Індійський джентльмен 7 страница

Директорка повернулась додому і подалась до своєї вітальні, пославши по міс Амелію. Вони просиділи там решту дня, і, до речі, бідолашній міс Амелії довелось пережити не одну гірку годину. Вона пролила чимало сліз і без кінця витирала очі хустинкою. Одне необережне зауваження дуже розлютило її сестру – та ледве не знесла їй голову. Проте подальший розвиток подій став для міс Мінчін несподіванкою.

– Я не така розумна, як ти, сестро, – мовила міс Амелія, – і я завжди боялася сказати щось зайве, аби тебе не розлютити. Може, якби я не була такою боязливою, то це було би краще для школи й для нас обох. Мушу зізнатися, що я частенько думала: тобі слід бути не такою суворою до Сари Кру. Її слід було краще, зручніше вдягати. Я знала, що дівчинка працює надто тяжко, як на дитину, і знала, що вона не наїдається…

– Як ти наважилась таке казати! – вигукнула міс Мінчін.

– Сама не знаю, як наважилась, – відповіла міс Амелія, піддаючись необдуманій сміливості. – Та якщо вже почала, то закінчу, хоч би що зі мною сталося. Ця дівчинка завжди була розумною і хорошою, і вона би сповна віддячила тобі за доброту, яку ти виявила б до неї. Але ти ніколи ні на краплину не була до нею доброю! По правді, вона виявилась для тебе занадто розумною, і саме за це ти її незлюбила! Вона бачила нас обох наскрізь…

– Амеліє! – люто процідила старша сестра. Здавалося, вона готова надавати сестрі ляпасів і збити з неї чепчик – розправитись з нею, як із Беккі.

Однак розчарування довело міс Амелію до істерики, і тепер їй було байдуже, що станеться.

– Авжеж! Так і було! – кричала вона. – Сара бачила нас обох наскрізь. Вона знала, що ти – меркантильна особа з жорстоким серцем, а я – просто слабка дурепа. І що ми обидві такі ниці, що готові були повзати на колінах перед її грошима, а потім зірватись на ній, коли гроші раптом зникли… Хоча Сара поводилась, як принцеса, навіть тоді, коли була бідна, мов жебрачка! Вона була… була… як принцеса!

Міс Амелія закотила істерику – вона сміялась і плакала водночас, розхитуючись у різні боки.

– А тепер ти її втратила, – диким голосом верещала вона. – Вона буде вчитися в іншому пансіонаті й усі свої гроші забере туди. І якби вона була такою ж, як інші діти, то всім розповіла б, як із нею тут поводилися. І тоді з нашої школи втекли б усі учениці, а ми самі з торбами пішли би по світу… І ми би цього заслужили! Ти – навіть більше, ніж я. Бо ти – безсердечна людина, Маріє Мінчін, ти жорстока, егоїстична, меркантильна людина…

Міс Амелія так кричала, що її сестрі довелося взяти нюхальну сіль і валер’янку, щоб заспокоїти її, замість того, аби зірвати злість за надмірну сміливість.

Та й згодом старша міс Мінчін почала побоюватися сестри, яка насправді виявилася не такою дурною, а тому, зірвавшись, могла говорити в очі правду, чути яку дуже не хотілося.

Того вечора, коли учениці за традицією перед сном зібралися разом біля каміна у класній кімнаті, зайшла Ерменґарда з листом у руці. На круглому обличчі дівчинки застиг дивний вираз – радісне збудження змішалося з неймовірним здивуванням. Здавалось, ніби вона щойно пережила величезне потрясіння.

– Що сталося? – воднораз закричало кілька голосів.

– Це якось пов’язано з недавньою сваркою? – з цікавістю запитала Лавінія. – У кабінеті міс Мінчін стояв такий крик! У міс Амелії сталась істерика – її аж вклали в ліжко.

Ерменґарда відповіла повільно, ніби й досі не впоралась із потрясінням.

– Я щойно отримала листа від Сари, – сказала вона, показуючи аркуш паперу, на якому було написане довге послання.

– Від Сари! – вигукнуло безліч голосів.

– А де вона? – ледве не верескнула Джессі.

– По сусідству! – сказала Ерменґарда. – В індійського джентльмена.

– Як?.. Де?.. Її що, вигнали?.. А міс Мінчін знає?.. Через те вони й сварилися?.. А що вона написала?.. Розкажи! Розкажи!

Зчинився неймовірний галас, а Лотті аж розплакалась.

Ерменґарда повільно відповіла, наче сама намагалася збагнути найважливішу частину цієї історії.

– Діамантові копальні були, – сміливо сказала вона. – Вони справді були!

Учениці від невимовного подиву аж роти повідкривали.

– Справжні копальні, – мерщій заходилась пояснювати Ерменґарда. – Сталася велика помилка. Справи пішли не в лад, і містер Керрісфорд подумав, що вони збанкрутували…

– А хто такий містер Керрісфорд? – закричала Джессі.

– Індійський джентльмен. Капітан Кру теж так подумав і від горя помер. А містер Керрісфорд захворів на запалення мозку й утік. Він сам ледве не помер. І навіть не здогадувався, де може бути Сара. А потім виявилося, що в копальнях є мільйони й мільйони діамантів – половина цього багатства належить Сарі. Воно належало їй і тоді, коли вона жила на горищі сама-самісінька, її другом був лише Мельхиседек, а кухарка понукала нею. Сьогодні містер Керрісфорд її відшукав. Сара переїхала до нього і ніколи не повернеться. Тепер вона ще більше принцеса, ніж була! У сотні, тисячі разів більше! І я збираюся завтра до неї в гості. Ось так!

Навіть сама міс Мінчін не змогла би впоратись із галасом, що зчинився на цих словах. І хоча вона й чула, який почався безлад, та навіть не пробувала вгамувати дівчаток. Вона була не налаштована сьогодні когось заспокоювати – їй вистачило того видовища, яке вона бачила у своїй кімнаті. Міс Амелія плакала у своєму ліжку. А директорка збагнула, що новини якось загадково просочилися крізь стіни школи, і тепер уся прислуга й кожна учениця розмовляли тільки про це.

Тож майже до півночі цілісінький пансіонат, якимось чином збагнувши, що всі правила відкладено, згуртувався довкола Ерменґарди у класній кімнаті й слухав, як читали й перечитували листа, що містив історію майже таку ж чарівну, як і ті, що їх вигадувала сама Сара. Та особливої чарівності їй додавало те, що сталася вона з Сарою і загадковим індійським джентльменом, котрий жив по сусідству.

Беккі теж чула про диво. Їй вдалося раніше, ніж зазвичай, пробратися сходами нагору. Беккі хотіла втекти від людського ока і ще раз поглянути на чарівну кімнату – вона ж не знала, що з нею станеться. Навряд чи її залишать для міс Мінчін. Напевно, все це заберуть, і горище знову стане порожнім та непривітним. Радіючи за Сару, вона все ж не могла стримати сліз, що навертались їй на очі. У горлі стояв клубок. Сьогодні не буде вогню в коминку, ні рожевого світла лампи; не буде вечері й не буде принцеси, що сидить у сяйві, читаючи чи розповідаючи історії. Не буде принцеси!

Беккі тяжко зітхнула, відчинила двері на горище й раптом притишено скрикнула.

Лампа світилася, вогонь палав, на столі чекала вечеря. А посеред кімнати стояв Рам Дасс, усміхом зустрічаючи її злякане обличчя.

– Міссі Сагіб не забула, – промовив він. – Вона про все розповіла Сагібу. Вона хотіла, щоб ви знали про багатство, яке на неї впало. На таці для вас є лист. Це вона написала. Вона би не хотіла, щоб ви лягали спати засмучені. Сагіб переказував вам, щоб ви прийшли до нього завтра. Ви будете служницею Міссі Сагіб. А сьогодні я по даху перенесу всі ці речі назад.

Сказавши все це із сяючим обличчям, він поклонився їй і вислизнув крізь віконце на горищі – так спритно й безшумно, що Беккі одразу зрозуміла, як легко йому давались попередні візити.

Розділ 19

Енн

Ще ніколи в дитячій кімнаті Великої Родини не панувала така радість. Діти навіть не думали, що так заприятелюють із Дівчинкою-Яка-Не-Жебрачка. Одна лишень оповідь про її страждання і пригоди була неймовірно захопливою. Усім хотілося, щоб вона раз за разом переповідала про все, що з нею сталося. Коли ти сидиш біля теплого вогню в затишній, сповненій світла кімнаті, дуже приємно слухати про холодне темне горище. Втім, і там ставалися захопливі речі – холод і обдерті стіни здавалися таким дріб’язком, коли велася розповідь про Мельхиседека або про веселих горобців та інші дива, якими можна було милуватися, якщо вилізти на стіл і просунути голову крізь віконце на горищі.

Та найбільше всім подобалась історія про бенкет і мрію, що справдилася наяву. Вперше Сара розповіла її наступного дня після того, як її відшукали. Кілька дітлахів із Великої Родини прийшли до неї в гості на чай, і доки вони сиділи або вовтузились на великому килимі перед коминком, вона розповідала цю історію, а індійський джентльмен уважно слухав. Коли Сара закінчила розповідь, вона поглянула на нього й поклала руку на його коліно.

– Це моя частина історії, – сказала вона. – А тепер чи не хотіли б ви, дядечку Том, розказати свою частину? – Це він попросив дівчинку називати його «дядечком Томом». – Я й досі не знаю, як усе сталося, – впевнена, це дуже цікаво.

Тож він розповів усім, як сидів на самоті, як йому було сумно і тривожно, а Рам Дасс пробував його розрадити, описуючи випадкових перехожих. Одна дівчинка проходила повз будинок частіше, ніж інші. Вона зацікавила його – частково тому, що він увесь час думав про загублену дівчинку, а частково тому, що Рам Дасс переказав йому пригоду на горищі з мавпочкою-утікачкою. Ласкар описав, як безрадісно виглядає помешкання дівчинки, і з якою гідністю вона при цьому поводиться. Крок за кроком Рам Дассові вдалося розвідати подробиці її нещасного життя. Він ви явив, як легко здолати невелику відстань по даху, щоб дістатись до віконця на горищі, і це відкриття потягнуло за собою решту див, що відбулися. «Сагібе, – сказав він якогось дня. – Я зможу пройти по черепиці й розвести вогонь для дівчинки, доки її нема вдома. Коли вона повернеться, змокла й холодна, і побачить, як палає вогонь, то подумає, що це зробив якийсь чарівник». Ідея звучала так заманливо, що сумне обличчя містера Керрісфорда проясніло від усмішки. Рам Дасс страшенно зрадів і заходився пояснювати своєму господареві, як легко буде здійснити й інші дива. Він з дитячим захватом віддався своєму задумові. Приготування до втілення цього плану зайняли багато днів, хоча для хворого вони минули зовсім непомітно. Того вечора, коли відбувся раптово перебитий бенкет, Рам Дасс стежив за вікном. У його кімнатці на горищі вже були приготовлені всі потрібні речі. Разом із ним розташувався помічник – так само зацікавлений у перебігу цієї дивовижної пригоди. Рам Дасс розтягнувся на даху й зазирав у віконце, спостерігаючи, яким провалом закінчився бенкет. Він був упевнений, що після такого розчарування Сара порине у глибокий сон. Потім із притіненим ліхтариком він прокрався до кімнати, а його напарник очікував надворі й подавав йому речі. Коли Сара крутилась уві сні, Рам Дасс приглушав ліхтарика й лягав долілиць на підлогу.

Діти випитували багато таких дивовижних подробиць, просто засипаючи тисячами питань.

– Я така рада, – казала Сара, – така рада, що саме ви виявилися моїм другом!

Вони й справді дуже подружились. Якимось дивовижним чином вийшло так, що вони чудово ладнали. В індійського джентльмена ще ніколи не було друга, з яким би він так легко знаходив порозуміння, як із Сарою. Уже через місяць, як і провидів містер Кармайкл, він став зовсім іншою людиною. Йому завжди було весело й цікаво, і він почав знаходити розраду в багатстві, яким володів, – а ще зовсім нещодавно воно здавалось йому огидною, нестерпною ношею. Містер Керрісфорд увесь час вигадував маленькі дива для Сари. Вони між собою жартували, начебто він – чарівник, тож одна з його розваг полягала в тому, щоб придумувати сюрпризи для неї. Дівчинка знаходила нові квіти, що росли в її кімнаті, діставала з-під подушки вигадливі подаруночки. А одного разу, коли вони сиділи поряд увечері, почула, як чиясь важка лапа шкребеться у двері. Сара пішла подивитися, хто це, й побачила великого собаку – чудового дога, з розкішним ошийником, зробленим зі срібла й золота. На ошийнику красувався напис: «Мене звати Борис. Я служу принцесі Сарі».

Найбільше індійський джентльмен любив згадувати про ті часи, коли маленька принцеса змушена була ходити в лахмітті. Вечори, коли разом збирались і Велика Родина, і Ерменґарда, і Лотті, проходили дуже затишно. Але й ті години, коли Сара та індійський джентльмен сиділи лише вдвох – читали або розмовляли, – мали для них особливу привабливість. Під час таких посиденьок траплялося чимало цікавого.

Одного вечора містер Керрісфорд, відірвавши погляд від книги, зауважив, що його маленька приятелька якийсь час сидить нерухомо і пильно вдивляється у вогонь.

– Про що це ти мрієш, Саро? – запитав він.

Сара відвела погляд і почервоніла.

– Я поринула у спогади, – сказала вона. – Пригадувала той голодний день і дівчинку, яку я тоді зустріла.

– Але ж у тебе було багато дуже голодних днів, – зауважив індійський джентльмен, і в його голосі вчувався сум. – Про який із них ти згадувала?

– Я забула, що не казала тобі. То й день, коли моя мрія справдилась.

І дівчинка розповіла своєму опікунові про булочну, про чотирипенсовик, знайдений у хляпаниці під ногами, про дівчинку, що була ще голодніша, ніж сама Сара. Вона переказала історію просто, кількома словами. Та індійський джентльмен змушений був прикрити очі рукою й опустити погляд на килим.

– Тому я обмірковувала один план, – повідомила Сара, закінчивши оповідь. – Мені би хотілось дещо зробити.

– Що саме? – неголосно поцікавився містер Керрісфорд. – Ти можеш зробити все, що тільки забажаєш, принцесо.

– Я міркувала… – і далі вагалася Сара. – Ти знаєш, ти казав, що в мене стільки грошей… Тож я міркувала, чи не можна було б відвідати власницю булочної і попросити її про послугу. Коли голодні діти – особливо якщо надворі така жахлива погода – приходять до її крамнички й сідають на сходах, або зазирають у вітрини, чи не могла б вона запрошувати їх, чимось годувати, а рахунок відсилати мені? Можна так зробити?

– Зробимо так, як ти кажеш, завтра зранку, – сказав індійський джентльмен.

– Дякую, – мовила Сара. – Розумієш, я добре знаю, як це – бути голодною. Тоді тобі дуже важко, навіть вдавати не виходить.

– Так, так, моя дорогенька, – погодився індійський джентльмен. – Певно, що так. Спробуй забути про це. Іди сюди, сідай на стільчик поближче до мене і пам’ятай лише про те, що ти – принцеса.

– Так, – усміхнулася Сара, – і тому я можу роздавати булочки і хліб простим людям.

Вона підійшла поближче, сіла на стільчик для ніг, а індійський джентльмен (йому подобалось, коли вона його подеколи так називала) поклав її темну голівку собі на коліна й погладив по волоссю.

Наступного ранку міс Мінчін, визирнувши у вікно, побачила видовище, що не принесло їй ані найменшого задоволення. Екіпаж індійського джентльмена, запряжений доглянутими кіньми, під’їхав до сусіднього будинку. Сходами спустився їхній власник і впізнавана маленька постать, загорнута у м’яке, розкішне хутро, що нагадало міс Мінчін минулі дні. Дівчинку супроводжувала ще одна знайома постать, сам вигляд якої неабияк роздратував директорку. Це була Беккі – у ролі постійної компаньйонки вона супроводжувала свою юну господиню, несучи її речі. Обличчя Беккі стало кругленьким і приємно порожевіло.

Незабаром екіпаж зупинився перед дверима булочної. І дивно – саме тоді, коли з нього виходили пасажири, власниця булочної принесла піднос із гарячими паруючими булочками, щоб виставити їх на вітрину.

Коли Сара увійшла до крамнички, жінка повернулась і поглянула на неї, а потім, облишивши булочки, підійшла до конторки. Спочатку вона розглядала Сару напруженими поглядом, а потім її добре обличчя проясніло.

– Певна, я вас пам’ятаю, міс! – промовила вона. – Але…

– Так, – сказала Сара, – якось ви дали мені шість булочок на чотири пенси, і…

– Ви віддали п’ять із них маленькій жебрачці! – перебила її жінка. – Мені це з голови не виходить. Мені спочатку аж не вірилось.

Вона повернулась до індійського джентльмена і сказала:

– Вибачте мені, пане, але зараз рідко хто з молодих помічає голодне обличчя… Я ж то не раз про це думала. Ви вже пробачте мою вільність, міс, – глянула вона на Сару, – але у вас тепер рум’янець з’явився… Ви виглядаєте краще, ніж тоді… коли…

– Мені зараз справді краще, дякую вам, – мовила Сара. – І ще я… значно щасливіша. А прийшла я, щоб дещо у вас попросити.

– У мене, міс? – вигукнула господиня булочної, весело усміхнувшись. – Оце несподіванка! Звісно, міс, чим я можу бути корисною?

І тоді Сара, схилившись до конторки, розповіла про свій задум, про холодні дні, голодних жебраків і булочки.

Жінка дивилась на неї приголомшено і уважно слухала.

– Оце так не чекала! – промовила вона, вислухавши пропозицію. – Зроблю все з величезною втіхою. Я працюю сама на себе й не можу зробити багато власним коштом, а горе й біда на кожному кроці. Та наважусь вам сказати, що після того дня я роздала багато шматків хліба. Це ви мене надихнули… Ви так змерзли і виглядали такою голодною, та все ж віддали булочки, наче та принцеса.

Індійський джентльмен мимоволі усміхнувся. На вустах Сари теж з’явилася легка усмішка – вона пригадала, що казала сама собі, коли клала булочки на обдертий поділ голодної жебрачки.

– Вона виглядала дуже голодною, – сказала дівчинка. – Навіть голоднішою за мене.

– Вона вмирала від голоду, – погодилась жінка. – Вона мені багато разів розказувала, як вона сиділа там під дощем і відчувала, як голод, наче вовк, роздирає її нутрощі.

– То ви її ще бачили відтоді? – вигукнула Сара. – Ви знаєте, де вона тепер?

– Авжеж, – відповіла жінка, і її усмішка ще більше подобріла. – Вона тут, у задній кімнаті, міс. Живе в мене вже місяць. Стала такою чистенькою, роботящою дівчинкою, і так допомагає мені в крамниці й на кухні, що важко й повірити, знаючи, як вона жила раніше!

Жінка ступила до дверей невеличкої задньої кімнати і гукнула помічницю. За мить вийшла дівчинка і наблизилася до конторки. Це й справді виявилась та сама жебрачка, але тепер на ній був чистий, охайний одяг. Схоже, їй уже не доводилось голодувати. Вона дуже соромилась, але мала вродливе личко, і не виглядала такою грубою – з її очей зник колишній здичавілий вираз. Дівчинка відразу ж упізнала Сару – спинилась і не могла відвести від неї очей.

– Розумієте, – сказала жінка, – я запропонувала їй приходити, коли вона буде голодною.

І коли вона прийшла, доручила їй якусь роботу. Працювала вона ретельно, і якось так вийшло, що я звикла до неї… Зрештою я поселила її в себе. Тепер вона мені допомагає, добре поводиться – чемна і вдячна дівчинка. Її звати Енн. А прізвища вона не знає.

Дівчатка стояли й дивились одна на одну кілька хвилин. Зрештою Сара вийняла з муфти свою долоньку, простягнула її над конторкою. Енн прийняла її, і їхні погляди зустрілися.

– Я дуже рада, – сказала Сара. – І ось про що я подумала. Може, місіс Браун дозволить, щоб саме ти роздавала булочки і хліб дітям. Може, тобі це було б до душі – адже ти й сама добре знаєш, як це – бути голодною.

– Так, міс, – промовила дівчинка.

І якимось чином Сара відчула, що вони порозумілися, хоча дівчинка мовила лише два слова, і тільки стояла та дивилась. Енн не відводила погляду навіть тоді, коли Сара з індійським джентльменом вийшла з крамнички, сіла у свій екіпаж і від’їхала.

Примітки

Ласкар – матрос-індієць, який служить на європейському судні. – Прим. пер. (тут і далі).

Повернутися

Бунгало – одноповерховий будинок, оточений верандою; слово індійського походження.

Повернутися

Селям – мусульманська форма вітання. Це глибокий поклон, при чому права рука мусить бути прикладена до чола.

Повернутися

Сагіб – в Індії поштиве звертання до чиновника-європейця, означає «господар, хазяїн».

Повернутися

Раджа – княжий титул в Індії.

Повернутися

Comme elle est drole! (фр.) — «Яка ж вона кумедна!»

Повернутися

Воттс – Ісаак Воттс (1674—1748), англійський священик, богослов, релігійний поет і мораліст.

Кольридж – Семюел Тейлор Кольридж (1772—1834), англійський поет і мислитель.

Шекспір – Вільям Шекспір (1564—1616), один із найславетніших драматургів світу. У поезії відомий завдяки циклу зі 154 сонетів.

Повернутися

«Non, monsieur. Je n’ai pas le canif demon oncle» (фр.) – «Ні, пане. У мене нема собаки мого дядечка».

Повернутися

Ярд – британська одиниця виміру відстані, що дорівнює 91,44 см.

Повернутися

Хіндустані – мова, поширена в Індії; поєднує основні слова головних індійських мов хінді й урду.

Повернутися

Дрожки – легкий чотириколісний відкритий візок для недовгих поїздок.

Повернутися

«Маленька принцеса»

Автор: Френсіс Годжсон Бернет

Видавництво: «Країна мрій»

Серія: «Улюблені книжки»

Перекладач: Віта Левицька

Художник: Юлія Радіч-Демидьонок

Формат: 84x108/32 (135x205 мм)

Кількість сторінок: 320

ISBN: 978-617-538-259-2

Обкладинка: інтегральна

Колір книги: чорно-біла

Дата виходу: 2013.05.08

Ціна: 30 грн. 00 коп.

Замовити: info@kmbooks.com.ua

Маленька принцеса — один з найпопуляр-ніших романів видатної дитячої письменниці Френсіс Бернет.

Сара — незвичайна дівчинка, в неї бурхлива фантазія, та найголовніше те, що вона прагне до всіх бути доброю і великодушною. Опинившись у скрутному становищі, дівчинка мужньо переносить злидні, образи, знущання, намагаючись поводитись як справжня принцеса.

Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: