Анатолій Авдієвський

Авдієвський Анатолій Тимофійович (16.08.1933, с. Федварі, нині с. Підлісне, Кіровоградщина). Український хоровий диригент, композитор, педагог. Академік Академії педагогічних наук України. Дійсний член (академік) Академії мистецтв України. Директор, художній керівник і головний диригент заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

«Душу можна освітлити, збагатити, вберегти від якогось негаразду, від неприємного, злого, тільки завдяки вірі в Господа Бога та вірі в велику силу мистецтва.

Український народ має можливість пишатися, що він володар надзвичайного багатства — пісні… У народній пісні захована душа людська…

Наш народ — він оптиміст, і це зафіксовано в його пісенній творчості. Дуже багато ліричних пісень, пов’язаних з любов’ю до рідної Батьківщині, до своєї землі святої, до родини, батька, матері, до коханої… Я хотів би, щоб ця любов ніколи не зраджувала наш народ. І щоб у життія кожного з нас знайшлася можливість порадіти від спілкування з цими прекрасними творами, що поціновані не тільки нашим народом, а й усім світом».

Анатолій Авдієвський

Анатолій Авдієвський — митець з широким тематичним і жанровим діапазоном. Уміло використовує найкращі здобутки українського національного мистецтва, насамперед народний мелос.

У 1953 році закінчив диригентсько-хоровий відділ Одеського державного музичного училища; у 1958 році Одеську державну консерваторію імені А. Нежданової.

У 1951–1958 роках — учитель музики і співів, керівник хорових колективів міста Одеси. У 1958—1963 роках — засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок»; викладач хорового диригування Житомирського музичного училища.

У 1963–1966 роках — художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору.

А. Авдієвський — учень і послідовник українських хорових диригентів і музичних педагогів К. Пігрова, Д. Загрецького — у 1966 році прийняв естафету від Г. Верьовки: став директором, художнім керівником і головним диригентом його заслуженого академічного українського народного хору. Одразу виявив себе не тільки як гідний продовжувач справи видатного попередника, а й як талановитий, вдумливий, митець-інтерпретатор. Створив десятки концертних програм, провів понад 3000 концертів, побував на гастролях у багатьох країнах світу.

Пропагандист національної класичної хорової спадщини, А. Авдієвський уміло експериментує. У творчому доробку хормейстера-композитора майже 80 оригінальних авторських творів і обробок народних пісень та музично-хорових творів. Автор творів великої форми, сюїт, обробок українських народних пісень, а також російських, польських, чеських, іспанських, бразильських, корейських. Хормейстер опери «Цвіт папороті» та ораторії «Чорна елегія» Є. Станковича. Головний диригент-постановник Співочих полів України, зведених хорів, керівник Всеукраїнських семінарів керівників хорів, голова журі Всеукраїнських конкурсів імені М. Леонтовича. Авторські твори: «На ланах барвистих» (1958, слова Д. Луценка), «Ой на горі ясени» (1965, слова народні), «Привітальна-хороводна» (1965, слова М. Негоди), «Ода Києву» (1966), «Не громи в степах гудуть» (1968, слова Д. Луценка) тощо; обробки українських народних пісень: «Цвіте терен» (1958), «Ой там за лісочком» (1958), «На поточку прала» (1958), «Гандзя» (1961), «Чуєш, брате мій» (1965), «Діброва зелена» (1967), «Думи мої, думи» (1981, слова Т. Шевченка), пісень народів світу: «Вот мчится тройка почтовая» (1958, російська), «Край Омера вище Сараєво» (1965, хорватська), «Аріан» (1966, корейська), «Світанкова» (1967, мексиканська) тощо.

Свій творчий досвід майстер виклав у наукових працях, збірках українських народних пісень та пісень народів світу. Як педагог підготував сотні музично-педагогічних працівників. З його ініціативи та сподвижників на базі Музичного товариства утворено Всеукраїнську музичну спілку, в системі якої діють 12 всеукраїнських жанрово-галузевих асоціацій і 28 територіальних осередків.

Головний диригент і хормейстер А. Авдієвський брав участь в урочистих концертах, присвячених визначним подіям і датам; співорганізатор всеукраїнських хорових свят на співочих полях у містах Києві, Львові, Полтаві, Тернополі, Хмельницькому. Його творчість неодноразово відзначалася українською пресою та у засобах масової інформації зарубіжних країн світу, де гастролював уславлений колектив.

У 1972–1976 роках — викладач класу хорового диригування Київської державної консерваторії імені П. Чайковського. У 1973–1980 роках — старший викладач катедри академічного хорового співу і диригування Київського інституту культури. З 1980 року — викладач, з 1986 року — професор, завідуючий катедри методики музичного виховання, співів та хорового диригування Київського педагогічного інститут імені М. О. Горького (Український педагогічний університет Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). З 2003 року — директор Інституту мистецтв Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова.

Указом Президента України Леоніда Кучми № 839/2003 від 16 серпня 2003 року за визначні особисті заслуги перед Українською державою у відродженні національної культури, збереженні і розвитку народної пісенної спадщини, багатогранну творчу діяльність генеральному директору — художньому керівнику Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Г. Верьовки Анатолію Тимофійовичу Авдієвському присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Заслужений діяч мистецтв України (1967). Народний артист УРСР (1975). Народний артист СРСР (22.02.1983). Член-засновник Академії мистецтв України (АМУ, 12.1996). Академік АМУ (12.1996), академік Академії педагогічних наук України (АПНУ, Відділ педагогіки та психології вищої школи, 12.1995). Голова Всеукраїнської національної музичної спілки (з 1990); президент Національного музичного Комітету України Міжнародної музичної ради ЮНЕСКО (з 1995). Член Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка (09.1996-09.1999).

Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1968), Державної премії СРСР (1978). Нагороджений орденом Жовтневої революції (1986), орденом Трудового Червоного Прапора (1974), Почесними Грамоти Верховної Ради Української РСР, Білоруської РСР, Естонської РСР, Казахської РСР, Російської РФСР, Таджицької РСР, Узбецької РСР. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (15.08.2008, за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку національного музичного мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність та з нагоди 75-річчя від дня народження), Почесною грамотою Кабінету міністрів України (17.08.1998, за вагомий особистий внесок у розвиток національного музичного мистецтва, високу професійну майстерність).

«Наш народ мудрий, і такі ж його пісні. Багато з них мають вражаючу драматургію, глибоке філософське звучання. Це — не лише художня цінність, а й історія наша. Без розуміння і справжньої поваги до цього феномену наші патріотичні гасла нагадуватимуть у бурю склянці води».

А. Т. Авдієвський

Микола Гвоздь

Гвоздь Микола Петрович (09.05.1937, Дніпропетровськ — 27.05.2010, Київ). Український бандурист-віртуоз, диригент, аранжувальник, автор нотних збірників, народний артист України, громадський діяч, диригент Національної заслуженої капели бандуристів України (1977–2010).

Національна капела бандуристів під керівництвом п. М. Гвоздя — справжній національний СКАРБ, наша ГОРДІСТЬ і СЛАВА. Закликаю усіх купувати їхні записи, слухати вдома, давати дітям, сусідам, знайомим, ходити на їхні концерти. Хто раз почує Капелу — запам’ятає назавжди, це неможливо забути. В Україні є справжня музика, з якою не зрівняється нині жоден колектив і жоден виконавець, хоча по телебаченню Національної Капели і не почуєш (та це до пори до часу, скоро ситуація зміниться).

Ми вас любимо! Творчої вам наснаги і нових злетів, багато концертів і гастролей!

Слава Україні!

Микола Петрович Гвоздь — митець непересічної багатовекторної творчої діяльності, бандурист-віртуоз, диригент, аранжувальник, автор нотних збірників і громадський діяч — 33 роки (!) очолював Національну заслужену капелу бандуристів України.

Микола Петрович мріяв стати лікарем, але… із хобі, заняття для душі музика стала покликанням. Микола Гвоздь закінчив Дніпропетровське музичне училище, а потім — Київську консерваторію, де навчався у патріарха кобзарського мистецтва народного артиста Андрія Бобиря, керував великою самодіяльною капелою Політехнічного інституту, був другим диригентом Національної капели бандуристів та керівником студії при ній. Тобто коли у 1977 році він очолив колектив, то «до влади» прийшла людина з досвідом, якого не мав жоден з його попередників.

У Миколи Гвоздя була власна «концепція капели» — це мав бути високопрофесійний чоловічий хор у супроводі високопрофесійного оркестру бандуристів. І він домігся свого! Скільки на те пішло здоров’я та нервів, скільки годин важкої, копіткої роботи — то вже інша річ. Але нині кожен артист — це і володар чудового голосу, і грамотний співак, і добрий бандурист. А відтак капела досягла абсолютної гармонії могутніх чоловічих голосів із ніжним сріблястим звуком інструментів.

Микола Гвоздь доклав чимало зусиль до розширення творчих можливостей, репертуару капели бандуристів, її активного професійного зростання. Під його орудою колектив отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка, національний статус і право носити ім’я Георгія Майбороди.

На основі матеріалів:

Портал Культура

Хрещатик

Леопольд Ященко

Ященко Леопольд Іванович (02.06.1928, Київ). Український музикознавець, фольклорист, диригент, композитор. Кандидат мистецтвознавства (1961). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Засновник та керівник етнографічного хору «Гомін» (1969).

Першим у Києві хор Ященка заспівав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні, що відіграли свою роль у становленні незалежності України.

Читайте розмову Миколу Литвина з Леопольдом Ященком: Відроджуймо в собі себе

Микола Кагарлицький. Леопольдові Ященку сповнилося 70

Леопольда Івановича Ященко сьогодні добре знають і в столиці, і в далеких куточках України, і за кордоном. Його складна доля, непересічний талант композитора, любов до народної пісні і безмежна доброзичливість до людей вилилися в унікальне явище сучасної української культури — етнографічний хор «Гомін», або, як його частіше називають кияни, «хор Ященка». І для багатьох сьогодні Ященко вже невіддільний від «Гомону», повсякденними клопотами якого він живе ось уже понад тридцять років.

Ясна річ, так було не завжди. Було дитинство в Києві — поранене, бо дуже рано втратив матір; була німецька окупація і передчасна смерть батька; було багато нелегких доріг-стежок, по яких хлопцеві, а згодом юнакові довелося пройти разом з тіткою Галиною, батьковою сестрою, яка замінила йому всю родину. Але вроджений оптимізм, різнобічні обдарування і щаслива зірка допомагали долати труднощі. І сьогодні, згадуючи повоєнні роки, коли доводилося мандрувати по селах і за гірку людську копійку малювати з фотокарток портрети загиблих на війні, Леопольд Іванович каже, що саме ті мандрівки заронили в душу міського хлопця зчудування і любов до села з його правдивим життям, проникливими піснями і тією глибиною, яка незримо відчувалася за кожним виспіваним словом…

Вступивши після школи до політехнічного інституту, молодий Ященко продовжував шукати себе на мистецьких теренах: хотілося бути і співаком, і художником, і композитором… Два місяці навчався в художньо-промисловому училищі. Але вирішило його долю відвідання Київського музичного училища, куди талановитого хлопця зарахували серед навчального року — на факультет хорового диригування.

В училищі фахову дисципліну викладав Павло Муравський. Згодом, у консерваторії на історико-теоретичному факультеті Леопольдові Ященку поталанило вчитися ще й у таких відомих нині композиторів і педагогів, як Пилип Омелянович Козицький (історія музики і фольклористика), Онисія Яківна Шреєр-Ткаченко (фольклористика) і Лев Миколайович Ревуцький (композиція)…

«Перед вступом до консерваторії я вперше побував у фольклористичній експедиції, — згадує Леопольд Іванович. — Поїхати в село і послухати пісень — це було щастя, і коли я почув, що є такий Інститут фольклору та етнографії, то зразу зрозумів, що це — моє. І щоліта на канікулах виїжджали й записували…»

Ті мандрівки лишили по собі багато спогадів. Без магнітофонів, без жодної техніки — тільки з блокнотом і олівцем у руках доводилося записувати шедеври народного генія. А пісня ж у селі на вигоні ллється вільно і зовсім не хоче зважати на «книжника», якому треба встигнути відчути й зафіксувати на нотному папері всі її звороти і нюанси, що часто-густо не підпорядковуються жодним музичним канонам…

І незабутніми були враження від людей. «Отак сів одного разу під тином — перепочити і з’їсти окраєць хліба — а з хати вийшла дівчина, і глечик молока виносить. Вип’єш, каже, то поставиш у сінях, — і пішла на роботу… Хто я їм? Чужий, незнайомий хлопець. Хата незамкнена, і бідність така у ній, але чисто. А те молоко, може, було єдине, що вони мали…»

З 1951 року Інститут вже мав на озброєнні два магнітофони «Дніпро». У вантажну машину з фургоном ставили величезний пристрій, і так їздили в Карпати, на Полтавщину, на Буковину… «От лише на Буковині було дві експедиції — і вже товстий збірник таких оригінальних пісень! Цю ж роботу отак би й продовжувати систематично — і по Полтавщині, і по Чернігівщині, і по всіх регіонах… Тоді там яке багатоголосся було — багатюще! А до того часу опубліковані записи були переважно одноголосні…»

З теплом і вдячністю говорить сьогодні Ященко про музикознавця Миколу Максимовича Гордійчука, який був його керівником в аспірантурі; про завідуючого відділом Валер’яна Даниловича Довженка — він, хоч і не був фольклористом, спрямовував роботу в належне річище: поруч із видаванням обов’язкових збірників штучного «радянського» фольклору, збирали й справжні пісні…

Від колег Леопольда Івановича довелося колись почути таку історію.

…Десь у п’ятдесяті роки виїздила з Києва експедиція, у складі якої був і Ященко. Експедиція та мала на меті насамперед збирання радянських пісень і частівок. Збирали їх по районних будинках культури та клубах, де були свої самодіяльні «творці». На записування справжніх пісень часу залишалося небагато: переїздили з села в село щодня. І трудова дисципліна диктувала: ні кроку від гурту, всі їдуть і працюють разом.

Приїхали в село, записали там, що треба, туди-сюди — а Ященка немає! Де він? Знайти! Догнать!..

Знайшли. У перших сутінках надвечір’я гурт людей, що повернулися з важкої роботи, відпочивав душею у розлогій пісні. А поміж ними — й він, щось швидко черкає у блокноті.

«Товаришу Ященко! Це грубе порушення дисципліни! Негайно до машини — час їхати далі!»

Запахло смаленим… І озирнулося від гурту кілька чоловік, з-під брів глянули на столичних гостей: «Їдьте собі з Богом, не мішайте співать! А він — наш, він буде з нами…»

Приїздив до Києва з оберемками справжніх пісень. Деякі з них нині звучать у «Гомоні»…

І було так не раз…

Чимало народних пісень потрапило до репертуару столичних та інших колективів із Ященкових експедицій. Шанувальники знаменитого хору імені Г. Верьовки добре пам’ятають такі перлини, як «Та й петрівняя зозуленько», «Кругом Мариноньки», «Ой при лужку, при лужку», «Ой не пугай, пугаченьку», «Раз над’їхав козак з міста»… Черкаський народний хор виспівав «Ой я, молода, на базар ходила», «На городі буркун ягідок не родить»… Звучать по радіо у різному виконанні пісні «Ішло дівча лучками», «Ой мала я у коморі просо», «Глибока кирниця», романс «Нічко цікавая»… Деякі з них стали загальновідомими.

Ященко-фольклорист подавав — і виправдовував! — великі надії. Його кандидатська дисертація «Українське народне багатоголосся», надрукована у 1962 році, стала важливим посібником для музикознавців-фольклористів. Впорядковані ним збірники «Українські народні романси» (1961) та «Буковинські народні пісні» (1963) досьогодні є вагомими й актуальними не лише для науковців, але й для широкого кола шанувальників народної пісні. Були вже видані біографічні розвідки про Порфирія Демуцького та Григорія Верьовку, а остання його книжка, добряче порізана цензорами, вийшла вже у 1970 році — «Державна заслужена капела бандуристів УРСР».

Це все було тільки початком великої роботи з узагальнення побаченого й почутого по Україні про життя народної пісні, історію і розвиток народної пісенної традиції. І безмежно шкода, що репресії початку сімдесятих урвали цю унікальну наукову роботу. Вони ж — репресії — не дали змоги Ященкові закінчити легку й поетичну книжку для дітей, заплановану до видання у «Веселці»…

Про репресії, які впали на родину Ященків після того, як Леопольд Іванович, а разом з ним і його дружина, відомий етнограф Лідія Григорівна Орел, 16 квітня 1968 року підписали листа проти закритих судів над політв’язнями, писалося вже не раз. Були й обшуки, й арешти… У долі цієї родини, як у краплині води, відбилися сотні й тисячі тернистих доріг української інтеліґенції; і тільки дивом, з Божої ласки їм вдалося уникнути таборів і заслання. Цю страшну і справді детективну сторінку їхнього життя, з якої, власне, й почалася історія «Гомону», гарно дослідив журналіст-гомінчанин Валерій Ясиновський (журнал «Дніпро», 1991 р., № 6).

Серед тих, хто позбувся роботи після підписання листа-протесту, був і Леопольд Іванович. І треба було шукати іншої, щоб забезпечувати свою численну родину — вже ж бо мали двох синів, а з ними мешкали й мати Лідії Григорівни, і його рідна тітка Галина…

Ходив по підробітках, часом під чужим прізвищем; зрештою опинився в камері попереднього ув’язнення — «за тунеядство»… Там його знайшла дружина і домоглася побачення. «Ситуація була для мене, сказати б, доволі нестандартна, і роїлися в голові різні образи музичні. То я й спитав тоді у жінки: чи принесла мені нотного паперу?..»

Згодом Лідія Григорівна поскаржилася комусь із знайомих, і ця історія стала широко відомою. Її розповідали вже як анекдот. «Ну, ясна річ, переживав, — виправдовується сьогодні Леопольд Іванович, — і страшно було, але ж ті переживання треба було у щось втілити! У мене такий підхід до цього — утилітарний…»

Хтозна-чим би те закінчилося, але допомогли добрі люди — Георгій Майборода, який був на той час головою Спілки композиторів, Михайло Кречко… І домоглися, щоб колегу звільнили з-під арешту.

Але й поміж грозовими хмарами Ященкові знову засяяло сонце. На початку 1969 року знаний у Києві скульптор, художник і збирач народного мистецтва Іван Макарович Гончар підказав цікаве й нелегке завдання: спробувати відродити народні календарні звичаї на терені великого міста.

Відтоді й «загомоніли» Дніпрові схили: створений зусиллями репресованого композитора хор збирався на співи просто неба. Це були друзі, однодумці, випадкові знайомі — просто собі кияни, різні за віком, професією, вподобаннями. Проте у ті часи їх об’єднувала не лише пісня — прийшовши на співи, кожен тим самим приміряв на себе небезпечний ярлик «націоналіста»…

Незважаючи на пильний нагляд спецслужб, хор, що прибрав назву «Гомін», співав майже виключно українські народні пісні, вперто обминаючи увагою «радянський фольклор» та пісні про партію, без яких не міг існувати жоден легальний співочий колектив.

То були часи брежнєвського застою, боротьба з інакодумцями набирала обертів. Співати в «Гомоні» стало небезпечно — за це звільняли з роботи, позбавляли можливості вчитися. Протистояння ставало тим гострішим, чим більше «Гомін» виходив на люди. Весняні хороводи за участю всіх охочих, незапланований пісенний супровід першотравневих демонстрацій, масові співи біля пам’ятника Шевченкові 22 травня, свято Купала і навіть щедрування біля міської новорічної ялинки супроводжувалися інцидентами з міліцією та переслідуваннями.

Непідвладний офіційним структурам «Гомін» проіснував лише до 1971 року, коли його ліквідували як націоналістичний, а його керівника остаточно позбавили права працювати за фахом, виключивши зі Спілки композиторів. Попереду в Ященка було тринадцять років поневірянь по тимчасових підробітках, а народні звичаї та свята у столиці, як і раніше, замовчувалися та підмінювалися штучними сурогатами.

Здавалося б, усе скінчилося: винних покарано, пісенну стихію впокорено. Але «Гомін», хоч і затих, не пішов у небуття: як тільки повіяло перебудовою, він знову відродився. І на чолі його знову стояв той дивний чоловік з незвичним ім’ям — Леопольд Ященко.

Спершу співали стихійно, на алеях Гідропарку, далі — у холодну пору року — в «червоному кутку» одного з ЖЕКів. А з 1985 року хор офіційно приписаний до Будинку культури Київметробуду; згодом колектив поновив свою назву «Гомін».

Частина учасників хору «першого скликання» прийшли до відродженого «Гомону» й лишаються з ним досьогодні. Тих, хто разом з Ященком знову починав піднімати справу відродження народних звичаїв у Києві, об’єднувала могутня хвиля патріотичного піднесення, що охопила Україну наприкінці 80-х — на початку 90-х років. Першим у Києві хор заспівав «Ще не вмерла Україна», «Боже Великий, Єдиний», «Ой у лузі червона калина» та інші патріотичні пісні, що відіграли свою роль у становленні незалежності України.

Але основним завданням «Гомону» було і є збереження традицій масового співу, що губляться нині серед музико-технічних засобів. Наші співучі, обдаровані люди з творців пісенної та музичної культури перетворюються на її пасивних споживачів. Середовище «Гомону» –— одна з форм протидії паралізуючому впливу мистецького сервісу; тому Леопольд Іванович постійно дбає про розширення співочого кола і щедро ділиться репертуаром з іншими колективами — пісні на те й пісні, щоб люди їх співали!

А репертуар у «Гомону» справді чималий — окрім загальновідомих, понад чотириста пісень з різних куточків України. Більшість їх записані керівником, деякі принесені до хору самими учасниками. «Гомін» виконує також пісні Л. Ященка та інших авторів, які розлітаються по світу і скрізь знаходять вдячного слухача. 1989 р. керівника «Гомону» поновлено у Спілці композиторів.

Бо чи ж дивно, що ця могутня пісенна стихія навіювала Ященку-композиторові самобутні, яскраві твори! Фортепіанні обробки народних пісень для солістів, які охоче виконували Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко, Вікторія Лук’янець… Хорові авторські пісні з неповторним народним колоритом. Колядки та щедрівки, що їх від 1960-х років переспівують київські колективи. Глибокі, настроєві романси… Шанувальники «Гомону» добре знають «Золотистий туман» і «Київське танго». Ще від початку 90-х поміж людьми широко розлетілася пісня «Збираймо воєдино усю свою родину»… Останніми роками композитор частіше звертається до жанру хорової, масової пісні, до творів громадсько-патріотичного звучання.

Після проголошення Незалежності України «Гомін» співає і на багатолюдних майданах, і у військових частинах, і на великій сцені. Діяльність хору та його керівника завжди має відгук серед громадськості, тому й не могла лишитися непоміченою: Л. Ященко в 1993 році став Лауреатом Державної премії ім. Т. Шевченка.

2 червня 1997 року в Києві зареєстровано нове громадське об’єднання: Клуб шанувальників народної пісні «Гомін». У його складі під керівництвом Леопольда Івановича працюють: хор «Гомін», академічний ансамбль «Криниця» (при Будинку вчених), чоловічий гурт «Козаки» та гурт музик — родина Вербовецьких. Окремою формою роботи є недільні співи з вільним відвідуванням, на яких всі охочі можуть поповнити свій репертуар легкими й доступними народними піснями, підучитися співати. Часто відвідувачі недільних співів згодом стають «гомінчанами»…

І від перших днів свого існування «Гомін» не вміщався в усталені межі поняття «хорового колективу». Тут не було стабільного складу учасників, ані затвердженого репертуару; тут не йшлося про дисципліну і примусове відвідування, сюди можна було вільно прийти — і вільно піти звідси.

Важко уявити, скільки людей пройшло «школу Ященка» — більше тисячі! І з безмежним терпінням і доброзичливістю Леопольд Іванович сьогодні, як і десять, і тридцять років тому, навчає людей співати, часом від самих азів — у дорослому віці; несе людям нові — незаслужено забуті — пісні. Вчить нас «тягнути», куди треба, тримати свій голос самостійно, слухати сусіда. Бо ще ж дорогою будемо співати — там буде чути кожного…

Співочі гурти «за напрямками» — це ті гомінчани, які їдуть з репетиції. Хтось на Оболонь, хтось на Нивки, хтось — на Теремки. І де двоє чи троє зібралося, там і пісня серед нас… І люди — підходять, запитують, а потім приходять на репетиції й концерти.

Поміж гомінчанами часто можна почути: «Прийшла оце — і втоми як не було!» «Якби не співав, то досі б пропав!» «Сюди йдеш, як до церкви…» І для багатьох із нас, міських людей, саме Леопольд Іванович уособлює ту могутню пісенну стихію, яка тисячоліттями живила наш народ. І так ніби зовсім легко, за одним порухом його руки пісня оживає, огортає нас і підноситься десь туди, у небо…

Таким «Гомін» був завжди — таким лишається й досі. Він є, на думку фахівців, «явищем», «середовищем», але не «колективом» у звичному розумінні цього слова — і насамперед тому, що метою його є передовсім підтримувати і зберігати у столиці традицію народного гуртового співу, яка сьогодні на очах занепадає. А сценічно-професійні тонкощі… Ну, що ж, — колективів, які співають для людей, у нас є багато. А «Гомін», який прагне співати разом з людьми — один? Чи, може, ні?..

Вперто й послідовно шукає сьогодні Ященко однодумців. Пісня на сцені ще житиме. А в побуті? Вдома? При застіллі? У гурті?.. Вона ж має творитися й жити саме тут — не біля нас, а поміж нами!..

У це вкладає Леопольд Іванович своє життя, на це працював і продовжує працювати, незважаючи на жодні обставини: Україна має зберегти свою пісню, має жити з нею — і продовжить Бог її вік.

І часто-густо на велелюдному майдані — під час мітингу чи опісля нього — сивий чоловік з сопілкою в руці, стоячи перед стіною барвисто вбраного «Гомону», нагадує нам усім — і голос його підсилюють мікрофони: «Співаймо разом!..»

Отож сьогодні — многії літа! Многії літа Подвижнику і Вчителю!

І… люди добрі! Співаймо разом!

Катерина Міщенко, сайт Етнографічного хору «Гомін»

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: