Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Правильно поставти наголоси у словах.




Передмова

 

«Методичні рекомендації для самостійної роботи та виконання контрольних робіт студентами заочної форми навчання напрямів підготовки 6.030601 «Менеджмент», 6.030509 «Облік і аудит» і 6.100102 «Процеси, машини та обладнання агропромислового виробництва» покликані:

– формувати комунікативну компетентність та культуру студентів у сфері професійного спілкування;

– набути практичних умінь і навичок умілого використання різноманітних засобів мови у професійній комунікації;

– засвоїти студентам лексичні, граматичні, орфографічні, стилістичні, акцентологічні норми сучасної української літературної мови;

– практично оволодіти основами офіційно-ділового, наукового стилів; дотримувати основних вимог до складання та оформлення документів професійної галузі;

– збагатити словниковий запас термінологічного фахового лексикону; користуватися різними типами словників;

– розвивати творчі здібності студентів, логіки їхнього мислення, відчуття мовної норми.

Завдання методичних рекомендації містять багато нової додаткової інформації, що сприятиме глибшому та повнішому опануванню студентами професійних знань.

 

Модуль 1. Мова і професія

Тема 1. Особливості розвитку мовної системи і професійне спілкування.

1. Мова і мовлення.

2. Походження і функціонування мови.

3. Національна мова і мовна політика.

4. Українська літературна мова та її норми.

5. Стилі сучасної української літературної мови.

6. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів.

 

Для з’ясування, яке місце посідає професійне спілкування у мовній системі, треба знати, чим різняться такі поняття, як «мова» і «мовлення», коли і чому виникла мова, як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття «національна мова», «національна політика» і «національна культура» і як функціонує національна мова у межах різних стилів і різних форм мовлення (усної і писемної).

1. Мова і мовлення

Уперше розрізнення понять «мова» і «мовлення» відбулося тільки на початку XX століття завдяки відомим лінгвістам – швейцарцю Фердинанду де Соссюру і росіянину Льву Щербі. Проте й зараз у повсякденному спілкуванні ці терміни вживаються як синоніми, хоча без з’ясування різниці між ними неможливо усвідомити систему будь-якої мови (морфології і синтаксису або методики викладання іноземних мов).

Справа у тому, що мова і мовлення – поняття близькі, але не тотожні.

Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, типів речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, тембру голосу або місця проживання. Коли виникає потреба, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто мовленні.

Звідси, мова – це засіб спілкування, а мовлення – сам процес і результат спілкування, який відбувається у певній аудиторії і в певних часових межах, матеріалізуючись у звуках, інтонації, жестах і міміці (останнє характерне для глухонімих) або буквах і розділових знаках (чи в інших технічних засобах). Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення – це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується у безлічі варіантів і ситуацій.

Отже, правильне мовлення, якщо воно оточує людину ще з дитинства, формує і глибину мовних знань, але, з іншого боку, недбале ставлення до вивчення мовної системи (фонетики, граматики, лексики) зрештою призводить до помилок в усній і писемній формах спілкування. При цьому неабиякого значення набувають питання про походження і функціонування мови взагалі й української національної мови зокрема, а також про специфіку різних форм мовлення у конкретних сферах людського спілкування.

2. Походження і функціонування мови

Проблема виникнення мови хвилювала людство ще з тих часів, коли виникло саме спілкування за допомогою мовної системи. Безліч відповідних теорій з цього приводу нині можна звести до двох наукових доктрин.

Біологічна теорія базується на тому, що мова виникла разом із народженням дитини і притаманна їй, як вміння дихати, рухатися, бачити або чути. Відповідно до цього природа наділила народи різними мовами –­ розвиненими й нерозвиненими, багатими й бідними, а отже, ступінь розвиненості певних народів і здатність до самого процесу їх розвитку теж різні. .

Погляд на мову як на біологічне явище не відповідає суті і призначенню людини як такої.

Соціальна теорія походження мови говорить про те, що мова – невід’ємна ознака людського колективу. Вона могла виникнути тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності на початковому етапі розвитку людства. Саме в процесі колективної праці з’явилася потреба погоджувати й коригувати свої дії, передавати знання і набутий досвід майбутнім поколінням.

Біологія людини (колір волосся, шкіри або очей) не змінюється залежно від місця народження або оточення (згадаймо, наприклад, ситуацію з темношкірими і білошкірими американцями), але мова, її система і структура можуть змінитися принципово, якщо людина змінює соціальне середовище. Українець, який з дня народження перебуває, наприклад, серед африканців, залишиться білошкірим, але буде користуватися зовсім іншою мовною системою.

Отже, мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім. Мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, і поза суспільством її існування неможливе, як неможливе і суспільство без мови.

Мова – не застигла категорія. Як соціальне явище вона розвивається за об’єктивними законами, які не залежать від волі окремої людини. Проте людство в цілому й окремі його представники (відомі письменники, політики, філософи) справляють величезний вплив на розвиток мови. Навіть протягом життя одного покоління разом із політичними, економічними або соціальними змінами відбуваються зміни і в мовній системі: фонетиці й графіці, лексиці й семантиці (разом з новими словами типу консалтинг, менеджмент, лізинг, маркетинг принципово змінилися зараз значення слів комунізм, капіталізм тощо) або морфології і синтаксисі (згадаймо хоча б зміну граматичної конструкції жити на Україні на форму жити в Україні за протиставленням «частка цілого – ціле»).

Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій

Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі соціальні функції: загальні(комунікативну, мислетвірну й пізнавальну), спеціальні на логічній основі (професійну й номінативну) іспеціальні на емоційній основі(експресивну, волюнтативну й естетично-культурологічну). Поступове розширення функцій приводить до появи різних стилів мовлення. Ось чому їх характеристика має принципове значення для подальшого розуміння суті національної мови га її стильових функціональних різновидів.

1 Комунікативнафункція забезпечує людство найуніверсальнішим засобом спілкування, бо вона охоплює практично всі нюанси передачі інформації та знань співрозмовникам.

2.Для спілкування важливим є попереднє формування і висловлювання думки. У цьому випадку мова виконує мислетвірнуфункцію.

3. Комунікація відбувається, як правило, для того, щоб передати чи засвоїти інформацію, знання або набутий досвід. Йдеться про третю, не менш важливу функцію мови – пізнавальну.

4. Так, зростання пізнавальної ролі мови в епоху науково-технічної революції привело до появи професійної функції, яка стала критерієм спеціальної підготовки і засобом оволодіння фахом.

Без грамотного користування мовою професії неможливо сьогодні говорити про високий службовий чи громадський рівень спеціаліста. Якщо зважити на те, що за рік у світі народжується понад 20 тисяч нових термінів, то цілком зрозумілою стає вимога про постійне вивчення мови, без якої не можна вважати себе спеціалістом у будь-якій сфері діяльності. Старий поділ на «інтелігентні» чи «неінтелігентні» професії зникає на наших очах. Мова стає основним компонентом професійної підготовки

5. Поява великої кількості нових явищ і реалій при зростанні ролі професійної функції об’єктивно активізує дію номінативної функції, яка притаманна тільки мові, особливо у науковому стилі, де без точної і правильної назви або визначення наукового поняття не можна говорити й про існування самого предмета дослідження.

6.Експресивна функція реалізується у мовних формах вираження емоцій і почуттів людини.

7.Коли експресія досягає свого апогею, вона починає впливати на волю співрозмовника. У цьому разі можна говорити про реалізацію волюнтативної функції мови, її дію можна відчути у формах вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання або запрошення, а також у наказових конструкціях, якими досить часто послуговуються керівники чи політики, що сповідують жорстку схему управління колективом.

8.Проте найвищою функцією мови є естетично-культурологічна. Ця функція виражається в естетичних, культурних і національних уподобаннях певної нації. Руйнування естетично-культурологічної функції призводить до того, що нація поступово переходить у безнаціональну чи в іншу національну парадигму (згадайте «інтернаціональну» практику виховання радянської людини або прищеплювання «чужих» естетичних ідеалів у межах української незалежності). Йдеться про усвідомлення суті найважливішого для політичного і громадського життя поняття «національна мова».

 

3. Національна мова і мовна політика

Мова виступає перш за все у свідомості її носіїв як національна, хоча поняття «мова» і «національна мова» не зовсім тотожні. Вони розрізнюються з точки зору зовнішнього і внутрішнього (форми і змісту) і не завжди збігаються.

Так, кубинець, який користується іспанською мовною системою при спілкуванні, – не іспанець, так само, як і американець, що розмовляє англійською мовою, – не англієць. Мовна система, за допомогою якої відбувається спілкування залежно від об’єктивних чи суб’єктивних причин, викликаних історичними, соціальними або психологічними чинниками, прямо не стосується національної мови як внутрішнього прояву національного характеру і способу світосприйняття.

Якщо мова є ідеальною уніфікованою системою й основним засобом спілкування, який реалізується у мовленні, то національна мова – засіб і свідоцтво спільності нації. Це тип національного мислення, який може матеріалізовуватися не тільки в різних мовних системах, а й у різноманітних витворах національної культури.

Ось чому національна мова охоплює:

1.Сукупність мов національностей та усіх територіальних діалектів певної держави – територіальних різновидів спільнонаціональної мови, які відрізняються специфічними мовними засобами. Так, у Прикарпатті ми можемо почути слова ґазда («господар»); на Івано-Франківщині – файний («гарний»); на Поділлі – пательня («сковорода»), рівчак («струмок») та ін.

2.Соціальні жаргони, тобто мову певних соціальних колективів (на-гор’а у шахтарів, проголосувати питання – у політиків тощо). Щоправда, соціальні жаргони слід відрізняти від злодійського арго – кодованої мови декласованих елементів, яка стоїть поза межами національної мови.

3.Національний фольклор, літературну мову як вищу форму національної мови, національну культуру і мистецтво, які обслуговують культурне і громадське життя, об’єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Таким чином, національна мова – це тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Національна мова об’єднує людей більше, ніж класова, партійна або релігійно-конфесійна приналежність, більше, ніж історія народу, а інколи навіть більше, ніж етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної мови національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти, стійкості й багатства спільної національної культури.

У зв’язку з цим завдання держави та її інституцій полягає у тому, щоб побудувати ієрархію цінностей і розставити акценти національно-мовної політики таким чином, щоб зберегти своєрідність кожної мовної культури, дозволити їй розвиватися, поповнюючи скарби національної мови. При цьому національну мову як вічну духовну цінність не можна ототожнювати, а тим більше підганяти під категорію «державної» («офіційної», «регіональної») мови, що перебуває у сфері поточної матеріальної політики.

У конкретній політичній ситуації державна і національна мова можуть збігатися і не збігатися, і, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження і піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди.

Виходячи з цього, класифікації і політичні моделі функціонування мов не стосуються безпосередньо національної мови, а лише сприяють (якщо політична і мовна ситуації оцінені адекватно) або не сприяють її розвиткові (коли оцінки неадекватні), як і розвиткові нації і держави. Йдеться про другий аспект життя національної мови – соціально-політичний (матеріальний), до якого входять поняття «державної» (або «державних»), «офіційної», «регіональної» (або «мов національних меншин») і «нетериторіальної» (або «мов національностей») мов.

Сьогодні в Україні статус державної має тільки українська мова, що закріплено Законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією України:

«Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, Гарантування його суверенної національно-державної самобутності» (Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та ви-шачається законом» (Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Стаття 10).

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування).

Як правило, поняття «державний» і «офіційний» розглядаються як синоніми: «державний – такий, що має відношення до держави», а «офіційний – той, що регулюється урядом; урядовий, службовий». У побуті люди можуть говорити різними мовами, а для службових офіційних відносин у всіх державах світу існує державна (тобто, офіційна) мова. Щодо інших понять, наприклад, «мови національних меншин», то їх взагалі не визначають.

Розпливчастість і невизначеність термінів, у свою чергу, призводить до спекуляції мовними проблемами і дозволяє приймати на рівні регіонів найсуперечливіші постанови щодо функціонування української, російської чи інших мов. Проблем можна було б уникнути при фіксації відповідних визначень у державних документах, а саме:

Державна – це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної належності її громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Статус державної або державних мов визначається і закріплюється Конституцією, а механізми і норми їх розвитку й функціонування (як і норми функціонування інших мов) розробляються й описуються в Законі про мови.

Мови національних меншин (регіональні мови) – це мови, які використовуються як засіб спілкування у межах певної території компактними національними групами, меншими, ніж інша частина населення країни, і відрізняються від діалектів державної мови або мови мігрантів.Такими мовами в Україні, наприклад, можуть буги грецька, болгарська або татарська (але аж ніяк не російська).

Мови національностей (нетериторіальні мови)– це мови, якими користуються громадяни певної національності, що не мають широкого розповсюдження у межах конкретної місцевості (наприклад, ідиш у євреїв) і не належать до державної мови.

4. Українська літературна мова та її норми

Українська літературна національна мова сформувалась на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, проте увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалекті України. Літературна мова має дві форми вживання:

1.Писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної.

2. Усну розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

 

Норми Регулюють правильність Приклади
Орфоепічні вимови звуків, звукосполучень,наголошення слів [c’м’ійец’:а]
Орфографічні написання слів пів’яблука, пів-Європи, Миколаївський національний аграрарний університет, деренчати
Лексичіні вживання слів у властивих їм значеннях, правильне поєднання слів будь-яке (любе – непр.) питання, випрасував (погладив – непр.) одяг, наступна (слідуюча – непр.) зупинка
Граматичні творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень по містах і селах (по містам і селам – непр.), згідно з наказом, відповідно до наказу (згідно наказу – непр.), найбільший (самий більший – непр.)
Стилістичні використання мовних засобів, властивих певному стилю Ти (з якого питання – непр.) чому плачеш? Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце (займає – непр.) посідає...
Пунктуаційні вживання розділових знаків Це, може, й так, а може, й ні

 

5. Стилі мовлення. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів

Стилі– це функціональні різновиди загальнонаціональної мови, які різняться типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.

У мовній практиці виділяють, як правило, п’ять стилів: розмовний (або розмовно-побутовий), публіцистичний, науковий, діловий (або офіційно-діловий) і художній (або художньої літератури). Щоправда, сьогодні все більшу вагу набуває і конфесійний стиль, який був усунутий разом із секуляризацією релігійного життя з кінця 20-х до майже 80-х років минулого століття. Для останнього характерними рисами є вживання старослов’янізмів, застарілих слів, реалій потойбічного світу, використання метафор, символів, порівнянь, алегорій, а також непрямого порядку слів у реченні, повторів слів і синтаксичних конструкцій.

Зразок конфесійного стилю

1.Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог.

2.З Богом було воно споконвіку.

3.Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього.

4.У ньому було життя, і життя було – світло людей.

5.І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява.

6.Був чоловік, посланий Богом, ім ‘я йому – Іоан.

7.Прийшов він свідком – свідчити світло, щоб усі з-за нього увірували.

8.Не був він світло – був – Інше, щоб свідчити світло.

(Євангеліє від Іоанна. 1, 1-8)

Усі стилі, крім розмовного, функціонують здебільшого у сфері книжного (або писемного) мовлення. Проте сучасний стан розвитку культури дозволяє говорити про взаємопроникнення кожного із стилів у межах як усної, так і писемної форм мовлення.

Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію мови і поділяється на підстилі: розмовно-побутовий, світський, ораторський і підстиль усної народної творчості. Перший є власне розмовним, решта об’єднує ознаки розмовного стилю з елементами ділового і наукового (світський підстиль), ділового, наукового і публіцистичного (ораторський підстиль) розмовно-нобутового і художнього стилів (підстиль усної народної творчості).

Оскільки комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із співрозмовником (співрозмовниками), без якого адекватне спілкування залишається на рівні побажання. Виходячи з цього, мовні засоби, які б сприяли досягненню мети, мають бути максимально простими і зрозумілими.

Вимовадозволяє вживати фонетичні різновиди, які не завжди збігаються з літературними нормами, але не виходять за межі національної мови. Інтонаційні барви (паузи, темп, ритм, наголос) охоплюють широкий діапазон і разом із позамовними засобами (жестами, мімікою) увиразнюють спілкування.

Синтаксис характеризується неповними реченнями, простими синтаксичними конструкціями з вільним порядком слів, активними зворотами, великою кількістю вставних слів і конструкцій. Психологічну напруженість діалогу підтримують питальні й окличні речення.

Лексикапобутового спілкування, як правило, розмовно-побутова, загальновживана, без використання спеціальної термінології. Для неї характерне вживання професіоналізмів, емоційно забарвлених слів, діалектизмів і жаргонізмів.

Публіцистичний стиль реалізує перш за все інформативну й волюнтативну функції мови. Сфера його використання насамперед засоби масової інформації. Цей стиль існує для спілкування з публікою, а отже, метою, яку ставить перед собою автор публіцистичної статті чи промови, є не стільки інформування громадськості з приводу тієї чи іншої проблеми, а передусім формування громадської думки, спонукання до активної дії й прийняття рішень. Мета зумовлює відповідний добір мовних засобів, фактів, інформації, які б примусили читача, слухача або глядача діяти так, а не інакше.

Оскільки співрозмовник у межах публіцистичного стилю визначений абстрактно,вимова на відміну від розмовного стилю має бути максимально нормативною. Інтонаційні засоби надають тексту урочистого, гумористичного, сатиричного, іронічного або нейтрального звучання.

Синтаксис характеризується постановкою риторичних питань, гасел закликів або імперативів з окличною інтонацією (Ти записався добровольцем? Перемога або смерть!), а також наявністю різних типів складних речень, вставних і вставлених конструкцій, звертань, однорідних членів, інверсій, цитувань, на авторитет яких можна спиратися.

Для лексикихарактерна емоційність, фразеологічна й метафорична насиченість, наявність великої кількості абстрактних слів, загальновживаної наукової і громадсько-політичної термінології, мовних кліше типу бесіда прошила в теплій і дружній обстановці, які легко «вживлюються» у свідомість громадян.

Публіцистичний стиль існує в різних формах, поділяючись на підстилі.

З інформативним підстилем пов’язані жанри випуску новин, інтерв’ю, репортажу. Дієва впливовість реалізується тут у суб’єктивному доборі інформації та способах її мовної подачі.

Аналітичний підстиль відрізняється від інформативного тим, що в ньому обов’язково присутні елементи прогнозного аналізу і суб’єктивного передбачення наступних подій або явищ. Як правило, він реалізується в аналітичній статті або аналітичній передачі.

Урочисто-декларативний підстиль реалізується у привітаннях і побажаннях з приводу ювілеїв, днів народження, важливих подій у житті окремих осіб і колективів. Він насичений загальною піднесеністю і позитивними емоціями, які підкреслюються конструкціями від щирого серця, вітаємо з ювілеєм, бажаємо успіхів тощо.

Агітаційний підстиль характеризується насиченістю спонукальних речень, наказових конструкцій і використовується в оголошеннях і рекламах.

Художньо-публіцистичний підстиль функціонує в жанрах нарису, фейлетону і, таким чином, використовує образність і зображально-виражальні засоби художнього стилю.

Художній стиль відрізняється від усіх інших стилів передусім тим, що може включати в себе елементи будь-якого стилю. Його призначення пов’язане з виконанням естетичної функції мови – різноманітними мовними засобами виразити художнє бачення світу. Цей стиль, таким чином, формує загальнолюдські й національне свідомі естетичні, культурні і психологічні смаки окремої людини і нації у цілому.

Якщо зважити на те, що цей процес пов’язаний з фольклором і літературною творчістю, то стане зрозумілим, що осягнення глибин національної мови неможливе без розуміння саме художнього стилю. Ось чому характерною його рисою є незамкнутість. Це породжує надзвичайно широку жанрову різноманітність з використанням усього фонетичного, лексичного, граматичного і стилістичного багатства національної мови, її зображально-виражальних засобів. Тут вживаються такі засоби художньої образності, як метафора, метонімія, порівняння, епітет, гіпербола, алегорія тощо, експресивна, оціночна й емоційна лексика, використовуються речення усіх типів складності, панує різноманітність інтонаційних відтінків на рівні монологу, діалогу і полілогу.

У межах художнього стилю виділяються епічні жанри (оповідання, повість, роман тощо), ліричні (гімн, елегія, епіталама, ідилія, мадригал, пісня, послання та ін) і драматичні (драма, комедія, трагедія).

Науковий стиль реалізує передусім мислетвірну і номінативну функції мови. Це стиль наукових праць з різних галузей науки і техніки, виробничого й господарського життя, навчальної літератури, науково-популярних видань, який характеризується широким використанням абстрактних понять, наукових і технічних термінів, номенклатурних назв. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу, головною метою науковця є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад інформації, яка має впливати не на почуття, а на розум і свідомість читача.

У зв’язку з цим у межах наукового стилю виділяються такі підстилі: власне науковий, де подана інформація стосується науковців конкретної галузі (використовується в монографіях І наукових статтях); науково-навчальний, який функціонує в навчальних посібниках, підручниках і довідниках (характеризується наявністю визначень, правил, пояснень, а також системою вправ і завдань); науково-публіцистичний, де наукова інформація подається за допомогою мовних засобів публіцистичного стилю; виробничо-технічний, який забезпечує інформацією різні виробничі й господарські сфери.

Серед специфічних мовних засобів наукового стилю виділяються спеціальні наукові символи, умовні скорочення, формули, таблиці, списки, інформація, подана у графічному вигляді. Текстам притаманна чітка внутрішня структура, членування його на окремі пункти, параграфи, абзаци, часте цитування з обов’язковим посиланням на адресат.

У синтаксисі дозволяється тільки прямий порядок слів, переважають пасивні конструкції і складнопідрядні речення з ознаками мети, причини, наслідку, результату.

Лексика характеризується наявністю спеціальних термінів, абстрактних слів і понять, наукової фразеології. Слова вживаються тільки у прямому значенні, неприпустиме їх різне тлумачення, емоційне забарвлення, метафоричність.

6. Характеристика ділового стилю і вимоги до мови документів.

Діловий стиль зумовлений насамперед активізацією пізнавальної та професійної функцій мови. Це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного та виробничого життя й діяльності, ділових відносин між державами або організаціями, а також стосунків між окремими членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

В діловому стилі залежно від конкретної сфери вжитку виділяють підстилі:

- дипломатичний, який характеризується толерантністю, виробленими початковими і кінцевими формами документа і вживається у таких жанрах, як нота, комюніке, меморандум, угода, конвенція;

- юридичний, що прагне до абсолютної однозначності й точності формулювань і вживається в указах, законах, кодексах, статутах;

- канцелярсько-діловий, у сфері якого документи повсякденного ділового життя (заяви, довідки, характеристики, доручення, автобіографії, накази, акти, розпорядження тощо), що складаються пересічними громадянами. Саме у них особливу увагу слід приділяти формі документа, дотриманню стандартизованих вимог щодо його складання і написання.

Прагнення до ідеальної об’єктивності будь-якого жанру ділових документів і суб’єктивна спрямованість юридичної або фізичної особи на конкретний результат не завжди співпадають, бо головною метою того, хто складає документ, є досягнення максимально позитивного результату при мінімальних мовних засобах. Ось чому зовнішня об’єктивна значимість має поєднуватися з суб’єктивним прагненням автора документа і того, хто його отримує, до максимальної зрозумілості, ясності й лаконічності.

Отже, типові мовні засоби ділового стилю (у більшості випадків і наукового) повинні орієнтуватися на зазначену вище мету і спиратися на такі основні вимоги:

1. Об’єктивність, яка полягає у високому ступені безособовості й відсутності будь-яких суб’єктивно-оціночних моментів у мові документа. Це означає, що переважна їх більшість має складатися від імені юридичної особи, а займенник може вживатися лише в документах щодо особового складу (наприклад, автобіографії): Інститут просить, Дирекція звертається, але Я, Іванов Іван Пилипович, народився... В інших випадках тексти набувають безособового характеру: Заводові потрібно, Просимо та ін. У наукових текстах, крім цього, займенник ми використовується у значенні я (Ми вважаємо, Ми дійшли висновку), що є свідченням наукової етики, а в ділових паперах займенник Ви ~ це вияв ввічливості (Прошу Вас з’явитись...). У діловому й науковому стилях не можна використовувати наказовий або умовний способи дієслова типу роби, пиши, зробив би (наказовість передається інфінітивом або безособовою формою: відрядити слюсарів.., завдання не виконується), емоційно забарвлених слів (наприклад, оціночних прислівників типу дуже, гарно), діалектизмів, жаргонізмів або професіоналізмів.

У граматиці ступені порівняння прикметників і узагальнені іменники на позначення місця роботи або проживання утворюються за допомогою аналітичних форм, а не афіксів, які підкреслюють суб’єктивну думку авторів (не повніший, найповніший, заводчани, а більш повний, найбільш повний; мешканці села, працівники заводу).

Те саме стосується синтаксису речень, де треба дотримуватися таких правил:

не вживати пряму мову (крім випадків цитування фрагментів документа);

– не використовувати окличних, спонукальних або питальних речень;

– будувати речення переважно з пасивними конструкціями, які підкреслюють об’єктивність того, що відбувається, акцентують увагу на факті здійснення або нездійснення конкретної дії і спонукають до вирішення проблеми: Завдання щодо доставки вагонів не виконується, а не Ви не виконуєте мого завдання щодо доставки вагонів (в останньому випадку акцентується провина конкретної особи). У діловому контексті, як правило, головним є не питання, хто винний (цим відзначаються розмовний або публіцистичний стилі), а проблема, що робити;

– надавати перевагу так званим розщепленим присудкам (не здійснюватимуться, побудуємо, а будуть здійснюватися, будемо будувати), бо в цьому випадку відсутня категорична (і одночасно суб’єктивна) впевненість, а отже, документ спирається на об’єктивну можливість виконання дії.

2. Логічна послідовність реалізується в чітко визначених способах подачі матеріалу, які відрізняються зовнішньою логікою розповіді (хронологічна послідовність автобіографій, протоколів, звітів), внутрішньою логікою міркування (причинно-наслідкова послідовність службових, пояснювальних записок) або послідовною логікою опису, яка характеризує явища через перелік ознак, властивостей та інших елементів опису (описова характеристика звітів, актів, наказів, постанов).

Зовнішніми ознаками логічної послідовності є тісний логічний зв’язок між реченнями, частотність зв’язків з ознаками мети, причини, результативності (для цього, з цією метою, отже, таким чином, познайомившись зі справою та ін.), чітке членування тексту на абзаци, параграфи, частини тощо.

3. Переконливість. Враховуючи на тс, що діловий і науковий стилі, як правило, опосередковані, – це одна з найголовніших вимог не тільки до мови, але й до способу обґрунтування відповідної справи.

При цьому документ має бути максимально лаконічним (у ньому відображаються лише основні положення й аргументи), що досягається попереднім обдумуванням його змісту, складанням плану, добором аргументів (чим відповідальніший документ, тим більше він потребує попередньої роботи над ним).

4. Доказовість. Ця вимога до мови наукових і ділових документів випливає з попередньої і потребує закріпити переконливий характер тексту, обмеженого, як правило, однією сторінкою, необхідними додатками (копіями довідок, статистичними даними тощо), що напевно зумовлять позитивний результат. При цьому ані переконливості, ані доказовості не може бути, якщо у ділових документах (особливо у рекламних оголошеннях) заради незрозумілої для більшості «моди» будуть використовуватися специфічні терміни іншомовного походження типу консалтинг або інжиніринг.

5. Уніфікація і стандартизація – це постійна робота, яку мають проводити будь-які установи, заклади, організації, відслідковуючи стандартні ситуації, попереджаючи можливі непорозуміння й конфлікти і створюючи відповідні бланки документів з типовими мовними формулами і словесними кліше (як правило, такі бланки виробляються при виникненні 20% стандартних ситуацій у певній сфері життєдіяльності).Уніфікація охоплює всі рівні мови: словниковий запас, морфологію, синтаксис, пунктуацію і навіть стилі.

Типізація мовних засобів і стандартизація мови ділових паперів – одна з найактуальніших проблем діловодства, яка має вирішуватися як на рівні держави відповідними науковими інститутами, так і на конкретному виробництві або у конкретній організації чи установі.

6. Ясність викладу і точність опису. Ця вимога є найголовнішою для ділового стилю, бо будь-який документ має юридичну силу лише при точному виборі потрібного слова, правильному користуванні термінами (як правило, зрозумілими для більшості, а тому переважно українського походження на відміну від наукового стилю, де специфіка вимагає прагнути до інтернаціоналізації наукової термінології) і униканні професіоналізмів, а також при відсутності орфографічних і пунктуаційних помилок. Для української мови ця вимога має принциповий характер, бо під впливом міжмовної російсько-української омонімії (неделя – неділя, место – місто) або при неправильному виборі потрібного варіанту за значенням (общественная организация – суспільна організація, громадська організація; личное дело – особова справа, особиста справа) виникає безліч двозначностей і непорозумінь.

 

ЗАВДАННЯ

1. Поясніть значення крилатих висловів про мову і професію. Напишіть твір-мініатюру.

– Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша й мова (М.Рильський).

– Без усякої іншої науки ще можна обійтися, без знання рідної мови обійтися не можна (І.Срезневський).

– Навіть маленька практика – варта великої теорії (Чжуан-Циз).

2. Визначте правильний варіант визначень про спеціальність, професію, фах, кваліфікацію, ремесло. Інші перекласифікуйте.

Професія – окрема галузь науки, техніки, мистецтва, сфера чиєїсь діяльності або вивчення чого-небудь.

Спеціальність – рід занять, трудової діяльності, що вимагає знань і навичок; джерело існування.

Фах – вид заняття, трудової діяльності, що вимагає певної підготовки і є основним засобом до існування.

Кваліфікація – яке-небудь заняття, справа, робота.

Ремесло – ступінь придатності, підготовленості до якого-небудь виду праці; визначення, означення.

3. Уточніть, будь ласка, які норми літературної мови регулюють.

– правильність наголошення слів, вимови звуків (орфографічні, орфоепічні);

– правильність написання слів (граматичні, орфографічні);

– правильність слововживання, поєднання слів (лексичні, пунктуаційні);

– правильність творення слів, уживання форм слів, побудови слів (граматичні, лексичні);

– правильність використання мовних засобів, властивих певному стилю (лексичні, стилістичні).

4. Визначте правильний варіант перекладу поданих словосполучень.

Профессиональная необходимость :

а)професійна потреба;

б) професіональна потреба.

Вы кто по профессии?

а) Ви хто по професії?;

б) Ви хто за професією.

Языковой барьер:

а)язиковий бар’єр;

б) мовний бар’эр;

в) язиковий бар’єр.

Придерживаться правил этикета:

а) дотримувати правил етикету;

б) дотримуватися правил етикету.

Считать себя высококвалифицированным специалистом:

а) рахувати себе висококваліфікованим спеціалістом;

б) вважати себе висококваліфікованим спеціалістом;

в) вважати себе спеціалістом високої кваліфікації;

г) рахувати себе спеціалістом високої кваліфікації.

Являться грамотным человеком:

а)бути грамотною людиною;

б)являтися грамотною людиною.

В зависимости от уровня культуры:

а) в залежності від культури;

б) залежно від культури.

5. Перекладіть часто вживані у діловому мовленні стандартні конструкції.

Наличные деньги –

наложенным платежом –

нарицательная стоимость –

не придавать значения –

подоходный налог –

по предварительным подсчетам –

заключать сделку –

потребительская корзина –

писать сумму прописью –

терпеть убытки –

за недостатком доказательств –

Правильно поставти наголоси у словах.

Завдання, зокрема, безкорисливість, мережа, оптовий, позаторік, джерело, ознака, маркетинг, сільськогосподарський, ринковий,центнер, випадок, фаховий, обіцянка, український, квартал, перепустка, безадресний, витрати, рентабельність, десятеро, зобов’язання, кілограмовий, компроміс, менеджмент, аудитор, корисний.

7. Відредагуйте подані синтаксичні конструкції.

Професіональна непридатність –

Відноситися з повагою до колег –

Користуватися авторитетом –

Ставити перед собою завдання –

Добитися високої майстерності –

Застосовувати у фаховому мовленні –

Бути ведучим ученим –

Прикласти чимало зусиль –

У відповідності з нормами наголошення –

Згідно правил правопису –

Відмінити закон –

Заплановані міропріємства –

8. Відредагуйте словосполучення, уникаючи тавтології.

Адекватний відповідник –

Адреса проживання –

Багаточисленна кількість –

Вільна вакансія –

Директивні вказівки –

Колеги по роботі –

Перспективи на майбутнє –

Скорочені абревіатури –

Присвоїти у власність –

Надійна гарантія –

Дивний парадокс –

Прейскурант цін –

Потерпіти повне фіаско –

9. Продовжіть думку, передбачаючи конкретну ситуацію.

Я мрію стати.........

Я цікавлюся............

Прагну................

Я впевнений..........

Хочу висловити.......

10. Зробіть правильний вибір із слів, що в дужках для висловлення думки.

(Положення, стан, становище) фінансів кооперативу «Світоч» стало (-в) складним.

Приватизація державного майна сприятиме стабілізації ринкових (відношень, відносин, взаємин, стосунків).

Директор (місцевого, міського) Будинку культури має (організаторські, організаційні) здібності.

Відбулася на засіданні круглого столу (ділова, діловита) розмова

Сьогодні на (повістці дня, порядку денному) лише одне (питання, запитання).

10. Із кожного синонімічного ряду випишіть «зайве» слово. Поясніть.

а) особистий, особовий, персональний, індивідуальний, власний;

б) вибачте, пробачте, даруйте, перепрошую, вибачаюсь;

в) наступний, слідуючий , подальший, дальший, такий;

г) договір, контракт, домовленість, угода, контрактація;

д) за п’ять перша, без п’яти перша, п’ятдесят п’ять хвилин на першу, п’ять до першої;

є) два відсотки, три варіанти, чотири студенти, півтора роки, два з половиною місяці.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных