Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Зародження мистецької освіти на Полтавщині




ТВОРЧІ ПОРТРЕТИ

ВЧИТЕЛІВ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА ПОЛТАВЩИНИ

 

 

Полтава – 2006


 

 

Лобач О.О.

 

ТВОРЧІ ПОРТРЕТИ

ВЧИТЕЛІВ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА ПОЛТАВЩИНИ

Навчально-методичний посібник з курсу

„Методика музичного виховання школярів” для студентів психолого-педагогічного факультету зі спеціальності 7.010103 –“Педагогіка і методика середньої освіти. Музика.”

 

 

Полтава – 2006

Лобач О.О. Творчі портрети вчителів музичного мистецтва Полтавщини:Навчально-методичний посібник до курсу „Методика музичного виховання школярів” для студентів психолого-педагогічного факультету зі спеціальності 7.010103 “Педагогіка і методика середньої освіти. Музика.”. – Полтава: ПДПУ імені В.Г.Короленка, 2006.– 78 с.

 

 

Рецензенти: кандидат педагогічних наук, доцент, завідуюча кафедри музики Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Н.В.Сулаєва

 

Заслужений працівник культури України, методист відділу методики виховання Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського В.О.Сліпак

 

 

Затверджено вченою радою Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка (протокол № 13 від 29 червня 2006 року)


Передмова

Актуальне завдання сьогодення – забезпечити гармонійний розвиток особистості. Через мистецтво діти мають прилучатися до найкращих традицій українського народу, до творчої діяльності в усіх сферах художньо-естетичної освіти. Художньо-творча діяльність допомагає розвивати почуття гармонії, пропорції, ритму, звуку, кольору, пластичних форм, уяву, фантазію – усе те, що має значення для світосприймання особистості.

Діяльність на уроках художньо-естетичного напряму та гурткова робота має бути єдиною у площині забезпечення духовно-творчої орієнтації, надання можливостей кожному учневі розкрити свої здібності, обдарування, своє громадське призначення. Проте вона не повинна бути одноманітною, адже наявність різних типів гуртків та використання різноманітних форм і методів на уроках мистецтва дає змогу кожному педагогічному колективу мати своє оригінальне творче кредо, а кожному вчителю та керівнику – свій власний педагогічний почерк. Тому важливого значення набуває вивчення, узагальнення та систематизація педагогічного досвіду вчителів музичного мистецтва.

Нова Концепція художньо-естетичного виховання, розроблена під керівництвом Л.М. Масол, ґрунтується на краєзнавчому підході, який “дає змогу педагогічним колективам максимально використовувати етнолокальні культурно-мистецькі особливості”, передбачає “опанування культури та мистецтва рідного краю з максимальним використанням виховного потенціалу художньо-естетичного середовища” [49].

Педагогічний досвід учителів музичного мистецтва Полтавщини вивчався у рамках історичного (Л. Бабенко, В. Головець, С. Данишев, В. Жук, Л. Івахненко, А. Кудрицький, Г. Кулик, Л. Ліхіна, В. Мартусь, П. Михайлик, І. Нали­вайко, Н. Пасько, Р. Пилипчук, В. Ревегук, П. Ротач, О. Супруненко та ін.) і педагогічного краєзнавства (М. Бака, А. Бойко, Л. Євселевський, П. Матвієнко, І. Охріменко, М. Пашко, І. Передерій, І. Павловський, П. Шемет, В. Шульга). Його узагальнювали у звітній документації та окремих статтях методисти відділу виховання ПОІППО (Н. Настенко, В. Сліпак, Л. Тарасовська, В. Тесленко, О. Тимчук), у періодичних виданнях друкувалися окремі матеріали (П. Бондаревський, Л. Безобразова, В. Головець, О. Лобач, І. Лубан, О. Мельник, І. Наливайко, Н. Пузир, Т. Пустовіт, М. Фісун та ін.). Проте педагогічний досвід учителів музичного мистецтва Полтавщини ще ніколи не вивчався і не узагальнювався, що й складає мету пропонованого навчально-методичного посібника, на сторінках якого представлені історія становлення та розвитку мистецької освіти на Полтавщині, а також творчі портрети учителів музичного мистецтва загальноосвітніх навчальних закладів №№ 2, 3, 11, 12, 14, 17, 21, 22, 26, 30, 31, а також учителів музики полтавських шкіл 70-80 років ХХ ст. (Нінель Георгіївна Боханько, Зайнаб Сабирівни Улахович).


Зародження мистецької освіти на Полтавщині

На Полтавщині у першій половині XIX ст. об'єктивно склалися сприятливі умови для художньо-естетичного виховання учнівської молоді. До багатьох прогресивних явищ, що позитивно вплинули на досліджуваний процес і в цілому визначили розвиток мистецького життя губернії, належить активна культурно-просвітницька діяльність передової дворянської громадськості. Окрім задоволення власних естетичних потреб і амбіцій, полтавське дворянство ставило своїм завданням підвищити загальний культурно-освітній рівень у регіоні. Особливо активною діяльністю місцевої "поміщицької спільноти" стає із перетворенням Полтави на губернське місто у 1802 році, коли Директором училищ Полтавської губернії було призначено відомого літературного і громадського діяча В. Капніста. Мережа державних приватних навчальних установ Полтавщини у першій половині XIX ст. формується саме за сприяння найвпливовіших осіб губернії (Ґалаґанів, Капністів, Кочубеїв, Рєпніних, Розумовських). Важливо, що вони не тільки створюють, але й дбають про належний освітній рівень у цих закладах, надаючи естетичному вихованню значної уваги [14, с.45].

М.Д.Маріо зазначає, що провідним естетико-виховним засобом розвитку учнівської молоді і відповідно найбільш поширеною формою музичного мистецтва на Полтавщині у першій половині XIX століття був релігійний спів [22]. Загальновідомо, що Полтавський край завжди відзначався чудовими голосами. Про це свідчить хоча б той факт, що у 1823 р. композитор Д. Бортнянський звернувся з проханням до генерал-губернатора М. Рєпніна відібрати у Чернігівській та Полтавській губерніях 1-2 хлопчиків із гарними голосами для Придворної Співацької капели. З цією ж метою у 1838 р. до Полтави приїздив М. Глинка. Значний внесок у розвиток мистецтва церковного співу за часів свого генерал-губернатор­ства здійснив М. Рєпнін, який у 1817 р., з огляду на відсутність на той час у Полтаві архієрейського хору (полтавські єпископи жили в цей період у Переяславі), запросив із Батурина регента з метою створення у місті професійного хорового колективу [20].

Крім богослужінь у церкві, релігійний спів традиційно застосовувався у побуті, супроводжуючи народні свята, вірування, обряди і охоплював усі верстви населення. За цих умов, незважаючи на офіційну відсутність мистецьких дисциплін у змісті основних навчальних документів початкової школи, хоровий спів був невід’ємною складовою виховного процесу більшості початкових однокласних та двокласних училищ Полтавщини. У повітових училищах губернії, згідно зі Статутами 1804, 1824 років, окрім церковного співу, обов'язковими були заняття малюванням [5].

У духовних середніх навчальних закладах губернії – Полтавській Слов'янській семінарії (1780 р.) та Полтавському Духовному училищі (1818 р., нині тут міститься сільськогосподарський технікум по вул. Сковороди, 18) – основним видом мистецької діяльності також був хоровий богослужбовий спів. До того ж із 1776 р. Полтавська семінарія існувала як школа півчих при Полтавському Хрестовоз­движенському монастирі. Духовна семінарія була переведена з Переяслава до Полтави у 1862 р. і з 70-х років містилася по вул. Колонійській, 32 – нині головний будинок Аграрної академії по вул. Сковороди, 1/3. Випускниками цього закладу були відомий ліванський письменник і перекладач М. Нуайме, редактор “Полтавських губернських відомостей” П.І.Бодян­ський, засновник курорту “Миргород” І.А.Зубковський, письменник Г.І.Маркевич, історики академ. О.І.Левицький, Л.В.Падалка та Г.Г.Філянський, педагог, етнограф, музикант В.О.Щепотьєв, герой громадян­ської війни М.О.Щорс, головний військовий атаман УНР С.В.Петлюра [27, с. 18].

Відповідно до специфіки і призначення навчальних установ, підпорядкованих духовному відомству, заняття музичним релігійним мистецтвом мало фахову спрямованість і базувалося на професіональних засадах. Окрім виконавської майстерності, від вихованців зазначених закладів вимагалося знати музичну теорію, основи диригування та композиції. Завдяки такій всебічній підготовці, учнівські хори виконували досить складні музичні твори, вражаючи слухачів своєю досконалістю та майстерністю [там само].

До предметів естетичного циклу Полтавської семінарії належали також малювання, риторика, мистецтво поезії, що свідчить про органічне поєднання і використання надбань світської та духовної культур у виховному процесі закладу. Проте церковний хоровий спів був провідною мистецькою дисципліною і вважався найкращим засобом виховання високої моральності та духовності у семінаристів. Така тенденція була характерна і для світських навчальних закладів Полтавщини, адже музично-естетичному вихованню у досліджуваний історичний період, перш за все, був притаманний релігійний характер. Більшість середніх освітніх установ губернії мала свої хори і навіть "домашні церкви" [5; 13; 22].

У ХУІІІ – ХІХ ст. у Полтаві було відкрито, крім початкових шкіл, повітове училище (1799), а з 1806 по 1820 роки вони організовувалися по всій території Полтавщини, чоловіча гімназія (1808), Інститут шляхетних дівчат (1818), школа садівництва (1820), школа чистописців (1823), дещо пізніше – Полтавський кадетський корпус (1840), перші в Україні недільні школи (1858, за деякими даними – у 1860 рік), де навчалися письму, читанню та арифметиці чоловіки й жінки, які працювали, тому відвідували школу у вільний від роботи час, а також жіноче училище Першого розряду (21 серпня 1861 року). На рік раніше була організована Мариїнська жіноча гімназія (нині у цьому будинку маємо Школу мистецтв), а також Єпархіальне жіноче училище (1876). У 1894 році на території Полтавської та Чернігівської губерній діяли 14 народних училищ. У нас працювали О.Я.Кониський, І.С.Нечуй-Левицький, Д.П.Пильчиков [13; 14; 31].

У 1-й Полтавській чоловічій гімназії з мистецьких дисциплін до складу обов'язкових, згідно зі Статутом 1804 р., належало малювання. Окрім цього, "було можливим навчання танців, музики та "тілесних вправ", якщо кількість учнів закладу була достатньою задля утримання цих учителів. Педагогічною радою Полтавської гімназії була прийнята також постанова, згідно з якою коштом закладу дозволялися оплатити заняття мистецтвами для тих вихованців, які не мали можливості заплатити. За умов насиченості навчальних програм та з метою запобігання перевантаженню учнів у зміст освіти вищезгаданої установи були введені обов'язкові навчальні екскурсії, більшість із яких вирішувала естетико-виховні завдання [27, с.35].

Т.О.Благова підкреслює, що введення художньо-естетичних дисциплін у навчально-виховний процес було характерним для Будинку виховання збіднілих дворян (1805-1841 рр.), що виник за ініціативи генерал-губернатора О. Куракіна для дітей знатних, але зубожілих дворянських родів. За характером навчання школа поєднувала риси цивільної і військової освітніх установ. Керуючи справами зазначеного закладу, В. Капніст "хотів налагодити освітню справу на більш високому рівні" порівняно з іншими типами шкіл. За його проектом, крім загальноосвітніх предметів, було введене викладання артилерії, фортифікації, малювання, архітектури, правознавства. За необхідне вважалося навчання танців, музики, верхової їзди. Іспити у закладі були публічні і проводилися, як правило, під час дворянських з'їздів. Вихованці, таким чином, мали можливість продемонструвати, а викладачі – виявити рівень отриманих знань і вмінь з усіх дисциплін [5].

Предмети мистецького циклу теж входили до екзаменаційних. Упродовж 1810-1835 рр. наглядачем у школі служив І.П. Котляревський, що значно підвищило рівень загальної культури вихованців і визначило рівень естетичного виховання у закладі у цей період. Адже у педагогічній практиці письменник використовував український народнопісенний фольклор, вміння грати на скрипці, свій акторський талант, започаткувавши в школі традицію постановки театральних вистав [5; 13; 17].

За ініціативи В. Кочубея у 1823 р. заснована школа Краснопису, мета якої полягала у підготовці хлопців (переважно тих, що виховувалися у сирітських будинках) до канцелярської служби. Головним завданням закладу було навчити учнів писати каліграфічно і швидко, і саме цій меті слугували заняття малюванням, які сприяли не лише вихованню, але й мали важливе прикладне значення. Хлопці, які вступали до закладу віком не молодше 10 років, могли навчатися одночасно в гімназії чи повітовому училищі, відвідуючи школу для уроків чистописання і малювання у спеціально відведені години. У 1825 р. малювання було офіційно введене до складу обов'язкових предметів. У зв'язку з цим директор гімназії І. Огнєв навіть дозволив вихованцям школи не відвідувати свій заклад у середу й суботу, щоб ці дні були повністю присвячені малюванню. У цьому закладі також був створений відомий у місті хор, який співав у церкві громадської опіки [4].

На початку 40-х рр. у Полтаві виник заклад, що більш нагадував сучасну дошкільну освітню установу – Дитячий притулок, куди приймалися діти "вільних та нижчих чинів" віком від 3 до 10 років, які залишалися вдень без нагляду, у зв'язку з роботою батьків. Організація навчально-виховного процесу в притулку передбачала гармонійний розвиток духовних і фізичних здібностей дітей, про що наголошувалося в "Інструкції занять та основних вимог" для вихователів закладу. Особливе ставлення до виховних завдань, поєднання у процесі навчання різних видів діяльності, заборона фізичних покарань, поширених в інших школах, визначали прогресивний гуманістичний характер закладу. Обов'язковими у навчально-виховному процесі були заняття співами, що ними дозволялося перервати будь-який урок, якщо вчитель помічав послаблення уваги в дітей. Дівчата, крім цього, займалися рукоділлям (кращі дитячі вироби продавались, і виручена сума віддавалася батькам дівчат). Перебування у притулку було безкоштовним, завдяки благодійним внескам міського дворянства. Заклад також існував за рахунок зборів від спектаклів, концертів, лотереї, що проводилися викладачами притулку та інших освітніх установ. Пізніше цей досвід був використаний при відкритті у Полтаві Мариїнського жіночого училища [5].

Виключно важливе місце у досліджуваному процесі належить державним закритим дворянським освітнім установам Полтавщини – Інституту шляхетних дівчат (1818 р.) та Петровському кадетському корпусу (1840 р.). Вони були прикладом особливої навчально-виховної системи, що мала на меті надати вихованцям освіту, "гідну їх дворянського стану і походження", і передбачала широку загальногуманітарну підготовку, однією з головних тенденцій якої вважалася естетизація виховного процесу.

Головна мета Полтавського інституту шляхетних дівчат полягала у "вихованні світських дам, доброчинних дружин і корисних матерів сімейств". У зв'язку з цим, навчання у закладі мало виключно гуманітарну спрямованість. Виняткове значення в освіті дівчат надавалося мистецькій підготовці. Зокрема, в одному з розділів Статуту закладу наголошувалося, що "для розвитку естетичних почуттів та з метою виховання дівчат основна увага в інституті приділяється читанню літературних творів, малюванню, співам, музиці й танцям..." [4; 5; 10]. При визначенні обсягу необхідних знань і умінь з кожної загальноосвітньої дисципліни педагогічна рада пансіону орієнтувалася, у першу чергу, на те, що "основна мета освіти жінок полягає у покращенні моральних якостей та вихованні серця". За таких умов предмети художньо-естетичного циклу вважалися необхідним виховним засобом і викладалися упродовж усього періоду навчання. До них належали малювання, каліграфія, церковні та світські співи (переважно італійські), танці та гімнастика. У випускному класі додавалися літературна творчість і декламація. "Жіночі рукоділля і частина домашнього господарства" вважались "особливо поважними" заняттями у процесі виховання майбутніх господинь, тому полтавське дворянство наполягало на їх обов'язковому введенні до складу навчальних дисциплін [15].

Викладання мистецтв поділялося на два курси: перший ("загальний") був обов'язковим для всіх; другий ("спеціальний") – призначений лише для обдарованих вихованок, відповідно до їх індивідуальних можливостей, нахилів і мистецьких здібностей. Набуті вміння та навички "в науках та витончених мистецтвах" вихованки мали нагоду продемонструвати під час екзаменів, які у першій половині XIX століття були публічними і користувалися популярністю серед полтавської дворянської спільноти [5; 37]. Крім перевірки музичних і танцювальних здібностей дівчат, програмою іспиту передбачалося проведення оглядової виставки учнівських зошитів з малювання, каліграфії та рукоділля.

Про підбір кваліфікованих учителів мистецтв особисто піклувалася засновниця і перша попечителька інституту княгиня В. Рєпніна. Загалом, ставлення до професійних та особистих якостей викладачів у закладі було особливо вимогливим. Перелік чеснот і доброчинностей, регламентованих для викладацького складу закритих дворянських інституцій, вважався запорукою успішного розв'язання освітньо-виховних завдань, у тому числі й естетичних [26, с. 35].

Система освіти Петровського кадетського корпусу, основне призначення якого полягало у "вихованні патріотичних почуттів, шляхетності душі і твердості характеру молодих дворян", не обмежувалася вузькою спеціалізацією, а передбачала ґрунтовну загальну підготовку, частину якої складало вивчення різних мистецтв. Предмети художньо-естетичного циклу (фехтування, гімнастика, танці, рухливі ігри, музика і співи) виходили за межі основних навчальних годин (крім малювання), проте були обов'язковими для усіх вихованців закладу. Постійне перебування кадетів у стінах корпусу забезпечувало чітку організацію занять мистецтвами і серйозне ставлення до них юнаків. Викладачі підтримували заняття тим видом мистецької діяльності, до якого учень виявляв особливий інтерес та природну схильність, надаючи можливість приділити більше навчального часу на його опанування.

Традиційними позакласними заходами були домашні театральні вистави, участь у яких брали не тільки кадети, але й викладачі мистецтв, корпусні офіцери, їхні сім'ї. Репертуар вистав складався переважно з п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Більшість декорацій та костюмів виготовлялася учнями старших курсів під час позакласних мистецьких занять. Програма танцювально-музичних та літературних вечорів, що також постійно проводилися у закладі, свідчила про досить високий рівень виконавської майстерності як офіцерів, так і кадетів (як правило, старшокурсників). Усі урочисті події закладу обов'язково супроводжувалися виступом учнівського хору, кадетського духового та струнного оркестрів, показом "живих картин" під керівництвом учителів малювання, виконанням складних хореографічних композицій, для участі в яких часто запрошувалися вихованки інституту шляхетних дівчат [5].

Отже, викладацький склад першого десятиліття існування військового інституту (на чолі з генералом В. Святловським) прагнув надати науковій та спеціальній підготовці загальноосвітнє значення, підтримував розвиток мистецьких здібностей учнів і створював сприятливі умови для реалізації естетико-педагогічних завдань. Гуманні традиції в організації освітньо-виховного процесу, започатковані В. Святловським, розвивались у подальші роки існування корпусу. Репутацію зразкового військового навчального закладу в Російській імперії Полтавський кадетський корпус здобув у період, коли його директором був генерал-майор Є. Врангель (1849-1856 рр.). Красномовним є факт, що полтавські кадети перших випусків, за свідченням сучасників, привертали увагу своєю ерудицією, рівнем загальної підготовки, знанням іноземних мов і мистецтв [5; 14; 16].

Т.О.Благова робить висновок, що закриті дворянські інститути Полтавщини стали показником мистецького виховання і започаткували традиції комплексного використання предметів естетичного циклу в організації освітньо-виховного процесу інших середніх навчальних закладів, що виникали в губернії упродовж XIX століття. Високий рівень мистецького виховання в регіоні був можливий, у першу чергу, завдяки професіоналізму викладачів.

Найбільш помітною постаттю серед викладачів музичного мистецтва на Полтавщині у досліджуваний період був чеський педагог, композитор і піаніст Алоїз Венцеславович Єдлічка (1819 – 1894), який з 1848 року протягом 44 років викладав фортепіанну гру і спів у Полтавському інституті шляхетних дівчат, Першій чоловічій гімназії, приватних пансіонах. Він закінчив Празьку консерваторію, був глибоким знавцем музики. Серед його фортепіанних творів доцільно виокремити фантазію "Квітоньки України" та "Спогади про Полтаву", написані на теми українських народних пісень у формі попурі [більш детально див. 18].

Право працювати вчителем малювання в освітніх установах мали особи, які отримували спеціальний дозвіл Академії Мистецтв у Петербурзі, згідно з § 15 "Положення про вчителів малювання", розробленого і затвердженого Радою Академії у 1832 році. Відповідне посвідчення видавалося на основі поданих малюнків та складеного іспиту. Крім того, керівництво Київського навчального осередку постійно надсила­ло прохання направити випускників Академії Мистецтв чи відомих художників працювати в освітніх установах Київської, Полтавської та Чернігівської губерній. Так, тривалий час у полтавських дворянських інститутах малювання та живопис викладали відомі художники, вихованці Академії В Волков та І. Зайцев [більш детально див. 15].

Для викладання танцювального мистецтва, гімнастики та рукоділля у жіночі навчальні заклади, як правило, запрошували досвідчених іноземних педагогів. Поширеною також серед викладачів мистецтв першої половини XIX століття була практика домашнього вчителювання, згідно з постановою Міністерства народної освіти 1834 року [5].

У кінці ХІХ ст. у Полтаві набуло поширення домашнє музикування в камерних музичних гуртках, зокрема на квартирі генерал-майора у відставці І.Л.Перейми, струнний квартет збирався у лікаря-хірурга О.М.Орловського, професора фізики А.П.Шамкова, дружина якого була чудовою піаністкою, ученицею відомої петербурзької піаністки, професора Г.М.Єсипової. Двічі на місяць відбувалися квартетні вечора у піаніста І.Г.Ейзлера. Тут утворився камерний ансамбль з музикантів-професіоналів. Але найбільш майстерним було виконання камерного гуртка дочки композитора А.В.Єдлічки Катерини Алоїзівни Зайцевої. До складу цього гуртка входили провідні музиканти Полтави – скрипаль М.З.Волинський, аль­тист П.Ф.Климентов, віолончеліст М.І.Вонсовський [26, с. 7].

У 1897 році створюється гурток Д.В.Ахшарумова, куди, крім нього, входили піаністка Н.М.Головня, любитель-музикознавець О.М.Лісовський, скрипалі – головний лікар Полтавської губернської земської лікарні Є.В.Святловський та помічник секретаря губернської земської управи Д.С.Пищимуха, а також учасники ансамблю Є.А.Зайцевої – М.З.Волинський і П.Ф.Климентов. Вони не обмежувалися читанням творів з листа, а ґрунтовно вивчали й аналізували кожен твір музичного репертуару.

У Полтаві також діяли так звані садові оркестри, зокрема Р.В.Шюппеля, який виконував розважальну популярну музику, а також В.І.Гебена, організований у 90-х роках. Останній давав платні концерти у Міському саду, до репертуару входили твори Бетховена, Мендельсона, Моцарта, Шуберта [там само, с.8].

Отже, активне залучення молоді до мистецької діяльності було характерною ознакою більшості навчальних закладів Полтавщини ХІХ ст. Предмети художньо-естетичного циклу вважалися дієвим засобом виховання особистості.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных