М. Хвильовий, М. Семенко.

• Заснування різноманітних літературно-художніх об'єднань:

— «Гарт» (П. Тичина, В. Сосюра): мета — прихід у літературу письменників із середовища талановитої робітничої молоді (1923);

— «Плуг» (П. Панч, А. Головко): мета — спрямовувати творчість на організацію психіки й свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції (1922);

— «Ланка», «Молодняк», «Авангард» тощо

• 1925 р. — створення ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) — на чолі з М. Хвильовим (П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський тощо). Головна ідея: українська література повинна роз­виватися під впливом кращих досягнень західноєвропейської культури.

• Неокласики: група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мис­тецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара).

.

• Творчість М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Ялового

• Літературна дискусія про перспективи й напрямки розвитку української літератури 1925-1928 рр

1920-ті роки характеризувалися розгортанням різноманітних літературних дискусій про майбутній розвиток української літератури. Ідейним генератором цієї дискусії був Микола Хвильовий, який закликав представників української культури орієнтуватися на «культуру Європи, а не азіатської Москви» і проголосив гасла «Геть від Москви!» і «Дайош Європу!».

Але особисте втручання Й. Сталіна перетворило літературну дискусію в політичну боротьбу, Миколу Хвильового звинувачено в націонал-ухильництві («хвильовізм») та відході від офіційного курсу компартії, оголошено «ворогом народу».

Українське мистецтво в 1921-1928 рр.

• Діяльність в Україні 45 професійних театрів.

• 1922 р. — відкриття в Києві театру «Березіль» під проводом Л. Курбаса, авангардистського ре­жисера світового рівня. На Всесвітній театральній виставці в Парижі (1925 р.) макети «Березоля» отримали золоту медаль. Критика театру за пропаганду національних ідей у мистецтві.

• Діяльність акторів А. Бучми, М. Крушельницького, Н. Ужвій, О. Сердюка, М. Заньковецької, Г. Юри, А. Бучми, О. Добровольської.

• 1925 р. — заснування в Харкові Українського театру опери та балету.

• 1922 р. — заснування Всеукраїнського фотокіноуправління.

З кінця 1920-х років найпопулярнішим видом мистецтва стає кіномистецтво, особливо після появи звукового кіно. У 1922 р. запрацювала Одеська кінофабрика, в 1927 р. започатковано Київську кіностудію (на той час найбільша в Європі). Вдкриття близько 500 кінотеатрів.

У 1920-ті роки розкрив свій талант кінорежисер - Олександр Довженко (фільми «Сумка дипкур'єра», 1927; «Ягідка кохання», 1926, «Звенигора» 1927 p.; «Арсенал» 1929 p.). Перший радянський звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу» (1930) зняв на Київській кінофабриці Дзиґа Вертов.

Музика

• Творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки,

Л. Ревуцького,К. Богуславський.

• Створення Товариства ім. Леонтовича, яке організовувало ансамблеї, оркестри, видавало жур­нал «Музика» тощо.

• Зростання інтересу до оперного мистецтва: опери Б. Яновського «Дума чорноморська», Б. Лятошинського «Золотий обруч»

На базі хору Київської консерваторії створюється хорова капела «Думка» (Н. Гордовенко).

• Створення Асоціації художників Червоної України (АХЧУ), члени якої вважали себе наступниками реалістів-передвижників (С. їжакевич, К. Трохименко, М. Самокиш, Ф. Кричевський) (1923)

• Створення Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднала художників-авангардистів О. Богомазова, М. Бойчука, К. Гвоздика, В. Меллера, які поєднували народне мистецтво з елементами європейського модернізму (1925).

• Поширення масових агітаційних мистецьких форм.

• М. Бойчук заснував новий напрямок монументального мистецтва — неовізантізм, поєднавши тра­диції давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису.

• У скульптурі — акцент на пропаганду; у більшості населених пунктів — пам'ятники Леніну; пам'ятник Артему у Святогорську (скульптор І. Кавалерідзе).

• Домінуючий архітектурний стиль — конструктивізм: економічність, функціональність, лаконіч­ність у засобах вираження, орієнтація на масове виробництво (ансамбль площі Дзержинського та будівля Держпрому в Харкові)

Релігійне життя в 1921-1928 рр.

• Офіційне проголошення свободи совісті та віросповідання, відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

• Відверта антицерковна, войовничо-атеїстична політика радянської влади..

• Арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих.

• Вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном під час голоду 1921-1923 рр.

• 1921 р. — організаційне оформлення Украінськоі автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з митрополитом В. Липківським. УАПЦ не визнана патріархом Московським і Всея Русі, не змогла ство­рити необхідну матеріальну базу. У 1926 р. В. Липківського заарештовано.

• Намагання радянської влади внести розкол між різними конфесіями, підтримка різних сект, що підрива­ли єдність церкви.

• 1928 р. — прийняття Адміністративного кодексу УСРР, що містив «Правила про культи» і призвів до посилення репресій проти духовенства

Персоналії

Олександр Довженко ( 1894-1956) - видатний український кінорежисер, письменник, художник. Один з основоположників української кінематографії, створив фільми «Вася-реформатор» (1925), «Ягідки кохання», «Сумка дипкур’єра» (1927), «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1925), «Земля» (1930), «Щорс» (1939), документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943) і «Перемога на Правобережній Україні» (1945), автор оповідань, кіноповістей («Зачарована Десна», 1954; «Поема про море», 1956).

Микола Скрипник (1872-1933) - український радянський державний діяч, прихильник політики українізації. У 1919 р. працював у Києві на посаді наркома державного контролю УРСР, керував розгромом заколоту Зеленого, що діяв поблизу міста. Згодом - на керівних державних посадах у Харкові (неодноразово відвідував Київ у 20-30-ті роки). Покінчив життя самогубством.

Микола Хвильовий (Фітільов) (1893-1933) - український прозаїк, поет, публіцист. Один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій. У 1920-ті роки повністю підтримував і впроваджував у життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!», «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

Олександр Шумський (1890-1946) - український політичний діяч; у 1919 - нарком освіти в українському радянському уряді X. Раковського, 1920 р. - нарком внутрішніх справ, 1921 р. - представник УСРР у Польщі. З вересня 1924 р. по лютий 1927 р. - нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Заарештований у 1933 р. за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО). Засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі. У 1946 р. здійснив невдалу спробу самогубства. Вбитий за особистим розпорядженням Сталіна.

Михайло Волобуєв (1903-1972) - український економіст, виступав за розширення самостійності економіки УСРР, стверджував, що Україна мусить підготуватись до вступу у світове господарство у випадку перемоги революції «не лише в колишній Росії, а по всій земній кулі» як рівноправна частина цього світового комплексу.

Гнат Юра ( 1888-1966) - був актором і режисером київського «Молодого театру» (1917-1919), Першого театру Української Радянської Республіки (1919-1920), одним з фундаторів і до 1961 р. керівником Українського драматичного театру ім. І.Я. Франка.

Михайло Бойчук (1882-1937) - український художник, маляр-монументаліст, один із засновників монументального мистецтва України XX ст.

Лазар Каганович Радянський партійний і державний діяч, один із найближчих прибічників Й. Сталіна, генеральний секретар ЦК КП(б)У 1925—1928 рр., противник українізації, виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О. Шумського і М. Хвильового, прихильник проведення суцільної колективізації.

Лесь Курбас Режисер-новатор, театральний діяч, один із засновників «Молодого театру», театру «Березіль», на сцені яких поставив вистави «Чорна пантера і білий ведмідь» В. Винниченка, «Мина Мазайло» М. Куліша та ін., «поєднував українське театральне мистецтво з європейською культурою.

24 Радянська модернізація України

РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ (1928-1938 рр)

Індустріалізація

Перехід до політики індустріалізації відбувався в декілька етапів:

1) грудень 1925 p. XIV з’їзд ВКП(б) (на з їзді назва РКП(б) змінено на ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію країни та «побудову соціалізму в окремо взятій країні»; план визначав середньорічні темпи приросту 16%

2) травень 1929 р. Всеукраїнський XI з’їзд рад УРСР затвердив п’ятирічний план розвитку народного господарства на 1928-1933 pp., за яким передбачався щорічний приріст промислової продукції на 20-23 %, будівництво 400 підприємств (з 1500 - у СРСР).

3) з 1929 р. партійне керівництво остаточно відмовилось від нової економічної політики та повернулося до політики комуністичного штурму, яку воно проводило в 1918-1921 pp. У листопаді 1929 р. вийшла стаття Й. Сталіна «Рік великого перелому», яка започаткувала перехід до форсованої індустріалізації (темп приросту другого року п’ятирічки планувався 32 %, на третій рік - приріст до 45 %).

4) 1930 p., XI з’їзд КП(б)У схвалив сталінський курс на форсовану індустріалізацію.

Індустріалізація країни здійснювалася за п’ятирічними планами (п’ятирічки)

1) 1928/29-1932/33 pp.,

2) 1933-1937 pp.,

3) 1938-1942 pp.

Передбачала залучення лише внутрішніх джерел індустріалізації:

- доходи, отримані від державного сектору економіки (націоналізованих підприємств); від сільського господарства (колективізація); продаж зерна за кордон; від монополії від зовнішньої торгівлі;

- використання адміністративних ресурсів: політика «ножиць цін», збільшення робочого дня; примусові внутрішні позики («п’ятирічка за 4 роки» 1930 p., «третього вирішального року» 1931 p., «четвертого завершального року»); «п’яні гроші» (збільшення випуску горілки для населення); використання праці в’язнів концтаборів (система ГУЛАГ);

- доходи від продажу культурно-історичних цінностей та реквізованих церковних цінностей;

- збільшення прямих і непрямих податків;

- використання трудового ентузіазму трудящих: «соціалістичні змагання» (позаекономічне суперництво між підприємствами за результати виробництва), поширення стахановського та ізотовського рухів.

Заходи індустріалізації:

- збільшення інвестицій у промисловий сектор економіки;

- будівництво промислових гігантів;

- створення нових галузей: електрометалургії, кольорової металургії, хімічної, взуттєвої, трикотажної промисловості;

- модернізація легкої та харчової промисловості.

Хід індустріалізації:

1) 1928—1932 pp. — перша п’ятирічка:

- планувалося спорудити такі промислові гіганти, як «Дніпрогес», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпроалюмінійбуд», «Краммашбуд», Харківський тракторний завод та реконструювати ряд старих підприємств;

основні планові показники першої п’ятирічки виконані не були, хоча радянська пропаганда стверджувала, що виконання планових завдань першої п’ятирічки було виконано достроково - за 4 роки і 3 місяці;

невиконання намічених планів пояснювались «саботажем», «економічним шпигунством», «диверсією ворогів народу», що, відповідно, обумовлювало репресії.

Разом з тим, за роки першої п’ятирічки були зведені найбільші в Європі Донецький содовий завод «Донсода», Рубіжанський комбінат з виробництва анілінових барвників; Харцизький трубопрокатний завод (1930), «Дніпроспецсталь» у Запоріжжі (1932), Харківський тракторний (1931 р. з конвеєра зійшов перший трактор), Запорізький комбайновий, Новокраматорський завод важкого машинобудування, кардинально реконструйовано Луганський паровозобудівний завод. 1930 р. почалося спорудження в Маріуполі заводу «Азовсталь» і в Запоріжжі «Запоріжсталі», а в 1931 р. у Кривому Розі - «Криворіжсталі»; у 1932 р. першу електроенергію дала Дніпровська ГЕС.

2) 1933—1937 pp. — друга п’ятирічка:

- темпи зростання промислового виробництва були заплановані менші - 13-14 % (відмова від «надіндустріалізації»; УСРР отримала непропорційно малі капіталовкладення (пріоритет - індустріалізація Уралу); 1933-1934 pp. були введені в дію металургійні велетні - «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь». За роки п’ятирічки було споруджено 12 доменних і 28 мартенівських печей. Найбільшим підприємством з випуску електросталі став запорізький електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь»; планові показники п’ятирічки було виконано на 70-77 %.

3) 1938-1942 pp. - третя п’ятирічка (передвоєнна):

- збільшено витрати на оборону; через наростання загрози початку нової війни вжито надзвичайних заходів: грудень 1938 р. - постанова ЦК ВКП(б), РНК «Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування та боротьбу зі зловживаннями у цій справі»; червень 1940 р. - Указ Верховної Ради СРСР «Про перехід на 8-годинний робочий день і семиденний робочий тиждень та про заборону самовільного залишення робітниками й службовцями підприємств та установ».

Індустріалізація відбувалась в умовах масового виробничого ентузіазму народу: розгорнулося соціалістичне змагання, рух ударників, стахановський та ізотовський рухи, рух новаторів, багатоверстатників..

В 1929 р ЦК ВКП (Б) ухвалив постанову «Про соціалістичне змагання», у ній зазначалось, що змагання це не епізодична кампанія, а постійний метод роботи. Організацію змагання покладали на профспілки, керівництво на партію.

1) Стахановський рух - вибійник шахти «Центральна-Ірміне» (селище Кадіївка) О. Стаханов 31 серпня 1935 р. застосував прогресивний метод роботи, оснований на розподілі виробничих операцій між вибійником і двома кріпильниками. За зміну було видобуто 102 т вугілля, що в 14,5 раза перевищувало норму. Почин «стахановців» було використано для збільшення видобутку вугілля на 35-45 %. Розгорнулося змагання між шахтами за кількість видобутого вугілля.

2) Ізотовський рух (1932-1933) ініціював робітник М. Ізотов установивши шефство над молодими робітниками і на громадських засадах здійснював їх навчання та інструктаж. Перша ділянка-школа («ізотовська школа») була організована в січні 1933 р. на дільниці № 7 шахти № 1 «Кочегарка».

Рекорди стахановців стали підставою для істотного підвищення норм виробітку і плану.

Перенапруження виробничого процесу і неминучі зриви розглядали як саботаж або шкідництво. Звинувачені потрапляли до рук чекістів.

У 1934 р. чекістські органи ввійшли до складу новоутвореного загальносоюзного Наркомату внутрішніх справ і перебували в ньому на правах главка – Головного управління державної безпеки (ГУДБ НКВС). ГУДБ брало на облік усіх незадоволених диктатурою, але спочатку заарештовувало лише деяких. Потім ув’язнених звинувачували як членів контрреволюційної організації, придуманої в кабінетах слідчих.

З перших років індустріалізації ціни на товари народного споживання поповзли вгору. Реальна заробітна плата почала знижуватися. Взимку 1928–1929 рр. в містах України було запроваджено нормовану торгівлю хлібом за картками за низькими цінами. Не забаром карткову систему поширили на основні види продовольчих і промислових товарів.

На великих підприємствах створювалися закриті робітничі кооперативи (ЗРК). Вони забезпечували робітників за картками, організовували заводські їдальні таприміські господарства, заготовляли сільськогосподарську продукцію.

Тільки з 1935 р. карткову систему по стачання продовольства було ліквідовано. Мережа державної торгівлі розгорнула вільний продаж хліба та інших продуктів. Певним доповненням до інди відуаль них доходів робітників та службовців були суспільні фонди споживання. З них сплачувалися пенсії, стипендії, різні види соціальної допомоги.

Особливості індустріалізації в Україні

• Отримано значну частину інвестиційних коштів — понад 20 % усіх капіталовкладень.

. Будівництво й реконструкція великих промислових об'єктів: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь,Дніпрогес, ХТЗ тощо.

. Нерівномірність процесу інвестування: скорочення фінансування під час 1-ї та 3-і п'ятирічок.

• Поява нових галузей промисловості: маргаринової, маслопереробної, кольорової металургії тощо.

• Незначні капіталовкладення в легку й харчову промисловість — 12,5 %

Політика індустріалізації та її наслідки в УСРР - явище неоднозначне.

Позитивні результати:

- кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів, у Донбасі було відкрито 100 нових шахт;

Конкретні результати капітального будівництва в Україні були вагомі. Серед побудованих в СРСР 35 промислових гігантів цивільної промисловості в Україні споруджено 12, з них 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств.

Найвідоміші новобудови – це три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ).

Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні – в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Алчевську (перейме нованому тоді в Комунарськ).

Поряд з переліченими в Україні побудовано й десятки інших підприємств в усіх галузях промисловості. Зокрема, запорізький завод «Комунар» став найбільшим у світі підприємством комбайно будування. Харківський завод «Серп і молот» почав випускати складні молотарки в кількості, яка забезпечувала потреби сільського господарства всієї країни.

Практично заново створювалися харчова й легка промисловості.

- УРСР перетворилася на індустріально-аграрну республіку;

-УРСР стала основною металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР;

- за рівнем розвитку галузей важкої промисловості УРСР випередила ряд країн Західної Європи;

- відбувалась урбанізація та українізація міст (кожний третій робітник - українець);

- сформувався національний робітничий клас і технічна інтелігенція.

Негативні результати:

- підрив розвитку сільського господарства та галузей легкої, харчової промисловості (прискорення темпів розвитку підприємств групи «А» (виробництво засобів виробництва), відставання групи «Б» (виробництво товарів споживання));

- нераціональне і нерівномірне розміщення продуктивних сил (більшість підприємств зосереджено на Сході та Півдні УСРР); до 40 % капіталовкладень у промисловість заморожено у неза­вершених проектах.

- відрив сировинних баз від підприємств-споживачів;

- посилена централізація управління промисловістю;

- ігнорування економічних механізмів регулювання, утворення командно-адміністративної системи управління економікою (планово-директивна економіка);

- загальне одержавлення засобів виробництва;

- урбанізація, що призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблеми;

- зниження життєвого рівня населення;

- посилення репресій проти інженерно-технічних працівників;

- загострення екологічних проблем.

Отже, в ході індустріалізації в промисловому секторі економіки утверджується державна власність на засоби виробництва у всіх галузях, централізована планово-директивна система управління.

Колективізація сільського господарства.

Колективізація — політика радянського партійно-державного керівництва, спрямована на ліквідацію приватного сектору в радянській економіці, усуспільнення засобів виробництва в аграрному секторі; встановлення державного контролю над сільськогосподарським виробництвом; використання прибутків із сільського господарства для потреб індустріалізації, формування нової соціальної верстви радянського суспільства — колгоспного селянства з колективістською психологією (проголошена в 1927 p., XV з’їзд ВКП(б)).

Мета

• Налагодження каналу перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації.

• Забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування й сировиною.

• Перетворення неконтрольованих державою індивідуальних селянських господарств на по­вністю підконтрольне велике виробництво.

• Ліквідація дрібнотоварного селянського укладу як джерела капіталізму на селі, ліквідація куркульства як класу

Етапи колективізації:

1917—1918 pp. — соціалізація землі: зрівняльний розподіл;

1919—1920 pp. — комунікація села:

· створення комун (селянські господарства, які передбачали усуспільнення всієї власності на селі, створювались на базі рентабельних поміщицьких господарств, передбачали передачу їхньої власності найбіднішим категоріям селян),

· товариств спільного обробітку землі (тсози - колективізувалися лише посіви),

· а ртілей (колективізувався посів і майно, залишалася присадибна ділянка),

· радгоспів (державне сільськогосподарське підприємство, сільськогосподарська фабрика);

1921—1928 pp. - кооперація сільськогосподарських виробників за доби НЕПу (кооперації - добровільні об’єднання селян);

1929 — 1933 pp. - суцільна насильницька колективізація.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 p., коли селяни почали ухилятися від держзаготівель і не поспішали здавати хліб за низькими цінами. Тоді за наказом Й. Сталіна зерно реквізували. У листопаді 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б) проголосив необхідність суцільної колективізації сільського господарства. Ініціатором форсованої колективізації УРСР був секретар ЦК КП(б)У С. Косіор, який стверджував, що Україна має йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації (колективізація в УСРР мала завершитися восени 1931 р. або весною 1932 p.).

Основні заходи по колективізації сільського господарства передбачали:

ü насильницьке створення колгоспів шляхом примусового вступу селян у колгоспи, усуспільнення землі, худоби, реманенту, посівних ресурсів (не бажаючи віддавати худобу до колгоспу, селяни почали масово її різати: протягом 1928-1932 pp. поголів’я худоби зменшилося вдвічі);

ü ліквідацію заможного селянства («куркульства як класу»), подолання опору колективізації. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (ЗО січня 1930 р.) розпочалися «розкуркулення» (реквізиція власності та реманенту заможних селянських господарств) і репресій щодо селян.

Куркульські господарства було поділено на три категорії: активні вороги (заможні селяни) - розстріл, ізоляція в концтаборах; пасивні вороги (середняки) - конфіскація майна та виселення в інші райони - Північ та Сибір; «підкуркульники» (незаможні селяни, що не хотіли вступати до колгоспів) - ізоляція в концтаборах, виселення. Розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств;

ü створення машинно-тракторних станцій (МТС) по обслуговуванню колгоспів, де також діяли політвідділи, що мали слідчі функції та повинні були забезпечити державно-партійний контроль за ходом колективізації, виконання планів хлібозаготівель; Перша в СРСР МТС була постала в 1928 р. в Україні, у радгоспі ім. Т. Шевченка Березівського району на Одещині.

ü розгортання соціалістичних змагань у сільському господарстві (М. Демченко - ініціаторка руху «п’ятисотниць» (змагання за вирощування 500 центнерів цукрового буряку з гектара), П. Ангеліна - ініціаторка створення жіночих бригад трактористів).

Насильницьке запровадження колгоспного ладу спричинило хвилю селянських виступів та збройних повстань. На початку березня 1930 р. для заспокоєння селянства газета «Правда» опублікувала статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій місцеве керівництво звинувачувалося в «перегинах» під час здійснення колективізації, селянам дозволено виходити з колгоспів.

У той же час, аби цього не відбулося, розроблено систему заходів:

1) селянин, який виходив з колгоспу, не отримував своєї худоби та реманенту, йому виділяли гірший земельний наділ;

2) на самостійні господарства накладено втричі більші податки;

3)у 1932 р. у містах було запроваджено паспортну систему, а селянам видача паспортів заборонялась (фактичне прикріплення до землі);

4) 1937 р. селянам заборонялось полишати колгосп без угоди адміністрації з майбутнім працедавцем.

Наслідки колективізації сільського господарства були такими:

- Голодомор 1932-1933 pp. і великі людські втрати;

- фізичне винищення найкваліфікованішої частини сільськогосподарських працівників, державне закріпачення селянства;

- дезорганізація сільськогосподарського виробництва, цілковите його підпорядкування командно-адміністративній системі управління;

- порушення балансу в розвитку промисловості та сільського господарства;

- хронічне відставання сільськогосподарського виробництва;

- зниження товарності сільського господарства;

- зубожіння та безправ’я селянства

1932 - 1933 рр. - Голодомор –геноцид українського народу

Падіння продуктивності сільського господарства внаслідок колективізації, завищені норми хлібозаготівель, насильницьке вилучення хліба, неврожай зернових, цілеспрямована політика сталінського керівництва на подолання опору селян колективізації стали головними причинами Голодомору 1932—1933 pp.

Приводом до влаштування штучного голоду стало невиконання УРСР у 1932 р. плану хлібозаготівель, причину якого радянське державно-партійне керівництво вбачало у «підривній роботі куркулів у колгоспах».

Для влаштування Голодомору влада вживала таких заходів:

У 1933 р. уповноважений ЦК ВКП(б) П. Постишев розпочав репресії проти партійних функціонерів, що вилучали в селян недостатню кількість хліба.

Новорічна (від 1 січня 1933 р.) телеграма Й. Сталіна українському селянству з вимогою здати державі «прихований» хліб, яка започаткувала кампанію повсюдного пошуку цього хліба командами голодуючих «активістів» під наглядом і керівництвом чекістів. Під час обшуків конфісковували все наявне продовольство.

В всіх регіонах України, за винятком прикордонних, з активною участю комнезамівців і відряджених на хлібозаготівлі робітників з міст (яким говорили, що їхні сім’ї голодують через куркульський сабо тажхлібозаготівель) почалися подвірні обшуки. Конфіскували запаси будь-якої їжі – сухарів, картоплі,

сала, солінь, фруктової сушні, цибулі тощо. Забирали все продовольство, яким селяни мали харчуватися до нового врожаю. Конфіскація продовольства

подавалася як кара за «куркульський» саботаж. Вона здійснювалася гласно, з висвітленням у районних газетах.

Влада всіляко приховувала факти голоду від громадськості в СРСР та світової спільноти, відмовляючись від будь-якої допомоги з боку міжнародної громадськості; продовжувався вивіз зерна за кодон.

Голод охопив величезну територію, райони найбільшого проживання селян - Україну, Північний Кавказ, Кубань, Поволжя, Північний Казахстан. Однак найбільших масштабів голод набрав саме в Україні. Селяни, рятуючись від смерті, їли солому, котів, собак, щурів, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Масовими були випадки людоїдства (влада не клала край таким випадкам). Дітей селяни відвозили до міста і залишали їх на вулицях, біля лікарень тощо. Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р.

Наслідками Голодомору були:

- людські втрати від 3 до 8-12 млн осіб;

- демографічні втрати до 22 млн осіб;

- знищення генофонду української нації: від репресій та голодомору знищено найбільш кваліфіковані і працелюбні кадри селянства;

- придушення селянського опору колективізації;

- посилення міграції населення з Росії в Україну;

- зміна психології (апатія до політичних подій та страх перед владою);

- згортання українізації.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: