Автобіографізм повістей Т.Шевченка.Для тогочасного кріпака-інтелегента в повістях «Художник» та «Музыкант».

«Худо́жник» — повість Тараса Шевченка російською мовою, написана 25 січня — 4 жовтня 1856 р. у Новопетровському укріпленні. У повісті «Художник» Шевченко продовжує розробляти тему долі талановитого кріпака, започатковану ним у повістях «Варнак» та «Музыкант».

У період заслання Т. Шевченко створив і цілий цикл повістей російською мовою. Найпопулярнішою стала повість “Художник”, побудована значною мірою на автобіографічному матеріалі.

На відміну від інших повістей Шевченка, «Художник» відрізняється своєю автобіографічністю, тому є важливим джерелом відомостей про біографію Шевченка в період перебування у Петербурзі й навчання в Академії мистецтв.

За жанровими особливостями, принципами зображення, характером типізації повість має складну структуру. Мемуарні елементи органічно співіснують у ній з елементами епістолярного жанру та нарису.

Перша частина — виразно автобіографічна й мемуарна; розповідь ведеться від особи художника, в образі якого можна впізнати риси й учинки реального Івана Максимовича Сошенка. Образ героя — спершу обдарованого кріпака-малярчука, згодом — молодого художника, захопленого мистецтвом і життям мистецької богеми, — суто автобіографічний (з деякими елементами художнього домислу) у першій частині.

У другій — риси автобіографізму властиві психологічній «біографії» героя, тоді як історія фатального одруження й трагічна розв'язка домислені на основі реальних фактів з життя декого з колег-художників; відбилася тут і романтична ідея всеохоплюючого служіння божественному мистецтву. Спогади Шевченка подаються у формі листів героя про навчання в Академії мистецтв, про мистецьке життя у тогочасному Петербурзі.

Повість цікава яскравими характеристиками видатних діячів культури того часу — благодійників Шевченка: К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, В. А. Жуковського, М. Ю. Вієльгорського; а також його сучасників та друзів — В. І. Штернберга, Г. К. Михайлова, П. Ф. Соколова, А. М. Мокрицького, К. І. Йоахіма та ін.

Надзвичайно примхливо складено наративну структуру повісті "Музикант", де використовується і пряме звернення до читача – ознака суб'єктивного наратора, хронологічні відступи, пов'язані з біографіями персонажів (Тараса, Лізи і Наталі, Антона Карловича).

Центральна тема повісті «Музыкант» – трагедія кріпака-інтелігента, одна з головних тем прозової творчості Шевченка, започаткована ним у повісті «Варнак», пізніше розвинена в «Художнике». Типова для свого часу – нагадаймо, що гірка доля таланту з народу в кріпосницькому суспільстві була й особистою долею Шевченка та багатьох його товаришів-художників, – ця тема широко висвітлювалась у творах російських письменників.

Перша лінія - герой повісті Павлова – кріпосний музикант, що боляче переживає своє принизливе становище у суспільстві; обидва герої покохали дівчину-дворянку; Друга сюжетна лінія повісті «Музыкант» – трагічна доля артистки Тарасевич.

Автор вдається до прийомів зміщення часових характеристик, оригінальних хронологічних побудов з елементами містифікації: дізнається про події з листів, написаних 12 років назад; повертається на Україну через 20 років, хоча насправді перебуває в цей часна засланні. Повість Івана Максимовича, в якій той оповідає долю музиканта, майже відсутня, та відчуття від неї відтворені через естетичні судження наратора, Усі повісті ліризовані до інтимності, але вираз власного трагічного розчарування в людях, екзистенційної гіркої самотності, поміченої вдумливими дослідниками,які вибухають у щирому слові наратора (він "мало не заплакав від внутрішнього болю") з граничною відвертістю позначені саме у повісті "Музикант".

40.Шевченкознавство 19ст.пошуки альтернативної інтерпретації(Г.Грабович, П.Зайцев, І.Дзюба, О.Забужко, В.Шевчук та ін.)

Шевченкознавство – наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Європи та в світовому літературному процесі. Вивчення спадщини Т. Шевченка – проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Для ГРАБОВИЧА міф - це багатолінійна оповідь, з якої складається послідовна й закрита символічна система, зі своєю специфічною структурою. "Міф, - цитує він Мірчу Еліаде, - завжди має стосунок до "творення", він розповідає нам, як те чи інше явище виникло на світі, як сформувався певний зразок поведінки, певна інституція, певний спосіб діяльності". Міф - це ані вигадка, ані правда: це просто інша система мислення, інша логіка, інше (синкретичне, нерозчленоване) сприйняття предмету й образу, причини й наслідку, простору й часу. Це, сказати б, "до-логічне", образно-чуттєве мислення, яке відбиває "важливі й істинні зв`язки між явищами, підтвердити які, однак, неможливо за самою природою цього відбиття".

"У широкому й фігуративному значенні, - пише Грабович, - міф часто розуміють як "проникнення" в іншу, глибоку й таємничу реальність або попросту у зв`язок із нею". І хоча автор застерігає, що Шевченкова поезія визначається не лише міфологічним мисленням, - "вона звучить і на інших семантичних рівнях", - проте саме міфологічні структури, символи й коди є головним об`єктом дослідження Грабовича.

Книжка української авторки ОКСАНИ ЗАБУЖКО "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" значною мірою розвиває ідеї та висновки Г. Грабовича, не приховуючи, зрештою, цього впливу (помітного вже в самій назві книжки), але й не цураючись полеміки з американським "метром". Найцікавішим аспектом книжки Оксани Забужко є, однак, не ця полеміка - здебільшого ювенільна й малопереконлива, а саме її співзвучність із головними висновками Г. Грабовича, зокрема, щодо шевченківського міфу України як водночас модерного і християнського. За допомогою цього міфу, пише Забужко, Шевченко "потрапив задати політично внесамостійненій українській спільності, поставленій перед загрозою зникання, деполітизовану, тобто духовну, національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії - аж до нашого часу".

Авторка доволі переконливо показує, "чому для Шевченка виглядає закритим будь-який національно-специфічний, осібний шлях історичного порятунку України з національно-специфічного ж таки пекла". "Визволення України як колективного індивіда, - пише вона, - має відбутися насамперед через очищення - "освячення" її душі, піднесення останньої на височінь, у принципі недосяжну для зла" - до рівня такого собі "боголюбства". (Про "міленарність" Шевченкового міфу України, котрий передбачає колективне, екуменічне спасіння для народу "в масштабі цілого християнського світу", веде мову, між іншим, на свій лад і Григорій Грабович - зокрема, коли протиставляє стихійно-анархістську неприязнь Шевченка до будь-яких суспільних структур його ж таки прихильності до утопічної "ідеальної спільноти").

Обидва автори застосовують структуралістські методи аналізу, започатковані новочасними західними теоретиками міфу. Проте підхід Грабовича є суто академічним, підхід Забужко - радше есеїстичним; Грабовича цікавить передусім культурно-антропологічний аспект Шевченкового "міфу", Забужко - аспект, сказати б, постколоніальний. (Деконструкція імперського міфу у творах Шевченка є, безумовно, найяскравішим і найпереконливішим аспектом студії Оксани Забужко).

І. ДЗЮБА визнає, що не тільки людський образ Т. Шевченка, а й різні моменти його долі «набрали значення великих символів для українського народу в його історії». Більше того, біограф навіть порівнює «Кобзар» із Біблією, але не з точки зору їхнього значення для розвитку української і європейської чи американської літератур, а з точки зору їхнього націотворчого значення. Обидві книги, на думку І. Дзюби, є «переносною вітчизною» для українців і євреїв відповідно. Щоправда, «Кобзар» на відміну від Біблії не є сакральною книгою. Його сакралізує лише обмежене коло читачів, а решта може інтерпретувати «Кобзар» особу його автора без жодних обмежень, тоді як кожна буква Тори — сакральна.

Хоча І. Дзюба наголошує на значенні Шевченка-поета (майже цілковито оминаючи при цьому Шевченка-митця), основну увагу він приділяє не так творчості (важливим є аналіз російських повістей), біографії Т. Шевченка чи історії їх рецепції, як тому історичному тлу, на якому розгорталося життя поета, і тій духовній та інтелектуальній атмосфері, що зумовлювала його творчість. Паралельно біограф висвітлює й «дражливі» моменти його біографії — стосунки із жінками, хвороби тощо.

І. Дзюба хай обережно, але переоцінює основні положення радянського шевченкознавства. Передусім, він розглядає творчість Т. Шевченка не тільки у контексті російської літератури, а й на тлі європейського романтизму.

На Західній Україні і в діаспорі шевченкознавство, на переконання І. Дзюби, розвивалося стабільно, а в незалежній Україні «непересічні інтелектуали» дали «авторське» бачення образу Т. Шевченка. Проблемі міфологізму І. Дзюба приділив рівно дві сторінки.

Праця І. Дзюби є не тільки підсумком, а й першим кроком на шляху до створення нового образу Т. Шевченка, образу, що не залежить від тоталітарного контексту й може ефективно функціонувати у вільному суспільстві. Складність полягає в тому, що ліберальне, споживацьке суспільство, особливо в його українському варіанті національного розлому й пострадянської всеїдності, не терпить великого і величного.

У праці “Гармонія композиційної форми поетичних творів Т.Г. Шевченка” Л.П. ДІДКІВСЬКА студіює естетичний феномен композиції у Шевченкових творах. Одним із важливих і головних складників композиційної форми Шевченкових творів автор статті вважає наявність у мисленнєвому ладі поета “відчуття суперечностей”. Поряд із цим вказується і на роль художньої симетрії в “Кобзарі”, завдяки якій, зокрема, так званому, кільцевому повтору, який починає певну синтаксичну одиницю й закінчує її, замикає, надаючи творові композиційної завершеності, а також так званим “ланцюговим сполукам”, реалізується гармонія художнього твору. Завдяки тому, що в Шевченкові поєднувався поет і художник, його творам притаманна особлива, “неповторна чіткість, гармонійність сполучення, класична стрункість логічність, пісенна мелодійність та епічна задумливість”, тобто – якості, що виявляють неповторність палітри генія.

Розкриттю теми “Шевченко і світ” – одному з багатьох аспектів шевченкознавчого пошуку – присвячена стаття професора П.П.Кононенка “Велетень у царстві людської культури”. Шевченко, – підкреслює дослідник, належить до тих унікальних митців, які, завдяки багатству і невичерпності своїх духовних ресурсів, зуміли якнайповніше представити “історію, характер, долю, душу й образ свого народу”. Торкаючись основи творчості митця – його народності, П.П.Кононенко вважає, що її гарантом у поета виступили “побут, сім’я, праця”, “вірування та традиції, минуле і сучасне” – тобто те, що “було сферою його (Шевченка) власного життя”.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: