Загальна характеристика античної філософії. Основні періоди та школи

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любо мудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковую чого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм. Філософія античного світу виростає із міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси філософії цього періоду такі: а) наявність в ній значної кількості міфологічних та епічних образів; б) присутність елементів антропоморфізму; в)наївний пантеїзм тобто ототожнення богів з силами природи; г)пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх в категоріях «добра», «зла», «справедливості», «блага» і т.п. г) в цій філософії основна увага звертається на пошуки первоначала всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції. У розвитку античної філософії можна виділити три основні періоди. Перший етап визначається як до сократівський (VІІ-VІ ст. до н.е.). В центр уваги виноситься проблема походження та структури Космосу, питання про сутність світу, про першооснову всього існуючого. Другий період (V-ІV ст. до н.е.) визначається як класичний. Головну проблему філософія вбачає в пізнанні людини, людської свідомості, поведінки, людських пізнавальних можливостей. Цей період є вершиною в розвитку грецької демократії філософії, мистецтва. Третій період (кін. IV ст. до н.е. VІ ст. -н.е.) називають елліністичним. Це був час кризи рабовласницького суспільства, період економічного і культурного занепаду. Особливий інтерес в філософії проявляється до проблем морально-етичного плану. При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську. Засновником мілетської школи був Фалес (VІІ-VІ ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елейській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття». Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (VІ-V ст. до н.е.) і Зеноном (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Якщо в центрі увага досократичних шкіл був Космос, Всесвіт, то Сократ головну проблему філософії вбачає в пізнанні людини. Вся після сократівська філософія спрямована на вивчення людини, її життя. Тому-то вчення Сократа є вододілом у розвитку античної філософської думки. Сократ (V-ІV ст. до н.е.) висуває думку про те, що істинним світам людини є її внутрішній світ. Пізнання цього світу здійснюється не чуттєвістю, а розумом, раціональністю. Він вважає, що в багатьох своїх характеристиках люди однакові, тому пізнання однієї людини дає знання про людей і світ в цілому. Крім Сократа, філософська думка класичного періоду розвитку античної філософії представлена філософськими системами Платона і Арістотеля. Платон (427-347 рр. до н.е.) — творець першої в історії людства системи афективного ідеалізму. Свої твори Платон писав у формі філософського діалогу. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглядаються проблеми людини і суспільства. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії. Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. Філософія елліністичного періоду. Стоїцизм виникає наприкінці IV ст. до н.е. Засновником цієї школи був Зенон (ІІ ст. до н.е.), найбільш відомими представниками: Сенека (І ст. н.е.) Марк Аврелій. (ст.н.е.). Вони вважали у світі панує невблаганна необхідність і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність. Але шлях до щастя гальмують людські пристрасті, прагнення до чуттєвих задоволень. Наприкінці IV ст. до н.е. в Афінах виникла, школа Епікура. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою, радісного стану духу. Його ідеал емоційного стану людини – атараксія, яка передбачає звільнення від усяких хвилювань і пристрастей. «Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя». Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі - абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати - ні істинного, ні хибного. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. Епоха еллінізму була епохою занепаду, згасання, песимізму. Людина була незадоволена навколишнім світом, тому вчилась бути незалежною віл нього, прагнула внутрішньої свободи.

2. Предмет релігієзнавства. Є такі поняття, ідеї, теорії, факти, освоєння яких важливо для становлення кожною людини як особистості, для формування її духовної культури. До галузей, що містить такого роду знання, відноситься релігієзнавство. Релігієзнавство вивчає закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, її будову, її різноманітні феномени, як вони поставали в історії суспільства, взаємозв'язок і взаємодія релігії та інших областей культури. Головним у ньому є філософський зміст, що обумовлено принаймні двома обставинами. По-перше, тим, що центральне місце в ньому займає розробка найбільш універсальних понять і теорій об'єкта. По-друге, дослідження релігії неминуче звертається до філософсько-світоглядних питань про людину, світ, суспільство. При розгляді цих питань релігієзнавство спирається на спадщину філософської думки, на історію природничих та суспільних наук,особливо на досягнення сучасної науково-технічної революції, на наукове пояснення релігії. Успіхи людинознавства, медицини,психології, педагогіки, історії, фізики, хімії, кібернетики,біології, космології, екології та інших наук служать основою рішення відповідних світоглядних проблем.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: