Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Індійський джентльмен 1 страница




 

 

Проте для Ерменґарди та Лотті було небезпечно пробиратись на горище. Вони щоразу не знали, чи застануть там Сару, і чи не забагнеться міс Амелії затіяти перевірку – походити поміж ліжками вихованок після відбою. Тож подруги навідувались дуже рідко, й Сара почувалася самотньою. Навіть більше, ніж на горищі, відчуття самотності допікало їй, коли вона була внизу. Дівчинка не мала з ким перекинутися словом. Виконуючи доручення в місті, вона знічено брела вулицями, несучи кошика чи пакунок і намагаючись утримати капелюшка, якщо дув вітер, чи відчуваючи, як вода заливає її черевики, коли дощило. Тоді, серед метушливого натовпу людей, Сара переживала свою самотність найгостріше. Коли вона була принцесою Сарою і проїжджала вулицями в екіпажі або прогулювалась у супроводі Марієт, вираз її милого, жвавого личка та ошатні пальта і капелюшки примушували людей обертатись. Щаслива, багато вбрана дівчинка, природно, привертає до себе увагу. А до обдертого, бідно вдягнутого дитяти ніхто й голови не поверне, не те щоб усміхнутись. Тож тепер на Сару ніхто не дивився, здавалось, ніби її взагалі не помічають, коли вона поспішала людним тротуаром. Вона почала швидко рости, а вдягалась і далі у найпростіші сукні з колишнього гардеробу, тож справді мала дуже дивний вигляд. Найдорожчий одяг, що колись їй належав, розпродали, а ті сукні, які лишилися, Сара мусила вбирати доти, доки вони зовсім не зносяться. Подеколи, проходячи повз дзеркальну вітрину, дівчинка, здавалось, готова була розсміятись, побачивши своє відображення. А подеколи вона червоніла й відверталася, закусивши губу.

Ідучи вечорами повз будинки з освітленими вікнами, Сара взяла за звичку зазирати до теплих кімнат і розважатись, вигадуючи різні історії про людей, що сиділи біля вогню чи довкола столів. Дівчинці подобалося заглядати до чужих осель, доки ще не зачинили віконниці. З кількома сім’ями, що жили в будинках на площі по сусідству з міс Мінчін, Сара навіть по-своєму заприятелювала. Найбільше їй подобалась та сім’я, яку вона назвала Великою Родиною. Не тому, що її члени були високими на зріст – зовсім навпаки, більшість із них були ще маленькими, – а тому, що їх дуже багато. У Великій Родині було вісім дітлахів, статна рум’янощока матір, статний рум’янощокий батько, статна рум’янощока бабуся, а на додачу кілька слуг. Вісьмох дітей частенько виводили на прогулянку чи вивозили у візочках спокійні няньки, або ж брала покататися в екіпажі їхня матуся. А ще вони вечорами мчали до дверей, щоби зустріти свого татуся, поцілувати його і, пританцьовуючи довкола, стягнути з нього пальто й позаглядати в усі кишені в пошуках гостинців. Подеколи вони всі гуртом збиралися біля вікна дитячої кімнати, щоб повизирати на вулицю, поштовхати одне одного і дружно посміятися – зрештою, ці дітлахи завжди знаходили собі якусь розвагу, як і годиться у великих сім’ях. Сарі вони дуже припали до душі, тож вона дала їм імена, вичитані з книжок, – по правді, дуже романтичні імена. Вона вирішила, що їхнє прізвище буде Монморенсі, й називала їх так, коли не кликала Великою Родиною. Пухкеньке світлочубе немовлятко у чепчику було Етельбертою-Бошан Монморенсі; трошки старшу дівчинку вона назвала Віолеттою-Колмонделією Монморенсі; маленький хлопчик, який ледве навчився дибати на своїх товстеньких ноженятах, отримав ім’я Сидні-Сесиль-Вів’єн Монморенсі. Інших дітлахів звали Ліліанна-Євангеліна-Мод-Маріон, Розалінда-Гледіс, Гай-Кларенс, Вероніка-Юстасія і Клод-Гарольд-Гектор.

Одного вечора сталася кумедна пригода – хоча, з певного погляду, нічого кумедного в ній не було.

Кількох молодших Монтморенсі, очевидно, запросили на дитячу вечірку, й саме тоді, коли Сара йшла повз їхній будинок, вони проходили по тротуару до екіпажа. Вероніка-Юстасія і Розалінда-Гледіс, у білих мереживних сукнях із чудовими поясками, вже сіли в екіпаж, а п’ятирічний Гай-Кларенс саме поспішав за ними. Це був дуже симпатичний хлопчик – з рожевими щічками, синіми очима й кучериками, що обрамляли круглу голівку, – Сара аж забула про свій кошик і про свою пошарпану сукенку. По правді, вона забула про все, так їй хотілося помилуватись хлопчаком. Тож вона спинилась і задивилася на нього.

Саме було Різдво, й у Великій Родині розповідали чимало історій про бідолашних дітей, у яких нема ані матусі, ані татуся. Цим нещасним ніхто не покладе подарунок у шкарпетку, ніхто не поведе їх на святкову виставу – вони замерзали у своєму благенькому вбранні й хотіли їсти. У цих історіях добрі люди, інколи щиросердні хлопчики й дівчатка, неодмінно зустрічали бідних дітлахів і давали їм гроші, дорогі дарунки або ж запрошували додому на щедрий обід. Щовечора під час читання таких оповідей Гая-Кларенса пробирало до сліз, і він з нетерпінням очікував, коли ж сам зустріне якусь знедолену дитину, щоб дати їй шестипенсовик, який був у нього. Цілих шість пенсів, на глибоке переконання хлопчика, були здатні забезпечити безбідне існування на все життя. Тож коли хлопчина крокував червоним килимом, розстеленим по тротуару від дверей до екіпажу, в кишені коротких штанців його матроського костюмчика лежав цей шестипенсовик. І саме тоді, як Розалінда-Гледіс піднялась в екіпаж і скочила на сидіння, щоб похитатись на пружинах, Гай-Кларенс запримітив Сару, що стояла осторонь у пошарпаній сукенці й капелюшку, зі стареньким кошичком у руках і пильно дивилась на нього.

Хлопчик подумав, що вона дивиться так зголодніло, бо, можливо, вже давно не їла. Звідки було йому знати, що Сара зголодніла за привітним, веселим життям, яке вирувало в нього вдома і про яке виразно промовляло його рум’яне личко. Хіба ж він міг здогадатися, що дівчинка дивилась так пильно, бо їй страшенно кортіло підхопити його на руки й поцілувати. Гай-Кларенс знав лише, що в неї великі очі, худеньке обличчя, тоненькі ніжки, кошик, який носить простолюд, і бідняцький одяг. Тож він засунув руку в кишеню, знайшов там свій шестипенсовик і підійшов до Сари.

– Ось, бідна дівчинко, – приязно промовив він. – Тримай шість пенсів. Я їх тобі дарую.

Сара поглянула на нього й раптом збагнула, що виглядає точнісінько як ті обірвані дітлахи, яких у кращі часи стрічала на тротуарі, коли очікувала, щоб подали її екіпаж. Вона й сама багато разів давала їм милостиню. Дівчинка почервоніла, а потім зблідла, й наступної миті зрозуміла, що не може взяти цей щиро запропонований шестипенсовик.

– Ні, ні! – промовила вона. – Ні, дуже дякую, проте я й справді не можу прийняти це!

Її голос зовсім не скидався на голос звичайної вуличної обідранки, й манерами вона нагадувала дівчинку високого походження, тож навіть Вероніка-Юстасія (яку насправді звали Дженет) і Розалінда-Гледіс (чиє справжнє ім’я було Нора) висунулись із віконця, щоб послухати.

Та Гай Кларенс збирався довести своє благодіяння до кінця. Він увіпхнув шестипенсовик до Сариної долоні.

– Ти маєш взяти ці гроші, бідна дівчинко! – впевнено наполіг він. – Ти зможеш купити собі щось поїсти. Це аж шість пенсів!

На його обличчі світилась така непідробна доброта, і, здавалось, він дуже засмутиться, якщо отримає відмову, тож Сара зрозуміла, що не може його розчарувати. Задерти перед ним носа було би просто жорстоко. Тому вона ковтнула свою гордість, хоча відчувала, як палають щоки.

– Дякую, – промовила Сара. – Ти дуже добрий, милий хлопчик.

І коли він, страшенно втішений, заліз в екіпаж, Сара пішла далі, намагаючись усміхатися, хоча їй дух забило, а в очах стояли сльози. Вона знала, що виглядає дивакуватою обірванкою, але досі навіть не здогадувалась, що її можна прийняти за жебрачку.

Коли екіпаж Великої Родини рушив, діти заходилися жваво перемовлятись.

– Ох, Дональде (так насправді звали Гая-Кларенса), – стривожено вигукнула Дженет, – чому ти вручив свій шестипенсовик тій дівчинці? Я впевнена, що вона – не жебрачка!

– І говорила вона не схоже на жебрачку! – і собі гарячкувала Нора. – Та й обличчя її зовсім не скидалось на обличчя злидарки.

– Та й узагалі, вона не жебрала, – мовила Дженет. – Боюся, вона на тебе розсердилась. Упевнена, що нікому не сподобається, якщо його помилково приймуть за жебрака.

– Вона не сердилася, – сказав Дональд, трохи спантеличений, але досі впевнений у тому, що вчинив правильно. – Вона усміхнулась і сказала, що я дуже добрий, милий хлопчик. І це так! – упевнено додав він. – Я дав їй аж шість пенсів!

Дженет і Нора перезирнулись.

– Жебрачка ніколи би так не сказала, – вирішила Дженет. – Вона би промовила: «Спасибі вам за ласку, пане, дякую, сер!» Чи поклонилась.

Сара анічогісінько не знала про це, але з того часу Велика Родина неабияк зацікавилась нею. З вікон дитячої кімнати постійно визирали обличчя, коли дівчинка проходила повз дім, а біля вогнища точилися розмови, присвячені її персоні.

– Вона працює кимсь на кшталт прислужниці у пансіонаті, – сказала Дженет. – Напевно, в неї немає рідних. Мабуть, вона сирота. Але вона точно не жебрачка, хоча й виглядає, наче обірванка.

Зрештою вони почали поміж собою називати Сару «Дівчинка-Яка-Не-Жебрачка», і хоча це було, звісно ж, задовге ім’я, подеколи воно звучало дуже весело, особливо коли наймолодші намагалися швиденько його промовити.

Сарі вдалося зробити дірочку в шестипенсовику. Вона почепила монетку на стареньку вузьку стрічку й повісила собі на шию. Її приязнь до Великої Родини зросла ще більше – так само, як зростала її прихильність до всіх, кого вона любила. Все більше Сара прив’язувалась до Беккі, з великим нетерпінням очікувала на ті два дні в тиждень, коли проводила для менших учениць уроки французької. Дівчатка щиро полюбили її і змагались одна поперед одною за привілей стояти якомога ближче до Сари та обнімати її маленькими рученятами. Коли вони горнулись до неї, це живило її зголодніле серце. Сара так заприятелювала з горобцями, що варто було їй стати на стіл, просунути голову і плечі крізь віконце на горищі й цвірінькнути, як миттю чувся шелест крилець і цвірінькання у відповідь – невеличка зграйка непримітних міських птахів сідала на черепичний дах, щоб поговорити з нею і поклювати насипані крихти. З Мельхиседеком дівчинку поєднувала щира дружба. Він навіть почав інколи брати з собою місіс Мельхиседек, а часом приводив одне чи двійко дітлахів. Сара звикла говорити з ним: дивно, проте їй здавалося, що він її розуміє.

А до Емілі, що незворушно сиділа й дивилась просто себе, в душі Сари наростало дивне почуття. Воно з’явилося в одну з митей, коли самотність була особливо гнітючою. Дівчинці дуже хотілось повірити, чи принаймні вдавати, ніби повірила, що Емілі все розуміє і співчуває їй. Сара не хотіла зізнаватися собі в тому, що її єдина товаришка нічого не відчуває і не чує. Дівчинка інколи садовила ляльку на стілець, сідала навпроти неї на стареньку, оббиту червоним лавочку для ніг, пильно вдивлялась у ляльчине обличчя й починала вигадувати, доки не доводила себе до стану, що надто скидався на страх. Особливо моторошним це відчуття було вночі, коли все довкола завмирало і єдині звуки, які чулись на горищі, – це шкряботіння й писки Мельхиседекової родини, що раптово долинали з-за стіни. Найчастіше Сара уявляла, ніби Емілі – це добра чарівниця, що може захистити її. Інколи, дивлячись на ляльку надто довго, дівчинка поринала в дуже химерні мрії, і, ставлячи Емілі питання, відчувала: вона майже вірить у те, що лялька зараз їй відповість. Втім, Емілі ніколи не відповідала.

– Якщо вже говорити про відповіді, – казала собі Сара, намагаючись утішитися, – я й сама часто не відповідаю. Ніколи не відповідаю, якщо можу. Коли люди тебе ображають, найкращий захист від них – нічого не казати. Просто дивитись на них і думати. Міс Мінчін аж блідне від люті, коли я так поводжусь, міс Амелія виглядає зляканою, і дівчата теж. Коли ти не піддаєшся злості, люди знають, що ти сильніша за них, бо ж вони недостатньо сильні, щоб стримати свою лють, а тому встигають наговорити різних дурниць, про які згодом шкодують. Немає нічого сильнішого, ніж злість, окрім здатності її приборкати – вона сильніша. Суть не в тому, щоб відповісти своїм ворогам. Я майже ніколи не відповідаю. Може, Емілі більш схожа на мене, ніж я сама. Може, вона вміє не відповідати навіть своїм друзям. Вона все тримає у своєму серці.

Та навіть цими доказами втішитися було нелегко. Бувало, після довгого, важкого дня, коли Сару ганяли туди-сюди з різними виснажливими дорученнями, хоча надворі було вітряно, холодно й накрапав дощ, її, змоклу й голодну, знову посилали з якимось завданням, бо нікому було згадати про те, що вона – лише дитина. Зрештою її худенькі ніжки натомлювались, уся вона наскрізь промерзала, та замість подяки чула лише сварку й бачила холодні, зневажливі погляди; коли кухарка була надто груба й жорстока; коли міс Мінчін мала особливо поганий настрій; коли учениці насміхалися над Сарою, бо вона виглядає, як справжня обірванка, – тоді вона вже не могла заспокоїти своє згорьоване, горде, самотнє серце мріями, дивлячись на Емілі, що просто сиділа на старому стільці, втупившись перед собою.

Одного з таких вечорів, коли Сара піднялась до себе на горище, замерзла, голодна і несамовита від обурення, погляд Емілі здався таким порожнім, а її напхані тирсою руки й ноги такими нерухомими, що вона втратила самовладання. Її ніхто не чекав, крім Емілі, – ніхто в цілому світі. Дівчинка сіла.

– Я скоро помру, – сказала вона.

Емілі дивилась просто себе без жодного виразу.

– Я більше не витримаю, – скаржилась бідолашна Сара, тремтячи всім тілом. – Знаю, що скоро помру. Мені дуже холодно. Я змокла. Я така голодна, що вмираю. Я сьогодні пройшла тисячу миль, а вони тільки й знали, що сварити мене з ранку до вечора. А я ще й не знайшла те, по що мене посилала кухарка останнього разу, тому вона не дала мені вечеряти. Якісь чоловіки сміялись із мене, бо через своє старе взуття я посковзнулась і впала в калюжу. Тепер я брудна з голови до ніг. А вони сміялись. Ти чуєш мене?

Дівчинка подивилась на ляльчині скляні очі, люб’язне обличчя, й раптом її опанувала розпачлива туга. Вона жорстоко замахнулась рукою і скинула Емілі зі стільця, гірко розплакавшись, – Сара, яка ніколи не плакала.

– Просто лялька! – кричала вона. – Звичайна лялька, ля-лька! Тобі байдуже… Ти набита тирсою… У тебе ніколи не було серця! Ти нічого не відчуваєш… Ти лялька!

Емілі лежала на підлозі, її ноги безславно закинулись за голову, а кінчик носа відбився. Та вона лишалася спокійною, сповненою почуття власної гідності. Сара затулила обличчя руками. З-за стіни почулося шарудіння й попискування, ніби там хтось бився і кусався. Мабуть, це Мельхиседек давав прочухана комусь зі своєї сім’ї.

Сарині ридання потихеньку вщухли. Так втратити самовладання – це було на неї зовсім не схоже. Дівчинка аж сама собі здивувалася. За якийсь час вона підвела погляд і подивилась на Емілі, що, здавалось, теж позирала на неї впівока. І цього разу в погляді її скляних очей дівчинка помітила навіть якесь співчуття. Сара нахилилась і підняла її, відчуваючи докори сумління. Дівчинка спробувала усміхнутись.

– Твоєї вини нема в тому, що ти – просто лялька, – мовила Сара й зітхнула, змирившись із непоправним. – Ось Лавінія і Джессі не винні в тому, що вони такі безсердечні. Всі ми різні. Може, ти найкраща з усіх напханих тирсою ляльок.

І дівчинка поцілувала Емілі, поправила її вбрання і знову посадила на стільчик.

Сарі дуже хотілося, щоб хтось оселився в сусідньому будинку. Таке бажання виникло в неї тому, що до сусіднього вікна на горищі дуже близько. Було би просто чудово, якби одного дня його відчинили, й у квадратному отворі з’явилися чиясь голівка і плечі.

«Якби це була голівка милої дівчинки, – думала Сара, – я би для початку привіталась. А потім ми би порозмовляли, як і ведеться. Та, звісно, навряд чи в цій кімнатці житиме хтось, крім прислуги».

Одного ранку дівчинка поверталась із походу по крамницях – вона побувала в бакалії, у м’ясній лавці та пекарні. Сара завернула за ріг площі й побачила, на свою величезну радість, що доки її не було, біля сусіднього будинку зупинився фургон із меблями. Вхідні двері були відчинені навстіж, і чоловіки у робочому одязі снували туди-сюди, носячи важезні пакунки і меблі.

– Його купили! – вигукнула дівчинка. – У ньому справді хтось оселиться! Ох, як би я хотіла, щоби з вікна сусіднього горища визирнула мила дівчинка!

Сара б із радістю приєдналася до гурту цікавих, що спинились обабіч на тротуарі, аби подивитись, як носять речі. Дівчинка мала на думці таке: якби їй вдалося побачити якісь меблі з обстановки будинку, вона би щось дізналась про людей, котрим вони належать.

«Столи і крісла міс Мінчін дуже нагадують її саму, – міркувала Сара. – Я пам’ятаю, що подумала про це першої ж миті, коли побачила її, хоча була тоді дуже маленька. Потім я розповіла про це таткові, а він розсміявся і сказав, що підмічено влучно. Я впевнена, що Велика Родина має широкі, зручні крісла й дивани, а шпалери у червону квіточку нагадують мені їх усіх. Вони такі ж теплі, радісні, добрі й щасливі».

Згодом того ж дня Сару послали до зеленяра по петрушку, і коли вона проходила біля сусіднього будинку, її серце гулко забилось – вона побачила дещо дуже знайоме. На тротуарі стояли вийняті з фургона меблі: чудовий, пишно оздоблений стіл із дорогого дерева, кілька стільців і ширма, прикрашена східною вишивкою. Одного погляду на ці меблі було достатньо, щоб у Сариній душі збурилась дивна туга за домівкою. Ці речі до болю нагадали їй ті, які вона мала в Індії. А такий самісінький різьблений стіл, присланий колись її татком, міс Мінчін забрала собі.

– Просто чудові речі, – мовила дівчинка. – Здається, вони належать хорошій людині. Усі ці меблі дуже ошатні. Напевно, тут оселилася багата сім’я.

До будинку під’їжджали фургони з меблями, розвантажувались і звільняли місце для наступних – і так тривало цілісінький день. Кілька разів Сарі випадала нагода бачити речі, що виносили з фургонів. Стало ясно, що вона таки мала рацію: нові сусіди були заможними людьми. Усі меблі були розкішні й вишукані, а значна їх частина зроблена в східному стилі. Із фургонів виносили килими, завіси й прикраси, чималу колекцію картин і стільки книг, що вистачило б на цілу бібліотеку. Серед інших речей був і чудовий позолочений Будда на розкішному постаменті.

«Хтось із цієї сім’ї просто мусить бути з Індії, – подумала Сара. – Він точно звик до індійських речей і полюбив їх. Я справді рада. Відтепер я матиму відчуття, ніби вони – мої друзі, навіть якщо крізь віконце на горищі й не визирне мила дівчинка».

Коли Сара ввечері приносила для кухарки молоко (бідолашній загадували найрізноманітніші доручення), вона побачила несподіванку, яка ще більше розпалила її цікавість. Статний рожевощокий чоловік, глава Великої Родини, перетнув площу рішучим кроком і збіг сходами, що вели до дверей сусіднього будинку. У його ході була впевненість: здавалося, що він почувається, мов удома, і збирається у майбутньому часто підніматися і спускатися цими сходами. Він затримався в будинку досить довго, кілька разів виходив, щоб дати розпорядження працівникам, ніби мав право на це. Сара могла з упевненістю сказати, що він найтіснішим чином пов’язаний із новоприбулими і діє в їхніх інтересах.

«Якби нові мешканці мали дітей, – гадала Сара, – діти з Великої Родини неодмінно приходили б, щоби погратись з ними. І, можливо, задля розваги вони могли би піднятись на горище».

Уночі, зробивши всю свою роботу, Беккі забігла провідати свою подругу по ув’язненню і заразом принесла новини.

– Тепер по сусідству житиме пан із Індії, міс, – сказала вона. – Я не знаю, чорний він чи ні, але точно індієць. Він страх який багатий, але дуже хворий, а джентльмен із Великої Родини – його юрист. У цього пана сталося якесь лихо, він від цього захворів і тепер ходить як у воду опущений. А ще він язичник – ідолам поклоняється, міс. Уявляєте, б’є поклони дереву й каменю. Я сама бачила, як йому в дім занесли ідола. Хтось обов’язково має прислати йому молитовник. Він же коштує недорого – всього кілька монет.

Сара усміхнулась.

– Не думаю, що він поклоняється ідолу, – сказала вона. – Людям подобається ставити вдома статуї – просто для краси. У мого татка теж був дуже гарний Будда, але ж татко йому не поклонявся.

Проте Беккі лишилася при своїй думці – вона вважала нового сусіда язичником. Так було б значно романтичніше, ніж якби цей джентльмен виявився добропорядним занудою, що ходить до церкви із молитовником. Беккі сиділа допізна і все розмірковувала над тим, який цей пан на вигляд, і як виглядала б його дружина, якби вона в нього була, і якими були б їхні діти, якби ця родина мала дітей. Сара помітила, що в глибині душі Беккі сподівалася на те, що вони будуть чорними, носитимуть тюрбани, а ще – дівчинці хотілось цього понад усе – виявляться язичниками, як і їхні батьки.

– Я ще ніколи не жила з язичниками по сусідству, міс, – заявила Беккі. – Дуже хотілось би поглянути, які вони і як живуть.

Через кілька тижнів її цікавість нарешті була вгамована: виявилося, що новий мешканець не має ані дружини, ані дітей. Він збирався жити сам-один, зовсім не мав родини й виглядав дуже немічним і глибоко нещасним.

Одного дня до будинку під’їхав і зупинився екіпаж. Лакей зістрибнув із передка й відчинив дверцята. Першим вийшов джентльмен, який був батьком Великої Родини. Після нього з’явилась медсестра у формі, а тоді східцями спустились двоє прислужників. Вони допомогли вийти з екіпажа своєму панові, який виявився чоловіком зі змарнілим засмученим обличчям і геть виснаженим тілом, загорнутим у хутро. Його завели по сходах у дім, і слідом піднявся батько Великої Родини – він був дуже стурбований. Незабаром до будинку під’їхав екіпаж лікаря – певно, новий сусід потребував лікарської допомоги.

– У будинку поряд живе жовтий джентльмен, Саро, – прошепотіла Лотті після уроку французької. – Як ти гадаєш, він китаєць? На географії нам розповідали, що всі китайці мають жовту шкіру.

– Ні, він не китаєць, – прошепотіла Сара у відповідь, – він дуже хворий. Продовжимо робити цю вправу, Лотті: «Non, monsieur. Je n’ai pas le canif de mon oncle».[8]

Так розпочалася історія індійського джентльмена.

 

 

 

Розділ 11

Рам Дасс

 

 

Інколи навіть на площі можна було милуватись чудовими заходами сонця. Звісно, між димарів і дахів вдавалося вихопити лише їх фрагменти. З кухонного вікна заходу сонця зовсім не було видно, й лише невиразні прикмети підказували: щось відбувається. Цегляні стіни раптом набували теплої барви, повітря ставало рожевим чи світло-золотавим, або ж десь зблискувала смуга світла на віконному склі. Втім, було одне місце, звідки вдавалося спостерігати захід сонця у всьому його розмаїтті: громаддя червоних чи золотих хмар на заході; або пурпурова пелена, облямована знизу сяйвом; або кучеряві, прудкі хмарки, відтінені рожевим, – коли було вітряно, вони скидалися на зграю рожевих голубів на блакитному тлі, що хутко летять кудись удалечінь. Місце, звідки можна було помилуватися цією красою, а заразом подихати свіжим повітрям, – звісно ж, вікно на горищі. Коли площу раптово заливало дивовижне сяйво, і вона набувала чарівного вигляду наперекір закіптюженим деревам та огорожам, Сара знала: у небі щось відбувається. Тоді, щойно випадала нагода вийти з кухні непоміченою, так, щоб її не заходилися розшукувати, дівчинка не одмінно втікала й піднімалася сходами нагору, залазила на стіл і висовувалась у віконце так далеко, як лише могла. Тоді завжди вдихала на повні груди і оглядалася довкола. Їй здавалося, ніби вона одна володіє цілісіньким небом і всім світом. Із інших горищ ніхто ніколи не визирав. Зазвичай віконця на дахах були зачинені; лише подеколи їх відчиняли, щоб провітрити приміщення, але й тоді біля них нікого не було. І лише Сара полюбляла так стояти. Часом вона повертала обличчя до блакиті, що здавалася такою близькою, іноді дивилася на захід, де відбувалися дивовижні речі: хмари танули, пливли по небосхилу чи просто змінювали барву з рожевої на малинову або зі сніжно-білої на пурпурову, а то й сизувато-сіру. Інколи вони громадились, мов острови або величні гори, що оточували озера лазурової блакиті, чи розтопленого бурштину, чи прозорої зелені. Бувало, у химерні моря врізалися темні півострови; а бувало, тоненькі смужки суші з’єднували в одно дивовижні континенти. Траплялися місця, куди, здавалось, можна було добігти чи піднятися, щоб зачекати там на нові видовища аж доти, доки хмарина не розтане чи не попливе кудись. Зрештою, саме так усе це виглядало в Сариних очах, і раніше їй не доводилося бачити нічого прекраснішого, ніж картини, які вона споглядала під цвірінькання горобців на даху, стоячи на столі й просунувши голову та плечі крізь віконце на горищі. До того ж їй завжди здавалося, ніби цвірінькання горобців о цій порі чудес звучить якось по-особливому м’яко.

Через кілька днів по приїзді індійського джентльмена до його нового будинку видався саме такий захід сонця. На превелику радість Сари, вся її пообідня робота на кухні вже була завершена й ніхто не віддав їй черговий наказ. Тож дівчинці вдалося легше, ніж зазвичай, утекти й піднятися нагору.

Вона залізла на стіл і визирнула надвір. Була дивовижна мить. На заході розлилася повінь розтопленого золота, немов збираючись затопити своєю красою цілий світ. Повітря наповнилось глибоким шапрановим світлом, і на його тлі птахи, що ширяли понад дахами, здавалися майже чорними.

– Яка краса, – тихо мовила Сара сама до себе. – Я відчуваю щось схоже на страх – так, ніби зараз має статися щось дуже дивне. Такі неймовірні заходи сонця завжди викликають у мене схожі відчуття.

Дівчинка зненацька повернула голову – її сполохав звук, що почувся за кілька ярдів[9] від неї.

Це був дивний скреготливий звук, що долинав із вікна сусіднього горища. Хтось прийшов так само помилуватися заходом сонця, як і Сара. Із віконця на горищі висунулася голова, але виявилося, що належить вона не дівчинці чи покоївці. Голова була обмотана білим тюрбаном, обличчя мало темну шкіру, а очі яскраво зблискували – це був справжнісінький індійський прислужник – «ласкар», нагадала собі Сара. А звук, почутий нею, видавала маленька мавпочка, яку він турботливо тримав на руках. Мавпочка тулилась до ласкарових грудей і щось скрекотіла.

Індус саме дивився на Сару, коли дівчинка спрямувала свій погляд на нього. Перше, що впало їй в око, був вираз смутку й туги за батьківщиною на його темному обличчі. Сара була переконана, що він прийшов подивитися на сонце, адже в Англії так рідко можна потішитися сонячним променями, що неважко й засумувати за ними. Якусь мить дівчинка з цікавістю спостерігала за ласкаром, а потім послала йому понад дахами усмішку. Вона добре знала, що щира усмішка може неабияк розрадити навіть незнайомця.

Без сумніву, Сарине приязне ставлення було для ласкара приємним. Вираз його обличчя миттю змінився – індієць розплився в усмішці у відповідь і показав такі сліпучо-білі зуби, що здалося, ніби його смагляве лице осяяло світло. Дружні іскорки в Сариних очах завжди діяли безвідмовно, коли люди почувалися стомленими чи пригніченими.

Напевно, ласкар дещо послабив увагу, доки вітався з дівчинкою, тож мавпочка відчула свободу. Вона більш за все любила пустувати й завжди була готова до пригод. Певно, несподівана поява дівчинки схвилювала її, тож вона раптово вирвалася, скочила на черепицю, перебігла по ній, скрегочучи кігтиками, й хвацько стрибнула Сарі на плече, а потім – до її кімнати на горищі. Мавпочка дуже насмішила дівчинку – ще б пак, таке кумедне створіння. Однак треба було повернути її господарю – якщо ласкар був її господарем, – і Сара задумалася, як би це зробити. Чи вдасться їй зловити втікачку, чи мавпочка не послухається і не піде їй у руки, чи взагалі вирветься, втече по дахах і загубиться? Ні, цього не можна допустити. Хтозна, може, вона належить індійському джентльмену, і бідолашний справді любить пустунку.

Дівчинка повернулася до ласкара, радіючи, що досі пам’ятала кілька слів на хіндустані[10], які вивчила, коли жила в Індії з татом. Принаймні, вона сподівалася, що порозумітися вдасться. Тож Сара заговорила мовою, яку ласкар знав:

– Вона дасться мені до рук, якщо я її спробую спіймати? – спитала дівчинка.

Певно, Сара ще ніколи не бачила більшого здивування й радості, ніж ті, що відобразилися на смаглявому обличчі, коли вона заговорила знайомою мовою. По правді, бідолашному ласкару здалося, ніби це втрутилися боги, й ніжний голосок долинає просто з неба. Сара одразу здогадалася, що він знає, як слід розмовляти з дітьми європейців. Він засипав її запевненнями в пошані й подяками. Він готовий прислужитися Міссі Сагіб. Мавпочка – дуже добре створіння, і ніколи не кусається; та – от лихо! – її важко спіймати. Вона блискавично тікає з одного місця на інше. Тваринка буває неслухняна, але це не зі зла. Рам Дасс знає її з того часу, як вона була ще малям, і Рам Дасса вона слухається, але не завжди. Якби Міссі Сагіб дозволила Рам Дассу, він би сам переліз по даху до її кімнати, зайшов через вікно і зловив малу бешкетницю. Проте він побоюється, що Сара може подумати, ніби він поводиться надто вільно, а тому не дозволить йому цього зробити.

Втім, Сара дозволила.

– Ви зможете дістатися сюди? – поцікавилась вона.

– За хвилину, – відповів він.

– Тоді йдіть сюди, – сказала дівчинка. – Мавпочка метається по кімнаті. Певно, вона злякалась.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных