Український мовленнєвий етикет.

Кожен громадянин України незалежно від національності зобов'язаний знати й поважати державну мову, уміти спілкуватися нею, дотримуючись культури мовлення з її невід'ємним складником - мовленнєвим етикетом

Український мовленнєвий етикет - це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності та честі, української шляхетності й аристократизму духу.

Український мовленнєвий етикет - явище прогресивне й суто національне, бо належить рідній (материнській) мові та відображає національний характер українця, його ментальність - склад розуму, самобутній спосіб мислення та світосприймання. Це категорія в основному стала. Однак прогрес суспільства вносить у нього, відповідно до конкретних практичних потреб, певні корективи, спрямовані на подальше вдосконалення й розвиток. Скажімо, поява радіо, телевізора й телефону зумовила потребу у відповідному для них етикеті спілкування. І все ж основа мовленнєвого етикету незмінна - утвердження коректності й доброзичливих стосунків між людьми.

Український мовленнєвий етикет передбачає властиві українцям національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, утілені в системі стійких формул і виразів для прийнятих і запропонованих суспільством ситуацій чемного контакту зі співбесідником. До таких ситуацій належать: звертання до співрозмовника та привернення його уваги, вітання, знайомство, вдячність, пробачення, прощання тощо.

У кожній життєвій ситуації мають застосовуватися відповідні вислови. Це вітання типу: «Слава Ісусу Христу», «Христос народився» (на Різдво), «Христос воскрес» (на Великдень), «Доброго ранку», «Добрий день», «Добрий вечір», «Зі святом»; прощання: «До побачення», «Бувайте здорові», «До вечора», «До зустрічі», «До завтра», «Прощавайте», «На все добре»; вдячності: «Дякую», «Щиро вдячний».

Українська народна педагогіка з допомогою національного мовленнєвого етикету вчить нас формувати щирі та доброзичливі взаємини з людьми. В її арсеналі чимало цінних порад, які втілені в афоризмах: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово - виконай його», «Слухай тисячу разів, а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Народна педагогіка дуже вимоглива до дотримання мовленнєвого етикету, бо це основа доброго ладу між людьми, ознака високої духовності та людської краси. Згадаймо народну пісню «Ой у полі нивка». Козак, який їхав з України», зустрівши дівчину, яка жито «жала й сіла спочивати», «мусив шапку зняти, добрий день сказати», тобто привітатися і побажати їй успіху в роботі: «Помагай Біг, дівчинонько, теж жито жати». Може, й завдяки цьому між ними склалися прекрасні стосунки.

В Україні батьки змалку призвичаюють дітей до мовленнєвого етикету. Дитя щойно зіп'ялося на ноги чи навіть ще сидить у колисці, а його вже привчають при зустрічі слухати вітання «Здоров! Рости великий», а при прощаннях казати «па-па» і привітно з усмішкою махати ручкою. Увагу дітей до мовленнєвого етикету привертають і народні казки.

В українському мовленнєвому етикеті є чіткі правила, хто з ким, коли і як повинен вітатися: молодший першим вітається з людиною старшого віку, чоловік - із жінкою (чи юнак з дівчиною). А у приміщенні першим вітається той, хто заходить: «Добрий день», «Доброго вечора», «Доброго ранку». Залишаючи приміщення, кажуть: «До побачення», «Бувайте здорові». У селі традиційно вітаються з усіма односельцями і навіть з незнайомими людьми.

Основна вимога мовленнєвого етикету - увічливість, статечність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників. Справді, вихована людина поштиво розмовляє завжди, скрізь і з усіма. Народна практика живого спілкування багата на слова ввічливості, які ще називають чарівними.

Українське виховання застерігає дітей і молодь від уживання грубих, лайливих, образливих слів. Осуджуються ті батьки, які сваряться при дітях. Сварки породжують потворність у взаєминах. «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається», - каже народне прислів'я. У мовному спілкуванні красивим є тільки те, що сприяє пристойним людським стосункам.

А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і негарно говорити, коли треба мовчати. Про мовчунів у народі кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот набрав». Схвалюючи людей, які добре володіють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педагогіка водночас засуджує порожню балаканину, зайві, фальшиві прикраси в мові («Красно говорить, а слухати нічого»). Та найбільше дістається базікам: «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Базіка - мовний каліка», «Бесіди багато, а розуму мало».

Український мовленнєвий етикет - то велика духовна сила, яка відстоює нас як націю. Ось чому різні поневолювачі України, прагнучи денаціоналізувати українців, намагалися спотворити наш мовленнєвий етикет і запровадити чужинський. І дещо їм таки вдалося. Скажімо, у багатьох сім'ях діти, звертаючись до своїх батьків, дідусів і бабусь, уживають займенник «ти» замість нашого традиційного українського пошанного «Ви». Чуже, не властиве українському етикету і звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. Якщо вже називати батька, то треба не забувати і про матір (наприклад, «син Василя і Галини», «донька Миколи і Катерини»), або не називати нікого, адже називаючи одного, ми применшуємо роль того, кого не називаємо, а конче мусили б назвати. Тому за українським мовленнєвим етикетом ім'я поєднується з прізвищем.

Наші національні генії дуже шанували та любили своїх матерів і батьків, але називали себе традиційно: «Тарас Шевченко!», «Іван Франко», «Михайло Грушевський». І це по-європейськи. Згадаймо, як репрезентовані у світовій культурі великі люди інших народів Європи: Віктор Гюго, Ференц Ліст, Адам Міцкевич, Ісаак Ньютон. Неухильно дотримувалися цього українського європейського мовленнєвого етикету і наші славетні жінки, добираючи собі літературні псевдоніми: Олена Пчілка, Леся Українка, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Марійка Підгірянка.

До речі, на початку 1920-х рр. молоді українські письменники Юрій Яновський, Микола Хвильовий, Микола Куліш застерігали своїх сучасників від неукраїнського звичаю вживати «отчество», себто по батькові.

Український мовленнєвий етикет відзначається неординарністю, бо постав на власному національному ґрунті та прийнятий духом європеїзму. Він віддзеркалює лагідну вдачу українців, схильність до коректності й толерантності в людських стосунках, зневагу до брутальності. Лайливі слова, до яких інколи вдаються малосвідомі мовці, здебільшого іноземного походження.

Панування колоніального тоталітаризму в Україні негативно позначилося на всіх сферах національного життя українців, зокрема й на культурі спілкування. Офіційне ігнорування української мови в Україні й насадження російської спричинили такі потворні явища, як відречення від рідного слова, «суржиковий сурогат», тобто російсько-українську мішанину та різні словесні покручі.

Абсолютно суперечать українському мовленнєвому етикетові звертання на кшталт: «Борька», «Ваня», «Вася», «Маня», «Шурка», «папаня», «мамаша», «Сидорівна», «Петрович». Його грубо порушують особи, які вдаються до нецензурних слів. Особливо страшним паскудством є матірна лайка - пережиток первісного азіатського дикунства. Той, хто вдається до цієї грубої лайки, чинить злочинний замах на культуру нашої рідної мови, споганює наш національний мовленнєвий етикет, який формувався впродовж тисячоліть і став взірцем шанобливого ставлення до людей, невід'ємним компонентом не тільки української національної, а й європейської мовної культури, в якій людина вважається найголовнішою цінністю (згадаймо звертання «пан», «пані», «панна», «паничу», що походять від грецького слова «все»).

Тривале колоніальне поневолення не минуло безслідно. Возвеличення російської мови та нищення української спричинили негативні наслідки. У свідомості деяких людей з'явилося хибне уявлення про вищість російської мови та нижчість української. Значна частина сільських юнаків і дівчат, опинившись у місті, переходять на російську мову, хоча добре й не володіє нею. Але ж нехтування рідною мовою та спотворення чужої - то, крім іншого, ще й грубе порушення мовленнєвого етикету.

57 Невербальні засоби спілкування.
Невербальний блок комунікації – це ті фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов’язані з текстами (пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися)
Знаками невербального спілкування є жести, пози, міміка, мова простору, мова одягу, та кольорів, парамовленнєві характеристики тощо.
До невербальної семіотики входять такі науки як: паралінгвістика, кінесика, окулесика, аускультація, гаптика, гастика, ольфакція, проксемика, хронеміка, системологія)
Паралінгвістика – це наука про звукові невербальної комунікації.
Кінетика – це наука про жести і жестові рухи, про жестові процеси й жестові системи)
Окулесика – це наука про мову очей і візуальну поведінку людей у процесі спілкування.
Аускультація – це наука про слухове сприйняття звуків і аудіальну поведінку людей у процесі комунікації)
Гаплика – це наука про мову доторкань і тактильну комунікацію.
Гастика – це наука про знакові й комунікативні функції їжі й напоїв, про прийняття їжі, про культурні й комунікативні функції частування.
Ольфакція – це наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації.
Проксемика – це наука про простір комунікації, його структуру та функції.
Хронеміка – це наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції.
Системологія – це наука про системи об’єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та смисли, які ці об’єкти виражають у процесі комунікації.
Твердження: «Не буде другого шансу створити перше враження» означає, що велике значення для успішного виступу має перше враження. Під час виступу зміни в ораторові становлять лише 4 – 4 % при цьому за фактором довіри – 1%. Перше враження є сильним, яскравим, таким, що добре запам’ятовується, тобто надзвичайно стійким. Якщо потім його потрібно змінювати, то це вимагає від оратора надзвичайних зусиль.
Основою формування в аудиторії першого враження про оратора є зоровий образ.
Статистику щодо каналів отримання інформації при першій зустрічі: 55 % інформації визначається тим, що люди бачать (мова жестів і поз); 38 % - що люди чують (парамовленнєві характеристики); 7 % - що люди говорять (власне тексти).
У чому специфіка поведінки оратора в аудиторії полягає в тому, що йому слід звертати увагу на невербальні засоби спілкування: мову жестів, мову міміки, парамовленнєві характеристики, мову простору)
Мова жестів: Оратору слід виступати стоячи й використовувати відкриті
жести(жести розкритими руками до слухачів, горизонтальна (а не вертикальна) жестикуляція. Вони сприймаються аудиторією як такі, що свідчать про намір спілкуватися. Закритих жестів слід уникати (стиснуті кулаки, схрещені руки, ноги тощо. Оратор повинен також пам’ятати про жести-поплавки, які свідчать про невпевненість у собі, хвилювання: ручка в руках, аркуші паперу, папка, часте прокручування окулярів, волосся, обручок, краваток.)
Мова міміки: важливим є зоровий контакт оратора з аудиторією протягом усієї промови. Він повинен дивитися на всіх слухачів, щоб не виділяти когось персонально. У великій аудиторії варто розбити зал на сектори і в процесі виступу переводити погляд по черзі з одного сектора на інший. Не слід дивитися у простір (повз слухачів), на підлогу, стелю, розглядати сторонні предмети тощо, бо саме ці предмети, а не слухачі будуть привертати його увагу. Не дивлячись на аудиторію, оратор не звертається до неї. З іншої сторони, пильний погляд в очі може викликати у слухача відчуття тиску, неспокою. Тому краще дивитися в обличчя, а не пильно в очі. Як вияв зацікавленості, погляд в очі сприймається тоді, коли він є короткочасним).

58 Діалогічне красномовство. Еристика.
Діалогічне (полілогічне) красномовство формується двома і більше співбесідниками. Дослідники виокремлюють декілька видів діалогічного красномовства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, ділова гра, вікторина, «круглий стіл», інтерв’ю тощо. В умовах демократичного розвитку держави зростає роль діалогу в усіх сферах суспільного життя. Невміння вести діалог призводить до протистояння, гальмування розв’язання проблем.
Эристика - искусство спорить, умение опровергать доводы противника и защищать свои положения, независимо от их внутренней состоятельности. В состав этого искусства входят два элемента: во-первых, объективный, состоящий в умении пользоваться всеми средствами, доставляемыми фактическим материалом и правилами логики для доказательства истинности известного положения; во-вторых, субъективный или психологический, состоящий в умении выбирать те доводы, которые особенно сильно влияют на душу слушателя и способны увлечь за собой аудиторию. Логика и главным образом силлогистическое искусство - могущественное орудие доказательства, а следовательно, и убеждения. Логика становится орудием Э., ежели оратор пользуется ей (или диалектикой) независимо от истинности положения, стараясь выставить лишь одну сторону вопроса, умалчивая о другой, ему неблагоприятной. Субъективный элемент Э. ближайшим образом определяется умением быстро схватывать душевный склад противника и, сообразно с ним, выбирать те доводы, которые сильнее всего могут подействовать на него.
Э. в совершенстве была развита в древней Греции, по преимуществу в школах софистической и мегарской. Она не потеряла своего значения и для современной жизни, находя применение везде, где происходит не только теоретическое рассмотрение вопросов, но и борьба противоположных практических тенденций: в парламенте, в судебном процессе, в простом споре, полемике и т. д. В Греции Э. возникла из практического применения учений младшей софистической школы и вытекала из положения, что нет объективной истины, а кажущееся кому-либо таковой - для него и является истинным. Прототипом для софистической Э. послужили Зеноновские диалектические доказательства против движения и множественности. Первое руководство по Э. принадлежало Протагору (до нас не дошло). Современники софистов называли их также эристами и определяли Э. как искусство вызывать сомнение по поводу всего и опровергать всякое положение. Софисты ради своего искусства заучивали даже наизусть разные ходячие в то время софизмы. Картину эристической деятельности древних софистов мы находим у Платона, в его "Эвтидеме", и у Аристотеля, в сочинении "О софистических доказательствах". Один из обычных приёмов Э. состоит в обобщении, т. е. положение, истинное лишь в ограниченной сфере, принимается в безусловном значении. Мегарская школа, точно так же, как и софистическая, постепенно выродилась в Э., хотя софизмы этой школы, как, например,???????? Стильпона, все же обличают некоторый теоретический интерес. Шопенгауэр занимался изучением приемов спора, и Фрауенштедт издал в 1864 г. ("Aus Arthur Schopenhauer's handschriftlichem Nachlass") весьма интересный отрывок его об Э., переведенный на русский язык князем Д. Н. Цертелевым. Знание силлогистических фигур и правил силлогистики - необходимое условие для того, чтобы распутать ложные умозаключения софистов. Кто не умеет, например, найти ошибку в силлогизме: "У Кая две ноги, у гуся две ноги, следовательно, Кай - гусь", тот не имеет никаких шансов устоять в споре, который ведется по приёмам Э. Всякое опровержение известного положения может быть ведено или ad rem, или же ad hominem, т. е. ex concessis. Только первый путь, доказывающий несовместимость известного положения с предметом обсуждения, ведет к полному опровержению; второй путь допускает применение различных эристических приёмов. Для знакомства с эристикой полезно изучить в логике главу об ошибках в умозаключениях.

59 Поняття суперечки.
Суперечку можна визначити як процес обміну протилежними думками.
Будь-яка суперечка передбачає зіткнення думок або позицій. Кожна сторона активно відстоює свою власну точку зору і намагається розкритикувати точку зору супротивника. Якщо немає такого зіткнення думок, то немає і самого спору, а є якась інша форма комунікації. Так, наприклад, проповідь, молитва, лекція, доповідь не є суперечками. Якщо аргументація з приводу якогось питання спрямована на людей, які нейтрально або позитивно (тобто некритично) ставляться до неї, то немає ніяких підстав вважати цю комунікативну ситуацію суперечкою.
Отже, суперечка — це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці.
Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.
Пропонент — це той, хто висуває, обстоює деяку тезу.Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументатив-ного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.
Опонент — другий обов'язковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.
Аудиторія — третій, колективний суб'єкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативно-го впливу в спорі.

Спір. Що це таке?

Звернімось до «Великого тлумачного словника сучасної української

літературної мови». В ньому зафіксовані всі значення і відтінки слова.

Спір:

1. Словесне змагання: обговорення чого-небудь двома або кількома осо-

бами, в якому кожна із сторін обстоює свою думку, свою правоту. //

Полеміка (звичайно в пресі) з різних питань науки, літератури, по-

літики і т. ін. // Серйозна суперечка; сварка. // перен. Суперечність,

зіткнення.

2. Перен. мн. Взаємні домагання щодо володіння чим-небудь, посідан-

ня чогось і т. ін., вирішувані переважно судом.

3. Спір, спору, розм. Швидкість, спритність.

У сучасній науковій, методичній, довідковій літературі слово спір слу-

жить для позначення процесу обміну протилежними думками.

В нашій лекції під спором розуміється всяке зіткнення думок, роз-

біжність у точках зору з якого-небудь питання, предмета, боротьба, в хо-

ді якої кожна із сторін відстоює свою правоту.

Є в українській мові ще й інші слова для позначення даного явища:

дискусія, диспут, полеміка, суперечка, дебати. Дуже часто вони викорис-

товуються як синоніми до слова спір. У наукових дослідженнях, у публі-

цистичних і художніх творах ці слова нерідко бувають назвами окремих

різновидностей спору.

Наприклад, дискусією (лат. discussio — дослідження, розгляд, розбір)

називають такий публічний спір, метою якого є виявлення і зіставлення

Мистецтво спору (полеміки) 135

різних точок зору, пошук, знаходження правильного вирішення спірного

питання. Дискусія вважається ефективним засобом переконання, бо

її учасники самі приходять до того чи іншого висновку.

Слово «диспут» також прийшло до нас із латинської мови (disputar —

роздумувати, disputatio — суперечка) і спочатку означало публічний захист

наукового твору, написаного для одержання наукового ступеня. Сьогод-

ні в цьому значенні слово диспут не вживається. Цим словом називають

публічний спір з наукової чи суспільно важливої теми.

Інший характер носить полеміка. Про це свідчить походження даного

слова. Древньогрецьке слово polemikos означає «войовничий, ворожий».

Полеміка — це не просто спір, а такий, при якому є конфронтація, про-

тиставлення, протиборство сторін, ідей, речей. Виходячи з цього, по-

леміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок

з того чи іншого питання, публічний спір з метою захистити, відстояти

свою точку зору і відкинути думку опонента.

Полеміка і відрізняється від дискусії, диспуту своєю цільовою спря-

мованістю. Учасники дискусії, диспуту стараються прийти до єдиної дум-

ки, знайти спільне рішення, істину. Мета полеміки — отримати перемогу

над супротивником, відстояти й утвердити власну позицію.

Полеміка — це наука переконувати. Вона навчає підкріплювати дум-

ки незаперечними доказами, науковими аргументами.

Словами «дебати», «суперечка», як правило, іменують спори, що ви-

никають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях,

конференціях і т. ін.

60 Види суперечок за формою.
Можна виділити декілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути дискусією, полемікою, диспутом або дебатами.
Дискусія (від лат. discussio — дослідження, розгляд) — це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона дозволяє краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії — це досягення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У зв'язку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.
Унікальним прикладом такого виду суперечки є дискусія, яка відбулася між двома видатними фізиками Н. Бором та А. Ейнштейном. Ця дискусія тривала протягом декількох десятиліть. Вони сперечалися і усно, і письмово, і на відстані, і при зустрічі. Іноді суперечка була по-академічному строгою, а інколи була схожою на вибух.
Причина дискусії полягала в обговоренні проблематики квантової механіки, із створенням якої значно змінилися погляди фізиків на оточуючий світ. Дискусія викликала значний інтерес серед науковців: за нею уважно слідкували, в ній брали участь найвидатніші вчені — соратники Бора й Ейнштейна. Відомий голландський фізик Пауль Еренфест був «секундантом» суперечки. Він допомагав організовувати зустрічі між сперечальниками, вів їхнє листування, стимулював до активних дій.
У цій дискусії не було переможців. Ніхто нікого не переконав. Кожний з учасників залишився на своїй позиції.
А. Ейнштейн помер раніше Н. Бора на сім років. Однак Бор до останнього продовжував подумки сперечатися зі своїм опонентом. Саме про це свідчить одна цікава подробиця його життя. Останній малюнок, який Бор зробив на дошці в кабінеті за день до смерті, відтворював ейнштей-нівський «ящик з фотоном», розмірковувати з приводу якого Бор, мабуть, ще продовжував.
Хоча до спільної думки два найвидатніших фізики нашого століття так і не дійшли, однак їх дискусія була напрочуд плодовитою. Вона не зводилася до фіксування різних точок зору. Вчені спільно намагалися знайти істину, тому метою їхньої дискусії було не знищення, а, навпаки, збагачення один одного. В результаті уточнювалися їхні позиції, виправлялися неправильні визначення, будувалися нові аргументації.
Полеміка (від грецьк. polemicos — ворожий, войовничий) — це суперечка, в якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.
Диспут (від лат. dispute — досліджую, сперечаюсь) та дебати (від франц. debatre — сперечатися) як види суперечки в літературі часто розглядаються як схожі поняття. Відмітні ознаки диспуту такі: в Диспут — це завжди публічна суперечка.
• Предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання.
• Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо.
• На відміну від дискусії диспут не тільки з'ясовує підстави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко останнє в диспуті стає головним.
Дебати — це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів — визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.
Окрім наведеної вище класифікації суперечок існують також інші. Так, залежно від мети розрізняють: суперечку заради істини, суперечку заради переконання, суперечку заради перемоги і суперечку заради суперечки.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: