Різних регіонах складаються особливості традиційної культури і побуту населення.

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Внутрішнє етнографічне районування властиве кожному народові. На-приклад, у німців розрізняють нижньосаксонців, швабів, баварців, у французів – бретонців, нормандців, провансальців, у італійців – флорентійців, генуезців, сицілійців, у поляків – мазурів, гуралів, краков’яків.

Походження кожної етнографічної групи має свої особливості. У процесі розвитку народу традиційні локальні риси набувають меншого значення, тому етнографічні райони з часом змінюють свої границі. Межі етнографічних районів визначаються шляхом етнографічних досліджень на підставі регіональних особливостей традиційно-побутової культури.

Відповідно до цього “етнографічну групу” як складову частину народу не слід змішувати з “етнічною групою”, яка є частиною іншого народу. В Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін., а етнографічними – гуцули, бойки, лемки, поліщуки та ін.

Сьогодні етнографічне районування України переважно ґрунтується на їїісторично-географічному поділі. Виділяють три регіони(Північний,Центрально-Східний, Південно-Західний), які складаються з районів і підрайонів (за О. Шаблієм, Р. Кирчівим).

І. Північний регіон (Українське Полісся) простягається зі Сходу на Західпівнічною частиною України і межує з Білоруським Поліссям і Поліссям Польщі і Росії. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. У західній частині до нього історично і етнографічно належить південна смуга Брестської області Білорусії і східна частина Підляшшя Польщі.

Характерною етнографічною ознакою регіону є збереження в побуті і культурі населення архаїчних рис. Освоєння ділянок землі між болотами, у долинах рік, на лісових вирубках визначило особливості поліського землеробства, поши-реними заняттями були мисливство і рибальство. Багато елементів слов’янcької давнини зберегли поліські народні звичаї, обряди, вірування.

ІІ. Центрально-Східний регіон охоплює велику територію центральної іпівденно-східної України. До його складу входять три райони: Середнє По-дніпров’я, Слобожанщина, Степовий Південь.

1. Середнє Подніпров ’ я охоплює Черкаську і більшу частину Полтавської,південну частину Київської і Чернігівської, південно-cхідну Житомирської, пів-денно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської і Дніпро-петровської областей. Це давній і густонаселений регіон України, територія фор-мування українського народу та його культури. Традиційна культура цього району зберегла риси, що беруть початок у східноcлов’янських племен. Основною галуззю здавна було землеробство з розвинутою агрокультурою. Для житла характерний тип обмазаної і побіленої хати, критої соломою. У складі району виділяють два підрайони: Правобережжя і Лівобережжя.

2. Слобожанщина (Слобідщина)охоплює східну частину України:Хар-ківську, південно-східну Сумської, східну Полтавської, південно-східну Дніпро-петровської, південну Донецької і Луганської областей. Етнографічне їй близькі суміжні південні райони Білгородської і Воронезької областей Росії, населені українцями. З часів монгольської навали у ХІІІ ст. ця територія постійно потерпала від нападів кримських і ногайських татар. З другої половини ХVІ ст. її заселяли козаки і селяни з інших районів України.

3. Південь України –це степова частина нашої країни,яка з середніх віківбула відома під назвою “Дике поле”, оскільки тут проживали переважно кочівники.

Район займав територію Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської, більшу частину Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, південь Луганської

областей і північний схід Криму. Головною силою українського освоєння "Дикого поля" було козацтво. В господарській діяльності регіону переважали степове землеробство і скотарство. Свої особливості мало народне будівництво, основними матеріалами були очерет, солома, глина і камінь.

ІІІ. Південно-Західний регіон охоплює декілька природно-географічних зон:волинську, подільську, прикарпатську, карпатську-гірську і закарпатську. Історична доля регіону була складною, з ХІІ–ХІV ст. його територію захоплювали і ділили різні держави. За етнографічними ознаками регіон складається з декількох районів і підрайонів.

1. Волинь займає південну частину Волинської і Рівненської,південно-західну Житомирської, північно-східну Львівської, Північну Тернопільської і Хмельницької областей. На Заході до Волині прилягає лівобережне Побужжя – Східна Холмщина (тепер у Польщі).

Етнографічна Волинь територіально збігається з давньоруською історичною областю “Волинська земля” без її північної зони – Західного Полісся. У давнину цей край заселяли праукраїнські племена (дуліби, бужани, волиняни), основним заняттям яких здавна було землеробство. Протягом Х–ХІ ст. тут виникло багато міст, що стимулювало розвиток ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка дерева і заліза). Характерними були дерев’яні зрубні хати під солом’яними покрівлями.

2. Поділля –район,який займає територію між південним Бугом і Дністром

у його середній течії. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і суміжна частина Чернівецької областей.

“Краса України – Поділля”, – писала Леся Українка, маючи на увазі чарівну природу краю, багатство народної культури і мальовничі села з білими хатами на тлі різноманітних форм ландшафту, самобутнє народне мистецтво.

3. Покуття –район,який охоплює південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області, обмеженої з півночі Дністром, а з заходу – його правими притоками Бистрицею і Бистрицею Солотвинською.

4. Опілля –це територія північно-західної частини Подільської височини вмежах Львівської, Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей, тобто Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський райони. В районі збереглися архаїчні риси традиційної культури, наприклад, виготовлення чорної кераміки у селі Гавареччина, колядування на стерні та ін.

5. Гуцульщина належить до широковідомих етнографічних районів і займаєсхідну частину Українських Карпат, тобто Верховинський і Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського і Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і Сторожинецький та південну частину Вижницького району Чернівецької та Рахівський район Закарпатської області.

У господарстві гуцулів переважало скотарство з випасом овець. На цій основі розвинулася культура полонинного господарства зі своїми типами забудови, особливий характер поселень з дисперсним розташуванням замкнутих житлово-господарських комплексів – гражд.

Широко відомі твори гуцульських народних умільців: ткацтво, кераміка, різьба на дереві, вишивка, писанки. Оригінальні твори монументальної дерев’яної архітектури – гуцульські церкви.

6. Бойківщина –суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район,що займає центральну частину Українських Карпат і південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської, Сколівський, Турківсь-кий, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської, Міжгірського, Воловецького і північну частину Велико-Березнянського районів Закарпатської областей. Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого компактну забудову. Традиційним видом господарства було і є землеробство на схилах гір. До шедеврів народної української архітектури належать дерев’яні бойківські церкви, а до шедеврів народного мистецтва – ікони ХV–ХVІІІ ст.

7. Лемківщина – це південно-західний край української етнічної території,доякого на території України належать західні частини Велико-Березнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Решта етнографічної території сьогодні знаходиться у Польщі і Словаччині (між ріками Сян, Солінка, Попрад, Дунаєць). Головним видом господарства було землеробство на схилах гір. Характерним типом будівлі є лемківська т. зв. “Довга хата”, що об’єднує під одним дахом всі житлові і господарські приміщення.

8. Закарпаття. Значна частина Закарпаття,особливо гірська,є продов-женням території трьох етнографічних груп: гуцулів, бойків, лемків. Разом з тим у рівнинній частині Закарпаття концентрованими етнічними групами проживають угорці, румуни, словаки, німці, молдавани, цигани. У народній культурі про-стежуються нашарування традицій різних регіонів. Це стосується і народної де-рев’яної архітектури, особливо церков, у формах яких простежуються впливи готичної архітектури.

9. Буковина як етнографічний район охоплює більшу частину Чернівецькоїобласті, крім північної смуги. Південна частина Буковини тепер належить до Румунії. Головним заняттям населення було землеробство. Народна культура буко-винців характерна поєднанням корінних українських елементів з нашаруваннями, запозиченим у сусідніх народів (румунів, молдаван).

3.3. Соціально-економічне районування

Залежно від характеру природних умов, особливостей історичного розвитку, засобів і ресурсів, демографічного потенціалу, рівня розвитку і структури господарства на території України виділяються соціально-економіко-геогра-

фічні регіони. Як було сказано вище,кожний з регіонів має характерні природніумови, історію заселення розвитку, специфіку господарювання. Кожному регіону характерна певна взаємодія природних та антропогенних чинників, що і визначає

традиційні напрями господарювання, особливо сільськогосподарського вироб-ництва. Це обумовлює загальну структуру економіки та спосіб життя населення.

Отже, можна говорити про соціально-економічну регіоналізацію території України. Існували різні схеми регіоналізації. У XIX ст. Україну поділяли на Правобережну, Лівобережну і Південну (М. Драгоманов, С. Рудницький) У часи СРСР територія України (тоді УРСР) поділялася на основі економічного принципу на три великі райони: Донецько-Придніпровський (південний захід і центр – від Луганщини до Кіровоградщини), Південно-Західний (тринадцять областей від Закарпатської на заході до Чернігівської на сході) і Південний (чотири причор-номорські області з тодішньою Кримською). Сьогодні, коли економіка стає засобом здійснення потреб і запитів конкретної людини, необхідно перейти від історико-географічного чи суто економічного районування до районування соціально-еко-номічного, тобто до виділення cоціально-економічних районів як територіальних одиниць (за О. Шаблієм).

Соціально-економічний район – це великий регіон України, територія якого взаємодіє з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом (міс-

том). Таке місто є демографічним,урбаністичним,соціальним,культурним таекономічним ядром району, визначає його головні зовнішні функції.

Основою територіальної соціально-економічної системи є терито-

ріально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК являє собою раціональне поєднаннягалузей і видів діяльності виробничої сфери, яке дає додатковий економічний ефект завдяки зменшенню транспортних затрат, повнішого використання сировинних і енергетичних ресурсів, кооперування виробництва тощо.

В Україні сформувалися такі райони: Центральний (ядро – Київ), Західний (Львів), Північно-Східний (Харків), Східний (Донецьк), Центрально-Східний (Дніпропетровськ – Запоріжжя), Південний (Одеса – Сімферополь). Першоюознакою соціально-економічного району є взаємодія його території з головнимядром – найбільшим за кількістю населення містом. Отже, просторові границі ра-йону залежать від розташування на території України головних центрів суспільно-економічного життя – міст-мільйонерів. Таких міст п’ять: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, до них близькі Львів і Запоріжжя. Вказані міста є соціально-економічними, культурними, адміністративними центрами України, які організовують навколишні поселення (зокрема й інші обласні центри) у специфічні територіальні утворення – соціально-економічні райони.

Другою ознакою cоціально-економічного району є формування терито-

ріальної соціально-економічної системи, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, у якому завдяки взаємній збаланcованості створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

Третьою ознакою соціально-економічного району є його спеціалізація взагальнодержавному розподілі та інтеграції праці. З цього виникає, що кожний район є ланкою загальноукраїнського комплексу, а не “окремою” частиною. Район бере участь у територіальному розподілі праці внаслідок участі його населення у

виробництві товарів і наданні послуг іншим районам чи країнам. У цьому проявляється його зовнішня функція.

Четвертою ознакою соціально-економічного району є можливістьздійснювати в його межах територіальне регулювання і координацію соціальних, економічних і демографічних процесів на субукраїнському, тобто регіональному рівні. Кожний з шести районів України займає велику територію, в них проживає багатомільйонне населення. Наприклад, Східний район (Донецька і Луганська області) має близько 8 млн. населення, тобто майже стільки, скільки налічує Австрія (8,06 млн.) і Болгарія (7,9 млн.), Швеція (8,9 млн.). Західний район (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Волинська, Рівненська, Терно-пільська, Чернівецька, Хмельницька області) налічує понад 10 млн. населення, що дорівнює кількості населення в Угорщині (10,2 млн.), Греції (10,9 млн.), Чехії

(10336 тис.), Бельгії (10,2 млн.).

Східний і Західний соціально-економічні райони – це два своєрідні територіальні утворення, що мають свою специфіку. Східний район належить до наймолодших, – він сформувався у другій половині XIX ст. і сьогодні є найбільш урбанізованим та індустріальним. Тут найменше українського населення і багато обрусілих українців та російськомовних мешканців.

Для Західного району характерна порівняно слабка урбанізованість, густа мережа сільського розселення, етнічна однорідність. Разом з тим тут спосте-рігається значна етнографічна, культурна і релігійна диференціація. У району давні культурні та цивілізаційні традиції, адже перший університет в Україні відкрито у 1661 р. у Львові, першу залізницю Перемишль – Львів введено в дію у 1861 р.

Серед областей, які складають соціально-економічні райони, виділяють одну центральну і одну або декілька периферійних. Центральною називається область, у якій знаходиться ядро району, його основний соціально-економічний центр. До центральних належать Київська, Львівська, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Одеська області. Ці області (окрім Дніпропетровської) прилягають до державного кордону, що визначає специфіку районів, тобто зміщення головного ядра відносно геометричного центру території району.

Рис. 3.1. Україна. Фізико-географічне районування території (за ДБН 360-92)

Рис. 3.2. Україна. Агрокліматичне районування території (за В. Поповим)

Рис. 3.3. Україна. Архітектурно-етнографічне районування території ХІХ – поч. ХХ ст. (за Я. Тарасом)

Рис. 3.4. Україна. Містобудівне районування території (за ДБН 360-92): 1 – карстонебезпечні території; 2 – селенебезпечні території; 3 – зсувонебезпечні території; 4 – агроногеннопорушені території; 5 – межа лесових грунтів; 6 – території ерозії; 7 – зона Чорнобильської катастрофи

Розділ 4

РОЗПЛАНУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ

⇐ Предыдущая 6 7 8 9 101112 13 14 15 Следующая ⇒

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных