2 страница. Основні положення даного напряму зводяться до відмови від принципів кримінальної відповідальності, надання клініцисту вирішальної ролі при призначенні

Основні положення даного напряму зводяться до відмови від принципів кримінальної відповідальності, надання клініцисту вирішальної ролі при призначенні покарання, розширення си-стеми невизначених вироків, стирання граней між в’язницею і психіатричною лікарнею, тобто до застосування превентивних заходів безпеки до осіб, що становлять потенційну небезпеку для суспільства.

12. Соціологічні і соціопсихологічні теорії

причин злочинності

Теорія множинності факторів була запропонована і розроблена бельгійським статистом А. Кеглі в другій половині XIX ст. („Людина і розвиток його здібностей, чи Досвід суспіль-ної фізики”, 1835 р.). Послідовниками цієї теорії були Е. Феррі, У. Хілі й ін.

Оновленими варіантами цієї теорії кримінологи користуються й нині. У радянський період ця теорія заперечувалася як немарк-систська, але в багатьох дослідженнях використовувалися її методи.

Представники теорії множинності факторів виходять з того, що злочинність зумовлена сукупністю фізичних, кліматичних, антропологічних, психічних, економічних і соціальних факторів. Її основна ідея полягає в тому, що кожен фактор знаходиться в тісній взаємодії з іншими і що з усіх вивчених факторів можна скласти цілісні узагальнені доктрини. Механістичний підхід не дозволяє даній теорії відзначити соціально-економічні явища, що визначають злочинність.

Теорія диференціальної асоціації розроблена американським кримінологом Е. Сатерлендом, його учнем Д. Крессі і їхніми прихильниками. Теорія вперше була викладена в 1924 р. у книзі „Принципи кримінології”. Відповідно до цієї теорії людина не народжується злочинцем. Злочинній поведінці вона „навчається” у процесі різноманітних контактів, спілкування і зв’язків (диференціальної асоціації) з найближчим оточенням, у якому переважають злочинні елементи.

Дана теорія сформувалася під впливом „теорії наслідування ” французького соціолога Г. Тарда, відповідно до якої провідна роль у поведінці людей приділялася наслідуванню один одному.

Інтеракціоністський підхід до пояснення причин злочинності був запропонований Е. Сатерлендом і Ф. Таннебаумом у 30-х роках минулого століття, згодом він розроблявся Г. Беккером, Д. Китсусем, К. Ериксоном і ін. Найбільшого поширення цей напрям набув у 70-х роках минулого століття.

Його представники вважають, що причини злочинності є наслідком самої реакції суспільства на злочинну поведінку. Це означає, що якщо людина вчинила заборонене законом діяння і соціально визнана злочинцем, то суспільство ніби приклеює на неї тавро чужинця. Ця „заплямованість” панує над нею і вона не може повернутися в стан „правовірних”.

Концепція криміногенності науково-технічного прогре су як комплексної причини злочинності отримала поширення в 60–70-х роках минулого століття. На думку прихильників даної кон-цепції, науково-технічна революція, що породжує індустріалі-зацію, автомобілізацію, урбанізацію, міграцію й інші соціальні явища і процеси, порушує традиційні сімейні зв’язки, соціальний контроль, тра-диційну культуру, релігію, придушує індивідуаль-ність, приводить до краху надій або до потреби збагачення, а останні обумовлюють агресивні (насильницькі) чи майнові (корисливі) злочини.

Дана концепція знаходить підтвердження в багатьох країнах світу. Індустріалізація, урбанізація, міграція тощо загострюють соціальні причини злочинності, обумовлюючи її інтенсивне зростання.

Основні ідеї марксистської теорії причин злочинності наступні:

• буття визначає свідомість і поведінку людини;

• злочинність – результат класових протиріч у суспільстві, капіталістичної експлуатації, нестатку й зубожіння, груба форма класової боротьби;

• злочинність можна викорінити лише шляхом революційної перебудови світу, ліквідації приватної власності, експлуатації і соціальної нерівності;

•з усуненням корінних соціальних причин у комуністичному співтоваристві злочинність стане відмирати;

• у соціалістичному суспільстві як першій фазі комунізму злочинність зберігається у зв’язку з наявними пережитками минулих експлуататорських відносин;

• у комуністичному суспільстві держава як апарат насильства відімре, а разом з нею відімре і злочинність.

13. Міжнародне співробітництво

в боротьбі зі злочинністю

Організація Об’єднаних Націй створена в жовтні 1945 р. За Статутом на неї покладено відповідальність за міжнародне співробітництво між державами за всіма актуальними проблемми. Безпосередньо питаннями співробітництва країн у боротьбі зі злочинністю займається один з органів ООН – Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР), у структурі якої в 1950 р. був заснований Комітет експертів з попередження злочинності і поводження з правопорушниками. У 1971 р. він був перетворе-ний у Комітет з попередження злочинності і боротьби з нею, у 1993 р. – у Комісію з попередження злочинності і кримінального правосуддя.

Комісія (комітет) надає ЕКОСОР рекомендації і пропозиції, спрямовані на ефективнішу боротьбу зі злочинністю і гуманне поводження з правопорушниками.

Генеральна Асамблея ООН поклала на цей орган функцію підготовки один раз у п’ять років конгресів ООН з попере-дження злочинності й поводження з правопорушниками. Конгреси ООН відіграють основну роль у виробленні між-народних правил, стандартів і рекомендацій з попередження злочинності і кримінальному правосуддю. На сьогодні було проведено дев’ять конгресів.

Серед суб’єктів роботи з міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю необхідно виділити неурядові організації: Міжнародна асоціація кримінального права (МАКП), Міжнародне кримінологічне товариство (МКТ), Міжнародне товариство соціального захисту (МТСЗ) і Міжнародний кримінальний і пенітенціарний фонд (МКПФ).

Міжнародна асоціація кримінального права заснована в 1924 р. Вона вивчає злочинність, її причини й засоби боротьби з нею, займається порівняльними кримінально-правовими дослі-дженнями, організовує проведення міжнародних конгресів із проблем карного права, консультує ООН, ЮНЕСКО й інші між-народні організації.

Міжнародне кримінологічне товариство засноване в 1934 р. і безпосередньо займається забезпеченням співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Воно поєднує національні інститути і фахівців із кримінології. МКТ має консультативний статус ЭКОСОР, ООН і ЮНЕСКО. МКТ вивчає причини злочинності на міжнародному рівні організовує кримінологічні конгреси, семі-нари, колоквіуми, публікує їхні матеріали, сприяє національним кримінологічним інститутам, засновує і призначає стипендії і премії для стимулювання кримінологічної науки.

Аналогічну роботу зі свого профілю проводять МТСЗ і МКПФ.

Особливе місце в міжнародному співробітництві займає Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол),що була створена в 1923 р. у Відні спочатку як міжнародна комісія кримінальної поліції.

З неурядової організації Інтерпол перетворився в міжурядову і в даний час поєднує понад 170 держав. Вищим органом Інтерполу є Генеральна асамблея, сесії якої проходять один раз у рік. Виконавчий комітет формується з представників регіонів. По-стійно діючим апаратом є секретаріат.

Для наукового опрацювання документів існує інститут радників.

На відміну від інших міжнародних організацій Інтерпол має національні центральні бюро (НЦБ) у кожній країні.

Відповідно до статуту, Інтерпол забезпечує і розвиває взаємне співробітництво органів кримінальної поліції в межах діючих у їхніх країнах законів, створює й розвиває установи, що можуть сприяти попередженню кримінальної злочинності. Основна його робота – організація співробітництва по конкретних кримінальних справах шляхом прийому, аналізу і передачі інформації від НЦБ і для них.

Кожне НЦБ підтримує постійні зв’язки зі своїми право-охоронними органами, а на міжнародному рівні – із НЦБ інших країн і з Генеральним секретаріатом Інтерполу.

Розділ III

КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ОСОБИ ЗЛОЧИНЦЯ

1. Особа злочинця

Під особою злочинця розуміється особа, що вчинила злочин, в якому проявилася її антисуспільна спрямованість, що виражає сукупність негативних соціально значимих властивостей, які разом з зовнішніми умовами впливають на характер злочинної поведінки.

У цьому визначені висвітлюється взаємозв’язок між загаль-носоціологічним та кримінально-правовим змістом поняття особи злочинця. Особистість є індивідуальним вираженням соціально значимих властивостей, індивідуальною формою відображення буття та духовних цінностей суспільства. З кримінально-правових позицій про особу злочинця можна говорити тільки тоді, коли особа, котра вчинила злочин визнана винною в суді.

Структура особи злочинця містить в собі наступні ознаки: біофізіологічні, соціально-демографічні, моральні, соціально-рольові, кримінально-правові та кримінологічні.

Біофізіологічні ознаки – це стать, вік, стан здоров’я, особ-ливості фізичної конституції, природні властивості нервової системи тощо.

Біологічна природа людини – необхідна умова індивідуаль-ності особистості, яка визначає її самобутність і неповторність.

Деякі психологічні характеристики людей мають генетичний характер. Від генетично обумовлених особливостей, психофізіо-логічних можливостей індивіда залежить багато в чому те, що він бере з навколишнього середовища, конкретних умов життя і вихо-вання, а також інших обставин, з якими йому приходиться зіштов-хуватися. Важливе значення має генетично обумовлений ступінь активного опору негативним явищам навколишнього середовища.

Соціально-демографічні ознаки містять такі характеристики як стать, вік, освіта, соціальне походження і положення, рід занять, національна і професійна приналежність, родинний стан, рівень матеріальної забезпеченості, приналежність до міського чи сіль-ського населення тощо.

Вікова характеристика злочинців дозволяє судити про ступінь інтенсивності прояву криміногенної активності й особ-ливості злочинного поводження представників різних вікових груп.

Освітній і інтелектуальний рівні визначають характер злочину.

Найбільш криміногенною соціальною групою є особи, не зайняті суспільно корисною працею: вони складають майже третю частину всіх злочинців.

Кримінологічне значення мають дані про родинний стан, рівень матеріальної забезпеченості, місце проживання тощо.

У структурі особистості злочинця важливе місце належить його моральній і психологічній характеристиці. Ці ознаки дозволяють пізнати внутрішній зміст особистості – його світогляд, моральні риси і властивості, погляди, переконання, ціннісні орієнтації тощо.

Світоглядна позиція визначає загальну спрямованість особистості, її цілеспрямованість, позначається на всій сукупності особливостей поведінки і дій, звичок і схильності. Людина стає особистістю лише тоді, коли в неї вироблена визначена система поглядів на основні питання суспільного буття і життєдіяльності.

Характеристику особи злочинця доповнюють його інтелек-туальні, емоційні і вольові властивості.

До інтелектуальних властивостей відносяться: рівень розу-мового розвитку, обсяг знань, широта поглядів, зміст і розмаїтість захоплень і прагнень, життєвий досвід тощо.

Емоційнівластивості складаються з таких ознак як сила, врівноваженість чи рухливість нервових процесів, динамічність почуттів, ступінь емоційної збудливості, характер реагування на різні прояви зовнішнього середовища тощо.

Вольові властивості містять: здатність приймати і здійснювати прийняті рішення, уміння регулювати свою діяльність і спрямо-ваність вчинків, витримка, стійкість, твердість, наполегливість й інші риси.

Для характеристики особи злочинця істотне значення мають його соціальна роль і соціальний статус.

Під соціальною роллю прийнято розуміти реальні соціальні функції конкретної особи, зумовлені її положенням у системі суспільних відносин і приналежністю до визначених соціальних груп.

Соціальна роль пов’язана із соціальним статусом людини, її обов’язками і правами. Відповідно до соціального статусу від кожної людини очікується певна поведінка і вчинки. Невиконання рольових розпоряджень може викликати конфлікт між особистістю і суспільством або особистістю і її оточенням.

Найважливішими в розумінні особи злочинця є кримінально-правові і кримінологічні характеристики. Вони відбивають ступінь соціальної деформації особи, її особливі властивості, яка дозволяє визначити самі істотні ознаки осіб, що вчинили злочини.

2. Соціально-демографічна характеристика

особи злочинця

Соціально-демографічні властивості особи злочинця пов’язані з:умовами формування особи і її життєдіяльності, взаємодіють з ними; потребами і мотивацією, із соціальними ролями особи. Тому соціально-демографічні властивості є істот-ним елементом поняття особи злочинця і мають важливе значення для розробки і здійснення заходів профілактики.

Співвідношення осіб жіночої і чоловічої статі серед злочинців складає в середньому 1:7. Останнім часом прослід-ковується ріст частки жіночої злочинності. Серед засуджених за злочини у сфері економіки частка злочинців жінок та чоловіків приблизно однакова.

Співвідношення осіб різного віку у злочинності показує, що кримінальна активність найхарактерніша для вікової групи 25–29-ти років, далі йдуть групи 18–24, 14–17, 30–40-літніх злочинців. Найменшу частку серед злочинців складають особи старші 50-ти років. Отже, переважна кількість злочинів вчиняється особами молодого віку.

Характерною особливістю злочинності неповнолітніх в останні роки є тенденція до її зростання при досить значному скороченні рівня народжуваності. Загалом процент приросту злочинності серед неповнолітніх у три-чотири рази перевищує процент приросту неповнолітнього населення України. Стійке зростання рівня злочинності неповнолітніх спостерігається не лише у великих містах, а й в країні загалом. Так, якщо у 1972 р. неповнолітніми та з їх участю було вчинено 10066 злочинів, то у 1997 р. кількість злочинів зросла до 40051, а у 1998 р. склала 39076 злочинів. Кількість осіб неповнолітнього віку, що брали участь у злочинах, 1972 р. склала 11758 осіб, у 1997 р. – 29790, у 1998 р. – 28270 осіб. Отже, за даними офіційної кримінальної статистики кількість лише за­реєстрованих злочинів зросла за вказаний період: у чотири рази, кількість неповнолітніх злочинців – майже у три рази.

Характеристика освіти осіб, що вчинили злочини, має кримінологічне значення, оскільки пов’язана з культурою осо-бистості, її соціальним статусом, колом контактів, життєвими планами і можливостями для їхньої реалізації. Рівень загальної освіти в злочинців загалом трохи нижче, як в осіб, які не порушують закон. Велике розходження в рівні освіти різних категорій злочинців.

Найнижчий рівень освіти характерний для осіб, що вчиняли насильницькі (умисні вбивства, умисні тяжкі тілесні ушкодження), корисливо-насильницькі (грабіж, розбій) злочини і крадіжки особистого майна.

Вище рівень освіти в осіб, що вчиняють розкрадання шляхом присвоєння і розтрат, зловживання службовим становищем, посадові й економічні злочини.

Родинний стан і його зміна в осіб, що вчинили злочини, також впливає на формування особистісних якостей. Певним чином він впливає на спрямованість і стійкість злочинної поведінки.

Найбільш вивченим у кримінології є положення про вплив сімейного виховання на формування особистості неповноліт- ніх правопорушників, вплив сімейних конфліктів на побутову злочинність.

Загалом поширеність злочинності серед осіб, які мають родину, нижче, ніж серед холостяків і самотніх. У більшості випадків ро-дина стимулює позитивну поведінку і виконує функції соціального контролю.

Характеризуючи злочинців за соціальним станом і родом занять, слід зазначити велику частку серед цього контингенту осіб без визначених занять.

Найбільший відсоток серед осіб, які вчинили злочин і мали роботу складають такі, що постійно чи тривалий час займаються некваліфікованою важкою фізичною працею. Для них характерне сполучення з низьким освітнім і культурним рівнем, вузькістю і деформованістю кола потреб і інтересів.

Істотних розходжень за коефіцієнтом злочинності на 100 тис. населення між робітниками, селянами, службовцями і учнями не спостерігається.

3. Класифікація злочинців

Класифікація злочинців – це розподіл їх на групи, виходячи з визначених критеріїв.

Особа злочинця відрізняється від не злочинця суспільною небезпекою. Характер суспільної небезпеки залежить від мотиваційної спрямованості злочинної поведінки. Ступінь суспіль-ної небезпеки особи змінюється в залежності від стійкості і глибини цієї спрямованості.

Тому вирішальне значення має класифікація злочинців за двома критеріями:

• за характером і змістом мотивації;

• за глибиною і стійкістю криміногенної спрямованості.

За характером і змістом мотивації можна виділити наступні основні групи злочинців: