерідко художні явища, які за часом з’явилися в українській літературі на за­вершальному етапі розвитку романтичного напряму, несуть у собі деякі родові риси його початкового періоду.

Замість аналітично-логічного начала у філософсько-естетичній концепції роман­тизму на перше місце висувається чут­тєво-інтуїтивне, оскільки саме через без­посереднє почуття здійснюється зв’язок людини з природою. Вважаючи останню вищою за культуру, послідовники Руссо і преромантиків дивилися на народні віру­вання і словесну творчість як на частину природи, яка має бути включена до скла­ду літератури. Так, на початку XIX ст. в романтизмі виникає течія, орієнтована на фольклор (Водсворт, гейдельберзький гур­ток, Міцкевич, чеські “будителі”, Петефі та ін.).

Записуючи і досліджуючи народну пое­зію, М.Максимович, М.Маркевич, І.Срезневський, Л.Боровиковський та ін. звер­нули увагу на твори, в яких відбивається життя народу: пісні, де звучить його душа, казки, де відсвічується народна фантазія, на повір’я і міфологію, звичаї, перекази тощо. У статті “Взгляд на памятники украинской народной словесности” (1834). І.Срезневський бачить у фольклорі “богатейший рудник для будущих поэтов». Разом з тим характер естетичного освоєн­ня народної поезії розумівся в ті часи по-різному. Наприклад, О.Сомов у примітці до “Сказок о кладах” свою мету розумів так: «...собрать сколько можно более народных преданий й поверий, распространённых в Малороссии й на Украине между простим народом, дабы оные не вовсе были потеряны для будущих археологов и поетов...” Реалізацією цього підходу великою мірою були його повісті за моти­вами українського фольклору “Гайдамак”, “Русалка”, “Киевские ведьмы”, написані в кінці 20-х рр. Подібну мету ставив перед собою і М.Маркевич. В “Украинских мелодиях” (1831) з’являються його поетич­ні розповіді про народні вірування й при­кмети (відьом, домовиків, русалок, зміїв тощо).

Л.Боровиковський в літературному ос­воєнні народної поезії висував на перше місце жанротворчий аспект: “Местная, роскошная поэзия народних песен, суеверный быт моих земляков – ленивых баловней плодородной, голубонебой Украйны, замысловатость поверий, суеверий – представляют богатое сокровище для баллад, легенд, дум; это рудник нетронутый”.

Найбільшу увагу романтиків приверта­ла народна міфологія, яка, за визначенням Ф.Шеллінга, являє собою необхідну умо­ву і первинний матеріал будь-якого мисте­цтва. Вона найближче стояла до роман­тичного типу творчості як художнє уза­гальнення дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій і одухотворення істот, що мислилися первісною свідомістю як реальні.

Початковим етапом літературного осво­єння світу народної фантазії, коли автор, відділяючи себе від міфологічного, власне ще не виявляє повною мірою свою суб’єк­тивну рефлексію, було розпочате в преромантизмі олітературення народних повір’­їв, легенд, переказів і обрядів. Прикладом цього можуть бути вірші М.Маркевича з “Украинских мелодий” (“Русалки”, “Йван Купала”, “Примети по коню”). У цих тво­рах, що наближаються до народних пісень баладного типу, ще немає авторської художньої ідеї, яка б організовувала зміст. Такою ж була і перша в українській лі­тературі спроба романтичної драми К.То­полі “Чари”. Побудована на любовному мотиві про отруєння героя пі­сні “Ой не ходи, Грицю...”, ця п’єса скла­далася з окремих картин (застольні тости, хороводи, співи, танці та ін.), не підпорядкованих єдиній художній ідеї.

Самодостатнім і малопоетичним перека­зом народних вірувань про русалок, які нібито затягують людину в озеро, є “Ма­на” (1840) М.Костомарова, що своїм міс­тичним, похмурим тоном різко контрастує з природною прозорістю “Заманки” Л.Боровиковського.

До творів з ясно вираженою суб’єктив­ною позицією автора, який намагається внести в народно-міфологічну основу ху­дожню ідею, належать вірші-балади Л.Боровиковського “Маруся” (1829) та “Заманка” (1832). В першому фантастич­но-містичне витіснено у сферу сновидіння, а в другому постає як вираз незнищенного природного начала, отже, теж по суті по­збавлене містики. Певною мірою “Заманка” близька до “Рибалки” П.Гулака-Артемовського, де природне і людське виступають в органічній єдності. Тим часом балада М.Костомарова “Наталя” (1855), що має близьку до “Марусі” сюжетну ос­нову, закінчується в дусі християнського моралізаторства – героїня змушена повін­чатися з мерцем, тому що не молилася богу.

Одним із організуючих, художніх начал, яке в багатьох творах українських роман­тиків різноманітне переплітається з про­блемою природного начала, стає народна етика. Хоч у вірші “Зозуля” М.Костома­ров на перший погляд просто поетично пе­реповідає народне повір’я про “егоїстич­ну” поведінку зозулі, народні етичні уяв­лення стають тим елементом, який надає творові цілісної ідейно-художньої структу­ри пісенно-баладного типу. Уже не тіль­ки морально-етичного, а й, можна сказа­ти, політичного характеру набуває вірш М.Маркевича “Сон-трава”, в основі яко­го – народне повір’я про те, що сон-трава здатна викликати тіні минулого – прихід із “гетьманського кладовища” козаків як визволителів народу з тогочасного раб­ського становища. Так міфологія як змістовна форма народжує образ-символ, по­в’язаний з реальною дійсністю. Цей вірш, як певною мірою й уривок гайдамаки з казки “Відьма” (1831) Л.Боровиковського, де виступають гайдамаки-характерни­ки, що не раз “подорожніх багатих панів, як липку сиру, обдирали”, свідчить про своєрідне “зрощення” фольклорної течії з фольклорно-історичною.

В емоційному переживанні романтиками зв’язку людини з природою остання не ви­ступає однозначною. У багатьох випадках вона стає своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об’єкт символі­зує ту чи іншу сторону родової суті люд­ського характеру. Найбільш яскраво це видно з таких творів, як “Тополя”, “Лі­лея”, “Русалка” Т.Шевченка, “Брат з сестрою”, “Явір, тополя, береза”, “Ластів­ка” М.Костомарова. Разом з тим, коли поетичний антропоморфізм М.Костомаро­ва у згаданих творах виходить з порушен­ня “вічних” правил народної моралі (недопустимість кровозмішення, заздрість матері щастю молодого подружжя, синів­ський непослух) та містить в собі виразне християнсько-дидактичне начало, драма­тичний конфлікт і трагічний його наслідок у Т.Шевченка випливають з реальних со­ціальних відносин (як і в “Майській ночі” М.Гоголя). Моралізаторством позначена і балада М.Устияновича “Проклятство матері”, де віра в магічну дію слова пере­плітається з християнським мотивом гріха. Позбавлена, по суті, реальної життєвої основи, балада стає нагромадженням не­природних жахів, розгулом природних стихій. У колі релігійних християнських уявлень перебуває й балада М.Костома­рова “Великодня ніч” (праведна, безгріш­на душа з’являється біля церкви у вигля­ді запаленої свічки).

Певною мірою у фольклорній течії ді­стало відображення міфологічне уявлен­ня про безперервність буття, за яким межа між життям і смертю виступає досить умовною – життя продовжується і в моги­лі, і воно колись знову може бути включе­не в нову дійсність. Цей мотив присутній в “Розмові з покійними” та “Козачих по­минках” А.Метлинського. (Подібне в ба­ладі А.Бюргера “Ленора”, в “Людмилі”, “Світлані” В.Жуковського, у баладі “Вте­ча” А.Міцкевича, а також у третій части­ні його “Дзядів”). Іншого, історичного, ха­рактеру набуває концепція органічної єд­ності минулого, сучасного і майбутнього в посланні Т.Шевченка “І мертвим, і жи­вим...”.

У фольклорній течії виявилося протисто­яння двох світів – реального, людського, і фантастичного, природного. Міра цього протистояння різна – від апології люд­ського начала до пригнічення його воро­жою, “нечистою силою”. Прикладом пер­шого є винахідливість Твардовського з однойменної балади П.Гулака-Артемовського. Герой не тільки елімінує з “не­чистої сили” її здатність до перетворення людей на тварин, а й перехитрює самого чорта. Герой балади І.Срезневського “Корній Овара” (наслідування балади В.Жуковського “Громобой”), який своїм негідним життям уже підготовлений до будь-яких компромісів із совістю, продає душу чортові за гроші. Як демонічне, во­роже людині начало в природі (концепція, характерна для німецьких романтиків, Г.Гейне) “нечиста сила” виступає в бала­ді Л.Боровиковського “Чарівниця” (1831), сюжетною основою якої є народна пісня про отруєння Гриця, в поемі “Вовкулака” (1842) С.Александрова (хоч у цілому вона не є суто романтичною). Думка укра­їнських романтиків приходить врешті до того, що людина, позбавлена етичних прин­ципів, так чи інакше вступає в зв’язок з “нечистою силою”. У складний психологічний вузол зав’язуються стосунки молодої Одарки і старого Луки в поемі О.Афанасьєва-Чужбинського “Упирь” (1839). Не­праведне життя подружжя і вчинений зло­чин у кінцевому підсумку перетворюють одного з них на “нечисту силу”, а другого роблять жертвою жахливої помсти. Про­блема стосунків з фантастичними силами розробляється також у баладах К.Думитрашка “Змій”, “Заклятий”, “Поминки”, які не відзначаються художньою доверше­ністю.

В естетичному освоєнні народної демо­нології в українській поезії 20 – 40-х рр. виявився не лише суто романтичний під­хід, а й елементи просвітительського став­лення до неї. Так, у вірші “Баба Гребетничка” М.Костомаров осуджує на­родну віру в існування відьом, а у вірші “Чорний кіт” висміює “чудесні” засоби любовного привороту.

Поступовий відхід від міфологічних у сферу реальних людських відносин зумов­лює появу балади, вільної від фантастики, основаної на реальному побутовому матеріалі (хоч ґрунтом для неї служать на­родні перекази). Вивільнення з фантастич­ної умовності, як правило, йде поряд із зростанням художньої майстерності, поси­ленням психологічного аналізу. Показови­ми в цьому плані є “предание” “Молоди­ця” (1828), “малороссийская полубаллада” “Вивідка” (1834) Л.Боровиковського, “Отруї” М.Костомарова, “Причинна” Т.Шевченка. Такі твори прокладали в українській літературі шлях до психоло­гічної поезії.

Дещо осторонь в українській романтичній поезії 30-х рр. стоять “Наські україн­ські казки запорожця Іська Матиринки” (1835) О.Бодянського. Вказуючи, що жанр віршової казки, яку обрав О.Бодянський, був неприродним для народної тра­диції (він так і не набув в українській літературі поширення та більш-менш про­дуктивно виявився хіба що у творчості І.Манжури), І.Франко, однак, цінність твору вбачав у авторських ліричних від­ступах, його “сміху крізь сльози”, у почутті патріотизму та інтересі до реальних проблем соціальної дійсності. Гумористич­ний колорит “Наських українських ка­зок” (“перевдягнення” царів у селянський одяг), добре знання народного побуту, звичаїв, поетичної творчості наближали їх до народно-сміхової стихії творів І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського і М.Гоголя.

Хоча народно-фантастична основа в українській романтичній поезії 20 – 40-х рр. у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного по­буту, художнє відтворення міфологічного мислення в принципі не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творен­ню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в харак­терології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної об­становки з’являються, по суті, тільки у ро­мантичних творах Т.Шевченка. Разом з тим романтичне переосмислення народних повір’їв, легенд, переказів, пісень, поетиза­ція обрядів і звичаїв, які тривали в укра­їнській літературі майже до кінця XIX ст. (так, “Лелії могила, або Довбушів скарб” та “Жовнерка” Ю.Федьковича з’явилися у 1885 – 1887 р.р.), сприяли утвердженню нового типу і стилю творчості, опертих на засади народного світосприймання й естетики. Воно принесло в українську літера­туру нові теми, мотиви й сюжети, органічно пов’язані з життям, “місцевим колоритом”, високо піднесло роль художньої фантазії. Найбільш продуктивними літера­турними жанрами, виробленими у цьому процесі, стали романтична балада і поема. У творах фольклорної течії здійснився ви­хід людини у широкий світ природи, з’явилося в літературі розуміння життя людини і природи як космічного організму в його органічній цілісності. Разом з тим вияви­лося характерне для романтизму проти­стояння двох світів – реального і фанта­стичного (міфологічного), людини і ворожих їй природних сил («нечистої сили»). Фольклорно-романтична поезія не стільки ще творила новий світ, скільки відкривала його як естетичну й етичну цінність у на­родних звичаях, обрядах, поезії.

У 20 – 30-ті р.р. XIX ст. олітературення давніх переказів і повір’їв, що було одним з найпоширеніших засобів художнього уза­гальнення етнічного досвіду народу, пі­знання його “духу” та естетичного освоєн­ня світу народної фантазії, виступало жанротворчим фактором в укра­їнській романтичній лі­тературі. Невичерпним арсеналом цього служили українські народні звичаї й обря­ди та усна словесна творчість. Перші романтичні віяння, пов’язані з цим, на Україні належать до кінця 20-х рр. і реалізую­ться у формі белетризованих оповідей про народні звичаї й обряди. Так, наприклад, у 1827 р. з’являються нариси І.Кулжинського “Малороссийская деревня” (“Весна в Малороссии”, “Обжинки”, “Вечерницы”, “Малороссийская свадьба” та ін.).

Стимулом формування фольклорної течії в українській романтич­ній прозі стали “малороссийские предания” Є.Гребінки кінця 30-х р.р. “Страшний зверь”, “Нежин-озеро”, “Месяц и солнце”, “Мачеха и пан­ночка”, “Вот кому зозуля ковала!” та ін. Саме великою мірою під впливом М.Го­голя й Є.Гребінки в 1840 р. з’являються “Шесть малороссийских простонародних баллад” Л.Боровиковського, що, за сло­вами автора, були наслідком вивчення на­родних джерел, які дають уявлення про “характер, язык, понятия, быт и суеверия Малороссии”. До романтичної прози по­чатку 40-х рр. належать етнографічно-фантастичні оповідання П.Куліша “О том, отчего в местечкс Воронеже высох Пешевцев став”, “О том, что случилось с казаком Бурдюгом на зеленой неделе” та по­вість “из народних преданий” “Огненний змей” (1840 – 1841), де народно-фантастич­ні уявлення й образи поєднуються з побу­товими сценами з життя українського села.

До перших творів преромантичної і ро­мантичної прози, писаних українською мо­вою. належать оповідання Г.Квітки-Осно­в’яненка “Перекотиполе” (російський текст 1839 р., український – 1843 р.), “Малоро­сійські повісті й оповідання” (“Недобрий віщун”, “Втоплениця”, “Як нажито, так і прожито”, “Ні, не втечеш, не з тим зустрів­ся”) 1840 р. X.Купрієнка, гумористичне оповідання П.Куліша “Циган. Уривок казки” (1841) та “казки” М.Костомарова “Торба” і “Лови” (1843). Основою їх ста­ли фольклорні першоджерела.

Уже в перших творах фольклорної течії у романтичній прозі досить виразно вияви­лися різні ідейно-естетичні позиції. Рецен­зуючи “Малороссийскую деревню” (“Московский телеграф”, 1827, ч.13, №3), М.Максимович вказав на відхід І.Кулжинського від життєвої правди, на фаль­шивість його сентиментально-розчулених оцінок побуту українського селянства, за якими Україна постає як “сокращенннй Эдем”. Маловиразними, позбавленими про­відної художньої ідеї переказами народ­них повір’їв були “Малоросійські повісті й оповідання” X.Купрієнка, позначені нетворчим наслідуванням комічного стилю М.Гоголя. В них не було ні яскравих ха­рактерів, ні високого польоту художньої фантазії. Натомість виразно виступали ре­лігійне моралізаторство, думка про неми­нучість страждання людини в цьому світі.

Значно продуктивнішим виявився вплив раннього М. Гоголя у згаданих уже тво­рах П.Куліша, де оригінальні сюжети, риси селянського побуту, образи й мотиви українського фольклору, колоритні постаті оповідачів, досить широка палітра стильо­вої тональності (фамільярно-гумористична, урочисто-дидактична, пісенно-лірична) роз­ширювали зображальні засоби літератури. Разом з тим у П.Куліша порівняно з М.Гоголем і Є.Гребінкою виявилася зовсім інша концепція українського народ­ного характеру. Тоді як М.Гоголь під­креслює волелюбність й оптимізм народу, поетизує побут і образ України, П.Куліш, ідеалізуючи патріархальну старовину, по­казує українців людьми богобоязливими і богоугодними. Порушення предківських звичаїв, християнських заповідей і норм моралі неминуче призводить героїв до не­щастя й загибелі (доля Марусі з повісті “Огненный змей”, загибель Наталки з оповідання “О том, отчего в местечке Во­ронеже высох Пешевцев став”).

Спираючись на готові моделі, вироблені в процесі міфотворчості (зокрема, симво­лічний характер образу в міфі, наявність фантастичних персонажів і ситуацій), ро­мантична “казка” вступає в мінливу дійс­ність, в якій діють гротескні образи-персо­нажі (фантастично-гротескний світ, поєд­нання в персонажі людського і звіриного, відчуженість героя від людей, роздвоєння його особистості). Близькими є балади Л.Боровиковського “Две доли”, “Хромой скрипач”, де з’являється апологія таких пристрастей, розв’язання яких можливе тільки за допомогою “нечистої сили”. Хоча нове­ла в принципі і не сприймає фантастич­ного елемента, своїм динамізмом, незви­чайністю подій та увагою до психології вчинку згадані балади Л.Боровиковського близько стоять до жанру новели, як і оповідання “Перекотиполе” Г.Квітки-Осно­в’яненка.

“Перекотиполе” Г.Квітки-Основ’яненка цікаве насамперед тим, що в ньому яскра­во виявилося своєрідне зіткнення просвіти­тельської і романтичної ідеологій. В укра­їнській літературі 30 – 40-х р.р. спостерігається співіснування в одному творі просвітительсько-реалістичного і сентиментально-романтичного стилів. У концепції особистості зустріч просвітительського і романтичного начал приводить до по­яви “діалогічного конфлікту” двох від­мінних характерів з різними мисленням, життєвими ідеалами і психологією. У “Пе­рекотиполі” це “просвітительський» Тро­хим і “романтичний” Денис. Оскільки за характером мислення, способом життя і по­ведінкою Трохима стоїть сам автор з його сентиментально-раціоналістичним ідеалом, моральну перемогу здобуває цей герой.

Просвітительський ідеал, сферою вияву якого є су­спільна сфера, дістає утвердження й у повісті Квітки-Основ’яненка “Предания о Гаркуше” (1839), де автор виступає про­ти “незаконного” способу відновлення соціальної справедливості, висуваючи за­мість непокори і бунту легальні (просвітительські) методи викорінення зла. Та­ким чином, при наявності романтичних персонажів пафос цих творів по суті антиромантичний. І разом з тим “Перекотипо­ле” – поступ у романтичній прозі. Психо­логізація характерів, підкреслення їх ін­дивідуальних рис сприяли формуванню особистісно-психологічної течії в україн­ському романтизмі.

На 50 – 60-ті рр. припадає розквіт фольк­лорно-етнографічної малої прози, серед якої помітне місце займають твори роман­тичного характеру, генетично пов’язані з літературною обробкою народних повір’їв, переказів, легенд, казок, анекдотів. Своє­рідним притягальним центром цієї прози стають розділи “З народних уст” та “Люд­ська пам’ять про старовину” в журналі “Основа”, одним з провідних авторів яких був О.Стороженко.

Формування романтичної прози йшло від літературної обробки фольклору (“Чорт у крипацтві” Ганни Барвінок, “Торба” М.Ко­стомарова) до фольклорних стилізацій і, нарешті, розбудови народнопоетичної ос­нови до справді літературних творів з роз­винутими сюжетом і характерами. Белет­ризацією фольклорних творів були такі оповідання О.Стороженка, як “Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, “Вчи лінивого не молотом, а го­лодом”, “Скарб”, “Жонатий чорт”, “Два брати”, “Дурень” та ін.

У 1863 р. виходять у світ “Українські оповідання” у двох томах О.Стороженка, в яких були, зокрема, вміщені такі фольк­лорно-романтичні твори, як “Чортова корч­ма”, “Матусине благословіння”, “Межигірський дід”, “Дорош”, “Закоханий чорт”. Незважаючи на те, що фантастичні сцени й елементи в них виступають у реалістич­ному обрамленні, в цілому образна систе­ма О.Стороженка виразно тяжіє до ро­мантичної.

Володіючи гострою художньою спосте­режливістю, яка виявилася в яскравому висвітленні побутових деталей та елемен­тах соціальної сатири, у бурлескно-гумо­ристичній жвавості стилю, близького до оповідної манери Г.Квітки-Основ’яненка, О.Стороженко разом з тим не проводить у своїх творах чіткої худож­ньої ідеї і врешті не досягає єдності всіх стильових компонентів. Даниною роман­тичній школі у творах О.Стороженка є часті історико-етнографічні екскурси, лі­ричні відступи, в яких зникають характер­ні для письменника усномовні звороти і з’являються патетична інтонація, гіпербо­лізовані порівняння, риторичні фігури, вставні речення.

Штучне поєднання міфологічно-леген­дарної й конкретно-історичної ліній у ле­гендарній повісті “Марко Проклятий” (над нею О.Стороженко розпочав роботу ще в 40-ві рр.), зроблене, за словами самого письменника, для того, щоб “придать более живости и разнообразия поэме”, привело до того, що ні сам образ Марка, ні історичні події визвольної війни 1648 – 1654 р.р. не дістали правдивого художнього втілення. Притаманні О.Стороженкові заданість характерів, настанова на авантюрність у зображенні дій козацьких ватажків, на змалювання жахливих, кривавих сцен, штуч­не фабульне об’єднання різночасових по­дій, підкреслення ірраціонального, містич­ного начала у долі Марка – найістотніші романтичні риси цієї “української легенди з 1648 р.”. При наявності моралізаторської тенденції, консервативності суспільно-політичних поглядів, ідеалізації старовини кращі твори О.Стороженка разом з тим засвідчують добре знання автором життя українського народу, неабияку художню майстерність; вони пройняті щирим ліриз­мом і непідробним гумором.

Романтичний напрям в українській про­зі 50 – 60-х рр. виявився як у фольклорно-етнографічній прозі письменників (О.Стороженко, П.Ку­ліш, Ганна Барвінок), так і в соціально-побутових творах письменників демокра­тичного спрямування (Марко Вовчок, Ю.Федькович). При тому, що провідні позиції в літературі дедалі більше завойовували реалістичні соціально-побутове оповідання і повість, малі жанри романтичної прози, фабульна основа яких пов’язана з фольклором (зокрема, оповідання-балада, родинно-побуто­ва новела), не тільки ще не випадали з літературного контексту, а й робили по­мітний внесок у характеротворення, в роз­виток психологічного аналізу.

Прикладом ідеологізації легендарно-фантастичного матеріалу є оповідання-іди­лія П.Куліша “Орися” (1844, опублікова­но 1857 р.), фабульною основою якого ста­ло своєрідне зрощення античного міфу й українського фольклорного переказу-ле­генди. Вже цим автор підносив патріархальний побут і звичаї багатого україн­ського козацтва на рівень гармонійного гомерівського світу. Ідеали старовини ви­ступали еталоном національного способу життя, втіленням «духу» нації, які в не­займаній чистоті мають передаватися від покоління до покоління. Ідея соціальної гармонії суспільства й органічної єдності особистості з природою випливає в П.Ку­ліша з ірраціональних глибин національ­ного духу і дістає художнє втілення, щедро орнаментоване поетичним багат­ством народнопісенної символіки. Разом з тим і в “Орисі”, і в інших романтичних оповіданнях (“Гордовита пара”, “Дівоче серце”) П.Куліша над фольклорною бар­вистістю панують суб’єктивність і умов­ність авторського стилю, що обертається театральністю й сентиментально-дидактич­ною повчальністю.

Орієнтація пи­сьменників на фольклорно-етнографічну (в тому числі романтичну) прозу як на введення в літературу документів, що ви­ражали національний дух, вільний від розкладницького впливу сучасної цивіліза­ції (у цьому, зокрема, виявлявся симбіоз їх просвітительсько-руссоїстських і роман­тичних поглядів), набувала в них чинності літературної теорії. Так, у своєму послан­ні до галичан П.Куліш сформулював цю настанову недвозначно: «...школою вашою мусить бути школа українська, обперта не на Шевченкові, як у вас здається, а на етнографії».

Цій орієнтації протистояли ідейні й есте­тичні позиції письменників, у творах яких утверджувалися принципи активного соціального гуманізму, відбива­лася боротьба селянства за соціальне і на­ціональне визволення. Доля окремої осо­бистості виступала як трагедія суспільна. Поглиблення соціального аналізу не означало, однак, що в родинно і соціально-побутових творах повністю зникають ро­мантичне начало й умовно-фольклорні за­соби художнього узагальнення. Прикла­дом цього є оповідання-балади Марка Вовчка “Чари”, “Свекруха”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч” та “казки” “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”, “Кармелюк”, “Невільничка”, “Лимерівна”. Пере­буваючи в силовому полі критичного реа­лізму, ці твори різною мірою засвідчують свій фольклорно-романтичний характер. В повістях Ю.Федьковича “Штефан Славич”, “Серце не навчити”, “Сафат Зінич”, “Три, як рідні брати”, за­соби народнопоетичного художнього уза­гальнення служать уже власне творенню родинно-побутової та суспільно-побутової романтичної прози, де герой виступає як самоцінна особистість. Персонажі цих творів уособлюють сильні і горді натури, які вступають в драматичний конфлікт з ре­альними життєвими обставинами.

Найслабше фольклорна тематично-сти­льова течія в українському романтизмі виявилася в драматургії, що великою мі­рою пояснюється не стільки відсутністю національного театру, скільки тим, що в фольклорно-легендарному і казковому ма­теріалі романтична драма не могла знайти ні глибоких психологічних характерів з драматизмом внутрішньої свідомості осо­бистості, ні загальнозначущих суспільних колізій. Власне українська драматургія знає одну тільки фольклорно-романтичну п’єсу К.Тополинського (К.Тополі) “Чары, или Несколько сцен из народних былей й рассказов украинских” (1834). Ця побуто­ва п’єса містила певні риси романтичної психологічної трагедії. В ній з’являється новий тип особистості, по-романтичному сильний і незалежний, який кидає виклик традиційним морально-етичним нормам. Разом з тим романтичний запал героя поступово згасає, він усвідомлює неправо­мірність своєї поведінки. Твір відзначаєть­ся багатством “місцевого колориту”, введенням у художню тканину народної бала­ди, легенд, переказів.

Романтизм знаменував перехід від уні­версальних художніх систем до конкретно-історичних. У романтизмі з’являється істо­рична свідомість, за якою світ перебуває в стані безперервного руху і розвитку. Світ і людина мають минуле, сучасне і майбутнє, що виявляються в індивідуально-історичних формах. Без знання минуло­го не можна зрозуміти сучасність, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Всупереч конкретно-чуттєвим контактам особистості із середовищем, об­меженим побутовими зв’язками, людина і людство в романтизмі втягуються в історичний рух і виходять на зустріч з космо­сом – природою, історією, народом, долею, Богом. Замість родинно-побутових конфліктів – драма Народу і світу. Романтики рішуче відстоювали природне право кожного народу як збірної одиниці на вільний розвиток індивідуальності. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а як психологічну спільність, об’єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що в кінці XVIII – на початку XIX ст. європейська преромантична і романтична свідомість знайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Воно уявлялося виявом діяльності сили народу, який створив Запорізьку Січ – бойове товариство ко­заків.

Романтичний історизм не тільки поси­лює інтерес до козацько-старшинських лі­тописів XVII – XVIII ст., а й породжує в 20 – 40-х рр. дворянську історіографію: “История Малой России” (перше видан­ня 1822 р, друге – 1830) Д.Бантиша-Каменського, “История Малороссии” (1842 – 1843) М.Маркевича, “О причи­нах и характере унии в Западной России” (1841) М.Костомарова, “Книги бытия украинского народа” (1846). Усі ці до­слідження, що стали одним із джерел романтичної літератури, пов’язаної з істо­рією України, більшою чи меншою мірою перебували під впливом ідей “Истории русов” і слідом за нею творили міфологізований образ козаччини, мало беручи до уваги її соціальну структуру та станові суперечності. При наявності в історіогра­фічних працях великого документального матеріалу історія народу нерідко втрачала свій соціальний характер і виступала як своєрідне втілення “духу” народності.

Зміст романтичного історизму великою мірою визначався й естетичною теорією, зорієнтованою не на відображення й аналіз подій, а на вираження авторської ідеї. Звідси – пошуки в історичному ми­нулому матеріалів, які містять провідну ідею народності. Так, відводячи народним масам вирішальну роль в історичних по­діях, М.Костомаров вважав, що літописи й історичні дослідження дають уявлення про події, а народні пісні – про дух віку і народу (“Об историческом изучении русской народной поэзии”, 1843).

Таким чином, на грунті народної епічної поезії, історичних легенд і переказів та старшинсько-дворянської історіографії в українському романтизмі складається фольклорно-історична течія. Початок їй поклали власне видавці “Запорожской старины” (І.Срезневський та І.Розковшенко), які створили пісні (зокрема, про Свірговського, Серпягу, Баторія) в народ­ному дусі. Цими підробками, одним із джерел яких послужила “История русов”, вони намагалися доповнити історичні відомості про “внутрішнє життя козацького народу”, їх абстрактно-роман­тичний дух не був пов’язаний із суспіль­ними інтересами історичного козацтва як соціальної верстви. Разом з тим у поетичних стилізованих формулах “Запорожской старины”, як зазначає А.Шамрай, “виявилися тенденції стильові й ідеоло­гічні того часу, і тому-то ці тексти стали за матеріал, з якого виходили поети об­даровані, творячи не тільки форми, але й новий зміст. В цьому і треба вбачати історико-літературну вагу поетичної частини випусків “Запорожской старины””.

Подібною формою перенесення в XVI – XVII ст. романтичних уявлень початку XIX ст. шляхом стилізації народної пое­зії стала незакінчена епопея П.Куліша “Україна” (1843), в якій автор передбачав охопити період “од початку Вкраїни до батька Хмельницького”. Очевидно, неприродність штучного тво­рення такого епосу зрозумів сам П.Ку­ліш – із запланованих 12 частин він довів до кінця лише одну.

До великих епічних форм, в яких автори намагалися охопити цілий історичний пе­ріод, належить ліризована поема-хроніка Ф.Морачевського (30-ті рр.) “Чумаки, або Україна з 1768 року”. В ній спогади про боротьбу України з польською шляхтою під проводом Богдана Хмельницького і Гонти поєднуються із скаргами України, яку нікому тепер боронити від панської Польщі. Сцени з життя Богдана Хмель­ницького змальовує драматична поема Є.Гребінки “Богдан” (1843), в якій використано матеріал “Истории русов” та “Истории Малой России” Д.Бантиша-Каменського. Тут історичні події виступа­ють у типовому романтичному освітленні у стилі оссіанівському, у дусі похмурого епізму. Разом з тим у змалюванні драматичних колізій автор намагається йти шляхом шекспірізації, психологізації характерів персона­жів, серед яких він виводить тіні Павлюка, Остряниці, Наливайка, Голос з-під ка­меню та ін.

Великими епічними творами е також поеми М.Максимовича “Богдан Хмель­ницький” (1833) та “Гетман Свирчевский” (1839) Є.Гребінки. Відома також анонім­на поема кінця 30-х – п очатку 40-х р.р. “Кочубей” (не закінчена). До творів фа­бульної епічної поезії належить “Максим Перебийніс” (1839) М.Костомарова, де зображено демонічного легендарного героя. В цей самий час була написана і поема В.Забіли “Палій”.

Використання матеріалів дворянської історіографії (“Истории Малой России” Д.Бантиша-Каменського, “Истории Малороссии” М.Маркевича) та певний її ідейний вплив видно й у 60-ті рр. Прикладом цього, зокрема, є історичні поеми С.Руданського “Мазепа – гетьман український”, “Іван Сковорода”, “Павло Полуботок”, “Вельямін”, “Павло Апостол”. Це були не стільки історичні поеми, скільки романтичні віршові оповідання, в яких автор досить вільно викладав теми з істо­рії України.

Характерно, що для творення фольклор­но-історичного епосу використовувалася не лише своя, а й усна поезія інших слов’ян­ських народів (так, український фольклор не тільки перекладали, а й брали за осно­ву своїх творів російські, польські, чеські і словацькі романтики). З свого боку, українські поети перекладали та переспі­вували, крім “Слова о полку Ігоревім” (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Т.Шевчен­ко та ін.), “Краледворський рукопис” і “Зеленогорський рукопис” (М.Шашкевич, І.Вагилевич, М.Костомаров та ін.), чесь­кі, польські, сербські народні пісні (О.Корсун, М.Шашкевич, Я.Головацький, А.Метлинський та ін.), твори А.Міц­кевича (П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський та ін.).

Новим якісним етапом в українському романтизмі в цілому і висвітленні історич­ної теми зокрема стала творчість Т.Шев­ченка. Він володів здатністю обіймати своїм ду­ховним зором усю повноту історичного і сучасного буття, Шевченко у сконденсова­ному вигляді репрезентує всі тематично-стильові течії українського роман­тизму, об’єднаних у нього мотивами туги за минулою волею і славою України, по­чуттям громадянської скорботи з приводу нещасливої долі батьківщини сьогодні, прагненням свободи народу й особистості. Подібно до Гоголя, який задихався в гні­тючій атмосфері чиновницького Петербурга, Шевченко перелітав на крилах уяви до рідного краю, бачачи там “мученические тени наших бедных гетманов” і козачі могили. Цей психологічний клімат дістав яскраве вираження у творчості Шевченка кінця 30-х – початку 40-х р.р.

Уже в його перших відомих нам творах (“Думи мої, думи мої”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Перебендя”, “До Осно­в’яненка”) з’являється фольклорно-істо­ричний образ нетлінної краси України, її широкого, як море, Дніпра, козацьких мо­гил, степових обширів, де “родилась, гар­цювала козацькая воля”. Згадує поет і про руйнування Січі, про запорожців та гетьманів. Як репрезентант і синтез ко­лишньої слави України виступають у Шев­ченка “наша дума” і “наша пісня”, прав­диві як “господнє слово”. Від символічно­го образу чорного орла, який літає над “козацькою волею”, і бажання затоптати неволю “босими ногами” Шевченко прихо­дить до громадянсько-політичного узагаль­нення тяжкого становища України, яка “обідрана, сиротою понад Дніпром плаче”.

Ці розсіяні згадки про минуле та неви­разне ще зіставлення його з сучасним на­бувають концентрації й оформлення у таких епічних творах поемного типу, як “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”. Співвіднесення минулого як волі та сучасності як неволі відбивається на самій двочастинній композиції перших двох творів. У “Гамалії” епічній сюжетній частині передує своєрідна інтродукція – плач козаків-невольників, образна і ритмо­мелодійна системи якої взяті поетом з на­родних дум. У цих творах традиційно ще як оптимальна форма організації держав­ного життя України фігурує гетьманщина. У них наявна романтична ідеалізація ко­зацьких часів, що походить не стільки від тогочасної історіографії, скільки від на­родних поглядів, народної історичної па­м’яті й художньої традиції.

Апофеозом осмислення уроків історично­го минулого (історична тема не зникає у Шевченка до кінця творчості, поглиблю­ючись і повертаючись все новими гранями) стали “Гайдамаки”, в яких в образній формі міститься естетична де­кларація про важливість розробки історичної теми на противагу беззмістовній салонній поезії та обивательським романсам, стилізованим під простонародну поезію.

Основним джере­лом поеми, за свідченням самого Т.Шев­ченка, були народні перекази, пісні і легенди. Хоч поет і користувався при на­писанні твору “Историей русов”, “Историей Малой России” Д.Бантиша-Каменського, працею М.Максимовича “Оповідь про Коліївщину” та іншими історичними пра­цями, а також знав історичні твори поль­ських письменників-романтиків (М.Чайковського, С.Гощинського), він виробив власний погляд на народно-визвольне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Поділяючи у своїх ранніх великих епічних творах концептуальні позиції україн­ських поетів-романтиків 30 – 40 рр., з яких висвітлювалася тема боротьби проти ту­рецької і шляхетської експансії, Т.Шев­ченко, як ніхто з них, дедалі більше пере­ключає увагу на сучасне підневільне становище народу, спрямовує свій сатиричний гнів проти багатовікової політики соціального і національного гноблення України з боку російського самодержав­ства та досягає в цьому в романтичній містерії “Великий льох” величезної викри­вальної сили. Зазнає кардинальної зміни у зв’язку з цим й ідейно-оціночна позиція українського поета щодо “славних гетьма­нів”.

До творів, у яких досить виразно про­ступає соціальна основа визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр., на­лежить поема П.Куліша “Дунайська ду­ма” (збірка “Досвітки”, 1862), роман­тичні поеми “Солониця”, “Кумейки”, “На­стуся” та “Великі проводи”. У цих поемах акцентується думка на національному роз­браті та необхідності боротьби за націо­нальну “свою правду” й “українську долю”.

Ці риси виявилися ще в “Украинских мелодиях” М.Маркевича (“Украйна”, “Гетьманство”, “Чигирин” та ін.), віршах Л.Боровиковського “Козак”, “Палій”, а пізніше в О.Корсуна (“Козак та гулян­ка”, “Рідна сторона”, “Могила”, “Старі пісні”, “Дорошенко”), М.Костомарова (“Згадка”, “Співець”, “Дід-пасічник”, “Мо­гила”), Я.Щоголева (“Неволя”, “Помин­ки”, “Могила”, “На згадування Климовського”), П.Куліша (“З-за Дунаю”, “Сам собі”, “Старець”, “Давнє горе” та ін. Особливо велике місце історична ліро-епіка займає у творчості А.Метлинського, збірка якого “Думки і пісні та ще дещо” (1839) влас­не й утвердила її як жанр в українській романтичній поезії.

Зберігаючи генетичний зв’язок із істо­ріографією і народними історичними піснями й переказами, ці фольклорно-історичні твори не стільки від­бивають конкретні достовірні події чи діяльність історичних осіб, скільки малюють узагальнений образ України «козацьких часів» та її ідеальних героїв. Навіть у творах, що зберігають риси фабульності або присвячені певній історичній особі, на перше місце виступають власні рефлексії й оцінки автора. Так, у вірші “Палій” Л.Боровиковського замість історичної особи бачимо своєрідного демонічного героя, розбійника, характерника, що налітає з вогнем і мечем на населені пункти і ріже шляхту та орендарів-євреїв. Далекий від історичної достовірності й образ Палія (поема “Палій”) у В.Забіли, якого влас­не цікавлять рефлексії героя з приводу марності його подвигів і воєнної слави. У вірші баладного типу “Іван Кучерявий” тема козацького походу проти завойовників-татар немовби розчиняється у досить невиразних ремінісценціях; риси рольової лірики не в’яжуться органічно із сюжет­ною епікою.

У романтичному світобаченні козак ви­ступає як ідеал «вільної» людини, часто не обмеженої ніякими суспільними нормами моралі й обов’язку. Зокрема, у вір­ші Л.Боровиковського “Бандурист” про козаків говориться як про характерників: “Козак світом мутить. Дома п’є та уси крутить – Та все не гуля!” Позбавлений соціальної характеристики, а отже, й ре­альних історичних рис, козак стає роман­тичним шукачем долі (“Козак та гулянка” О.Корсуна та ін.), схожим на байроніч­ного героя, відчуженого від світу. Так, козак Л.Боровиковського з однойменного вірша дуже близький до героя “Фариса” А.Міцкевича чи “Гяура” англійського пое­та Байрона.

У поетів, які не мали чітких світогляд­них позицій, історична тема переростає в невиразні рефлексії з приводу минулого, де останнє бачиться як ідеал без певних історичних ознак. Інколи спливають смутні картини колишніх битв у романтичному відсвіті буйної природи, абстрактні медитації з приводу “вікової неволі” (твори Я.Щоголева, “Дума над Галичем”, “Дума Наддністрянська” І.Гушалевича). У багатьох поетів тема козаччини, як щастя і волі, втрачаючи історичну кон­кретику, власне переходить у поетичний мотив у ліричних віршах (недоля лірично­го героя – як брак колишнього вільного козацького життя); уподібнення ліричного героя до козака виступає як своєрідна по­етична фігура (“Два літа вже скоро про­йде” В.Забіли).

Близькою до концепції козака в роман­тичній поезії є й поетична концепція геть­мана та гайдамаки. Психологічному статусові гайдама­ки і гетьмана “несносна тишина”, він чах­не в ній, бо його душі “нужна война”. Незрівняно ближче до народних уявлень про минуле в концепції історичного пози­тивного героя стоїть Т.Шевченко, його козаки і гайдамаки не відлюдькуваті демонічні персонажі, а представники широ­ких народних мас, які співвідносять свої вчинки з їх волею, прагненнями і бажан­нями. Вони знають кінцеву мету свого подвигу і боротьби, відстоюють загально­народні інтереси.

Звичайно, ці оцінки і заклики М.Мар­кевича відзначаються досить абстрактно-романтичним характером і не мають того революційного тираноборчого змісту, як у Т.Шевченка. По­дібна туга за минулими козацькими ча­сами, гетьманщиною звучить у віршах “У.С.Ловцовой”, “Курган” Є.Гребінки, “Старі пісні”, “Рідна сторона”, “Моги­ла”, “Неволя” Я.Щоголева, “Шевченкові” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Бандура”, “Степ”, “Спис”, “Козак та буря”, “Козача смерть”, “Гулянка” та інших творах А.Метлинського.

Протиставлення минулого (воля) сучас­ному (неволя, деградація) стає у роман­тиків не тільки ідеологічним, а й естетичним, композиційним принципом. Прогресивне чи консервативне спрямування творчості ви­значається врешті не цим, а змістом есте­тичного ідеалу. Неприйняття тогочасної суспільної дійсності, що породжувало досвітність романтичної творчості, власне було своєрідною формою її заперечення.

Як справедливо зазначає П.Приходько, “прогресивна роль, яку відіграла твор­чість українських романтиків-новаторів 30-х – початку 40-х років XIX ст., може, ні в чому не виявилася так помітно, як у готуванні ґрунту для громадянських мотивів... До таких мотивів вони рішуче почали спрямовувати рідну літературу вже самим відходом від вузько побутової тематики до проблем загальнонаціональ­ного значення, до змалювання великого історичного минулого свого народу, до спроб критичної оцінки сучасної їм су­спільної дійсності”.

Громадянські мотиви, що з’явилися ще в М.Маркевича та на повну силу зазвучали у Шевченковій романтичній поезії, хоч і з меншою силою та в іншій формі, відбилися й у творчості А.Метлинсько­го, якого традиційно називали “пасив­ним” романтиком, песимістом. Творчість українських письменників-реалістів 20 — 30-х рр. ще не втратила просвітницької довіри до дійсності, надій на «розумне» поліпшення життя, романтики першими зайняли різко негативну позицію щодо дійсності. Вони приходять до висновку, що суспільство, засноване на соціальній несправедливості, руйнує в людині все люд­ське. Романтичний порив до світлого май­бутнього, такий характерний з початку XIX ст. до середини 20-х рр., бунтівливий дух героїв, що шукають справедливості і свободи, змінюються настроями “глибоко­го відчаю і загального суму”, мотивами драматичного змісту буття, трагічної безвихідності, самотності особистості в умо­вах “залізного віку” (Є.Баратинський).

Таким чином, песимізм у творах А.Метлинського, М.Костомарова, В.Забіли чи М.Петренка з’являється не внаслідок вте­чі від життя, а навпаки, від зіткнення їх гуманістичного ідеалу з дійсністю (чого, до речі, не було ще ні в Л.Боровиковського, ні в І.Срезневського).

Громадянські і соціальні мотиви звучать у віршах А.Метлин­ського “До вас” (де проводиться ідея різ­кого протиставлення волелюбного україн­ського народу ледачому панству), “Козак, гайдамак, чумак” (де змальовано три істо­рично-психологічних типи особистості та висловлено, хоч і не дуже енергійний, протест проти сучасного життя, від яко­го краще втопитися), “Дитина-сиротина”, “Старець”, “Шинок” (в яких показано крайню відчуженість суспіль­ства від бідної і немічної людини). У ряді віршів (переважно останніх років життя) А.Метлинський звертається до філософсько-ме­дитативної лірики, позначеної реалістич­ною стриманістю і прозорістю (“М. М. М”, “Ще день життя минувся”, “Що діється на небесах!” та ін.). Характерно, що по­дібні протиставлення і соціальні мотиви зустрічаються навіть у Я.Щоголев (“Гречкосій”, “Безталання”, “Безрідні” та ін.).

Громадянські мотиви звучать й у тво­рах М.Костомарова (“Кремуций Корд”, “Співець Митуса”, “Юпитер светлый пливет по зеленим водам киммерийским”, “Еллада”, “Давнина”). Уособленням свободи і незламності духу виступає в нього Прометей.

В цілому на громадянських позиціях стояли і діячі “Руської трійці”, в яких ро­мантичне оспівування старовини поєдну­валося з просвітницькою вірою у відро­дження народу. Незважаючи на певний відхід від ідеалів “Руської трійці”, громадян­ські мотиви зберігаються у творчості М.Устияновича (“До перемишлян”, “До “Зорі Галицької””, “Жебрак”, “Рекрутка”, “Верховинець”) та А.Могильницького (“Ученим членам Руської Матиці”, заспі­ви до першої і другої частин поеми “Скит Манявський”). Громадянські мотиви різної тональності характерні і для поетичної творчості Ю.Федьковича.

Творчість українських романтиків, як зазначав Ю.Івакін, поряд з народною поезією сприяла зверненню Шевченка до історичної тематики, “поезії історичного змісту давали вихід його громадянським і патріотичним почуттям”. Тоді як у “Пе­редньому слові” до третього видання “Досвітків” (1899) П.Куліш назвав свої історико-романтичні твори 40 – 60-х рр. “мізерними ілюзіями”, “фанатизмом націо­нальності”, “міражем козаччини”, Т.Шев­ченко лишився вірний історичній темі. До неї він звертається не тільки в 1847 – 1850 р.р. на засланні.

Своєрідним підступом до історико-романтичної прози українською народно-по­бутовою мовою були нарис “Гаркуша” (1831) про керівника селянських повстань на Слобідській Україні (ймовірним авто­ром його є підстави вважати Ф.Євецького), а також літературні обробки росій­ською мовою народних історичних перека­зів Г.Квіткою-Основ’яненком (“О слободских полках”, “Головатий”, “Основание Харькова”, “Татарские набеги”, “Предания о Гаркуше”), що з’явилися в кінці 30-х – на початку 40-х р.р.

Окремою тематичною лінією в україн­ській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична і героїко-соціальна проза, пов’язана з відкриттям “істо­ричної людини” та осмисленням націо­нального характеру.

У становленні української романтичної прози помітне місце займають історико-патріотична “историческая быль” – по­вість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) – та роман “Чайковский” (1843) Є.Гребінки. У першому творі, який власне є белетризованим переказом сюжету, взятого з “Истории русов”, наяв­ний чудесний елемент, генетичне пов’язаний з народними повір’ями. В основу ро­ману “Чайковский” покладено народну думу про Олексія Поповича. В ньому без ідеалізації широко представлені звичаї і побут козацтва, їх хоробрість і мужність, бойова солідарність. Використавши думу про Олексія Поповича, П.Куліш в історичному романі “Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад” (1842) головну увагу звертає на романти­ку козацького життя; персонажі твору – люди незвичайної вдачі і пристрастей. Широко орнаментований численними урив­ками з дум, історичних пісень, легендами і переказами про козацтво, роман позначений релігійним моралізаторством й іде­алізацією старшинського побуту.

Помітним досягненням української істо­ричної прози став роман П.Куліша “Чор­на рада. Хроніка 1663 року” (1857), в якому використані як численні історичні джерела, так і народнопоетичний мате­ріал. У прагненні до точної хронологіза­ції подій, відтворення соціально-історично­го змісту епохи автор домігся значних успіхів (відбиття станових суперечностей між козацькою старшиною і рядовим ко­зацтвом та селянством, прагнень народу до соціальної рівності). Це роман вальтерскоттівського типу. Разом з тим, відбиваючи станові відносини, П.Куліш висуває ідеал гармонії, єдності української народності, заснований на вір­ності етнічним традиціям. П.Кулішу на­лежить також незавершений вальтерскоттівський роман з доби “смутного часу” XVII ст. – “Алексей Однорог” (1852 – 1853), в якому історичні події служать тлом для романтичних пригод самотнього романтичного мрійника. В ньому з’являє­ться політична утопія про хутірську іди­лію “народу-хохла” як хранителя давніх звичаїв і норм щасливого життя, що виникла у П.Куліша під без­посереднім впливом Руссо (ним він особ­ливо захоплювався в кінці 40-х – на по­чатку 50-х р.р.).

Серед нечисленних творів української романтичної прози 60-х р.р., яка розробля­ла фольклорно-історичну проблематику, – оповідання А.Кралицького “Князь Лаборець. Історичеська повість із IX віка” (1863), героїчна казка Марка Вовчка “Невільничка” (1865), оповідання С.Воробкевича “Турецькі бранці” (1868). У 1871 р. з’являється фольклорно-історична повість Марка Вовчка “Маруся”. Зображаючи по­встання народних мас 1668 р., письменниця ставила перед собою завдання не від­бити історично достовірні події, а поетично змалювати народну Україну з її помислами і боротьбою за щастя. У центрі повісті, створенню якої передувало глибо­ке вивчення письменницею історичних праць (“Истории русов”, “Истории Малороссии” М.Маркевича та ін.).

Таким чином, в українській фольклор­но-історичній романтичній прозі 30 – 60-х р.р., незважаючи на порівняно невели­ку кількість творів, зроблена в цілому успішна спроба ідейно-художнього осмис­лення історичного життя і досвіду боротьби народу, що була успадкована і розвинута українською реалістичною про­зою другої половини XIX ст.

У кінці 30-х р.р. в українському роман­тизмі з’являється історична драма, тісно пов’язана з естетичним впливом фолькло­ру. Разом з тим народнопісенна стихія не береться в її цілісному світобаченні, а інтерпретується відповідно до ідеологічних переконань письменників-романтиків. Пер­шим таким твором були “драматичні сце­ни” “Сава Чалий” (1838) М.Костомаро­ва. Поклавши в основу народну пісню “Гей, був в Січі старий козак”, М.Косто­маров перетлумачує її по-своєму і змальо­вує образ Сави Чалого всупереч ідейному змістові пісні – як ілюстрацію до своєї тези про можливість мирного розв’язання історичних конфліктів. На відміну від істо­ричної пісні Сава Чалий із зрадника на­родних інтересів стає героєм рефлектую­чим, суперечливим, який своєрідно на­магається служити Україні.

Образ відважної народної героїні Ма­рини, активної учасниці боротьби 1649 р. за незалежність батьківщини, створив Ко­стомаров у трагедії “Переяславська ніч” (1841). В українській літературі це був перший образ жінки, яка бореться не за особисте щастя, а за інтереси народу. Од­нак ідея християнського всепрощення, теза про демократизм і класову гармонію укра­їнського суспільства відчутно позначилися й на цьому творі. Досить правдиво відтво­рюючи соціально-політичну атмосферу на Україні після перемог українських військ під Жовтими Водами і Корсунем, Костомаров разом з тим схиляється до думки, що визвольна війна 1648 – 1654 р.р. не тільки за формою, а й по суті випливала з релігійних факторів.

Перебуваючи під враженням допитів в ув’язненні у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського товариства, Костомаров у 1847 р. пише драму “Кремуций Корд”, дія якої відбувається в імператорському Римі за часів Тіберія. В центрі твору – роман­тичний герой, історик, людина твердих де­мократичних переконань і незламного духу, борець проти сваволі і деспотизму, провісник майбутнього. Образ історика певною мірою співвіднесений із самою особою автора драми, а образи імперато­ра та його деспотичного оточення в за­вуальованій формі відбивають політичну атмосферу самодержавної Росії 40-х рр. Усі історичні п’єси Костомарова належать до жанрового різновиду драми ідей.

Романтичні тенденції виразно проявили­ся у мелодрамі Т.Шевченка “Назар Стодоля” (1843). Хоч цей твір і є своєрід­ним розвитком традицій просвітительської драми (“Наталки Полтавки” І.Котлярев­ського), у ньому наявний цілісний тип романтичної особистості та романтичний ха­рактер художнього конфлікту. У відтво­ренні героїчного начала п’єса засвідчує тісний зв’язок з українськими думами та історичними піснями.

Рисами фольклорного художнього істо­ризму позначена драматична поема Є.Гре­бінки “Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого” (1839 – 1843), в якій події визвольної вій­ни українського народу 1648 – 1654 рр. ви­світлюються у формі літературної розбу­дови фольклорно-баладного начала. Істо­ричну конкретику в поемі нерідко засту­пають узагальнені символи – історія бо­ротьби двох орлів з чорними воронами, образ могили та ін. Разом з тим у творі простежується близький до історичної до­стовірності образ Богдана Хмельницького.

У 1860 р. в альманасі «Хата» була на­друкована «українська драма з останньо­го польського панування на Вкраїні» «Ко­лії» П. Куліша. Власне це був тільки пер­ший акт (драма так і не була закінчена), в якому показано назрівання в селянській масі повстання проти польської шляхти. Серед персонажів — колишній учасник по­встання під проводом Харка, козаки і гай­дамаки. Протистояння антагоністичних сил виразно намічено в плані релігійно-націо­нального протистояння (Карпо — Хаїм, титар — ксьондз); мотиви соціального про­тесту, що їх виявляють Карпо і коваль, який кує зброю для повстанців, значною мірою випливають з цих самих джерел.

В 60 – 80-ті рр. було створено ряд п’єс історичного змісту інших авторів, які через свій пересічний, а то й слабий ідейно-ху­дожній рівень не стали значним явищем ні в українській романтичній драматургії, ні в історії театру (“Ярополк” і “Олег Святославович Овруцький” К.Устияновича, “Гальшка Острозька” і “Павло По­луботок” О.Барвінського, “Роксолана” Г.Якимовича, “Бондарівна” Ф.Заревича, “Гаркуша” О.Стороженка та ін.).

Певний інтерес серед цих творів станов­лять п’єси Ю.Федьковича та П.Куліша. Так, історичні трагедії Федьковича “Довбуш”, “Керманич” і “Хмельницький” від­значаються впливом літературних традицій першої половини XIX ст., що проявив­ся у синтезі елементів класицизму, просвітительського реалізму і романтизму та народнопоетичної міфології.

До пізніх проявів романтизму в україн­ській літературі належить “Драмована трилогія” (1884) П.Куліша, що складає­ться з історичних драм “Байда”, “Петро Сагайдашний” і “Цар Наливай”, позначе­них світоглядними суперечностями автора. Хоч у “Байді” характер художнього істо­ризму випливає з народнопісенної основи, драма в цілому підпорядкована ідеаліс­тичній філософсько-історичній концепції автора. В основу “Царя Наливая” і “Петра Сагайдашного” покладено уже не народнопоетичний матеріал, а ідеологічні концепції Куліша, що, зокрема, дістали вияв у його історичній праці “История воссоединения Руси” (1874 – 1877). Герої “Драмованої трилогії” виступають шука­чами абстрактно-ідеальної “правди”, по­збавленої конкретно-історичних рис.

Порівняно з поезією і прозою україн­ська романтична драматургія не дістала продуктивного розвитку. Найбільші досяг­нення української драматургії (до появи драм Лесі Українки) пов’язані з критичним реалізмом.

Атрибутивною рисою романтичної поезії є схильність до ліризації теми, мотиву. Вона досить виразно намітилася ще в сентиментально-преромантичній поезії другої половини XVII – XVIII ст., де суспільна невлаштованість і несправедливість буття виступають як особиста недоля. Суб’єктивізація фольклорної й фольклорно-історич­ної епічної теми, приводячи до розмиван­ня фабули, у своєму розвиткові зумовлює появу ліро-епічних та ліричних форм (на­слідком цього була, зокрема, громадян­ська поезія). Ця естетична закономірність є в кінцевому підсумку відображенням процесу розвитку особистісного начала.

Разом з тим порівняно пізнє і менш розвинуте, ніж у європейському романтизмі, особистісне начало в українській ліри­ці 20 – 60-х р.р. є свідченням уповільне­ного соціально-економічного розвитку, в умовах якого до ідеалу підносився пе­реважно ще просвітительський тип “при­родної людини”, схильний до пошуку гар­монії з суспільством. Через слабу диферен­ціацію соціального побуту селянства ро­мантичні характери виступали як концен­трований вираз психічного й ідеологічного досвіду всього середовища. Суб’єктивізація цього досвіду на ранніх етапах могла виявитися лише за умови виломлювання героя з колективного цілого (напри­клад, у “Перекотиполі” Г.Квітки-Основ’я­ненка). Крім того, естетичні норми народ­ної поезії, величезного впливу якої зазна­ла українська література особливо в пер­шій половині XIX ст., також значною мі­рою стримували вияв у ній особистісного начала. Цим пояснюється те, що в україн­ській романтичній поезії не тільки 20-х, а й 60-х рр. є дуже багато творів перехід­ного типу – від народнопісенних імперсо­нальних (преромантичних) до особистісно-психологічних.

Велике місце серед них займають твори, тематичну, формотворчу й характерологіч­ну основу яких становлять народні пісні. Найбільш показовими з них є “Моя доля”, “За Німан іду”, “Пісня” С.Писаревського, “Туга”, “Вірна”, “Місяченько круглоколий...”, “Чи то вірли крильми б’ються?” М.Шашкевича, “Малороссbйская мелодия” О.Шпигоцького, “В’язонько” А.Метлинського, “Туга”, “Голубка”, “Дівчина”, “Хмарка”, “Березка” М.Костомарова, окремі твори О.Рудиковського, Д.Бонковського та ін. Характерними для них є мотиви кохання, розлуки, туги за милою людиною, виражені у формах народно­пісенного паралелізму та метафорики. О.Афанасьєв-Чужбинський у віршах ін­тимного плану (“Думка”, “Весна”, “Осінь”, “Роздум’я”, “Місяць”, “Метіль” та ін.) фактично не виходить за коло традиційної народнопісенної поетики. Він, за словами І.Франка, “дуже часто наслідує україн­ську народну поезію, особливо її типовий паралелізм між картинами природи і подіями та настроями людського життя...”. Нерідко вірші О.Афанасьєва-Чужбинського, зберігаючи народнопісенну ос­нову (зокрема, персоніфікацію і символі­ку), набувають, як і в Т.Шевченка, М.Петренка, П.Куліша, В. Залеського, форми елегії-“думки”.

Для особистісно-психологічної течії пе­рехідного типу характерна і друга лінія, генетичне пов’язана з фольклорною течією. Умовно цю групу творів можна назвати баладною лірикою. Темою в ній є нещасливе кохання: “Малоросій­ська балада”, “Малороссийский романс” О.Шпигоцького, “Рожа і дівчина” О. Корсуна, “Рекрутка” М.Устияновича, “Пісня” О.Афанасьєва-Чужбинського та ін. Ці твори мають чітко виражену епічну ос­нову.

Виділившись з корпоративної спільності та усвідомивши свою самоцінність і від­носну автономність, особистість в умовах більш або менш розвинутих буржуазних відносин відчула самотність. У романтичній ліриці цей стан одинокої душі має найрізноманітніші тематичні й художньо-естетичні вияви. Один з них – розлука з рідною стороною, розрив етнічних й етично-естетичних колективних зв’язків, завдя­ки яким особистість дістає традиційну життєву опору, зокрема в колі сім’ї і дру­зів.

Генетичне тема розлуки з батьківщиною в українській романтичній поезії великою мірою пов’язана з народнопоетичними мо­тивами від’їзду козака з військом, прощанням з родиною, родом, коханою. Чужа сторона загострює відчуття самотності, сирітства і неприкаяності ліричного героя (“Туга за родиною” Я.Головацького, “Давно тебя, отчизна, я оставил” І.Срезневського, “Признание”, “Малиновка”, “Опять передо мной знакомые поля” Є.Гребінки, “Розмова з покійними” А.Метлинського, “Прощання” О.Афанасьєва-Чужбинського, “І широкую доли­ну...”, “Не гріє сонце на чужині”, “Ми за­співали, розійшлись...” Т.Шевченка та ін.).

Відчужена особистість уподібнює себе до човна, відданого на волю стихії (“Чо­вен” Є.Гребінки), відчуває приреченою на загибель сиротою (“Думка” (“Тяжко, важко в світі жити...”) Т.Шевченка, “Безталанний” Я.Щоголева, “Туга серця” В.Забіли, “Тебе не стане в сих місцях”, “Як в сумерках вечірній дзвін”, “Недуг” М.Петренка). Нарікання на долю, воро­гів у багатьох українських поетів 30 – 60-х р.р. стає лейтмотивом усієї творчості (“Моя доля” С.Писаревського, “Безта­лання”, “Осінь”, “Місяць”, “Товаришеві” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Моя доля” Я.Головацького, сонети “Добрий день!”, “Добрий вечір!”, “Добраніч!” М.Устияновича, “Журба”, “Три дороги” П.Кузьменка, ліричний цикл-сповідь “Три сльози дівочі” О.Псьол та ін.) та нерідко поєднується з мотивом смерті (“Човник” В.Забіли, “Не ховайте мене в зеленень­кім саду” Г.Андрузького, “Нащо, тату, ти покинув” В.Забіли, “Прощай навіки, моя чорноброва”, “Весна” О.Афанасьєва-Чуж­бинського та ін.).

Більшість віршів-роздумів про власну долю, в якій зосереджується для ліричного героя весь світ, туга за без­поворотно втраченим, позначена медита­тивно-елегійною споглядальністю, рефлективним відтворенням у пам’яті щасливого пнулого (наприклад, вірші польською мовою “Друже-брате, прощай”, “Розпач”, “Спомин”, “Життя”, “Туга” І.Вагилевича). У багатьох з них наявні філософське осмислення історичного плину часу, онто­логічний песимізм, що, зокрема, характер­ні для такої жанрової форми романтичної сповідальної лірики, як “думка” (Т.Шевченко, П.Куліш, О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Петренко та ін.).

Тема недолі, скарги на життя часто ви­ливаються у формі романсу: “Ні, мамо, не можна нелюба любить”, “Човен”, “Черные очи”, “Молитва”, “Печаль”, “Скала” Є.Гребінки, “Не щебечи, соловейку”, “Гуде вітер вельми в полі”, “Повіяли вітри буй­ні” В.Забіли, “Романс (А. М. Д.)”, “Є. П. Гребінці” О.Афанасьєва-Чужбин­ського, “Дивлюся на небо” М.Петренка, “До карих очей” К.Думитрашка та ін.

Шукаючи рятунку від суспільної самот­ності, особистість бачить втілення своєї повноти і самоцінності в любовному почутті. Однак взаємна любов і відчуття щас­тя – зовсім не в дусі романтичної поезії. Для поета-романтика цінність має саме переживання стану закоханості, любовної муки, їх естетизація. Найчастіше висту­пають мотиви неподіленого почуття, розлу­ки, зради, втрати коханої людини, які дають глибину емоційного переживання. Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало (“Тільки тебе вбачила...”, “Знаєш, Саню-серденько!..” О.Шпигоцького).

У любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, виявляється харак­терна для романтизму недосяжність у ре­альному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показо­ва в цьому плані сентиментально-роман­тична лірика В.Забіли (1808 – 1869). У його творах, яким властиві безпосеред­ність вияву чуттєвого сприйняття і, за словами І.Франка, “повна безпретензіональність і примітивність... ліричних вили­вів”, неможливість досягнення особистого щастя в реальній дійсності, де тісно переплетені з темою нещасливого кохання (“Голуб”, “Пісня”, “Пугач”, “Повз двір, де мила живе”, “Два вже літа скоро пройде”, “По­віяли вітри буйні” та ін.). Характерна сама назва складеної ним поетичної збір­ки “Співи крізь сльози”. Мотиви приреченості на страждання в коханні звучать і в багатьох інших українських поетів-романтиків В персональній і рольовій ліриці про кохання, сирітство та лиху долю соціальні мотиви зустрічаються дуже рідко (“Покір­на” Я.Щоголева, окремі вірші О.Шишацького, С.Карпенка, “Зовсім світ перевернувся” В.Забіли).

У романтичному світосприйнятті індивід виступає частиною природи, яка є живим організмом, доброю матір’ю, етичною й естетичною цінністю. Від фольклорного пантеїзму романтики приходять до розу­міння природи як вічної субстанції, вищої за суєтне і мізерне людське життя, як ідеального уособлення гармонії і свободи.

Л.Боровиковський проголошує руссоїстсько-просвітительський ідеал життя в гармо­нії з природою. Природа у романтиків не тільки висту­пає могутнім джерелом образотворення, а й викликає в ліричного героя бажання повного злиття з нею. Поетизація природи, яка будить ви­соке відчуття прекрасного й облагороджує людину, схиляння перед її вічними законами характерні для філософських медитацій “Украинские ночи”, “Ще день життя минувся”, “Вже тихо, ніч, вже всюди тихо”, “Що діється на небесах!” А.Метлинського, “Зорі” М.Костомарова. У вір­ші “Море” (російською мовою) І.Срезневського звучать мотиви, відчужена від людей душа ліричного героя почуває себе між морем і небом, як у рідній стихії, зливає­ться з нею.

Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків М.Петрен­ка – цикл “Небо”. Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості земного буття в кінцевому підсумку були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності; поза самотності, світова скорбота теж були не чим іншим, як виражен­ням суспільного змісту внутрішнього світу особистості і разом з тим ненастанного пошуку гармонії, возз’єднання із світом. Це – характерні риси байронічного героя, реакція на бездуховність буржуазного су­спільства, що були притаманні російсько­му романтизму 20 – 30-х рр. і виявилися в українській романтичній поезії (хоч і мен­шою мірою).




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных