ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА

1. Є Пізнання – є Право, немає Пізнання – не­має й Права.

2. Право може виникати, існувати, реалізову­ватися й відмирати тільки завдяки і у формі Пі­знання.

3. Пізнання пронизує всi елементи процесів пра­воутворення, правотворчості й праворе­алiзацiї, складає саму їх сутність.

4. Право без пізнання переростає в безправ’я.

5. Відсутність або свідома стагнація пізнава­льних процесів у праві автоматично веде до не­правових рішень і гносеологічно зумовленого безправ’я.

6. Праву, щоб бути справедливим, неминуче не­обхідно бути істинним, а отже, пізнавальним, гно­сеологічним.

7. Механізм, що забезпечує справедливість но­рми, а саму справедливість робить норматив­ною, це – процес пізнання.

8. Істинність є головним принципом поєд­нання нормативності та справедливості.

9. Справедливість не може бути хибною, іс­тина ж не може бути ненормативною.

10. Неефективність – це результат певної не­до­пізнаваності норм, це свідчення їх негносеоло­гічності.

11. Хибність норми зумовлює її неефектив­ність. Несправед­ливість норми є опосередкова­ним критерієм її неістинності.

12. Зумовленість справедливості пізнанням з необхідністю породжує про­б­лему гносеологіч­ного обґрунтування права як такого, що має за основ­ну свою мету втілення в суспільні відно­сини ідеалів справедливості.

13. Функція розкриває сутність, сутнісну зале­ж­ність. Універсальність, інтенсивність пі­знаваль­ної функції права свідчить про пізнава­льну сут­ність, гносеологічну природу права.

14. Гносеологія права – самостійна філософ­сько-правова наука, яка саме й покликана роз­крити пізнавальну природу права, виявити зако­номірності правового пізнання як необхідної умови функціонування самого права.

15. Будь-який метод права чи правова методо­логія як система методів мають бути оно­тологі­чно й гносеологічно обґрунтованим: інша онто­логія – інша й методологія права.

Примітка: Навіть у межах тільки однієї пози­тивістської парадигми, наприклад, методи ана­лізу, що використовуються класичним юридич­ним позитивізмом, кельзенівським нормативіз­мом та аналітичною юриспруденцією, істотно різняться між собою в силу прийнятих ними принципово відмінних онтологічних (закон, но­рма, мова) засад.

16. Метою гносеології права є експлікація он­то­логічних засад правового методу як імплі­кації його евристичного потенціалу.

17. Гносеологія постає єднальним ланцюж­ком між певною правовою теорією, її методом та фун­даментальними філософсько-онтологічними заса­дами, на яких вони ґрунтуються.

18. Без гносеологічної експертизи будь-який пі­знавальний метод “зависає в повітрі”, його пі­знавальні межі реально не визначені, а отже, адек­ватне й ефективне використання його стає про­блематичним.

19. Правова норма, будучи пiзнавальним ре­зуль­та­том, вод­но­час слугує критерiєм оцінки соціалі-зо­ваної поведiнки суб'єкта, знаряддям оцiнювання її правомiрностi чи неправомiрностi і в такий спосіб реалiзує себе тiльки в динамiцi пiзнавально оцiночної активностi застосування права.

20. Реципiєнт, щоб бути релевантним суб'єк­том права має бути передусім гносеологiчним суб'єк­том. Але гносеологiчним суб'єктом пови­нен бути i законодавець, навiть бiльшою мірою, нiж ре­ципiєнт.

21. Гносеологічна точка зору в праві ототож­нює його розвиток з напруженим пізнавальним процесом.

22. В гносеології права пізнання розуміється як фундаментальна, найістотніша риса права, з утратою якої воно стає дисфункціональним, не­релевантним і неправовим.

23. Вершини права – це завжди і вершини со­ціа­ль­ного пізнання, а видатні досягнення в пі­знанні з необхідністю виражаються у правових формах.

24. Право, щоб постійно прогресувати й адек­ва­тно реалізовувати ідеали справедливості, пови­нно завжди бути пізнавальним правом, зав­жди функ­ціонувати у формі правового пізнання.

25. Зменшення пізнавальної активності права з необхідністю веде до зменшення його норма­тивної регулятивності.

26. Право існує, функціонує і прогресує як єдина гносеологічно-правова система.

27. Особливості нації та національної психо­ло­гії завжди накладають свій відбиток на харак­тер світобачення, способи пізнання світу і прак­тичної активності в ньому, а в кінцевому підсу­мку визначають характер її національно-правової системи.

28. Національно-гносеологічний принцип права: як психологічні особливості нації знахо­дять своє відображення в системі права, так і вона свідчить про найважливіші особливості на­ції, які не завжди очевидні. Як нація тлумачить своє право, так і право репрезентує свою націю.

29. Соціально-гносеологічний принцип права. Пізнання і розвиток правовідносин неминуче зу­мовлюється особливостями і закономірностями соціального розвитку суспільства. А процес пра­вового пізнання і розвиток права сприятливо впливає на загальний прогрес економічних і со­ціальних відносин. Взаємодія гносеологічно-правового і соціально-історичного чинників тут двостороння, але не завжди позитивна і не зав­жди рівномірна. Зміна характеру приписів пра­вових інститутів може викликати негативні соці­альні наслідки, а стагнація соціальних відносин не сприяє вдосконаленню правовідносин. З ін­шого боку, у взаємодії соціально-історичного та пізнавально-правового факторів один з них може бути явно домінуючим.

30. Історія права це значною мірою боротьба за пи­сане право: з гносеологічного погляду воно не тільки дозволяє точно визначити певну пра­вову но­рму, але є і механізмом виявлення, тобто пі­знання її смислу, структури, недоліків, від­криття прогалин у праві, є пізнавальним засобом його роз­витку.

31. Формула – результат, мета, а головне – ме­ха­нізм і мова розвитку права, тобто саме на ній скон­центровуються усі пізнавальні процеси, пов`язані з правом. Юридична техніка, норми права, інсти­тути, галузі й підгалузі, презумпції і принципи права – все це породження юридич­ної формули, її різнови­дів і способів її функціону­вання

Примітка: Те найбільш цінне, що рим­ське право дало людству, пов`язане саме з юри­дич­ними формулами, в яких у концентрованій формі виражено накопичений правовий досвід і які й сьогодні є найефективнішим гносеологіч­ним за­собом розвитку права..

32. Формула – це мова права, спосіб його іс­ну­вання і розвитку. Вона найбільш адекватно ви­ражає логічну природу і структуру права, чу­дово показує, чому автентичним методом права є саме логіко-догматичний метод. Право не ви­чер­пу­ється формулою, але воно завжди намага­ється виразитись у формулі й відобразити у ній певні соціальні відносини як чіткі, ясні й одно­значні правовідносини. Тому без формул, по суті, немає й права, залишається тільки абстрак­тна ідея справедливості, яка не має конкретних форм за­стосування. Юридична формула – це концентра­ція загальної ідеї права стосовно пев­ного виду поведінки. Наука права розвивається формулами.

33. Кодифікація – гносеологічний механізмвну­трішнього саморозвитку права.

34. Те, що пiзнається в правi, врешті-решт, i складає саме право, i навпаки, як розуміється право, те i пізнається в правi.

35. Право завжди пiзнається як те, що вже вва­жається правом.

36. Потрібно зробити вибiр. Право – це зав­жди вибiр права. Водночас, як наслідок, вибiр мiж правом i неправом.

37. Вiдповiдаючи на запитання, що пiзнається в правi, ми завжди робимо вибiр пев­ної природи права. А оскiльки ми не маємо га­рантiї щодо пра­вильності зробленого вибору, то неминуче постає гносеологiчне питання щодо самого хара­ктеру ви­бору, питання про те, як ро­биться вибiр взагалi.

38. Нацiя теж вибирає право, результатом цього вибору є національно-правова система.

39. Право не тiльки історично-релятивне, воно також історично-абсолютне.

40. Абсолютне в правi складає предмет онто­логiї права, вiдносне – предмет гносеологiї права. Гно­сеологiя з’ясовує, як когнiтивнi, наці­онально-пси­хологiчнi, соціально-iсторичнi коефiцiєнти права трансформують абсолютне право i задають право реальне.

41. Право iснує як пізнання, тому i пізнається в правi саме право як пiзнання. Пізнання в правi i є саме право.

42. Право – це завжди iнтелектуальна на­пруга, мак­симальна духовна концентрацiя всiх уча­сникiв правової ситуації. Ступiнь iнтелектуальної напруги i духовної концентрацiї є показником ха­рактеру на­явностi права загалом і в конкретнiй си­туацiї зок­рема. Тільки право як духовна концент­рація може забезпечити адеква­тне, справедливе розв’язання спору про право. Право є дух й iнтелект. Право є концентрація духу й інтелек­туальна напруга. Де їх немає, де дiють iнтереси, хитрiсть, сила, лицемiрство i де­магогiя, там не­має права.

43. Право є дух, i його предметом може бути тільки людина як духовна цiннiсть, як са­моцiннiсть. Сила й інтереси перетворюють лю­дину на засіб, i тому вони не є право.

44. Автентичне право може існувати тільки у формі пізнання, пізнання ж постає найрелевант­нішою формою існування права.

45. Право приймається суспiльством тою мiрою, якою воно забезпечує справедливiсть. Справед­ливiсть же воно забезпечує настiльки, на­скiльки йому вiдкрита iстина, наскiльки воно пiзнавальне i пізнаване, наскiльки воно є пiзнанням.

46. Гносеологічно-правова динамiка суспільс­тва – це динамiка “мати” i “бути”. Право отото­жнюється з “мати”, мати право “мати”, коли на­справдi воно покликане дати змогу “бути”. “Мати, щоб бути” давно вже поглинуте принци­пом “бути, щоб мати”.

47. Право це завжди боротьба за право (Р. Іє­ринг). А основною формою боротьби за право є пiзнання: пiзнання дає iстину, iстина зумовлює справедливiсть.

48. Розумiння права як пiзнання, зорiєнтованого на справедливiсть, дозволяє нам видiлити особ­ливий шар права – гносеологiчне право, як спе­цифiчну форму екзистенцiального праворо­зумiння i правореалiзацiї. В чому вiдмiннiсть гносеологiчного права? Це i те ж саме вiдоме нам право i водночас право особ­ливе. Це прин­ципово iнше ставлення до старого права, нова установка, нова парадигма права. При змiнi па­радигми вiдбувається гносеологiчне гештальтпе­реключення акцентiв уваги i те ж саме право пе­ред нами постає зовсiм iншим, ми бачимо його iншими очима, розумiємо i викорис­товуємо по-iншому, ставимо iншi цiлi. До цього часу iснувало право i його пiзнання, тепер є пiзнання, яке породжує право.

49. Право не може бути несправедливим, спра­вед­ливiсть же може випливати з iманентного пiзнання конкретної правової ситу­ацiї, в чому не завжди зацiкавлена система. Право, виходить, па­радоксально незацiкавлене у Правi. Отже, право тоді не дає Права, коли воно не бажає пiзнавати, не бажає бути гносеологіч­ним.

50. В науцi будь-яке відкриття, будь-який ви­сно­вок, поняття може вільно підлягати критиці, викли­кати недовiру i не прийматись. У правi ж критика, пов’язана з неприйняттям і невиконан­ням норми – заборонена. Критикуй скiльки за­вгодно, але вико­нуй, навiть якщо затверджена норма сприймається тобою як не твоя норма. Право, призначене для ре­алiзацiї свободи, при­душує свободу, коли воно не пов’язане з живим пiзнанням.

51. Право стає людяним, тому що людина є основною метою, засобом i смислом права. Право стає гносеологiчним, тому що людина як екзистенцiя є пiзнання.

52. Пізнання права і пізнання правом – два про­яви одного явища, сутність якого утворює право як специфічна форма антиномії належного і сущого.

53. Як пізнає право – таким воно і є, яким є право, так воно і пізнає.

54. Право є гносеологічне балансування між на­лежним і сущим. Тільки у такій двоїстій формі воно може бути істинним правом, проте не та­ким, що “знає” істину, а таким, що шукає її, що наближається до неї, не віддаляючись при цьому від реальності. Точніше було б сказати: праву, щоб бути істинним, треба бути істиннісним.

55. Право набуває форми істини, щоб стати ре­гулятивним, зраджуючи при цьому істинності як реальній основі регулятивності.

56. Стаючи істинним, право перестає бути іс­тиннісним.

57. Ставши нормою, право не може не вва­жати себе істинною нормою, нормою-істиною, інакше кому вона потрібна і хто її забажає вико­нувати, знаючи, що вона заздалегідь хибна но­рма. Норма, щоб бути нормою, повинна стати істинною нормою, а отримавши статус істинної, вона зраджує істинності, стає хибною нормою, стає хибністю, й, отже, перестає реально бути нормою. Норма є статика, а норма-істина є ста­тика істини. Що може бути більш хибним, аніж статика істини? Норма, стаючи правом, перестає бути правовою. Стаючи істинним, право зраджує істинності й перестає бути справедливим. Право може бути тільки істиннісним.

58. Нормативний акт є засобом розв’язуван-ня суперечки між належним і сущим, але ніколи не є остаточним розв’язанням цієї су­перечки.

59. Історія права – це історія конкретних, ін­коли трагічних прикладів змістовного розв'я­зання антиномії належного – сущого. Процес усвідомлення змісту належного й опанування засобів його реалізації в сущому є сутністю гно­сеологічної історії права, а рефлексія цього про­цесу – історію гносеології права.

60. В основі пізнання права лежать дві фунда­ментальні гносеологічні структури, які ви­знача­ють його осмислення і розвиток. Своє тео­рети­чне обґрунтування вони отримали в двох основ­них і протилежних історично сформованих пі­знавально-правових парадигмах мислення та ре­алізації права, які між собою містять усе роз­маї­ття концепцій відповідних типів, а саме: при­ро­дно-правової та позитивно-правової парадигми права. Гносеологічні настанови релятивізму і догматизму, свідомо чи несвідомо прийняті в концепціях природного і позитивного права, зу­мовлюють усі особливості пізнавальних про­цесів у сфері права і його реалізації. Ці наста­нови про­тилежні, але однаково вони відобража­ють осно­вні ідеали і принципи, цілісну й водно­час анти­номічну природу права.

61. Догма є правовим способом закріплення іс­тини. Догма є покажчиком і орієнтиром прави­льної поведінки, що найбільш гарантовано при­водить до успіху.

62. Консервативність є найістотнішою харак­те­ристикою догми. Основна гносеологічна вада догми вже в тому, що вона завжди постає як іс­тина, а все інше – як неістинне, має підганятися під неї. В догмі зупиняється пошук істини, і це вже робить її принципово неістинною щодо мін­ливого, динамічного світу, який перебуває в по­стійному розвитку і саморозкритті. В такому світі істина не може бути незмінною, істина теж розкривається і розвивається. Тому догма в чо­мусь принципово суперечить світові. Вона є спо­собом пізнання світу, в глибинній основі своїй протилежним світові, що розвивається. В дис­кретно-континуальній антиномії буття догма аб­солютизує момент дискретності і протистоїть континуальності, вона істина-дискретність і кон­тинуальна хибність.

63. Гносеологічна специфіка догми значною мі­рою визначає природу влади. А догматичність влади визначає межі її сили і безсилля. Контину­альна он­тологія неминуче поглинає дискретність і влада тане у розвитку. Догма зупиняє розвиток і водночас сама є моментом розвитку, базою роз­витку.

64. Без догми, яка, здавалося б, зупиняє пізна­ва­льний процес, неможливим було б пра­вове пі­знання. Необхідність формулювання до­гми сама собою є інтенсивним джерелом гносео­логі­чного розвитку права.

65. Догматизм є зворотною стороною реляти­ві­зму. Догма абсолютизує одну істину й реляти­візує всі інші. Для релятивізму відносні всі іс­тини, окрім нього самого, тому він сам для себе є догмою. Релятивізм – це догматизм нави­воріт. Сказане стосується і правового релятиві­зму, що постійно супроводжував історико-пра­вовий про­цес. Більше того, можна стверджувати, що прин­цип релятивізму іманентно притаманний праву і такою ж мірою виражає фундаментальну сутні­сну природу права, як і догматичний прин­цип. Право завжди було настільки ж догматич­ним, наскільки й релятивним, настільки релятив­ним, наскільки й догматичним. І не в розумінні рівно­значності цих аспектів права у всі часи, а в розу­мінні постійної константи їх співвідно­шення, що дорівнює умовній одиниці. Вихід за межі цієї константи перетворює право в неправо, в диктат і тиранію або у свавілля й анархію.

66. Особистість як гносеологічно-правовий прин­цип: кінцевою метою пізнання і розвитку права як соціального інституту є забезпечення свободи кож­ного та умов для самореалізації осо­бистості; з ін­шого боку, саме на особистості ле­жить відповідаль­ність за пізнання і розвиток са­мого права.

67. У кожен момент свого існування право сти­мулює гносеологічні процеси у суспільстві, але тільки в особистості вони знаходять свій ви­щий прояв і зворотну дію на право.

68. Розвиток права неможливий без особисто­сті, як і особистість неможлива без права.

69. Право – гносеологічний механізм самореа­лізації особистості. На кожному етапі свого життя особистість по-новому ставить і на­мага­ється розв’язати проблему права і права як свого права: хто я такий, яке маю право і на що я можу претендувати?

70. Буття нав’язує свої закони і правила існу­вання, неприйняття яких загрожує знищенням і перетворенням у небуття. Перед людиною сто­їть завдання виявити ці закони і перетворити їх на правила своєї діяльності, в норми поведінки. В такий спосіб правила буття стають правилами людини. І ті норми, які суперечать законам буття, буттям же і знищуються. Вони не сприя­ють виживанню індивіда й соціуму, неконкурен­тнос­проможні з масивністю буття. Тому правила по­ведінки, норми пов’язані з буттям, ним зумов­лені. Тому й право, побудоване на нормах, – он­тологічне, воно вкорінене в бутті. Зв’язок онто­логії з правом здійснює пізнання.

71. Онтологія через гносеологію перетворю­ється в право. Буття через засоби пізнання стає правовим.

72. Наскільки норма визначається буттям, на­стільки вона визначається й пізнанням, що пе­реводить буття в норму.

73. Нормативізація права пізнанням випли­ває з природи самого пізнавального процесу, який завжди має нормативний характер.

74. Прийнявши раціоналізм як основну гносе­о­логічну настанову, право також намага­ється бути максимально логічним і несуперечли­вим. У такий спосіб нормативність пізнання за­собами логіки трансформується в нормативність права.

75. Право неминуче асимілює загальний рі­вень культури і тип пізнавальних процесів, які панують у суспільстві на певному етапі його роз­витку.

76. Пізнання як форма соціальної активності неминуче трансформується у форми правової активності.

77. Наскільки право стає пізнавальним, насті­льки й пізнання стає правом. Пізнання пе­реживає правову трансформацію, нормативізу­ється і постає у формі пізнавальної динаміки правових норм.

78. Право в кінцевому підсумку власне і є спе­цифічною формою буття, тому не може супе­ре­чити буттю як такому. Право, що суперечить буттю, перестає бути правом. Онтологія права і норми права розкриваються через їх гносеоло­гію.

79. Нормативність пізнання набуває свого кон­центрованого правового виразу в нормі права. Норма права і є найбільш інтенсивним і цілісним проявом гносеологічної природи права, предме­том найбільшої пізнавальної напружено­сті суб’єктів правовідносин і суспільної саморе­гу­ляції в цілому. Норма права – це не статична структура, а спосіб пізнання реальності. Вона є відповіддю й запитанням про реальність водно­час. Пізнавальні процеси, які відбуваються в су­спільстві, поступово трансформуються в процеси правового пізнання. Динаміка норми права – це не що інше, як динаміка пізнавальних процесів.

80. Щоб норма права реалізувалася, вона має роз­крити перед суб’єктом усі свої пізнавальні мож­ливості, а це досягається тільки завдяки ак­тивності самого суб’єкта. Пізнання є джерелом, рушійною силою, структурою і наслідком дії но­рми.

81. Без пізнавальної інтенсивності немає й но­рми права. Це випливає з того, що вона сама не тільки є породженням пізнання, але й у своїй структурі, у будові та взаємодії елементів уже закладає умови, форми і необхідність пізнаваль­них процесів.

82. Норма права є не тільки гносеологічним ре­зультатом практичного соціального досвіду. Своєю логічною структурою, складом і динамі­кою елеме­нтів вона об’єктивно передбачає необ­хідність пі­знавальної активності суб’єктів право­відносин.

83. Право є своєрідним “гносеологічним аку­му­лятором”, ефективним накопичувачем пізна­вального досвіду суспільства.

84. Те, що в гносеології розуміється як іс­тина, хи­бність і невизначеність, у структурі дис­позиції норми права трансформується в обов’язковий, за­боронений і дозволений типи поведінки.

85. Що таке обов’язок, як не трансформація іс­тини в належне, реалізація якого є єдиною умо­вою виживання і суспільства, й індивіда.

86. Те, що суспільство на даному етапі свого розвитку сприймає як істину, те воно й робить обов’язковим для себе.

87. Істина як гносеологічна категорія норма­ти­візує правовий процес, пізнання стає нормати­вним і правовим.

88. Оптимальна взаємодія права і пізнання транс­формує право в синкретичне нормативне пізнання, де аспект нормативності відіграє осно­вну роль.

89. Заборона, будучи правовим виразом гносе­о­ло­гічної хибності, нерозривно пов’язана з обов’яз-ком, як і хибність – з істиною. Подібно до того, як хибність є зворотною стороною іс­тини, так і забо­рона є зворотною стороною обов’язку. Забо­рона – це негативний обов’язок, і коли обов’язок стає хиб­ним, не відповідає дійс­ності, на нього на­кладають заборону, обов’язок пере­творюється на заборону. Так само хибна за­бо­рона підлягає обов’язковій за­бороні, перетво­рю­ється на обов’язок. Отже, гносе­ологічний взає­мозв’язок іс­тини й хибності у право­вій нормі трансформується у взаємозв’язок обов’язку і за­борони.

90. Помилки пізнавального процесу неми­нуче ведуть до поразки. Санкція – це і є завжди по­разка, а поразка – приведена в дію санкція буття.

91. У будь-якому разі санкція є гносеологіч­ною поразкою суб’єкта. Санкція – це наслідок хибного уявлення про найкоротший шлях до су­спільства і до самого себе.

92. Норма постає своєрідним акумулятором і каталізаторм процесів правового пізнання, без яких вона втрачає можливість реалізації своїх основних функцій.

93. Гносеологічність правової норми є необ­хід­ною умовою її регулятивності.

94. Пізнання породжує нормативність права й забезпечує його регулятивність.

95. В гносеології істина розуміється пред­усім як процес, як процес пізнання істини, кожен з етапів якого може дати тільки відносну істину. Фіксація якогось моменту пізнавального процесу як абсолютно істинного призупиняє сам процес і перетворює істину в хибність через невідповід­ність новим умовам і обставинам. Саме на не­врахуванні цієї гносеологічної обставини побу­дована абсолютизація позитивістами значущості норм закону.

96. Як природа визначається причинністю й необхідністю, так свобода людини визнача­ється метою та обов’язком. Природна необхід­ність і свобода людини постали як дві самодо­статні ре­альності, що взаємодіють, перетина­ються, але не можуть бути виведені одна з одної. На основі цих міркувань Кантомбула сформульо­вана одна з відомих його антиномій – антиномія свободи й необхідності. Філософсько-правові системи, як правило, обирають якусь одну зі сторін вказаної антиномії.

97. Неоднозначний характер природи цілей людсь­кої життєдіяльності та неможливості їх реду­кції до чисто матеріальних інтересів і фізіо­логічних потреб зумовлює наступний висновок: людина, на відміну від тварини, істотно відрізня­ється тільки ду­ховністю, яка й визначає її сут­ність і призна­чення, зумовлене трансцендента­льними цілями. Тому й не вдається повністю звести право, зумов­лене цілями, до простого прагматичного засобу соціальної органі­зації, до чистого примусу. Завжди у правовій реаль­ності виявляється ціннісний над­лишок, який і дозво­ляє міркувати про справедли­вість використаних за­собів або про межі допусти­мості примусу. Цей транс­цендентний надлишок завжди є полем тео­ретичної активності прибічників природно-пра­вової думки.

98. Яке місце посідає гносеологічний підхід у визначенні мети права й правових цілей, тобто яке значення мають процеси пізнання у розв’язанні телеологічних проблем права? Їх роль і значення випливають із природи самого права: якщо вва­жати кінцевим орієнтиром пра­вового розвитку «Суспільство духовної самореа­лізації особистос­тей», то стає очевидною немож­ливість досяг­нення такої мети без напруженої інтелектуально-пізнавальної роботи суб’єкта правовідносин.

99. Неможливо собі уявити бездуховну твор­чість або творчу бездуховність, що є абсурдом. Творча бездуховність є лише неправильною на­звою саморуйнації особистості у формі шаленої активності хворобливого егоцентризму. Відсут­ність духовності в будь-якій сфері діяльності зводить її в кінцевому підсумку нанівець, знеці­нює її, перетворює з засобу на самоціль, а потім, відповідно, вже й самого суб’єкта перетворює на засіб. Де діяльність людини перестає бути засо­бом духовної самореалізації, там сама вона стає засобом цієї діяльності, зникаючи як особис­тість.

100.Духовність як основа творчого самоздійс­нення завжди постає у формі напруженого інтеле­ктуального пізнавального процесу. Духов­ність – це завжди пізнання. Адже сутністю твор­чості є винайдення, відкриття, виготовлення чо­гось принципово нового, оригінального, того, що ще ніколи не існувало і не має аналогів. Без принци­пової новизни немає творчості. Тому тво­рчість є найвищою, але водночас і найнапруже­нішою фор­мою пізнання.

101.Творчість, Духовність, Пізнання – по­няття одного порядку. Як творчість неможлива без духо­вності, так духовність неможлива без процесів пі­знання та самопізнання. Ось чому, коли стверджу­ється мета розбудови «Суспільс­тва духовної само­реалізації особистостей», не­обхідною умовою і го­ловною формою її реаліза­ції передбачається саме Пізнання, напружені пі­знавальні процеси, гносео­логічна інтенсивність суб’єктів правовідносин.

102.Право за самою своєю природою вимагає постійної інтелектуальної “розумової роботи, здійснюваної для переходу від правоположення до вчинку”(М. А. Гредескул). Оскільки будь-яка нома права є абстрактною моделлю певного типу поведінки, то її конкретизація, пристосування до конкретних умов з необхідністю вимагає пізнава­льної активності суб’єкта.

103.Телеологічна двоспрямованість права збі­гається із особливістю правового пізнання – зов­нішньою і внутрішньою визначеністю цілей права і правових цілей. Реалізація права тут по­стає як реалізація через пізнання його різноспря­мованих і різноякісних цілей. Отже, пізнання і мета права у своїй реалізації збігаються. Звідси і випливає особливе значення гносеологічного підходу до розкриття сутності цілей права і цілей правового пізнання.

104.Пізнання стає не тільки засобом визна­чення цілей права, а й, будучи нерозривно пов’я­заним із ними, стає метою самого права. Більше того, право стає гносеологічною самоціллю. Іс­тина і справедливість зливаються в єдиному процесі функціонування права.

105.Пізнання є не тільки засобом розвитку і фун­кціонування права. У такому випадку воно ви­конувало б суто інструментальні функції сто­совно права, і не було б жодних підстав говорити про гносеологічну природу права, про пізнава­льну фу­нкцію права, а тим більше про гносеоло­гічну само­ціль права. Пізнання не ззовні нав’язу­ється праву, а є формою самореалізації права.

106.Розуміння права як гносеологічної само­цілі враховує дві його взаємопов’язані сторони: інтен­сивні пізнавальні процеси відбуваються як у на­прямі техніко-юридичного, системно-догма­тичного його вдосконалення і розвитку, що свід­чить про розгортання його внутрішнього логіко-структур­ного гносеологічного потенціалу, так і в ціннісно-орієнтаційному, соціально-гума­ністич­ному на­прямі, в чому проявляється пізнавально-смислова заангажованість, онтологічна вкоріне­ність права у соціальне буття.

107.Антиномічність правової норми з точки зору пізнання може бути визначена у формі гно­сеологічної антиномії норми права: з одного боку, норма права – це результат (статика) пі­знання і тому постає як уявлення про істину в даний момент; з іншого боку, норма права – це процес (динаміка) пізнання, оскільки, сформу­льована відносно й на основі причин і обставин минулого, вона може виявитися хибною щодо при­чин і обставин майбутнього, а тому має бути при­стосована до них. В усякому випадку її адек­ват­ність і регулятив-ність стає проблематичною.

108.Визнання норми тільки як істинної посту­пово перетворює її в хибність, і навпаки, усвідо­млення неповноти норми актуалізує пізнавальні процеси і в такий спосіб забезпечує максимально можливу її істинність, але при цьому неминуче послаблюється її нормативність.

109.Позитивіст не помічає, що, стверджуючи позитивне право як автентичне право, потрапляє в своєрідну гносеологічну пастку – результат як наслідок процесу самим процесом і знищується.

110.Норма права є не тільки результатом пі­зна­вального процесу, а й початком його, осно­вою і засобом гносеологічного механізму розви­тку права.

111.Гносеологічна константа права є найпотуж­нішим фактором, що сприяє розкриттю юри­дичної специфіки норм права, тобто їх нор­мати­вності й регулятивності.

112.У нормативізації пізнавальних процесів – сутність їх правової трансформації.

113.Наскільки право є результатом буття і пі­знання, настільки й воно саме задає буття і пі­знання. Нормативна трансформація пізнання пе­реходить у гносеологічну трансформацію права.

114.Право не тільки зумовлене пізнанням, а й функціонує у формі пізнавальних процесів.

115.Право настільки ж регулятивне, наскі­льки й пізнавальне.

116.Право є наймогутнішим, найефективні­шим механізмом соціального пізнання з усіх, що існу­ють у сучасних соціальних науках, і саме тому (що на відміну від них) право має у своєму розпоря­дженні велетенську лабораторію, в якій воно без­перервно і постійно може спостерігати наслідки своїх експериментів, уточнювати умови його про­ведення, ускладнювати чи спрощувати його хід.

117.Право є найефективнішим механізмом са­мо­пізнання суспільства.

118.Суспільство здебільшого має таке право, на яке воно здатне. Водночас право може бути значно вищим від того суспільства, в якому воно функціо­нує, як і навпаки, суспільство об’єктивно може ви­магати удосконалення власної системи права.

119.Право віддзеркалює стан суспільства, але й суспільство намагається в праві постати як зла­го­джений, цілісний і чітко діючий механізм. Для цього воно формує самостійний вид інтелектуа­ль­ної діяльності – науку правознавства, в якій акуму­лює знання про природу і закономірності права.

120. Право може виконувати свої функції за­вдяки пізнавальній експансії у сферу найрізно­мані­тніших суспільних відносин. Тільки у формі пі­знання право може залишатися правом, тільки аку­мулюючи увесь свій гносеологічний потен­ціал, право може розв’язувати проблеми регуля­тивності.

121. Якщо предмет регулювання не пізнаний, якщо недооцінена специфіка конкретної ситуа­ції, якщо законодавець не поінформований про всі особливості відповідних соціальних зв’язків – чи може відбутись адекватне їх врегулювання?

122.Право – свого роду вид експерименталь­ного пізнання.

123.Створена правова норма – це завжди або ре­алізація наявного теоретико–правового знання, або теоретизований експеримент, теоретичний запит до соціальної реальності, яка має дати від­повідь на питання законодавця про правильні про­гнози або про хибність припущень, недовра­ховані обставини тощо.

124.Право постає як специфічний гносеологі­чний механізм виявлення логічної структури со­ціальних взаємодій, на основі якої воно тільки й може будувати свою регулятивну діяльність.

125.Право виявляє своєрідну математику фу­н­кціонування суспільства, структурно-функціо­нальні законо­мір­ності соціальної динаміки, яку виражає в певній сукупності юридичних фор­мул.

126.Інститут права – логічно узгоджена сис­тема норм, тому він не тільки не сприймає супе­речливі цій системі норми, але й сам породжує норми, логі­чно необхідні для заповнення його прогалин.

127.З правом як об’єктом пізнання відбува­ється sui generis гносеологічна трансформація, внаслідок якої право саме стає специфічною тео­рією пі­знання, водночас і теорією соціального пізнання.

128.Пізнання права і право як пізнання – це дві сторони єдиного гносеологічно-право­вого процесу.

129.Правова трансформація пізнання забезпе­чує своєрідне “переливання” підтвердженого прак­тикою історичного досвіду суспільства у відповідні форми правових норм та інститутів, забезпечує їх адекватність і соціальну релевант­ність. Гносеологі­чна трансформація права пере­творює його на спе­цифічний метод пізнання й структуризації соціаль­ної дійсності, виявлення його автентичності та ре­гулятивних потенціалів. Так право з пасивного об’єкта пізнавального про­цесу стає активним гно­сеологічним суб’єктом зага­льної системи соціаль­ного пі­знання.

130.Теорія права поступово зливається з су­часною компаративістикою як основною ареною розгортання теоретико-правового аналізу універ­сальних правових конструкцій і постулатів.

131.В соціумі час від часу актуалізується гно­сеологічного плану проблематика, опанування якою визначає принципові шляхи подальшої еволюції права і суспільства.

132. Інтенсифікація соціального чинника ста­вить автоматично питання актуальності відпові­дної правової форми.

133.Основна гносеологічна антиномія сучас­ного державотворення: чим більше демократич­них і правових інститутів у суспільстві, тим менш керованими й ефективними стають про­цеси соціального управління й, відповідно, сла­бшає держава; і навпаки, чим сильніша держава, тим більше на шляху до своєї могутності вона вимушена утискувати демократію і неминуче обмежувати права й свободи громадян.

Сьогоднішній світ перебуває в інтенсив­ному пошуку прийнятних, цивілізованих форм гносе­ологічного розв’язання вказаної антиномії дер­жави: демократія чи сила, права чи могут­ність.

134.Реалізація ідеалів природно-правової пара­дигми в соціальних відносинах неминуче передбачає дію гносеологічних констант мора­льно-етичного походження, гносеологічну дію ціннісної регуляції поведінки. Автоматичне ви­конання моральних норм саме тому неможливе, що вони самосуперечливі за своєю природою і вимагають пізнавального розв’я­зання у формі виявлення оптимальної міри поведінки як спе­цифічного зняття антиномічності егоїстично-альтруїстичної конструкції добра, блага, справе­дливості.

135.Нормативно належне як породження ми­нулого і майбутнього породжує напружену гно­сеологічно-пра­вову антиномію. Належне, зумов­лене минулим досвідом, не може бути однозна­чно придатним для нових, змінених соціальним розвитком ситуацій. З абсолютно належного воно перетворюється спочатку на відносно на­лежне, а відтак – і на зовсім неналежне, в анти­цінність. Належне, зумовлене ідеалами майбут­ньої гармонії, ще не є абсолютно належним, оскільки не підтвердило своєї істинності, тобто воно, як і належне, породжене минулим, є відно­сно належним. Водночас право, щоб забезпечити стабільність у суспільстві, наказує виконувати норму як істинну норму, як обов’язкову схему поведінки. Отже, виходить, що в нормі концент­рується належне, яке є водночас гносеологічно необґрунтованим належним, тобто неналежним, адже тільки істина породжує обов’язковість.

136.Функціонування права постає як гносеоло­гі­чне балансування між належним і су­щим, ціннос­тями і реальністю, в якому аксіоло­гічні фактори відіграють роль необхідних конс­тант епі­стемоло-гічного процесу праворозвитку.

137.Постійне розв’язання аксіо-гносеологіч­ної антиномії норми права є тим пізнавальним механі­змом, за допомогою якого долаються край­нощі природно-правового та позитивно-догматич­ного підходів у розумінні сутності права.

138.Право – тотально гносеологізоване явище. Більше того, є всі підстави стверджувати, що пі­знання постає найглибиннішою сутністю права: є процес пізнання – можна говорити про наявність права, немає пізнання – немає й права.

139.Гно­сеологічна природа права є об’єктом окремої теоретико–пра­во­вої науки – гносеології права, а предметом її – вивчення закономірнос­тей правового пізнання як необхідної умови фу­нкцію­вання і розвитку самого права.

140.Судовий процес – це гносеологічне зма­гання протилежних або навіть суперечливих ін­терпретацій однієї й тієї ж групи юридично зна­чущих фактів.

141.Увесь правотворчий і правозастосовчий процес здійснюється через розв’язання низки пізнавальних проблем герменевтичного плану: необхідність розуміння соціальної ситуації, з’ясу-вання форм її правової регламентації, роз’яснення основних положень законодавчого проекту, офі­ційне тлумачення прийнятого за­кону, неофіційні інтерпретації окремих його приписів у процесі реа­лізації та застосування права тощо.

142.Герменевтичність права є однією з найіс­тотніших його властивостей, а герменевтичний процес загалом є основним джерелом і формою його розвитку.

143.Право настільки є правом, наскільки воно герменевтичне, і юрист є настільки юристом, наскільки він герменевтик.

144.З погляду символічно-смислової природи правової матерії, закон – це “особливого роду ви­раз думки”, а думка завжди потребує розу­міння, роз­криття смислу. “Тлумачити закон означає роз­крити істинний смисл його”. Отже, проблема ро­зуміння як основна проблема філо­софської герме­невтики є водночас і основною проблемою герме­невтики права і, відповідно, предметом самостій­ної науки юридичної герме­невтики. А процедура тлумачення як одна з най­важливіших у праві по­стає пунктом перетину безлічі філософських, ло­гіко-гносеологі­чних мо­дальностей і суто техніко-юридичних влас­тивос­тей права.

145.Текстовий варіант нормативного припису завжди потребує гносеологічної активності суб’єкта права у формі інтерпретаційної діяльно­сті: 1) аналіз смислових значень слів, термінів і синонімічних утворень і вибір серед них таких, що найбільш адекватно відображають думку за­конодавця, 2) конструювання припису за схе­мою, яка серед усіх інших можливих синтаксич­них побудов максимально сприяла б розкриттю смислу, передбаченого законодавцем.

146.При створенні закону законодавець неми­нуче потрапляє у своєрідне правове герменевти­чне коло, сутність якого полягає в тому, що чим точ­ніше викладається смисл і призначення юри­дич­ного припису, тим більш громіздким і ускла­дненим спеціальною термінологією стає сам текст припису і тим складнішим він стає для ро­зуміння його ре­ципієнтом, для котрого він і при­значений.

Недаремно відзначають дослідники герменев­тичних проблем права, що «немає більш вірного шляху не зрозуміти закону, як прочи­тати його дослівно».

147.Коли розглядати право на рівні його текс­туального вираження, то можна виявити одну з фундаментальних правових антиномій суто гер­меневтичної природи: з одного боку, правові те­ксти повинні бути чіткими, однозначними і яс­ними для розуміння їх максимальною більшістю громадян-суб’єктів правовідносин, з іншого боку, реалізація сформульованої вимоги при­звела б до переривання встановлених у суспільс­тві тра­дицій правозастосовчої практики і юриди­чного ми­слення, що забезпечують безперерв­ність і стабіль­ність функціонування правової си­стеми.

148.Суб’єкти права, чи то пересічний громадя­нин, чи професійний юрист (останній ще більшою мірою), постійно вимушені здійсню­вати інтелектуальні інтерпретаційні дії, без яких вони просто неспроможні використати нормати­вний матеріал для своїх практичних цілей.

149.Вказана герменевтична константа є лише специфічною формою загальних пізнавальних процесів у праві, що зумовлюють його функціо­нальну регулятивність.

150.Неможливо уявити собі хоч на мить дію права поза інтерпретаційною ативністю суб’єктів правовідносин, а отже, й поза інтелектуально-пізнавальною напругою, з нею пов’язаною. Тому вже на рівні законодавчого чи будь-якого іншого нормативного тексту право функціонує саме як пізнавальний процес і поза ним втрачає свій ре­гулятивний потенціал.

151.Гносеологічна навантаженість правового тексту свідчить про гносеологічну навантаже­ність права загалом.

152.Рано чи пізно конфлікти розв’я­зуються, і це відбувається саме за рахунок гносеологічно-інтер­претаційної рефлексії наявного регулятив­ного потенціалу правові системи. Свою специфі­чну роль тут відіграють саме герменевтичні кон­станти правового пізнання.

153. В екстремальній ситуації правового диску­рсу відбувається справжня динаміка регу­лятивних механізмів права і саме тут найбільше проявляється така властивість, як тотальна й фу­ндаментальна за­лежність їх ефективності від пі­знавальної насичено­сті у формі герменевтичних процесів.

154.Задіяність у герменевтичному процесі не тільки мовних, а й суто людських, особистісних чинників екзистенціального плану визначають гносеологічну природу судового рішення та іс­нуючої змагальної системи судочинства концен­трованим виразом функціонування правової сис­теми суспільства загалом.

155.Інтерпретація – це завжди екзитенціа­льно-пі­знавальна процедура, в якій описування, пояс­нення і виправдання нерозривно пов’язані між со­бою. Суб’єкт увесь у своїй інтерпретації. В ній ві­дображається не тільки його розумові здібності, рівень освіти, особливості виховання, а й прийняті ним цінності, розуміння мети і сми­слу права.

156.Тлумачення певної правової ситуації ні­коли не може бути чисто об’єктивістським, поза­особистісним, воно завжди має екзистенціально-правову природу. Суддя орієнтується не тільки на виявлення істини як основної умови справед­ливого вироку, він водночас відповідальний пе­ред усією правовою системою, яка довірила йому цю престижну посаду, й тому неминуче діє у сфері прийнятих у цій системі правових цінно­стей, техніко-юридичних традицій, оскільки зав­жди залежний від майбутніх оцінок своєї дія­льно­сті колегами, які так само функціонально заан­гажовані системою і дотримуються такої ж кор­поративної правової парадигми.

157.Істина постає як з’ясування питання про те, що визнавати правовою реальністю не тільки тому, що вона сама собою гносеологічно завжди відносна і не може бути виявлена остаточно в абсолютному значенні, а й тому, що вона є нас­лідком боротьби інтепретацій і сама постає як свого роду завершальна інтерпретація, що на­була офіційного значення. Оскільки інтерпрета­ція, як ми бачили, не може бути чисто інтелекту­альною процедурою, а завжди екзистенціальна, життєвозначуща для всіх учасників процесу, то й істина як його наслідок не може вважатися суто об’єктивістською за своїм змістом, вона та­кож екзистенціальна і є наслідком особистісного ду­ховно-пізна­валь­ного освоєння і творення реаль­ності як певної смислозначущої цінності.

158.Якби спеціально розроблені методи об’єк-тивістської інтерпретації фактів і юридич­них тек­стів могли однозначно забезпечити вияв­лення істини, то ніколи б не поставала проблема гер­меневтики права.

159.Право може функціонувати саме як пізна­вальний, гносеологічний процес, поза яким воно втрачає свою регулятивність.

160.Юридична логіка – це наука, яка вивчає закономірності застосування логічних теорій у правовому пізнанні та юридичній практиці.

161.Логіка є невід’ємним елементом будь-якої правової реальності, визначальним момен­том її внутрішньої сутнісної структури.

162.Починаючи від структури норми, первин­ної клітини права, й закінчуючи системою зако­нодавства та системою права, логічність прони­зує всю правову матерію, всі етапи її розвитку й функціонування. Недаремно системність і фо­рма­льну визначеність зараховують до сутнісних хара­ктеристик права.

163.Логіка є гносеологічним механізмом поро­дження права, засобом його реалізації та методом розкриття його сутності, іншими сло­вами – однією з найістотніших констант функ­ціювання права.

164.Кожна наука, як відомо, відрізняється від ін­шої своїм власним специфічним предметом і методом. У праві цей метод (а саме: формально-догматичний) має логічну природу, що свідчить про логіко-гносеологічну природу самого права.

165.Оскільки метод завжди зумовлюється предметом, то в даному разі логіка як метод зли­вається з самим правом, трансформується в ньому, стає юридичною логікою. І навпаки, логі­чна природа права породжує правову логіку як свій метод саморозкриття і самореалізації.

166.Чисто формального, чисто структурного ас­пекту права, який би не визначався реальним пра­вом, просто не існує. Завжди відбувається взаємо­дія і взаємозлиття формального і право­вого, утво­рюється певна формально-правова синкретичність. Закономірності її функціонування вивчає юридична логіка – наука про правовий метод.

167.Логіка завершує будь-яку систему права. Та чи інша концепція права стає повною та заве­ршеною з експлікацією своєї логіки, яка дозво­ляє як визначити і розкрити певну правову стру­ктуру, так і задати механізм її реалізації.

168.Норма – це завжди судження, логічне су­дження, і воно не може виражатися, змінюватись і реалізуватись інакше, як у відповідності з зако­нами логіки.

169.В нормі-приписі може бути відсутня чи то гіпотеза, чи то санкція, чи навіть сама диспо­зиція, але цілісна природа норми не припускає відсутності жодного її елемента, і всі вони необ­хідно мають бути присутні, всі вони дійсно при­сутні, хоч і розкидані часто по різних нормах-приписах, тому цілісна, єдина правова норма завжди постає як логічна норма, як результат ло­гічного аналізу.

170.Норма може бути ефективною, живою но­рмою, коли вона – цілісна норма. Її цілісність задає, з одного боку, логічну структуру реалізації норми, з іншого боку, розгортається в систему законодавства і систему права, яка завжди є ло­гічною системою.

171.Логіка у взаємодії з правом, стаючи юри­дичною логікою, формує право, реалізує його і в цілому проявляє себе як фундаментальна логічна константа правового пізнання, а отже, і загаль­ного розвитку права.

172.Якщо гіпотеза є минулою умовою, обстави­ною поведінки суб’єкта, то санкція є та­кою ж майбутньою обставиною його поведінки. У темпоральному плані поведінка суб’єкта є мо­мен­том “тепер”, що викликаний минулим і не­минуче зумовлює майбутні наслідки. Кожне “те­пер” є по­родженням минулого, містить його в собі й вод­ночас є зародком майбутнього, відно­сно визначе­ного тією мірою, якою ми впливаємо на “тепер”.

173.У структурі норми права ми спостеріга­ємо мікросхему структури часу загалом: мину­лому, теперішньому, майбутньому в нормі від­повідають гіпотеза, диспозиція, санкція. Вказані характерис­тики слугують істотним онтологічним аргументом на користь триелементної структури норми. Коли ми відкидаємо гіпотезу, це означає, що ми відмов­ляємося від власної зумовленості ми­нулим, а коли ми ігноруємо санкцію, це означає, що ми відмов­ляємося від власного інтересу, від ці­лей, яких на­магаємося досягти в майбутньому.

174.Якщо в структурі норми права гіпотезі від­повідає минуле, диспозиції – теперішнє, санк­ції – майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого суб’єкта права вона стає теперішнім способом діяльності по застосуванню права. Кожна мить теперішнього викликана минулим і зумовлена майбутнім, тобто в ній певною мірою присутні моменти минулого і майбутнього. Так само кож­ний елемент норми права певною мірою «наси­чений» акцидентальними моментами, властивос­тями інших її елементів.

175.Гіпотеза безглузда, якщо не передбачає диспозицію. Саме диспозиція перетворює без­лику масу розмаїття фактів у визначені юридичні факти, осмислені обставини й умови дії.

176.Взаємонасиченість властивостями і харак­теристиками всіх структурних елементів норми права, їх відносна тотожність і відмін­ність зумовлюють можливість їх взаємного пе­реходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому разі значно ускладнюються пізнавальні операції, з ними пов’язані, але це є тільки зайвим свідчен­ням того, що без певної гносеологічної інтенсив­ності право не може існувати.

177.Позитивне право ставить своїм завданням охопити усі найбільш важливі форми поведінки і процесуальні ситуації з тим, щоб прийняття рі­шень мало чисто логічний, автоматичний харак­тер і виключало, зводило нанівець ігрові аспекти судового процесу. На цій головній настанові базу­валася школа юридичного позитивізму.

178.Юридичний позитивізм має основним принципом і настановою намагання мінімізувати варіабельність при розв’язанні юридичних конф­ліктів, що залишається чинною тенденцією у бі­льшості сучасних правових систем світу.

179.Повністю виключити змагальний, ігро­вий, тобто вірогіднісний момент у розв’язанні юридичних конфліктів практично неможливо. По-перше, тому що неможливо передбачити усі вірогідні життєві ситуації, що можуть набути форми юридичного конфлікту. Історичний роз­виток суспільства з необхідністю породжує нові оригінальні форми соціальних конфліктів, і юри­дична формалізація процедур їх розв’язання може тільки в часовому відношенні слідувати за їх виникненням. Тому в момент актуалізації цих конфліктів невизначеність шляхів їх розв’язання максимальна. Щоб уникнути небезпеки явно не­правових рішень, використовується механізм змагальності сторін обвинувачення та захисту. По-друге, у випадку протилежної ситуації, коли стаття закону чітко передбачає наявний юридич­ний факт, але загальна соціальна ситуація доко­рінно змінилась і тому даний факт оцінюється вже по-новому, також можливе неправове рі­шення (на основі застарілої статті закону). Зма­гальний момент у даному випадку забезпечує в судовому процесі механізм “переливання права” зі сфери реального функціонування сус­пільства у формалізований достатньо статичний процесуа­льний інститут судочинства.

180.У суспільстві відбувається постійне балан­сування між правовим наданням індивіду­умам можливості самореалізації (оскільки саме особистості найбільш відповідальні за прогрес) і правовим обмеженням “самореалізацій”, які явно суперечать інтересам більшості. Отже суб­стан­ційний конфлікт між інтересами мас і осо­бисто­сті, а на міждержавному рівні – інтересами окремої країни та світовим співтовариством, зу­мовлює суперечливу сутність права і цим робить його тотожним за фундаментальною структурою тим конфліктним соціальним явищам, які пови­нні бути врегульовані правом. Тотожність дина­мічної природи права соціальній динаміці конф­ліктів забезпечує його принципову придатність для до­сягнення своїх цілей.

181.Право i пiзнання не утворюють iдеального теоретико-практичного тандему. Су­перечнiсть мiж суспiльством i правом розв'язу­ється гносео­логiзованим процесом реалiзацiї права, але саме пiзнання, сама гносеологiя також перебувають сто­совно права у вiдношеннi тото­жностi й протилеж­ностi, тобто складають спе­цифiчну суперечнiсть, своєрідний гносеологічно-правовий конфлікт.

182.Право – тотально гносеологiзоване явище, а гносеологiя – тотально нормативна.

183.Гносеологiзованiсть права i норма­тивнiсть гносеологiї показують, що в спе­цифiчних суб­станцiях пiзнання i права є якiсь фундаментальнi спiльнi елементи, вiдокремлення яких веде до втрати основної якостi права як права i пiзнання як пiзнання.

184. Право – це вираз об'єктивної потреби суспiльства у певному порядку самоорганiзацiї. Об’єктивність потреби породжує примусовий ха­рактер певного типу самоорганiзацiї суспiльства. Отже, нав'язувальний характер порядку говорить про силову природу права. Безсиле, безвладне право так само не право, як i ненормативна влада – не влада.

185.Норма це порядок, упорядненiсть, пра­вильнiсть. Норма протистоїть хаосу i безпоря­дку, вона призначена зробити суспiльнi вiдносини ро­зумними, максимально наближе­ними до відповід­ності людськiй природi, вона видiляє з усiх можли­вих варiантiв поведiнки саме тi, якi вже виправдали себе як найбiльш ефективнi й соцiально цiннi та гуманнi.

186.Право стає бiльш гносеологiзованим, бiльш залежним вiд пiзнавальних процесiв, а пiзнання – бiльш методологiчним, нормативним. Розвиток пiзнавальних аспектiв права, пiзнавальних процесiв у структурi права призво­дить до необхiдностi видiлення окремої науки, гносеологiї права, пред­метом якої i є вивчення закономiрностей правового пiзнання як нео­бхiдної умови функцiону­вання i розвитку самого права.

187.Фундаментальна гносеологічно-правова анти­номiя. Право – відносно консервативна соцiальна система i вона не встигає за динамiкою розвитку суспiльства. Саме консервативнiсть права є його найважливiшою перевагою i дозво­ляє вiдiгравати роль надiйного тилу, пе­ревiреного кри­терiю всiх соцiальних нововве­день. Адже право, но­рми права – це такi форми поведiнки, якi з усiх її можливих варiантiв у ми­нулому виявилися найбiльш ефективними, тому прийнятi у суспiльствi як обов’язкова форма по­ведiнки для всiх. Право постає як iстина про пра­вильну, раціональну поведiнку. Але ця iстина грунтується на минулому досвiдi, досвiдi вчора­шнього дня. Ця iстина i цей досвiд узаконю­ються в правi як абсолютна iстина у формi закону, який не можна не виконувати. Однак, розвиток суспiльних вiдносин i соцiального пiзнання по­стiйно породжує або бiльш досконалi форми по­ведiнки, або взагалi принципово новi їх форми, якi супе­речать закону чи просто не вписуються в закон, самi ж вони є соцiально цiнними. Пiзнання, отже, є по­стiйною негацiєю права. Своїм розвитком пiзнання вiдмiняє дiюче право, поглинає його, “перемелює” в собi. Право, зі свого боку, саме намагається по­глинути пiзнання i веде до зупи­нки розвитку знання: знання, яке стало правом, перестає розвива­тись, оскiльки узаконюється як iстина в останнiй iнстанцiї, як абсолютна iстина, яку не можна не враховувати i в якiй неможливо сумнiватися. Пiзнання ж – це завжди сумнiв, який не хоче знати якихось оста­точних iстин. Отже, пiзнання заперечує право, право заперечує пiзнання, хоча вони й не можуть iснувати одне без одного, тому й утворю­ють одну-єдину супе­речнiсть, що розвивається.

188.Р. Iєрiнг стверджував, що реалiзацiя є основ­ною ознакою права. Б. О. Кiстякiвський на­полягав на необхiдностi «визнати реалiзацiю права основним моментом для його пiзнання». З позицій гносеології права можна стверджувави, що саме пiзнання є основною умовою реалiзацiї права.

189.Право взагалі неможливо розглядати без паралельного теоретичного усвідомлення шляхів його пізнання, адже ми завжди отримуємо таке право, залежно від того, якими методами ми його відкрили і розробили. Інші методи – інше право, інша теорія пізнання – інша теорія права. Скільки гносеологічних концепцій – стільки й концепцій права.

190.Пізнавальний процес пронизує всі етапи функціонування права.

191.Пізнання супроводжує право в будь-який момент його існування, є джерелом його регуля­тивної енергії.

192.Подібно до того, як аспект формальної ви­значеності права вивчає наука юридична ло­гіка, аспект державної забезпеченості права – теорія держави, так особливості пізнавальної ін­тенсивності права як важливішої і суттєвої його ознаки повинна вивчати специфічна й само­стійна наука – гносеологія права.

193.Сьогодні виникає нагальна потреба гово­рити про гносеологічну екологію самого права, точніше, про проблему гносеологічного обґрун­тування права.

194.Будь-яка правова концепція має онто-гно­сеологічну структуру і може бути віднесена за своєю онтологією до певної категорійної суперс­труктури з відповідною їй гносеологією.

195.Право і пізнання стають тотожними, пі­знання постає сутністю права, а право – формою пізнання.

196.У концепціях гносеологічного типу право породжується, функціонує і реалізується саме у пізнавальній формі, пізнання стає ніби самою сутністю права, способом його існування. І хоч у цих концепціях також приймається певна онто­ло­гія, основний акцент робиться все ж таки на пізна­вальному процесі реалізації вказаної онто­логії.

197.Більше того, є підстави стверджувати, що національно-правові системи будь-якої країни оптимально розвиваються тільки за умови наяв­ності гнучкої, динамічної системи пізнавальних методів, релевантних праву, адже в іншому ви­падку (як це до деякої міри спостерігається в су­часній Україні), коли немає ні визначеної націо­нально-правової онтології, ні, тим більше, обґру­нтованої пізнавальної методології сучасної пра­вотворчості, правова система неминуче пробук­совує в своєму розвитку, не дає очікуваних ефек­тивних наслідків, а навпаки, нагромадження не­систематизованого, необґрунтованого, супереч­ливого нормативного матеріалу тільки розхитує ту систему права, яка вже існувала.

198. Чи можна дослiджувати методи пiзнання права, коли не вiдомо, що є самою субстанцiєю права, чим є право-саме-собою? Гносеологiя права проблему методу розв’язує принципово iнакше. Метод у нiй випливає з природи самого права. Метод є гносео­логiчним породженням апрiорно прийнятої сутностi права, тоді як право – гносе­ологiчним результатом використаного методу. Його евристичнiсть та ефек­тивнiсть є основним критерiєм iстинностi й правиль­ності прийнятого постулату права.

199.Право є пiзнанням, i коли чергове прого­лошення його нової природи разом із випливаю­чим з неї методом нiчого не додають нам до того, що ми вже знали про право, то це елемен­тарно свiдчить про гносеологiчне безсилля або хибнiсть прийнятих настанов.

200.За аналогiєю має розмикатися гносео­логiчне коло “право – метод” i в пiзнавально-правових дослiдженнях. Критерiєм доцільності подiбних пошукових процедур є гносеологiчна iнтенсивнiсть методу, що проявляється в його евристичнiй результативностi.

201.Гносеологія завершується в методі.

202.Будь-яка концептуальна модель права кон­центровано виражає свою сутність у специ­фічному формулюванні методу права. Кожна концепція, чи то юриспруденція понять, приро­дне право, чи право позитивне – це певний ме­тод. Метод же права – це завжди логіка реаліза­ції та розвитку права, в усякому випадку, певне розуміння цього розвитку.

203.Гносеологія права як наука також будує свою модель права, гносеологічну концепцію права. За своїм характером це динамічна конце­пція, оскільки визнає пізнання самою сутністю права.

204.Пізнання ж – процес нескінченний і супе­реч­ливий, тому гносеологічна концепція зорієн­то­вана на право як на відкриту, динамічну сис­тему.

205.Це проявляється у формулюванні її ме­тоду. Він, з одного боку, суто конкретний і спрямований на роботу з позитивною догмати­кою як специфічним виразом правової системи суспільства. З іншого боку, гносеологічний ме­тод права завжди може залишати в тією чи ін­шою мірою відкритою проблему чи то онтології, чи то соціальної проекції права, чи його специ­фічної логіки. Незмінним є тільки сам каркас, чиста структура пізнавально-правового процесу, а саме онто-гносео-логічна модель з її специфіч­ним методом права. Ця чиста структура постає тепер комплексним критерієм, контрольним пунктом, ін­дикатором повноцінності й істинно­сті будь-якої кон­кретної школи чи напряму права.

206. Гносеологічний метод права – це епісте­моло­гічний механізм узгодження і взаємодії он­толо­гічних та логічних засад права як специфіч­ний вираз пізнавальної динаміки і розвитку са­мого права.

207.Цей метод показує, що утворення певної концептуальної моделі не означає завершеності пізнання права. Право пізнавально невичерпне, оскільки пізнання є самою сутністю права, най­глибшою його характеристикою. Право без пі­знання перестає бути правом, бути правдою, стає несправедливим, неправом, антиправом. Регуля­тивність права є тільки похідною пізнавальної сутності права.

А. А. Козловский

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: