Індійський джентльмен 2 страница

Рам Дасс сковзнув крізь віконце на горищі й перетнув відстань до сусіднього вікна так стійко й легко, ніби все життя тільки те робив, що гуляв дахами. Він проліз крізь Сарине віконце й безгучно приземлився на ноги. Тоді ласкар повернувся до дівчинки і ще раз привітався з нею на східний манер. Мавпочка побачила його і тихо скрикнула. Рам Дасс поспіхом зачинив віконце – про всяк випадок – і заходився ловити втікачку. Погоня була недовгою. Мавпочка кілька хвилин не давалася до рук, очевидно насолоджуючись грою, але зрештою стрибнула до Рам Дасса на плече, знову притулилася до нього, щось щебечучи, і обійняла його довгими худими руками.

Рам Дасс шанобливо подякував Сарі. Дівчинка помітила, як він швидко окинув поглядом убогу кімнатку, але при цьому говорив з нею, як годилося розмовляти з донькою раджі, вдаючи, ніби нічого не помітив. Зловивши мавпочку, ласкар затримався в кімнаті ще на кілька хвилин і весь цей час він дякував, низько кланяючись, вихваляв Сару за виявлену милість. Капосна тваринка, – пояснював він, гладячи мавпочку, – насправді не така вже й шкодлива, і подеколи веселить його хворого господаря. То й дуже засмутився б, якби його улюблениця втекла й загубилася. По цих словах ласкар попрощався і виліз крізь віконце на горищі зі спритністю, якій могла би позаздрити навіть та сама мавпочка.

Залишившись на самоті, Сара стояла посеред своєї кімнатки на горищі й перебирала у пам’яті згадки, які збурив цей несподіваний візит. Вигляд колоритного вбрання і глибока пошана, що відчувалась у манерах ласкара, розворушили спомини про колишнє. Здавалося дуже дивним згадувати про те, як вона – прислужниця, котру лише годину тому кухарка ганяла образливими словами, – кілька років тому була оточена людьми, що ставилися до неї точнісінько так, як щойно Рам Дасс. Коли вона проходила повз, вони віталися з нею, кажучи «селям», схилялись так низько, що чоло ледь не торкалося землі; якщо їй випадало заговорити до них, вони були її слугами. Зараз усе це здавалося сном. Усе скінчилося й більше не повернеться. По правді, Сарі здавалося, що немає жодного виходу – ніщо ніколи для неї не зміниться. Вона знала, які плани на майбутнє плекає міс Мінчін. Доки Сара занадто юна, щоб стати вчителькою, їй доведеться виконувати роботу служниці, дівчинки на побігеньках, але при цьому не забувати всього того, що вона вже знала, й навіть якимось загадковим чином примудрятися продовжувати навчання. Дівчинка мусила більшість вечорів проводити в навчанні. Подеколи її знання перевіряли й суворо карали, якщо раптом виявлялося, що вона знає матеріал не так добре, як від неї очікують. Правду кажучи, міс Мінчін знала, що Сарі вчителі не надто потрібні. Варто було дати дівчинці книжки, й вона просто ковтала їх – ледве не вчила на пам’ять. Зрештою з неї вийшла би хороша вчителька – нічим не гірша за тих, які по декілька років спеціально навчаються. Так і мало статися: коли Сара подорослішає, вона не покладаючи рук трудитиметься у класній кімнаті, так само, як зараз трудиться, виконуючи доручення всіх, кому не лінь. Тоді їм доведеться вбрати її у не такий пошарпаний одяг, але нема сумніву – її вбрання буде просте й потворне, щоб навіть вигляд підкреслював Сарину належність до обслуги. Оце й усе, що чекало на дівчинку в майбутньому, й Сара кілька хвилин стояла нерухомо, задумавшись про свою нерадісну долю.

Раптом дівчинці сяйнула думка, що додала рум’янцю щічкам і запалила вогники в очах. Сара розправила плечі й підняла голову.

– Хоч би що сталося, – мовила вона, – одна річ не зміниться. Навіть якщо мені доводиться ходити в лахмітті, я можу лишатися принцесою в душі. Звісно, почуватися нею було би значно легше, якби я була вбрана у позолочену парчу, але хіба ж може бути вища радість, ніж бути принцесою тоді, коли цього ніхто не помічає? Жила ж колись Марія Антуанетта – її скинули з трону, ув’язнили в темниці, їй довелося вдягатись у траурне вбрання, її волосся посивіло, та ще й усі ображали її, дражнили Вдовичкою. І все ж у ту мить вона була ще більше королевою, ніж за веселого розкішного життя. А найбільше я захоплююсь нею згодом. Вона не злякалася верескливої юрми, бо була сильнішою за всіх тих людей, навіть коли вони їй відрубали голову.

Подібна думка не була новою – Сара вже не раз міркувала про це. Дівчинка втішалась нею, коли випадали гіркі дні, й тоді вона ходила по будинку з виразом на обличчі, якого міс Мінчін не могла збагнути. Власниця пансіонату неабияк дратувалася, бо їй здавалось, ніби Сара подумки ширяє десь далеко – відчуває власну зверхність над усім світом. Виглядало на те, що вона майже не чує грубощів і ядучих образ, які лунають у її адресу, а якщо й чує, то зовсім ними не переймається. Подеколи, вичитуючи щось своїй підопічній у звично жорстокій, деспотичній манері, міс Мінчін помічала у спокійному погляді Сариних надто дорослих очей відблиск гордої посмішки. Вона не знала, що тоді Сара сама собі каже: «Ви навіть гадки не маєте, що лаєте принцесу. І якби мені лишень забаглося, я могла би єдиним порухом руки засудити вас до смертної кари. Я зжалилася над вами тільки тому, що я – принцеса, а ви – звичайна собі нерозумна, злостива стара жінка, й не здатні змінитися на краще».

Такими думками Сара переймалася більш за все. Дивовижно, але вони заспокоювали дівчинку – і це було їй справді потрібно. Доки Сара перебувала під захистом таких думок, вона не злилась і не відповідала грубощами на злість і грубість інших.

«Принцесі годиться бути ввічливою», – казала вона сама собі.

Тож коли служниці, беручи приклад зі своєї хазяйки, ображали дівчинку й помикали нею, вона знаходила в собі сили тримати голову рівно й відповідати дуже ввічливо – від такого тону ті лишень витріщали очі.

– Вона так пишається, наче приїхала сюди з Букінгемського палацу, це сопливе дівчисько, – казала кухарка, підсміюючись. – Я частенько на неї зриваюся, але правди ніде діти: вона ніколи не забуває про гарні манери. «Якщо ви дозволите», «Чи не були б ви такі ласкаві?», «Перепрошую», «Чи дозволите потурбувати вас?» Вона знай сипле собі всякими слівцями, наче так і треба.

Наступного ранку після раптового знайомства з Рам Дасом і його мавпочкою Сара сиділа у класній кімнаті поміж своїх учениць. Вона вже закінчувала урок і збирала підручники з французької, згадуючи про різні випробування, що випали на долю осіб королівської крові, коли вони приховували своє походження. Наприклад, Альфреду Великому дружина пастуха надавала ляпасів, коли той спалив хлібці, які був змушений пекти. Оце, напевно, та жінка злякалася, коли зрозуміла, що накоїла. Якби ж міс Мінчін довідалася, що Сара – Сара, в якої пальці вилазять із дірявих черевиків, – насправді принцеса!

На обличчі дівчинки з’явився ненависний власниці пансіонату вираз. Вона не змогла стримати люті – підскочила до вихованки й дала їй ляпаса, точнісінько так, як пастухова дружина колись відважила королю Альфреду. Ляпас примусив Сару спам’ятатися. Вона виринула з мрій і, переводячи подих, якусь мить стояла нерухомо. А потім мимохіть засміялася.

– З чого це ти смієшся, нестерпне, нахабне дівчисько? – вигукнула міс Мінчін.

Сарі знадобилося кілька секунд, що опанувати себе і згадати, що насправді вона – принцеса. Її щока почервоніла й пекла від отриманого удару.

– Я задумалась, – відповіла дівчинка.

– Негайно проси в мене вибачення! – крикнула міс Мінчін.

Сара на якусь мить вагалася перед тим, як відповісти.

– Я готова перепросити за свій сміх, якщо це було нечемно з мого боку, – сказала вона. – Але я не проситиму пробачення за те, що я задумалась.

– І про що ж це ти думала? – вимогливо спитала міс Мінчін. – Як ти взагалі посміла? Про що це ти задумалась?

Джессі захихотіла. Вони з Лавінією штурхали одна одну ліктиками, щоб привернути увагу. Втім, це було зайве: всі дівчатка вже й так відірвалися від книжок, щоб послухати. Їм подобалося спостерігати за нападками міс Мінчін на Сару. Сара завжди відповідала якимись дивними словами й не виглядала зляканою ані на йоту. От і зараз вона не виказувала страху, хоча її щока після ляпаса горіла й очі були яскраві, мов зірки.

– Я задумалась про те, – з гідністю, ввічливо відповіла вона, – що ви навіть не здогадуєтеся, що чините.

– Як це: я не здогадуюся, що чиню? – міс Мінчін забило дух від люті.

– Саме так, – вела далі Сара. – Я міркувала про те, що б сталося, якби я була принцесою, а ви дали мені ляпаса, – як я на це відповіла б. Також я думала: якби я і справді була принцесою, то ви б ніколи не наважилися на такий учинок, хай би що я сказала чи зробила. А ще я думала про те, як би ви здивувалися, коли б раптом з’ясували, що…

Дівчинка так виразно уявила собі навіяну фантазією картинку, що в її словах відчувалась упевненість, здатна справити враження навіть на міс Мінчін. Власниці пансіонату з її обмеженим, вузьким розумом навіть на мить здалося, що за цими безстрашними, впевненими словами ховається якась правдива сила.

– Що? – вигукнула вона. – Що з’ясувала?

– Що я і справді принцеса, – мовила Сара, – і можу робити все, що заманеться, – все, що спаде мені на гадку.

Усі учениці завмерли з круглими від неймовірного подиву очима. Лавінія навіть перехилилася через сидіння, щоб краще було видно.

– Геть до своєї кімнати! – оскаженіло закричала міс Мінчін. – Негайно! Геть із класу! А ви, юні леді, повертайтесь до своїх уроків!

Сара легенько вклонилася.

– Перепрошую за свій сміх, якщо він здався вам неввічливим, – сказала вона і вийшла з кімнати, лишивши міс Мінчін потерпати від власної люті, а дівчаток – перешіптуватись над підручниками.

– Ти її бачила? Ти бачила, яка вона була дивна? – ніяк не могла вгамуватися Джессі. – Я зовсім не здивуюся, коли виявиться, що все це не просто так. Думаю, вона щось приховує!

Розділ 12

По той бік стіни

Коли ти мешкаєш у будинку, котрий межує з іншим, дуже цікаво розмірковувати про те, що говорять і роблять за стінами кімнат, у яких тобі доводиться жити. Сара любила розважатися, намагаючись уявити, що саме приховує стіна, яка розділяла Зразковий пансіонат і дім індійського джентльмена. Дівчинка знала, що класна кімната межує з його кабінетом, і сподівалася, що стіни досить товсті, аби стримувати галас, який здіймався подеколи після уроків, – вона не хотіла, щоб крики заважали йому.

– Мені він дедалі більше подобається, – казала Сара Ерменґарді, – тож я не хотіла б, щоб його щось турбувало. Мені здається, що він став моїм названим другом. Таке буває навіть з людьми, з якими ти ніколи й словом не перекинулась. Ти просто можеш спостерігати за кимсь, думати про нього і співчувати йому – зрештою, ти з ним майже зріднишся. От я по-справжньому хвилююся, коли бачу, що до індійського джентльмена двічі на день викликали лікаря.

– У мене небагато родичів, – задумливо сказала Ерменґарда, – і я цьому дуже рада. Вони мені не подобаються. Дві мої тітки завжди кажуть: «Боженько, Ерменґардо! Яка ж ти гладка! Тобі не варто їсти стільки солодощів», – а мій дядько завжди ставить питання на кшталт: «Коли Едуард ІІІ посів трон?» або «Хто помер від переїдання міног?»

Сара засміялась.

– Люди, з якими ти ніколи не розмовляв, не питають такого, – сказала вона. – Я впевнена, що індійський джентльмен ніколи б цього не робив, якби познайомився з тобою. Він мені подобається.

Їй подобалась Велика Родина, бо всі, хто належав до неї, виглядали щасливими. А індійський джентльмен зачепив її серце, бо здавався нещасним. Ясно було, що він не зовсім одужав після якоїсь тяжкої хвороби.

На кухні – де вся прислуга бозна-звідки дізнавалася про все – не вгавали балачки про нового сусіда. Насправді він не був індійським джентльменом, а виявився англійцем, який довго мешкав в Індії. Його спіткало велике нещастя, і якийсь час його статки були під такою загрозою, що він думав, ніби став банкрутом і назавжди втратив своє добре ім’я. Потрясіння було таке сильне, що він ледве не помер від запалення мозку. І саме тоді, коли його здоров’я було підірване, справи пішли на лад – індійському джентльменові вдалося зберегти своє майно. І все це було пов’язано з копальнями.

– Уся це сталося через копальні, де видобувають діаманти! – казала кухарка. – Я сама ніколи ані копієчки не вклала б у копальні, а надто діамантові! – додала вона, косуючи на Сару. – Знаємо, що стається з тими, хто на них покладається.

«Він пережив те саме, що й мій татко, – думала Сара. – Захворів, точнісінько як мій тато, але не помер».

Після цього її серце ще більше прихилилося до індійського джентльмена. Тепер, коли їй давали якесь доручення пізно ввечері, вона навіть раділа, адже завжди був шанс, що штори на вікнах сусіднього будинку ще не будуть завішені, а отже, їй вдасться зазирнути до теплої кімнати і побачити там свого названого друга. Коли нікого не було поряд, дівчинка зупинялась і, тримаючись за сталеву огорожу, бажала йому доброї ночі, ніби він її міг чути.

«Може, він відчуває, навіть якщо й не чує, – вимріювала вона. – Може, добрі думки здатні наснажувати людей навіть крізь вікна, двері й стіни. Може, ви почуваєтесь трішки краще, і навіть не знаєте чому, коли я стою тут, на вулиці, і сподіваюся, що вам поліпшає і ви знову будете щасливим».

– Мені дуже вас шкода, – палко шепотіла дівчинка. – Як би я хотіла, щоб у вас була своя маленька хазяєчка, яка дбала би про вас так, як я дбала про свого татка, коли в нього боліла голова. Я й сама рада бути вашою маленькою хазяєчкою! На добраніч, на добраніч. Хай вас благословить Господь!

І вона ішла собі, відчуваючи, що й сама втішилась і зраділа. Її співчуття було дуже сильним, і дівчинці здавалося, що воно просто мусить якось наснажувати бідолашного індійського джентльмена, який сидів сам-один у кріслі біля коминка, підперши чоло рукою, і сумно вдивлявся у вогонь. Сара гадала, що він виглядає як людина, котру мучить якась нагальна гризота, а не просто спогади про пережиті труднощі.

«Скидається на те, що його турбує щось зараз, – казала дівчинка сама собі, – але ж він повернув собі багатство і з часом здолає запалення мозку, тож навряд чи це все. Певно, є ще якась причина для його смутку».

Якщо ця причина й справді існувала – біда, про яку не чула прислуга, – Сара була впевнена, що про неї мусить знати батько Великої Родини – джентльмен, котрого вона називала містером Монморенсі. Він частенько навідувався з візитами до хворого, подеколи з ним приходила й місіс Монморенсі та їхні діти. Індійський джентльмен, здавалося, найбільше прихилився серцем до двох старших дівчаток – Дженет і Нори. Саме вони так переполошилися, коли їхній братик Дональд вручив Сарі шестипенсовик. Індійський джентльмен ставився до дітей із великою приязню. Дженет і Нора теж відчували до нього прихильність і з нетерпінням чекали на той вечір, коли їм дозволять перетнути площу й ненадовго завітати в гості до нового сусіда. Візити були дуже короткими, бо джентльмен почувався страшенно хворим.

– Бідний він, – говорила Дженет, – каже, що ми його веселимо. Ми стараємось підбадьорити його хоч якось.

Дженет була найстаршою, вона стежила, щоб інші діти поводились як слід. Саме вона зважувала, коли настала зручна мить, щоб порозпитувати індійського джентльмена про Індію, і саме вона помічала, коли господар починав стомлюватися, тож слід було вгамуватись і покликати Рам Дасса. Дітям подобався Рам Дасс.

Він міг би розповісти неймовірну кількість історій, якби тільки вмів говорити якоюсь мовою, крім хіндустані. Справжнє прізвище індійського джентльмена було Керрісфорд, і при нагоді Дженет розповіла містеру Керрісфорду про випадок із «Дівчинкою-яка-не-жебрачка». Його дуже зацікавила ця історія, особливо після того, як він почув від Рам Дасса про пригоду з мавпочкою на даху. Рам Дасс детально описав йому занедбане горище – голу підлогу, потріскану штукатурку, заржавілу решітку коминка, де не горіло багаття, й тверде вузеньке ліжко.

– Кармайкле, – звернувся індійський джентльмен до батька Великої Родини, вислухавши опис, – цікаво, скільки таких горищ на цій площі, і скільки бідолашних дівчаток-прислужниць змушені потерпати від жахливих умов, коли я не можу вмоститися на своїх м’яких перинах, оточений багатством, що більшою мірою належить не мені?

– Мій бідний друже, – бадьоро відповів містер Кармайкл, – що швидше ви припините картати себе, то буде краще. Навіть якби ви володіли багатствами всієї Індії, вам би не вдалося виправити все на світі. Навіть якщо ви відремонтуєте всі горища на цій площі, все одно лишаться такі самі обдерті кімнатки на інших площах і вулицях. Нічого тут не вдієш!

Містер Керрісфорд сидів, кусаючи нігті, й дивився на розпечене вугілля у коминку.

– А чи припускаєте ви, – трохи помовчавши, мовив він, – що, можливо, дитина, про яку я весь час думаю, не можу не думати, – що вона й сама потерпає від таких умов, як та бідолашна дівчинка, котра живе по сусідству?

Містер Кармайкл поглянув на нього з тривогою. Він знав: найгірше, що міг зробити індійський джентльмен для себе і свого здоров’я, – це ненастанно думати про одну велику проблему, що страшенно його турбувала.

– Якщо дівчинка, котру ми розшукуємо, справді зі школи мадам Паскаль у Парижі, – заспокійливо відповів він, – то вона зараз із людьми, яким можна довірити турботу про неї. Вони прийняли її за дочку, бо вона була найліпшою подружкою їхньої покійної донечки. У них більше немає дітей, і мадам Паскаль казала, що вони самі – багаті росіяни.

– І все ж ця нещасна жінка анічогісінько не знає про те, куди вони її забрали! – вигукнув містер Керрісфорд.

Містер Кармайкл стенув плечима.

– Цій француженці не позичати метикуватості й життєвої мудрості. Вона дуже зраділа, коли все так добре залагодилось, і турбота про дівчинку, що лишилась на її утриманні після батькової смерті, сама по собі спала з її плечей. Такі жінки не схильні завдавати собі клопоту й розпитувати про долю дітей, які могли би стати для них зайвим тягарем. А названі батьки дівчинки зникли в невідомому напрямку, не лишивши по собі ані сліду.

– Але ж недарма ви сказали: якщо це та дівчинка, яку ми розшукуємо. Ви сказали «якщо». Ми не впевнені. Та й прізвище не збігається.

– Мадам Паскаль казала «Керью» замість «Кру», та цілком можливо, що це просто особливість вимови. Обставини надзвичайно схожі. Англійський офіцер із Індії віддав свою осиротілу донечку до школи. Він помер після того, як розорився, – містер Кармайкл затнувся, ніби йому сяйнула якась нова думка. – А ви впевнені, що дівчинку віддали до школи саме в Парижі? Ви впевнені, що це був Париж?

– Дорогий друже, – гірко вигукнув Керрісфорд, – я ні в чому не впевнений! Я ніколи не зустрічався ані з самою дівчинкою, ані з її матір’ю. Ми з Ральфом Кру дуже дружили ще з дитинства, але не зустрічалися після школи аж до того дня, коли побачились в Індії. Я був повністю поглинутий ідеями про велетенські прибутки від копалень. Він теж захопився. Перспектива виглядала такою райдужною, що ми геть втратили голови. Коли ми бачились, то ні про що інше не говорили. Я тільки знав про те, що є донька, яку віддали на навчання до школи. Навіть не пам’ятаю зараз, звідки я про це довідався.

Він дуже розхвилювався. Так ставалося завжди, коли його досі ще слабкий мозок опановували спогади про болісні події минулого.

Містер Кармайкл стурбовано дивився на співрозмовника. Треба було поставити ще кілька запитань, але спокійно й обережно.

– А проте ви мали підстави думати, що школа була таки в Парижі?

– Так, – пролунало у відповідь, – адже мати дівчинки була родом із Франції, і я чув про те, що вона хотіла, аби її донька здобула освіту в Парижі. Виглядало дуже схоже на те, що так і сталося.

– Так, – погодився містер Кармайкл, – звучить логічно.

Індійський джентльмен подався вперед і вдарив по столу кволою рукою.

– Кармайкле, – мовив він, – я мушу знайти її. Якщо вона жива, вона десь є. Якщо вона не має друзів і бідує, це все моя вина. Як людина може одужати, коли в голові засіла така страшна думка? Щаслива випадковість втілила найфантастичніші мрії про успіх копалень, а донька бідолашного Кру, може, зараз жебракує десь на вулицях!

– Ні, ні, – сказав Кармайкл, – постарайтеся заспокоїтись. Хай вас втішить думка про те, що коли вона знайдеться, ви зможете їй вручити справжнє багатство.

– Чому ж мені забракло сміливості втриматись, коли справи пішли на спад? – застогнав згорьований Керрісфорд. – Думаю, я би так не розгубився, якби не був відповідальний за гроші інших людей, якби ризикував лише власним майном. Нещасний Кру вклав у нашу справу все, до останнього пенні. Він мені довіряв – ми були справжніми друзями. І він помер, переконаний, що я пустив його статки за вітром. Я, Том Керрісфорд, разом з яким він грав у крикет в Ітоні! Яким же негідником я виглядав у його очах!

– Не картайте себе так тяжко.

– Я картаю себе не за те, що справа була на межі банкрутства, – я картаю себе за те, що втратив мужність. Я втік, наче якийсь шахрай чи злодій, бо не міг з’явитися перед очі свого друга й повідомити йому про те, що я розорив його самого й позбавив статків його дитину.

Батько Великої Родини був людиною щиросердною, тож поклав руку на плече приятеля, щоб заспокоїти його.

– Ви втекли, коли ваш розум через хворобу уже не здатен був тверезо мислити, – сказав він. – Це було рішення, прийняте вже у стані марення. Якби ви не захворіли, то неодмінно залишились би, щоб боротися. А так уже через два дні після втечі ви були прикуті до лікарняного ліжка – вас здолало запалення мозку. Згадайте про це.

Керрісфорд затулив обличчя руками.

– Великий Боже! Справді, – мовив він, – я майже збожеволів від жаху й розпачу.

Я тижнями не міг склепити очей. Тієї ночі, коли я втік із дому, мені здавалося, ніби довкола скупчилися потвори, що насміхаються з мене і пащекують.

– Це пояснює вашу поведінку, – сказав містер Кармайкл. – Хіба може людина, що перебуває на межі запалення мозку, думати розсудливо?

Керрісфорд похитав головою.

– Коли я прийшов до тями, бідолашний Кру вже помер і був похований. А я жив, наче в тумані, – всі спогади розпливалися. Я не згадував про доньку Кру місяцями. А згодом усе здавалося вкритим якоюсь пеленою.

Він спинився на мить і потер чоло.

– Навіть зараз, коли я намагаюся щось пригадати, мені так здається. Впевнений, мені доводилось чути, як Кру згадує про школу, до якої послав доньку. Ви так не гадаєте?

– Він узагалі міг про це не згадувати. Ви навіть ніколи не чули справжнього імені дівчинки.

– Він весь час називав її по-домашньому – маленькою хазяєчкою – це була звичка ще з того часу, коли донька жила вдома. Але ті копальні вивіяли нам із голів решту справ. Навіть якщо він і казав мені щось про школу, я забув – цілковито забув. І зараз уже не пригадаю.

– Ну-ну, заспокойтесь, – сказав Кармайкл. – Ми знайдемо дівчинку. Продовжимо розшуки добросердних росіян, про яких розповіла мадам Паскаль. Їй неначебто здавалося, що вони живуть у Москві. Спробуємо шукати її там. Я поїду до Москви.

– Якби я сам був спроможний подорожувати, я б неодмінно подався з вами, – сказав Керрісфорд. – Але все, що я можу, – це сидіти тут, закутаний у хутра, й дивитись на вогонь. І коли я це роблю, мені здається, що на мене дивиться обличчя молодого Кру. Він виглядає так, ніби хоче запитати мене. Інколи він сниться мені вночі. Тоді він стає переді мною й запитує те саме. Кармайкле, можете відгадати, про що він мене запитує?

Містер Кармайкл відповів стиха:

– Не зовсім.

– Він завжди каже: «Томе, друже, де моя маленька хазяєчка?» – на цих словах він схопив руку Кармайкла і міцно стиснув її. – Я повинен відповісти йому – я повинен! Допоможіть мені знайти її. Допоможіть.

А по той бік стіни Сара сиділа в своїй кімнатці, розмовляючи з Мельхиседеком, який прийшов на вечерю.

– Сьогодні було важко почуватися принцесою, Мельхиседеку, – сказала вона. – Важче, ніж звичайно. Завжди стає важче, коли надворі холоднішає і на вулицях сльота. Сьогодні Лавінія сміялась із моєї заляпаної спідниці, коли я проходила повз неї у коридорі, й мені закортіло спересердя їй відповісти – добре, що вчасно спинилася. Принцеси не відповідають грубістю на насмішки. Доводиться прикусити язика, щоб стриматись. Я так і зробила. Сьогодні видався холодний день, Мельхиседеку. І буде холодна ніч.

Раптом дівчинка схилила голову на руки – вона робила так часто, коли лишалась наодинці.

– Ох, татку, – прошепотіла Сара, – скільки часу минуло з тих пір, коли я була твоєю маленькою хазяєчкою!

Ось що відбувалось того дня по обидва боки стіни.

Розділ 13

Одна з багатьох

Зима видалася холодною. Бували дні, що Сарі доводилось пробиратися крізь сніги, коли її посилали з дорученнями. Навіть гіршими здавалися дні, коли сніг танув, змішувався з брудом, і під ногами була хляпавка. А бувало, туман стояв такий густий, що ліхтарі на вулицях горіли цілісінькими днями, й Лондон виглядав точнісінько так, як кілька років тому, коли центром проїжджав екіпаж, у якому сиділа Сара, притулившись до батькового плеча. Такими днями вікна у будинку Великої Родини завжди здавалися дуже затишними й вабили до себе погляд, а кабінет індійського джентльмена світився теплом і багатством кольорів. Але на горищі було так похмуро, що й словами не передати. Більше не було довгих світанків чи заходів сонця, якими можна було милуватися, й Сарі здавалося, що на небі нема ані зірочки. Брудно-сірі хмари низько нависали над дахами. Подеколи накрапав нудотний дощ. О четвертій годині, навіть якщо не було густого туману, надворі вже сутеніло. Коли Сарі було потрібно сходити по щось на горищі, вона мусила запалювати свічу. Кухарка мала кепський настрій, тому чіплялась більше, ніж зазвичай. Беккі ганяли так, наче вона була рабинею.

– Якби вас тут не було, міс, – застудженим голосом звірялася вона Сарі однієї ночі, коли маленькій служниці вдалося пробратись на горище, – якби ви не сиділи у цій Бастилії в сусідній камері, то я, певно, померла би. Правда ж, зараз усе ніби стало правдою? Хазяйка поводиться точно як головний наглядач – я навіть бачу в’язку великих ключів, що торохтять у неї на поясі. Кухарка – теж наглядач. Розкажіть мені ще щось, міс, – може, про підземний тунель, проритий під стінами.

– Я розкажу тобі щось значно краще, – тремтячи, сказала Сара. – Закутайся у свою ковдру, я закутаюсь у свою. Ми щільно притулимось одна до одної на ліжку, а тоді я розкажу про тропічний ліс, де колись жила мавпочка індійського джентльмена. Коли я бачу, як мавпочка сидить на столі біля вікна й сумно визирає на вулицю, я впевнена, що вона згадує про тропічні ліси, де гойдалася, зачепившись хвостом за кокосові пальми. Я гадаю про те, хто ж зловив її, і чи лишились у неї родичі, яким вона рвала кокосові горіхи.

– Уже стало тепліше, – з удячністю сказала Беккі. – Якось так виходить, що навіть у Бастилії стає не так холодно, коли ви щось розказуєте.

– Це тому, що ти відволікаєшся, – мовила Сара, загортаючись у ковдру так, що виглядало лише її смагляве обличчя. – Я це вже помітила. Коли твоє тіло страждає, розум повинен думати про щось інше.

– А у вас так виходить, міс? – перебила її Беккі, пильно вдивляючись захопленими очима.

Сара нахмурила брови й на якусь мить задумалась.

– Інколи виходить, інколи ні, – хоробро відповіла вона. – Та коли виходить, я почуваюся добре. А ще думаю, що вийти може завжди, головне – достатньо практикуватися. От я останнім часом практикуюся значно більше, й тепер у мене виходить краще, ніж раніше. Коли все довкола здається жахливим – просто нестерпним, – я з усіх сил думаю про те, що насправді я – принцеса. Кажу сама собі: «Я зачаклована принцеса, і тому ніщо мене не скривдить і не виведе з рівноваги». Навіть не повіриш, як добре це допомагає! – сказала вона зі сміхом.

Сарі часто доводилося примушувати себе думати про щось стороннє. А випадків, коли мусила нагадувати собі, що вона принцеса, траплялося ще більше. Одне з найскладніших випробувань сталося похмурого дня, спогади про котрий, як дівчинка думала згодом, не потьмяніють у її пам’яті навіть через багато років.

Уже кілька днів безперестанку накрапав дощ. Надворі було холодно. Вулиці застилав понурий холодний туман. Усюди хлюпало липке лондонське болото, і понад усім цим простиралась пелена із мжички та туману. Утім, Сарині доручення ніхто не відміняв – вони були особливо довгими і стомливими, як часто траплялося саме в такі понурі дні. Сару посилали кудись раз за разом, доки її обшарпаний одяг не змок до нитки. На її старому капелюшку жалюгідне перо висіло, як брудна ганчірка, ще жалюгідніше, ніж завжди. А її розтоптані черевики до верху набрали води. На додачу до цього дівчинку позбавили обіду, бо міс Мінчін вирішила її покарати. Сара так замерзла, зголодніла й натомилася, що її обличчя витягнулось і сполотніло, тож добрі люди, що проходили повз бідолашну, проймалися співчуттям до неї. Та вона цього не помічала. Сара поспішала, намагаючись відволіктися і думати про щось інше. Зараз це було просто необхідно.

Усе, що їй залишалося робити, – це звично знайти в собі сили «вдавати» й «припускати». Втім, цього разу завдання виявилося складнішим, ніж зазвичай, і раз чи двічі дівчинці здалося, що відволікання лишень посилює голод і холод, замість того, аби допомогти забути про них. Та Сара наполегливо старалася, і доки у її драних черевиках хлюпала вода, а вітер, здавалося, силкувався зірвати з неї благеньке пальтечко, дівчинка казала сама собі, що вона прогулюється, – для цього їй не треба було говорити вголос чи бодай ворушити губами.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: