Індійський джентльмен 5 страница

Сара не знала, скільки вона проспала. Вона так стомилася, що її сон був глибокий і непорушний. Її ніщо не здатне було розбудити. Навіть якби вся Мельхиседекова сім’я вирішила вилізти з нірки, щоб улаштувати ігри й змагання просто в кімнаті, Сара цього не почула б.

Вона прокинулася зненацька, й навіть не знала, що саме її розбудило. Насправді ж дівчинку розбудив різкий звук, що пролунав, коли зачинилося віконце на горищі – після того, як спритна постать у білому прослизнула крізь нього і припала до черепиці на даху. Постать трималася досить близько, щоб спостерігати за горищем, але водночас і не впритул до вікна, щоб лишатись непоміченою.

Спершу дівчинка не розплющувала очей. Вона відчувала сонливість і водночас – що неабияк дивувало – тепло й затишок. Їй було так тепло й затишно, аж не вірилося, що це відбувається насправді. Сарі ніколи не вдавалось відчути такого тепла, хіба у мріях.

– Який приємний сон! – промурмотіла вона. – Мені так тепло. І зовсім не хочеться прокидатись…

Звісно, це був сон. Дівчинка відчувала, ніби вона спить на теплих, приємних на дотик простирадлах. Вона майже насправді відчувала, що вкрита ковдрою, а коли провела рукою, то намацала щось дуже схоже на атласну пухову перину. Так не хотілося прокидатись від цього приємного сну – Сара вирішила полежати нерухомо в надії, що сон вдасться затримати.

Та не вийшло – навіть міцно заплющені повіки не помогли знову накликати сон. Щось у кімнаті примушувало дівчинку прокинутися. Це були відблиски світла і незвичний звук – потріскування, тихий гул вогню.

– Ох, я прокидаюся, – сумно мовила вона. – І нічого не зміниш.

Дівчинка розплющила очі і усміхнулась, бо побачила горище таким, яким воно ніколи раніше не було, – та й більше не буде.

– Я таки не прокинулась, – прошепотіла Сара, підводячись на лікті, щоб огледітися. – Сон триває.

Вона була впевнена, що це сон, адже наяву цього не було – просто не могло бути.

Ви поцікавитесь, чому Сара думала, що досі не прокинулась? А тому, що довкола неї все змінилося. У коминку весело палав вогонь. На плиті сичав маленький мідний чайник – він уже закипів. На підлозі був розстелений теплий килимок темно-червоної барви. Перед коминком стояло розкладне крісло, на ньому лежали подушки. А поряд – розкладний столик під білою скатертиною. На столику красувалися тарелі, накриті покришками, чашка з блюдцем і чайничок для заварки. Ліжко було застелене новенькими простирадлами й ковдрами, підбитими атласом. На ліжку знайшовся новенький шовковий халат, пара пантофлів і кілька книг. Здавалось, ніби кімната, про яку мріяла Сара, якимось дивом стала дійсністю – наповнена теплим світлом, що розсіювалось від яскравої лампи під рожевим абажуром.

Дівчинка сіла, спираючись на лікоть, і раптом їй подих перехопило.

– Чари не розвіюються, – видихнула вона. – Мені ще ніколи не снились такі сни.

Вона боялась поворухнутися. Проте зрештою скинула ковдру і спустила ноги на підлогу. На її вустах грала захоплена усмішка.

– Мені сниться, ніби я встаю з ліжка, – почула вона власний голос. А потім, спинившись посеред кімнати, стала повільно повертатись і роздивлятись навсібіч. – Мені сниться, ніби все це не зникає. Сниться, ніби все справжнє! Це чари. Або я зачарована. Мені тільки здається, ніби я все це бачу.

Слова почали вилітати все швидше, ніби поспішаючи:

– Якби ж мені й далі так здавалось! – вигукнула дівчинка. – Мені все одно! Хай здається!

Сара спинилась на мить, важко дихаючи, а потім знову заговорила:

– Це не може бути правдою! – повторювала вона. – Не може бути правдою! Але ж кімната здається справжньою!

Дівчинку вабив миготливий вогонь, вона опустилась на коліна перед коминком і простягнула до нього долоні – так близько, що жар аж змусив її відсахнутись.

– Намріяний вогонь не був би гарячим, – вигукнула вона.

Сара підвелась, підійшла до стола, доторкнулась до тарелів, потім нахилилась до килимка. Попрямувала до ліжка і помацала ковдру. Потім узяла м’який стьобаний халат і раптом притисла його до грудей, а тоді притулила до щоки.

– Він теплий! Він м’який! – ледве не схлипувала вона. – Він справжній. Він мусить бути справжнім!

Сара накинула халат на плечі й узулась у пантофлі.

– І вони справжні! Усе справжнє! – гукала вона. – Я не сплю, не сплю!

Вона кинулася до книг і розгорнула ту, що лежала зверху. На форзаці було написано кілька слів. Ось вони:

«Дівчинці з горища. Від друга».

Коли Сара прочитала їх, то зробила дуже дивну річ – опустила обличчя на сторінки книги й розплакалась.

– Я не знаю, хто це, – казала вона, – але хтось про мене дбає бодай трохи. У мене є друг.

Сара взяла свічку і крадькома вийшла зі своєї кімнати. Вона попрямувала до кімнатки, де мешкала Беккі, і спинилась над ліжком подруги.

– Беккі! Беккі! – голосно прошепотіла вона. – Прокидайся!

Коли Беккі прокинулась і сіла на ліжку, страшенно налякана, на її обличчі виразно виднілись сліди від сліз. Перед нею височіла постать у розкішному стьобаному халаті з малинового шовку.

Обличчя гості сяяло від щастя. Біля ліжка стояла, тримаючи свічку, та Принцеса Сара, яку пам’ятала Беккі.

– Ходімо, – промовила вона. – Беккі, ходімо!

Беккі так злякалася, що не могла говорити. Вона просто підвелась і без слів попрямувала за Сарою, широко розплющивши очі й розкривши рота.

Вони дійшли до порога, а коли Сара обережно відчинила двері й завела Беккі до теплої, затишної кімнати, та відчула, що в неї голова йде обертом від здивування.

– Усе справжнє! Справжнє! – скрикнула дівчинка. – Я до всього торкалася! Усе таке справжнє, як ми з тобою! Якісь чари усе це змінили, доки я спала, – чари, які стежать, щоб найгірше не траплялось ніколи.

Розділ 16

Гостя

Можна собі уявити, як минула ця ніч. Як дівчатка припали до коминка, де сяяли, танцювали й вигиналися дугами язики вогню. Як вони зняли покришки з тарелів і виявили там ситний, гарячий, апетитний суп – ним одним можна було наїстися, а ще були бутерброди, тости, кекси – стільки, що вистачило обом. Кухлик із рукомийника прислужився замість чашки для Беккі, а чай був такий смачний, що не треба було уявляти, ніби це щось інше. Дівчатка зігрілися, наїлись і почувалися щасливими. Переконавшись у тому, що дивовижні зміни відбулись насправді, Сара насолоджувалась усім повною мірою. Вона так звикла жити мріями, що готова була прийняти будь-яке диво і зовсім не сумніватись у його реальності.

– Я навіть уявити не можу, хто це зробив, – сказала вона. – Але тут точно хтось побував. А тепер ми сидимо перед вогнем, і він справжній! І хоч би хто це був, хоч би ким він виявився – у мене є друг, Беккі, у мене є друг.

Проте коли дівчатка сиділи перед вогнем і їли поживну смачну їжу, вони відчували якийсь дивний страх і з сумнівом поглядали одна на одну.

– Ви не думаєте, – невпевнено прошепотіла Беккі, – що все це зникне, міс? Може, треба спішити? – і вона похапцем запхала бутерброд до рота. Якщо це сон, дбати про гарні манери ні до чого.

– Ні, не зникне, – запевнила Сара. – Я їм цей кекс, відчуваю його смак. У снах по-справжньому не їдять. У снах лише збираються їсти. Та, якщо чесно, я себе й досі щипаю, аби пересвідчитися, що не сплю, – навіть зумисно торкнулась до розпеченої вуглини.

Від тепла й ситості дівчаток хилило на сон – таку дрімоту навіює щасливе, сите дитинство. Вони сиділи біля вогню, насолоджуючись усім, доки Сара не відчула, що її погляд притягує незвично змінене ліжко.

І для Беккі знайшлася ковдра. Вузеньке ліжко у сусідній кімнатці цієї ночі стало таким зручним, як його власниця ніколи й не мріяла.

Уже прямуючи до своєї кімнати, Беккі спинилась на порозі й окинула все жадібним поглядом.

– Навіть якщо зранку нічо не буде, міс, – сказала вона, – то воно було тут сьодні. Я довіку не забуду.

Вона роздивилась кожнісіньку річ, щоб закарбувати все у пам’яті.

– Був вогонь, – сказала Беккі, вказуючи пальцем, – стіл перед ним. І лампа стояла. І розове світло від неї. І атласний коц на вашому ліжку, і коврик на долівці. Все таке гарне! І ще, – вона на хвильку спинилась, а потім поклала руку собі на живіт, – тут був суп, бутерброди й кекси. Ось так.

Нарешті усвідомивши справжність усього, що відбулося, Беккі вийшла з кімнати.

Чутки ширилися загадковими шляхами, які снувались у школі між прислугою, і зранку всі знали, що Сара Кру впала в немилість, Ерменґарду покарали, а Беккі вигнали б іще до сніданку, якби не було так важко знайти нову посудомийку. Прислузі було відомо, що Беккі дозволили лишитись, адже міс Мінчін не вдалося б легко знайти таку ж безвідмовну й тиху дівчину, яка згодилася б працювати, наче рабиня, за мізерну платню. А старші дівчатка у класній кімнаті знали, що міс Мінчін не прогнала Сару тому, що збиралась отримати з неї вигоду.

– Вона швидко росте й сама багато вчиться якимось дивом, – казала Лавінії Джессі. – Скоро Сара працюватиме замість викладачки, й міс Мінчін розраховує на те, що платити їй не доведеться. З твого боку це було дуже негарно, Лавві, розказати про їхню вечірку на горищі. А звідки ти довідалась?

– Від Лотті. Вона ще зовсім дитина – сама не зрозуміла, що видала мені секрет. І я не бачу нічого поганого в тому, що я про все розповіла міс Мінчін, – я просто виконала свій обов’язок! – самовпевнено заявила Лавінія. – Сара обманювала всіх, тому й заслужила. Цей її пихатий вигляд – несосвітенна дурість! Це ж треба так носитися з собою, та ще й вбираючись у таке лахміття!

– А що вони робили, коли міс Мінчін їх заскочила?

– Якість дурниці! Ерменґарда принесла пакунок із харчами, щоб поділитись із Сарою та Беккі. А з нами вона ніколи не ділиться. Мені, звісно, байдуже, але це ж так вульгарно – пригощати служниць на горищі! Думаю, міс Мінчін не вигнала Сару лише тому, що збирається зробити з неї вчительку.

– І куди б вона пішла, якби її вигнали? – стривожено поцікавилася Джессі.

– Хто ж знає? – огризнулась Лавінія. – Та сьогодні вранці у класі вона буде вже не такою пихатою – після всього, що сталось. Її позбавили обіду вчора, й сьогодні їй теж не дадуть їсти.

Джессі була не такою вже й злою дівчинкою, а просто слабовільною. Вона різко схопила свою книжку.

– А я думаю, що це жахливо, – сказала вона. – Яке вони мають право морити її голодом до смерті?

Коли зранку Сара зайшла на кухню, кухарка зиркнула на неї скоса. Косували в її бік і покоївки. Однак Сара поспіхом минула їх. Правду кажучи, вона трішки проспала – так само, як і Беккі. Тож дівчатка не мали хвильки, щоби перекинутись навіть словом – вони квапливо спустилися сходами.

Сара зайшла до комірчини, де Беккі мила посуд. Служниця саме ретельно шкребла чайник і мугикала собі під ніс якусь пісеньку. Беккі підвела погляд – її обличчя сяяло.

– Ковдра була на місці, міс, коли я встала, – збуджено прошепотіла вона. – Справжня-справжнісінька, як учора вночі.

– Моя теж, – сказала Сара. – Нічого не зникло, все лишилось на місці. Доки я одягалась, устигла перехопити трішки з їжі, що лишилася.

– Боженько милий! – зойкнула Беккі й ледь не крикнула від захвату. А потім схилила голову над чайником – саме вчасно, бо до комірчини ввійшла кухарка.

Міс Мінчін сподівалась побачити Сару в класній кімнаті зломленою, так само, як і Лавінія. Сара лишалась для неї нерозгаданою таємницею, адже жодна жорстокість не здатна була довести її до сліз. Коли дівчинку вичитували, вона незворушно стояла і ввічливо слухала нотації, при цьому її обличчя нічого не виражало. Коли її карали, вона виконувала додаткову роботу або терпіла без їжі, але при цьому не скаржилась і не виявляла жодних ознак бунту. Те, що вона жодного разу не відповіла міс Мінчін у нахабному тоні, саме по собі здавалося нечуваним нахабством. Та вчорашнє голодування, жорстока сцена минулої ночі і перспектива провести ще один день без їжі точно мали зламати Сару. Було б не дивно, якби вона спустилася вниз із блідими щоками, червоними очима і нещасним, приниженим виразом обличчя.

Міс Мінчін цього ранку побачила Сару, коли та заходила до класної кімнати, щоб провести урок французької для своїх маленьких підопічних. Дівчинка зайшла до кімнати пружним кроком, на її щоках сяяв рум’янець, а кутики рота були підняті в усмішці. Сарин квітучий вигляд приголомшив міс Мінчін. Для неї це було справжнім потрясінням. Звідки в цієї дитини сили? Що все це означає? Міс Мінчін покликала Сару до свого столу.

– Ви виглядаєте так, наче не усвідомлюєте, що вас покарано за ницу поведінку, – сказала вона. – Невже ви зовсім втратили почуття вини?

Правду кажучи, будь-яка дитина – та навіть і дорослий – не може бути чи бодай здаватися нещасною, якщо вдалося ситно поїсти і солодко виспатись у теплі й затишку. А тим більше, коли засинати пощастило у казці, що виявилася дійсністю. Хіба ж тоді вдалося б стримувати вогники радості, що блимали в очах? Міс Мінчін була щиро вражена виразом Сариних очей, коли почула від дівчинки цілковито шанобливу відповідь.

– Перепрошую, міс Мінчін, – мовила Сара. – Я розумію, що мене покарано.

– Що ж, постарайтеся не забувати про це. Бо виглядаєте ви так, ніби отримали у спадок багатство, – з вашого боку це нахабство. І пам’ятайте, що вас сьогодні позбавлено їжі.

– Так, міс Мінчін, – відповіла Сара. Коли вона відвернулась, її серце гулко забилось від спогадів про вчорашній день. «Якби мене не врятували чари, – думала дівчинка, – сьогодні було би просто нестерпно!»

– Вона не виглядає аж такою голодною, – прошепотіла Лавінія. І насмішкувато додала: – Поглянь на неї. Може, вона вдає, ніби добре поснідала.

– Сара – не така, як інші, – промовила Джессі, спостерігаючи, як Сара проводить урок для менших учениць. – Інколи я її навіть побоююсь.

– Дурниці! – відмахнулась Лавінія.

Цілісінький день Сарині очі сяяли, а щічки пломеніли рум’янцем. Прислуга кидала на неї здивовані погляди й перешіптувалась, а в маленьких блакитних очицях міс Амелії стояло збентеження. Вона не могла збагнути, як дівчинці вдається так сміливо зносити вияви благородного гніву. Зрештою, це було властиво Сарі – уперто і хоробро зносити образи.

Ретельно все обдумавши, одне Сара вирішила твердо. Дива, що відбувалися, треба зберігати в секреті, якщо тільки вдасться. Якщо міс Мінчін забагнеться обстежити горище знову, звісно, все стане відомо. Проте не схоже, що вона принаймні якийсь час виявить таке бажання, якщо тільки не закрадуться якісь підозри. За Ерменґардою і Лотті наглядатимуть з усією можливою суворістю, тож навряд чи їм вдасться потай пробратись до неї в гості ще раз. Ерменґарді можна розповісти про все і довіряти, що вона збереже таємницю. Якщо Лотті про щось довідається, її теж слід буде переконати, щоб вона тримала язика за зубами. А може, чари й самі подбають про те, щоб захистити свої дива.

«Та хоч би що сталося, – цілий день казала Сара сама себі, – хоч би що сталося, у світі є добра душа, що називається моїм другом – моїм другом! Навіть якщо я ніколи не довідаюсь, хто це, не зможу подякувати йому, я більше не почуватимусь такою самотньою! Чари зробили для мене диво!»

Цього дня погода стала ще огиднішою, ніж раніше, – на вулиці було страшенно вогко, брудно, холодно. Сарі загадали безліч доручень, кухарка була дратівлива без міри – знаючи, що дівчинку покарано, вона не стримувала жорстокості. Та хіба все це мало якесь значення, якщо чари довели своє існування через невідомого друга? Вечеря, якою пригостилася Сара напередодні, дала їй сили, дівчинка знала, що сього дні знову спатиме в затишку й теплі. І хоча Сара, природно, зголодніла до вечора, все ж вона відчувала, що протримається до завтрашнього ранку, коли їй знову даватимуть їсти. Сара змогла піднятись до себе в кімнату лише пізно ввечері. Дівчинці наказали займатись у класній кімнаті до десятої вечора, проте вона захопилась і засиділася за книгами допізна.

Сказати правду, коли Сара піднялася сходами і спинилась перед дверима на горище, вона відчула, що її серце б’ється швидше.

– Звісно, можливо, все вже забрали з кімнати, – прошепотіла вона, намагаючись набратися сміливості. – Може, все це позичили мені на одну жахливу ніч. Але диво сталось – і воно в мене було. Справжнє.

Вона штовхнула двері й увійшла. Тоді спинилася, притулившись до дверей спиною, зітхнула і стала оглядатися навсібіч.

Чари діяли знову. І це було справді так, бо тепер вони лишили по собі навіть більше, ніж раніше. Вогонь палав, язички полум’я танцювали в коминку навіть веселіше, ніж раніше. На горищі з’явились нові речі, й кімната змінилася до невпізнання – щоб повірити в це, Сарі закортіло протерти очі. На столику знову стояла вечеря – цього разу не забули й про тарілку та чашку для Беккі. Пишно розшита східними орнаментами парча накрила стареньку полицю, і на ній стояло кілька прикрас. Усе негарне й потворне в кімнаті, що можна було приховати драпуванням, закривала ошатна тканина. Зі стін звисали барвисті завіси, прикріплені гострими цвяшками – такими гострими, що їх вдавалося забити в дерево й штукатурку навіть без молотка. До стін прикріпили кілька великих віял, а на підлозі лежали великі подушки для сидіння. Дерев’яну скриню накрили килимом і поклали зверху кілька подушок – тож вона перетворилась на диванчик.

Сара повільно відійшла від дверей, сіла і заходилась роздивлятися дивовижні зміни.

– Таке враження, ніби ожила казка, – промовила вона. – Все точно, як у казці. Здається, якби я чогось побажала – жменю діамантів чи торбину золота, – воно б миттю з’явилося! Я б навіть не здивувалася. Хіба ж це моя комірчина на горищі? А я – хіба та сама замерзла Сара, вбрана у дрантя? Подумати тільки, я все вдавала й вигадувала, і бажала, щоб усе це справдилося! Справді, моє найбільше бажання – щоб казка стала дійсністю. А тепер я й сама опинилась у казці. Наче я й сама – її частина, тож можу перетворювати все довкола.

Вона підвелася, постукала у стіну до в’язня із сусідньої камери, і в’язень з’явився.

Коли Беккі увійшла, вона ледве не перечепилась через подушки, що лежали на підлозі. Кілька хвилин служниця намагалась перевести дух.

– Милий Боженьку! – задихалась вона від надміру почуттів. – Міс, що ж це?

– Сама бачиш, – відповіла Сара.

Цього вечора Беккі сиділа на килимі перед вогнем і пила чай із власної чашки.

Коли Сара підійшла до ліжка, то виявила на ньому новий товстий матрац і великі пухові подушки. Її старий матрац і подушку дівчатка перенесли до кімнати Беккі, тож служниця могла тепер спати в небаченій розкоші.

– Звідки це все? – Беккі аж розплакалась. – Боженько, хто ж усе це робить?

– Давай навіть не питати, – мовила Сара. – Я б дуже хотіла подякувати цій людині. Проте дізнаватися, хто це, не хочу, щоб не руйнувати таємницю. Так усе виглядає навіть прекрасніше.

З цього часу життя щодень ставало кращим. Казка тривала. Майже кожного дня з’являлося щось нове. Щоразу, коли Сара ввечері відчиняла двері на горище, вона помічала, що з’являються нові речі й прикраси. І вже за короткий час горище перетворилось на маленьку затишну кімнату, обставлену екзотичними й розкішними речами.

Обдерті стіни були закриті драпуванням і картинами, повсюди стояли складані речі, книжкова поличка наповнилась книгами. Нові поліпшення з’являлись одне за одним, доки почало здаватися, що вже й нема чого бажати. Коли Сара спускалася зранку вниз, то лишала посуд після вечері на столі. А коли поверталась на горище ввечері, то він дивом зникав, а натомість з’являлась нова вечеря. Міс Мінчін була незмінно жорстокою і прискіпливою, міс Амелія – такою ж дратівливою, а прислуга – грубою. Сарі наказували виконувати доручення за будь-якої погоди, лаяли на всі заставки й посилати туди й сюди, їй не дозволяли бодай словом перекинутись із Ерменґардою та Лотті. Лавінія насміхалась із лахміття, на яке перетворився її одяг, а інші дівчатка з цікавістю дивились на неї, коли Сара приходила до класної кімнати. Та хіба все мало якесь значення, якщо вона жила у прекрасній таємничій казці? Вона була найромантичнішою і найприємнішою з усього, що Сара вигадувала, аби заспокоїти свою спраглу дива душу й урятуватись від безнадії. Часом, коли дівчинку лаяли, вона ледве стримувалась, аби не посміхнутись.

«Якби ж ви тільки знали! – промовляла вона про себе. – Якби ж ви знали!»

Затишок і щастя, якими Сара насолоджувалася, надавали їй сил, тож вона з нетерпінням очікувала на них. Якщо дівчинка поверталась, виконавши доручення, змокла, стомлена й голодна, вона знала, що незабаром зігріється і добре попоїсть, коли підніметься до себе нагору. Навіть у найважчі дні вона тішилася думками про те, що побачить, коли відчинить двері на горище, й розмірковувала, чим смачненьким її сьогодні побавлять. За якийсь час Сара вже не виглядала дуже худою. Обличчя стало не таким блідим, і очі не здавались незмірно великими.

– Сара Кру виглядає навдивовижу добре, – з осудом зауважила до своєї сестри міс Мінчін.

– Авжеж, – відповіла простакувата міс Амелія. – Вона справнішає. Уже не виглядає, як заморене пташеня.

– Заморене? – зі злістю вигукнула міс Мінчін. – Чого б це вона виглядала замореною? Їй завжди давали їжі доволі.

– Та-ак, звісно, – несміливо погодилась міс Амелія, злякана, що знову сказала щось не в лад.

– Неприємно бачити такі вибрики від дитини її віку, – пихато вела міс Мінчін, звично напускаючи туману.

– Які вибрики? – ризикнула запитати міс Амелія.

– Поведінка, яку можна назвати задерикуватою, – відповіла міс Мінчін.

Вона відчула роздратування, бо чудово розуміла, що вчинки, які її обурюють, зовсім не задерикуваті, проте не могла дібрати іншого образливого визначення. – Гординю і сваволю іншої дитини давно вдалося б упокорити і зламати. Ти х змін, що з нею відбулися, для цього було б достатньо. Та, попри все, Сара зовсім не скорилася – поводиться, наче… Наче принцеса.

– А пригадуєш, – не подумавши, вставила своє слово міс Амелія, – що вона сказала тобі того дня в класній кімнаті. Що б ти робила, якби раптом виявилося, що вона…

– Не треба, – відрізала міс Мінчін. – Не кажи дурниць.

Та насправді вона пам’ятала дуже добре.

Звісно, Беккі теж почала поправлятись і вже не виглядала такою зляканою, як раніше. Вона теж була причетна до казки. Тепер у неї було два матраци, дві подушки, ковдри, а щовечора – гаряча вечеря й посиденьки на подушках біля вогню. Бастилія розтанула, мов сон, і в’язнів більше не існувало. Лишилося двійко задоволених дітей, які жили, мов у Бога за пазухою. Інколи Сара читала вголос книги, інколи вчилася, інколи просто сиділа, дивилась на вогонь, намагалась відгадати, ким може бути її таємничий друг, і розмірковувала, як добре було би висловити йому те, що лежало в неї на серці.

Згодом сталася ще одна чудова річ. У двері подзвонив посильний і лишив кілька пакунків. На кожному з них був напис: «Для дівчинки з горища (кімната праворуч від входу)».

Сару послали до дверей, щоб вона забрала передане. Дівчинка поклала два найбільші пакунки на столі в коридорі й читала, кому вони адресовані, коли сходами спустилась міс Мінчін і застала її за цим заняттям.

– Віднесіть пакунки юній леді, якій вони адресовані, – суворо наказала вона. – Нема чого на них витріщатись.

– Їх прислали мені, – повільно відповіла Сара.

– Вам? – вигукнула міс Мінчін. – Що ви маєте на увазі?

– Я не знаю, від кого вони, – відповіла Сара, – але їх прислали мені. Я сплю на горищі, в кімнаті, що праворуч. Беккі спить в іншій.

Міс Мінчін підійшла ближче і подивилась на пакунки. На її обличчі читався подив.

– А що всередині? – вимогливо спитала вона.

– Не знаю, – відповіла Сара.

– То відкрийте пакунки, – наказала міс Мінчін.

Сара зробила, що їй веліли. Коли пакунки було відкрито, здивування на обличчі міс Мінчін стало ще більшим. Усередині виявися доладний і зручний одяг на кожен випадок: взуття, панчохи, рукавички, тепле і ошатне пальто. Там був навіть симпатичний капелюшок, а ще парасолька. Усі речі були якісні і явно коштували чимало. До кишені пальта був причеплений папірець із написом: «Одяг на кожен день. Замінимо, коли буде потреба».

Міс Мінчін сполошилася. Цей випадок збурив несподівані припущення в її меркантильній голові. А чи не припустилася вона помилки, чи не має ця нікому не потрібна дитина якогось ексцентричного покровителя за спиною – може, хтось із родичів, про яких вона раніше не чула, раптово вийшов на її слід, і вирішив допомагати в такий незвичний, дивакуватий спосіб? Родичі й справді подеколи бувають дивними – особливо старі багаті дядьки-холостяки, котрі до пуття не знають, як дбати про дитину. Такий чоловік, без сумніву, надав би перевагу тому, щоб приглядати за своєю юною підопічною на відстані. Проте дядечко-холостяк, найімовірніше, виявиться норовливим і нестриманим, особливо якщо йому перечитимуть. Було б дуже неприємно, якби він довідався, чому Сара одягнута в такий зношений одяг, чому вона недоїдає і важко працює. Міс Мінчін відчула себе дуже незручно і кинула косий погляд на Сару.

– Ну що ж, – сказала вона тоном, яким не зверталась до дівчинки з часу звістки про смерть її батька, – хтось тобою опікується. Якщо вже все це прислали і ти отримала новий одяг, то можеш піднятись і перевдягнутися, щоб виглядати як належить. Коли переодягнешся, можеш спуститись униз і повчити уроки в класній кімнаті. На сьогодні доручень більше не буде.

Десь через півгодини, коли відчинилися двері класної кімнати і зайшла Сара, усі вихованки пансіонату були ошелешені.

– Оце так! – вирвалось у Джессі, й вона штурхнула Лавінію ліктем. – Лишень поглянь на Принцесу Сару!

На Сару дивилися всі, а коли її побачила Лавінія, то миттю почервоніла.

Без сумніву, це була Принцеса Сара. Вона не виглядала так давно, ще з тих днів, коли й справді була принцесою. Дівчинка вже не здавалась тією Сарою, що спускалася сходами біля чорного входу кілька годин тому. Тепер вона була вбрана в сукню точнісінько таку, як ті, що колись викликали заздрість Лавінії. Сукня була чудово пошита, мала глибокий, насичений теплий колір. Ніжки взуті у пару добірних черевиків – таких, якими колись захоплювалась Джессі. А волосся – густі локони, що зазвичай вільно спадали на чоло й робили дівчинку схожою на поні, – було підняте і перехоплене стрічкою.

– Може, хтось лишив їй спадок, – прошепотіла Джессі. – Я завжди казала, що в Сари є якась таємниця. Недарма ж вона така дивна.

– Мабуть, знову з’явились якісь діамантові копальні, – ядуче сказала Лавінія. – Не будь дурною, не витріщайся так на неї!

– Саро, – зненацька пролунав низький голос міс Мінчін, – ідіть сюди. Сідайте!

І доки всі вихованки у класній кімнаті витріщалися, штурхали одна одну ліктиками й навіть не намагалися приховати цікавості, Сара перейшла на своє колишнє почесне місце і знову схилила голову над книгами.

Цієї ночі, піднявшись до кімнати й ситно повечерявши разом з Беккі, дівчинка сиділа й довго задумливо дивилась на вогонь.

– Ви щось придумуєте в голові, міс? – шанобливо поцікавилась Беккі.

Коли Сара мовчки сиділа й замріяними очима дивилась на жаринки, зазвичай це означало, що вона вигадує щось новеньке. Та цього разу все було по-іншому, тож дівчинка похитала головою.

– Ні, – відповіла вона. – Я думаю, що мені робити.

Беккі знову уважно поглянула на Сару. Її сповнювала якась особлива повага до всього, що Сара робила чи казала.

– Я не можу не думати про свого друга, – пояснила Сара. – Якщо він хоче зберегти свою таємницю, було б невиховано пробувати дізнатись про те, хто він. Але ж мені так кортить сказати, яка я йому вдячна! Якою щасливою він мене зробив! Добрим людям завжди слід знати, що вони зробили когось щасливим. Це навіть важливіше, ніж просто подяка. Як би я хотіла… Дуже хотіла би…

Вона замовкла на півслові, бо раптом наштовхнулась поглядом на предмет, що стояв на столі. Ця річ з’явилась у кімнаті два дні тому – маленька скринька для письма, де лежали папір, конверти, ручки та чорнило.

– Звісно! – вигукнула дівчинка. – Чому я раніше не додумалась!

Вона підвелась, підійшла до столу і принесла скриньку до вогню.

– Я можу написати йому, – втішено мовила вона, – і залишити листа на столі. Може, людина, яка забирає посуд, візьме й листа. Я не буду ні про що запитувати. Та впевнена – мій друг не заперечуватиме, якщо я йому подякую.

Тож Сара написала листа. Ось про що в ньому йшлося:

«Сподіваюсь, моє бажання написати не здасться Вам неввічливим. Адже Ви волієте не відкривати себе – лишити все у таємниці. Прошу, не думайте, ніби я хочу втрутитись або щось вивідати. Усе, чого я прагну, – це подякувати Вам за доброту, яку Ви виявляєте, – неземну доброту. Дякую за те, що перетворили моє життя на казку. Я щаслива і без міри вдячна Вам – так само, як і Беккі. Вона теж хоче подякувати, адже все, що Ви робите, тішить і її. Ми були такими самотніми, замерзлими й голодними, а зараз… Щиро дякуємо за все, що Ви для нас зробили. Дозвольте просто сказати ці слова. Мені здається, я повинна їх сказати. Дякуємо… Дякуємо… ДЯКУЄМО!

Дівчинка з горища».

Наступного ранку вона лишила листа на столику, а ввечері його там уже не було. Вона знала, що Чарівник отримав послання, і була від того щаслива.

Сара читала Беккі одну зі своїх нових книг перед сном, аж раптом почула дивний звук, що долинав від вікна. Відірвавши очі від сторінки, вона помітила: Беккі теж щось почулось, адже вона підвела голову і стурбовано прислухалася.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: