Періодизація середньовічної філософії. Назвати представників

Середньовічна філософія – це філософія, ціннісними орієнтирами і регулятивними принципами знання і світогляду якої була християнська релігія. Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської ду­мки. Умовно їх можна визначити як патристика (у широкому сенсі) та схо­ластика, що починаються з перших сторіч нашої ери й продовжуються до середини XV століття.

Патристика (від лат. pater – отець) – філософія і теологія Отців цер­кви, тобто духовно–релігійних керманичів християнства – охоплює період до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють два періоди. Перший – це час «апостольських отців», що приєднувалися безпосередньо до апостола Павла, тобто ті, що слухали, або були поставлені христовими учнями на єпископство. Серед них Климент Римський (бл. І ст.), Ігнатій Антіохійський (бл. І ст.), Герма (І–ІІ ст.). Другий визначає діяльність Отців–апологетів (захисників) II ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обгрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Серед них – Іустин (Юстин) (бл. 100 – бл. 167), Афінагор (друга половина II ст.), Татіан (друга половина II ст.), Тертулліан (155–220). Третій період – це власне патристика, її початок відносять до III ст. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творення, свободу волі тощо. У свою чергу це висунуло на передній план методологічні питання, які ви­магали свідомого звернення до античної філософської спадщини і ґрунтовного переосмислення останньої. Характер переосмислення і запозичення теоретичної спадщини виявив різні підходи і точки зору на трактування основних християнських догматів. Релігійні суперечки, що намагались з'ясовувати на Вселенських Соборах, часто мали філософську сутність.Перші спроби систематизування нової філософії зробили засновни­ки катехізисної школи Климент Александрійський та його учень Оріген у ІІ–ІІІ ст. Вони запозичили з грецької філософії її понятійну базу, розгор­таючи неоплатонівську методологію на християнському підґрунті. Нікейський собор (325) надає фундаментальної інтерпретації догмату про Трій­цю, приймаючи афанасієвську версію. Після цього починається пошук довершеного формулювання цього догмату. Каппадокійці – Василій Кесарійський (бл. 329–379), Григорій Назіанзін (бл. 330–390), Григорій Нісський (бл. 335 – бл. 394), – що знаходились під впливом Платона і Орігена, продовжили роботу над дослідженням християнських положень. Вони розробляли логіку, понятійний апарат, онтологічні, антропологічні, етичні філософські і загальнокультурні теми.З кінця IV ст., тобто із завершенням процесу формулювання догма­тів і з посиленням церкви, патристика набирає політичного характеру. Після ГіларіяПуатьє (310–367), якого називали «Афанасієм Заходу», Августин Аврелій (354–430) висуває на перше місце практичну церковну теологію та її претензії на керівництво людськими душами і святе посере­дництво. Своїм вченням про Божий Град він заклав фундамент історичної метафізики. Августин робить спробу осмислення історії людства у христи­янському контексті. Філософські розвідки Августина зробили внесок у ро­зуміння людської і Абсолютної особистостей, у гносеологію, етику тощо.На Сході до патристики належали близькі до неоплатонізму СінезійКіренський (370–450) та НемезійЕмеський (IV–V ст.) – відомий система­тизатор, що розробляв антропологічну тематику. Гідне місце посідає зага­дкова постать Діонісія Ареопагіта (імовірно, IV–V ст.) – автора «Ареопагетичного корпусу». Це вища сходинка християнського неоплатонізму: розвиток апофатичного і катафатичного вчення про Бога, про можливості богопізнання і індивідуального сходження до Нього; обґрунтування ідеї небесної і земної ієрархії. Послідовником Діонісія був візантійський мисли­тель Максим Сповідник, який завершує грецьку патристику.Особлива постать – Северин Боецій (бл. 480 – бл. 525), християнсь­кий філософ, наслідувач грецької культурної спадщини, глибокий знавець Платона і Арістотеля, теолог, логік, політичний діяч, з ім'ям якого пов'язу­ють початки схоластичної проблематики – проблему універсали. Завер­шення патриcтичногофілософування знаходимо у Іоанна Дамаскіна (бл. 700 – бл. 777) – видатного систематизатора і християнського апологета.

Схоластика (від лат. schola – школа) – шкільна наука, шкільний рух у період західнохристиянського середньовіччя; релігійно–філософські вчен­ня, що на противагу містиці, вбачали шлях осягнення Бога в логіці та дис­курсі. Для схоластики (IX –XV ст.) характерним є те, що наука і філософія грунтувались на християнських істинах, які мали свій вираз у догмах. Про­те, і в цей час було висловлено багато думок, що не узгоджувались з догма­ми християнства, особливо під прикриттям вчення про подвійну істину. В історії схоластики вирізняють три етапи: рання, середня і пізня. Рання схоластика (ІХ–ХІІ ст.) стоїть на грунтінерозчленовування, взаємопроникнення науки, філософії, теології. Будується на платонізмі і неоплатонізмі. Вивчає і систематизує філософські здобутки патристичної доби. Характеризується оформленням схоластичного методу («sicetnon» –«так чи ні») у зв'язку з осмисленням специфічної цінності та специфічних результатів діяльності розсудку і у зв'язку з дискусією про універсалії. Ви­значними культурно–освітніми осередками у цей час стають філософські школи. Осередком «граматичних студій» вважалась Шартрська школа, одним з головних завдань якої було вирішення проблеми «слова» (імені) і «речі», через яку її представники намагались вирішувати всі інші питання. Отже, не випадково Іоанн Солсберійський – вихованець цієї школи – під­креслював, що «граматика є колискою усякої філософії». Видатними пред­ставниками цієї школи були брати Бернар і Т'єрріШартрські, Гільйом де Конш. Інша відома філософська школа була сформована на базі гуртка при­хильників філософії, що цікавились схоластикою, вільними мистецтвами і навіть науками, хоча і вважали, що пізнавальні зусилля людини можуть бути реалізовані виключно у сфері містичного пізнання Бога. Цей гурток склався в абатстві Св. Віктора на околиці Парижа. Засновником гуртка був Гільйом із Шампо, а видатними представниками ГугоСен–Вікторський та Рішар Сен–Вікторський. Взагалі витоки стилю мислення, що був характер­ним для ранньої схоластики ми знаходимо ще у Алкуїна – засновника Палатинської школи при дворі Карла Великого і у Іоанна Скота Еріуґени. Серед видатних постатей цього періоду також знаходимо Адельгарда з Бата, Рос­целіна, Петра Абеляра, ЖильбераПоретанського, БернараКлервоського, Петра Даміані, АнсельмаКентерберійського тощо. Середня схоластика (XIII ст.) характеризується остаточним розме­жуванням науки і філософії (особливо натурфілософії) від теології, а та­кож розповсюдженням і впливом вчення Арістотеля. Формується філосо­фія великих Орденів, особливо францисканського і домініканського. Це час завершених релігійно–філософських систем. Серед них системи Аль­берта Великого, АлександраГельського, Бонавентури, Фоми Аквінського, Дунса Скота, Роберта Гросетеста, Роджера Бекона, а також споруда містичного християнства МайстераЕкгарта, Це час палких дискусій між послідовниками Августина, Арістотеля і Аверроеса; між томістами і скотистами. Середня схоластика розробила і внесла у філософську скарбни­цю докази буття Бога, Божественного творення; запропонувала шляхи вирішення проблеми універсалій, співвідношення віри і розуму. Це був час великих філософсько–теологічних енциклопедій. Пізня схоластика (XIV–XV ст.) характеризується раціоналістичною систематизацією теологічного знання (внаслідок якої «схоластика» отри­мала негативний зміст), подальшим формуванням природознавчого та натурфілософського мислення, виробленням логіки та метафізики ірраціоналістичного спрямування, остаточним відмежуванням містики від цер­ковної теології. У цей період зростає впливовість номіналізму. У зв'язку з тим, що з початку XIV ст. церква вже остаточно віддала перевагу томізму, то схоластика з релігійного боку перетворилась на історію томізму. Найвпливовіші представники пізньої схоластики: Альберт Саксонський, Іоанн Бурідан, НіколайОрезмський, Вільям Оккам тощо. У період Гуманізму, Відродження, Реформації схоластика перестала бути єдино можливою формою західної науки і філософії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: