Григорій Трохимович Китастий

Китастий Григорій Трохимович (17.01.1907, Кобеляки, Полтавщина — 06.04.1984, Баунд-Брук, Нью-Джерсі, США). Герой України, композитор, диригент, бандурист, мистецтвознавець. Перший і довгорічний керівник Капели бандуристів імені Т. Шевченка, створеної в Києві під час Другої світової війни (тепер — у Детройті, США).

Митці такого масштабу, як Григорій Китастий, приходять одиницями на століття.

Віктор Китастий

Народився Григорій Трохимович Китастий 17 січня 1907 року в місті Кобеляки на Полтавщині у селянській співучій родині, що вела свій родовід з «козацького стану». Ще з молодих років він цікавився мистецтвом і був учасником різних гуртків: музичного, драматичного та співочого.

На двадцятому році життя Г. Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму на вокально-хоровий відділ. Нелегко було вчитися і заробляти собі на хліб. У своїй «Автобіографії» він з вдячністю згадує директора технікуму, керівника Полтавської хорової капелі Федора Попадича, котрий, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався й про поліпшення умов його життя.

У 1930 році по закінченні музичного технікуму Г. Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчаючись на дириґентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодівав технікою гри на скрипці і корнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на хормейстерському факультеті, у 1933 році Г. Китастий за порадою теоретика Г. Любомирського переходить на композиторський факультет.

Під час навчання Г. Китастий доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капелі, з якою спочатку час від часу виступав у концертах, а пізніше, у 1934 році, став дійсним її членом. У 1935 році Полтавська і Київська Капелі об’єдналися в одну — державну Зразкову Капелю бандуристів України. В ній Г. Китастий спершу був концертмейстером, а пізніше — заступником мистецького керівника.

З початком Другої світової війни Капелю не включили до списку художніх колективів, які підлягали негайній евакуації, натомість вона була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших — на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.

З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову Капелю, давши їй ім’я Тараса Шевченка. Після довгого чекання на початку 1942 року німецька влада дозволила двотижневі гастролі Капелі по селах Київщини. Концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною Капеля виїхала у концертну подорож по Волині і Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва і невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Райху. Два місяці артисти провели у таборі остарбайтерів (робітників зі сходу) Шупен 43 в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрієві Лицеву, Капелю вдалося вирвати з табору. Наприкінці листопаду надійшло повідомлення з Берліну про переведення колективу на концертну роботу. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, капеляни постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, доводилося виступати і перед інтернаціональними аудиторіями. І скрізь їх виступи проходили з тріумфом.

У 1943–1944 роках Капеля дев’ять місяців перебувала на гастролях в Галичині. Спершу зупинилася у Львові, а пізніше, в 1944 році, переїхала до маленького гірського міста Турка, що було розташоване поблизу залізниці Львів-Ужгород. Там капеляни зустріли поета Івана Багряного. Г. Китастий подружив з ним, і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного (1963 р.). В Турці поет написав кілька патріотичних бойових віршів, які окрилив Г. Китастий. Вони одразу увійшли до репертуару Капелі, з яким вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української Повстанської Армії (УПА).

Після закінчення війни музиканти Капелі опинилися в таборі переміщених осіб. Г. Китастий невтомно працював над концертними програмами Капелі, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах ДП у Західній Европі. Г. Китастий жив у Детройті, пізніше короткий час у Каліфорнії, в 1964 році переїхав до Чікаґо, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ).

Наприкінці 1967 року він переїхав до Клівленду і звідти автомобілем їздив у Детройт на проби (репетиції) Капелі Бандуристів. Інтереси митця не обмежувалися мистецтвом. Він був активним у суспільному та політичному житті української громади в діаспорі, з задоволенням грав у шахи. На честь 70-річчя Григорія Китастого осередок Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), членом якої він був, привітав його виданням «Збірника на пошану Григорія Китастого». Книга вийшла у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного й містить розвідки, статті, рецензії, спогади, а також вірші, присвячені ювілярові, та деякі його твори.

У 1984 році Григорій Китастий, завжди повний енергії й життя, несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер від раку. Похований він на українському православному кладовищі, побіч церкви-пам’ятника в Баунд-Бруці, в штаті Нью-Джерзі (США). Збірник «Вставай, народе!» — це перша в Україні публікація творів Григорія Китастого, написаних у різні роки.

Джерело: Knyha.com

* * *

Указом Президента України Віктора Ющенко № 1077/2008 від 25 листопада 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Трохимовичу Китастому посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

* * *

З-під пера і струн Григорія Китастого залунали: «Марш УПА», «Вставай, народе!», «Марш Україна» («Пісня про Тютюнника»), гімн української молоді «Вперед, сини народу», марші молоді «Нема тієї сили, щоб весну спинила», «Ми об’їхали землю навколо» (всі — на слова І. Багряного), марші «Наші будні — розгорнена книга», «Карпатські січовики» (на слова Яра-Славутича). Написав численні твори й обробки українських народних пісень для чоловічого хору в супроводі бандур, твори для мішаного хору і солоспіву з фортепіано: «Нас ждуть», «Гомоніла Україна», «Поема про Запорозьку Січ», «Грай, кобзарю», «За волю Вітчизни», «Пісня про Америку», «Задніпрянка», «Дума про Кемптен», «Ти слухаєш, Дніпре?», «Богданова слава», «Любисток», «Колискова», «Дума про Петлюру», «Дума про Сагайдачного», «Нагадай, бандуро», «Ой, літа орел», «Гомін українських степів».

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.

Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 201–202

Олександр Кошиць

Олександр Кошиць — учитель гімназії та диригент славного українського хору в Ставрополі. 1903–1904 роки

Кошиць Олександр Антонович (30.08.1875, с. Ромашки, Київщина — 21.09.1944, Вінніпег, Канада). Геніальний український хоровий диригент, видатний композитор, науковець, музикознавець, кандидат богослов’я, один з фундаторів української професійної музичної школи.

Народився на Київщині (у селі Ромашках Миронівського району). У 1901 закінчив Київську духовну академію, у 1910 — Музично-драматичну школу М. Лисенка, в якій з 1904 року викладав. З 1909 — керівник хору Київського університету, з 1913 — хору Вищих жіночих курсів і викладач Київської консерваторії, у 1912–1916 — диригент Театру М. Садовського, 1916–1917 — хормейстер і диригент Київської опери. У 1919 — один із засновників і керівник Української республіканської капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, того ж року виїхав на гастролі за кордон… і вже не зміг вернутися.

Нащадки родини, які залишилися жити в СРСР, зазнали тяжких переслідувань і репресій. Вони змушені були змінити прізвище.

Цікаві статті:

Лідія Корсун, Чи знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць?

Мстислав Юрченко, Олександр Кошиць

Роман Коваль, Олександр Кошиць і Кубань

Читайте статті Олександра Кошиця:

«Моя коротка біографія»

«Малюночки з російської історії»

Олександр Кошиць і його хор як вісник світової слави української пісні

Михайло Головащенко

Ім’я Олександра Кошиця (1875–1944) — великого українського хорового диригента, визначного композитора і вченого-етнографа, талановитого педагога — десятки років було в Україні під суворою забороною. Якщо деякі неперевершені обробки українських народних пісень і виконувалися, то ім’я їх автора не називалося. Його ж власні пречудові світські та духовні твори не звучали взагалі.

Олександра Кошиця компартійні бонзи вважали українським буржуазним націоналістом, зрадником, ворогом народу, як і тисячі інших патріотів, які волею долі опинилися за межами імперії. І ці їхні безглузді ярлики, цю «думку» систематично й послідовно втовкмачували у свідомість українського народу. Цим самим збіднювалася наша культура, зводилася до розряду другорядної, меншовартісної.

Нині, коли Україна здобула незалежність, до неї поступово повертаються імена десятків, сотень славних синів і дочок нашого народу, їхній музичний, літературний, образотворчий і науково-технічний доробок. Такий час настав і для імені славетного Олександра Кошиця та його творів. Останнім часом завдяки фінансовій підтримці українських організацій Канади і нашим старанням у Києві перевидано його «Спогади», щоденник «З піснею через світ» і невеличку, але дуже цікаву книжечку «Слово про українську пісню й музику». Гадаю, що згодом будуть надруковані і його світські та духовні твори, численні, до того ж, пречудові обробки народних пісень. Буде перевезено на Батьківщину, до Києва, і його прах, адже так заповідав великий Маестро.

Народився Олександр Антонович Кошиць (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 30 серпня (ст. ст.) 1875 року в селі Ромашках Канівського повіту на Черкащині. В краю, який дав світові великого Тараса Шевченка і славного Івана Нечуя-Левицького. Батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію, в село Тарасівку Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою — батьківщиною Великого Кобзаря, з родичами якого він приятелював. Отже, Тарасівка є фактично батьківщиною Олександра Кошиця, бо з нею він пов’язаний і життям, і душею, і спогадами.

1884 року Олександр Кошиць вступає до Богуславської бурси, де «почав тихенько компонувати». А 1890 року переходить до Київської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Навчаючись у Київській духовній академії, куди згодом вступив, Олександр Кошиць очолив студентський хор, з яким «почав працювати над улюбленим Веделем». Після довгих років суворої заборони його музики Синодом Кошиць відновив майже всі хорові концерти Артема Веделя.

Одержавши диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія, він не захотів бути священиком, тобто наважився змінити сімейні традиції і пішов працювати в «акцизі», на цукроварню, а також деякий час вчителював. Але це тривало недовго, Олександр Кошиць їде до Ставрополя (1902), де працює спершу вчителем Духовної жіночої гімназії, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Там же, у Ставрополі, Кубанський Статистичний Комітет запропонував йому (за рекомендацією Миколи Лисенка) здійснити поїздку по станицях Кубані з метою записати якомога більше народних пісень, які ще збереглися в пам’яті козаків — нащадків славних запорожців та місцевих жителів. За три роки (працював він тільки влітку, під час канікул) Кошиць записав їх дуже багато, з яких відібрав (як читаємо в його заяві Начальникові Кубанської Області і Наказному Атаманові Кубанського козацького війська) 400 чорноморських і лінейських пісень, упорядкував 8 солідних зошитів по 50 пісень у кожному, і передав їх згаданому Статистичному Комітетові. Ця його робота дещо пізніше була удостоєна Золотої медалі на Етнографічній і господарській виставці Кубані. На превеликий жаль, всі ці зошити після її закриття безслідно зникли. Лише невеличку частину пісень Кошицю вдалося поновити за чернетками. Власне, цей зошит я виявив у його архіві в Вінніпезі, а другий — розшукав на Кубані Іван Варавва.

У 1904 році Олександр Кошиць повертається до Києва, де працює спершу в Учительській семінарії, Другій жіночій та Першій комерційній школах. Відчуваючи великий потяг до музики, зокрема до композиції, Олександр Кошиць переходить на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка і веде клас хорового співу. Одночасно навчається в класі композиції професора Любомирського. Згодом він очолює (як директор і диригент) Товариство «Боян», засноване Миколою Лисенком. З 1909 року Кошиць керує Хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну, виступав і в Москві. Це був один з найкращих, як сам пише, хорів, якими свого часу Кошиць керував, живучи в Україні.

1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше і в консерваторії. Через рік Микола Садовський запросив Олександра Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, а також ставить кілька оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Казка старого млина» С. Черкасенка та ін. В 1916 році Олександра Кошиця запрошує Київська опера, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а Кошиця призначено його головою.

Незабаром після проголошення Української Народної Республіки голова Директорії і Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра знайшов один з найкращих шляхів презентації своєї молодої країни світові. Як людина високоосвічена, він прекрасно розумів невідворотний вплив високого, справжнього мистецтва на будь-яку аудиторію. А Україна якраз мала чим пишатися у цій царині. 1 січня 1919 року Симон Петлюра запросив до себе Олександра Кошиця та Кирила Стеценка і запропонував створити хорову капелу, підготувати з нею добірну програму і, не гаючи часу, виїхати у велике гастрольне турне по світу.

Виступи капели (вона називалася Українською Республіканською) під орудою Олександра Кошиця по країнах Європи, а потім Північної та Південної Америки були справді тріумфальними. Немов яскравим потужним прожектором він освітлював незнання, необізнаність, що панували (і, на превеликий жаль, панують ще й досі!) в умах навіть інтелектуалів, не кажучи вже про так званих простих людей, стосовно існування України як держави та її свободолюбного, працьовитого і талановитого, співучого народу. Змусив світ не тільки згадати (точніше — дізнатися!), а й всерйоз заговорити про нашу віками гноблену Вітчизну.

Олександр Кошиць, мов біблійний пророк, віщав народам світу про те, що є на земній кулі держава Українська Народна Республіка (а не колонія Росії), є українська нація, і вона не вигадка, як це безнастанно твердили та й нині іноді твердять (!) наші вороги — російські шовіністи і всілякі невігласи, є великий український народ (а не малороси чи хохли!), який героїчно витримав усілякі переселення, нищення, штучні голодомори, розстріли і заслання до Сибіру, на Соловки та ГУЛАГи, і не лише витримав, а й вижив, зберіг свою прадавню і славну історію, багатющі традиції та високу, своєрідну музичну культуру, яка не тільки не поступається культурі інших народів, а навпаки, порівняно з ними часто глибша, змістовніша і багатша.

І представники різних націй та народностей, слухаючи спів Української Республіканської Капели з Кошицем на чолі, поступово переходили від захоплення до зацікавленості, а відтак — до глибокого усвідомлення окремішності нашого народу, України як держави та її значущості і величі. Завдяки Кошицю для народів світу це ставало незаперечним фактом, очевидною реальністю. І зробив це виключно за допомогою української пісні-перлини, завдяки неперевершеному її виконанню і вмінню створювати навдивовижу глибокі, правдиві, неповторні образи! Численні слухачі обох континентів, навіть не розуміючи нашої мови, відразу поринали в українську музичну стихію, захоплюючись її красою та багатством. Безмежно вражені почутим і побаченим (йдеться і про вишукані національні строї співаків) вони повторювали: «Так ось вони які, українці! Так ось які їхні чарівні пісні-самоцвіти! Ось вона яка, їхня Україна!» Саме в такий спосіб народи світу відкрили для себе Україну, ще вчорашню терра інкогніта.

На жаль, доля недовго усміхалася молодій Українській державі: її задушила червона більшовицька орда. Олександр Кошиць зі своїми співаками-побратимами змушені були стати політичними емігрантами. Ніхто з них не бажав добровільно повертатися в імперське рабство, на Батьківщину, яка стала колонією совєтської Росії.

Опинившись за океаном, в Америці (частина співаків зосталася в Європі), багато з них у пошуках засобів до існування змушені були перекваліфікуватися. Але і там продовжували співати в аматорських хорах, а дехто навіть і керував такими — з мистецтвом не розлучалися.

Олександр Кошиць, оселившись у США неподалік від Нью-Йорка, керує хором (аматорським, звичайно ж), а також принагідно диригує так званою «Сімкою» (сім українських церковних хорів з околиць Нью-Йорка), пише хорові твори, обробки українських (і не тільки!) народних пісень.

Сталося так, що ні українська громада США, ні державні чиновники не змогли належно оцінити геній Олександра Кошиця і відповідно використати його величезний талант і багатющий досвід, який, поза сумнівом, значно збагатив би музичну культуру Америки. Безперечно, завадила цьому страшна економічна криза, яку переживали США. Судячи з листування, ця неувага і байдужість до його великих можливостей і щирого бажання працювати дуже гнітила й тривожила великого Маестро.

1941 року один з відомих керівників Осередку Української Культури й Освіти в Канаді, доктор мистецтвознавства Павло Маценко запросив Олександра Кошиця до Вінніпега вести клас хорового диригування і читати лекції з теорії та історії музики на новостворених ним диригентсько-вчительських курсах, аби готувати керівників хорів для українських громад у різних провінціях, а навіть країнах. Робота захопила його, і він поринув у неї з головою…

Заслуги Олександра Кошиця перед Україною і українським, а зрештою, й перед світовим музичним мистецтвом воістину грандіозні й вимагають окремого розгляду. «Писати про Олександра Кошиця, — читаємо в одній з рецензій, — все одно, що грати мелодію на найвищих нотах, що їх можна видобути з найдосконалішого музичного інструмента. Це вимагає постійного вживання найвищих похвал і найвишуканіших епітетів». Тож, щоб бути об’єктивними і найбільш достовірними, звернімося до друкованих джерел, до думок і оцінок найвимогливіших критиків світу.

«Визнаю своє безсилля висловити ті почуття, що я пережив під час цих двох концертів, які були для мене годинами найчистішої насолоди. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти, забуваєш мізерний зал і уявляєш собі, що ти у якомусь храмі, де відбувається священний ритуал вічної Краси»

Жорж П’єрфіт. «Depeshe», 21 листопада 1919 року (Тулуза, Франція).

«Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу»

«Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція).

«Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник»

«B. Z. Am Mittag», 7 квітня 1921 року (Берлін).

«Мені бракує слів, щоб передати враження і емоції, викликані концертом Українського Національного хору. Першою ж піснею аудиторія була зворушена до глибини душі. В очах багатьох блищали сльози, а коли завмерла остання нота, то всі ніби пробудилися після чарівного сну. Аплодували, доки не опухли руки, не втомилися ноги бити об підлогу…»

«Тimes Herald», 5 грудня 1922 року (Даллас, США).

«Коли я йшов на цей концерт, настрій мав песимістичний. Мені доводилося чути хори світової слави, як от хоча б Сікстинської Капели, Пречистої Діви в Лоретто в Італії, та Люрду у Франції — хори, визнані усім світом. І гадалося мені, що ніколи не зможу почути чогось більш досконалого. Проте з великим задоволенням і вдячністю з перших номерів програми переконався, що стою перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним! Я ніскільки не перебільшую, вживаючи цих характеристик, — це все чистісінька правда. Ніхто не міг навіть уявити собі, що людські голоси здатні зробити таке пречудове враження звучання симфонічного оркестру. Додам до цього — оркестру бездоганного! Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що звучали напрочуд чисто й чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс або Донаті. Пречудовий спів цього хору, в порівнянні із згаданими вище, полягає в тому, що ті перші роблять монотонне враження, тим часом як Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворює все багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб описати правдиво враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова»

«El Herald», 22 грудня 1922 року (Мексика).

«Ми знаємо хори: кожний з нас чув той чи інший співочий колектив, однак напевно ніхто й ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до Українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості. Ніколи не могли навіть додуматись, що самими тільки голосами можна створити такі блискучі музичні ефекти, такі гармонійні й делікатні, ніколи не думали, що можна так ніжно і тонко маніпулювати людськими голосами та що з окремих комбінацій звуків можна досягти таких вражаючих і чудових результатів»

«El Dictamen», 12 січня 1923 року (Веракруз, Мексика).

«…Ми були просто приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Невимовне замилування охопило наші душі, які ніби купалися в кришталевих джерелах непорочно чистої слов’янської творчості. Ми були сповнені гордості за те, що слов’яни мають чим похвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російський Великий театр і Український національний хор відкрили Америці велику скарбницю слов’янської культури. Але Український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, насамперед тому, що репрезентує хорове мистецтво, в якому українців визнано найвищими, а по-друге — що знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не тільки може рівнятись, але, без сумніву, перевищує найкращі народні витвори Заходу! Послухавши Український хор, переконуєшся в правдивості твердження одного критика, що „слов’яни перевищують у музиці італійців!“, що стосується народних мелодій — вони, без сумніву, перевищують. Український національний хор один з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його Батьківщиною — Україною»

«The American Srbobran» (без дати; сербська газета, Пітсбурґ, США).

Тут слід сказати, що таких рецензій, зібраних і виданих свого часу в Парижі (1929 р.) окремою книжкою — понад 350. А скільки їх розкидано на шпальтах світової періодичної преси, ніхто не знає.

Нагадаємо також, що Нью-Йоркська фірма «Вітмарк і син» сорок дві українські народні пісні в обробці Олександра Кошиця видала з англійським текстом, і вони розійшлися мільйонами примірників. Ці пісні, як і численні виступи Українського національного хору (так почав називатися цей чудовий колектив після розпаду Української республіканської капели), зробили величезний вплив на розвиток хорового мистецтва США і, зокрема, змусили американців звернути особливу увагу на розвиток акапельного співу, якого раніше там не існувало.

…Коли Україна конала в муках, наша велика чарівниця пісня, пісня благовісниця на повний голос лунала над світом у виконанні Української республіканської капели, а пізніше — Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця і несла людям радість пізнання нового, невідомого для них хорового мистецтва та його геніального творця — українського народу, а відтак і самої новонародженої держави України, існування якої сотні років було покрите мороком невідомості.

Як бачимо, Олександр Кошиць прийшов у мистецтво з високою місією власного буття на землі — робити світ і людей не тільки кращими, добрішими, а й сіяти зерна правди про свою прадавню і разом з тим молоду Вітчизну. Він прийшов, щоб назавжди залишитись в нім, у пам’яті сучасників і наступних поколінь. Життя коротке, а мистецтво — вічне!

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: