Священик Михайло Вербицький

Вербицький Михайло Михайлович (04.03.1815, с. Явірник Руський, Галичина — 07.12.1870, с. Млини, Галичина). Композитор, диригент, священик, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна».

(Автолітографія T. Маєргофера, кін. 19 ст.)

Михайло Вербицький — священник, композитор — автор музики до українського національного гимну «Ще не вмерла Україна».

Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько і ним та його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський, один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році при перемиській катедрі владика Іван Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав і навчався Михайло. Уже на Великдень наступного 1829 року цей хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослуженні, де Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти. Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський запрошує з Чехії кваліфікованого диригента і композитора Алоїза Нанке: у Нанке Михайло Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції. Безперечно, важливе значення для формування Вербицького як композитора мав репертуар хору, в якому були як твори віденських класиків Й. Гайдна, В. А. Моцарта, так і музика композиторів «золотої доби» української музики — М. Березовського та Д. Бортнянського.

Саме духовні концерти Бортнянського найбільше вплинули на музику Західної України і світогляд Вербицького зокрема. Адже тоді, коли в церквах панувало одноголосся (самолівка) та простеньке двоголосся (єрусалимка), творчість Бортнянського представила високопрофесійне багатоголосся.

Музичну освіту Михайло здобув у дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва школи — Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.

За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а каеудральний хор дорівнював добрій опері — так гарно співали. У хорі плекали культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М. Вербицький назвав «українським Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.

У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберігся створене ним «Поученіє Хітари», яке стало першим подібним посібником в Україні.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький звертається до релігійної музики — і в цей період пише повну Літургію на мішаний хор (1847), яка і сьогодні звучить у багатьох церквах Західної України. Окрім Літургії, він створює знамените «Ангел вопіяше» та ін. церковні композиції.

Коли наприкінці сорокових років налагоджується активне театральне життя, Вербицький одразу ж заходився писати музичні номери до українських театральних вистав. П’єси, що ставились на театральних сценах Львова і Галичини, здебільшого були перекладами як з української драматургії та літератури, так і з польської, французької та австрійсько-німецької драматургії. Музика у цих п’єсах відігравала дуже важливу роль, оскільки вносила у вистави яскравий емоційний елемент, а також наближувала чужомовні сюжети до українського колориту. Тому навіть досить посередні п’єси саме завдяки музиці Вербицького здобували велику популярність. Вербицький написав музику до понад 20 вистав. У цей час Вербицький створив музику до таких вистав як «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» та ін.

Однак політичні події повернулися так, що 1848-49 роки стали початком і завершенням першого етапу відродження українського театру, тож протягом декількох років Вербицький не писав музики до п’єс. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, бо у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку», «В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана» та ін.

Однак через матеріальні нестатки М. Вербицький був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в 1970 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він священиком за покликанням.

Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври створив він! «Єдинородний Сине», «Святий Боже», велично-пафосне «Алилуя», яке в народі називають козацьким, «Отче наш», причасний «Хваліте Господа з небес», «Ангел вопіяще» та інші.

Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою «Заповіт» («Завіщаніє») на слова Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові у 1868 році (Пригадаймо, що перший у Галичині концерт на честь Тараса Шевченка відбувся в Перемишлі в 1863 році).

Михайло Вербицький — автор музики до українського національного гимну «Ще не вмерла Україна». У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий життєпис цього національного гимну.

Початок 60-х років ХІХ століття характеризується пожвавленням духовного життя в Галичині, зокрема польська молодь була пройнята патріотичним піднесенням. Вони носили «рогатувки», «польські чобітки», емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців — «Jeszcze Polska niezginela». Не відставали від поляків й українські студенти та гімназисти. Вони виявляли свій патріотизм такими атрибутами, як: червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки…, а от бойової патріотичної пісні не було. Гімн «Руської ради» з 1848 року «Мир вам, браття, всім приносим» не мав того революційного пафосу, якого так прагнула молодь.

І ось у львівському журналі «Мета» № 4, 1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва — Павла Чубинського — «Ще не вмерла Україна».

Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі. А щоб усі члени «Громади» могли цю патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто виконали цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського — поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами: «Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людейсерце болить.» — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до редактора Львівської газети «Слово».

У Львові пісню «Ще не вмерла Україна» вперше у хоровому опрацюванні виконали на концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому «Народному домі». Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою «Кобзар». Минали роки… Пісня «Ще не вмерла Україна» розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала українським національним гимном, а тепер у незалежній Україні — Державним Гимном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гимну був отець Михайло Вербицький — уже минуло йому 190 років від дня народження.

Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні української Церкви в Перемишлі. Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині. Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне товариство «Громада» — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу до праці отець Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.

Микола Герета

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ

У двадцятих роках М.Вербицькому на його могилі поставлено пам’ятник, який у своїй верхній частині по боках нагадував два нерозквітлі бутони, які символізували, видно, що не до кінця розквітнув талант композитора. На цементній оправі пам’ятника вибито прізвище і роки життя Михайла Вербицького. Згодом дописали: «Автору гімну України».

Усілякі лихоліття, що знищили стільки пам’яток нашої культури, не торкнулися автографа автора музики. Рукописний текст цього твору (слова і музика) зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В. Стефаника АН України. Рукою композитора В. Матюка на першій сторінці написано: «Манускрипт Михайла Вербицького. На пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславівський Боян». Зіставлення тексту, опублікованого в «Меті», з рукописом М. Вербицького, засвідчує, що вони тотожні.

Цікаво зазначити: первісну музику М. Вербицький написав для солоспіву в супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Мелодія пісні, зафіксована в рукопису, загалом збігається з пізнішим хоровим аранжуванням.

Як бачимо, спочатку «Ще не вмерла Україна» існувала як вірш, що виник на Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких пісень-гімнів «Ще не вмерла Україна» вирізняється широтою осмислення історичної долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження. Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від «Сяну до Дону», висловлене в гімні сподівання, що пісня волі «За Карпати відіб’ється, загомонить степами, України слава стане поміж народами» передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.

Саме як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визнавався І. Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і галичанин — це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939).

Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за «нашу свободу». Саме цією спрямованістю в майбутнє, саме завдяки своєму визвольному пафосові пісня пустила, глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України, особливо в період створення Української Народної Республіки, коли вона виконувала функції загальнонаціонального гімну.

Пісня-гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ століття її переклали на кілька іноземних мов, зокрема на німецьку. Відомі два видання, де «Ще не вмерла Україна» подано в перекладах двох поетів — українця Остапа Грицая («Пісні України», Київ, 1918) та німкені Анни Шарлотти Вуцької (Лейпціг, 1919). Перше видання містить тексти і ноти пісень, друге — лише переклади. Першому судилося разом з Державною хоровою капелою О. Кошиця об’їхати багато країн…

Всі найбільші свята українського народу, як День Соборності України чи день народження Тараса Шевченка, закінчуються урочистим виконанням цього Гімну.

3 17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням пісні-гімну «Ще не вмерла Україна», а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента нашої держави у виконанні уславленого хору ім. Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського. Так Гімн, створений двома синами розділеної Імперіями України, повернувся до пісенної скарбниці народу…

Микола Дилецький

Дилецький Микола Павлович (близько 1630, Київ — близько 1690, Москва, Росія). Український музичний теоретик, композитор.

Микола Павлович Дилецький — найвидатніша постать у слов’янському музичному світі другої половини XVII ст. Його діяльність великою мірою визначила розвиток музики на території, що охоплювала Україну, Білорусь та Росію, заклала фундамент для формування композиторської школи Нового часу. Про Дилецького як людину відомо небагато, навіть дати його життя сумнівні: 1650 (1630?) — кінець XVII ст. (1723?). Про його походження є лише згадка: «житель града Києва». Документально підтверджено перебування у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка.

З кінця 70-х років Дилецький перебуває у Москві, входячи до тогочасної інтелектуальної еліти, що об’єднувала видатних представників нової художньої інтелігенції як Москви, так і України та Білорусі. Дилецькому належить перший у Східній Європі теоретичний трактат «Граматика музикальна» (або «мусікійська»), який існує в кількох редакціях та мовних версіях (1675–1681, а також 1723). Спираючись на тогочасну європейську наукову думку, Дилецький виклав у ньому основи музичної теорії, композиції, естетики, риторики, заклав теоретичний фундамент нового стилю — так званого «партесного», що прийшов на зміну багатовіковому пануванню церковної монодії.

Партесний стиль в українській музиці XVII ст. найяскравіше репрезентується жанром партесного концерту, відповідника concerto ecclesiastico — з гармонічною основою, багатством фактурних, в тому числі поліфонічних, засобів, грою гармонічних і тембрових барв, регістровими та динамічними контрастами. Це барокове мистецтво утверджується в Україні на початку XVII ст., а з другої половини XVII ст. переноситься українськими майстрами до Москви.

Нині відома творчість Дилецького, відкрита переважно в 70-ті роки ХХ ст., представлена як багатохорними восьмиголосними композиціями європейського зразка, причому в традиціях римської та польської шкіл, так і більш камерними чотириголосними творами, пов’язаними з італійським і, можливо, німецьким духовним мотетом та madrigale spirituale.

Справжній майстер, людина широких поглядів, Дилецький активно засвоював європейську музичну техніку, яку прагнув пристосувати до вимог нового середовища, іншої інтонаційної лексики. Як свідчить трактат, його автор однаково знав і музику побуту, і традиції монодичного співу, і більш прості форми багатоголосся на його основі, і здобутки європейських композиторів — від Жоскена і Палестрини до Шютца. Все це створило міцний фундамент для новаторства автора «Воскресенського канону». Твори Миколи Дилецького, навіть при відомій на сьогодні обмеженій їх кількості, виявляють багатство й різноманітність стилістики. Як і весь масив новознайдених партесних концертів, вони свідчать про їх цілковиту відповідність культурному контексту того часу та надзвичайне творче піднесення в українській музиці XVII ст. Невипадково постать Дилецького та його партесна творчість змусили не лише переглянути концепції історії музики України та Росії, а й переосмислити панораму європейського мистецтва.

Н. О. ГЕРАСИМОВА-ПЕРСИДСЬКА,

доктор мистецтвознавства

Володимир Івасюк

Івасюк Володимир Михайлович (04.03.1949, м. Кіцмань, Чернівщина — 24.04–18.05.1979, Брюховицький ліс під Львовом). Український композитор і поет. Один із основоположників української і радянської естрадної музики. Герой України (2009, посмертно).

Дивіться найкращий документальний фільм про Володимира Івасюка «Життя моє — обірвана струна».

Висловлюємо щиру подяку авторові В. Ілащуку, сценаристові Т. Ткаченку та режисерові С. Сотниченку за такий високопрофесійний і талановитий фільм.

Володимир Михайлович Івасюк народився 4 березня 1949 р. у Кіцмані Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. У 3 роки з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 р. Володя вступає в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи № 1, де починає оволодівати скрипкою. 1956 р. іде у перший клас середньої школи. Його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володі земляки дарують справжню німецьку скрипку.

Після закінчення 6 класу 1963 р. Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Однак навчання, виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. 1964 р. Володимир пише дві пісні «А мені шістнадцять літ» і «У двадцять літ».

Восени 1964 р. Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» і пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Збирає українські народні пісні, їздить по селах, записує буковинське весілля. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень. Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість — під час прогулянки парком хтось з хлопців закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна, усвідомивши крамольність такого вчинку, хлопці лізуть знімати картуза, бюст виявився не закріпленим, «вождь» падає, а хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Одразу постає питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли — Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства.

Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його «злісний хуліганський учинок проти вождя», і 31 серпня 1966 р. Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і привселюдно зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє, іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Володя створює і веде заводський хор, який невдовзі починає посідати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує Володимирова сестра Галя, хористи виконують його пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» й «Колискова для Оксаночки» та отримує першу премію.

Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Його обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта» та камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Восени 1970 р. Володимир познайомився з Галею Тарасюк — студенткою філологічного факультету, «Пісня буде поміж нас» присвячена їй. Згодом Володя запропонував показати «Червону руту» і «Водограй» у передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою». А 13 вересня 1970 р. на Театральному майдані Чернівців у зібранні тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постали ці пісні — перший великий тріумф молодого митця.

1971 р. в Карпатах був знятий перший український музичний фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка» та прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року в передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй».

Навесні 1972 р. починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. Невтомно працюючи, створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». 1972-го пісню «Водограй» визнано піснею року.

1973 р. Володя закінчує Медичний інститут і вступає в аспірантуру на патологічну фізіологію. Незабаром його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару (тоді вона вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Софії за виконання народних молдовських пісень). Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 р. з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня, а про Володю дуже багато пише польська преса, перекладає та друкує тексти його пісень.

У 1974 р. Івасюк стає делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області та студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. 1975 р. Володя пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії.

Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі. Через три роки коштом великих зусиль він поновився в консерваторії у класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». 1977 р. Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта.

Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії, тому «гігант» дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з усенародною любов’ю свою «увагу» демонструє «рідна» партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв, так йому буде легше. Але громадське життя триває. 1978 р. Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві та отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» і «Баладу про Віктора Хара».

Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» (яку, власне, «витягла» музика Івасюка) композитор не потрапляє в число претендентів на премію.

За спогадами рідних, Володя, який на той час написав уже понад сотню пісень, відчував усе більше схильність до великих форм. Одним із серйозних задумів було написання опери (композитор бачив собі цю оперу, знав, якою вона мусить бути).

Надзвичайної сили талант, що сходив яскравою зорею над Україною, могутньо виявляючи національну основу, пробуджуючи історичну пам’ять і свідомість народу, починав усе більше лякати радянський режим.

Саме тоді — у 1970-ті роки — посилився наступ проти «українського націоналізму»: Україною прокотилося кілька чергових хвиль масових арештів української інтелігенції. 1970 року таємно замордовано відому художницю-правозахисницю Аллу Горську, якій КДБ неодноразово погрожував розправою. 1972 року — друга велика хвиля політичних арештів (перша — 1965 р.) знівечіла життя В. Чорновілу, Є. Сверстюку, Іванові та Надії Світличним, І. Дзюбі, М. Осадчому, В. Стусові, Ігореві та Ірині Калинкам, свящ. В. Романюку (згодом патріархові УПЦ КП Володимиру) та десяткам інших. 1977 рік — арешт, таємний суд і жорстокий вирок українським діячам культури, совісті нації, що виступали проти послідовного зросійщення рідного краю: М. Руденку, О. Тихому, М. Матусевичу, М. Мариновичу, Г. Снєгірьову, Л. Лук’яненку та ін.

1978 року вийшла директива колегії Міносвіти УРСР про «Вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». А 1979-го — ухвала нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1979 року заарештовано відомих українських діячів: О. Бердника, Ю. Бадзьо, Ю. Литвина, М. Горбаля — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням. Ставлення до політв’язнів тоталітарної радянської імперії, а особливо до української інтелігенції, яка не обслуговувала режим, було наджорстоким; значно гуманніше карали кримінальних злочинців. Усе це, звісно, виконувалося таємно, під прикриттям високих слів про дружбу народів, свободу та справедливість, під помпезні демонстрації інтернаціональних фестивалів і свят. Не слід забувати, що українських поетів, письменників, мовознавців Василя Стуса, Олексу Тихого та Юрія Литвина замучили в пермському таборі особливого режиму вже в 1980-х роках!..

На жаль, у більшості статей і фільмів про Володимира Івасюка не згадують того таємного масового терору, найжорстокішої розправи над українською інтелігенцією — усіма, хто вивищувався із загальної маси самобутнім талантом — цілеспрямованої політики найвигадливішої у злочинах тоталітарної держави, що цілком закономірно призвела до мученицької кончини молодого митця, який був символом квітучої, нескореної, вільної України.

24 квітня 1979 р. прийшовши з консерваторії близько першої дня Володимир Івасюк, не перевдягаючись, забрав у портфель якісь ноти й повідомив, що мусить знову йти в консерваторію, обіцяючи бути вдома вже за годину. У консерваторії його більше не бачили. Додому він теж не повернувся.

18 травня 1979 р. скалічене тіло 30-літнього композитора (покручені пальці, сліди тортур на обличчі) знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу повішеним. На опізнання тіла допустили тільки матір, навіть батька не допустили.

Офіційну версію — самогубство — громадськість піддавала сумніву як 1979 року, так і тепер. Рідні та друзі були переконані в тому, що смерть Володимира — вбивство, виконане КДБ за наказом згори. Похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади. Попри попередження спецслужб у всіх львівських установах і навчальних закладах про те, що відвідування похорону «небажане», десятки тисяч львів’ян вийшли проводити улюбленого композитора. Багатьох діячів культури після похорону заарештовано, переслідувано, позбавлено посад і піддано цькуванню. Архіви самої справи (вбивства) ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривали аж дотепер, посилаючись на гриф «таємно», а можливо тому, що ще живі учасники тих драматичних подій.

Пізніше, відновлюючи картину трагедії, друзі та родичі пригадали, що Володимир говорив їм про дзвiнки з анонімними погрозами на свою адресу. Докладно про життя і смерть Володимира Івасюка розповідає книга батька композитора «Монолог перед обличчям сина» (Михайло Івасюк. 2000 Золоті літаври, Чернівці). Одразу ж застерігаємо читати рекомендовану на багатьох сайтах книгу «Життя і смерть Володимира Івасюка», де, за словами родичів композитора, велика кількість неточностей. В інтернеті з’явилося також кілька бридких фільмів, метою яких є довести або вбивство заради пограбування, або самогубство. Надзвичайний цинізм цих фільмів ясно свідчить як про авторів, так і про їхній задум. Отже, й нині постать Івасюка не дає декому спокою…

Після похорону твори Володимира Івасюка було заборонено виконувати. Ненависть «когось» до творця була такою несамовитою, що його могилу тричі підпалювали.

Володимир Івасюк назавжди увійшов в історію українського мистецтва та історію України як світлий вісник нездоланної весни, духовного пробудження, воскресіння. Його знакова для України постать височить символом незламної мужності, беззастережної щирості та високого професійного обов’язку митця перед своїм народом.

Творчий доробок

107 пісень, 53 інструментальні твори. Серед них: фортепіанна «Сюїта-варіації на теми української народної пісні „Суха верба“», «Сюїта-варіації для камерного оркестру» (1977); три п’єси для фортепіано; «Осіння картинка» — для віолончелі; три п’єси для скрипки і музика до вистави «Прапороносці» (1975), «Мезозойська історія» (1976).

Всеукраїнський конкурс молодих виконавців «Червона рута» був одним із найперших фестивалів в Україні. Ця подія сколихнула країну і змусила її продерти очі від летаргійного сну застою. На Буковинській землі у дні першої «Червоної рути» було продемонстровано могутнє й потужне прагнення народу нового, незалежного шляху. До організації фестивалю були причетні журналісти (а саме Іван Лепша), які на сторінках газети «Молодь України» виступили з пропозицією вшанувати пам’ять загиблого українського генія Володимира Івасюка великим пісенним святом. А місцем його проведення обрати Чернівці — місто, де й народилася пісня «Червона рута». Чиновництво намагалося творити перепони, взяти контроль у свої руки, але організаторам вдалося відстояти своє. І 17 вересня 1989 року на стадіоні «Буковина» відбулося відкриття першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута». Воно було таким, яким його бачили й планували організатори — з синьо-жовтими прапорами (то був шок для партійних чиновників), з гострим і відвертим виступом Дмитра Павличка, з піснею про Народний Рух Тараса Петриненка. В ефір вийшли Віка Врадій зі знаменитою піснею «За тобою, Морозенку, Україна плаче», Андрій Миколайчук із «Підпільником Кіндратом», Андрій Середа з піснею «Суботів» та Андрій Панчишин із піснею про приїзд Горбачова у Львів. Тарас Курчик співав «Віддайте мову», а Віктор Морозов — про чернівецьку хворобу. Тобто, найбільш замовчувані справи партії й уряду були винесені на фестивальні сцени. У рамках фестивалю відбувся і вечір пам’яті Володимира Івасюка та відкриття меморіальної дошки. Цим було знято неофіційну заборону на його ім’я і творчу спадщину.

Видавничий відділ парафії св. Арх. Михаїла

за матеріалами: Володимир Івасюк: життя після смерті та Українські Пісні

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: