Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД




НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ)


Демократична трансформація українських суспільних відносин і нові юридичні знання. Ста­новлення, зміцнення і наукове забезпечення ефе­ктивно діючих правової, соціальної державності України, її демократичної правової системи, які мають відповідати соціально спрямованій рин­ковій економіці України, яка ще повинна бути створена, ці та інші чинники обумовили радика­льну зміну соціальної значущості вітчизняної юриспруденції, необхідність її методологічної і теоретичної озброєності, що можуть бути відне­сені до найбільш загальних напрямів її розвитку [45, с. 3, 4]. Саме тому, одним із актуальних за­вдань Академії правових наук України, як слу­шно зазначає її президент, академік НАН Укра­їни Тацій В. Я. “… є створення методологічної та теоретичної бази державотворення і формування системи національного права” [36, с. 7; 35, с. 15].

Щодо юридичної професії, то вона стала нині однією з найпотрібніших в українському держа­вно упорядженому суспільстві.

Задоволення реальних потреб практики демо­кратичної трансформації різноманітних сфер со­ціального буття в Україні, серед інших, сфер державно-владних і юридичних відносин довело, що вона (трансформація) може бути успішною лише в тому разі, коли буде здійснюватися ква­ліфікованими кадрами у кожній, навіть другоря­дній справі, на основі системного наукового за­безпечення. Тим важливішою є роль юридичної кваліфікації різного роду виконавців в процесі демократичної трансформації української орга­нізації державної влади* [1, с. 149], державно упорядженого українського суспільства, на ула­мках радянської планово-авторитарної системи гос­подарювання і управління, організація і управління яким мають спиратися не просто на актуальні юри­дичні акти, а передусім – правові [12, c. 3; 16].

Передусім це вимагає нових соціальних знань, зокрема, про право як багатомірний, але єдиний за природою соціальний феномен, як пе­вний момент, форму суспільного буття і водно­час органічно пов’язаний з ним (буттям) імпера­тивний нормативний чинник організації суспіль­ного життя, специфічний соціальний регулятор, про юридичні відносини як різновид суспільних, насамперед, правових відносин тощо. Це актуа­лізує проблеми наукового пізнання і розроблення не тільки спеціальних, формально-юридичних, а й загально соціологічних і соціально-філософсь­ких проблем права, пошуку нової правової пара­дигми. Мова йде, зокрема, про проблеми, що ві­до­бражають багатоманітну природу права, яка обу­мовлюється, передусім, об’єктивними приро­дними закономірностями [17, c. 133-145] руху суспільства як органічної складової природи, соціального ці­лого, водночас структури і про­цесу суспільних відносин, які за всіх обставин мають бути упоря­дковані, врегульовані на основі соціальних, в тому числі юридичних, норм, пра­вил належної, з точки зору інтересів передусім владарюючих соціальних сил і суспільної пове­дінки в цілому.

Позбавившись тоталітарних обмежень, ма­сова свідомість і вітчизняне суспільствознавство, серед нього і юриспруденція, намагаються пере­бороти наявний дисбаланс між важливістю фе­номену права та його юридичного аспекту в життєдіяльності людини й суспільства в цілому та обсягом знань щодо них, який був здобутий, зокрема, юридичною наукою на базі мономето­дології марксизму-ленінізму** за умови політич­ного тоталітарного і авторитарного режимів. Су­спільна практика довела, що окрім чинних юри­дичних норм існують чинники, які впливають на ефективність існуючого юридичного порядку і вимагають іншого погляду на право, систем­ного, зокрема філософського.

Але складність проблеми пошуку відповідей якими мають бути сучасні вітчизняні держава і чинне право, зокрема нова вітчизняна правова парадигма, як видається, полягає в тому, що до­нині чітко не зрозуміло, на основі якої філософії за умови відсутності “єдино вірної марксистсько-ленінської”, на ґрунті якого світогляду замість “діалектичного матеріалізму” повинні визнача­тися їх сутність і зміст, а отже і вітчизняної юри­дичної науки, перспективи розвитку останньої, її рекомендацій щодо удосконалення чинних зако­нів, інших нормативних юридичних актів і прак­тики їх застосування [31, c. 5].

Як видається, право як складне, багатоаспек­тне соціальне явище, будучи певним предметом соціального пізнання, має розглядатися на основі методології системи соціальних наук. Звідси те­оретичні уявлення про право мають базуватися передусім на загальних принципах і поняттях (категоріях) соціальної філософії, однією з особ­ливостей якої є рефлексивність [3, c. 21]. Відомо, що філософи відрізняються від юристів, особ­ливо в пострадянських суспільствах, тим, що вони завжди прагнуть до пізнання істини явища, що досліджується, в його цілості і в той же час в суперечностях, до знання, яке розкриває їм його (явища) сутність, а не лише доцільність існу­вання. До буття, серед нього соціального, філо­софи прагнуть відноситися в його цілості, не упускаючи з очей, наскільки це залежить від них, жодної його частки, розуміючи, зокрема, що по­зитивне і негативне існують виключно в єдності і взаємодії. Корінна відмінність філософського мислення – це здатність до споглядання, що охо­плює цілком увесь час і будь-яку форму соціаль­ної взаємодії і виходить за межі лише одного ас­пекту того чи того явища. Як правило, філософ на відміну правника-догмата не зупиняється на окремих, хоча й може існуючих у великій кіль­кості, явищах, що лише вважаються реальними фактами, а безперервно намагається просякнути у сутність кожного аспекту речі, причини її ви­никнення та існування і проаналізувати у взає­модії. Філософ намагається діалектично поєд­нати розум і істину реального явища, тим самим певним чином відрізняючись від юрби, для якої емоції понад усе.

Характеристика сутності соціальної кризи. Пізнаючи правові явища в контексті суспільного буття, будь-який дослідник, незалежно від його філософських переконань щодо позитивізму, підпадає під вплив тих закономірностей, що ви­ходять за межі позитивізму, обумовлені як ціліс­ною, так і діалектичною природою об’єктивної дійсності, що постійно змінюється, знаходиться у процесах перетворення, становлення. Зміни у соціальних явищах або самих явищ, в тому чи­слі правових систем, мають якісну діалектичну при­роду, сутність якої полягає у переході якості цих явищ в іншу форму, наприклад, економічної у політичну, хоча соціальна якість завжди зали­ша­ється властивістю певного соціального явища. Це робить закономірність єдності протилежнос­тей, по-суті, конкретною, умовною, тимчасовою. Так, зокрема, порядок, стабільність, гармонія тощо правових і юридичних відносин в процесі суспільного руху такі ж змінні величини (момент суспільного руху), як і нерівновага, хаос, дезор­ганізація, безлад. Відповідно до закономірностей діалектики, ці зміни, з одного боку, обумовлені рухом об’єктивних явищ, а, з іншого – відобра­жають перехід явищ, в тому числі соціальних, у свою протилежність. Їх зміна, зокрема зміна юридичних відносин, що обумовлює стан юри­дичного хаосу, кризи є не тільки можливою, а й закономірним етапом постійного процесу соціа­льного руху. Характеристика кризи виявляється в реальній соціальній дійсності не тільки у формі пристосування старого до нового, а й як прояв певних змін соціальних відносин. Будь-які зміни, що призводять врешті-решт до певної кризи, завжди відображають як внутрішню, так і зовні­шню необхідність. Тому, зокрема, право, його наукове забезпечення в процесі соціального руху, його зміни мають свою історію, колишнє свого становлення. Як справедливо зазначає Є. Б. Кубко, зміни, кризи, які можуть виникати в їх процесі, виконують у цьому русі в принципі стимулюючу роль. В певному розумінні, з моме­нту свого ви­никнення будь-яка соціальна сис­тема, в тому чи­слі і правова система, рухається у напрямі свого перехідного і відповідно, кризо­вого стану, який, якщо постійно досліджувати цей рух, може стати опорною точкою для підви­щення рівня оптима­льності, ефективності пода­льшого функціону­вання даної системи [8, c. 58-62]. По суті йдеться про досягнення певного стану рівноваги тієї чи цієї соціальної системи, який можна розглядати, як вважав ще О. В. Бог­данов [7, с. 378], окремим випадком криз на шляху руху системи, коли “безперервність” руху порушується певними “зламами” співвідношення елементів системи, темпу, напряму її руху тощо.

Рухливість уявлень про соціальне буття. Зміна властивостей реальної соціальної дійсно­сті, що органічно пов’язана із зміною ознак соці­ального буття, його різноманітних сфер, серед них права, обумовлює в свою чергу необхідність зміни уявлень про це буття, зокрема право, принципи його сприйняття, дослідження і розро­блення відповідних наукових пропозицій щодо удосконалення його юридичного аспекту. На­приклад, праворозуміння завжди було підґрун­тям теорії і практики державотворення і право­творення. Більше того, можна зробити певний висновок, що те, яке на даний час не є суттєвим, позитивним для дослідника не означає, що воно взагалі не має сенсу. Причому будь-які позити­вне, порядок, суттєве тощо, існують виключно у взає­мозв’язку з негативним, хаосом, несуттєвим.

Посилення суперечностей між позитивним, порядком тощо і негативним, хаосом тощо ста­новить одне з джерел суспільного розвитку різ­номанітності, зростаючої складності як суспіль­них відносин, що збільшуються і потребують свого упорядкування, зокрема, законодавчого урегулювання, так і юридичних норм, за допомо­гою яких ці відносини мають бути урегульовані* [27, с. 83]. Інакше кажучи, стан хаосу, безладу, кризи має розглядатися як можливий, імовірний стан будь-якої соціальної системи на шляху її діалектичного руху, переходу з одного рівня на інший. Головне, як видається, щоб упорядку­вання існуючих суспільних відносин, ліквідація суперечностей між ними або їх системами, дося­гнення рівноваги в їх структурі і функціонуванні, підвищення ефективності організації і управ­ління тощо ґрунтувалися на об’єктивних потре­бах суспільного руху, потребах збалансування приватних і публічних інтересів суспільства. Тоді, як видається, соціальні зміни не вимагати­муть суб’єктивно виключно силових методів, не будуть штучно-поліпшеними в ім’я абстрактного світлого майбутнього, будуть ґрунтуватися на правових цінностях, зокрема, правових ідеях, законах, осердям яких мають бути природні і невідчужувані права людини і які матимуть силу моральних приписів.

Необхідність нової методології наукового пі­знання сучасної української державно-правової дійсності. Нині для вирішення актуальних прак­тичних проблем правової організації нових українських відносин необхідно передусім здій­снити важку, кропітку, але важливу роботу щодо виявлення ключових для вітчизняної юридичної науки аспектів методології наукового пізнання таких, зокрема, соціальних явищ, як право, дер­жава і закон. Задоволення зазначеної суспільної потреби вимагає, з одного боку, визнання право­мірної наявності різноманітних багаточисельних методологічних підходів до пізнання і розв’язання існуючих владно-політичних і юри­дичних проблем розвитку суспільства, а з іншого необхідності синтезу формально-юридичного та філософсь­кого підходів до пізнання сутності природи і змі­сту права як феномену, що існує, функціонує і розвивається у різних соціальних сферах як дер­жавній, так і недержавній. Саме тому, що право безпосередньо зачіпає приватні людські інте­реси, які в свою чергу, обумовлю­ють “публіч­ний” характер питань, що вимагають свого вре­гулювання, вирішення, серед нього і теоретич­ного. Сфери права, юридичного закону і сфера юридичної науки завжди були повні супе­речнос­тей. Причому щодо останньої сфери, то вона зав­жди характеризувалася слабким консен­сусом уче­них, бо останні завжди працювали в кон­кретно-іс­торичних умовах. В сучасних істо­ричних умовах зазначені сфери як самостійні об’єкти на­укового пізнання стають особливо пе­рспектив­ними з то­чки зору соціальної філософії, зокрема, філосо­фії пізнання, що обумовлено в значній мірі необ­хідністю подальшого розвитку методоло­гії та зага­льної теорії вітчизняної юри­дичної науки, її скла­дових – правознавства і держав знавства. Розвиток останніх обумовле­ний не тільки різно­манітними суспільними пі­знавальними потре­бами, а й реа­льною наявністю відносно само­стійних об’єктів (предметів) пі­знання – права, в тому числі і чин­ного, та дер­жави, що почали нині відігравати в українському суспільстві дещо іншу роль, ніж це було за часів радянського по­літичного ре­жиму, і тому потре­бують нових су­часних соціа­льно-філософських парадигм, які були б адеква­тні теперішнім соціа­льним реаліям. Невипадково одна з останніх фу­ндаментальних праць Інсти­туту держави і права ім. В. М. Коре­цького НАН України була названа “Державотво­рення і право­творення в Україні: досвід, про­блеми, перспек­тиви”. Тобто, процеси державо­творення і право­творення мають дослі­джуватися не тільки, як взаємодіючі, а й відно­сно само­стійні.

В історичній перспективі, як і завжди, розви­ток юридичного теоретичного знання являє со­бою процес діалектичного переходу від кількіс­ного накопичення інформації, серед неї наукової, про право і державу, їх загальні і особливі (від­носно часу та місця) властивості і закономірності до якісних змін у змісті і структурі самої юриди­чної науки.

Сучасні трансформаційні процеси в українсь­кому суспільстві, обумовлені змінами об’єктив-ної соціальної, серед неї правової, дійс­ності, не­розривно пов’язані з якісними перетво­реннями у змісті і формі вітчизняного суспільст­вознавства, серед нього і юридичної науки, про­цесами дифере­нціації юридичної науки, з виді­ленням і об’єднан-ням її нових галузей як форм упорядкування відно­сно самостійних нових юридичних знань щодо її об’єкта і предметів до­слідження. Безумовно, це не означає сліпе відки­дання всього конструкти­вно напрацьованого по­передніми генераціями учених і політиків, що відповідає сучасним сус­пільним потребам. Роз­виток будь-якого цілого, в тому числі і науки, становлення в ньому нового – це певний синтез, з’єднання, зміна. Але це не проста зміна, а ускладнення, “ущільнення”, зняття новим ста­рого знання, досвіду. Щодо останнього, то він, зокрема, являє собою шлях, в тому числі нау­ково-дослідний, яким пройшли наші попере­дники зовсім в інших історичних умовах. Саме в цьому плані необхідно розуміти гегелівські слова, що досвід і історія вчать, що ніхто, ніколи і нічому не навчилися із історії. “В кожну епоху, – зазначав німецький мислитель, – складаються такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальним станом, що в цю епоху необ­хідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають саме із цього стану” [10, с. 61], і саме тому, будь-які історичні аналогії, зокрема, у праві, державній політиці, чинному праві і управлінні завжди є відносними.

Сучасне знання не може бути ефективним без критичного вивчення ідей, поглядів і конкретно-історичних умов, в яких творили наші попере­дники. Сучасна дійсність, зокрема правова – це не дещо кумулятивне, наявне. Її треба сприймати як результат суперечливого руху, де порядок змінювався хаосом, а останній – новим поряд­ком, де стабільність суспільних відносин чергу­валася з їх певною нестабільністю. Лише разом, у діалектичній взаємодії, окремі етапи станов­лять цілість соціального руху. Тому й мова має йти про необхідність вивчення історії того, що досліджується нині, а не про її відкидання, на­ступництво через заперечення, через перетво­рення і підкоряння старого новому. Лише тоді можна говорити, що історія, зокрема науки або деякої її галузі, може бути використана для по­ліпшення її найбільш сучасного та найбільш “прогресивного” стану [39, с. 527]. Але й у цьому випадку ми маємо розуміти, що досягнутий в процесі дослідження результат не є заверше­ною картиною об’єктивної реальності, а лише вихід­ний пункт подальшого дослідження рухли­вої дійсності.

Таким чином, і те, що було створено радянсь­кими, серед них українськими, правознавцями, що відповідає істинному правовому розвитку українського суспільства, не втратило свого зна­чення в сучасний період, має бути критично ви­вчене, переосмислене і враховане у вітчизняних як теорії, так і практиці правотворення парале­льно із розробленням нової методології і теорії права. Методологія і теорія права такі ж істори­чні явища, як по суті й само право, багатомірне, але єдине за своєю природою явище. В цьому розумінні вони мають свої, зокрема часовий, межі. Коли йдеться про джерело прогресу юри­дичної науки, зокрема правознавства, то його необхідно шукати не стільки в поняттях і катего­ріях теорії права, не в її індуктивних висновках, скільки в тому конкретно-історичному духов­ному й матеріальному стані суспільства, в якому живе та працює науковець, пізнає реальні на пе­вний час закономірності права і держави. І до­слідник, і об’єкт його наукового дослідження, завжди, незважаючи на активний характер їх природи, є продуктами свого часу. Тому методо­логія і теорія права без знань історії права є та­кими ж пустими й схоластичними, як наука істо­рії права – сліпою без методології та теорії права. І хоча юридична наука, як будь-яка інша суспільна наука, покликана фактично забезпечу­вати передусім інтереси пануючих у суспільстві соціальних сил, без знання сучасних методології та теорії права і держави немислимий цивілізо­ваний правник третього тисячоліття, який би ефективно захищав інтереси, права і свободи людини, вирішував би складні питання ринкових суспільних відносин.

Співвідношення права і закону як методологі­чна проблема філософії права і теорії права. Однією з методологічних проблем вітчизняних філософії і теорії права є проблема співвідно­шення права і закону. Вона певним чином репре­зентує собою ту предметну сферу праворозу­міння (від ідеї і поняття права як об’єктивної функції соціального регулювання до розуміння юридичного закону як творіння держави), яка може бути адекватно осмислена і змістовно роз­горнута у вигляді послідовного системного філо­софського вчення. Йдеться, зокрема, про знання як внутрішньої, в тому числі моральної, обумов­леності упорядкованої поведінки людини, так і про її зовнішні обмежуючі чинники, серед них вимоги, що сприяють досягненню загального суспільного блага. Передусім мова йде про юри­дичні вимоги, відповідно до яких, як писав І. Кант: “свобода кожного обмежується умовами, за якими він може співіснувати із свободою ко­жного іншого за єдиним загальним законом” [14, с. 103].

Вирішення зазначеної методологічної про­блеми обов’язково має основуватися на певному праворозумінні. Це обумовлено, як справедливо наголошується у спеціальній літературі, [25, с. 7] науково-пізнавальним статусом і значенням по­няття права у межах будь-якої послідовної, сис­тематично обґрунтованої теорії права.

Нині у суспільній теоретичній свідомості все більше поглиблюється розуміння того, що роль вихідного моменту в методології пізнання істини певної форми соціальної дійсності, зокрема права, має виконувати не принцип пріоритетно­сті логічної системи окремих знань, наприклад, сис­теми наукових юридичних понять і категорій, на підставі яких здійснюється дослідження, а, на­самперед, принцип визнання первинності реа­льного об’єкта пізнання. Якщо йдеться про пра­вову дійсність, то має йтися насамперед про вну­трішні закономірності права або окремих право­вих явищ, в тому числі юридичного характеру. Як справедливо зазначав професор Недбайло П. О., юридична наука дійсно виокремлює право із ці­лісної системи суспільних явищ, проте дослі­джує лише внутрішні закономірності цього явища. Безумовно останні розглядаються у зв’язку з економікою, державою, політикою, наці­ональними відносинами, мораллю та іншими соці­альними явищами, проте лише у площині співвід­ношення права з ними. Тобто, зовнішні зв’язки права з іншими соціальними явищами входять, на думку ученого, в поняття їх внутрі­шніх зако­номірностей. Економічні та інші суспі­льні від­ношення, які не становлять об’єкт юри­дичної науки, “вивчаються нею у тій мірі, в якій це не­обхідно для вивчення соціальної природи, при­значення і функціонування держави і права. Вони вивчаються не самі по собі, а у зв’язку з державою і правом...” [24, с. 13; 15, с. 233-247]. У даному випадку учений під правом мав на увазі чинне право – закони і підзаконні нормати­вні акти, явища похідні від держави. Але сього­дні добре відомо, що держава як форма органу управ­ління суспільством з’являється лише на певному етапі соціального розвитку, який відбу­вався за допомогою інших соціальних норм, не будучи продуктом законодавчої діяльності дер­жави. Саме тому, як видається, актуальними стають дослідження проблеми співвідношення права і закону. Правильно пишуть Біленчук П. Д., Гвоз­децький В. Д., Сливка С. С., що “в онто­логіч­ному аспекті розрізнення права та закону (у різ­них його варіантах), відповідаючи на запи­тання, що таке право, дозволяє розкрити об’єктивні сутнісні властивості права, лише на­явність яких у законі дозволяє характеризувати його як пра­вове явище, тобто як явище, що від­повідає сут­ності права, як зовнішній прояв і реа­лізація пра­вової сутності” [6, с. 7]. По суті мова йде про правовий закон як основний регулюю­чий засіб правової держави, яка має ґрунтуватися на праві і діяти у межах права, про розрізнення правового і неправового в соціальному бутті, його критерії. Розкриваючи сутність правового закону, професори права Тацій В. Я. і Тодика Ю. М. слушно, як вида­ється, зазначають, що його завдання полягає в об’єднанні, а не роз’єднанні суспільства з метою розв’язання актуальних про­блем. “Закони, – пи­шуть вони, – які адеква­тно ви­ражають суспільні інтереси, з’єднують при регу­люванні соціальних зв’язків ідеї свободи, справед­ливості й рівності, можуть стати важли­вим, чинни­ком стабілізації суспільної ситуації, впорядку­вання дієздатних структур громадянсь­кого сус­пільства й держави, розвитку демокра­тичних по­літико-правових про­цесів” [38, с. 9-10]. Правовий закон як вираз сутно­сті права, а саме правди, істини життя, є певною системою суб’єктивних прав, що ґрунтується на реальних соціальних потребах і інтересах, вико­нує в сус­пільстві, зокрема, роль міри свободи поведінки людини, яка (свобода) не тотожна вседозволено­сті, протилежна сва­віллю. Тільки дотримуючись ідей свободи і справедливості та орієнтуючись на правове на­чало в організації будь-якої форми соціальної вза­ємодії, можна уникнути безладу, хаосу, дисгармонії як в самому собі, так і в сто­сунках з іншими лю­дьми.

На жаль, й досі в післярадянських країнах, серед них і в Україні, доводиться часто стикува­тися з неправовими законами, які ухвалюються скоріше на основі політичної доцільності, ніж об’єктивної обумовленості соціального порядку і слугують тим самим в суспільстві лише політич­ною мірою оцінки людської поведінки лише пе­вної категорії індивідів, що робить ці закони да­ле­кими від правового, людського ви­міру. Слуш­ною, як видається, в цьому плані є думка акаде­міка НАН України Шемшученка Ю. С. щодо оцінки сучасного стану юридичного, зокрема конституційного, регулювання в Укра­їні, відпо­відно до якої “в нашому суспільстві, – як зазна­чає учений, спостерігається глибокий розрив між конституційними нормами, що про­голошують людський вимір права та держави та реальними суспільними відношеннями, станом відповідаль­ності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України)” [44, с. 8].

Як видається, в післярадянській юридичній, зокрема вітчизняній, науці, яка фактично продо­вжує залишатися на державно центристських методологічних позиціях, і в юридичній практиці ще не склалася ситуація усвідомлення, що право і закон – це не одне й те ж, що необхідно в нау­кових дослідженнях виходити за межі сталих вузькоюридичних, позитивістських форм осяг­нення правової дійсності. Щодо практики нор­мотворення, то необхідно домагатися відповід­ності юридичних норм, що ухвалюються, загаль­нолюдським цінностям, зокрема, свободи, спра­ведливості тощо, які водночас є гуманістичними і правовими, сутністю яких є правда життя, якщо ми намагаємося побудувати в Україні правову державу [36, с. 8-9]. Слушно зазначає В. Стефа­нюк, що “доки право і закон не збігаються, доки діють несправедливі закони, правової держави немає” [33, с. 20]. При цьому не слід зводити рі­зноманітність юридичних норм лише до одного типу – зобов’язального, імперативного, ігнору­ючи заохочувальну функцію чинного права, яка спрямована на стимулювання (головним чином позитивними засобами) бажаної, з точки зору законодавця, поведінки. Слушно зазначає проф. Малько О. В., що “саме заохочення, а не пока­рання, вважається у ряді випадків більш ефекти­вними засобами при їх порівнянні з останніми, бо в ситуації позитивної мотивації як спонукаль­ної сили бажаної поведінки виступають не тільки зовнішні приписи, але й власний інтерес суб’єкта, його зацікавленість” [21, с. 162]. Ця думка співпадає із словами проф. Халфіної Р. А., відповідно до яких “про право іноді складається невірне судження як про систему покарань і (значно у меншій мірі) заохочень” [41, с. 3]. Слід зазначити, що ця думка не є новиною. Ще О. М. Радищев наголошував, що “верховна влада має багато засобів спрямовувати діяння грома­дян шляхом закону, і всі вони можуть бути предме­том загального законоположення. Цими засо­бами можуть бути: 1) заборонні, 2) спонука­льні. Заборонні засоби, – продовжував він далі, – це установлені в законі покарання, спонукальні – це нагородження різного роду” [30, с. 405].

Необхідність пошуку правди в праві, в зако­нодавстві визнавалася і в дореволюційній росій­ській юридичній літературі. Причому акцент ро­бився на застосуванні в зазначених дослідженнях соціально-філософського підходу, а не просто формально-юридичного, державно-політичного. Так, зокрема, професор Київського університету К. Неволін стверджував: “Закон у сутності своїй є 1) взагалі правда. Він або виявляє її вимоги, або визначає насправді заходи для виконання цих вимог... Точним і твердим чином сутність правди може бути визначена лише у філософії, де у безперервному зв’язку умовиводів розвива­ються начала будь-якого буття, від найповнішого до найобмеженішого” [23, с. 33].

Сутність нормативістського підходу до ро­зуміння права. За часи радянської влади в коли­шньому СРСР фактично утвердився нормативі­стський підхід до права. Він відповідав офіційно утвердженому в 20-30-х роках напряму розвитку суспільної правосвідомості, яка відбивала полі­тичну, класову природу і суть радянського чин­ного права, його зв’язки з державою та матеріа­льними умовами, що визначали волю верхівки пануючих соціальних сил. Марксистсько-ленін­ське вчення виходило з тлумачення держави як політичного апарату, а державного управління як функції класового панування і придушення, хоча все це подавалося від імені народу. “Радянське державне управління, – підкреслював академік СРСР Вишинський А. Я., – це здійснення за­вдань диктатури пролетаріату, це реалізація волі радянського народу” [9, с. 92]. Право ж тлумачи­лося як зведена у юридичний закон воля панів­ного класу, класова воля, що знаходила свій ви­раз у юридичній формі, як формі виразу і засто­сування насильства.

Основним недоліком нормативістського під­ходу було зведення сутності права до явища суто політичного, осмислення багатомірної проблеми генезису правового відношення головним чином через призму його зв’язку з радянською держа­вою, юридичною нормою. Саме тому поняттям права в радянському суспільстві охоплювались та­кож досить численні державні загально­обов’язкові установлення – плани, завдання, пре­зумпції, де­фініції тощо, які суттєво відрізнялися від “кла­сичної” юридичної композиції (струк­тури) но­рми. Спроба (що мала місце не тільки в юридич­ній літературі, а й в практиці) “підігнати” такі узагальнюючі установлення (як і правові прин­ципи) під юридичні норми не тільки пере­шко­джала правильному визначенню природи та змі­сту цих установлень, але й не сприяла теоре­тич­ному осмисленню всієї складності права як бага­тоаспектного соціального явища. Право роз­гля­далося не як основа, зокрема, державного управ­ління, а як політичний елемент надбудови, не­від’ємний від держави продукт та політичний інструмент її діяльності, основа і засіб класового панування в політичних формах. Наслідком аб­солютизації нормативістського аспекту праворо­зуміння (так називаний нормативістський підхід) стала недооцінка соціальної природи як юридич­них відносин, так і суб’єкта права, а також тих потреб і інтересів, з приводу яких складаються, змінюються і розвиваються як фактичні суспі­льні відносини, так і їх юридичні форми.

Ототожнення в радянській теорії та юридич­ній практиці права виключно з юридичними но­рмами, обмеження джерела права лише діяльні­стю органів державної влади зумовлювались природою тоталітарного і авторитарного полі­тичних режимів, суттєвою ознакою яких стали удержавленість суспільства, фактичне прини­ження ролі народовладдя і людини в соціаль­ному бутті.

Юридичні, зокрема законодавчі, відносини завжди персоніфікуються у певних соціальних особах, які мають свої потреби. Тому і супереч­ності повинні розкриватися через поведінку осіб, їх потреби та можливості задоволення цих по­треб. Відрив юридичних відносин від їх суб’єктів, від їх реальних потреб і інтересів, со­ціальної діяльно­сті, взаємодії призводить, як правило, до аналізу цих суб’єктів лише в гносео­логічному плані, в рамках якого соціальний суб’єкт розглядається тільки як носій пізнаваль­ної діяльності. Але пі­знання – це лише один із видів соціальної діяль­ності. Більш того, не­сприйняття людини – сто­рони юридичного від­ношення як активного носія суспільних функцій, ролей призводить до уяв­лення про особу лише як об’єкт – засіб вирі­шення завдань організації та управління суспіль­ним життям. Звідси значним методологічним прорахунком у нормотворчому процесі, насам­перед у процесі законотворення, була однобічна, одностороння орієнтація юриди­чних норм на врахування потреб переважно у контексті майбу­тнього, без достатньо реаль­ного знання теперіш­нього, що, як відомо, дева­львує останнє. Та й майбутнє при такому підході ви­глядало ілюзор­ним, тому що вирішення пи­тань задоволення су­спільних потреб не спира­лося на реальні можли­вості теперішнього. Як наслідок цього за дійс­ність часто видавалася іде­альна конструкція, ап­ріорна схема.

Ідеологія і законодавча діяльність. Відомо, що в основі всіх суспільних, в тому числі полі­тичних і юридичних процесів завжди знахо­диться ідейне начало. Особливо це стає поміт­ним в процесі зміни існуючої системи державної влади, обумовленої передусім зміною соціально-економічного ладу суспільства, його державно-політичного устрою. І хоч би що ми розглядали, наприклад, визначення мети перетворення сис­теми державної влади, вибір напрямків суспіль­ного руху, засобів перетворення економічної, політичної, правової систем тощо – в їх основі завжди знаходяться певні ідеї. Кожна індивідуа­льна і суспільна дія ґрунтуються, як правило, на ідейній базі. Наслідком зростання якості суспі­льної свідомості є все більша актуалізація про­блеми ідейного начала як в самопізнанні, так і самотворенні. Саме тому ленінська ідея, що “ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас усе в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне” [19, с. 382] перетворилася в ідео­логі­чне гасло, що підкорило всі різновиди дер­жавної діяльності, які були поширені не тільки на галузь радянського господарства, а фактично на органі­зацію і управління всіма сферами ра­дянського суспільства.

Абсолютизація класового, політичного підхо­дів до вивчення держави і права призвела до фа­ктичного ігнорування демократичного розвитку радянської державності. Величезні зміни в гро­мадянському і політичному розвитку радянсь­кого суспільства ігнорувалися від часу проголо­шення зазначених постулатів. І якщо деякі з них через очевидну суперечність суспільній практиці трохи модифікувалися, то сутність марксист­сько-ленінського вчення як методологічної ос­нови теорії права залишилася незмінною, як і вимога непохитного використання його як полі­тичного знаряддя.

На жаль, й досі не подолана політична спад­щина радянського періоду, коли юридично за­кріплювалася фактична диктатура партдержно­менклатури, панування адміністративно-команд­них методів управління в народному господарс­тві, а відомча нормотворчість (по суті) правила за легітимну основу тоталітарного і авторитар­ного режимів в суспільстві [42, с. 17]. Окрім цього, зазначимо, що в умовах вже суверенної України продовжується також вживання тради­ційних за змістом для радянської теорії права юридичних понять і категорій, зокрема держави і права. Причому ці поняття і їх визначення орга­нічно через теоретичну і буденну політичну і правосвідомість продовжують входити не тільки у вітчизняну юридичну науку, а й в політичну і юридичну практику, стають її органічною скла­довою. Сьогодні ці поняття і категорії вимагають свого наукового переосмислення, якщо необ­хідно – уточнення, збагачення їх суті та змісту з врахуванням нових історичних умов і чинників. Їх не можна просто ідеологічно відкинути в но­вих історичних умовах без співставлення з існу­ючими суспільними реаліями і ще більше з май­бутніми конституційно закріпленими цілями су­спільного розвитку України. Тому, коли сьогодні в Україні з’являються наукові поняття права, за­сновані на філософії позитивізму, зокрема на юридичному позитивізмі як одному з конкретно-історичних варіантів формально-догматичної теорії права, особливо коли йдеться про фунда­ментальні дослідження [46, с. 5], то можна пев­ним чином прогнозувати тенденції суспільного розвитку.

Життя вже неодноразово доводило, що не можна відшукати ефективних засобів юридич­ного впливу на поведінку людини, вбачаючи ко­ріння права лише у юридичних нормах, ухвале­них державою, розуміючи право тільки як тво­ріння, результат діяльності держави. Якщо вва­жати джерелом права тільки зовнішні щодо лю­дини владні чинники, то відокремлені від лю­дини вони будуть сприйматися нею як чужа, зо­внішня сила, будуть розглядатися нею як обме­ження і утиск [46, с. 70]. Лише волюнтаристське зменшення зовнішніх, бажаних державою, зок­рема українською, обмежень, розширення зов­нішньої свободи людини без відповідної підго­товки та вирощення паростків внутрішньої сво­боди останньої може привести лише до криміна­лізації суспільства, виникнення мафіозних утво­рень, зростання корупції в різних ешелонах влади і т. ін., тобто, розростання неправа, сва­вілля* [43, с. 56; 5, с. 129]. І тут не допоможе ні­яка аргументація, наприклад, типу, що це “хво­роба ро­сту”, обумовлена випереджаючими тем­пами розбу­дови матеріальної бази українського суспільства, в порівнянні з його духовною струк­турою.

Проте, все ж слід зазначити, що там, де немає межі і гарантії зовнішньої свободи людини, не­має права як справедливості – панує свавілля. Свобода людини у суспільстві, писав Дж. Локк, полягає в тому, щоб “йти за своїм власним ба­жанням у всіх випадках, коли це не забороняє закон…” [20, с. 275]. В цьому плані слушно за­значає Ф. А. Хайєк: “Одна з аксіом традиції сво­боди полягає в тому, що примус стоосовно лю­дей дозволяється лише в тих випадках, коли він необхідний для забезпечення загального добро­буту або громадського блага” [40, с. 11], безпеки суспільства та держави. Саме тому проблема ви­значення меж для адекватного використання можливостей законодавства, в тому числі кримі­нального, у створенні й підтриманні соціального порядку, забезпечення юридичної рівності та свободи у суспільстві, здійсненні соціального контролю завжди була актуальною, а сьогодні набуває особливого значення в усьому світі, в тому числі і в Україні [18, с. 131].

В пізнанні природної сутності людини як складного багатомірного і в той же час цілісного сущого: матеріальної (тілесної), живої, розумної і духовної, ірраціональної, індивідуальної істоти, втілених в кожному з нас – ключ до усвідом­лення суті багатоаспектного характеру поняття права, розуміння співвідношення права і юриди­чного закону. А для цього необхідно вивчати не тільки відносини існуючого позитивного права, сущого, а й належного у праві, обумовленого і природним буттям, і соціальною, хоча і супереч­ливою [4, с. 5], сутністю людини, певний погляд на процес “життя” права, на основі якого має формуватися, зокрема, українське законо­давство і правове мислення. А це вже не предмет теорії права, а філософії права.

Філософський підхід до пізнання права. Філо­софія права як системазнань про ідею права* [11, с. 59] є не просто пасивним результатом роз­витку юридичних знань, що одержані в процесі дослідження істини, правди правового буття, його різноманітних форм, а активним засобом пізнання цього буття, його сутності. Виходячи з цього, філософія права, як видається, має вико­нувати в системі юридичних наук декілька фун­кцій: по-перше, інтегративну, тобто сприяти, на­самперед, висуванню нових правових проблем на “стику” юридичної науки з різними, як суспі­льствознавчими, так і природничими науками; по-друге, методологічну, тобто на основі конс­труктивно-критичного порівняльного аналізу спри­яти пошуку нових шляхів пізнання і, якщо потрі­бно, перетворення правової дійсності, конс­трую­ванню нових методів і логічних форм; і, в-третіх, ціннісно-регулятивну, аксіологічну функ­цію, тобто має співвідносити цілі й шляхи пі­знання іс­тини в праві та перетворення правової дійсності з гуманістичними загальнолюдськими правовими цінностями в їх соціально-етичному вимірі.

В цьому плані, як видається, юриспруденція може здобути своє фундаментальне значення для людського буття лише тоді, коли зв’яже свою мету з філософією права, філософським право­вим світоглядом. У філософії права аналогом універсуму є право, що не має чітко окреслених меж і плану майбутнього розвитку і пов’язане з усіма рухливими багатоманітними сторонами людського життя через взаємодію з ними. Філо­софію права не цікавить конкретна юридична практика в її відособленому існуванні. Навпаки, її цікавить сукупність всього існуючого в праві, тобто, правова дійсність в цілому і, отже, у кож­ному суб’єкті права, те, що відрізняє його від інших суб`єктів або об’єднує з ними; їхня роль і місце в соціальній ієрархії серед інших соціаль­них суб’єктів. Прагнення філософії права роз­глядати право як цілість пов’язане з тим, що ряд конкретних правових явищ є тільки фрагмент, до котрого необхідно домислити реальність, яка в дійсності може бути іншою. Наприклад, пра­вова система конкретної країни здається чимось за­кінченим і достатнім. Вона складається із пев­них суб`єктів права, об`єднаних певними юридич­ними відносинами, системи чинного права, її ін­ститутів, галузей, юридичних норм, законодав­ства в цілому і т.д. Відомо також, що в нашій країні існують злочинні явища і процеси, поту­жна кримінально-тіньова економіка тощо. Проте завжди поряд з певними уявленнями про вітчиз­няну правову систему існує загальний фон – сві­товий правовий простір. Тобто, зокрема, україн­ське право навіть при безпосередньому розгляді є лише першим планом, що завжди до­повню­ється більш загальним, транснаціональ­ним, зага­льнолюдським правовим розвитком су­спільних відносин.

Розділяючи систему чинного права на певні сфери (наприклад, приватне та публічне), галузі, інститути, норми тощо, які сприяють встанов­ленню балансу об’єктивних приватних і публіч­них інтересів, що виключав би їх конфлікт у сус­пільстві [34, с. 27; 37 с. 3-11; 29, с. 3-15], ми ба­чимо тільки лише частину схованого від нас пра­вового буття. Що ж до філософії права, то вона покликана, як видається, для пошуку цілісного погляду на правовий суспільний розвиток, де юридичний аспект лише один з багатьох. Вона спрямовує наше мислення до пізнання права у його різнобічності, багатомірності, повноті й ці­лості. Під цим кутом зору стає очевидним, що корінний недолік позитивної юриспруденції саме полягає в її нездатності зрозуміти смислову ці­лість і водночас багатомірність правової дійсно­сті, а отже, обмеженість у пізнанні юри­дичного аспекту права.

В процесі пізнання позитивною юриспруден­цією правової дійсності ігнорується цілісна при­рода (тілесно-душевна і матеріально-духовна) структури особи не тільки як суб’єкта цієї дійс­ності, а й її джерела. Внаслідок чого позитивізм опрацьовує методологію, неадекватну природі досліджуваного об’єкта. Право ж ніяк не можна розглядати, обмежуючи його причини і джерело лише державною діяльністю, без звернення до людської природи, особливо коли відшукову­ються основні засади, на які мають спиратися юридичні норми, покликані забезпечувати поря­док в людському суспільстві, його цілість. Як складне соціальне явище, яке має багатомірну структуру, право являє собою діалектичну єд­ність об’єктивних і суб’єктивних чинників, що (єдність) багато в чому обумовлена природою людини. Ви­конуючи у суспільстві роль об’єктивної функції упорядження суспільних відносин, право висту­пає інтегрованою часткою соціокультурної реа­льності. Воно пов’язане з природою людської поведінки, і тим самим ін­ституціонально є ком­понентом усіх сфер суспі­льства. Право не є ав­тономною сферою як юри­дичних норм, так і абс­трактних уявлень про іде­альне (належне) право.

Виходячи із зазначеного, ми маємо всі під­стави припускати, що розвиток суспільства і права як його органічної складової частини обу­мовлений не тільки раціональними, а й ірраціо­нальними чинниками. Суспільне життя у великій мірі залежить не тільки від об’єктивних умов і обставин, а й від самих людей, від того, як вони реально сповідують соціальні цінності та як на­полегливо впроваджують їх у життя, від їхньої ірраціональної поведінки, яку треба намагатися враховувати не тільки в процесі будь-якого соці­ального дослідження і прогнозу, а й в процесі законопроектування й прийняття того чи іншого законодавчого акту. В цьому плані філософія права характеризується, як будь-яка філософська система знань, гуманістичною спрямованістю, людським виміром. Вона є не просто відбитком суспільного буття або наукою про найбільш за­га­льні правові закономірності. Вона, звичайно опосе­редкованим чином, через дослідника, пов’язана з конкретними закономірностями сус­пільного уст­рою, але досліджує філософія права інше. Її ці­кавлять загальні правові засади у від­носинах саме людини і природи, людини і куль­тури, від­носини насамперед у тріаді: людина, суспільс­тво, держава. Що менше персоніфіко­вана, олюд­нена філософія права, то більше вона перетво­рюється у догму, позбавлену самосвідо­мості. Вона втрачає власні начала і спеціалізу­ється на відбитті зовнішніх для суб’єкта, що пі­знає, об’єктивних правових процесів.

Філософія права відіграє величезну роль у справі гуманізації суспільства, оскільки вона розглядає людину не тільки як об’єкт пізнання, але, насамперед, як безпосередній суб’єкт пі­знання закономірностей свободи, справедливо­сті, необхідності, можливості тощо. При цьому правова дійсність пізнається не безликим суб’єктом, а кон­кретним дослідником – особис­тістю, для якої ста­влення до дійсності завжди є оцінна категорія. Тому у філософії права правові відносини і їх юридична форма обов’язково роз­глядаються че­рез призму конкретного вираження ціннісно-зна­чимого змісту духовного і матеріа­льного життя. Такий підхід передбачає творчу активність суб`єкта у процесі пізнання правових явищ, яка має визнавати інтелектуальну, еконо­мічну й іншу свободу інших особистостей, по­важати права і свободи людей, відповідальність кожної дієздатної особи за себе і за всіх, усебіч­ний під­хід у пізнанні. Як слушно зазначається в літера­турі “людина створена для того, щоб удо­скона­лювати нове: нема межі різноманітності творінь, що дозволені людині” [28, с. 15].

З позиції філософії права суб`єктом права може виступати як людство в цілому, тобто не якийсь конкретний індивід або колектив як якесь збірне ціле, а жива єдність духовних сил і потен­цій, до якої причетні як усі люди, так і окрема мисляча людина, яка виявляється в реальності емпірично в окремих особистостях. Людство як трансцендентальний суб’єкт права об’єднує в собі розрізнені юридичні акти, і як таке – людс­тво є носієм земного колективного розуму, Софії земної, “знятим усесвітом”, а космос – потенцій­ним полем діяльності (у тому числі пізнання) людини. Тому, в принципі, незалежно від рухли­вості, нестабільності суспільних відносин, мож­ливе поступове пізнання й оволодіння закономі­рностями природи і суспільства та їхнє викорис­тання в практиці правового регулювання.

Вітчизняна філософія права, як видається, по­кликана виконувати функцію своєрідного “інтег­ратора” знань не тільки про право, а й про лю­дину в праві, сприяти переборенню існуючого в теорії пізнання дуалізму природно-правових і соціологічних методів, врахуванню в правознав­стві не тільки політичної, юридичної і навіть со­ціальної сутності права, а й органічного зв’язку права з природними закономірностями, зокрема, біологічною природою людини, екологією тощо, які впливають на поведінку людини, обумовлю­ючи, зокрема, її нестабільність. Особливість су­часних наукових знань, наукового розвитку в світі характеризується загальною тенденцією до інтеграції різних наук, аспектів, методів дослі­дження тощо, якими має володіти людина як суб’єкт пізнання. Йдеться про інтеграцію знань, побудову синтетичних теорій, що харак­теризу­ють людський розвиток. Щодо філософії права, то вона, як видається, має співвідносити свої сформульовані знання про право з загально­люд­ськими соціальними цілями, перспективами гу­манітарного розвитку людства. Це набуває важ­ливого значення на початку третього тисячо­ліття, коли людина дійсно розумна (Homo sapiens) стає осердям не тільки “буття”, а й “сві­домості”, зокрема у формі науки.

 

Список літератури

 

1. Авер’янов В. Б. Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 2.

2. Алексеев С. С., Керимов Д. А., Недбайло П. Е. Методологические проблемы правоведения // Правоведение. – 1964. – № 4.

3. Алекси Р. Природа філософії права // Про­блеми філософії права. – 2004. – Т. ІІ.

4. Бачинин В. А. Природа правовой реально­сти // Право и политика. – 2004. – № 2.

5. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М., 1989.

6. Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. Філософія права: Навчальний посібник. – К., 1999.

7. Богданов А. А. Тектология: Всеобщая орга­низационная наука. Международный институт Александра Богданова. Редколлегия В. В. Поп­ков (ответств. ред.) и др. – М., 2003.

8. Введение в теорию государственно-право­вой организации социальных систем / Под общ. ред. Е. Б. Кубко. – К., 1997.

9. Вышинский А. Я. Основные задачи науки со­ветского социалистического права // Вопросы теории государства и права. – М., 1949.

10. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии ис­тории. – СПб., 1993.

11. Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М.: 1990.

12. Журавський В., Копиленко О. Юридична освіта в Україні: сучасний стан та напрями вдос­коналення // Право України. – 2004. – № 11.

13. Казимирчук В. П. Право и методы его изу­чения. – М., 1965.

14. Кант И. Религия в пределах только ра­зума // Сочинения. В 8-ми т. – Т.6. – М., 1994.

15. Козловський А. А. Право як пізнання: вступ до гносеології права. – Чернівці, 1999.

16. Копиленко О. Пріоритетні напрями науко­вих досліджень // Голос України. – 2005, 11 травня.

17. Костенко О. М. Соціальний натуралізм як методологічний принцип юриспруденції і кримінології // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4.

18. Костенко О. М. Культура і закон // Пра­вова держава. Щорічник наукових праць Інсти­туту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Вип. 9. – К., 1998.

19. Ленін В. І. Повн. зібр. тв. – Т. 44.

20. Локк Дж. Два трактата о правлении // Со­чинения в 3 т. – Т. 3. – М., 1998.

21. Малько А. В. Льготная и поощрительная правовая политика. – СПб., 2004.

22. Мушкин А. Е. Государство и право – исто­рические разновидности органов и норм управления обществом. – Л., Изд-во Ленинград­ского университета, 1969.

23. Неволин К. А. Энциклопедия законоведе­ния. История философии законодательства. – СПб., 1997.

24. Недбайло П. Е. Введение в общую тео­рию государства и права. (Предмет, система и функции науки). – К., 1971.

25. Нерсесянц В. С. Философия права // Про­блеми філософії права. – Том ІІ. – 2004.

26. Петрова Л. В. Фундаментальні проблеми методології права. Філософсько-правовий дис­курс. – Харків, 1998.

27. Петрухин И. Л. Человек как социальнно-правовая ценность // Гос. и право. – 1999. – № 10.

28. Пригожин И. Будущее не задано // Приго­жин И. Р. (ред.). Человек перед лицом не­определённости. – Москва – Ижевск, 2003.

29. Рабінович П. Приватне й публічне у при­родному праві та законодавстві // Вісник Акаде­мії правових наук України. – 2003. – № 3.

30. Радищев А. Н. О законоположении // Из­б­ранные философские сочинения. – М., 1949.

31. Радько Т. Н., Медведева Н. Т. Позити­визм как научное наследие и перспектива разви­тия права России // Гос. и право. – 2005. – № 3.

32. Солженицын А. И. В круге первом. Ро­ман. – М., 1991.

33. Стефанюк В. Верховенство права чи вер­ховенство закону? Політико-правовий принцип поділу державної влади “працює” лише за умови взаємодії владних структур, а не їх конфронтації // Віче. – 2004. – № 2.

34. Суханов Е. А. Система частного права // Вестн. Моск. ун-та. – 1994. – № 4.

35. Тацій В. Академія правових наук Укра­їни: становлення та наукові здобутки (назустріч виборам нових членів Академії) // Вісник Ака­демії правових наук України. – 2004. – № 1.

36. Тацій В. Правова наука в Україні: стан та перспективи розвитку // Вісник Академії право­вих наук України. – 2003. – № 2 – № 3.

37. Тацій В., Бурчак Ф. Завдання правової на­уки в світлі реалізації Конституції України // Ві­сник Академії правових наук України. – 1997. – № 4.

38. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми розвитку науки конституційного права України // Право України. – 1994. – № 10.

39. Фейерабенд П. Против методологиче­с­ко­го принуждения. Очерк анархистской теории по­знания. – Б.: БГК им. И. А. Бодуэна де Кур­тенэ, 1998.

40. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та сво­бода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3-х т. – Т. 2. Міраж соціальної справедливості. – К., – 1999.

41. Халфина Р. О. Право как средство соци­а­льного управления. – М.: 1988.

42. Цвєтков В. В. Державне управління: осно­вні фактори ефективності (політико-право­вий аспект). – Харків, 1996.

43. Шаповал В. М. До питання про філософ­ські підвалини дослідження права // Проблеми методології сучасного правознавства. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції. 9-10 жовтня 1996 року, м. Київ. – К., 1996.

44. Шемшученко Ю. С. Актуальні проблеми філософії права // Проблеми філософії права. – 2003. – Том 1.

45. Шемшученко Ю. С. Юридична наука на межі століть // Правова держава: Щорічник нау­кових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Вип. 11. – 2000.

46. Юридична енциклопедія: В 6 т. (Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К., 1998 – Т. 5: П-С. – 2003.


 

 

В. М. Селіванов

 

ПРАВО І ЗАКОН

(ФІЛОСОФСЬКИЙ ПОГЛЯД НА СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ)

 

Співвідношення права і закону відноситься до однієї з важливих методологічних проблем, зок­рема вітчизняних філософії права і теорії права. Лише знання про право, що співвіднесені з загально­людськими цінностями, можуть стати основою демократичного, гуманітарного виміру законодавства як невід’ємної складової правової держави в Україні.

 

V. M. Selivanov

 

LAW AND LEGISLATION

(A PHILOSOPHICAL OUTLOOK AT THE CORRELATION OF LAW AND LEGISLATION)

 

The correlation of law and legislation is one of the importent methodological problems, particularly in the Ukrainian philosophy of law and theory of law. Only the knowledge of law which correlate with the val­ues common to all the mankind are capable to serve the base of democratic, humanitarin dimenstion of leg­islation as the inalienable component of the state of the rule of law in Ukraine.


Е. В. Бурлай

Институт международных отношений Киевского национального университета

имени Тараса Шевченко

 

“НЕ УСЕРДСТВУЙ”






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных