Особливості ліричних творів В.Забіли

Забіла Віктор Михайлович (1808 – 1869) народився на хуторі Кукуріківщина, тепер село Забілівщина Борознянського району. Чернігівської області в сім’ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук 1822 – 1825 р.р., але, не скінчивши навчання пішов на військову службу. 1825 – 1834 р.р. перебував на військовій службі. Вийшов у відставку в чині поручика, решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борозни, де бували у нього Т.Шевченко, М.Глінка, В.Шернберг. Жив у цей час сподіваннями на одруження з коханою дівчиною – дочкою поміщика з сусіднього хутора Мотронівки. Це була Любов Білозерська, сестра дружини українського письменника П.Куліша, згодом письменниці, що виступила під ім’ям Ганни Барвінок. Однак не судилося здійснитися мріям В.Забіли, бо дівчину було видано за іншого, багатшого сусіда, і ця інтимна драма стала імпульсом для ліричних виливів душі юнака. І у дусі народних пісень створює низку віршів, в яких передається нещасливе кохання ліричного героя (“Соловей”, “Човник”, “Повіяли вітри буйні” та ін.). Приятелював з Т.Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета на Україну – в Каганівці, Мойсівці, Києві. Взимку 1847 р. Т.Шевченко жив на хуторі Кукуріківщині, намалював портрет В.Забіли. У повісті "Капитанша" Т.Шевченко з симпатією зобразив В.Забілу під іменем Віктора Олександровича. Атмосферу перебування Шевченка в Україні (1844 – 1845 р.р.) відбив у гумористичному вірші “Посланіє до Тараса”. Ім’я Забіли фігурувало в справі кирило-мефодіївців завдяки його віршам, що були відібрані жандармами у Шевченка при арешті 1847 р., а в протоколі допиту названі пасквільними. Поет був серед тих, хто супроводжував домовину Шевченка в Канів. Дружба з поетом, його революційно-демократичні погляди позначилися на світогляді Забіли і поезії: в ній виразніше виявлялися соціальні і критичні елементи.

Вірші В.Забіла почав писати з середини 30-х років, але тільки деякі з них надруковані за життя. Ранні вірші Забіли опублікував Є.Гребінка 1841 р. В альманасі “Ластівка”, на них виразно позначилась залежність поета від народної пісні, від фольклорних зразків. Надрукована на початку 40-х років збірка з невідомих причин не дійшла до читача, один примірник її виявив дослідник Є.Кирилюк 1936 р., що складався з 19 творів. Прижиттєвими публікаціями поета є 5 віршів: “Голуб”, “Пісня”, “Повіяли вітри буйні” надруковані в альманасі “Ластівка” (1841); “До батька”, “Не щебечи, соловейку...” надруковані в “Черниговских губернских ведомостях” (1857, №16). Ряд поезій В.Забіли опублікували “Киевская старина”, “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”. Існувало близько десяти рукописних збірників-копій. За однією з них в 1906 р. у Львові заходами І.Франка було видано повну збірку творів поета “Співи крізь сльози” (“Літературно-науковий вісник”, 1906, №3 – №4), яка містила 19 віршів (за рукописною копією Іллі Дуб’янського). Вийшла окремим відбитком з передмовою І.Франка, до якої входило 33 твори (в цю збірку входили тих 19 творів). Ще 4 рукописні копії лягли в основу збірки “Твори В.Забіли”. вона охоплює весь відомий літературний доробок поета – 38 творів.

Кількісно поетична спадщина Забіли невелика (приблизно 40 віршів та пісень), що дійшли до нас у збірках, періодичних виданнях та копіях. Його лірика навіяна особистою любовною драмою, позначена щирістю й безпосередністю почуттів, тяжінням до поетики народної ліричної пісні. Мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини в поезії В.Забіли розроблені в дусі характерного для романтизму своєрідного культу душевного страждання. Глибина емоційного переживання в любовній особистісно-психологічній ліриці поета пов’язана перед усім із сповідальним авторським тоном. Саме це робить вірші “людським документом” (І.Франко) і сприяє їх популярності. Завдяки глибокому ліризму, мовному й образному багатству чимало поезій В.Забіли стали народними піснями, зокрема “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”, покладені на музику М.Глинкою. До віршів “Не плач, дівчино”, “Голуб”, “Човник” та ін., поет сам створив мелодію (він майстерно грав на бандурі). Ще за життя поета його твори поширювалися серед народу й переписувалися. Помер В.Забіла в листопаді 1869 року, поховано його в Борзні, на Чернігівщині.

Лірика Забіли в своїй основі романтична, для неї характерна увага до внутрішніх переживань людини, у ній бринять елегійно-мінорні, любовні мотиви, нарікання на нещасливе життя, вимушену розлуку, відчуття наближення смерті (“Пугач”). Тяжка доля, поневіряння людини змальовується в романтичних образах, що наближаються до народних (“Гуде вітер...”).

Мелодійність вірша ще більше посилює щирість і безпосередність почуття в кращих поезіях Забіли і робить їх справжнім надбанням вітчизняної лірики. У ліриці Забіли можна знайти й чимало реалістичних рис. Тема нещасливого кохання розкривається часто на фоні соціальної нерівності й суспільної кривди. Змальовуються гіркі роздуми безправної людини, обманутої й покинутої. Проста людина позбавлена можливості відстоювати свої права. В поезії “Сирота” говориться про те, що біднякові “тяжко в світі жити”, бо “тепер дивляться в кишеню, не на чоловіка”.

Судді, чиновники, всілякі “крючкотворці” “гріють руки” на людських злиднях; вони “вороги прокляті”. В творі “Будяк” поет змальовує сільських лихварів, глитаїв, які наживаються з людської бідності, “облуплюють” трудівника.

Досить яскраво соціальний момент виступає у вірші “Зовсім світ перевернувся”. Адже цей вірш, на думку поета, то царство кривди, де багатії знущаються над трударями: “Чия кишеня повніша – той буде і правий”. В судах також немає справедливості.

Бідняка-селянина багач скривдив, забрав у нього землю; суд, влада на боці глитая, а людину засуджують до в’язниці, “штовхають у старці”. Поет не може стримати гніву: “Замість мундирів – петлі б дать на шиї оцим грабіжникам!”. Становить інтерес, зокрема, вірш Забіли “Маруся”. Отак верховоди села – “виборний”, “голова” – чинять кривди людям. “Повели із хати Грицька, рідную дитину, вороги прокляті”, – говорить вбита горем мати.

Народним колоритом позначена інтимна лірика В.Забіли; кращі її зразки пройняті щирим почуттям, сердечністю (“Не щебечи, соловейку”). На віршах поета виразно позначилась його залежність від народної пісні, від фольклорних зразків: (“Повіяли вітри буйні”). Деякі твори Забіли наближаються за своїм стилем до традиційного бурлеску (“Весілля”, “Остап та чорт”). Його перу належать також історичні вірші (“Палій” та інші), послання знайомим побутового змісту. Щирість вислову, задушевність становлять характерну рису поезій митця. Поет часто користується ритмічними формами; ряд його творів є талановитою стилізацією під народну поезію.

Поет звертається до народно-пісенних порівнянь, охоче використовує пісенні паралелізми, застосовує ліричні звертання, заспіви, соковиті епітети. Особисті життєві невдачі становили джерело його тем і настроїв. Лейтмотивом поезії Забіли є в основному конфлікт між чистим, благородним почуттям кохання й антилюдяним, корисливим оточенням, що зневажає, топче це почуття. Ось чому поезія цього лірика знаходить досить широкий відгук у сучасників. Вірші-пісні Забіли, його медитативна лірика відіграли помітну роль у розвиткові української поезії, сприяли утвердженню в ній жанру ліричного романсу. Своєрідний культ душевного страждання людини, сповідальний тон автора у віршах В.Забіли визначає його творче обличчя – “найздібнішого й найталановитішого поета" (І.Франко) передшевченківського періоду.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: