Поняття юридичних засобів та їх види

(у світлі інструментальної теорії права)

Отож, до структури юридичної діяльності (як різновиду людської соціальної діяльності) вхо­дять специфічні засоби – юридичні, які є одним із конститутивних факторів саме такого різно­виду діяльності. Як уже зазначалося, в юридич­ній літературі погляд на право як на комплекс різноманітних, різнопорядкових юридичних за­собів отримав найбільш рельєфне закріплення у так званій інструментальній теорії права.

Саме поняття юридичних (правових) засобів ін­терпретується у науці неоднозначно. Так, Г. Зна­менський під “внутрішніми” (на відміну від “зов­нішніх”) правовими засобами розумів методи правового регулювання у відповідних галузях права [10, с. 213].

Б. Пугінський, уникаючи застосовувати по­няття “правові засоби” до тих юридичних реалій, які вже відображено усталеними власними нау­ковими поняттями (нормативні акти, правовід­носини, інші об’єкти, які традиційно вивчаються юридичною наукою), вважав, що правові за­соби – це “сполучення (комбінації) юридично значимих дій, які здійснюються суб’єктами з до­зволеним ступенем огляду й слугують досяг­ненню їхніх цілей (інтересів), що не суперечать законодавству та інтересам суспільства. У більш вузькому значенні правові засоби, на його думку, можуть розглядатись як юридичні способи вико­нання суб’єктами відповідних завдань, досяг­нення своїх цілей (інтересів)” [32, с. 84-85, 87]. До такого розуміння (щоправда, у галузевому вимірі) схиляються й автори одного з сучасних українських підручників, у якому правові засоби прокурорської діяльності визначаються як “за­кріп­лені у законодавстві дії та правові акти про­курор­ських працівників, спрямовані на реаліза­цію ними завдань та функцій прокуратури” [31, с. 35].

С. Алексєєв зауважував, що спроби звести правові засоби до вузького кола правових явищ, до того ж таких, які є формами діяльності, на­вряд чи будуть успішними [2, с. 15]. На проти­вагу Б. Пугінськогому, він пропонує таке визна­чення правових засобів: “це – об’єктивовані суб­станціональні правові явища, які володіють фік­сованими властивостями, що дозволяють реалі­зувати потенціал права, його силу” [1, с. 349-350]. Основними показниками правових засобів, на його думку, є: субстанційність правових явищ; можливість їх використання суб’єктами; наявність у правових явищах соціальної сили, свого роду юридичної енергії [3, с. 152].

Так чи інакше, склалися, як бачимо, два про­тилежні погляди, суть яких полягає у тому, що, згідно з першим, юридичні засоби (ясна річ, у структурі юридичної діяльності) розгляда­ються як дії, а згідно з другим – як субстанціона­льні об’єкти, власне знаряддя, які мають бути приве­дені в рух певною активністю суб’єкта, але сама ця активність не включається у поняття юридич­ного засобу.

Цю проблему помітили О. Малько і К. Шун­діков та спробували інтегрувати обидва погляди в одному понятті юридичних засобів. Під остан­німи вони пропонують розуміти сукуп­ність пра­вових встановлень (інструментів) і форм пра­вореалізаційної практики, за допо­могою яких задовольняються інтереси суб’єктів права і за­безпечується досягнення соціально ко­рисних ці­лей [25, с. 67] (виділення наше – Т.П.). До них у принципі приєднуються й деякі україн­ські до­слі­дники цієї проблеми – М. Сібільов [38, с. 139-140], О. Онуфрієнко [30, с. 9].

Варто, до речі, зазначити, що широке розу­міння юридичних засобів (і як власне інструмен­тів, і як діянь) у свій час, хоч і без спеціального акцентування на цій проблематиці, було запро­поновано й П. Рабіновичем. Аналізуючи міжна­родно-правові засоби, призначені для забезпе­чення і захисту основних прав людини, він виді­ляв серед перших міжнародно-правові акти і міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням та захисту цих прав [35, с. 9] (тобто діяльнісні засоби). Крім того, розглядаючи юри­дичні гарантії законності як передбачені законом спеціальні засоби (виділення наше – Т.П.) впро­вадження, охорони і, в разі порушення, віднов­лення законності, він класифікував такі гарантії (читай: юридичні засоби) за критерієм їх онтоло­гічного статусу у правовій системі на: нормати­вно-документальні (норми права, а також інтер­претаційні юридичні акти загального характеру), індивідуально-документальні (правозастосува­льні акти, роз’яснювальні акти індивідуального характеру), діяльнісні (діяльність певних суб’єк-тів щодо застосування юридичних норм, а також щодо реалізації нормативних і правозастосува­льних актів)(виділення наше – Т.П.) [35, с. 105-106]. Тут, отже, продемонстровано підхід до ро­зуміння юридичних засобів і як до власне ін­струментів, і як до діянь.

О. Малько і К. Шундіков, розвиваючи широ­кий підхід до розуміння правових засобів, виді­ляють, з одного боку, засоби-інструменти, а з іншого – засоби-документи та засоби-діяння (як засоби правореалізації). І далі, вказавши три ос­новних типи юридичної діяльності (правотворча, правозастосовча, правоінтерпретаційна), прихо­дять до, вважаємо, несподіваного висновку, що ні засоби правотворчої, ні засоби правоінтерпре­таціної діяльності не є власне юридичними, оскі­льки “не пов’язані з виконанням регулятивної функції права” [25, с. 74-78].

З таким твердженням важко погодитись. По-перше, напрошується висновок, що можуть існу­вати такі види діяльності юридичної, які не пе­редбачають юридичних засобів; а це, мабуть, алогічно. Принагідно зауважимо, що юридична діяльність може здійснюватись, окрім юридич­них, ще й іншими засобами (зокрема, матеріа­льно-технічними [8, с. 18]), але наявність засобів юридичних у такій діяльності є обов’язковою. Отже, засоби юридичної діяльності та юридичні засоби – це не одне й те ж. Останні входять до складу перших. По-друге, правове регулювання – багатостадійний, багатоетапний процес і певна діяльність, яка здійснюється на різних стадіях цього процесу, є також сегментом правового ре­гулювання. І по-третє, така діяльність, можливо, й не має безпосередньої мети врегулювати суспі­льні відносини, але остання буде для такої діяль­ності кінцевою (з огляду на відому у філософії класифікацію цілей на безпосередні, перспекти­вні та кінцеві).

Втім, не тільки у цьому вбачається неточність позиції зазначених двох авторів, яка розгляда­ється. Охоплюючи два види юридичних явищ поняттям юридичного засобу, критикуючи С. Алексєєва та В. Сапуна за невключення до цього поняття актів реалізації прав і обов’язків (юридичних діянь як засобів) [25, с. 80-82], вони посилаються на те, що “у філософському аспекті поняття “засіб” охоплює як свідомі дії, котрі вчи­няються для досягнення певної цілі, так і сам ін­струментарій, за допомогою якого така діяль­ність здійснюється” [25, с. 17] (виділення наше – Т.П.).

Щоб не втікати від пошуків істини у про­блемі, що аналізується, шляхом не завжди доре­чного посилання на плюралізм поглядів у сучас­ній юриспруденції (а останнім часом це стало досить поширеним) і все ж таки спробувати вста­новити причину “різнорозумінь” одного й того ж явища, знову звернемося до філософсь­кої теорії людської діяльності. (А у ній, між ін­шим, пи­тання про віднесення дії (активності) до окре­мого елемента структури діяльності чи, на­впаки, про включення її до категорії засобу од­нозначно не вирішується).

На користь “поглинання” дії категорією “за­сіб” може слугувати, наприклад, одне з поло­жень Гегеля: “засіб є об’єкт, який стоїть на сто­роні цілі і містить всередині себе її діяльність...” [7, с. 842]. Л. Ніколов, розглядаючи діяльність в одному з вимірів вважає, що в певному випадку “засобом можна вважати цілісний процес,... за допомогою якого здійснюється перехід від цілі до реального результату” [29, с. 55]. Широке ро­зуміння засобу відстоює й Н. Трубніков, коли пише, що засобом є і сама доцільна діяльність людини, спрямована на реалізацію тієї чи іншої цілі [39, с. 76].

Однак К. Маркс, розглядаючи трудову діяль­ність, зазначав, що прості моменти процесу праці такі: доцільна діяльність, чи сама праця (виді­лення наше – Т.П.), предмет праці і засоби праці. Далі додає: “Процес згасає в продукті” [26, с. 180]. Е. Юдін, здійснюючи системний аналіз людської діяльності, стверджував, що “всезага­льна структура діяльності включає в себе ціль, засіб, результат і сам процес діяльності ” [50, с. 268] (виділення наше – Т.П.). На думку М. Квєтного, в езотеричному аспекті структури діяльності “в якості основних елементів діяльно­сті виділяються, перш за все, мета як ідеалізова­ний уявний результат діяльності і предмет діяль­ності, що утворює об’єкт чи сукупність об’єктів, перетворення яких забезпечить реалізацію цілі. Потім діяльність включає у себе способи й за­соби досягнення цілі, самі дії та операції (тобто маніпулятивні елементи), що визначаються по­ставленою ціллю і конкретними умовами діяль­ності, і... мотиви діяльності...” [19, с. 27] (виді­лення наше – Т.П.). Елементами діяльності, на думку М. Кагана, є наділений активністю суб’єкт, який спрямовує її на об’єкти; об’єкт, на який спрямована активність суб’єкта; сама ця ак­тивність, що проявляється в тому чи іншому спо­собі заволодіння суб’єктом об’єкта або у встанов­ленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими [16, с. 43] (виділення наше – Т.П.).

У психології діяльність та її будова досліджу­ється не менш активно. Так, А. Леонтьєв вважав, що якщо з діяльності подумки вилучити дії, які її здійснюють, то від діяльності взагалі нічого не залишиться [22, с. 104]. Р. Нємов, розкриваючи будову діяльності, вказує, що діяльність людини має такі основні характеристики: мотив, ціль, предмет, засоби і структуру. В останній, – за­зна­чає автор, – “зазвичай виділяють дії й опера­ції як основні складові діяльності” [27, с. 149-150]. Як бачимо, психологічна література стоїть на пози­ції чіткого розмежування засобів і дій у будові людської діяльності.

В юридичній літературі при дослідженні структури юридичної діяльності активність та­кож відокремлюється від засобів. Так, В. Карта­шов пише, що “юридичні дії та операції, будучи самостійними елементами змісту юриди­чної дія­льності, забезпечують рух усіх її компо­нентів та сторін”. І далі, що важливо, продовжує: “але до них можливий і інший підхід: як до за­собів до­сягнення відповідних цілей і результа­тів” [17, с. 31] (виділення наше – Т.П.).

Як бачимо, розглянуті вище дебати щодо різ­ного розуміння юридичних засобів (чи то як тільки субстанціональних явищ, чи то як, окрім таких, ще й діяльнісних) спричинені відміннос­тями у концептуально-методологічних позиціях різних авторів.

Нагадаємо, що можливість різних підходів до розуміння засобу помітив ще Аристотель. Дослі­джуючи причинно-наслідкові зв’язки, він заува­жував: “І справді, чому людина прогулюється, кажемо ми. Щоби бути здоровим. І сказавши так, ми вважаємо, що вказали причину. При цьому мета буде однаково причиною для всього, що завдяки діям людини з’являється в проміжку між досягненням цілі, – як, наприклад, здоров’ю передує похудання чи очищення організму, або ліки чи лікувальні інструменти: все перерахо­ване існує заради мети, а відрізняється одне від одного тим, що в одному випадку це – знаря­ддя, в дру­гому – дії ” [4, с. 79] (виділення наше – Т.П.).

Надаючи перевагу широкому розумінню юридичних засобів, вважаємо, що воно (в інтер­претації О. Малька та К. Шундікова) все ж по­требує певного уточнення.

По-перше. Юридичні засоби-інструменти та юридичні засоби-діяння використовуються не тільки у правозастосувальній діяльності, але й, з відомих та вищезазначених причин, в усіх ін­ших різновидах юридичної діяльності (право­твор­чій, правоінтерпретаційній тощо).

По-друге. Вказівка на те, що юридичні за­соби-інструменти (субстанціональні засоби) і юридичні засоби-діяння поширюються на право­реалізаційну практику може спричинити деякі непорозуміння з огляду на багатозначність тер­мінів, вжитих у словосполученні “правореалі­за­ційна практика”. Відомо, що поняття юридич­ної практики може означати як діяльність у сфері правової дійсності, так і узагальнений до­свід та­кої діяльності [24, с. 22]. В контексті про­блеми, що розглядається, йдеться, вочевидь, про прак­тику як діяльність.

По-третє. Правореалізаційна практика-діяль­ність (вже з огляду на багатоаспектність поняття правореалізації) може в одному випадку бути правозастосувальною діяльністю (тобто юри­дичною діяльністю), а в другому – власне право­реалізаційною діяльністю як позитивною юри­дично значимою поведінкою (на відміну від нега­тивної – наприклад, вчинення правопорушення), тобто такою поведінкою, яка не є діяльністю юридичною. Під ознаки останньої вона не підпа­дає через те, що не містить, окрім специфічних засобів, решти ознак юридичної діяльності (зок­рема, позбавлена державно-владного, офіційного характеру). Отже, юридичні засоби використо­вуються як в юридичній правозастосувальній діяльності, так і в неюридичній правореаліза­ційній діяльності (тобто у позитивній юриди­чно значимій поведінці суб’єкта права).

Нарешті, по-четверте. Поняття “практика”, інтерпретоване як діяльність тільки фізична (ма­теріальна), у відомому сенсі протистоїть по­няттю “теорія”. При застосуванні поняття прак­тики до характеристики діяльнісних процесів з приводу використання у них юридичного ін­струментарію зазвичай не розглядається інтелек­туальна, розумова діяльність, а тому, відповідно, оминається великий арсенал юридичних засобів, за допомогою яких така діяльність здійснюється.

У зв’язку з цим зауважимо, що поняття юри­дичних засобів має поширюватись ще й на які­сно іншу групу правових явищ. Як вважає С. Алексєєв, можна виділити чотири групи пра­вових явищ, котрі частково переплітаються і ті­сно взаємодіють: а) явища-регулятори, які утворюють основу й механізм регулювання (но­рми, правоположення практики, індивідуальні приписи, права й обов’язки); б) явища правової форми – нормативні та індивідуальні юридичні акти; в) явища правової діяльності – правотво­рчість, правозастосування, тлумачення; г) явища суб’єктивної сторони правової дійсності – правосвідомість, суб’єктивні елементи правової культури, правова наука [2, с. 14]. На початках становлення сучасної вітчизняної інструмента­льної теорії права Б. Пугінський під правовими засобами запропонував розуміти, як вже згадува­лось, діяльнісні процеси (тобто – за класифіка­цією С. Алексєєва – лише третю групу правових явищ). Сам же С. Алєксеев, розуміючи правові засоби як субстанціональні феномени, лише пе­рші дві групи з названих ним явищ включав до таких засобів [2, с. 14]. О. Малько і К. Шундіков, об’єднуючи два попередні підходи, включили до правових засобів перші три групи правових явищ.

Виникають питання: якщо всі перелічені С. Алексєєвим явища входять до сфери права, то чому бути інструментальною цінністю (тобто слугувати засобом для задоволення потреб, дося­гнення цілей, вирішення соціальних проблем) може лише частина таких явищ? З яких підстав до правових засобів не включається четверта група правових явищ – явищ суб’єктивної сфери функціонування права?

Адже все об’єктивне юридичне право зага­лом (і, зрештою, ширше – увесь механізм держа­вно-владного, юридичного регулювання) нале­жить вважати засобом. Навіть будучи, у певному сенсі, метою, право не перестає бути засобом. Тому, на наш погляд, до поняття юридичних за­собів потрібно включити ще одну групу юриди­ч­них явищ – останню: явища суб’єктивної сто­рони правової дійсності. Наведемо деякі аргуме­нти.

Розкриваючи цінність права як інструмента задоволення різноманітних потреб, П. Рабінович виокремлює його інструментально-пізнавальну цінність [33, с. 24]. Залишаючись у межах діяль­нісного підходу, поцікавимося: в якій же діяль­ності об’єктивне юридичне право (інші юриди­чні явища) здатні мати таку цінність? Очевидно, у діяльності інтелектуальній, зокрема теоретич­ній. Безперечно, інтелектуальна діяльність теж має певну структуру і – що нас найбільше ціка­вить – здійснюється теж певними засобами.

Викладені вище положення щодо розподілу юридичних засобів на діяльнісні та на власне інструментальні стосувались передовсім матері­ального буття. Однак вони будуть справедли­вими і для юридичних засобів, котрі використо­вуються й в інтелектуальній діяльності (у тому числі – в інтелектуальній юридичній діяльності). Тому деякі юридичні явища у сфері духовного життя, гадаємо, теж можуть функціонувати і як засоби-інструменти, і як засоби-діяння.

Інтелектуальними засобами-інструментами у відповідній юридичній діяльності можуть ви­сту­пати, зокрема, юридичні поняття. Так, вони за­стосовуються при юридичній кваліфікації пев­ного соціально-значимого факту (наприклад, по­няття злочину, недієздатності, неповноліття, шлюбного віку, осудності). Усі вони, будучи складовими закріпленої в законодавстві, або у доктринальних положеннях, правової свідомо­сті, юридичної науки, слугують ідеальними юри­дич­ними засобами-інструментами. Проблема по­няття як засобу нормотворчості привертала увагу дослідників [5, с. 11]. Зауважимо, що у такій дія­льності певні елементи правової свідомості пра­вотворця теж виступають засобами-інструмен­тами (знаряддями) досягнення мети, формування потрі­бного результату – нормативно-правового акта.

Що ж до інтелектуального засобу-діяння, то таким є певний мислиннєвий процес у відповід­ній юридичній діяльності. Так, аналізуючи інте­лектуальний процес юридичної кваліфікації фак­тів, П. Рабінович зазначав: “юридична кваліфі­кація фактів являє собою, за її гносеологічною природою, пізнання їх соціальної сутності. Остання ж є не що інше, як роль, значимість со­ціальних фактів у задоволенні потреб” [33, с. 24]. Отже, така інтелектуальна діяльність, як юриди­чне кваліфікування фактів, здатна виступати юридичним засобом у досягненні належної юри­дичної цілі.

До висловлених міркувань додамо, що ви­знання певних юридичних явищ духовної сфери засобами знаходить своє підтвердження у філо­софському прагматизмі та інструменталізмі. Джон Дьюї прямо підкреслював, що наші думки, теорії, концепції та ідеї – це просто інструме­нти, які служать нам для формування майбутніх фактів [14, с. 715]; це інструменти для практич­них цілеспрямованих дій [44, с. 181]. Вільям Джемс, один із засновників філософії прагмати­зму, писав, що теорії – це не відповіді на загадки, а знаряддя і програми для подальшої роботи [42, с. 337]. А ось теза першого класика цього філософського напрямку – Чарлза Пірса: “Лю­дина настільки повно введена в рамки свого мо­жливого практичного досвіду, її розум настільки зведений до того, аби бути інструментом його потреб (виділення наше – Т.П.), що вона не може навіть найменше мати на увазі будь-що, що ви­ходить за ці межі” [42, с. 337].

Отож, можна резюмувати, що й сама філосо­фія інструменталізму методологічно заснована на поєднанні потребового та діяльнісного підхо­дів (хоч її фундатори, здається, такого поло­ження не виголошували). Й у цьому – ще одне свідчення прийнятності, адекватності цих підхо­дів у дослідженні юридичних (правових) засобів.

Узагальнюючи вищевикладене щодо поняття юридичних засобів, нагадуємо думку С. Алексє­єва про те, що питання правових засо­бів не сті­льки є питанням відокремлення в окре­мий під­розділ тих чи інших фрагментів правової дійсно­сті, скільки питання їх особливого ба­чення [1, с. 349]. Відмежування ж певної частини юридичної дійсності від іншої й відображення першої по­няттям правових засобів неминуче призведе до порушення методологічного прин­ципу “бритви Оккама”, згідно з яким не допуска­ється мно­ження понять, термінів для позначення об’єктів, що вже поіменовані досить точно сфо­рмульова­ними поняттями [32, с. 84]. Адже в ре­зультаті та­кого порушення одні автори під пра­вовими засо­бами розуміють тільки юридичні дії, другі – тільки субстанціональні об’єкти, треті – перше і друге.

Основні висновки

1. Загальне поняття юридичного засобу має використовуватися в інструментальному підході при поясненні всіх груп юридичних феноменів.

2. Дефініцію зазначеного поняття можна сфо­рмулювати, у першому варіанті, так: юридичний засіб – це будь-яке юридичне явище, опосередком якого може бути досягнута певна мета, зафік­сована у законодавстві*.

3. Зафіксована у законодавстві мета може бути юридичною за формою і за змістом, або ж вона може бути юридичною лише за формою. Юридичною лише за формою є така ціль, яка, будучи закріплена у законодавстві, детерміну­ється, головним чином, неюридичною потребою суб’єкта (біологічною, особистісною, економіч­ною, культурною чи іншою) і реалізується в його неюридичній правореалізаційній діяльності, тобто в його юридично значимій позитивній по­ведінці. А юридичною за змістом і за формою є така мета, яка, будучи закріпленою у законодав­стві, детермінується, передовсім, юри­дичною потребою суб’єкта, а тому й досягається власне юридичною діяльністю.

4. Юридичною потребою є така вимога обста­вин життєдіяльності особи чи суспільства, яка висувається до існування та належного функціо­нування власне юридичних явищ.

Список літератури

1. Алексеев С. С. Право: азбука – тео­рия – фило­софия: Опыт комплексного исследо­вания. – М.: «Статут», 1999.

2. Алексеев С. С. Правовые средства: постано­вка проблемы, понятие, классификация. // Совет­ское государство и право. – 1987. № 6.

3. Алексеев С. С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994.

4. Аристотель. Метафизика. – М.-Л., 1934.

5. Биля І. О. Теоретичні основи викори­стання нормотворчої техніки. Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Харків, 2004.

6. Воронович Б. А. Философские про­блемы вза­имодействия общества и природы. – М., 1982.

7. Гегель. Наука логики. – М.: “Мысль”, 1999.

8. Гусарєв С. Система юридичної дія­льності в контексті захисту прав та свобод гро­мадян // Проблеми державотворення і захисту прав лю­дини в країні. Матеріали Х регіональної нау­ково-практичної конференції. – Львів, 2004.

9. Забигайло В. К. Право и общество. Новые проблемы и методы буржуазного право­ведения. – К.: «Наукова думка», 1981.

10. Знаменский Г. Л. Совершенствова­ние хозяй­ственного законодательства: цель и средс­тва. – К., 1980.

11. История политических и правовых учений. – М.: «Юридическая литература», 1988.

12. История политических и правовых учений: Учебник для вузов. – М.: Изд-во НО­РМА, 2003.

13. История политических учений. Т. 2. – М.: Го­сударственное издательство юридичес­кой ли­тературы, 1953.

14. История философии. В шести то­мах. Т. 5. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961.

15. Історія філософії. – Харків: “Пра­пор”, 2003.

16. Каган М. С. Человеческая деятель­ность. – М.: Политиздат, 1974.

17. Карташов В. Н. Юридическая деяте­ль­ность в социалистическом обществе. – Яросла­вль, 1987.

18. Карташов В. Н. Юридическая деяте­ль­ность: понятие, структура, ценность. – Саратов, 1989.

19. Кветной М. С. Человеческая деяте­льность: сущность, структура, типы. – Саратов, 1974.

20. Керимов Д. А. Философские про­блемы права. – М.: «Мысль», 1972

21. Ленін В. І. Про карикатуру на марк­сизм і про “імперіалістичний економізм”. – По­вне зі­брання творів. Т. 30. – Київ: Видавництво полі­тичної літератури України, 1972.

22. Леонтьев А. Н. Деятельность, созна­ние, ли­чность. – М., 1975.

23. Леонтьев А. Н. Потребности, мо­тивы и эмо­ции. – М.: Изд-во МГУ, 1971.

24. Леушин В. И. Юридическая прак­тика в сис­теме социалистических общественных отноше­ний. – Красноярск, 1987.

25. Малько А. В., Шундиков К. В. Цели и средства в праве и правовой политике. – Сара­тов, 2003.

26. Маркс К. Капітал. Т. 1. – К.: Держа­вне вида­вництво політичної літератури УРСР, 1954.

27. Немов Р. С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: в 3 кн., кн. 1 – М: «Владос», 2000.

28. Никитинский В. И. Эффективность норм тру­дового права. – М.: «Юридическая ли­тера­тура», 1971.

29. Николов Л. Структуры человечес­кой деяте­льности. – М.: “Прогресс”, 1984.

30. Онуфрієнко О. В. Правові засоби у кон­тексті інструментальної теорії права. авто­реф. дис.... канд. юрид. наук. – Харків, 2004.

31. Прокурорський нагляд в Україні. – Львів: “Тріада плюс”, 2002.

32. Пугинский Б. И. Гражданско-право­вые сред­ства в хозяйственных отношениях. – М.: «Юри­дическая литература», 1984.

33. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985.

34. Рабинович П. М. О юридической природе це­лей правовых актов // Правоведение. – 1971. № 5.

35. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.

36. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права лю­дини і громадянина. Навчальний посіб­ник. – К.: “Атака”, 2004.

37. Самощенко И. С., Никитинский В. И. Цели правовых норм – масштаб оценки их эффектив­ности. // Ученые записки ВНИИСЗ. Вып. 19. – М., 1969.

38. Сібільов М. До питання про правові засоби сфери приватного права. // Вісник Акаде­мії пра­вових наук України № 3 (26), 2001.

39. Трубников Н. Н. О категориях «цель», «средс­тво», результат». – М.: «Высшая школа», 1968.

40. Туманов В. А. Буржуазная правовая идеоло­гия. – М.: «Наука», 1971.

41. Философская энциклопедия. Т. 2. – М.: «Со­ветская Энциклопедия», 1962.

42. Философская энциклопедия. Т. 4. – М.: «Со­ветская Энциклопедия», 1968.

43. Философская энциклопедия. Т. 5. – М.: «Со­ветская Энциклопедия», 1970.

44. Філософський енциклопедичний словник. – К.: “Абрис”, 2002.

45. Філософський словник. – К., 1973.

46. Чулюкин Л. Д. Природа и значение цели в советском праве. – Казань, 1984

47. Экимов А. И. Категория цели в на­уке права // Философские проблемы государства и права. – Л., 1970.

48. Экимов А. И. Цель в норме советс­кого права // Правоведение. 1968. № 5.

49. Элькинд П. С. Цели и средства их до­стиже­ния в уголовно-процессуальном праве. – Л., 1976.

50. Юдин Э. Г. Системный подход и принцип де­ятельности. – М.: «Наука», 1978.

Т. И. Пашук

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: