Соломія Крушельницька

Крушельницька Соломія Амвросіївна (23.09.1872, с. Білявинці, Бучацького р-ну, Тернопільщина — 16.11.1952, Львів). Українська оперна співачка, педагог. За життя була визнана найвидатнішою співачкою світу.

Ще за життя Соломію Крушельницьку визнано найвидатнішою співачкою світу.

Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва.

**

Завітайте в Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові

Читайте цікаві публікації працівників музею про геніальну співачку.

Читайте докладну статтю на Вікіпедії

Ясноока дівчинка, Солюня, Люня, Люнечка, весела і жвава, непокірна і спритна, з серцем, переповненим любов’ю, радісно пізнавала світ. Вона бігала селом, як усі діти; вона зачудовано вірила легендам і старанно поралась у квітнику. Та що б не робила, все співала і співала, і не було кінця-краю тим пісням. Стрімкі весняні пахощі чи золотий осінній щем лише задавали тон її співам.

А ще в тій дитині змалечку були неабияка рішучість та нестримне бажання знань, глибоких, досконалих. (Пройде час, і С. Крушельницька вивчить сім європейських мов, якими співатиме і розмовлятиме).

Соломія завжди вміла настояти на своєму, захистити себе. Ще зовсім малою вона відвоювала у матері право гратися з сусідським Владиком, а не з панським нудним Геником. Пізніше — «виспівала долю» на іспиті у професора Львівської консерваторії Валерія Висоцького, не зважаючи на те, що зі здачею документів запізнилася. Вона зуміла захистити себе й тоді, коли написала відкритого, гордого і буквально розгромного листа польській пресі, що намагалася принизити її, вже відому і вельми шановану у світі.

Мати Соломії, Теодора Савчинська, красива, енергійна і дуже працьовита жінка, привчила дітей своїх любити, цінувати будь-яку роботу і, можливо, саме їй Соломія завдячувала своїм умінням трудитися постійно, наполегливо, «до памороків».

Здається, ніхто так не радів доньчиним співам, як її коханий тато, Амвросій Крушельницький. Це він плекатиме ту співочу душу; це він повезе Солюню в Тернопіль, де вона почне співати у хорі та по-справжньому вчитися гри на фортепіано у професора Владислава Вшелячинського; це він свято віритиме у свою донечку та її оксамитовий голос, а вона, в свою чергу, завжди буде старатися виправдати ту велику віру і, заради свого батька, своєї родини, свого народу, намагатиметься стати більшою, вартіснішою, досконалішою.

«О-го! Люня співає», — говорили люди і заслуховувались, як Крушельницька заспівала:

Перший раз, дівчинонько,

Перший раз

Поклонися матіноньці

За сто раз

або:

Ой біда мені В чужій стороні…

«То щоб ви були які веселі, — казали очевидці, — ви мусили плакати. Але як вона заспівала веселої, то щоб ви мали який тягар на серці, вам робилося легко».

У 17 років юна і чарівна Соломія постала перед першим вибором. Тодішні галицькі закони визначали, що доньці священика і нареченій поповича не випадає марити співом та музикою, а може ще й мріяти про сцену треба думати про господарство і жити як належиться.

Коли Солюня зрозуміла, що її майбутній чоловік, красивий чорноокий Зенон Гутковський, не поділяє її захоплень та поглядів на світ, «не любить спів, а замість опери воліє цирк», вона, гірко плачучи, призналась братові, що не хоче того весілля, але боїться зганьбити родину. І знову саме батько не дасть занапастити свою дитину, наважиться піти проти загальної думки, не побоїться осуду та пліток і відправить дочку до старшої сестри Осипи, в польське місто Ниськ.

Соломія вперше була змушена залишити рідний дім і поїхати у добровільне заслання. Але, здається, гіркота першого кохання і першого розчарування далася їй легко, адже вона була зовсім молодою і так прагнула здійснити свою мрію — вчитися музики і співу, та й усе життя ще було попереду.

«Пригнічений стан, що було охопив її, відлетів і не повертався. Натомість зріло переконання, що ніхто інший не зможе її зробити щасливою, доки вона не знайде власної долі в самій собі». У 19 років Крушельницька починає навчання у Львівській консерваторії, буквально вразивши професора В. Висоцького силою свого чаруючого сріблястого голосу та гордою красою. Вона була старанною, дисциплінованою студенткою, з суворим внутрішнім самоконтролем. Соломія завжди пам’ятала, що вчиться на позичені батьком гроші, які він віддав їй, відриваючи від інших дітей. Вона ж могла віддячити тільки справжнім успіхом і тому працювала, невтомно працювала, а в талант свій вірила щиро. Під час навчання в консерваторії Соломія познайомилася з адвокатом Теофілом Окуневським. Вони часто зустрічались, якось він запросив її на вечірку, а згодом — освідчився. «Ще довго не спала Соломія, пригадуючи цю розмову, пригадуючи його слова, вираз обличчя і ту хвилюючу теплоту, яка вирувала в ній, коли він наближався. Вона хотіла бачити його знов, хотіла ходити з ним вулицями Львова, співати для нього. О! Цього вона хотіла якнайбільше». Але Соломія не була певна, що Т. Окуневський до кінця розуміє її одержимість співом. Коли ж наступного дня вона збилась, виконуючи арію, чим викликала гнів професора, то більше не дозволила собі дати волю почуттям. Соломія, можливо, всупереч власному серцю переборола себе.

Хіба ж для розваг приїхала вона до Львова? За неї хвилюється і на неї покладається вся родина, це ж через неї жодна сестра не має приданого. Вона не має права розчарувати надії, сподівання дорогих їй людей і тим більше не має права згубити свій талант.

Соломія ще завзятіше береться до роботи, успішно закінчує консерваторію, а далі — дебют у Львівському Оперному.

Пізніше, в листі до М. Павлика вона, вагаючись, напише: «… без праці жити не можу, але і жити мені хочеться, тобто ужити всього на цім світі… як погодити ті дві крайності…». На що М. Павлик відповість: «… Ви маєте пронести славу нашої пісні… До дітороддя є мільйони, а велика співачка Соломія Крушельницька — одна».

Ще не раз випаде Соломії можливість вибирати, і той зрілий вибір вже не буде легким і безболісним, як у юності — він вимагатиме справжнього зречення, тяжкого зречення, зречення материнства.

І тоді, навіть на самій вершині слави, під дощем квітів та громом оплесків Соломія-жінка, Соломія-мати тихо дорікне Соломії-співачці своєю ненародженою донечкою. Але це буде згодом.

А поки що від дебюту С. Крушельницької у Львівському Оперному театрі всі були в захопленні, родина — щаслива, а сама Соломія, хоч і дуже раділа похвалам, розуміла, що не вистачає їй знань І техніки, відчувала, що її артистичні здібності вартують більшого. Коли ж назбирала грошей і отримала батьківське благословення, поїхала вчитись в Італію Там, на чужині, чекала Соломію несподіванка, незаслужена і катастрофічна.

Знаменита Фауста Креспі визначила, що у п. Крушельницької не меццо-сопрано, як вважалось, а лірико-драматичне сопрано. Це був удар долі, це означало, що треба все починати спочатку, все, якщо, звичайно, голос ще не втратив своїх природних можливостей.

Соломія почала, змогла почати, чим на все життя вразила, полонила серце Фаусти Креспі і стала її найулюбленішою ученицею.

А далі прийшли успіх, визнання і захоплення, сцени Італії, Франції, Іспанії, Америки… Це був тріумф. Як зазначив видатний критик Р. Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тітто Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька.

Де б не виступала знаменита співачка, вона завжди відчувала себе українкою і славила свій народ, його пісні. Якось польські студенти хотіли організувати їй «котячий концерт» тільки за те, що Соломія підкреслювала своє українське походження: «… по правді, то мені наймиліше моє село Біла коло Тернополя. Після Мілану я була там на свята. Як то добре».

Навіть тоді, у найбільш зоряний час, для Соломії кожен виступ залишався найвідповідальнішим і супроводжувався принципами, що не змінювались протягом усього її артистичного життя.

Як відомо, «… з першого і до останнього свого виступу Соломія користувалась тільки своїми, нею задуманими І під її керівництвом пошитими костюмами».

А ще «… зранку, в день вистави, вона замовкала і не розмовляла ні з ким, аж до виїзду в театр. Увесь день віддавалась зосередженості і вживанню в образ… одягалася і за годину до вистави приходила чи приїздила в театр».

У неї закохувались скрізь, де вона з’являлась, але вона, як написала в листі до М. Павлика, «… зіставила всі гадки про життя на боці, а віддалася всією душею мистецтву».

Чи жаліла про те? Напевно, ні. Твердо ні. Та в серці Соломії пекучою блискавкою зринатиме гіркий лист її матері, Теодори Крушельницької: «Сонечко, Солюню, прости мене, ти всесвітньо знана артистка, але серце моє стигне… Бо я мати, я вас восьмірко виносила під серцем. Вона, моя фантазія, теж, бувало, сягала за обрії, за небокрай… Та я кроку не могла ступити без мислі о вас… Ти пішла найдальше, стала великою людиною. То добре, Солюню. Та ще я хотіла твоїх діток бавити. Не судилося, мій соловейку. Смутку мій, радосте і гордосте моя…»

Залишилась нездійсненою та солодка, наймиліша мрія Соломії-матері і лише на крихту здійснилась інша мрія — мрія Соломії-співачки — співати для свого народу.

Її голос звучав по усьому світі, її запрошували найпрестижніші театри світу, і скрізь був тріумф. Мілан, Рим, Париж, Неаполь, Мадрид, Лісабон, Варшава, Петербург — присуджували їй золоті корони й вінки. Світова преса писала: «Голос Соломії найкрасивіший з тих, що коли-небудь чули люди». Але найчастіше вона співала в Аргентині — кожного сезону з 1906 по 1911, у 1913, а її останній — вже концертний виступ тут у 1923 році — став неперевершеним навіть в її сповненому визнання і слави житті. Крушельницька стала в цій країні настільки популярною, що саме її було запрошено у 1910 році виконати на урочистому святкуванні 100-річчя незалежності державний гімн Аргентини!

Коли Соломії Крушельницькій було трохи за сорок, вона пішла зі сцени, вважаючи, що всі партії її репертуару написано для молодих жінок. Присвятивши себе тільки концертній діяльності, вона виконувала старовинні, класичні, сучасні й народні пісні сімома мовами — італійською, французькою, німецькою, англійською, іспанською, польською й російською. Однак усі концерти закінчувала виконанням українських народних пісень. В Італії Крушельницька прожила понад сорок років. Після смерті свого чоловіка, італійського адвоката Чезаре Річчоні вирішила повернутись на батьківщину.

На жаль, життя в тогочасному Львові виявилось для співачки нелегким. Радянська влада відібрала львівський будинок Крушельницької, виділивши їй тільки квартиру на другому поверсі. Досі залишається невідомим як Крушельницька у 1948 році стала громадянкою СРСР і як без її відома радянські адвокати продали її віллу у Віареджо (Італія). Незважаючи на все це Крушельницька досить швидко ввійшла у мистецьке життя Львова. З 1944 року Соломія Крушельницька стала професором Львівської консерваторії ім. Лисенка — викладала в консерваторії вокал, влаштовувала концерти у філармонії… У її будинку завжди збиралися студенти, які просто її обожнювали…

Востаннє Соломія Крушельницька вийшла на сцену в 1949 році. У Великому залі Львівської філармонії 77-річна співачка вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії… Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна тільки припустити якою ціною давався їй спів… Через два роки її не стало. Поховано Соломію Крушельницьку на Личаківському цвинтарі, у Львові. На могилі — юний Орфей з арфою в руці — символ музики, якій вона присвятила все своє життя. У пам’ять про неї в незалежній Україні засновано міжнародний конкурс оперних співаків імені Соломії Крушельницької. На її честь перейменовано Львівський оперний театр.

Борис Гмиря

Гмиря Борис Романович (05.08.1903, м. Лебедин, Сумщина — 01.08.1969, м. Київ). Неперевершений оперний і камерний співак (бас-кантанте). Народний артист СРСР (1951).

Борис Гмиря — харизматична постать у світовій і українській культурі, чий духовний потенціал має загальнолюдський, глобальний масштаб. Він єдиний з надзвичайною силою інтегрував українську вокальну школу і українську музичну культуру в світовий контекст. І зробив він це, живучи та працюючи в себе вдома, в Україні, а не в чужих світах.

Твори у виконанні Б. Гмирi введено в найпрестижніші музичні каталоги, а ім’я прикрашає списки найвидатніших вокалістів світу. 1962 року його внесено до престижної Міжнародної енциклопедії «Whо іs whо?», 1992 — до списку ста славетних українців за тисячолітню історію України, 2001 — до альманаху «Видатні діячі України минулих століть», 2002 — до альманаху «Золота еліта України».

Б. Гмиря за 20 років творчої діяльності (бо 13 — боровся з чиновництвом від культури, бездарними диригентами і співаками) наспівав 1200 творів, з яких на сьогодні у його фонотеці зберігається понад 600, з них: 300 українських народних пісень та романсів; 300 російських та західних пісень і романсів; 40 оперних партій (проспівав 75 арій).

«…В особі Бориса Гмирі щасливо поєдналися художня інтуїція, яскравий артистизм і емоційність, з одного боку, та раціональний спосіб мислення, здатність до аналізу, з іншого. Бог обдарував Б. Гмирю надзвичайної краси й сили голосом, здатним зачаровувати мільйони людей, торкатися найпотаємніших струн їхніх душ. А він зумів озпорядитися цим Божим даром, не розгубити його.

Митець добре знався на живописі, скульптурі, театральному мистецтві, часто відвідував художні виставки, спектаклі в різних театрах, і завжди мав власну думку щодо того чи іншого явища. Безумовно, такий колосальний багаж знань, вражень, винятковий художній смак та загальна культура сприяли формуванню неповторного виконавського стилю Бориса Гмирі. Його спів ніс у собі неповторну своєрідність, образність, задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Борису Романовичу були притаманні рідкісний артистизм і сильний темперамент, поєднані з почуттям міри та бездоганним смаком. Він був надзвичайно суворий до себе в питаннях музичної інтерпретації, не дозволяв собі жодних зовнішніх ефектів. Все було підпорядковано основному — художньому задумові композитора, а також виразності донесення до слухача музичного твору» (Ганна Гаврилець, 2003).

Тому природно, що в його виконанні такі складні цикли як «Перські пісні» А. Рубінштейна чи «Зимовий шлях» Ф. Шуберта вважаються еталонними. А простенький опус «П’ятиденка» Д. Шостаковича він перетворив на виконавський шедевр. При його запису на платівку у фірмі «Мелодія» присутній у студії композитор розплакався і весь час повторював: «Невже я написав таку геніальну музику».

Борис Гмиря у ролі Тараса Бульби в однойменній опері Миколи Лисенка

Особливо обережно й побожно ставився Гмиря до української класики та народних пісень і романсів. Зокрема Він наголошував, що ставить собі завдання «Змити дилетантський намул з української пісні та подати її в усій доброчесності народній».

Готуючи концертну программу з творів Т. Шевченка просив композиторів створити музику до деяких творів, яка не була б «густою» і не відволікала на себе душу і серце поета. Борис Романович власноруч вносив позначки в нотний текст щодо динаміки, штрихів та агогіки (змінював f на p чи навпаки, згідно з концепцією, додавав чи знімав акценти, вказував, де робити смислову паузу чи фермату). Це стосується таких романсів, як «Чого мені тяжко» на слова Т. Шевченка, «Сонце заходить», «Зацвіла в долині» та інших. Робив він це надзвичайно коректно і делікатно. Ніколи не дозволяв собі звуковисотної, гармонічної чи ритмічної зміни без погодження з автором. Всі пропоновані ним корективи логічні й виправдані, позаяк випливають з концепції твору, власної виконавської інтерпретації та сприяють виразнішому і повноціннішому художньому ефектові.

За виконавською манерою Бориса Романовича можна порівняти хіба що з незабутнім Святославом Ріхтером. Він, як і Б. Гмиря, не визнавав зовнішніх ефектів, глибоко проникав у суть музичного твору, був правдивим і чесним у своїй творчості.

Надзвичайно ретельно Борис Романович працював над камерними творами: глибоко проникав у суть поетичного тексту, шліфував вокальну інтонацію, доводячи її до довершеності. Музична інтонація, поетичне слово і тембр у його виконанні становлять неподільну єдність. Особливо важливими для нього були чіткість дикції, чистота мови і виразність слова. Зокрема, він писав: «…І композитори, і ми, вокалісти, повинні дуже уважно ставитися до слова, щоб якнайкраще і повніше передати слухачам його зміст і красу. Донесене, забарвлене голосовими барвами слово, б’є прямо в серце, злегка торкаючись розуму. Слово може бути відповідно забарвлене тільки тоді, коли внутрішні переживання актора пошлють відповідні імпульси» (Б. Гмиря, 1958).

Митець тонко відчував тональність твору: в багатьох клавірах романсів його рукою написано побажання щодо її заміни. Пояснюється це не теситурними обмеженнями співака. Навпаки, його могутній голос легко опановував будь-який твір не лише басового, а й баритонового репертуару. Всі тональні зміни, що він пропонує, продиктовано, насамперед, його тембровим відчуттям: він знаходить більш адекватну тональність для найповнішого відтворення концепції виконуваного твору.

Скільки душевного тепла вкладав він у кожну музичну фразу, у кожне слово! Здавалося, що весь національний дух українців, генетичний код народу сконцентровано в його голосі. Тому спів Бориса Гмирі зворушує до глибини душі, пробуджує історичну пам’ять, національну свідомість і гордість за свій народ, свою Вітчизну.

Співак надзвичайно серйозно вивчав фактуру романсу чи пісні, він не обмежувався засвоєнням лише вокальної партії, залишаючи фортепіанну для акомпаніатора. Для Гмирі музичний твір — це цілісність, де всі складові взаємопов’язані. І акомпанемент своєю чергою доповнює концепцію твору манерою гри, стилем виконання. Це виявляється в інтонуванні, фразовому мисленні, динаміці, а також штрихах і артикуляції…» (Ганна Гаврилець, композитор, 2003)

Життєдайним джерелом його генію були Материнська любов, кохання та тисячолітня історія України. Вони його живили, а він їх палко кохав і прославив на весь світ.

Біографічні відомості

Народився геній вокалу у відомому історичному містечку Лебедині на Сумщині. З 11 років почав працювати, щоб допомагати родині. Лише у віці 27 років отримав атестат про середню освіту. У 1930 Бориса Гмирю зараховано студентом Харківського інженерно-будівельного інституту. На четвертому курсі його запрошують на прослуховування до консерваторії. За особистим розпорядженням тодішнього наркома освіти М. Скрипника Б. Гмиря, як виняток, одержує право навчатися у двох вузах одночасно, які й закінчив з відзнакою. На третьому курсі консерваторії студентові Б. Гмирі запропоновано роботу в Харківському театрі опери, де він і працював до її закінчення навчання.

У 1939, серед 77 співаків з колишнього СРСР, які брали участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві, молодий Гмиря стає лауреатом. Одразу ж йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. Але Б. Гмиря ці пропозиції відхилив, оскільки не уявляв своєї діяльності за межами України. 1941 року Б. Гмирі надано звання «Заслужений артист УРСР». 1951-го, на Декаді українського мистецтва у Москві, за особистим підписом Сталіна Б. Гмирі надано звання «Народний артист СРСР», замість «Народний артист УРСР». 1952-го присуджено Сталінську премію, в 1960-го — нагороджено орденом Леніна.

У 1932–1933 з голоду померли батько та сестра Б. Гмирі. У 1941 його хворого залишили в Харкові, який через декілька днів був окупований німцями, ті, хто відповідав за його евакуацію. Це згодом стало на все життя приводом для цькування співака новітніми Сальєрі та врешті причиною передчасної смерті.

Катастрофічно позначилося вимушене перебування Б. Гмирі в окупації, позначилося й на географії гастролей. Його не випускали на гастролі в розвинуті капіталістичні країни. Гастролював у Китаї, Угорщині, Болгарії, Чехословаччині, Польщі та Югославії.

У 1957, у розквіті творчих сил, змушений залишити роботу в Київському театрі опери та балету, де, на превеликий жаль, всі роки праці в ньому не знав спокою.

Після виходу на пенсію Б. Гмиря в театрі працює лише як гастролер, а тому вистави за його участі в Києві відбувалися дуже рідко.

Не зважаючи на те, що Б. Гмиря ніколи не викладав у музичних закладах, оскільки гастролював і співав до останнього дня свого життя, його учнями себе вважають такі всесвітньо відомі співаки як:

Євген Нестеренко (бас, професор, Московської консерваторії): «Для мене Борис Романович є найкращим камерним співаком з усіх, яких я коли-небудь чув, я маю на увазі і наших, і зарубіжних. Я вважаю, що Б. Гмиря був одним із моїх учителів у мистецтві співу (1983);

Микола Гюзелев (бас, Болгарія) «…Його лекції я навічно запам`ятав… Пройшли роки, я став чи не наймолодшим виконавцем ролі царя Бориса. На відміну від багатьох виконавців, я співаю прощальні слова царя Бориса точно так, як їх написав композитор і виконував Б. Гмиря… Зустріч із Борисом Гмирею вплинула на мій вибір між художником і співаком» («Вечірній Київ», 1986);

Микола Гяуров (бас, Італія, Ла Скала) сповідує творчі принципи Б. Гмирі;

Фолькер Вундер (бас, Мюнхенська опера): «Все своє творче життя я вчився співу у Гмирі».

З появою Б. Гмирі на музичному Олімпі світ заговорив про українську вокальну школу.

Внесок у світову скарбницю

понад 600 камерних творів

300 українських народних пісень і романсів

180 російських народних пісень і романсів. На знамениті концерти і вистави Гмирі в Москві

понад 100 західних пісень і романсів

44 оперні партії (75 арій) української, російської та західної класики

85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів

30 трансляційних концертів

24 твори на вірші Т. Г. Шевченка. Гмиря — перший, і до цього часу єдиний співак, який підготував цілу концертну програму з музичних творів на вірші Кобзаря і виконав її у найкращих концертних залах колишнього СРСР, за кордоном та записав на платівки. В 2000 році Фондом Гмирі випущений CD «Борис Гмиря Великому Кобзареві», а в 2011 — його перевидано і доповнено під назвою «Борис Гмиря. Великий Кобзар у серці моїм»

знявся в фільмі-опері «Наймичка» (Трохим, 1964)

дав більше трьох тисяч концертів в яких виконував від 25 до 40 творів, а бувало слухачі просили, ще 26! Ніколи не співав під фонограму і рідко з мікрофоном

Епістолярна спадщина

150 рукописів науково-популярних і мистецьких статей

8 зошитів-щоденників обсягом 1865 сторінок (1939–1969). Опубліковані в 2010, обсяг 890 стор.

7 тисяч листів в яких і Гмиря і шанувальники роздумовують над значенням і призначенням високого класичного мистецтва в духовному розвитку людини, суспільства

3,5 тис. офіційних, творчих та протестних листів. Сьогодні — це звинувачувальні акти урядовцям та бездарним артистам, режисерам і «колегам», які жорстоко й підло цькували генія, що й призвело до передчасної смерті

Основні партії

Тарас Бульба («Тарас Бульба» Миколи Лисенка)

Трохим («Наймичка» Михайла Вериківського)

Максим Кривоніс («Богдан Хмельницький»Данькевич Костянтин Федорович)

Рущак («Мілана» Майборода Георгій Іларіонович)

Султан («Запорожець за Дунаєм» Гулак-Артемовський Семен Степанович)

Цар Борис («Борис Годунов» Мусоргський Модест Петрович)

Сусанін («Іван Сусанін» («Життя за царя») Михайла Глінки)

Мельник («Русалка» Олександра Даргомижського)

Мефістофель («Фауст» Шарля Гуно)

Нілаканта («Лакме» Деліб Лео)

Дон Базіліо («Севільський цирульник» Джакомо Россіні)

Вокальні цикли

«Зимова дорога» Франца Шуберта (24 пісні)

«Пісні й танці смерті» Модеста Мусоргського (4 твори)

«Перські пісні» Антона Рубінштейна(12 пісень)

«П’ятиденка» Дмитра Шостаковича.(5 творів)

«Серце поета» Едварда Гріга (9 творів)

Відзнаки

1939 — лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів (друга премія)

1951 — народний артист СРСР

1952 — лауреат Сталінської премії

1960 — нагороджено орденом Леніна

Народна пам’ять

У Києві ім’ям співака названа одна з вулиць. Також вулиці імені Гмирі є в Полтаві, Харкові, Чернігові,Сумах, Лебедині, Дніпропетровську та ін.

Ім’ям Гмирі названі музичні школи в Дніпропетровську, Лебедині, Харкові. З іменем Гмирі щорічно відбуваються дитячо-юнацькі фестивалі і конкурси в Дніпропетровську, Лебедині, Сумах.

У 2004 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову про «Міжнародний конкурс вокалістів ім. Бориса Гмирі», який проводиться раз на 3-4 роки. Засновники конкурсу: Міністерство культури України, Київська міська даржадміністрація та Фонд Бориса Гмирі. Відбулося вже два конкурси, які зразу ж набули високе міжнародне визнання у світовій музичній культурі. Достатньо відзначити, що дві молоді лауреатки конкурсу 2008 року — Гран Прі і Перша премія, зразу ж отримали можливість стажуватися в Лейпцігзькій опері, а з лютого 2010 навчатися в Консерватрії цього ж міста за рахунок Лейпцізської мерії. Конкурс відкрив їм дорогу на світові оперні сцени.

У 2003 році до 100-річчя від дня народження співака Національний Банк України випустив ювілейну монету, а Укрпошта — марку і конверти.

В 2010 опубліковано унікальне видання «Борис Гмыря. Дневники*Щоденники. 1936–1969», упорядник і автор супровідних текстів Г. Принц. Вид-во «Фолио», Харьків, обсяг 55 д.а. Вперше в історії вокальної музики можна не лише побачити, що зробив співак, а і як це він робив, відчути його трепетне ставлення до Божого дару — унікального голосу, до слухачів, до свого народу, до колег, до молоді. Щоденники Гмирі — Гранд підручник для молодих музикантів, з історії трагічної епохи, в якій він жив, творив і страждав.

Дискографія Гмирі

Фондом Бориса Гмирі випущено 13 CD із записами співака. Підготовлені ще 5, а всього буде випущено 45 різноманітних дисків.

Джерела:

Фонд Бориса Гмирі

Вікіпедія

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: