Особливості конфесійного релігієзнавства

Конфесійне релігієзнавство:

- Дослідження релігії як особистісного феномену

- Ґрунтовний аналіз виявів своєї релігії

- Конфесійна упередженість

Представники: Р.Отто, Е.Тріольч, Й.Вах, Дж.Хік, Н.Сьодерглон, О.Мень

11. Основні школи елліністично-римського періоду античної філософії. Коротка характеристика.

Третій період Історії античної філософії пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця ІV ст.до н.е. і закінчується V-VІ ст.н. е. Філософія елліністично-римської епохи існує у вигляді декількох основних філософських напрямів – це епікурійці засновник Епікур, аскетики Піррон, стоїки Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет.

Школи. Мілет – це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності, котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге планування Мілета кінця V століття до нашої ери – один з кращих зразків містобудування. Ефес – стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської. Заснований греками в XII столітті до нашої ери. Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції – мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції. Піфагор засновник піфагорійської філософської школи – Піфагорійський союз (у Крітоні). Елейська філософська школа – Ксенофонт, Парменід і Зенон (кінець VI – початок V ери), виражали інтереси реакційної аристократії і вели непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта. Афінська філософ. школа (осн. Анаксагор).

Епікуреїзм - матеріалістичний напрям в старогрецькій і римській філософії, названий на ім'я його засновника Эпикура (341-270 до н. в), старогрецького філософа-матеріаліста. Він заснував в Афінах філософську школу, що дістала назву "Сад Эпикура". Порвавши з філософською традицією класичної епохи, Эпикур не надавав знанню самостійної цінності. Мета філософії - забезпечення безтурботності духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. Джерелом наших знань є чуттєві сприйняття, згода з ними і із заснованими на них загальними представленнями - критерій істинності знання. Усі помилки виникають лише внаслідок помилок нашої думки. Эпикур і його послідовники сприйняли атомістичне вчення Демокрита Посилаючись на загальну думку усіх людей, Эпикур визнавав існування богів (що не втручаються у світ). У етиці епікуреїзму основним поняттям є насолода - єдина благо для людини, причому насолода розуміється як відсутність страждання. Кращим засобом избегнуть страждань є самоусунення від тривог і небезпек, від суспільства і державних справ, досягнення незалежності від зовнішніх умов, що можливо, якщо "жити непомітно". Серед римлян найвидатнішим епікурейцем був Лукреций (1 ст. до я. э).

Стоїцизм, філософська школа, що дістала назву від портика (стои) в Афінах, де вона спочатку розміщувалася. Заснована Зеноном ок.300 до н.е. Стоїцизм також підкреслює практичну моральну спрямованість філософії, покликану навчити людину жити "згідно природі". Проте, натурфілософія стоїцизму докорінно відрізняється від епікурейської. Стоїцизм виходить з уявлення про зумовленість усього існуючого. Усі події, що відбуваються в природі і суспільстві, підпорядковані найсуворішій закономірності, яка виступає як невідворотна необхідність (рок). Усе у світі жорстко детерміновано. Бог також підпорядкований необхідності, точніше, він є сама необхідність. Світогляду стоїків властивий глибокий фаталізм: людина нічого не може змінити нормально. Цей фаталізм приводить їх до пасивності, до відмови від боротьби за своє щастя. Жити згідно з природою, а оскільки природа, на думку стоїків, тотожна з розумом, поступати розумно - такий головний принцип етики стоїцизму. Хоча людина і не в змозі перешкодити ходу речей і подій, долі і року, він може виробити до них належне відношення. Оцінка речей і подій завжди залишається в нашій владі, а це найголовніше. Не речі бентежать людей, але їх думки про речі. У смерті, наприклад, немає нічого страшного - страшна думка, тому, що воно представляє смерть страшною. При неможливості жити і діяти розумно і морально стоїки вважали виправданим самогубство. Щастя людини знаходиться усередині нього і не залежить від зовнішнього ходу подій. Людина повинна правильно зорієнтувати себе, загартувати свою волю так, щоб напругу душі протиставити потоку подій. Від людини залежить тільки духовна свобода. Решта не в його владі і не в його силах. Істинна свобода полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі, у тому числі і не повинен вимагати зміни порядку речей, що склався.

З римського стоїцизму найбільш відомими філософами були Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

12.Функція релігії — способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Релігія як компонент соціальної системи виконує в ній декілька взаємопов'язаних функцій. Вони, як і її роль та місце в суспільстві, історично та соціальне обумовлені. Якщо функції релігії — це способи її дії в суспільстві, то роль релігії є сумарним результатом, наслідком виконання релігією функцій. До системи функцій релігії входять: компенсаційна, світоглядна, регулятивна, комутативна, комунікативна, культурозберігаюча, інтегруючо-дезінтегруюча, терапев­тична.

· компенсаційна функція. Є однією з найважливіших, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психо­логічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність лю­дей від об'єктивних умов існування, наповнює новим змістом сенс їхнього життя.

· світоглядна функція. Виявляється в тому, що релігія як система світосприй­няття задає "граничні" критерії, які уможливлюють осмис­лення навколишнього світу, місця людини в ньому, цілей і сенсу життя. Релігійний світогляд передбачає орієнтацію на "головну проблему життя людини", "ідеальний стан", зумовлює особливості вирішення цієї проблеми.

· регулятивна функція. Полягає у здатності релігії через систему норм, при­писів, установок, канонів регулювати стосунки, поведінку, вчинки, дії віруючих.

· комутативна функція.Реалізується через спілкування віруючих у межах релігійних спільнот і поза ними. Релігійна комунікація — процес взаємодії, спілкування, релігійної соціалізації, пе­редачі, обміну, засвоєння релігійної інформації, закріп­лення зв'язків між віруючими.

· комунікативна функція. Виявляється у спілкуванні віруючих з Богом та між со­бою. Має вертикальний (спілкування з Богом) і горизон­тальний (зв'язок спілкування віруючих) аспекти вияву.

· КУЛЬТУРОФОРМУЮЧА ФУНКЦІЯ. Реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, мистецтва, збереження цінностей релігійної культури, передачу досвіду від покоління до по­коління.

· ІНТЕГРУЮЧО-ДЕЗІНТЕГРУЮЧА ФУНКЦІЯ. Охоплює організаційні можливості й здатність релігії (через релігійні інститути) забезпечувати безконфліктний зв'язок, певну злагоду, солідарність, згуртованість суспільства, релігійних громад.

· терапевтична функція. Відображає психологічні можливості релігії у знятті не­гативних наслідків життєвих стресових ситуацій, збере­женні внутрішнього спокою, душевної рівноваги та ін.

·

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: