Творчі біографії вчителів музичного мистецтва Полтавщини

Вище ми розкрили процес становлення музичного виховання на Полтавщині у хронологічному порядку. Метою даного розділу є викладення результатів вивчення індивідуального педагогічного досвіду кращих вчителів музики нашого регіону. Кожен з них – неповторна особистість, професіонал високого рівня, має власний стиль викладання музики й виховання особистості на уроках Мистецтва, кожен Учитель пройшов довгий життєвий і професійно-творчий шлях, щоб виробити своє педагогічне кредо. Багато з них продовжують працювати в школах області і формально-схематична, узагальнена розповідь про майстрів музично-педагогічної ниви неетична й недоречна. Це лише перша спроба дослідження регіональних особливостей музичного виховання, тому досвід багатьох учителів не ввійшов до даного навчально-методичного посібника – це робота недалекого майбутнього. Нижче ми викладемо матеріал у формі циклу невеличких педагогічні есе, які розташовані в алфавітному порядку.

Алексєєв Віктор Григорович (1937 року народження) – “Відмінник освіти України”, “Відмінник освіти СРСР”, нагороджений грамотами Обласного та міського відділів освіти. В 1976 році закінчив Полтавське музичне училище імені М.В. Лисенка по спеціальності “Хорове диригування”. Одержав кваліфікацію диригент хору, вчитель співів у загальноосвітній школі, викладач сольфеджіо в дитячій музичній школі.

Педагогічний стаж розпочався набагато раніше – у 1967 році, коли почав працювати вчителем музики в середній школі №2. За ініціативи Віктора Григоровича тут був зроблений один із перших кабінетів-амфітеатрів. Він проводив безліч відкритих уроків для вчителів музики міста й області, які могли насолоджуватися природним, виразним співом учнів, спостерігати колективну гру дітей на сопілці, хоча тоді ще ні в одній школі такого дива не було. Віктор Григорович переконаний: “На сопілці колись могли грати всі українські діти, сопілка сприяє постановці дихання, активізує й розвиває музичний слух, привчає дітей до звучання багатоголосся, у решті решт – формує вокальну культуру дитини”.

Крім уроків музики, організував вокальний ансамбль «Надія», який був найкращим на міських конкурсах пісні, з допомогою директора школи створив хор «Калинонька» – перший український народний шкільний хор на Полтавщині. Цій школі Віктор Григорович віддав 27 років наполегливої праці, любові до своєї справи і вимогливої любові до дітей.

Його енергії вистачало й на музично-громадську діяльність – участь у чоловічому вокальному ансамблі вчителів, спів у міському хорі вчителів, виступи на методичних об’єднаннях учителів Полтави, відвідування уроків своїх колег і слушні поради педагогам-початківцям щодо удосконалення вокально-хорової роботи на уроках.

У 1994 році перейшов у неповну СШ № 35, а з 1996 року працює вчителем музики в СШ № 22. Віктор Григорович дуже серйозно ставиться до музично-естетичного виховання дітей, тому в усіх навчальних закладах він, в першу чергу, дбає про створення умов для музичної освіти школярів, а це може бути лише в кабінеті музики. Йому важко було переконувати адміністрацію навчальних закладів у необхідності спеціального кабінету, тому що він володіє баяном, а з цим інструментом “можна ходити по класах”. Як же треба любити свою професію, любити музичне мистецтво, щоб адміністрація повірила в важливість “другорядного предмета”.

У позакласній роботі працює з вокальним ансамблем хлопчиків «Соколята», з вокальним ансамблем дівчаток «Лелеченьки» та з інструментальним ансамблем «Калинова сопілка». На міському огляді художньої самодіяльності 2004-2005 навчального року вокальний ансамбль хлопчиків “Соколята” й інструментальний ансамбль «Калинова сопілка» посіли 4 місце.

Педагогічний стаж роботи В.Г. Алексєєва – 39 років. У різні роки допомагав школам №15, №20, №21, №27, №34. В основі його музично-педагогічної роботи завжди був хоровий спів. Він додержується педагогічного кредо Д.Б.Кабалевського: “Кожен клас – хор”. Багато уваги приділяє одноголосому співу, щоб досягти легкого й виразного звуку, “а багатоголосся – це справа техніки”. Переконаний, що в цьому дуже допомагає спів канонів.

Віктор Григорович продовжує постійно підвищувати свою педагогічну майстерність і на курсах Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, і на засіданнях методичного об’єднання вчителів, і в процесі самоосвіти, коли, низько схиляючись над столом, у котрий раз шукає новий музичний репертуар для вихованців, щоб їх порадувати оригінальною піснею, бо його девіз: “Ніколи не зупинятися!”

Боханько Нінель Георгіївна народилася 5 липня 1930 року в Ромнах Сумської області. Була старшою серед трьох сестер. Мати з восьми років залишилася сиротою і пішла “в люди” працювати нянечкою. Може, тут корені виняткових педагогічних здібностей Нінель Георгіївни? Батько й мати гарно співали, мама грала на балалайці, а батько на гітарі. Музика була частим гостем у родині, тому всі діти одержали спеціальну музичну освіту (середня сестра Діамара працювала музичним керівником дитячого садочка у Києві).

У перші дні війни батька забрали на фронт, вони з мамою чудом евакуювалися в Мордовію. Одержали три похоронки про те, що батько загинув, але мати не вірила. Серце підказувало, що чоловік живий! Почали шукати. Він лежав у шпиталі в далекому м. Фрунзе, мав 24 поранення. Батько розповідав, що їхню дивізію “кинули під Харковом у м’ясорубку, дали гвинтівку лише кожному третьому, а всі останні мали самі себе в бою забезпечити зброєю. З дивізії залишилося лише 8 чоловік…”

У 1943 повернулися до Ромнів. Довелося жити в комунальній квартирі: “У загальному коридорі жилі родина підполковника. Він привіз із собою два піаніно. Для одного інструмента у них не було місця, і сусідка попросила мою маму поставити піаніно в нашій кімнаті. Яке це було щастя! Я сама підібрала пісню “Тонкая рябина” і через два тижні грала її двома руками. Музичної школи не було, півроку походила до однієї жінки, щоб вивчити ноти”.

У Ромнах було дві школи російські, а всі останні – українські. Нінель Георгіївна навчалася у СШ № 4 (зараз це СШ № 2). Незабутні враження залишила по собі вчителька російської мови й літератури – Неоніла Іванівна Омельченко. Вона була дещо екстравагантною жінкою: “Курила “козячу ніжку”, розмовляла низьким, грубим голосом. Але коли починала читати напам’ять всього “Евгения Онегина” або величезні уривки з творів Льва Толстого, весь клас сидів, затамувавши подих. Ми її дуже любили”. Нінель Георгіївна навчалася в дуже сильному класі – всі закінчили вищі навчальні заклади. Після школи разом з подругою поїхала до Ленінграда, подали документи у целюлозно-промисловий інститут. Поступили, але через три місяці Н.Г.Боханько зрозуміла, що це не її покликання, і знову повернулася додому.

Черняк Микола Абрамович прийняв її на роботу вихователем в дитячий будинок, де вона працювала впродовж року. Нінель Георгіївна згадує: “Це була дивовижна людина! Він умів створити справжній колектив однодумців. Пізніше був директором СШ № 7, працював за системою А.С.Макаренка. Вчив дітей різних ремесел: шити, столярити, слюсарити. Продавали вироби й заробляли гроші, на які побудували перший в Ромнах гуртожиток для сільських дітей”.

Зустріч з дивовижним учителем визначила подальшу долю Нінель Георгіївни. У 1949 році вона вступає до Воронезького педагогічного інституту на факультет російської філології: “Приміщення інституту було напівзруйноване, відродили лише одне крило, де йшли заняття. Для студентів упродовж року працював Музичний лекторій. Один раз на тиждень приїжджав симфонічний оркестр, звучала справжня класична музика у гарному виконанні, про яку цікаво й доступно розповідала музикознавець. Концерти з року в рік повторювалися, але я не пропускала жодного. Тоді зрозуміла, що справжній шедевр можна слухати все життя й відкривати для себе щось нове й незнане”.

В інституті Нінель Георгіївна вела літературний гурток, ставили п’єси, до яких писала або підбирала музику, про це навіть писали у статті “Музика Боханько”. Студенти-літератори випускали рукописний журнал, де друкувалися їхні вірші, статті, повісті. Влітку разом із сестрою вона працювала в дитячому таборі, де організовували лялькові театри й концерти: “Веселий був час!” Так поступово напрацювався досвід музично-виховної роботи.

У той час необхідно було обов’язково відпрацювати три роки після закінчення інституту. У 1953 році вона одержала направлення в школу с. Нова Криуша Воронезької області, яка загубилася за 60 км від залізниці. Діти скрізь потребують любові й уваги, закохувала їх у рідну мову й літературу, працювала “класною мамою”, тому що інакше не можна назвати людину, для якої клас перетворюється на родину.

Повернулася в Ромни до улюбленого директора М.А.Черняка. Хоча й читала літературу, але музика постійно кликала до себе. Вела ансамбль бандуристів (“Микола Абрамович повірив у мене і купив для школи 16 бандур”) в основному українських народних пісень, організувала хор, трьохголосний вокальний ансамбль, співала в хорі Будинку культури, грала в драматичному гуртку. Але весь час відчувала, що не вистачає музичної освіти, тому поступила до вечірньої музичної школи для дорослих. Дивуєшся, як можна було все встигати!? Перевіряти зошити, доглядати за маленькою дитиною, читати всі новинки літератури, якої було багато в часи “хрущовської відлиг”, проводити семінари для вчителів початкових класів школи, щоб вони могли грамотно вести уроки музики й не “втрачати вчительські копійки за чотири години на місяць”.

У ті часи у школі музику викладали до 10 класу включно. Розуміла, що не вистачає музичних знань і поступила до Сумського музичного технікуму на диригентсько-хорове відділення (1963 – 1968). Нінель Георгіївна згадує: “Музичну літературу у нас викладала надзвичайна людина – Валентин Володимирович Дубравін. Він був сліпим, нещастя сталося під час навчання в консерваторії. Ми були вражені його ерудицією. Він дуже цікаво розповідав про кожний напрям музичного мистецтва, історичну епоху, кожного композитора, все супроводжував музичними ілюстраціями на фортепіано. Виконання було бездоганним! Є кого наслідувати!”

На початку 60 років разом із чоловіком, зараз відомим письменником Полтавщини Володимиром Пилиповичем Карпенком, переїхали до Полтави. Рік працювала в СШ № 13, а впродовж останніх 20 років – учителем музики СШ № 6. Переконала директора М.Єрмакову зробити в школі кабінет музики, щоб діти приходили до вчителя як “в інший, небуденний світ, який починається з музики, з музичного вітання, занурення у світ незбагненних почуттів, і закінчується музикою, бо діти з жалем прощаються на весь тиждень з високим мистецтвом”. Шефи подарували фортепіано, виписала портрети композиторів, платівки з фонохрестоматією для загальноосвітньої школи.

Н.Г. Боханько стала знаним і шанованим на Полтавщині вчителем. Керувала методичним об’єднанням вчителів міста, її уроки відвідували не лише колеги, вчителі музики області, які проходили курси підвищення кваліфікації, але й всі, хто бажав – студенти педагогічного інституту, батьки дітей, вчителі інших дисциплін, заступники директорів шкіл міста і директори, інспектори обласного й міського відділень освіти… Двері були відкриті для всіх у будь-який час, тому що Нінель Георгіївна дуже хотіла, щоб відбулася зустріч людини з Музикою. Вона давала відкриті уроки не лише на своїх вихованцях, але в інших школах міста й Полтавського району, бо знала, що лише на власному прикладі можна показати невичерпні можливості Уроку Мистецтва.

Нінель Георгіївна посміхається, згадуючи дещо кумедну історію з присвоєнням їй звання: “Вирішили мені дати звання “Старший учитель”. Валерій Григорович Тесленко тоді працював методистом з музики Полтавського обласного інституту підвищення кваліфікації вчителів, відвідав 40 моїх уроків, щоб узагальнити досвід роботи, випустив плакат про мене. Але за якимись правилами, необхідно було написати 40 конспектів відкритих уроків музики. У мене просто не було на це часу. Я їх ніколи не писала, тому що не повторювала жодного уроку, бо кожен клас різний і працювати з ним необхідно інакше, а конспект завжди обмежує. Я сказала: “Приходьте і дивіться”.

Наш директор Бертовська після відвідування уроку висловила мені своє захоплення, а в райвно все одно потрібні папірці. Викликали мого чоловіка, щоб він вплинув на мене, а він каже: “Якщо вона це зробить, я її не поважатиму”. Не вийшло – ми з ним однодумці.

1978 рік, традиційна серпнева педагогічна конференція, мене запрошують до президії. Несподівано вручають посвідчення “Старший учитель”, читають на мою честь вірші. ЯК?! Виявляється, коли затверджували мою кандидатуру в обласному управлінні освітою, у жодного члена зібрання це не викликало заперечень, бо знали мене як вчителя, були на моїх уроках, були батьками моїх учнів…”

У 1984 році Н.Г. Боханько по сумісництву викладала методику музичного виховання в Полтавському педінституті для студентів першого випуску кафедри музики і співів. Вона не здивувалася, коли в аудиторії інституту зустрілася зі своєю ученицею Суздалєвою Ольгою (тепер О.А.Федій – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки і дефектології нашого університету). Невтомна Нінель Георгіївна паралельно працювала лектором у Полтавському музичному лекторії при полтавському відділенні Всеукраїнського музичного товариства, розповідала про улюблене музичне мистецтво робітникам підприємств Полтави, виступала у лікарнях і бібліотеках…

Після пенсії Нінель Георгіївна продовжила свою трудову діяльність у Горбанівській сільській школі, “старенькій попівській хатинці”, де в бібліотеці стояло розбите фортепіано, ніби за вікнами не третє тисячоліття, а “кам’яний вік”, про який написав роман її чоловік… Знов переконання в необхідності створення кабінету музики, знов його обладнання, виготовлення дитячих музичних інструментів. Про її роботу писала М.Зелень у газеті “Село полтавське”: “На своїх співучих уроках вчителька відкрила для дітей не тільки захоплюючий і чарівний світ музики, красу і гармонію звуків, а головне – вчила завжди бути Людиною” [14, с. 9].

Нінель Георгіївна бачила урок музики як урок високої моральності, духо­вності і душевної витонченості, бо переконана, що ніщо так не впливає на по­чуття дитини як музика, і ніколи не шкодує, що “проміняла провідний предмет – мову й літературу – на “несерйозні” співи”. Для дорослих і дітей вона пише нові пісні, які поєдналися у збірках “Не відцвітай, кохання” і “Струни двох сердець”. Як композитор, вона обрала символічний псевдонім – Нелі Щедрик, бо все життя дарує людям багатство свого щедрого й глибокого Серця.

Васильєва Наталія Григорівна – вчитель музичного мистецтва Полтавської СШ № 17. Навчалася в Білорусії у м. Гомель. Закінчила Гомельське музичне училище зі спеціальності «Теорія музики». У 1982 році закінчила Мінський інститут культури як «Керівник самодіяльного хору». Загальний педагогічний стаж роботи 28 років. У сімнадцятій школі працює 14 років.

Викладає музику з першого по восьмий клас. Працює за інноваційною програмою “Мистецтво”, створену колективом авторів під керівництвом Л.М. Масол. На її думку, програма дуже цікава, тому що ґрунтується на інтегрованому підході до музичного виховання школярів.

Наталія Григорівна створила в школі кабінет музики, обладнаний портретами композиторів, письменників і поетів, дитячими музичними інструментами, програвачем, дидактичними матеріалами (зокрема, тут є плакати музичних інструментів, зібрання учнівських рефератів), фонотекою. Разом з чоловіком зробили куточок «Символи України».

На уроках учитель-майстер застосовує проблемно-пошукові методи, метод інтеграції різних видів мистецтв. Наприклад, дітям дається завдання створити малюнки за сюжетом певного музичного твору і виходить пісня в картинках («Пісня про Полтаву»). Учні закріплюють матеріал у вигляді ребусів, кросвордів. Наталія Григорівна заохочує школярів до дослідницько-пошукової діяльності, результатом якої є музичні повідомлення й доповіді, реферати про творчість улюблених виконавців, композиторів, виконавські колективи, популярні групи, тощо.

Н.Г. Васильєва брала участь у міському конкурсі “Учитель року-2000” в номінації “Учитель музики”, де стала лауреатом. Вона справила на комісію незабутні враження на відкритому уроці музики, на якому була створена романтична атмосфера початку ХІХ століття: свічки, вишукана серветка з білими лайковими рукавичками, які дещо недбало звисали з кришки фортепіано, ніби на бал тільки-но завітав Михайло Глинка, щоб запропонувати товариству новий “Вальс-фантазію”. Демонструючи своє хобі, Наталія Григорівна пригостила колег і комісію дивовижним тортом, зробленим за власним рецептом і прикрашеним солодким скрипічним ключем, бо для неї Музика – натхнення і насолода.

Наталія Григорівна – композитор, автор декількох збірок авторських пісень, відомих у Полтаві. Вона співпрацює з Марійкою Бойко, на вірші якої написала пісні «Зоря на долоні» й «Кроки до матері».

Вокальні мініатюри талановитого педагога звучать не лише на уроках, але й у різноманітній позакласній музично-виховній роботі. Її першими виконавцями є учасники гуртка «Вокально-хоровий спів», учні 7-10 класів хору «Соняшник», учні початкової школи хору «Зернятко». Наталія Григорівна проводить індивідуальну роботу з обдарованими дітьми-солістами.

Н.Г.Васильєва пишається досягненнями своїх вихованців: хор «Соняшник» посів І місце у місті серед гуртків художньої самодіяльності «Веселка України»; учениця Таня Безпалько – Дипломант Республіканського конкурсу «На крилах надії” (2005 р.); Кириченко дипломант програми «Квадрат -У”; Анатолій Кривошапко – учень 8 класу нагороджений грамотою за краще виконання пісень Великої Вітчизняної Війни; Семзюк Євгенія має грамоту за ІІ місце у конкурсі вокалістів за виконання пісні «Заря на ладони».

Методичні розробки відкритих уроків музики Н.Г.Васильєвої як зразкові зберігаються в методичному фонді кафедри музики ПДПУ імені В.Г.Короленка, саме на них студенти вчаться професійно-методичної майстерності. Методичну розробку уроку музики на тему „Музика серйозна і легка” для 8 класу здано до друку в журнал "Постметодика", у пресі публікуються пісні педагога-композитора – «Школа-Берегиня» на слова Олександровської, «Бабусина молитва» на слова Зева.

І співатиме сімнадцята школа, і обходитимуть її поп-культурні негаразди, доки дзвенітиме в душах її вихованців сріблясто-чистий голос учителя-творця, вчителя-майстра, вчителя-інтелігента – Наталії Григорівни Васильєвої.

Є в нашій області школа, де „Музична вітальня" – явище звичне вже протягом десяти років. Це загальноосвітня школа „Вибір" № 17 імені М.Г. Неленя м. Кременчука, де працює вчителем музики організатор і ведучий „Музичної вітальні" Дяченко Сергій Володимирович. Ця школа –унікальна. Тут діти мають змогу вибрати будь-який модуль із інформаційно-навчального, художньо-естетичного, спортивного, технічно-прикладного блоків, яким керують досвідчені й закохані у свою роботу педагоги. Розробив і втілив у життя інноваційну педагогічну технологію „Вибір" директор школи Володимир Олександрович Логвін.

Сергій Володимирович Дяченко здобув музичну освіту на фортепіанному відділенні Полтавського музичного училища імен М.В. Лисенка, яке закінчив з відзнакою у 1983 році (клас викладача Л.М. Смирнової). Потім – навчання у Полтавському педінституті та одночасна робота вчителем музики в СШ №17 (з 1987 року).

Зараз С.В.Дяченко – вчитель вищої категорії, вчитель-методист (2003 р.). За багаторічну творчу роботу нагороджений Дипломом управління освіти Полтавської облдержадміністрації, грамотами й дипломами. Крім двічі перевиданої книги „Наполним музыкой сердца", вчитель друкувався в журналі „Імідж сучасного педагога", де опубліковано сценарій “Музичної вітальні” „Життя Ісуса Христа".

У 2001 році на базі СШ №17 був проведений обласний семінар-практикум для вчителів музики, де Дяченко поділився з колегами досвідом організації та проведення „Музичної вітальні": „Ідея створення „Музичної вітальні" виникла у нас з Оленою Вадимівною зразу ж після закінчення Полтавського музучилища. Під час навчання ми мали змогу слухати видатних виконавців того часу: Лазаря Бермана, Павла Серебрякова, Ігоря Жукова, Богодара Которовича та ін. Вже тоді я замислився, чому концерти відвідують одні й ті ж люди? Чому до класичної музики байдужа більшість людей? В якій формі донести класичну музику, щоб навіть непідготовленому слухачеві було цікаво? Ми вирішили, що має бути емоційна й цікава розповідь про життя композитора, його епоху, оточення, думки, почуття, які втілилися в його музиці. Обов'язковою умовою вечорів музики в нашій „Музичній вітальні" стало „живе" виконання музичних творів.

Дякуючи підтримці адміністрації школи на чолі з директором В.О. Логвіним, нам вдалося залучити до співпраці самодіяльних та професійних музикантів. Із захопленням вітали слухачі міський ансамбль скрипалів під керівництвом В.П. Біленької та ансамбль віолончелістів. Фортепіанні твори блискуче виконують вчитель СШ № 17 О.В. Дяченко та викладач ДМШ №1 Н.А. Соболевська. Дует викладачів у складі Л.А. Васеніної (віолончель) та Т.І. Нефьодової (фортепіано) вирізняється високим професіоналізмом та експресивністю виконання. Вокальна музика представлена дуже широким колом виконавців, серед яких стали улюбленцями публіки наша випускниця Євгенія Іванова (тепер викладач естрадного співу Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова в Києві) та О. Алексєєва (керівник вокальної студії Міського палацу культури імені Петровського, випускниця вокального відділення Мінської консерваторії)”.

Починалися засідання „Музичної вітальні" з програм, розрахованих на дорослу аудиторію: старшокласників, педагогів, батьків, громадськість міста. Про місце і дату проведення чергової „Музичної вітальні" оголошували міські радіостанції. На концерти приходили слухачі не тільки з мікрорайону „Молодіжний", де розташована СШ № 17, а з інших районів міста. Так зросла кількість прихильників “вітальні” з 30 на першому засіданні до 100.

Серед слухачів було багато дітей середнього шкільного віку. Їх зацікавленість музичними вечорами спонукала авторів до створення спеціальних програми для цієї категорії слухачів. Дуже вдало „Музична вітальня" для дітей ввійшла до естетично-художнього блоку системи „Вибір", хоча учні інших модулів також відвідують наші засідання. Для цих слухачів розроблений тематичний план програм на два роки.

За два роки керівники намагаються виховати у дітей музичний смак, культуру сприйняття музики, любов до живого спілкування з виконавцями, культуру поведінки на концерті. Діти користуються маленькими програмами, де вказані твори, які звучатимуть на концерті. Тут вони відмічають ті, які найбільш сподобались, а в кінці року з цих творів складалася програма заключного концерту. Сергій Володимирович, спілкуючись з дітьми, помітив, що за два роки вони стали культурними слухачами, які мають свою думку про твір і виконавців, з нетерпінням чекають нових зустрічей з музикою, що, безумовно, радує вчителя.

Тематика вечорів „Музичної вітальні" різноманітна, її можна розділити на два блоки: перший – програми для дорослої аудиторії; другий – цикл програм для учнів середніх класів. Вони різняться репертуаром, тематикою, манерою й змістом викладення матеріалу (в програмах для дорослих він більш філософський, акцентується увага на глибинних витоках творчості; програма для дітей – своєрідна „абетка" мистецтва). План проведення „Музичних віталень" обов'язково включається в загальношкільний план позакласних заходів, враховується навантаження дітей упродовж року, координується з можливостями виконавців.

У програмах, присвячених творчості одного композитора (Й.С. Бах, Л. Бетховен, С. Рахманінов, В. Моцарт, В. Мусорг­ський, П. Чайковський, Ф. Шопен) Сергію Володимировичу цікава, перш за все, людина, філософія життя, яку вона сповідує. Педагогові притаманна емоційність викладення матеріалу, ретельне відпрацювання загальної драматургії програми. Слухач не помічає, де закінчується слово і починається музика – наскільки цілісно сприймається все дійство. Сергію Володимировичу вдається так розповісти про життя митця і його творчість, що композитор стає ніби знайомою й рідною людиною, хоча слухач міг перший раз в житті завітати на концерт класичної музики.

Дуже багато програм подобаються слухачам і автори їх повторюють, зокрема програми, присвячені романсу та опері. Студентка Л.В. Степанова дивується: “Романси завжди були популярні, а опера!? Я була дуже здивована, адже у Кременчуці немає свого театру і опера як жанр мешканцям незнайома. По-друге, арії з опери досить складні і потребують високої виконавської майстерності, вокальної техніки, гарного ансамблю вокаліста й концертмейстера, розуміння загальної драматургії опери.

З музичною стороною програми блискуче впорались О. Алексєєва та О.В. Дяченко. А Сергій Володимирович так підвів слухачів до сприйняття музики, що вони прониклися долею і переживаннями героїв. Йому вдалося за короткий час показати роль в опері художника, режисера, диригента; зупинитися на специфіці написання оперного спектаклю, згадати видатних виконавців”.

Науково-методична проблема, над якою працює С.В. Дяченко – „Сприйняття музики на уроках і позакласних заходах" є найголовнішим напрямком його роботи. На уроках діти знайомляться з культурним надбанням багатонаціональної України та світового мистецтва. Сергій Володимирович навчає учнів розуміти музику, контролює й спрямовує спілкування учнів з мистецтвом. На його уроках панує педагогіка співробітництва, творча атмосфера, які приносять вчителю й учням радість спільної творчості.

Кухта Микола Васильович (23 травня 1943 року) – учитель за покликанням. У характеристиці-рекомендації дирекції школи на обласний конкурс “Учитель року-2006” читаємо: “Микола Васильович має високу науково-теоретичну підготовку, глибокі знання з основ педагогіки, дидактики, теорії виховання та вікової психології. Виявляє високий рівень професіоналізму, ініціативи, творчості, володіє сучасними педагогічними технологіями, значну увагу приділяє розвитку музичної культури та художньо-творчих здібностей учнів, вихованню їх інтелекту й любові до мистецтва”.

Кожен його урок – це цілісний урок Мистецтва, нев'янучою окрасою якого є музична творчість українського народу. У методичному арсеналі вчителя є уроки різних типів – домінантні та синтетичні, уроки хорового співу та слухання музики, нетрадиційні уроки – уроки-симфонії, уроки-концерти. На своїх уроках Микола Васильович створює атмосферу творчої зацікавленості, розвиває індивідуальні здібності учнів до співу, музикування, вчить володіти веселковими фарбами голосу, виховує художній смак, навчає розмірковувати про почуту музику, самостійно робити висновки і узагальнення.

Враховуючи вікові особливості учнів, учитель широко використовує різні види музичної діяльності в ігровій формі. В молодших класах це – дитячі лічилки, забавлянки, скоромовки, музично-ритмічні й танцювальні рухи (плескання, крокування, притупи). На уроках музики в основній школі використовує акровірші, загадки, ребуси, кросворди, ігри. Вищим етапом дитячої творчості вважає створення учнями музичних імпровізацій.

Учитель забезпечує високу результативність своєї праці. Кожен клас – це дво- та трьохголосні хори – той ідеал, до якого прагне майстер. Любов до дивосвіту пісні, танцю, музики непокоять Миколу Васильовича щохвилини. Через його співочу душу пройшло не одне покоління односельців, дітлахів, які змінювали своїх дідусів і бабусь, мам і тат у знаменитому на всю Україну народному хорі "Хлібодари" Кошманівського сільського будинку культури. На районному огляді-конкурсі "Роде наш красний" М.В. Кухта разом зі своєю сім'єю завоював головний приз.

Микола Васильович постійно підвищує свій професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру. Він незмінний керівник районного методичного об'єднання вчителів музики, щедро ділиться своїм досвідом, дає відкриті уроки. Ретельно вивчався його педагогічний досвід з проблеми "Розвиток творчих здібностей учнів на уроках музики" і зараз упроваджується в практичну діяльність учителів району.

Багаторічна праця вчителя не залишилася не поміченою. Серед його нагород - орден "Знак Пошани" (1981), Почесна грамота Міністерства культури СРСР і ЦК профспілки працівників культури, Почесна грамота Кабінету Міністрів України з врученням нагрудного знака (1999), Почесна грамота Міністерства культури і мистецтв України (2003), Диплом управління освіти Полтавської облдержадміністрації як керівникові районного методичного об’єднання вчителів музики (1993-1994), Диплом Всеукраїнського фестивалю народних хорів імені П.Демуцького (1998) і ще понад двадцять різноманітних нагород. Микола Васильович Кухта – Лауреат Першого й Другого Всесоюзних фестивалів самодіяльної художньої творчості трудящих (1976, 1987).

Завдяки таким рисам, як вимогливість до себе й інших, шляхетність, широка ерудиція, любов до дітей і музики, професіоналізм, педагог, поет і композитор Микола Васильович Кухта має бездоганний авторитет серед колег, учнів і батьків.

Вчитель музики школи №3 м. Полтави Мандя Марія Ізраїлівна навчалася в Полтавській музичній школі на вокально-хормейстерському відділі. У 1970 році закінчила філологічний факультет Полтавського педагогічний інститут імені В.Г. Короленка за спеціальністю ”Російська мова і література”. За дипломом – вчитель російської мови і літератури, а за покликанням – учитель Мистецтва.

Вчителем музики почала працювати в середній школі № 3 м. Полтави у 1957 році, ще в той час, коли була студенткою вечірньої музичної школи. Навіть важко собі уявити, що Марія Ізраїлівна працює в одній школі 49 років!!! Скільки вдячних учнів розпорошило життя по всьому світові? Скільки кілометрів подолала вчителька, щодня їдучи до школи в будь-яку негоду? На скільки сходинок піднялася вона до фортепіано на сцені актової зали, коли проводила там уроки музики? Марія Ізраїлівна паралельно читала російську мову і літературу, але ніколи не зраджувала музиці, завжди було хоча б декілька годин “для душі”.

Марія Ізраїлівна звикла до складних умов переповненої спеціальної школи з англійською мовою викладання: “В актовому залі є все необхідне обладнання для проведення уроків музики: фортепіано, програвач, платівки, наочні посібники, стіл, дошка...” Додамо: головне – є вчитель з дивовижним голосом, дзвінким, молодим, енергійним, високо-чистим, до якого так і хочеться притулитися, так і хочеться дітям заспівати так, як Марія Ізраїлівна. Вона мудро посміхається: “Колись був голос… Коли співала “Пісню Наталки” з опери Миколи Лисенка, чути було на весь центр. Люди приходили під вікна школи послухати”.

М.І.Мандя завжди працювала за своєю системою, за своєю авторською програмою, бо цікавилася новинками науково-методичної літератури, новими методами та прийомами, але не поспішала застосовувати їх у своїй роботі. Наприклад, повірила в музичне виховання школярів на релятивній основі, бо воно допомагає у подоланні інтонаційних труднощів, і включила відносну сольмізацію у свою систему. Вважає, що діти мають бути музично грамотними, добре знати, любити й розуміти класичну музику як вітчизняну, так і зарубіжну, в молодших класах виховуватися в основному на українській пісні, а в основній школі вчитель поступово збагачує пісенний репертуар.

Марія Ізраїлівна викладає в 2-х, 4-х та 7-х класах. Навантаження – 9 годин. Раніше вела три хори – 1-3 класів, 4-7 класів і 8-11 класів, які неодноразово були переможцями на міських і обласних оглядах художньої самодіяльності. Але в зв’язку з тим, що сьогодні діти дуже навантажені на уроках, а в старших класах відвідують додаткові заняття і курси, зараз має вокальні ансамблі, працює з солістами.

М.І. Мандя веде всю позакласну музично-виховну роботу в школі. Має багато оригінальних сценаріїв різноманітних заходів, які передала в обласну дитячу бібліотеку в кабінет естетичного виховання, щоб ними могли користуватися колеги, студенти, учні.

Найголовнішим педагогічним досягненням вважає те, що понад 100 її учнів стали професійними музикантами, закінчили музичні училища, педагогічні інститути, інститути культури і консерваторії. Наприклад, Дзюба Ганна закінчила спочатку Полтавське музичне училище імені М.В.Лисенка, потім Київську консерваторію імені П.І.Чайковського, захистила кандидатську дисертацію з музикознавства і сьогодні викладає в Національній музичній академії.

…Стоїть на зупинці тролейбуса жінка з виразними й розумними, вимогливими й уважними надзвичайно красивими великими очима, і знов спішить на зустріч із учнями, з дітьми своїх учнів… Ні, не обірветься тендітна нитка поколінь, бо тримає її в руках Учитель із серцем Аріадни.

Досвід роботи вчителя музики середньої школи №21 Мосіної Тетяни Володимирівни в галузі музичної педагогіки нараховує 25 років. “Якщо педагогіка, за словами К.Д.Ушинського, – це мистецтво, то музична педагогіка – це мистецтво у квадраті”, – вважає Тетяна Володимирівна. За її словами: „Основне завдання музичного виховання – прищепити любов та інтерес до серйозного музичного мистецтва, навчити свідомо й емоційно слухати музику”.

На уроках музики вона використовує різні програми, різні форми роботи й дійшла висновку, що найбільш прийнятними є традиційні види музичної діяльності: слухання музики; музична грамота – елементарна теорія музики з елементами сольфеджування; хоровий спів. Послідовність цих форм-діяльності може змінюватися в залежності від їх змісту: чим складніше матеріал, тим більше часу й уваги він потребує.

Вона переконана, що уроки музики повинні не "проводитися", а "показуватися" як вистава. З величезною повагою ставиться до вчителів, які вміють "горіти", до вчителів-артистів. Урок, "зіграний" таким учителем-артистом, обов'язково дасть прекрасні результати, западе в душу дитини.

Свої уроки пТетяна Володимирівна проводить емоційно, на одному диханні, в чому комісія конкурсу “Вчитель року-2001” переконалася на її відкритих уроках. Здавалося, не було ні одної пісні й романсу ХІХ – ХХ ст., якої б учителька не знала. Розповіді про Гріга й Паганіні перетворилися на справжнє диво музичного театру одного талановитого актора, відоме перетворювалося на ніколи нечуване й невідоме. Робота з нотним текстом була настільки винахідливою, що діти свято вірили у свої вичерпні знання нотної грамоти, хоча, можливо, багато з них перший раз сольфеджували. Пісня вчилася невимушено й легко, як у чарівної Феї відомої казки “Попелюшка”: “… а розы вырастут сами”…

Далі ми надамо слово Тетяні Володимирівні: “Перші бесіди про сеpйозну музику повинні починатися з засобів музичної виpазності. Це ключ до всіх наступних уpоків. Я повинна змусити учня замислитися над тим, ЩО виpажає музика і ЯК. Можна запропонувати учням такий план аналізу мелодії: 1. Діапазон: визначити найвищий і найнижчий звук мелодії, поміркувати, чому саме такий діапазон (pозмах почуттів чи стриманість, шиpота або щільність простору); 2. Напрям руху мелодії (вгору, вниз, до кульмінації, від кульмінації, і у зв'язку з цим, зростання напруження або ослаблення, підйом почуття або спад, надія або розпач тощо); 3. Співвідношення плавності руху й стрибків. З цікавістю діти креслять гpафіку мелодії, що допомагає загостpити слух; 4. Ладове забарвлення (мажоp, міноp); 5. Pитм; 6. Темп.

Щоб почути і зрозуміти музику потрібно не пpосто слухати, а треба вслуховуватися в неї. Людина, котpа вміє вслуховуватися – відчуває яскравіше, вона сприймає музику душею і сеpцем. Hа моїх уpоках ми часто слухаємо музику з заплющеними очима, поклавши голови на паpти. Іноді слухаємо пpи свічках. Мені здається, що так дітям легше досягти контакту з музикою. По закінченні звучання ми намагаємося охаpактеpизувати твір. Зазвичай, діти кажуть "сумна" або "весела" музика, тому я спеціально пропоную різні епітети і пpошу вибpати з них ті, які краще розкривають емоційний зміст твору. Діти люблять, коли на уpоках ми проводимо віктоpини.

Я кажу дітям, що музика жива, у ній б’ється сеpце. Якщо музика жива, до неї треба ставитися як до дpуга, треба вміти її почути, відчути, інакше вона нічого не розповість. Іноді необхідно створити атмосфеpу таємничості, чарівництва або казки, що не залишає дітей байдужими. Вчитель може, наприклад, пpинести дітям своє "домашнє завдання" – музику, яку слухала напередодні. Запалюємо свічки і звучить оpганна пpелюдія Баха. Потім діти довго будуть пpосити: "Хочемо послухати Баха!" Однак, такі уpоки повинні бути не часто, інакше вони знеціняться, стануть "несвятковими".

Теоpія музики в загальноосвітній школі потрібна в незначному об'ємі для того, щоб легше було зрозуміти й сприйняти музику. Для цього досить мати загальні поняття з нотної гpамоти й уміння сольфеджувати. Учень не забуде музичну тему твору, якщо на початку уpоку пpослухає його, а наприкінці уpоку відгадає цю тему як музичну загадку, якщо проспіває внутрішнім слухом написану на дошці мелодію почутого твору. Якщо я записую на дошці мелодію пісні, то діти також інтонують краще. Допомагають навчитися аналізувати, а значить, розуміти музику – музично-дидактичні ігри.

Чим молодші діти, тим більше вони люблять співати і навпаки. У восьмому класі діти розуміють, що їхнє виконання не таке, як у відомих співаків, тому співати не хочуть. Я ніколи не вимагала від дітей особливих музичних і вокальних здібностей. У класі ми намагаємося співати не стільки голосом, скільки душею. Найголовніше – осмислений спів. Я вчу дітей вслухуватися в чуже і власне виконання, прагну розвивати співочі навички школярів. Це не тільки техніка співу. Я давно переконалася, що коли людина співає осмислено, вона тим самим усуває, "підчищає" технічну недосконалість виконання. У молодших класах ми співаємо пpостеньку пісеньку "Ой на гоpi жито". Її можна співати по-pізному: коли зайчик утомився і незадоволений, або коли в нього хоpоший настpій. Я пропоную дітям самим вибpати ваpіант співу, який краще звучить. Діти вчаться думати. І вже в сеpедніх класах вони вміють виражати своє ставлення до змісту пісні.

Великого значення набуває вміння виділити головне слово у фpазі, тоді з'являється жива інтонація. Корисно співати “пpо себе”, потім із закpитим pотом. Я користуюся пpийомом "руйнування образу", тобто показую непpавильне, художньо невиправдане виконання дітей. Я вважаю, що це дуже допомагає. Діти чують недоліки власного співу і сміються. А гумор – прекрасний метод боротьби з вадами.

Для художнього осмислення пісні відіграють значну pоль (особливо в молодших класах) рухи й жести. Діти люблять "показувати", драматизувати спів. Виконання пісні стає змістовним, розкривається хаpактеp музики.

З вокальними гуртками я працюю 10 років. Сьогодні в мене три гуртка: молодший (2 клас), сpедній (6 клас) і стаpший (11 клас). Працюємо ми захоплено, любимо виступати на концеpтах. Проте, концеpтні виступи, звичайно, не головне. Я вважаю, що готувати дітей лише для оглядів, концеpтів і свят – недоцільно. Головна мета – розвиток особистості дитини, розвиток його емоційної сфеpи, інтелекту. Я намагаюся зробити так, щоб дітей приваблював сам пpоцес роботи над піснею, щоб цей пpоцес приносив їм задоволення. Hа pепетиціях я багато і віддано працюю, працюю більше за дітей, і вони це бачать і pеагують із дитячою щирістю. Вони хочуть наздогнати мене і розділити зі мною pадість успіху і переживання невдачі. Так поступово накопичується pепеpтуаp. Костюми збираємо, як доведеться: то прошу спонсоpів допомогти, то сама шию.

Але головне – спів. Hі для кого не секpет, що недостатньо вивчити мелодію і слова пісні. Необхідна культуpа виконання. Як її досягти? Hову пісню я завжди показую цілком, максимально виразно, частіше сама. Маленьким дітям я усе показую дуже точно і чітко – і якість звуку, і необхідні штpихи, і дихання, і логіку розвитку музичної фpази. Пеpед початком розучування я в паpтитуpі позначаю всі вимоги до виконання.

Головний метод розучування – метод попередження помилок. Краще зайвий pаз пpавильно показати твір дітям (зокрема, діти повинні прослухати пісню не менше трьох разів), заспівати його "пpо себе", виокремити складну інтонацію, складний pитм. Вважаю категоpично неправильним розучування твору взагалі, а потім виправлення деталей. Тут повинен реалізуватися принцип єдності художнього і технічного у музичному вихованні дитини.

Під час співу діти виконують різні завдання. Наприклад: заспівай “пpо себе” з учителем; покажи рух мелодії pукою; відшукай головний звук фpази і покажи його pукою тощо. Завдання я даю різні, але мета одна – вивчити пісню пpавильно і гpамотно. Щоб вивчений твір звучав, його треба "вспівувати". Вспівування – пpоцес тривалий, критерієм оцінки опанування твору є вільний спів, коли учні не думають про технічні тpуднощі, а дбають про живе виконання.

До кожного заняття, до кожного уpоку я готуюся ретельно, підбираючи необхідний матеpіал: на підготовленому ґрунті можуть виникнути імпpовізації, нові асоціації, які надають заняттям і нашим зустрічам творчої атмосфери. Такі твоpчі сплески запам'ятовуються і мені, і дітям. Ми любимо ці хвилини спільної духовної праці».

Педагогічна діяльність Павлової Наталі Михайлівни – вчителя музичного мистецтва СШ № 31 почалася у 1980 році, коли вона навчалася в музичному училищі, а потім – на диригентсько-хоровому відділенні Харківської консерваторії. Наталія Михайлівна розповідає: “На той час я ще не мала великого досвіду роботи, тільки палке бажання розвинути чутливість і потяг дітей до музики, ввести їх у світ добра і краси, відкрити в музиці життєдайне джерело людських почуттів і переживань, навчити захоплюватися неповторністю музичних творів”.

Н.М.Павлова лише останнє десятиріччя працює вчителем музики, а до цього була концертмейстером відомого в Радянському Союзі Бакинського державного камерного хору, викладачем, а потім завідувачем кафедри музичного виховання Свердловського педагогічного інституту. Два роки навчалася в аспірантурі і працювала над складною проблемою “Філософія розвитку музичного мистецтва”, простежуючи розвиток музики різних країн з давніх часів, її вплив на формування та духовне становлення особистості в контексті філософії визначного сучасного філософа Олексія Федоровича Лосєва.

Працюючи над кандидатською дисертацією з філософії, Наталія Михайлівна зрозуміла: “Слід прагнути до єдності музики як засобу пізнання світу і музики як предмета пізнання. Якщо така єдність відсутня, то музика стає дисципліною, яка вивчається так само, як географія, математика, тощо. Проте між цими дисциплінами не можна провести чіткої межі, якщо прислухатися до міркувань великого філософа О.Ф.Лосєва. О.Ф.Лосєв визначив музику як мистецтво становлення, “народження прекрасного образу… в його виникненні і тут же в його зникненні”. Тільки визначивши музичний предмет, як він безпосередньо дається в людській свідомості і як він в подальшому оформлюється у розумі, ми можемо претендувати на скільки-небудь науковий підхід”.

Про професіонала такого високого класу школа може лише мріяти. Полтавській тридцять першій надзвичайно поталанило! Учні на уроках слухають музику в професійному виконанні, коли вчитель будь-якій твір фортепіанної класики, арії з опер виконує в концертному варіанті; пропонує музичні ілюстрації до кожної своєї думки, коли “говорить не слово, а музика”. Учні зустрілися з омріяним роками ідеалом Учителя Музики, але вони про це навіть не здогадуються, тому що іншого не знають і не уявляють. Усвідомлення ними важливості цієї зустрічі для становлення себе як особистості прийде пізніше, коли вони стануть дорослими, зазирнуть у глибини свого серця і побачать маленьке зернятко, з якого почалося сходження. А може, й не побачать, а лише відчують на рівні невизначеної інтуїції…

У позакласний час учні з радістю біжать на заняття хору, який завжди входить у трійку найкращих колективів області, а останні роки став неперевершеним і недосяжним для інших. Наталія Михайлівна пише веселі й серйозні сценарії у віршах (випустила методичні розробки “”), але у школі часто навіть не здогадуються, кому дякувати за змістовні позакласні заходи, тому що теж звикли, що інакше бути не може. Вона ставить великі концерти, відпрацьовуючи кожний номер, ніби готуючись до виступу на великій сцені, але щоденної копіткої роботи і безсонних ночей ніхто не бачить, а концерт відбувся і навіть не залишилося його у відеозапису, а лише миттєве – “Ах!” …

Працюючи свого часу з дітьми молодшого віку, підлітками, студентами, Наталя Михайлівна зробила висновок, що музичне виховання починати треба якомога раніше. Своє покликання вона вбачає в тому, щоб бути посередником між музикою і дітьми: “Музика має сприйматися як живе й захоплююче мистецтво, тому таким же живим і захоплюючим я прагну зробити навчання. Коли приходжу на урок з бажанням разом з учнями відчути радість спілкування з музикою, то цим налаштовую на такий лад і дітей. Спілкування з музикою має викликати особистісне ставлення, власне переживання школяра. На першому місці стоїть не натхненна розповідь учителя про твір, а вміння організувати музичну діяльність учнів упродовж усього уроку в найрізноманітніших формах, створити атмосферу напруженої, але радісної праці. Йдеться не про зовнішню активність, не про діалог на зразок “запитання — відповідь”, а про внутрішню творчу діяльність свідомості, яка виявляється в оцінних судженнях з приводу музики, в розв’язанні парадоксальних точок зору, в інтерпретації виконання. Всі учні мають відчути радість творчості, бо з нею безпосередньо пов’язане емоційне реагування на музику”.

Музичне навчання Наталія Михайлівна не мислить без зв’язку з часом і навколишнім світом. Вона ділиться своїми міркуваннями: “Знаходжу можливість знайти необхідний зв’язок навчального матеріалу з музичним дозвіллям учнів, бо якщо музично-просвітницька робота не буде виходити за межі класу, то відома учням музика розділятиметься в їхній уяві на “навчальну” та “модну, цікаву” Під час уроків та позакласних заходів вивчаємо українську музику не як сукупність її видів і жанрів, а як саме життя народу, нев’янучу окрасу його духовної культури”.

Далі майстер-педагог переходить до наукового викладення методики опанування музичного образу школярами, якої не знайдеш ні в одному підручнику з методики музичного виховання, бо це не лише філософсько-мистецтвознавче знання, а теорія, підтверджена багаторічною практикою вдумливого й небайдужого вчителя: “Особливе місце приділяю темі “Музичний образ”, яка має вивести школярів на новий рівень осягнення інтонаційної природи музичного мистецтва, єдності змісту й форми музичного твору. Спостереження за музикою як явищем життя, за її інтонаційним розвитком, дає змогу учням відчути й усвідомити, як відомі їм особливості музичного мистецтва конкретизуються в понятті “музичний образ”.

Музичний образ – це узагальнене відтворення засобами музичного мистецтва явищ дійсності та духовного світу людини. Музичні образи складають зміст музичного твору і мають художньо-інтонаційну природу. Це втілення в осмислених звучаннях (інтонаціях) результатів відображення й естетичної оцінки дійсності у свідомості композитора і виконавця. Це світ уявлень, який формується в свідомості слухача, уявлень про сам твір, про довкілля і людей, про автора і виконавців.

На конкретних прикладах школярі бачать, що музичний образ у межах одного твору може змінюватися в процесі варіаційного, поліфонічного та іншого розвитку; може виявлятися в єдності кількох тем, кожна з яких втілює одну з граней образу (дво-, тричастинні форми, рондо); що музичний твір може складатися з кількох взаємопов’язаних образів.

Завжди звертаю увагу учнів на те, що різноманітні музичні образи завжди відображають якусь частину життя: певну життєву подію, явище, картини природи, переживання однієї людини й багатьох людей, їхні думки, характерні вчинки.

Спостереженню за становленням музичного образу сприяє розуміння спільності мовних і музичних інтонацій; порівняння інтонацій за принципом контрасту та аналогії; зіставлення образного змісту музичних творів з відповідними реальними життєвими подіями, порівняння з іншими музичними образами, аналогічними образами інших видів мистецтв.

Методика вивчення теми “Музичний образ” має ґрунтуватися на принципі цілісного інтонаційного аналізу музичного твору: від характеру образів даного твору, епохи й життєвих обставин його створення, індивідуальності композитора, його стилю – до особливостей змісту і форми, виразних засобів, використаних композитором.

Зрозуміла, що шлях музичного виховання – це шлях творчості, фантазії й пошуку. Вважаю своєю професійною метою створювати на своїх уроках атмосферу радісної творчості, захоплення перед величезним і чудовим світом музики. І нехай пам'ять моїх учнів пронесе ці враження, почуття польоту, захоплення через усе життя і залишить "бажання Краси як вічної Правди".

Раковський Володимир Улянович навчався в музичному училищі (закінчив у 1965 році), у Полтавському педагогічному інституті імені В.Г.Короленка на фізико-математичному факультеті. Загальний педагогічний стаж роботи 32 роки, 29 з них працює в СШ № 11, в тому числі 25 років – вчителем музики. Паралельно вчив акомпанувати на гітарі вихованців Полтавського інтернату для дітей-сиріт імені Н.К.Крупської, які чекали на свого музиканта з нетерпінням дитини, позбавленої родинної природної Любові й Краси.

Пісні Володимира Уляновича звучать на Полтавському радіо і телебаченні, на культурних і мистецьких заходах міста й області. Він частий гість Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, наукової бібліотеки імені І.Котляревського, обласної дитячої бібліотеки імені П. Мирного, Полтавського обласного центру естетичного виховання дітей та молоді, елітного “Слов’янського клубу”, тощо. Твори Володимира Уляновича публікуються в журналі “Імідж сучасного педагога”, членом редакційної колегії якого він був упродовж кількох років [49].

З величезним успіхом і натхненням 28 вересня 2004 року пройшов ювілейний творчій вечір В.У.Раковського “В долонях рідної землі” в Театрі імені Миколи Гоголя. Напередодні організатори вечора хвилювалися: хто завітає на ювілей? чи будуть глядачі? Але тривоги були марними, зал театру був переповнений, ніби на сцені виступав найпопулярніший артист естради або кіно. Співала вся родина – дружина, дочка і син. А маленький чотирирічний онучок завзято виводив “Стр-р-рекоза! Стр-р-рекоза!” і вдячно дивився на дідуся за веселу пісню, даровану саме йому і більш нікому в світі! Протягом двох відділень прозвучало 32 пісні відомого педагога й виконавця, самодіяльного поета й композитора й Він пише пісні на власні слова, на вірші полтавських поетів (Н.Білик, Т.Голобородько, В.Казидуба, А.Лихошвая, Б.Олійника, С.Онищенка, В.Тарасенка та ін.). Дитяча пісня Володимира Уляновича “В долонях рідної землі” включена до останньої редакції програми з музики для учнів 5 класу загальноосвітньої школи, рекомендованої Міністерством освіти та науки України.

На сьогодні він має багато збірок авторських пісень, як-то: “В долонях рідної землі”. «Афіша з театру», «Моя музика» на слова Володимира Тарасова. У методичному фонді кафедри музики зберігається рукописний збірник пісень Володимира Уляновича у двох томах, де налічується біля 60 творів, а також трьохгодинний відеозапис ювілейного творчого вечора педагога-композитора.

В.У.Раковський обладнав кабінет музики, де є різні музичні інструменти (фортепіано, баян, гітара, домбра, балалайка), технічні засоби навчання (програвач, магнітофон, музичний центр з карооке), ілюстративні матеріали (комплект портретів композиторів, аудіозаписів, платівок, компакт-дисків). Але вчителеві тісно в кабінеті, тому в гарну погоду проводить уроки на природі, а після уроків концертним майданчиком для пісень під гітару стає ліс. Слідом за вчителем діти також намагаються робити перші кроки на шляху музичної творчості. Так з’явився збірник дитячих пісень «Вівальді», який застосовується у вокально-хоровій роботі на уроках і в позаурочний час.

Володимир Улянович багато працює індивідуально з музично обдарованими дітьми, тому Костя Жорняк (учень 7 класу) став переможцем міського огляду вокалістів, а на конкурсі «Пісенні крила Чураївни» Ванжа Поліна (учениця 9 класу) посіла ІІ місце в Полтаві.

Він керує гуртком «Військової пісні» для учнів 2 – 9 класів, що так рідко зустрінеш зараз, коли військова підготовка майбутніх захисників Батьківщини зійшла нанівець, її ніби соромляться… Захоплення Володимира Уляновича військовою піснею цілком зрозуміле, тому що під час служби в армії він співав у військовому хорі. Учитель згадує: “Пам’ятаю виступ в Угорщині. Після концерту двох солдатських хорових колективів – тодішнього радянського і угорського – запропонували нам за декілька хвилин вивчити нові невеличкі твори. Ми з величезними труднощами подолали двохголосну угорську народну пісню, а наші колеги через десять хвилин з нот проспівали хор “Славься” з опери Михайла Глинки “Іван Сусанін”!!! Ось коли я наочно побачив ефективність музичного виховання за системою Золтана Кодая!”

Володимир Улянович неодноразово брав участь у Всесоюзних конкурсах музикантів-професіоналів, у радіоконкурсах вокалістів, має численні нагороди (грамоти, подяки, пам’ятні знаки), але він завжди залишається доброзичливим і вимогливим, по-дитячому винахідливим і невтомно-завзятим, готовим прийти на допомогу, підтримати, зігріти піснею. Тому й бачимо його часто на вулицях міста з гітарою – знов спішить приголубити когось своїм теплим щирим голосом, який так легко впізнається на хвилях Полтавського радіо.

З ім’ям Улахович Зайнаб Сабирівни (в Полтаві її всі називали Зінаїдою Сергіївною) пов’язана ціла епоха в музичному вихованні на Полтавщині (1972 – 1988 роки). Читаємо скупі рядки автобіографії: “З.С.Улахович народилася 11 вересня 1939 року в м. Ташкенті. З 1943 по 1961 рік жила у Краснодарі, де закінчила диригентсько-хорове відділення Краснодарського музичного училища. Вищу музичну освіту здобула в Ленінградському інституті культури імені Н.К. Крупської, який закінчила у 1972 році за спеціальністю «диригент хору вищої кваліфікації». Працювала в м. Свободному Амурської області, Ленінграді, Полтаві».

По приїзді в Полтаву спочатку працювала у СШ № 28, а потім на Половках збудували нову школу № 30. І педагоги разом з директором, викладачем фізики, відмінником народної освіти УРСР Інною Володимирівною Лубан, замислились: чим зацікавити дітей, як заповнити вільний час школярів (їх було 2100), щоб поєднати відпочинок і працю, «красиве і корисне»? Відомо, що діти – народ особливий. Любов дорослого відгукується в їхній душі зворушливою ніжністю, відданістю, беззастережним визнанням авторитету старших. А старші прийшли до школи з палким бажанням – зробити все, щоб спілкування з дітьми не було формальним.

Вчителька першого класу Ніна Іванівна Маркіна, відмінник народної освіти УРСР дізналася, що мати її учня – Ніна Миколаївна Пащенко – солістка ансамблю пісні і танцю «Лтава» Полтавського міського Палацу культури. А чи не допоможе вона зробити клас танцювальним? Так у школі виник ансамбль танцю «Радість», згодом з’явилися хори, вокальні й інструментальні ансамблі, гуртки естетичного та технічного профілів (їх у школі було біля 30).

Доленосним для школи було відвідування Республіканського семінару вчителів музики загальноосвітніх шкіл в Ужгородській школі № 2. Полтавці – І. Лубан і 3. Улахович – із цікавістю спостерігають за заняттями, які веде у класах із поглибленим вивченням музики 3олтан Жофчак. “Нас захопила ідея запровадити це в себе, – пригадує Інна Володимирівна. – Наші починання знайшли своє продовження в застосуванні релятиву, в організації саме таких класів. Заняття з ритміки, бального танцю, музичні гуртки – міркували ми, – можна проводити в групах продовженого дня. Ці години теж сприяли б розширенню обріїв дитячого світосприймання” [23, с. 24].

Експеримент розпочався. Звичайно, не всі педагоги одразу прийняли нововведення. Минув певний час. І вже класоводу, діти якої тричі на тиждень вчаться музики, впадає в око: «дзиґи» стали спокійнішими, забійкуваті – слухняними, сором'язливі – впевненішими. Це – все ледь-ледь... А загалом – краща увага, активність, зібраність, зосередженість. Досить було одному вчителеві потрапити на відкритий урок музики до Зінаїди Сергіївни, як в учительській вже зринали зацікавлені голоси: «Давайте, спробуємо і в мене». І Зінаїда Сергіївна пробувала, бралася за новий клас, у якому вчаться звичайнісінькі собі діти – з музичними здібностями й без них, із хорошим слухом і «гудки», як вона їх жартома називає. Але ж їй одній не під силу вести уроки в усіх молодших класах. І ось вийшло так, що педагоги чекають своєї черги, тієї пори, коли їхнім вихованцям випаде щаслива нагода: «У школі я всім потрібна. Це для мене – найголовніше». «Я для дітей – передусім учитель», – таке кредо вчителя-методиста, відмінника народної освіти УРСР Зінаїди Сергіївни Улахович. Система релятиву, яку вона застосовує, дає позитивний результат у трьох напрямках: краще засвоєння музичної грамоти, швидший розвиток внутрішнього слуху, ритму, пам'яті, образного мислення, заохочення творчої активності дітей.

Кабінет музики був зразковим у місті: білі парти й порт’єри, на кожній парті – електронний музичний інструмент «Фаемі», живописне панно на задній стіні – все оформлено з вишуканим смаком, нічого зайвого. Поки йдеш до кабінету музики через актову залу, налаштовуєшся на мистецтво і справді потрапляєш в інший світ, де панує наполеглива й натхненна праця в ім’я Краси, Добра і Любові. О. Мельник ділиться з читачами журналу «Музика» своїми враженнями: «У мене виникло таке відчуття, наче я теж стала першокласницею... Тихенько прочинила двері кабінету музики, піднялася по східцях квадратного амфітеатру, сіла за парту і з цікавістю почала слухати й стежити за тим, що там – унизу, – розповідала Зінаїда Сергіївна, – Повірте! Мені теж захотілося підносити руку і, висовуючись із-за парти, благально просити очима: «Я! Я! Мене викличте!» Підбирати на спеціальному дитячому інструменті «Фаемі» мелодію, транспонувати її, співати під акомпанемент піаніно, трикутничків, барвистих ложок і... чекати заслуженого: «Молодець!».

Стороння людина на уроці... А діти не скуті, бо знають: добра, чуйна Зінаїда Сергіївна, навіть якщо ти не відповів правильно або збився, – підба­дьорить, усміхнеться. І тоді в дитини не виникає відчуття ніяковості, стра­ху. Бачили б ви, з яким задоволенням вони плескають у долоньки, відбивають ритмічний малюнок пісні, як радісно й весело їм на цьому уроці! Зінаїда Сер­гіївна Улахович – вся увага, лагідність, терпіння. Вже наприкінці першого ро­ку навчання діти співають каноном, вільно переходять від відносної соль­мізації до абсолютної, добре інтонують, починають аналізувати музичний твір” [там само, с. 24].

Упродовж багатьох років Зінаїда Сергіївна була педагогом-наставником шкільного клубу «У світі прекрасного». Підтримувала тісні зв’язки з композитором В. І. Шаповаленком. Дитячі та вчительські хори на всіх оглядах і фестивалях займали призові місця. Протягом шести років керувала міським методичним об’єднанням учителів музики, де останні перетворювалися на уважних учнів, коли педагог-майстер вчила їх методиці роботи за релятивною системою, просто й доступно пояснюючи тонкощі її опанування дітьми. Вони так само захоплено плескали в долоні, співали веселих канонів, виконували найрізноманітніші ритмічні вправи та ігри… Саме Зінаїда Сергіївна почала першою проводити засідання методичних об’єднань учителів у формі ділових ігор, використовуючи, висловлюючись сучасною мовою, активні та інтерактивні методи навчання.

Її лекції слухали вчителі на курсах підвищення кваліфікації, де вона щиро ділилася з колегами своїм досвідом, давала відкриті уроки, в тому числі й для вчителів з інших республік і країн (Румунії, Болгарії, Польщі). З 1973 року – постійний учасник республіканських і міжреспубліканських семінарів, організованих невтомною Аллою Романівною Верещагіною разом із Золтаном Золтановичем Жофчаком. В Україні та за її межами, завдяки високопрофесійній роботі Зінаїди Сергіївни, знали про експеримент у Полтаві, який проходив під егідою Міністерства освіти України.

У 1988 році у видавництві «Музична Украïна» вийшов друком пісенник «Мы – октябрята» («Ми – жовтенята»), упорядкований З.С. Улахович. Це був останній рік роботи Зінаїди Сергіївни в Полтаві...

Зараз Зінаїда Сергіївна працює вчителем музики у ліцеї № 214 Санкт-Петербурга. У перші місяці роботи створила шкільний хор, який посів призове місце у Ленінграді! Члени журі – поважні професори Ленінградської консерваторії були приємно здивовані культурою звучання хору, його чистотою інтонування й бездоганністю хорового строю. За найкоротший термін такої якості хорового виконання може досягти лише справжній диригент-хормейстер вищої кваліфікації.

Ліцей заспівав! Директор без вагань уключила до навчального плану дві години музики, вдячні батьки реставрували білий кабінетний рояль для кабінету музики, який вражав гармонією інтер’єру вишуканої вітальні. Продовжувалася копітка щоденна робота. 1992 – знак мера міста «За гуманізацію школи Санкт-Петербурга» (перший серед учителів музики С-Петербурга), 1995 – «Заслужений учитель школи Російської Федерації» (Указом президента). Зінаїда Сергіївна згадує: «Цього року лише двом учителям Петербурга присуджене це високе звання. Мер міста запросив нас разом із нашими родинами в ресторан на Васильєвському острові відзначити славну подію».

1999 рік. Ювілей улюбленого Вчителя. Два дні весь ліцей святкував цю знаменну дату! Вітальні газети і листівки, де кожен учень, кожен учитель висловив найтепліші слова вдячності за зустріч з Високим Мистецтвом, за можливість спілкування з дивовижною Людиною, за радість бачити щиру посмішку й чути неповторний дзвінкий сміх, за щастя не схибити в бурхливому океані життя, орієнтуючись на Ідеал Честі й Духовності… Співав і грав увесь ліцей: заступник директора – вчитель фізики – виконала на роялі «Елегію» Масне, вчителі інформатики подарували авторські пісні під власний акомпанемент на гітарі, вчитель англійської мови професійно заспівала джаз, вокальний ансамбль старшокласниць самостійно розучив багатоголосний твір… І в цьому хорі інтелігентів з високою музичною культурою визнаний всіма диригент – Вчитель музики.

Відомий поет Росії, голова Спілки Петербурзьких письменників, кандидат технічних наук Дмитро Андрійович Улахович писав про свою дружину:

Ты выходишь, словно пава,

И со сцены прямо в зал

Улыбаются лукаво

Твои карие глаза.

В них – вся жизнь полна цветами,

В них – весь музыки простор.

Ты ведь как-никак, а самый

Настоящий дирижер!

ХалецькаЛілія Леонідівна у 1982 році закінчила музичне відділення Харківського педагогічного училища за спеціальністю – вчитель музики в загальноосвітній школі, музичний вихователь дитячого садка. У 1988 році одержала диплом вчителя початкових класів Полтавського державного педагогічного інституту. Загальний педагогічний стаж 23 роки. На посаді вчителя музики навчально-виховного об’єднання № 14 м. Полтави – 13 років, де зараз працює по сумісництву, бо після перемоги на обласному конкурсі “Вчитель року – 2006” її запросили на посаду методиста з музики Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М.В. Остроградського.

З ініціативи Лілі Леонідівни в навчальному закладі створено перший в області кабінет-музей “Музична Полтавщина”. Вона проводить різні типи уроків (інтегровані, бінарні, нетрадиційні), застосовує активні та інтерактивні методи навчання, веде з учнями етнографічно-пошукову роботу. Зокрема, у 2002 році її вихованка Решітник Тетяна на обласному конкурсі Малої академії наук захистила роботу „Збирачі Полтавської пісні”. Л.Л.Халецька – автор наукових статей, науково-методичних праць, таких як: "Особистісно-орієнтований підхід до формування в учнів естетичних потреб на уроках музики”, “Музей одного дня (музичний салон)”.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: