Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






3 страница. 3) Не має правильної відповіді;




3) Не має правильної відповіді;

4) Відповіді зазначені в пунктах 1 та 2

Тест 8. Як називаються блага доступ до яких нормується через ціни?

1) не економічні;

2) економічні;

3) суспільні блага;

4) не матеріальні блага

Тест 9. Міра рівності (не рівності) життєвого становища людських соціальних груп -- це?

1) горизонтальна справедливість;

2) вертикальна справедливість;

3) справедливість між поколіннями;

4) соціальна справедливість

Тест 10. До якої форми належать такі види, як загальна-державна і муніципальна?

1) Змішаної;

2) Індивідуальної;

3) Державної;

4) Колективної

Тест 11. До змішаної форми належать наступі види:

1) Кооперативна і міжнародна;

2) Загально-державна і приватно-колективна;

3) Приватна і акціонерна;

4) Державно-коорпоративна і приватно-колективна

Тест 12. У якій відповіді форма власності на засоби виробництва пов'язана з формою працею?

1) Община власності і рабська праця;

2) Феодальна власність і наймана праця;

3) Капіталістична власність і колективна праця;

4) Трудова власність і вільна праця

                       
                       

Тема 3. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки

Мета теми — дати студентам чітке уявлення про суспільні відносини, суспільний добробут та теорії суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки, ознайомити з найважливішими їх течіями та твердженнями, що висувають їх представники, вивчити їх переваги і відмінності від інших теорій. Охарактеризувати основні риси та теорії соціально-орієнтованої ринкової економіки.

 

1. Методичні поради до вивчення теми

З даної теми передбачається вивчення таких питань:

1. Суспільний добробут: поняття та сутність.

2. Суспільний добробут в умовах інтеграційних процесів.

3.Теорія суспільного добробуту як основа для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини

4.Характерні риси та критерії соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Питання на самостійне вивчення:

1. Економічна теорія добробуту.

2. Соціальна захищеність громадян як фундамент суспільного добробуту.

3. Оцінка суспільного добробуту.

4.Фінансове забезпечення суспільного добробуту.

5.Формування концепції держави добробуту та соціально-орієнтованої ринкової економіки.

6.Характерні риси та критерії соціально-орієнтованої ринкової економіки. 7.Характеристика теорій соціально-орієнтованої ринкової економіки.

8. Індикатори рівня і якості життя населення. Індекс людського розвитку

Література:

У методичних порадах використано основні літературні джерела:1-12, які рекомендуються для самостійного вивчення теми.

У економічній науці дотепер не сформована загальновизнана теорія добробуту, яка містить кількісною вимірника добробуту, придатного до практичного застосування. Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини, яка показує, наскільки «добре» прожитий їм деякий період його життя. Для того, щоб наведене вище визначення добробуту мало змістовний сенс, необхідно встановити етичний критерій, який чітко визначає, що добре, а що погано для людини. Дану проблему вирішують в рамках двох різних підходів, індивідуалістського та інституційного.

1. Індивідуалістичний підхід в даний час домінує в економічній науці.

Його суть полягає в тому, що тягар оцінки індивідуального добробуту покладається на саму людину, тільки сама людина здатнавизначити, що добре для нього, а що погано. При цьому передбачається, що він здатний провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя. Етичний постулат, лежачий в основі індивідуалістичної концепції добробуту, може бути сформульований таким чином: «Благом для людини є те, що він сам вважає для себе благом».

Домінуюче положення індивідуалістичного підходу пояснюється двома основними причинами.

По-перше, трактування індивіда як єдиного суб'єкта оцінки свого добробуту дозволяє виключити з основ теорії етичні елементи. У результаті теорія добробуту знаходить видимість «чистої» економічної теорії. По-друге, методологія сучасної економічної науки формувалася в епоху протистояння ідей лібералізму і марксизму. Для багатьох економістів визнання самої можливості об'єктивного вимірника добробуту рівносильне схваленню соціалістичної диктатури, яка нав'язує людині жорсткі норми поведінки відповідно до деяких абстрактних ціннісних постулатів.

2. Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія добробуту.

У методологічному плані є два шляхи побудови інституційних теорій добробуту.

Перший шлях побудови інституційної теорії добробуту заснований на принципі методологічного плюралізму і полягає у відкритому визнанні суб'єктивності будь-якої інституційної теорії добробуту. В

цьому випадку як базова може бути прийнята будь-яка етична система, що задовольняє суб'єктивним поглядам економіста-дослідника, при цьому будь-яка інша теорія добробуту, побудована на базі іншої етичної системи, матиме рівне право на існування.

Другий шлях полягає у встановленні «еталонної» етичної системи, яка приймається як єдина основа для побудови теорії добробуту.

Теорія суспільного прогресу - це інституційна теорія добробуту, заснована на еталонній етичній системі. Поняття суспільного прогресу означає напрям розвитку суспільства, яке є бажаним з погляду вибраної еталонної етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти дану концепцію суспільного прогресу. У основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить еталонна етична система, побудована на аналізі процесу еволюції живої природи.

Егалізм, навпаки, виходить з посилки, що рівність може бути досягнута в набагато ширших межах. Всі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, але і більш менш рівні результати. Цим досягається єдність і згуртованість нації, що відповідають ідеалам колективізм}'. Тому уряд повинен прагнути, щоб всі члени суспільства одержували рівні блага, які стали доступними завдяки успіхам розвитку цивілізації. Держава загального добробуту стає не тільки гаслом, але і метою економічної політики.

Особливим різновидом егалізму є роулізіанський підхід, розвинений в працях сучасного філософа Дж. Роулза. По Роулзу, повинна максимізуватися корисність найменш забезпечених членів суспільства. Від цього виграє суспільство в цілому.

В рамках індивідуалістичного підходу найбільше значення мають дві теорії добробуту: утилітаристська і монетарна (економічна).

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Згідно даної теорії, кожна людина готова до активної автономної діяльності, здатна сам найефективніше реалізовувати свої таланти. Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів.

Утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіхчленів. Така "арифметика щастя" спирається на передумову про можливість складання індивідуальних корисностей. Тому справедливість, на думку утилітаристів, існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства.

Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту маг ряд недоліків:

1. Формальний підхід до визначення даної функції не дає відповіді на питання про економічну суть суспільного добробуту.

2. Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту ігнорує інституційну природу. суспільного вибору.

Типи і моделі соціальної ринкової економіки

З розвитком соціалізації ринкової економіки державне регулювання доповнилося механізмом саморегулювання суспільства, елементами якого стали співробітництво профспілок та організацій підприємців як, зокрема, у 20-ті рр. ХХ ст. у Нідерландах.. Трудові конфлікти і вимоги збільшення платні в цей час, що нес­ли загрозу зірвати вихід на промислові ринки, угамовувалися зусиллями приватної організації — Фонду праці, який об’єднав усіх підприємців та всі профспілки, а держава визнала цей орган головним у сфері трудових взаємин та провідним щодо визначення державної політики у сфері заробітної плати (1945—1962 рр.).

Досягнутий консенсус підприємців та профспілок мав надзвичайно позитивні наслідки і заклав основи суспільного діалогу й політики узгодження взаємних інтересів уже соціальних партнерів: праці і капіталу на основі тристороннього підходу: держава, підприємці, профспілки, у якому держава мала домінантну роль, оскільки взяла на себе право встановлювати всі види заробітної плати, роль профспілок та організацій підприємців мали хоч і важливе, та все ж більше консультативне значення. Проте з часом, зокрема після вступу країни до Спільного ринку, на тлі вільно встановлюваної заробітної плати Німеччини, Франції, Бельгії, політика централізованого регулювання заробіт­ної плати в Нідерландах була скасована.

Після другої світової війни економічний розвиток Німеччини був настільки вражаючим, що одержав назву «німецького дива», і ґрунтувався він не в останню чергу на соціальному партнерстві, яке виникло у країні на початку 20-х рр. З часом розвинулися такі форми участі в управлінні підприємствами, як ради фірм, що мали широкі повноваження заслуховувати скарги працівників, обговорювати соціальні питання (оплату праці, тривалість робочого дня, умови праці, здоров’я тощо), економічну діяльність компанії, спрямування інвестицій, можливості злиття з іншими фірмами, модернізацію виробництва тощо. Нині в країні працюють схеми участі трудівників в управлінні підприємствами, доповнюючись численним представництвом працівників у наглядових радах компаній, яке іноді досягає половини їхнього складу, тобто наймані працівники постають як співвласники компаній і поділяють соціальну та виробничу відповідальність перед своєю фірмою. Цю систему можна вважати народною щодо прав власності (переважно сімейна форма), ринок акцій грає в ній порівняно незначну роль, скуповування акцій з метою здіснення контролю над фірмою нормативно обмежено, держава здійснює посередницькі функції щодо координації та досягнення згуртованості суспільства й соціальної справедливості, підвищення ефективності ринкової системи. Особливістю цієї моделі є те, що за певних умов прибуток фірми може виявитися нульовим, а частина витрат на заробітну плату та соціальні виплати — вищою, ніж в інших моделях економіки, що спонукає менеджмент фірми (підприємства) раціоналізувати процес виробництва для поліпшення загальних економічних показників.

Народною моделлю економіки можна вважати й англосаксонсь­кий тип ринкової економіки, підприємства якої створені власниками на акціонерній основі. На таких підприємствах розподілені права власності та управління, здійснювані найманими менеджерами, працівники підприємства теж наймані і не мають права голосу з питань прийняття рішень керівництвом компанії. Акціонери мають своїх представників у радах директорів, наймані працівники — у наглядових радах, що стежать за дотриманням відповідних інтересів. Банки не беруть участі в керівництві сталих підприємств, хоча надають їм різні послуги; вони й страхові компанії володіють більшими чи меншими пакетами акцій, приймають на депонування пакети акцій співвласників підприємств разом із правом голосу, мають представництво в наглядових радах, а іноді їх очолюють, здійснюючи кредитування дочірніх компаній.

Особливе місце серед розвинутих країн із соціалізованою моделлю ринкової економіки належить Швеції. Зокрема, щодо організації економічного та політичного буття, що створило, завдяки налагодженню коопераційного характеру взаємин між різними соціальними прошарками суспільства й політичними партіями, можливість забезпечувати високий рівень життя і соціальної захищеності населення. Безперечно, цьому сприяв і високий рівень політичної культури, взаєморозуміння, визнання законності інтересів різних груп населення, готовності розв’язувати найгостріші проблеми на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. Таким чином духовно (на основі досягнутої злагоди) та політично були забезпечені успіхи в економічній сфері.

Якщо розглядати ринкові системи економічно розвинутих країн, то для них характерні панування великих корпорацій і значна роль профспілок, які монополізують ринки товарів і праці, а ціни роблять жорсткими й стабільними, тобто існує певний порядок, який уособлює комплекс норм і правил щодо регулювання структури та функціонування відповідної сфери суспільного життя. Ідеться про громадський, політичний, правовий, економічний порядок. У концептуальному аспекті — про сформовану модель, організаційну структуру економічних інститутів і відносин. Залежно від потреби, рівня і масштабів упорядкування та організації цей порядок може знайти відображення в будь-якому документі, наприклад, Конституції, договорі, законі, постанові. Отже, економічний порядок постає в сукупності всіх правил, що стосуються організаційної будови народного господарства і процесів, які відбуваються в ньому, а також у сукупності установ, відповідальних за управління економікою і надання їй визначеної організаційної форми.

Теорія порядку взаємопов’язана з теорією прав власності, за якою господарська поведінка людей визначається відповідною системою прав власності, розпорядження і користування, що обмежують простір прийняття рішень і дії суб’єктів господарювання. Теорія прав власності стверджує, що економічна система може ефективно і стабільно розвиватися, якщо індивідуальні вигоди від економічної діяльності відповідатимуть суспільним, тобто не виникатиме ніяких зовнішніх ефектів.

У теорії прийняття рішень економічна система визначається як суспільно визнаний механізм, завдяки якому можливе прийняття рішень у процесі виробництва, споживання й розподілу товарів. Цей механізм визначає, хто, коли, де і для кого має приймати економічні рішення. У системній теорії порядку, яка є сучасним варіантом теорії господарського порядку, існують два варіанти до розкриття змісту поняття «економічна система». У межах першого вона розглядається як сукупність таких елементів: природні і матеріальні ресурси; люди як виробники і споживачі; економічні взаємини (тобто процеси виробництва, розподілу і споживання), що відбуваються всередині господарських одиниць і між ними; господарський порядок, що конституюється правовими та інституціональними правилами, обов’язковими для господарського процесу. Другий підхід ґрунтується на розумінні господарської системи, яка існує в теорії прийняття рішень: еконо­мічні системи — це механізми, які роблять можливим прийняття і здійснення господарських рішень у процесі виробництва, споживання і розподілу товарів. Таким чином, за першого підходу економічна система трактується набагато ширше, ніж за другого.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнювальні, які відображають сумарне спо­живання (і можливості такого споживання) населенням матеріальних благ і послуг, та як відносні, які характеризують окремі сторони добробуту населення.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення належать:

1. Обсяг реального ВВП на душу населення.

2. Грошові доходи та витрати населення.

3. Реальна заробітна плата.

4. Споживання основних продуктів харчування на душу населення.

5. Природний приріст населення та середня тривалість життя.

6. Частка витрат у бюджет на розвиток соціальної сфери.

7. Використання вільного часу.

Рівень реального ВВП на душу населення в країні дає змогу порівнювати її з іншими країнами та визначати рівень розвитку цієї країни.

Грошові доходи й витрати населення відображаються у відносному балансі та за своєю структурою й динамікою за роками.

Розрізняють номінальні та реальні доходи населення. Номіналь­ні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, а також витрати на податки, інші обов’язкові платежі та спрямовуються на особисте споживання й заощадження.

Заробітну плату розрізняють номінальну та реальну. Купівель­на заробітна плата визначається співвідношенням номінальної заробітної плати (без урахування особистих податків і обов’яз­кових платежів) та індексу споживчих цін:

, (12.1)

де Wр, Wн — реальна та номінальна зарплати;

РТ — особисті податки;

Поб. — платежі обов’язкові;

СРІ — індекс споживчих цін або індекс Ласпейреса.

Аналізові також підлягає диференціація доходів населення за такими показниками:

1. Коефіцієнт фондів — характеризує, у скільки разів доходи 10 % найбагатшого населення перевищують доходи 10 % найбідніших.

2. Децільний коефіцієнт диференціації — показує, у скільки разів мінімальний дохід 10 % найбагатших перевищує максималь­ний дохід 10 % найбідніших.

Для економік перехідного періоду характерне зростання поляризації в реальних доходах населення, яке супроводжуються зрос­танням бідності. Причиною такої поляризації є те, що джерелом доходів, крім заробітної плати, може бути ще й приватна власність.

Рис. 12.1. Крива Лоренца

Графічно диференціація доходів характеризується кривою Лоренца (рис. 12.1). Бісектриса ОС характеризує абсолютну рівність у доходах, коли певний процент сімей одержує однаковий процент доходу. Крива ОАВС показує фактичний розподіл доходу, нерівність у доходах. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більшою є диференціація в розподілі доходу. Її рівень характеризує коефіцієнт Джині (k G). Він розраховується як відношення заштрихованої площі ОАВС до площі трикутника ОДС:

(12.2)

Чим значніша в суспільстві диференціація доходів, тим більше значення коефіцієнта Джині наближається до 1. За умов теоретич­ної абсолютної рівності в доходах коефіцієнт Джині дорівнює нулю.

Для аналізу ступеня диференціації доходів визначаються межа малозабезпеченості та частка населення, що перебуває нижче цієї межу або ж має дохід більший від середнього.

Витрати населення визначаються як його кінцеве споживання й аналізуються за такими складовими:

· обсяг та структура витрат на купівлю продуктів харчування і споживчих промислових товарів;

· витрати на оплату послуг;

· податки, обов’язкові платежі та добровільні внески.

Витрати на оплату послуг (охорони здоров’я, освіти, транспорт­них, житлово-комунальних) значною мірою залежать від платності, пільговості або безоплатності цих послуг. Отже, розвиток самої соціальної сфери впливає на рівень життя населення.

Споживання основних продуктів харчування визначається в кг на душу населення за такими видами: м’ясо та м’ясопродукти, молоко та молочні продукти, яйця (шт.), риба та рибопродукти, цукор, олія, картопля, овочі та фрукти, хлібні продукти. Ці показ­ники розраховуються в абсолютному, процентному співвідношеннях та в динаміці.

Розрахунки природного приросту населення дають змогу виявити його позитивну або від’ємну динаміку.

Важливим показником рівня життя населення є частка витрат на соціальну сферу в Державному бюджеті та стан соціальної інфраструктури. Зменшення частки витрат, особливо на охорону здоров’я та освіту, відкидає країну за рівнем інтелектуального потенціалу далеко назад.

Використання вільного часу характеризується показниками: кількість закладів відпочинку, туризму, спорту; вартість путівок до туристичних, санаторно-курортних закладів; витрати на екскурсійне, культурно-масове обслуговування.

Існують спроби розробити узагальнювальний показник рівня життя населення — індекс людського розвитку (ІЛР). Люд­ський розвиток — це безперервний процес розширення можливос­тей вибору, які постійно змінюються. Серед різних можливостей вибору визначальними вважаються довге та здорове життя, здобуття освіти, доступ до засобів, що забезпечують гідний життєвий рівень.

Для визначення ІЛР за методикою ООН рекомендується враховувати три показники: ВВП на душу населення, середню тривалість життя, рівень освіти населення, старшого 25 років. Ці показники для даної країни зіставляються з максимальними в світі аналогічними показниками. Індекс людського розвитку (ІЛР) роз­раховується за формулою:

, (12.3)

де ВВП/Н — індекс реального ВВП на душу населення;

Іосв. — досягнутий рівень освіти;

Ітр.ж. — середня тривалість життя;

У процесі розрахунку індексу людського розвитку визначається також гендерний показник, який ураховує соціально-еконо­мічну нерівність у становищі чоловіків і жінок країни. Це так звані гендерні відмінності. Якщо є така нерівність, то розрахунки індексів здійснюються окремо для чоловіків і жінок, що призводить до зниження індекса гендерного розвитку (ІГР) порів­няно з індексом людського розвитку (ІГР < ІЛР). Якщо ж спостерігається гендерна рівність, то ці індекси майже однакові.

Фахівці Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ та Державного комітету статистики запропонували національну методику визначення ІЛР. За цією методикою ІЛР охоплює дев’ять показників, які характеризують:

· демографічну ситуацію в країні та в регіонах;

· стан ринку праці;

· рівень життя населення;

· житлові умови;

· охорону здоров’я та рівень здоров’я населення;

· рівень освіти;

· соціальне середовище;

· фінансування основних галузей, які забезпечують людський розвиток;

· екологічну ситуацію.

Прожитковий мінімум визначається вартістю так званого «споживчого кошика». Вона визначається з урахуванням мінімаль­но допустимих нормативів споживання найважливіших благ та послуг. Такі нормативи споживання встановлюються, як правило, за фактичною структурою витрат 10% найменш забезпечених верств населення.

У світовій практиці застосовуються нормативний та статистич­ний методи розрахунку прожиткового мінімуму. Нормативний метод засновано на науково обґрунтованих нормативах мінімального споживання товарів і послуг, необхідних лише для відтворення продуктивних сил. Статистичний метод базується на даних реального мінімального споживання населенням матеріальних благ.

Прожитковий мінімум доповнюється показниками фізіологічного та соціального мінімумів, які визначають його верхню та нижню межі.

Аналізується також співвідношення рівня заробітної плати та прожиткового мінімуму в динаміці. Мінімальна заробітна плата не повинна бути нижчою за офіційно визначений прожитковий мінімум. За методикою ЄЕТ (європейське економічне товариство) низькооплачуваними працівниками є ті, чия заробітна плата становить 2/3 від середнього рівня в країні або є ще нижчою.

Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: зростанням безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю з виплат заробітної плати.

ООН наголошує на чотирьох основних проявах бідності (Human Development Report. — New York, UNDP, 1997. — p. 5):

· коротка тривалість життя;

· низька професійно-освітня підготовка;

· відсутність необхідної бази для нормального життя — чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;

· ізольованість від суспільного життя.

В Указі Президента України «Про стратегію подолання біднос­ті» від 15 серпня 2001 р. (№ 637/2001) визначено основні терміни, які використовуються в аналізі рівня бідності населення: бідність, межа бідності, рівень бідності, глибина бідності, крайня форма бідності, опікуваний державою дохід. Так, якщо рівень доходу нижчий від межі бідності, то задовольнити основні потреби людини неможливо. За межею бідності перебувають сім’ї, у яких рівень споживання (доходів) на одну особу нижчий від визначеної межі бідності. Глибина бідності вимірюється відхиленням величини доходів від визначеної межі бідності. Економічну сутність інших показників розкрито в термінологічному словнику до даної теми.

Верстви населення, які перебувають за межею прожиткового мінімуму, потребують соціального захисту.

За умов високої інфляції необхідно співвідносити фіксовані доходи населення та зростання індекса вартості життя. Для цього існує три способи:

― адаптація (пристосування до умов);

― компенсація;

― індексація (найпоширеніший спосіб).

Розрізняють очікувану та ретроспективну індексацію доходів населення. Очікувана індексація передбачає підвищення доходів з урахуванням прогнозованого зростання цін. Ретроспективна індексація здійснюється відповідно до зростання цін за минулий період. У світовій практиці частіше застосовується ретроспектив­на індексація або через фіксовані проміжки часу (3—6 місяців), або за шкалою заробітної плати автоматично зі зміною цін. Але в будь-якому разі доходи індексуються тільки тоді, коли відбувається лише інфляційне зростання споживчих цін.

Середній рівень компенсації витрат від інфляції зазвичай становить 40—50 %, що розглядається як фактор, що стримує подаль­шу інфляцію.

 

2.Ключові поняття: Добробут людини і суспільства, інституціональний підхід

індивідуалістичний підхід,утилітаризм, монетаризм, еаілізм, роулізіанський підхід, теорія порядку, теорія прийняття рішень, індикатори рівня і якості життя населення.

Термінологічний словник.

Бідність — неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу**.

Верхня межа малозабезпеченості — це мінімальний споживчий бюджет, який забезпечує основні фізіологічні та соціально-культурні потреби людей на суспільно необхідному рівні.

Вищий рівень добробуту — рівень достатнього забезпечення матеріальними благами, за якого на перше місце виходять духовні блага, наука, культура.

Гендерний показник — це індекс людського розвитку, який ура­ховує соціально-економічну нерівність у становищі чоловіків і жінок країни.

Глибина бідності — відхилення величини доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності**.

Депопуляція — постійне зниження природного приросту населення.

Дефіцит доходів — це показник, який визначає, на скільки треба збільшити доходи, щоб підняти рівень життя тих, хто знаходиться за межею бідності.

Децільний коефіцієнт диференціації доходів — показує, у скільки разів мінімальний дохід 10 % найбагатших верств населення перевищує максимальний дохід 10 % найбідніших.

Ємкість споживчого ринку — показник, який охоплює обсяг виробництва споживчих товарів, залишки товарних запасів, обсяг чистого імпорту.

Індекс людського розвитку — узагальнювальий показник рівня життя населення (ураховує реальний ВВП на душу населення, рівень освіти та середню тривалість життя).

Коефіцієнт Джині — показник диференціації доходів, який розраховується за кривою Лоренца.

Коефіцієнт фондів — показує, у скільки разів доходи 10 % найбагатшого населення перевищують доходи 10 % найбіднішого.

Крайня форма бідності — бідність, яка порівняно зі стандартами цивілізації асоціюється з межею виживання**.

Крива Лоренца — графічне зображення диференціації доходів.

Лібералізація цін — перехід до ринкового регулювання цін.

Людський розвиток — це безперервний процес розширення можливостей вибору, які постійно змінюються.

Межа бідності — рівень доходу, нижче від якого є неможливим задоволення основних потреб**.

Номінальні доходи — характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування.

Номінальна заробітна плата — це нарахована заробітна плата, абстрагована від рівня інфляції.

Нижня межа малозабезпеченості — це фізіологічний мінімум, мінімальний споживчий бюджет, який забезпечує тільки необхідні фізіологічні потреби людей.

Нижній рівень добробуту — характеризується достатнім забезпеченням населення матеріальними благами й послугами.

Опікуваний державою дохід — рівень доходу, що не більш як на 10—20 % перевищує межу бідності та обумовлює значну ймовірність сім’ї потрапити в будь-який час через незалежні від неї причини до категорії бідних**.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных