Екзаменаційний білет № 13

1. Розмаїття театральних систем у ХХ столітті та тепер.

2. «Нова хвиля» у французькому кіно.

1. У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи.

Найвідоміший американський драматург Юджин О'Нгл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. В його п'єсах "Продавець льоду прийде", "Довга подорож у ніч", "Місяць для пасинків долі" створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п'єсах Вільямса "Скляний звіринець", "Трамвай бажання", "Орфей спускається в пекло" та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П'єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера "Смерть комівояжера", "Вид з мосту", "Після гріхопадіння" підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.

Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили "драму абсурду". Найвідоміші представники цієї течії — французькі драматурги Ежен Йонеско (румун із походження) І Семюель Беккет (походженням ірландець).

У п'єсах Йонеско "Лиса співачка", "Урок", "Носоріг", "Небесний пішохід" домінують відчуття кошмару і нісенітності існування. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета "В чеканні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". У 1969 р. творчість драматурга було відзначено Нобелівською премією.

На відміну від 'кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 — 1956) був сміливим новатором у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво він виклав у численних статтях і трактатах: "Про оперу" (1930), "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва" (1940), "Маленький Органон." (1948) та ін. Брехт створив теорію "епічного театру", яка стала результатом його естетичних пошуків і художньої практики.

Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру — дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: "Завдання "епічного театру" — змусити глядачів відмовитися... від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само" І Брехт виступав проти того, щоб герої були "рупорами ідей" автора: "На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх.суперечностями, пристрастями і вчинками".

В "епічному театрі" Брехта змінюється художня організація п'єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр - завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п'єси-параболи. Ці форми довали змогу “подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей”.

Новаторство письменника виявляється і в тому, що він зумів поєднати традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим рефлексуючим началом. Прийом "відчуження" у Брехта - принцип філософського пізнання світу, мета якого - викликати у глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій". Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини ("глядач повинен не співпереживати, а сперечатися"), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них. Курбасівський знаменитий театр "Березіль" став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно.

Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження.

У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, Дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр "Сучасник" та деякі інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марийського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамблі "Берізка", під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.

2«Нова хвиля» у французькому кіно.

Французька нова хвиля (фр. Nouvelle Vague) — термін, що вживається для визначення напрямку у кінематографі Франції 50-60 років ХХ століття, започаткованому під впливом італійського неореалізму та класичного голівудського кіно і характеризується різким відходом від пануючого в той час стилю зйомки та передбачуваного розвитку подій на екрані. Хоча рух ніколи не носив організований характер, його представників, молодих режисерів, поєднувало так зване «іконоборство» й підняття гострих соціальних, політичних та культурних тематик в своїх творах.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: