Структура наукової діяльності

Наукова діяльність має структурний характер. Структура (лат. – будова, розміщення, порядок) - визначається різноманітністю підходів у вивченні явищ об’єктивного світу. Вона полягає у пошуках закономірного зв’язку між складовими частинами предметів і подій, мислення та пізнання. Результати наукової діяльності використовуються у практиці на протязі всієї історії розвитку людської цивілізації. Характер поєднання науки з виробництвом залежить від соціально – економічних умов. Тенденцією загального розвитку науки є те, що вона поступово все більше перетворювалася на безпосередньо продуктивну силу. Зараз, в умовах науково – технічної революції, наука стає вирішальним фактором інтенсифікації суспільного виробництва. Для сучасної науки характерними є випереджаючі темпи розвитку порівняно з розвитком техніки і виробництва, збільшення обсягів наукової діяльності, зростання зайнятості населення в сфері науки, скорочення розриву між дослідженнями і практичною реалізацією їх результатів.

Наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності. Загальним, універсальним методом, відповідним сучасній науці, як уже згадувалося, є діалектика, а спеціальними, особливими методами досліджень є індукція і дедукція.

Індукція – (лат. inductio - наведення) – форма висновку, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.

Дедукція – (лат. deductio - виведення) – перехід від загального до окремого - одна з форм висновку, при якій на основі загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних за необхідністю виводиться нове істинне положення. Окремий випадок – метод актуалізму в геології, який є основою аналізу більшості геологічних досліджень. У гідрогеології це, наприклад, питання про циклічні зміни гідродинамічного режиму у водоносних горизонтах та комплексах.

В науці розрізняються емпіричні і теоретичні знання. Що ж це таке? Емпіричне і теоретичне – два основні, пов’язані між собою види знання, якісно відмінні за змістом і формою відображення об’єктивної реальності. Емпіричне відображає дійсність з боку її зовнішніх зв’язків і відношень, фіксує зовнішні прояви процесів і подій, включає в себе все те, що є доступним живому спостереженню. Теоретичне – виходить з емпіричного, систематизує наявний матеріал, керуючись принципами внутрішнього зв’язку і закономірностей руху.

Звідки – емпіричний і теоретичний рівні знання – категорії, якими позначають відносно самостійні рівні пізнавального процесу. Емпіричний рівень дає знання закономірних зв’язків і відношень, які виявляються через аналіз безпосередніх даних спостереження, описування і експерименту. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти і співвідношення, дані спостереження, показання приладів, результати аналізів, що записані, зведені в таблицю чи показані графічно.

Теоретичне знання має загальний характер і містить відомості про внутрішні закономірності явищ, що спостерігаються. Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові і загальні теорії, воно є головною частиною наукового знання. Тенденція до подальшої теоретизації сучасного природознавства аж ніяк не означає, що емпіричне знання витісняється теоретичним, або що з теоретизацією емпіричне знання втрачає значення для розвитку пізнання.

Розрізняють прикладні і фундаментальні науки. До прикладних відносять всі наукові галузі, що так або інакше пов’язані з виробництвом. А до фундаментальних належать такі науки, що пояснюють загальні для різних природних систем явища. Якщо до перших можна віднести більшість геологічних наук, включно з гідрогеологією, то до фундаментальних належать фізика, математика, хімія тобто науки, за законами яких відбувається еволюція природи. Але це не означає, що, скажімо, геологічні науки є суто прикладними. У багатьох, і перш за все природничих науках (включно з геологічними) є проблеми, які мають фундаментальний характер (наприклад процеси формування хімічного складу, ресурсів і запасів природних вод у гідрогеології, процеси мінералоутворення та рудогенезу у мінералогії та петрографії, тощо). Розвиток прикладних наук ґрунтується на результатах фундаментальних досліджень. В свою чергу розв’язання окремих науково – прикладних задач може бути фрагментом вирішення глобальних, фундаментальних проблем. Таким чином, між прикладним і фундаментальним напрямками наукової діяльності існує досить міцний взаємозв’язок.

Теоретичні наукові знання займають провідне місце у науково – практичній геологічній діяльності. Бо природничі науки, до яких належать і геологічні, є однією з трьох основних галузей наукового знання (поряд з науками про суспільство та мислення). Предметом природничих наук (природознавства) є різні види матерії і форми їхнього руху, що існують в природі, їхні зв’язки і закономірності, основні форми буття. За змістом і методом вивчення явищ природи природознавство (до якого, зрозуміло, входять і геологічні науки) поділяється, як вже відмічалося, на емпіричне і теоретичне, а за характером свого об’єкта – на неорганічне, яке вивчає форми руху неживої природи (механічні, фізичні, хімічні, геологічні і т. ін.) і органічне, що досліджує явища життя. Цим визначається внутрішня структура, класифікація природничих наук. Виникнення і розвиток природознавства зумовлений потребами виробництва. Об’єктивні дані природничих (геологічних) наук є одним із засобів суспільного прогресу, оскільки застосування їх є могутнім фактором розвитку продуктивних сил суспільства. Пізнання природи, на відміну від суспільних наук не є безпосередньо явищем надбудовного характеру. Проте ідеологія через філософію проникає у природознавство і перетворює його на арену запеклої світоглядної боротьби(у геології боротьба між “плутоністами” і “нептуністами” – кінець 18 ст.; “фіксистами” і “мобілістами” – 20 ст.; у гідрогеології – між прихильниками інфільтраційної, седиментаційної і ювенільної теорії походження вод). Через всю історію природознавства проходить боротьба матеріалізму та ідеалізму, діалектики і метафізики, наукового світогляду і релігії (як у випадку зі створенням Землі і людей).

Історія будь – якої природничої науки, включно з гідрогеологією, формується еволюційно – від безпосереднього спостереження за природою через аналітичне розчленування її, до відтворення всебічної, цілісної і конкретної картини природи на снові поєднання аналізу і синтезу.

Як ми вже визначилися, кожна наука має певну методологію – сукупність прийомів дослідження, що застосовуються в ній.

Розглянемо поняття методології науки більш конкретно. Розробка проблем методології науки виникає у зв’язку з необхідністю усвідомлення наукою своєї власної природи, принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні. Особливого значення проблеми методології науки набувають у зв’язку з її сучасним бурхливим розвитком, з тенденцією до вищого рівня узагальнення, коли стає дедалі складніше простежити безпосередній зв’язок між емпіричними фактами та їхнім теоретичним осмисленням. Виникає необхідність усвідомити як метод дослідження, так і основні положення та закономірності розвитку теорій, що відображається в прагненні до створення метатеорій (глобалізації теорій). Як ми з Вами вже знаємо, загальною методологією всіх конкретних наук є діалектичний матеріалізм, який розв’язує питання про природу методів і основоположень конкретних наук.

Розв’язуючи питання про співвідношення законів мислення і законів буття, діалектичний матеріалізм стверджує об’єктивність змісту людського мислення. Мислення приходить до істини внаслідок того, що воно підлягає тим самим законам, що й об’єкт. Вивчаючи закони розвитку об’єктивної дійсності, діалектичний матеріалізм одночасно є логікою пізнання, логікою побудови наукових теорій. Всі категорії діалектичного матеріалізму включають у свій зміст розв’язання питання про відношення мислення до буття. Тому, щодо конкретних наук, категорії діалектичного матеріалізму виступають як світоглядно – методологічні.

І на останок детально розглянемо, що таке наукова теорія. У широкомурозумінні це система понять і уявлень про дійсність, що створюється в процесі пізнавальної діяльності людини. Вона включає в себе всю сукупність абстрактних пізнавальних образів – уявлень, ідей, понять, концепцій тощо, які обслуговують практичну діяльність людей. Теорія, як така, діалектично протиставляється практиці як предметно – чуттєвій діяльності. Суть цього протиставлення відносна, оскільки наукова теорія виростає з практики і служить їй, а практика, в свою чергу, організується і спрямовується теорією.

У вузькому розумінні теорія – система вірогідних наукових знань про будь-яку сукупність об’єктів, яка описує, пояснює і передбачає явища певної предметної галузі. Саме у цьому розумінні ми і розглядатимемо наукові теорії, що існують у геології, гідрогеології та інших науках про Землю.

Теорія є формою систематизації наукових знань, способом описування об’єктивної дійсності та засобом пояснення її закономірностей. Теорія має передбачати нові явища, закономірності, тенденції розвитку, тощо. Розрізняють різні типи теорій. За предметом їх поділяють на математичні, фізичні, біологічні, геологічні, за будовою – на дедуктивні, істинність тверджень яких встановлюється шляхом логічного висновку з вихідних даних, і недедуктивні, істинність тверджень яких доводять за допомогою аргументації фактами (дедуктивні теорії, що побудовані як логічне мислення, називаються формалізованими). За характером відношення до дійсності розрізняють теорії змістові, коли теорія є відображенням конкретної частини реальності і формальні, коли теорія виступає лише як форма, безпосередньо не пов’язана з тією чи іншою предметною галуззю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: