Структурні системи релігієзнавства

Релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, Філософіярелігії - цефілософськеосмисленняприроди, сутності, сенсу релігії та Бога.Фундатором її вважадоть нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію, її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію підкутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явних, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.Психологія релігії – релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха Ернста Данієля Шлейєрмахера (1768-1834) "Психологія" (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869 - 1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релігійним явищам.Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з'ясуванні природи та сутності релігії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релігію передусім як соціальний феномен.Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.Головне для неї - соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об'єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей незалежно від їх вірувань, а то і і навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебуває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих, - Бог, трансцендентне, надприродне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

9. Визначення чесноти за Аристотелем. Поняття «поміркованість»

На противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв'язує етичну чесноту з бажанням. бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше - хотіти бути добрим. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє діапоетичні (розумові) чесноти, пов'язані діяльністю розуму, і етичні - чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті й інші чесноти не дані нам від природи, нам можна надбати їх. Етична чеснота - є перебування належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їхнім надлишком і нестачею. Як визначити належну середину для кожного з нас? За Аристотелем, для цього необхідно або мати практичну мудрість, розважливість, або іти за прикладом чи наставляннями доброчесної людини.

Хоча чеснота - набута якість душі, однак "і правосудними і розсудливими. і мужніми. і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження. Разом з тим Аристотель говорить, що набуті вихованням чесноти вищі від дарунка природи, природжених здібностей. Чеснота вимагає навичок, звички, практики. "Чеснота є свідомо вибраним складом душі, що проявляється у володінні серединою стосовно нас, причому визначеної таким судженням, якої визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома видами порочності, один із яких - від надлишку, іншої - від недоліку". Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним: "Недарма досконалість і рідка, і похвальна, і прекрасна". Мало досконалих людей і багато посередніх.

Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види. Діалоетичні (розумові чи інтелектуальні) і етичні (моральні). До перших належать: мудрість, знання, поміркованість. До етичних — мужність, помірність, гідність, щедрість, щирість, справедливість тощо. Арістотель називає п’ять різновидів мужності, серед них найцінніша громадянська. Загальним же принципом визначення сутності доброчесностей є поняття "міра" як правильне співвідношення між двома крайнощами. Так, мужність — середина між боягузтвом і безрозсуд­ною хоробрістю; щедрість — між скупістю і марнотратством.

Щоб стати доброчесною людиною, крім знання. що є добро і зло, потрібно також час для виховання характеру. Один гарний вчинок ще не веде до чесноти. Природно, виховання найкраще починати з дитячого віку. Тому в сфері виховання громадян Аристотель призначає велику роль законодавству і державі.

Говорячи про "середину" як відмітному визнанні чесноти, Аристотель має через "середнє" в області почуттів. "Середина" - це "нічого занадто". Він докладно досліджує з цього погляду чесноти, протиставляючи їхнім порокам. Так, великодушності він протиставляє марнославство ("надлишок"), з одного боку, малодушність ("недолік") - з іншої. Великодушність, отже, є "середина". Мужність - середнє між безрозсудною відвагою і боягузтвом, щедрістю, щедрість - між марнотратством і скнарістю, скромність - між безсоромністю, нахабністю і сором'язливістю, боязкістю. Оскільки моральна дія спирається на розум, воно має на увазі вільний вибір між добром і злом. "У нашій владі чеснота, точно так само як і порок, тому що ми владні діяти у всіх тих випадках, коли ми владні утриматися від дії". Ввівши поняття вільного вибору, Аристотель відкриває першу сторінку тривалої суперечки про вільну волю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: