Індійський джентльмен 4 страница

– Він хоче, щоб це зробила я, – пояснила Ерменґарда, засмучена таким поворотом справ.

– Він хоче, щоб ти знала, про що там розповідається, – сказала Сара. – І якщо мені вдасться переказати все тобі простими словами – так, щоб ти запам’ятала, я впевнена, йому це сподобається.

– Йому сподобається, якщо мені взагалі щось вдасться запам’ятати, байдуже, яким способом, – гірко мовила Ерменґарда. – Ти б теж так думала на його місці.

– Не твоя вина, що… – почала Сара, але тут же спам’яталась і спинилася на півслові, адже ледве не сказала: «Не твоя вина, що ти така дурненька».

– Що? – допитувалась Ерменґарда.

– Що тобі нелегко вчитися, – виправилась Сара. – Тут нічого не вдієш. Ось мені вчитися просто – так вийшло.

Вона завжди ставилася до Ерменґарди з ніжністю і намагалась не підкреслювати різницю між ними: одна з подруг із легкістю схоплювала нові знання, а інша, здавалось, була не здатна вивчити анічогісінько. Коли Сара подивилась на пухкеньке Ерменґардине обличчя, їй сяйнула чергова мудра, незвична думка.

– Можливо, – сказала вона, – вміти швидко вчитися – це далеко не все. Значно важливіше бути доброю людиною. Навіть якби міс Мінчін знала все на світі, та при цьому не змінилась, вона б залишилася такою ж злюкою, і всі її ненавиділи б. Безліч розумних людей були злими й робили лихі вчинки. Згадай хоча би Робесп’єра…

Вона спинилась і подивилась на спантеличене обличчя Ерменґарди.

– Не пам’ятаєш? – поцікавилась вона. – Я ж тобі недавно розказувала про нього. Ти забула?

– Я взагалі нічого про нього не пам’ятаю, – зауважила Ерменґарда.

– Добре, тоді зажди хвильку, – сказала Сара. – Я зараз скину вологі речі, закутаюсь у ковдру і розкажу тобі ще раз.

Дівчинка зняла капелюх і пальто, повісила їх на цвях на стіні, а потім перевзула мокрі черевики – одягнула стоптані капці. Тоді заскочила на ліжко, накинула на плечі ковдру й обхопила коліна руками.

– А тепер слухай, – мовила вона.

Сара з головою поринула в оповідь про славетні часи Французької революції – переповідала такі епізоди, що Ерменґардині очі округлились від подиву, а подих перехопило. І хоча дівчинка почувалася зляканою, все ж їй було надзвичайно приємно слухати – Ерменґарда була впевнена, що тепер вона не забуде, хто такий Робесп’єр, і не вагатиметься, коли її запитають, ким була принцеса де Ламбаль.

– Уявляєш, вони настромили її голову на спис і танцювали довкола, – розповідала Сара. – Принцеса мала чудове світле волосся. І коли я згадую про неї, то чомусь не можу її уявити живою і здоровою, – мені перед очима весь час стоїть її голова, настромлена на спис, довкола якої танцює і улюлюкає розлючений натовп.

Дівчатка домовились про те, що містер Сент-Джон буде в курсі плану, складеного ними, і довідається про те, що книги перейдуть у подарунок Сарі й лишаться на горищі.

– А тепер повчімо інші предмети, – запропонувала Сара. – Як у тебе з французькою?

– Значно краще з того часу, як приходила сюди і ти пояснювала мені відмінювання. Міс Мінчін не може збагнути, чому я тоді так добре впоралась із вправами.

Сара засміялась і знову обхопила коліна.

– Ще вона не може збагнути, чому Лотті так легко дається математика, – пояснила вона. – А все тому, що та пробирається до мене і я їй допомагаю, – дівчинка окинула поглядом кімнатку. – Ту т, на горищі, було би зовсім непогано, якби не було так похмуро, – додала, знову сміючись. – Тут дуже добре виходить вигадувати.

По правді кажучи, Ерменґарда нічого не знала про те, яким нестерпним може бути життя тут, на горищі – вона не володіла жвавою фантазією, тож не могла навіть уявити цього. У ті поодинокі рази, коли Ерменґарда пробиралась до Сариної кімнати, завжди відбувалося щось захопливе – дівчатка поринали у мрії або ж Сара розповідала цікаві історії. Тож візити на горище скидались на пригоду, і хоча інколи подруга Ерменґарди виглядала надто блідою, і важко було заперечити, що була вона надміру худорлявою, та затятість і гордість не дозволяли їй нарікати. Сара ніколи не зізнавалася, що часом знемагає від голоду, так, як сьогодні. Вона швидко росла, а постійні побігеньки виснажували її і будили вовчий голод – дівчинка не скаржилася б на апетит, навіть якби їла вчасно і ситно, а так змушена була перебиватися несмачними стравами, які перепадали їй, коли на те була кухарчина милість. Тож Сара постійно відчувала, як у неї нудить коло серця від голоду.

– Напевно, саме це відчувають солдати, коли ідуть у довгий і виснажливий похід, – казала дівчинка сама собі. Їй подобалось, як звучить ця фраза: «довгий і виснажливий похід». Тоді їй починало здаватися, наче вона сама – солдат.

А ще Сарі подобалось відчуття, ніби вона – господиня горища.

– Якби я мешкала в палаці, – доводила вона, – й Ерменґарда була леді, яка живе по сусідству, вона би приїжджала до мене в гості з почтом лицарів, сквайрів і васалів, що скакали би поряд із нею, а їхні прапори майоріли на вітрі. Коли б я чула, як сурмлять у труби, сповіщаючи про те, що міст опущено, я би спускалась униз, щоб прийняти гостей. У бальній залі я би влаштовувала бенкети, запрошувала менестрелів, щоб ті співали й переказували лицарські романи. Коли Ерменґарда приходить до мене на горище, я не можу влаштувати бенкет, але історії розказати можу, й не дозволю, щоб вона довідалась про щось неприємне. Напевно, зубожілі землевласниці мусили так поводитись у голодні часи, коли їхні маєтності були розграбовані.

Сара була немов горда, смілива землевласниця, і тому щедро ділилась єдиним своїм скарбом – мріями, видіннями, фантазіями, які її тішили й заспокоювали.

Тож, коли вони сиділи поруч, Ерменґарда навіть не здогадувалася, як ослабла від голоду її подруга. А сама Сара, розповідаючи історії, раз по раз запитувала в себе, чи дасть їй голод сьогодні заснути. Вона почувалася такою голодною, як ніколи раніше.

– Хотіла б я бути такою тендітною, як ти, Саро, – раптом сказала Ерменґарда. – Хоча ти ще схудла. Зараз у тебе очі стали просто величезними, і з ліктів стирчать гострі кісточки.

Сара потягнула вниз рукав, що мимохіть закотився.

– Я завжди була худорлявою, – хоробро сказала вона. – І очі в мене завжди були великі й зелені.

– Мені дуже подобаються твої дивовижні очі, – із захватом мовила Ерменґарда. – Здається, їхній погляд завжди спрямований удалечінь. Мені вони подобаються, особливо коли такі зелені – хоча часто вони бувають чорними.

– У мене котячі очі, – засміялася Сара. – Хоча я не бачу в темряві. Звісно, я пробувала – проте нічого не вийшло. А шкода!

І саме цієї миті у віконці на горищі ковзнуло дещо, чого дівчатка не побачили. Якби якась із них випадково озирнулася, вона би помітила, як у шибку із цікавістю зазирнуло темне обличчя, а потім чимдуж поспішило зникнути. Усе це відбулося майже безгучно. Проте не зовсім. Сара мала гострий слух, тож раптово обернулась і подивилась на дах.

– Це не схоже на Мельхиседека, – сказала вона. – Він шкребеться по-іншому.

– Що сталося? – трошки злякано поцікавилася Ерменґарда.

– Н-ні, – затнулась Ерменґарда. – А ти чула?

– Може, й ні, – сказала вона, – а може, й чула. Звук був такий, наче щось тягнули по черепиці.

– Що це може бути? – спитала Ерменґарда. – Може, це злодії?

– Та ні, – заспокійливо промовила Сара. – Тут нема чого красти…

Вона замовкла, не договоривши. Тепер обоє дівчат почули звук, що сполошив їх. Він долинав не з даху, а зі сходів унизу, – це був сердитий голос міс Мінчін. Сара зіскочила з ліжка й погасила свічу.

– Мабуть, лає Беккі, – прошепотіла дівчинка, стоячи в темряві. – Вона часто кричить на бідолашну.

– А вона може сюди зайти? – прошепотіла Ерменґарда, налякана до смерті.

– Ні. Вона подумає, що я вже сплю. Не ворушись.

Міс Мінчін піднімалась на верхній сходовий майданчик украй рідко. Сара могла пригадати лиш один такий випадок. Та зараз господиня пансіонату була дуже розлючена, тому вона цілком могла почати підійматися сходами. Крім того, було чути, що міс Мінчін штовхала перед собою Беккі.

– Нахабне, безчесне дівчисько! – лаялася вона. – Кухарка мені казала, що в неї весь час зникають речі!

– То не я, мем, – ридала Беккі. – Я була голодна, але то не я – ніколи я такого не робила!

– Тебе слід запроторити до в’язниці! – лунав голос міс Мінчін. – Дрібна злодюжка! Поцупила пів м’ясного пирога!

– То не я, – плакала Беккі. – Могла й цілий з’їсти, але я навіть пальцем його не зачепила!

Міс Мінчін важко дихала від люті й крутого підйому по сходах. Вона збиралася приберегти м’ясний пиріг собі на пізній підвечірок. Було чути, як господиня відважила Беккі ляпаса.

– Не смій мені брехати, – сказала вона. – Негайно йди до кімнати!

Ерменґарда і Сара почули звук ще одного ляпаса, а потім Беккі помчала на горище, голосно стукаючи своїми шкарбанами. Затим грюкнули двері, й дівчатка зрозуміли, що Беккі кинулась на ліжко.

– Нічо я не брала! – почули вони, як бідолашна плаче в подушку. – Ні куска! То кухарка віддала пиріг свому поліцаю!

Сара стояла серед кімнати в цілковитій темряві. Вона міцно зціпила зуби і щосили стискала кулаки. Дівчинка ледве могла встояти на місці, але таки стримувалася, доки міс Мінчін не спустилась по сходах і все затихло.

– Зла, жорстока жінка! – вибухнула від обурення Сара. – Кухарка сама цупить харчі, а потім каже, ніби це Беккі краде! А вона не краде! Не краде! Вона інколи буває така голодна, що їсть скоринки зі сміттєвого відра!

Вона затулила обличчя руками і зайшлася плачем. Ерменґарда від такого не на жарт злякалася. Сара плакала! Незворушна Сара! Можливо – можливо – нове страхітливе припущення закралось у її неповоротку голівку. Дівчинка злізла з ліжка й у темряві пробралась до столу, де стояла свічка. Черкнула сірником, щоб запалити її. Коли стало світліше, вона нахилилась і подивилась на Сару, і страх переріс у жахливу впевненість.

– Саро, – боязко спитала вона, – а ти… ти… ніколи мені не казала… Я не хочу здатися грубою, але… Ти голодна?

Це була остання крапля. Сара підвела обличчя.

– Так, – палко сказала вона. – Так, я голодна. Така голодна, що ладна з’їсти тебе. Та голодну Беккі слухати просто нестерпно. Вона голодніша, ніж я.

Ерменґарда важко переводила подих.

– Ох, ох, – сумно зітхала вона, – а я навіть не здогадувалась.

– Я не хотіла, щоб ти знала, – сказала Сара. – Я би від цього почувалася вуличною жебрачкою. Досить того, що я так виглядаю.

– Ні, ти помиляєшся! – заходилась переконувати подругу Ерменґарда. – Може, твій одяг трохи дивакуватий. Але ти не схожа на вуличну жебрачку. У тебе таке обличчя, яких у жебрачок не буває!

– Якось маленький хлопчик дав мені милостиню – шість пенсів, – зізналася Сара, розсміявшись наперекір собі. – Ось так, – і дівчинка зняла з шиї вузеньку стрічку з монетою. – Він не дав би мені милостиню, якби я не виглядала так злиденно.

Якимось дивним чином монетка на стрічці розрадила дівчаток. Вони навіть засміялися, хоча в очах в обох стояли сльози.

– А хто він? – спитала Ерменґарда, розглядаючи маленький талісман так, ніби це було щось значно більше, ніж простий шестипенсовик.

– Милий хлопчик. Він саме збирався на гостину, – відповіла Сара. – Він із Великої Родини, такий маленький, з пухкими ніжками. Я його називаю Гай-Кларенс. Напевно, його кімната повнилась різними різдвяними подарунками, пакунками з пирогами й солодощами, і він зрозумів, що в мене нічого цього немає.

Ерменґарда на цих словах аж підскочила. Остання фраза примусила її згадати дещо обнадійливе.

– Сарочко! – вигукнула вона. – Але ж я розтелепа! Треба було раніше про це подумати!

– Про що?

– Про дещо чудесне! – пообіцяла Ерменґарда і заметушилася. – Сьогодні моя наймиліша тітонька прислала мені пакунок. Там повно ласощів! Я ще не починала їх їсти, бо дуже наситилася пудингом за обідом, та ще й засмутилася через книжки, прислані татом, – дівчинка так поспішала сказати все, що ледве договорювала слова. – Там є торт, і пиріжки з м’ясом, і тартинки з повидлом, і булочки, й апельсини, і настоянка з порічок, і фініки, й шоколад. Зараз я тихенько спущусь до своєї кімнати, принесу все це, й ми як слід поїмо!

Сара відчула, що в неї паморочиться голова. Коли ти ослаб від голоду, однієї згадки про їжу достатньо, щоб забрати останні сили. Вона стисла руку Ерменґарди.

– А ти можеш? – вигукнула вона.

– Звісно! – запевнила Ерменґарда.

Вона підбігла до дверей, тихенько відчинила їх, висунула голову в темний коридор і прислухалася. Тоді повернулась до Сари:

– Світло вже погасили. Усі сплять. Я тихесенько прокрадусь, і ніхто мене не почує!

Дівчатка так утішилися, що аж взялися за руки. І раптом у Сариних очах засяяли вогники.

– Ермі! – сказала вона. – А давай вдамо, ніби в нас вечірка! І ще одне… Чи не хотіла б ти запросити в’язня з сусідньої камери?

– Так! Так! Давай постукаємо в стіну! Тюремник не почує.

Сара підійшла до стіни. Крізь неї долинали звуки стишених ридань Беккі. Сара постукала чотири рази.

– Це означає: «Приходь до мене таємним переходом під стіною», – пояснила вона. – «Я маю тобі щось сказати».

У відповідь почулися п’ять швидких ударів.

– Вона іде, – переклала Сара.

Майже одразу відчинилися двері й зайшла Беккі. Її очі почервоніли, а чепець збився набакир. Помітивши Ерменґарду, дівчина почала нервово м’яти свій фартух.

– Не зважай на мене, Беккі, – заспокоїла її Ерменґарда.

– Міс Ерменґарда запросила тебе відвідати нас, – мовила Сара, – адже вона збирається принести сюди коробку з ласощами, щоб ми могли поїсти!

Беккі так розхвилювалася, що з неї ледве не злетів чепець; вона знову заплакала.

– Поїсти, міс? – перепитала вона. – Щось їстівне?

– Звісно, – відповіла Сара. – Ми будемо вдавати, ніби в нас вечірка.

– І можна буде з’їсти стільки, скільки влізе! – додала Ерменґарда. – Я миттю!

Вона так поспішала, що коли вибігала в коридор, то згубила на порозі свою червону шаль і навіть цього не помітила.

Беккі була просто приголомшена удачею, що спіткала її.

– Ох, міс! – зітхала вона. – Це точно ви її попросили мене гукнути. Я аж плакати хочу, коли про це думаю.

Беккі підійшла до Сари і дивилась на неї з обожненням.

А в Сариних голодних очах уже засвітилися вогники фантазії, щоб змінити світ навколо. Ту т, на горищі, коли надворі панувала холодна ніч, коли минув день, проведений на сльотавих вулицях, а з пам’яті не вивітрилися спогади про жахливий голодний погляд маленької жебрачки, така проста, приємна несподіванка здавалась чарами.

Сара затамувала подих.

– Такі несподіванки завжди трапляються якраз вчасно, – мовила вона, – саме тоді, коли все довкола починає здаватися нестерпним. Таке враження, ніби втрутились чари. Треба це запам’ятати. Найгірше не трапляється ніколи.

Вона бадьоро струснула Беккі.

– Не треба плакати! – сказала Сара. – Мусимо поспішити й накрити стіл.

– Накрити стіл, міс? – перепитала Беккі, роззираючись по порожній кімнаті. – А чим же ми його накриємо?

Сара й собі огледілась по горищу.

– Так, у нас тут невеликий вибір, – відповіла вона, підсміюючись.

Тут Сара дещо помітила і мерщій підняла. Це була червона Ерменґардина шаль, що лежала на підлозі.

– Принаймні у нас є шаль, – вигукнула вона. – Впевнена, що Ерменґарда не заперечуватиме. Вийде прегарна червона скатерка.

Дівчата посунули старий стіл, застелили його шаллю. Червоний колір виявився дуже вдалим, він миттю змінив обдерту кімнатку – тепер вона виглядала зовсім по-іншому.

– Як би сюди пасував червоний килим! – вигукнула Сара. – Будемо вдавати, ніби він і справді тут лежить!

Вона озирала голі дошки захопленим поглядом: на підлозі вже лежав килим.

– Такий м’який, пухнастий, – примовляла дівчинка. Вона тихо засміялась – Беккі добре знала, що означає такий сміх, – а потім обережно доторкнулась до підлоги, начебто відчуваючи щось під собою.

– Так, міс, – підтримала Беккі, дивлячись захоплено, проте серйозно. Служниця завжди була серйозною.

– Що ж далі? – мовила Сара, завмерла і затулила очі руками. – Мені точно щось спаде на гадку, якщо я трошки зачекаю, – додала вона ніжним, вичікувальним голосом. – чари підкажуть.

Одна з улюблених Сариних фантазій полягала в тому, що «ззовні», як вона казала, існували думки, які чекали на людей. Беккі вже багато разів бачила, як Сара стоїть і очікує, доки одна з них прилетить до неї. Служниця знала, що за кілька секунд дівчинка опустить руки й покаже світле, усміхнене обличчя.

Так і було.

– Ось воно! – вигукнула Сара. – Тепер я знаю! Треба подивитися серед речей, які лежать у старій скрині з тих часів, коли я була принцесою!

Вона мерщій метнулась у куток і опустилась на коліна. Скриню занесли сюди не для того, щоб Сара нею користувалася, – просто для неї ніде не знайшлося місця. Усередині не було нічого особливого – старі речі й дрантя. Та Сара була впевнена: їй вдасться щось знайти. Чари завжди сприяють тому, щоб усе складалося як слід.

У кутку лежав непримітний пакунок, на який просто ніхто не звернув уваги, тож коли Сара дісталась до нього, це була чудова знахідка. У пакунку лежала дюжина маленьких білих носовичків. Дівчинка схопила їх і побігла до столу. Вона заходилася розкладати їх на червоній скатерті, охайно згортаючи – так, щоб назовні визирав мереживний обідок. Чари діяли – саме цього Сара й чекала.

– Ось тарілки, – мовила вона. – Золоті тарілки. А ось – вишиті серветки. Їх вишивали черниці в іспанському монастирі.

– Правда, міс? – майже пошепки спитала Беккі. Вона відчувала, як у душі піднімається щось дуже приємне.

– Ми вдаватимемо, що це правда, – пояснила Сара. – Якщо вдаєш досить ретельно, то бачиш усе на власні очі.

– Так, міс, – погодилася Беккі. Коли Сара повернулась до скрині, служниця спробувала докласти зусиль, щоб упоратись із цим завданням – їй дуже хотілося побачити все на власні очі.

Раптово озирнувшись, Сара побачила, що Беккі стоїть біля столу з дуже дивним виразом обличчя. У неї були заплющені очі, лице судомно скривилося, а руки дівчина міцно впирала в боки. Вона виглядала так, наче збирається підняти непомірний тягар.

– Що сталося, Беккі? – гукнула Сара. – Що ти робиш?

Беккі розплющила одне око.

– Я цей… «вдавала», міс, – засоромлено відповіла вона. – Пробувала побачити те, що ви бачите. Майже вийшло, – на її личку засвітилася надія. – Та для цього треба бага-ацько сил.

– Напевно, це тому, що ти раніше не пробувала, – сказала Сара із дружнім співчуттям. – Навіть не уявляєш, як це легко вдається, коли весь час так робиш. Я б на твоєму місці спочатку не докладала стільки зусиль. У тебе все вийде само собою згодом. А зараз давай я тобі розкажу, як усе виглядає. Поглянь сюди.

У руках Сара тримала старого літнього капелюха, якого знайшла на дні скрині. Зверху капелюх прикрашала гірлянда з квітів – дівчинка відірвала її.

– Це квіткові композиції для нашого бенкету, – поважно сказала вона. – Вони наповнюють повітря пахощами. Беккі, на умивальнику стоїть кухоль. А ще захопи із собою мильницю – вона стоятиме посередині столу.

Беккі урочисто принесла те, що просили.

– І чим вони тепер стануть, міс? – поцікавилась вона. – Ясно, вони з глини – але я знаю, що не все так просто.

– Це різьблений глек, – сказала Сара, прикрашаючи кухоль квітковою гірляндою. – А це, – вела вона далі, ніжно оздоблюючи мильницю трояндами, – а це чаша з алебастру, прикрашена перлами.

Сара ніжно торкалась до речей, і на її вустах блукала щаслива усмішка. Здавалось, ніби дівчинка – створіння, що прийшло зі снів.

– Боженько, яка ж краса! – прошепотіла Беккі.

– А ще нам потрібне щось замість цукерниці, – щебетала Сара. – Ага! – вона знову підбігла до скрині. – Пригадую, я бачила щось таке!

Наступною знахідкою виявився просто моток шерстяних ниток, загорнутий у тоненький червоно-білий папір. Клаптики обгорткового паперу миттю були скручені в невеличкі блюдця – їх Сара поставила поряд із підсвічником, прикрашеним квітами, що лишились, із гірлянд. Лише чари могли перетворити на щось незвичайне старенький стіл, накритий червоною шаллю й заставлений різним непотребом зі скрині, яку давно не відкривали. Але Сара відступила крок назад і окинула все це сяючим поглядом – вона бачила, як відбувається диво. Беккі й собі дивилась із захватом, а потім стишено спитала:

– А тепер тут, – припустила вона, озираючи горище, – уже не Бастилія? Була тюрма, а тепер стало щось інше?

– Так, так! – підхопила Сара. – Зовсім інше! Це бальна зала!

– Нічо собі, міс! – вихопилось у Беккі. – Дальна зала! – і вона озирнулася, щоб іще раз окинути дива збентеженим поглядом.

– Бальна зала, – виправила Сара. – Велике приміщення, де відбуваються бенкети. У бальній залі має бути висока склепінчаста стеля, і спеціальна галерея для музик, і величезний камін, де горять дубові дрова, і канделябри з восковими свічками, що поблискують звідусіль.

– Нічо собі, міс Сара! – знову зітхнула Беккі.

Тут відчинилася двері, й увійшла Ерменґарда, перевалюючись під вагою своєї ноші. Вона озирнулась і на радощах аж скрикнула. Увійшовши з холодного темного коридору, дівчинка несподівано опинилася перед чудовим бенкетним столом, накритим червоною скатертиною, оздобленим білими серветками, та ще й заквітчаним, – приготування вдалися на славу.

– Саро! – вигукнула вона. – Ти найрозумніша дівчинка серед усіх, кого я знаю!

– Правда ж, гарно? – усміхнулася Сара. – Усе це знайшлось у моїй старій скрині. Я попросила поради в чарів, і вони порадили мені пошукати там.

– Заждіть, міс, – втрутилася Беккі, – заждіть, хай міс Сара вам усе розкаже. Це все не просто так… Міс, прошу вас, розкажіть їй! – повернулась вона до Сари.

І Сара все розповіла подрузі. Чари допомагали їй, втілюючи фантазії: Ерменґарда майже бачила золоті тарілки, склепінчасту стелю, палаючі дрова в каміні, поблискування свічок із воску. Із пакунка дівчатка дістали наїдки: глазуровані тортики, фрукти, цукерки й наливку – усе було готово до початку бенкету.

– У нас справжня вечірка! – вигукнула Ерменґарда.

– Їжа, як у самої королеви, – зітхнула Беккі.

І раптом Ерменґарді сяйнула чудова думка:

– Знаєш що, Саро, – сказала вона. – А давай будемо думати, ніби ти принцеса, і в нас королівський бал.

– Але ж це твій бенкет, – заперечила Сара. – І принцесою маєш бути ти, а ми будемо твоїми фрейлінами.

– Ні, я не можу, – не погодилась Ерменґарда. – Я занадто гладка, в мене не вийде. Принцесою будеш ти.

– Добре, якщо ви так наполягаєте, – сказала Сара.

Зненацька вона підхопилась і підбігла до іржавої решітки коминка.

– Тут зібралось багато паперу й різного сміття, – вигукнула дівчинка. – Якщо ми його запалимо, воно кілька хвилин погорить, а нам здаватиметься, ніби це справжній вогонь.

Сара запалала сірник, й за мить спалахнуло привітне полум’я, що освітило всю кімнату.

– Коли воно згасне, – сказала Сара, – ми вже й забудемо, що вогонь несправжній.

Вона стояла біля танцюючих язиків полум’я і усміхалась.

– Правда ж, усе здається справжнім? – мовила дівчинка. – Тепер можемо починати наш бенкет.

Сара попрямувала до столу. Милостиво змахнула рукою, запрошуючи Ерменґарду й Беккі, – вона вже цілком поринула в свої мрії.

– Проходьте, вельможні пані, – казала Сара щасливим, замріяним голосом, – і займайте місця за бенкетним столом. Мій шляхетний батько, король, подався у далеку мандрівку, а перед тим наказав мені влаштувати для вас бенкет.

Потім Сара ледь повернула голову, спрямувавши погляд у куток кімнати.

– Агов, менестрелі! Мерщій беріть віоли й фаготи та зіграйте нам! У принцес, – швиденько пояснила вона Ерменґарді й Беккі, – на бенкетах завжди грають менестрелі. Уявімо, що там, у кутку, ложа для менестрелів. А тепер починаймо.

Ледве дівчатка встигли взяти по шматку торта – навіть не відкусили й по крихті, – як раптом усі троє підхопились на ноги й повернули сполотнілі обличчя до дверей, прислухаючись.

Хтось піднімався сходами. Не лишилося жодного сумніву щодо того, хто це був. Усі троє впізнали злу, важку ходу і зрозуміли, що чарівний вечір скінчився.

– Це хазяйка! – здавленим голосом мовила Беккі, і шматок торта випав з її руки просто на підлогу.

– Так, – сказала Сара. Її очі розширились від несподіванки й видавались величезними на худенькому блідому обличчі. – Міс Мінчін нас викрила.

Міс Мінчін різко відчинила двері. Вона й сама зблідла, але від люті. Господиня пансіонату стояла, переводячи погляд зі зляканих облич на бенкетний стіл, і з бенкетного столу на останній спалах догораючого паперу в коминку.

– Щось таке я й очікувала побачити, – гаркнула вона. – Та навіть не думала, що нахабство перевищило всі межі. Лавінія казала правду.

Так дівчатка довідалися, що саме Лавінія якось рознюхала їхній секрет і видала його. Міс Мінчін рвучко підійшла до Беккі й удруге за вечір дала їй ляпаса.

– Нахабне дівчисько! – крикнула вона. – Щоб завтра зранку ноги твоєї не було в цьому домі!

Сара й далі стояла нерухомо, тільки очі ще більше розширювались, а обличчя полотніло. Ерменґарда розплакалась.

– Не виганяйте її, – схлипувала вона. – Моя тітонька прислала мені пакунок із їжею. Ми просто… просто влаштували бенкет…

– Я бачу, – ядуче процідила міс Мінчін. – А верховодить бенкетом принцеса Сара, – вона розлючено повернулась до Сари. – Знаю, це ваших рук справа, – крикнула вона. – Ерменґарда сама б до такого ніколи не додумалась. Думаю, це ви вигадали прикрасити стіл різним… сміттям!

Міс Мінчін повернулась до Беккі й наказала їй:

– Геть звідси!

Беккі вилетіла прожогом, закриваючи обличчя фартушком, а плечі її здригалися.

Тоді господиня пансіонату знову повернулась до Сари.

– Вами я займуся завтра. Ви завтра не отримаєте нічого на сніданок, обід і вечерю!

– Але я й сьогодні не обідала та не вечеряла, міс Мінчін, – кволо спробувала заперечити Сара.

– Що ж, так навіть краще. Цей урок вам запам’ятається. Не стійте тут. Складіть їжу назад до пакунка.

Міс Мінчін сама заходилася забирати зі столу наїдки й раптом помітила нові книги Ерменґарди.

– А ви, – сказала вона Ерменґарді, – принесли свої чудові нові книжки на це брудне горище. Візьміть їх і йдіть спати. Завтра вам буде заборонено підніматись із ліжка, і я напишу вашому батькові. Що б він сказав, якби дізнався, де ви провели сьогоднішній вечір?

Щось у Сариному потайному, непорушному погляді збентежило міс Мінчін, і вона миттю спрямувала свою лють на дівчинку.

– Про що це ви думаєте? – вимогливо крикнула вона. – Чого ви так на мене дивитесь?

– Я задумалась, – відповіла Сара, точнісінько так, як у пам’ятний день, у класній кімнаті.

– І про що ви задумались?

Сцена справді нагадувала ту, що відбулася колись у класі. У Сариній поведінці не відчувалось навіть натяку на зухвальство. Дівчинка була сумна й тиха.

– Задумалась про те, – стиха мовила вона, – що сказав би мій татко, якби побачив, де я проводжу сьогоднішній вечір.

Міс Мінчін розлютилася ще більше. Вона не стримувала себе – підбігла до дівчинки й з усіх сил струснула її.

– Нестерпна, зухвала дитина! – закричала вона. – Як ти смієш! Як ти смієш!

Тоді господиня пансіонату згребла книги, безладно скинула наїдки, приготовані для бенкету, назад до пакунка, схопила за руку Ерменґарду й штовхнула її до дверей.

– А тепер думайте, скільки заманеться, – сказала вона. – Негайно до ліжка!

Міс Мінчін зачинила двері за собою і бідолашною Ерменґардою, покинувши Сару на самоті.

Мрія розвіялась. Погасла остання іскра в папері, що горів у коминку, й залишився тільки попіл. Стіл стояв порожній. Золоті тарілки, багато вишиті серветки й гірлянди квітів знову перетворились на носовички, шматки смугастого паперу і жмуток штучних квітів – усе це безладно валялось на підлозі. Із галереї для музик більше не лунали звуки віол та фаготів – менестрелі зникли. Емілі сиділа, притулившись до стіни, – вона дивилась просто перед собою. Сара помітила ляльку, підійшла і взяла її тремтячими руками.

– Від бенкету нічого не лишилось, Емілі, – мовила дівчинка. – Більше немає принцес. Ми тепер знову в’язні Бастилії.

Сара сіла й затулила обличчя руками.

Якби ж вона не зробила цього, а натомість поглянула у віконце, можливо, закінчення цього розділу було б зовсім іншим. Адже якби дівчинка визирнула у віконце, вона б точно злякалась від побаченого, – там було те саме обличчя, притиснуте до скла, що зазирало раніше, коли Сара розмовляла з Ерменґардою.

Та вона не підводила голови, а сиділа так якийсь час. Сара завжди так сиділа, коли намагалась наодинці щось перебороти. Згодом підвелась і пішла до ліжка.

– Я більше нічого не можу уявити. Не варто більше пробувати, – сказала вона. – Треба поспати. Може, сни навіють мені щось хороше.

Дівчинка раптово відчула себе такою стомленою – може, від голоду, – що знеможено присіла на краєчок ліжка.

– Уявімо, що в коминку горить яскравий вогонь, і язички полум’я весело танцюють за решіткою, – пробурмотіла вона. – Уявімо, що тут стоїть зручне крісло – перед маленьким столиком, на якому парує вечеря – гаряча вечеря. І уявімо, – Сара натягнула на себе тоненьку ковдерку, – уявімо, що це чудесне, м’яке ліжко, з шерстяними ковдрами й пухкими подушками. Уявімо… Уявімо… – втома зморила дівчинку, її очі заплющились, і вона заснула.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: