Мікроекономічний рівень господарювання.

Як базовий рівень мікроекономіка розглядає підприємство. В умовах декларування пріоритету прав окремої людини / в т.ч. економічних/ такий підхід важко зрозуміти. Немає галузі економічних знань, яка досліджувала б економіку / процес відтворення майнового комплексу/ окремої людини. "За лісом дерева не видно". Тому мікроекономіка не дає цілісного уявлення про підприємство, як економічну систему, оскільки розглядає вона його не як об'єднання майнових комплексів окремих членів підприємства, а як щось аморфне.

Наводяться види підприємств, але при цьому відсутня нерозуміння основних категоріїв, їх формування: суспільний рівень об'єднання людей, технологічні умови виробництва і обсяг охоплюваного природного середовища /землі/. Вчені виходять з формули, - "так склалось" /у нас та в світі/. Якщо і далі продовжувати теоретизувати в цьому ж дусі, то "так і складеться", оскільки найменшої уяви про те, яким повинно бути підприємство, оптимізоване по вище наведених критеріях, в творців економічної теорії немає. Тобто, економічна теорія не виконує тієї практичної функції, яку вона декларує.

Схема відтворення підприємств, що наводиться, як і пропонована автором в розділі І, має чотири етапи: авансовані кошти - процес виробництва і зношення виробничих фондів - амортизація, прибуток - авансування в новий цикл. Але розуміння внутрішнього змісту цих етапів принципово різні. Не вказується, є ця схема універсальною для усіх економічних систем, чи властива лише підприємствам. Наводячи чотири етапи відтворення автори однозначно не конкретизують, у що перетворюється майно. Переплутані окремі з чотирьох статичних і чотирьох динамічних станів майна в процесі його відтворення. Адже кошти, амортизація та прибуток - це статика, а процес виробництва і авансування, - динаміка. Розглянемо послідовно чотири стани і чотири етапи перетворень майна в розрізі наведеної схеми.

Назва фінансових вкладень - авансовані кошти приховує їх реальний зміст і джерела формування. Які можуть бути "джерела", крім грошових резервів, як би ми їх не називали, - амортизація чи прибуток, власні чи позичені в когось /кредит/? Тобто, ніякої відмінності між авансованими коштами і тим, що називається амортизація і прибуток може бути /якщо кредит, то його необхідно повертати за рахунок тих же амортизації та прибутку, тобто, він також по своїй суті є амортизацією і прибутком/, якщо підприємець не злодій і не фальшивомонетник. Автором в першому розділі для фінансових вкладень, які одночасно є фінансовими цільовими резервами, пропонується узагальнююча назва, - амортизація /реальна, а не умовна/.

Процесу виробництва передує процес придбання необхідних для його здійснення ресурсів. Чомусь "теоретики" упускають цей етап. Придбання ресурсів - це процес перетворення одного вида майна, фінансового /амортизаційний фонд/, натуральне майно, - ресурси /основні і оборотні фонди/. Вони /ресурси, фонди/, чомусь також не "попали" в схему, що наводиться.

Ресурси зношують свою натурально-вартісну форму, яка відновлюється в натурально-вартісній форми створеної продукції, - здяйнсюється процес виробництва. Тобто процес виробництва є двостороннім, тому незрозуміло, чому в наведеній схемі назва даного етапу звучить як "процес виробництва і зношення виробничих фондів" /соціальні, до речі, теж зношуються в процесі того ж самого виробництва, тільки "теоретики" цього чомусь "не помічають"/. Така назва є абсолютно алогічною, все стає на свої місця, якщо прийняти або "процес виробництва", або "процес зношення ресурсів з одночасним створенням продукції".

Продукція, як вид майна, як і ресурси, також "не одостоїлась честі" потрапити в "схему відтворення підприємства". Немає в цій схемі ні етапу перетворення

натурально-вартісної форми майна /продукції/ в вартісну /виручка від реалізації/, ні самої виручки від реалізації. Натомність стверджується, що в процесі виробництва створюється амортизація і прибуток /неначе виручки не існує/. Немає етапу перетворення /резервування з одночасним розподілом/ виручки в амортизаційний фонд.

Стверджується, що після формування амортизаційного фонду, відбувається "авансування в новий цикл". Що під цим розуміти неясно, оскільки місце цього авансування в схемі /після амортизації/ означає, що це процес придбання ресурсів. Однак, сам логічний загальноприйнятий зміст авансування передбачає зміну цільового призначення грошових коштів, без їх обміну на натурально-речову форму майна, тобто він передбачає перетворення виручки в амортизацію.

Підсумовуючи, можна зазначити, що в представленій схемі є лише один позитивний момент, - чотири складових. Усе інше не наближує нас до розуміння процесу відтворення економіки /майна/, а навпаки, дає якусь абсурдну нереальну картину цього процесу. Незрозуміло, для чого так викривляти прості і очевидні процеси, що присутні в щоденній економічній практиці? З іншого боку, якби економічна практика копіювала подібні "схеми" економічної теорії, то відтворення економіки взагалі б стало неможливим.

Більшість визначень маркетингу зводиться до того, що це є процес вивчення товаровиробником економічних потреб споживачів товару. Шкода, що словниковий запас української мови такий "бідний", що для означення цього необхідно використовувати іншомовне слово. Чому про це нічого не говорять комуністи, з їх неприйняттям усього "західного"? Де наші демократи-націоналісти, що так "плекають" українську мову /вже "доплекались"/? Чи нам залишається вже лише "свині пасти", а вся наука /і термінологія/ там, "за бугром"? Здається, що більшість змирилась з таким становищем /науковців, політичні сили, рухи і "рядові"/. Шкода.

Вивчення економічних потреб /маркетинг/ є одним із найважливіших елементів суспільної саморегуляції процесу економічного відтворення. Він повинен базуватись на двох вихідних позиціях. Перша - це виробництво /і реалізація/ тих видів майна /товару/, які потрібні споживачам у певній кількості, необхідної якості і у встановлений час. Друга позиція, - придбання суб'єктами економічної діяльності тих видів майна /ресурсів/, які їм потрібні також в певній кількості, необхідної якості і у встановлений час.

Будь-яке підприємство /і людина/ є також і "товаровиробником" і споживачем /в однаковій мірі, якщо воно є беззбитковим/. Тому вивчення лише можливостей реалізації та ігнорування необхідності вивчення потреб придбання майна /що робить маркетинг/ є досить дивним. Не можна дві протилежні функції економічного обміну об'єднувати в одну, чого власне і маркетинг не робить, від другої він просто абстрагувався. При цьому відсутня окрема галузь економічних знань, яка вивчає і досліджує процес і механізм придбання суб'єктами економічної діяльності необхідних їм ресурсів. Тобто, вивчається лише одна частина економічних потреб, - "продати", частина економічних потреб "купити", - неначе й не існує. Незрозуміла і стримуюча економічний прогрес ситуація.

Маркетинг, в його існуючому вигляді, посилює ілюзію впорядкованості сучасного економічного хаосу. І в цьому плані його роль є деструктивною. Замість того, щоб пояснити принцип дії та розробити дієвий механізм охоплення усіх економічних потреб, без винятку, в тій чи іншій економічній системі, який дозволив би, завдяки вільному і системному обміну економічною інформацією, оперувати точними даними, - маркетинг оперує зараз лише приблизними вирваними із загального контесту економічного відтворення, даними про потреби. Кожне підприємство /фірма/ має свого маркетолога і "винаходить велосипед", неначе єдиний засіб комунікації в сучасних умовах звуки барабана, а влада до економіки не має

ніякого відношення. "Джунглі ринку". Воістину. Потреби ж "такі різні". Один може з'їсти миску борщу, другий, - аж дві, а для третього - це взагалі отрута.

Залучення теорій психоаналізу взагалі дискредитує маркетинг, як галузь економічної науки. Чого варта лише "піраміда потреб людини"! До економіки вона має приблизно таке ж відношення, як автор цих рядків до запуску космічних кораблів. Є суспільні потреби людей /спілкування, виховання, розмноження і т.п./, економічні потреби майнових комплексів і потреби самовідтворення природи. Це різнорідні речі, змішування їх неприпустиме. Дивно, як вченим-економістам, які розуміють це, вдається зберігати серйозний вигляд і почуття самоповаги, міркуючи про психологію як про економіку. Які підстави вважати себе вченими-економістами тими із них, які щиро вірять і пропагують, що елементи психології є обов'язковою складовою економічної науки /економіка, майно, можливо і має свою "психіку", але щодо неї, на жаль, нічого не відомо/?

Відповідно до вищевикладеного розмови про концепцію, стратегію маркетингу і т.п., як про науку, виглядають як звичайне словоблудство.

З метою виправдання існуючого хаотичного стану економіки, як нормального, придумано ще один термін, - "підприємство". Його визначення містять два головних моменти. Перший - це участь людини в процесі економічного відтворення. Але це є так очевидно, як і те, що вдень світить сонце, вночі, - місяць, а зимою йде сніг. Тобто, в даному значенні, підприємство - це синонім терміну "економічна даяльність людини". Незрозуміло, навіщо навколо очевидних речей, які не потребують пояснень і мають більш зрозумілі визначення, робити видимість якоїсь науки? Будь-яка людина є учасником економічного життя, тобто підприємцем.

Другий момент. Під підприємством розуміється ініціативна роль окремої людини, яка використовуючи шляхи різного

ступеню "законності" створює майновий комплекс, для работи з яким /використання, а не розпорядження/ наймає інших людей. На неначе "пустому місці" формуються відносини т.зв. "найманої праці", тобто експлуатації і здирництва. Це позитивний процес? Західні країни досягли вершин? В чому полягає зміст цих "вершин"? Для освічених людей не може бути простої відповіді на це питання.

Завдяки існуванню т.зв. "галузі економічних знань" - підприємництва, глитай, неначе помахом чарівної палички, перетворюється на рятівника і героя. Автору здавалось, що казочки існують для маленьких дітей, а не для цілком дорослих вчених. Ініціатива - справа дуже добра. Але автору ще не доводилось чути, щоб якийсь підприємець, проявивши ініціативу, всіх робітників свого підприємства зробив співвласниками на правах, рівних з собою. Так, умови не сприяють цьому. Але нащо ставити претензії до дзеркала, якщо з фізіономією непорядок? Ми ж самі /і ніхто ніший/ створюємо собі умови. Підприємництво, в сучасному його вигляді, на глибоке переконання автора /доводилося бути і "підприємцем" і наймитом/, - це не та ініціатива, з допомогою якої суспільство може досягти для себе якогось добра.

Українські слова "управління", "організація", як назви наук уже "не звучать". Інша справа, - англійське слово "менеджмент". Навіть щоб його вимовити, - потрібні певні інтелектуальні зусилля, - звідси і "солідність". Ми теж "не ликом шиті", знай наших. Складається враження, що з існуючими темпами підкотовки менеджерів, їх скоро на Україні буде більше, ніж "підопічних" менеджерів. Досить дивна ситуація, коли одночасно з поширенням на Україні менеджменту, як науки і як професійної кваліфікації, "поширюється" відсутність конкретики у змісті цього самого менеджменту.

Управляти, - означає впорядковувати, систематизувати, організовувати, ініціювати. Усі, здається, переконані, що менеджмент, - галузь економічних знань. Тобто, менеджмент -

це процес економічного управління. Тому розглянемо його з цієї точки зору.

Хто управляє? Людина з суб'єктом управління, сумнівів щодо цього не може бути. Однак чітко визначеного об'єкту економічного управління немає. Якщо прийняти підхід, - економіка це три основних складових: природні, трудові і матеріальні /майнові/ ресурси, то, відповідно, і об'єктами економічного управління /менджменту/ є природа, люди і майно. Тут "чиста логіка" приводить нас до "нечистих" результатів. Управління природними ресурсами: деревом, землею, камінням і т.п., - абсурд. Управління майном, - теж позбавлено якогось елементарного глузду. Виходить, що, наприклад, землекоп - це управлінець /менеджер/ лопати. Можливо хтось в цьому може знайти якийсь зміст, - автору це не під силу. Тобто, зупинимось на тому, що управління, а відповідно, і менеджмент можливо тільки одними людьми по відношенню до інших. Якщо говоримо, що менеджмент - це економічне управління, то і управлінські функції одних людей, по відношенню до інших, поширюються лише на економічні /майнові/ відносини.

Якщо є кілька людей у відносно замкненій економічній системі "мікроекономічного" рівня, то економічні відносини між ними можливі лише двох видів: обмін майном /товарообмін/ і розподіл майна, яке знаходиться в спільній власності чисельно обмеженого колективу, на пайові частки в процесі його відтворення. На макроекономічному рівні спільної /колективної/ власності на будь-яке майно не може бути. Тому немає і не може бути посади "менеджер України".

Товарообмінні функції окремої людини з іншими людьми, з їх групами і об'єднаннями, тобто будь з ким, є, як і індивідуальна власність на майно, виявом її прав економічної свободи. Відповідно, передання однією людиною, належних їй функцій товарообміну, іншій людині /менеджеру/ є грубим порушенням прав економічної свободи людини. Тому, усі ті

функції менеджменту /і менеджерів/, які своїм практичним наповненям відображають товарообмін, не є і не повинні бути функціями економічного управління, а їх практичне здійснення - це узурпація прав однієї особи іншою. Виникають досить дивні, але, можливо, небезпідставні асоціації. Менеджер, з точки зору української лінгвістики можна трактувати як, - той, хто "мене дожер". Тобто, про першу функцію менеджменту можна говорити лише, як про узгодження товарообміну між економічними системами через координацію економічної інформації та через наукові рекомендації.

Друга функція менеджменту, - розподіл спільного /колективного/ майна на пайові частки. Оскільки майно має чотири основних види, то, відповідно, і конкретизується друга функція менеджера, як економічного управлінця в обмеженій групі людей /на підприємстві/: визначення часток окремих членів колективу у вартості наявних ресурсів, що використовуються не індивідуально. а колективно; визначення пайових часток працівників у вартості продукції, виробленої за рахунок зносу колективного майна; розподіл між працівниками виручки, отриманої від реалізації колективно виробленої продукції; формування амортизаційного фонду для придбання необхідних ресурсів колективної власності за рахунок добровільних внесків членів колективного підприємства.

Є виробничий менеджмент, як такий, що поширюється на колективне виробниче майно. Відповідно, оскільки є колективне соціальне майно, то повинен бути і соціальний менеджмент. Якщо менеджер /економічний управлінець/ займається будь-чим, що не відноситься до означених функцій /управління людьми в сферах природокористування або суспільних відносин/, - то цей менеджер займається не своєю справою і таким називатись не може.

Враховуючи неможливість здійснення функцій менеджменту на загальнодержавному рівні, можна визначити, що процес приватизації на Україні, в його існуючій формі, є

спробою втілити в життя початкові помилкові теоретичні уявлення про зміст і економіки, і економічного управління, тому про якийсь сучасний, або майбутній "позитивний ефект" такої "приватизації" /поділ державної власності, яка такою не є/ говорити просто смішно. Зарубіжний досвід з цих питань, - тема окремої розмови.

Творці економічної теорії розглядають питання мотивації господарської діяльності /відтворення економіки/ через такі категорії як потреби і інтереси. Нічого дивного в цьому не було б, якби вкаузвалось, який матеріально-вартісний зміст вкладається в ці категорії. Однак цього немає. Під "потребами та інтересами" розуміється психологічне "хочеться". "Хотіти не шкідливо". Можна хотіти дихати /природна потреба/, спілкуватись з іншими /суспільна потреба/, відтворювати власне майно, в побутовому розумінні "заробляти гроші" /економічна потреба/. Такий поділ потреб ігнорується, відповідно, втрачається розуміння будь-якого їх змісту /крім психологічного/. Якщо потреба не має конкретного виміру у вигляді кількості і вартості майна, то, з економічної точки зору, - це не економічна потреба. Незрозуміло, як можна використовувати категорію, не розуміючи її економічного змісту і, одночасно, вважати себе економістом?

Капітал економічною теорією розглядається з двох точок зору: макро- і мікроекономічної. Як категорія макроекономіки капітал розглядається в багатьох, самих несподіваних і неймовірних значеннях, які узагальнюються до того, що капітал є авансованю вартістю, що в процесі свого руху самозростає. Цікаво, як може авансована вартість "рухатись", коли при найменшому її зрушенні /зміні форми грошових запасів/ вона, "вартість", авансованою перестає бути? Щодо "самозростання", - очевидна дурниця, що не потребує коментарів. Чому не "самознищення"?

Дається макроекономічне трактування капіталу, як суми вартісної оцінки майна та коштів суб'єкта господарської

діяльності. Тоді незрозуміло слідуюче. Чому в мікроекономіці усе майно, в натурально-вартісній і вартісно-натуральній /гроші/ формах є капіталом /ресурси, продукція, виручка, грошові цільові запаси - авансований капітал/, а в макроекономіці три форми майна "дивно зникають" і залишається лише одна з чотирьох, - авансований капітал? Як можна допускати різне пояснення одного і того ж в мікро- і макро- економіках, невже сукупність "мікро-" не є тією самою "макро-"? Пояснення може бути лише одне, - в процесі додавання щось "зникає". Виявляється не лише в економіці, а й в економічній науці може щось "зникнути". Яка наука, така й практика, і навпаки. Іншими словами, існуючі методики підрахунку економічних показників на народногосподарському рівні "запрограмовані" на помилки. Крім того, на думку "теоретиків" на т.зв. "макроекономічному" рівні стільки складного, неосяжного, неточного і "духовного", що вони не в змозі побачити матеріального змісту капіталу на цьому рівні.

Зміст капіталу в його мікроекономічному визначенні відповідає тим реаліям, що існують на практиці. Він /капітал/ є по своєму натурально-вартісному наповненню синонімом багатьох категорій, що використовуються економічною наукою для означення речей та предметів, створених людиною і присутніх в суб'єкта господарської діяльності на певний момент часу /натурально-вартісна форма/, або тимчасово відсутніх в натуральному вигляді /вартісно-натуральна форма, гроші/. Капітал - це майно, основні і оборотні фонди, матеріальні ресурси, затрати, витрати, запаси, виручка та ін.

Уся багатоманітність економічної термінології, що відображає речі і предмети, створені людиною, одночасно відображає і капітал, або його частину. Оскільки, означення і цілого, і частини одним терміном /капітал/ є, на погляд автора неприпустимим, для означення капіталу, як цілісної величини /майнового комплексу/ слід використовувати термін "майно",

або інший термін, не дискредитований помилками методології економічної теорії.

Наводяться абсолютно абсурдні схеми, з допомогою яких творці економічної теорії прагнуть "довести", що приріст вартості /додаткова вартість, прибуток/ створюється працею. Їх "логіка" слідуюча. Капітал, авансований у виробництво, в його процесі, перетворюється на новостворений капітал. Різниця між новоствореним і авансованим капіталом /додаткова вартість, не завжди вона є, але цього "не хочуть" помічати/ узялась незрозуміло звідки, оскільки розмір зносу /споживання/ капіталу в умовах економічної рівноваги дорівнює його відновленню. Різниці не повинно бути, але вона є. Значить, робиться "геніальний" висновок про те, що цю додаткову вартість створила праця /чому саме вона, а не щось інше, - доказами себе ніхто не утруднює/. В якості аругментації наводяться посилання на К.Маркса. Дуже "серйозні докази", головне - "апробовані практикою". А якщо він, його попередники і послідовники в цьому відношені помилялись? Не тільки світу, що у вікні. Були колись і інші вчені-економісти, які при аналізі джерел "додаткової вартості" давали більш аргументовані пояснення. Чому їх ігнорує сучасна економічна теорія?

Аналіз поділу робочого часу найманого працівника на необхідний і додатковий супроводжується настільки ідіотичними "висновками" про поділ продукту на необхідний і додатковий, що це переконує автора лише в одному, - т.зв. "теорія додаткової вартості" не є невинною помилкою її творців, а зумисним, свідомим і цілеспрямованим бажанням приховати реальну суть процесу економічного відтворення, перегородити дорогу будь-яким проявам тих точок зору, які проливають світло на реальний зміст економічних процесів.

Усі "мудрі" міркування навколо загальновідомої формули: вартість товару дорівнює сумі постійного капіталу, перемінного і додаткової вартості, перетворюються на пустий звук, якщо поставити лише одне питання. Чому вартість постійного

капіталу /виробничого майна/ в процесі виробництва не змінюється, а вартість перемінного капіталу /соціального майна/ - зростає? Невже практика економічного життя хоч якось свідчить про це? "Біла гарячка", який надана видимість науки.

Наводячи три стадії обігу капіталу, - придбання ресурсів, виробництво і реалізація продукції, автори упускають стадію перетворення виручки в грошові цільові резерви /перетворення продукції в ресурси/. Це робить пропоновану схему розімкненою. Використання лише єдиного терміну "гроші" не відображає їх реального подвійного змісту, що є дзеркальним відображенням подвійного змісту процесу виробництва. Якщо засоби виробництва спочатку зношуються, а потім відновлюються, то фінанси підприємства /які відображають рух майна в партнерів по товарообміну/ спочатку відновлюються, а потім зношуються. Тобто, говорячи "кругообіг" автори демонструють лише "обіг", незамкнений цикл відтворення капіталу.

Правильне теоретичне визначення амортизаційного фонду, як грошових цільових запасів, призначених для придбання зношених засобів, не отримує свого практичного втілення в економічній роботі, де цей фонд створюється не реально, а "умовно". У цьому полягає зміст одного з фундаментальних економічних протиріч сучасності /штучно спровокованих/.

"Моральний знос", як і "престиж", абсолютно неприйнятна для економіки категорія, тому з її використанням не можна погодитись.

Загальнометодологічні помилки /свідомі перекручення?/ є причиною викривленого відображення економічною теорією особливостей функціонування капіталу в різних сферах економіки. Відтворення економіки /майна, капіталу/ має універсальні закономірності, тому особливості відтворення можуть мати лише одну причину, - різний склад майнових комплексів в різних галузях економічної діяльності людей. Усі

інші, наведені "особливості", - плід фантазії "теоретиків" від економіки.

Загальне розуміння витрат, як частини вартості спожитих за певний період засобів, не має подальшого логічного і очевидного продовження у вигляді формули: вартість засобів /капіталу, майна/ дорівнює витрати певного періоду помножені на кількість періодів понесення витрат в загальному періоді зносу засобів. Натомість пропонуються схеми, що суперечать співвідношенню витрат і засобів. Помилки: необхідний продукт не є матеріальними витратами; до витрат підприємства не входить "додатковий продукт" /"додаткові витрати"/; витрати суспільства не є арифметичною сумою витрат його складових; до новоствореної вартості не входить спожита вартість. Ці, та подібні, помилкові твердження суперечать і логіці і реаліям економічної практики. Тому незрозуміло, для чого в підручниках з економічної теорії подавати очевидно абсурдні речі? Незрозуміло, чому структура витрат подається як щось відмінне від структури майнового комплексу?

Яскравим виявом непорядності економічної теорії перед суспільством є "теорія" попиту і пропозиції. Замість відображення реально існуючих протиріч економічного обміну і їх причин, ця теорія зображує сучасний, штучно створений хаотичний стан економіки, як щось нормальне, об'єктивно існуюче. Адже попит у вигляді наявної суми коштів в суб'єктів господарювання і пропозиція, у вигляді вартості наявної до реалізації продукції, на певний момент часу, чітко фіксовані величини. Їх узгодженння, - це економічні обов'язки органів влади. Таке узгодження відповідає інтересам усіх, без винятку. Якщо попит і пропозиція не узгоджуються, то економічна наука повинна сказати, яка система органів влади забезпечить їх узгодження, виробити відповідний механізм, а не прикривати існуючий хаос, неначе "фіговим листком" теорією попиту і пропозиції, в її сучасному вигляді, з оперуванням відносними величинами, замість точно відомих.

Встановлення ціни через співвідношення попиту і пропозиції є початковопомилковим і бездоказовим припущенням. На практиці цього просто не існує. Точніше існує іноді як виняток, але аж ніяк не як правило. А існує, як об'єктивна закономірність, - середньосуспільний рівень витрат /собівартості/, який і є єдиним фактором ціноутворення в нормальній економіці, з вільним і впорядкованим обігом економічної інформації та з відсутністю можливостей для спекуляцій /обману/. Якщо сьогодні немає всеохоплюючого і вільного обміну економічною інформацією, то це аж ніяк не означає, що ціна є не середньосуспільним рівнем витрат, а міфічним "співвідношенням попиту і пропозиції".

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: