Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Максим Березовський




 

Березовський Максим Созонтович (27.10.1745, Глухів, Сумщина — 24.03.1777, Санкт-Петербург, Російська імперія). Композитор, скрипаль, диригент, співак, класик європейської музики.

 

«Український Моцарт» — Максим Созонтович Березовський — народився 16 жовтня 1745 року в незаможній козацькій родині у Глухові, тодішній гетьманській столиці, яка мала єдину на всю Російську імперію музичну школу1. Напевно, початкову освіту майбутній геній здобув саме там. У знаменитому Св.-Микільському храмі та в чудовій капелі останнього гетьмана Кирила Розумовського лунав його прекрасний голос (про це можна лише здогадуватися, такою таємницею вкрито подробиці долі митця: його життя не дозволяли досліджувати більше двох століть).

 

Невідомо, як Максим потрапив до Києво-Могилянської академії, проте відомо, що вже там він почав писати хорові концерти. Виняткова музична обдарованість хлопчини дуже скоро привернула до нього увагу, і в 14 років, з шостого класу Академії, його забирають у Петербург. Максим стає солістом Придворної співацької капели, директором якої того часу був видатний український музикант Марко Півторацький, мистецтву ж композиції його навчав італійський диригент Франческо Цоппіс.

 

У 15 років юний музикант пише низку хорових концертів, які здобувають не лише схвальні відгуки фахівців, але й широке визнання (деякі з творів цього періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю). Одночасно талановитий композитор стає першим актором оперного театру, втім не припиняючи створювати все нові й нові музичні шедеври.

 

Гучна слава не спорожнила душу юнака, про що яскраво свідчить написаний ним геніальний хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости» — один з найкращих творів світової духовної музики. Ця божественна молитва, цей найглибший, покаянний плач душі, неймовірний для 17–19-річного хлопчини, щасливця долі, — відкриває перед нами душу людини, зверненої всім серцем до небесних, а не до земних скарбів. У всіх творах Березовського лунає ця дивовижна молитовна глибина, нерозривна єдиність музики та слова, невідома для переважної більшості тогочасних, особливо італійських композиторів, що писали для Російської православної церкви. Березовський створює новий тип класичного хорового концерту: його музика сполучає італійську вишукану майстерність з візантійською поміркованістю та суто українською сердечною мелодійністю, щедрою красою й духовністю.

 

1769 року (невідомо, чиїми зусиллями та сприянням) Березовського першим серед усіх музикантів Росії відряджають в Італію, у Болонью, для вдосконалення композиторського мистецтва. Його вчителем стає славетний викладач, мистецтвознавець, гордість Болонської академії, знавець стародавніх музичних традицій падре Джовані Батіст Мартіні. Ймовірно, саме Березовському присвячені слова цього видатного педагога: «Бувають таланти особливі й рідкісні, які зазнали б великої шкоди від обмежень та певних методик наставника, бо це завадило б їм досягти тієї досконалості, якої не могли досягти й самі їхні наставники». По кількох роках навчання падре Мартіні рекомендує зарахувати молодого українця до числа академіків. Іспит призначили на 15 травня 1771 року.

 

Отримати титул члена Болонської академії прагнули тоді найзнаменитіші музиканти Європи, але вдалося це небагатьом (попереднього року Болонським академіком став Вольфганг Амадей Моцарт). Іспити відзначались великою складністю: потрібно було за короткий час написати досконалий твір, дотримуючись суворих правил музичної науки. Журі з 15-и суддів таємним голосуванням приймало рішення, вкидаючи у скриньку одну з двох куль: чорну чи білу. Музика юного Максима вразила журі: після прослуховування його творів у скриньці знайшли 15 білих куль.

 

Ім’я Березовського викарбували золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії наступним після Моцарта2, а портрет, як належало, написали на стіні церкви Сан-Джакомо. Якби вдалося відновити цей портрет, він став би єдиним вірогідним зображенням композитора…

 

Максим Березовський складав іспит в Академію як іноземний композитор і мав, за угодою, бути капельмейстером у своїй країні. Та італійська спілка любителів музики обрала його своїм капельмейстером. Композитор пише один по одному хорові твори, які отримали розголос у пресі, та більшість із них до нас не дійшла. У цей період він створює не лише концерти, сонати та симфонії, але й воістину богонатхненну музику до молитов Божественної Літургії (напевно, саме ці, незрозумілі для італійців, укорінені у віковічну православну традицію молитвоспіви, що виливалися із самого серця Березовського, найкраще відображали потреби його духу, найбільше насичували й утішали його на чужині). Тріумфом перебування музиканта в Італії стає постановка у 1774 р. в Ліворно його опери «Демофонт». Вибагливі та пересичені першорядною музикою італійці були в захваті від геніальної милозвучності й нечуваної краси цього твору. Багато академій Європи обирають Березовського своїм почесним членом.

 

Однак уславлений композитор прагне повернутися на Батьківщину. Та й не дивно: уся його творчість, оживотворена глибинною українською побожністю, дихала мотивами українських пісень, героїчною славою рідної землі, спокоєм святинь… Можливо, саме в апогеї слави виникає у Березовського ідея заснувати в Україні академію на зразок Болонської. Це була блискуча й цілком реальна для музичної України перспектива, тим паче — з допомогою молодого болонського академіка, сповненого бажанням діяти, працювати, творити! Тому не дивно, що саме в рік постановки своєї тріумфальної опери український геній покидає Італію та, вернувшись до Петербургу (і напевно доклавши чималих зусиль), отримує від графа Потьомкіна обіцянку сприяти справі заснування української академії перед імператрицею. Попередньо граф обіцяв Березовському посаду директора академії, саму ж академію вирішено відкрити у Кременчуці.

 

Але ця мрія композитора не здійснилася. I не могла здійснитися. Російський престол тоді вже посідала цілком байдужа до музики імператриця Катерина II, яка до того ж з усіх самодержців чи не найбільше ненавиділа самобутню Україну, послідовно винищуючи в ній те, що не встиг зруйнувати Петро I; яка плюндрувала православ’я, закатувала багатьох українських святих, викорінила запорозьке козацьке військо, що віками боронило віру та волю України, захищало народ… Тодішній Петербург наводнювали наймані іноземці та бездарні фаворити, облесники, готові знищити кожного, хто ставав на шляху їхньої кар“єри. Беззахисний геній опинився в середовищі жорстоких заздрісників, владних, підступних, лукавих людей, таємних і явних ворогів, яких тішила зневага й приниження славетного митця. Позбавлений можливості займати відповідну його званню та здібностям посаду, він насилу влаштувався позаштатним співаком у Придворній співацькій капелі: підміняв хворих і відсутніх. Йому не давали змоги ні надрукувати, ні виконати жодного свого твору. Проте Березовський не перестає творити і працює дуже плідно. На подив, навіть у цей найтяжчий період, його музика сповнена надзвичайним, непереможним світлом. У ній, як і раніше, іноді лунає скорбота, навіть мука, біль і плач, але ніколи немає безвиході! I ця музика неземної краси, скромності й благородства розповідає нам про автора більше за всі біографії.

 

Деякі зі своїх духовних творів композитор надсилав знайомим музикантам-землякам, однак, напевно, й вони, розпорошені тепер і безправні, не могли нічим йому зарадити. Є відомості про те, що в останні роки у композитора гостро зазвучала тема ошуканої, скривдженої святої України. Зрозуміло, що за тодішніх умов такі твори були приречені на смерть.

 

Мабуть, якийсь час Березовський сподівався на те, що академію в Україні все ж таки буде створено, та згодом запевнився у безпідставності цих сподівань. Стикаючись на кожному кроці з байдужістю та свавіллям урядовців, доведений трирічними митарствами до крайнього зубожіння, позбавлений можливості повернутися на Батьківщину, приголомшений знищенням Запорозької Січі, композитор тяжко захворів.

 

Украй поверховим є розповсюджене твердження про смугу якихось «невдач» Березовського у Петербурзі. Справа була зовсім не у «невдачах», а в тому, що геніального українського митця морально й фізично вбивали…

 

Чи правдива тодішня офіційна версія загибелі Березовського, за якою він 24 березня 1777 року «в пріпадкє іпохондріі пєрєрєзал сєбє горло», важко сказати. Дехто стверджує, що, згоряючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, він скоїв ту непоправну біду. Ходили чутки, що його вбили (занадто бо незручний такий спосіб самогубства). Дивне й те, як старанно замовчували ім’я цього славетного генія — здавалося б, гордості імперії — та всього, що пов’язане з ним (точнісінько так, як після скоєного злочину намагаються «викреслити» імена закатованих). I дуже схожий на правду переказ, за яким одразу ж по смерті великого композитора імператриця дала таємне розпорядження спалити всі знайдені в його вбогому помешканні твори, аби стерти ім’я творця зі сторінок історії. Збереглося єдине достеменне свідчення про те, що Максима Березовського не було на що поховати…

 

Йому не виповнилося 32-х років…

 

* * *

 

Ми просимо всіх християн, котрі читатимуть ці рядки, поминати раба Божого Максима у своїх особистих молитвах3. Один Господь відає, що діялося в його душі, в його серці у ті останні роки та дні. Чи він зберіг довіру до Господа в час випробування, яке Господь дає кожному по силі духу, по силі серця, чи зневірився? Святий мученик він чи переможений у духовній битві смертний грішник, за якого не дозволено навіть молитися в церкві? Можливо, він і не доніс свого хреста, утім, якщо кожен з нас візьме на себе хоча б часточку його тягаря, той хрест буде донесено. I хіба не Сам Господь схиляє нас до милості й молитви божественно прекрасними, істинно побожними, безсмертними піснеспівами Свого обранця?..

 

Олександр Білаш

 

Білаш Олександр Іванович (06.03.1931, с. Градизьк, Полтавщина — 06.05.2003, м. Київ). Український композитор жанрів класичної та популярної музики, народний артист УРСР і СРСР, Герой України (2001).

 

Білаш Олександр Іванович — відомий український композитор, який зробив великий вклад у розвиток української музики.

 

Олександр Іванович народився 6 березня 1931 року у селищі Градизьк, що на Полтавщині. Звідси почалася його нелегка дорога від юнака з глибинки до відомого маестро сьогодення. Він постійно підтримував зв’язкок з батьківщиною: був першим головою Полтавського земляцтва.

 

Здається неймовірним, але в Полтавське музичне училище Олександра не прийняли з убивчою характеристикою — «у абітурієнта немає слуху». Та це не зашкодило йому незабаром вступити в Житомирське музичне училище імені В. С.с. Косенка (1948–1952) по класу баяна, а пізніше в Київську Державну консерваторію імені П. І. Чайковського (по класу композиції у М. Вілінського). Своїм вчителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким товаришував усе життя.

 

Після спектаклю «Роман і Франческа», де виконувалася пісня «Впали роси на покоси», Олександр Іванович вперше відчув, що став популярним. Вона звучала на численні заявки по радіо. Фактично всі ресторанні ансамблі України включили її до свого репертуару, що в ті часи було справжнім визнанням. Сьогодні Білаш — визнаний авторитет, багато його творів здобули всенародну любов. Це насамперед пісні «Два кольори», «Ясени», «Треба йти до осені», «Сину, качки летять», «Я жил в такие времена», «Полин», «Эй вы, сани». А ще він автор опер «Гайдамаки» (за твором Т. Г. Шевченка), «Прапороносці», «Балада війни», ораторії «Вишневий вітер», оперети «Легенда про Київ», симфонічних творів, музики до спектаклів і кінофільмів.

 

З 1950 по 1961 рік працює викладачем теорії музики в Київському педагогічному інституті; В 1976–1994 роках Олександр Білаш очолює Союз композиторів України. За цей час маестро знайшов багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша небагатьом авторам-естрадникам вдалося стати членами Союзу, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно. Самого Олександра Івановича обминали неодноразово, й до Союзу він вступив лише через вісім років, уже будучи популярним. Для Білаша жаданим пропуском у коло обраних стало написання симфонії.

 

Незмінною музою Олександра Івановича була його дружина Лариса Остапенко, солістка Національної філармонії України. «Я щаслива людина, — говорив відомий композитор, — доля подарувала мені зустріч з Ларисою ще в консерваторії. Це любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею моїх пісень, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна та Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар я часто випробував на ній. Лариса для мене завжди найбільш строгий критик. Те, що наш будинок не тільки моя фортеця, а й джерело натхнення, — все завдяки дружині».

 

Сьогодні здається дивним, що одна з найвідоміших пісень композитора «Два кольори» одразу не пройшла художню раду. Якщо до музики не було претензій, то слова Дмитра Павличка викликали багато суперечок. «Нічого не везу додому, лиш горсточку старого полотна…» — герой що, з в’язниці повертається? — запитували опоненти. Вимагали замінити слово «журба», вважаючи, що воно викликає погані асоціації. Довго довелося переконувати чиновників, що ніякого таємного змісту і підступу в тексті немає. І пісня в результаті стала народною. Не випадково, коли сталася Чорнобильська трагедія, слухачі просили виконати саме цей твір, у якому переплелися любов, біль і надія.

 

До останніх днів життя Білаш продовжував писати вірші і музику. «Українська естрада переживає не кращі часи, теле- та радіоефір засмічений третьорядними творами, три акорди подаються як шлягери, безголосі співаки очолюють численні хіт-паради, немає особистостей, нових цікавих імен», — щиро переживав композитор. Він гордився, що його твори виконували такі майстри співу як Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Йосип Кобзон, Раїса Кириченко, Людмила Зикіна. Олександр Іванович вважав, що краще нехай його твори лежать у шухляді письмового столу, чекаючи свого часу, ніж лунатимуть з вуст безголосих «зірок». «Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів», — вважав маестро.

 

Олександр Білаш — лауреат премії імені М. Островського (1967). Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1975). Народний артист УРСР (1977). Народний артист СРСР (1990). Герой України (2001).

 

Олександр Іванович помер 6 травня 2003 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

 




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных