III.4.L Поняття про мислення. Мислення як процес

Мислення являє собою процес опосередкованого й уза­гальненого відображення людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях. Мислення є одним із провідних пізнавальних процесів, його вважають найвищим ступенем пізнання. Ві­дображення на стадії мислення відрізняється від чуттєвого пізнання на стадії сприймання тим, що мислення відбиває дійсність опосередковано, за допомогою системи засобів, зокрема мисленнєвих операцій, мови й мовлення, знань людини тощо. Відображення дійсності на рівні мислення має також узагальнений характер. Виділяючи загальне, ми спираємося не тільки на ті об'єкти, які сприймаємо в даний момент, а й на ті, які сприймали в минулому.

Мислення надає людині можливість відобразити й зро­зуміти не тільки те, що може бути безпосередньо сприйняте відчуттями, а й те, що сховане від безпосереднього чуттє­вого сприймання. Відомо, наприклад, що ми не відчуваємо безпосередньо інфрачервоних і ультрафіолетових променів, радіохвиль, звукових коливань, частота яких перевищує 20 000 / с, радіаційного впливу. Ми не можемо сприйняти справжню величину Землі, швидкість руху світла, електрич­ного струму тощо. Щоб пізнати все це, ми вдаємося до досліджень, експериментів, обчислень.

Мислення — предмет не тільки психології, а й філо­софії, логіки, фізіології та інших наук. Принциповою є проб­лема виділення саме психологічного аспекту вивчення мис­лення, диференціації цього аспекту від теоретико-пізнава-льного й логічного. За такої постановки питання недос-

татньо визначення мислення як найвищого ступеня пізнан­ня, який характеризується узагальненістю й опосередкованіс-тю. У підходах провідних вітчизняних психологів, зокрема ДС. Виготського, С. Л. Рубшпггейна, О. М. Леонтьева, П. Я. Гальперіна, Г. С. Костюка, можна виділити такі за­гальні положення щодо трактування мислення як предмета психології (О. К. Тихомиров):

1. Усі явища мислення не входять до предмета психо­
логії, необхідним є виділення спеціального аспекту вивчен­
ня мислення психологічною наукою.

2. Мислення процесуальне, або розгорнуте в часі, ди­
намічне.

3. Мислення як процес і мислення як діяльність (С. Л. Ру-
бінштейн), орієнтування як процес та орієнтування як
орієнтувально-дослідницька діяльність (П. Я. Гальперін) ду­
же часто розглядаються як близькі або навіть синонімічні

поняття.

4. Мислить суб'єкт, орієнтування також здійснює суб'єкт.
Якщо на рівні теоретико-пізнавального й логічного аналізу
абстрагувати мислення від суб'єкта можна і навіть необ­
хідно, то на рівні психологічного аналізу це неможливо.
Інакше кажучи, мислить суб'єкт, особистість, активна лю­
дина, яка не тільки пізнає навколишній світ, а й перетворює
його власним розумом. Мислення являє собою ядро інте­
лектуально-творчого потенціалу особистості, його активну
складову. Саме через мислення відбувається процес цемен­
тування окремих пізнавальних процесів у єдиний блок —
інтелект людини, бо воно забезпечує здатність людини бу­
дувати індивідуальну «картину світу», по-своєму, особис-
тісно відображати й розуміти навколишню дійсність, суб'єк­
тивно розвивати й реорганізовувати індивідуальний суб'єк­
тивний досвід, головним чином досвід пізнавальної взаємо­
дії з навколишньою дійсністю.

Отже, мислення — це процес (пізнавальна діяльність), продукт якої характеризується узагальненим і опосередко­ваним відображенням дійсності, воно диференціюється на види залежно від рівнів узагальнення і характеру засобів, які використовуються, залежно від новизни узагальнень і за­собів для суб'єкта, а також залежно від ступеня активності самого суб'єкта мислення. Мислення — процесуальне, тоб­то розгорнуте в часі, динамічне. Хід мислення рідко з само­го початку є запрограмованим, сама детермінація мислення також створюється і розвивається під час мислення, тобто теж є процесом.

Мислення як процес відбувається завдяки мисленнєви\ діям та операціям. Мисленнєві дії — це дії з об'єктами, ще відображені в образах, уявленнях та поняттях. Вони відби­ваються «в думці» за допомогою мовлення. Людина не діс безпосередньо з предметами, вона робить це подумки, не вступаючи в контакт із самими предметами й не вносячи реальних змін у їхню будову, розміщення.

Мисленнєві дії є основним видом розумових дій. Вони формуються на основі зовнішніх практичних дій шляхом їх інтеріоризації. У дослідженнях П. Я. Гальперіна описано про­цес поетапного формування розумових (мисленнєвих) дій, який здійснюється протягом чотирьох етапів. Першим з них є зовнішня дія з опорою на матеріальні предмети, потім ці матеріальні предмети замінюються символами, спочатку теж матеріалізованими, а потім оформленими у вигляді вербаль­них знаків. Вербалізація відбувається спочатку голосно, а потім у вигляді «проговорювання» і, нарешті, в думках, за допомогою так званого внутрішнього мовлення. Пройшов­ши ці етапи поступової інтеріоризації, дії стають внутріш­німи, розумовими, мисленнєвими. Вони узагальнюються, завдяки чому легко переносяться з одного матеріалу на інший, скорочуються, певною мірою автоматизуються. Кожна мисленнєва дія включає мисленнєві операції (які теж ко­лись, історично, були мисленнєвими діями, а ще раніше — діями зовнішніми).

Серед мисленнєвих операцій найважливішими вважаються аналіз, синтез, порівняння, абстрагування та узагальнення (рис. 37). Можна назвати ще класифікацію і систематизацію. З порівняння починається пізнання, але найсуттєвіші озна­ки виявляються за допомогою попереднього аналізу і на­ступного синтезу. Ці операції виступають, як правило, в єдності та взаємозв'язку, тому й виникло досить відоме по­няття «аналіз через синтез» (С. Л. Рубинштейн), яке означає поступове заглиблення в суть предмета або явища, вивчення усіх його сторін і властивостей (аналіз) у взаємозв'язках, синтезування їх для подальшого пізнання.

Як зазначає С. Л. Рубінштейн, аналіз і синтез — це дві сторони, або два аспекти, єдиного мисленнєвого процесу. Вони взаємопов'язані та взаємозумовлені. Аналіз найчас­тіше здійснюється через синтез (тобто через синтетичний акт співвіднесення умов з її вимогами); аналіз цілого завжди зумовлений тим, за якими ознаками в ньому об'єднані час­тини. І далі: «Правильний аналіз будь-якого цілого завжди є аналізом не тільки частин, елементів, властивостей, а й їхніх

зв'язків або відношень. Тому він веде не до розриву цілого, а до його перетворення. Але це перетворення цілого, нове співвідношення виділених аналізом компонентів цілого і є синтез». Отже, так само як аналіз здійснюється через син­тез, синтез здійснюється через аналіз, який охоплює части­ни, елементи, властивості в їхньому взаємозв'язку.

Рис. 37. Мислене об'єднання предметів та явищ за їхніми суттєвими ознаками (за М. А. Гамезо, І. А. Домашенко)

Операція «аналіз через синтез» має принципове значен­ня для розгляду процесу мислення, бо завдяки їй усувається суперечність між такими моментами, як, з одного боку, відділення, відокремленість частин або властивостей об'єкта пізнання — аналіз і його нерозчленованість, монолітність, з іншого — синтез. Об'єкт пізнання не поділяється на

частини, бо в мисленнєвому процесі аналізу через синтез завжди залишається єдиним, хоча мислено включається в різні системи зв'язків і виявляє в них різні властивості. За допомогою аналізу через синтез реалізується мисленнєва про­цедура так званого вичерпування змісту з об'єкта пізнання. Як відомо з гносеології, кожний об'єкт пізнання насправді є невичерпним, безконечним, однак він доступний процесові пізнання, тобто осмисленню й відповідному поглибленню розуміння за допомогою мисленнєвих операцій, зокрема аналізу через синтез.

Дослідження мисленнєвих дій та операцій свого часу означали певний прорив у розумінні мислення як реального процесу, здійснюваного суб'єктом. Нині вже розроблено нове розуміння процесу мислення як такого, цю включає в себе динаміку і породження смислів, цілей, оцінок, потреб.

Наведемо приклад. Розгортання глибинних смислів до­сліджувалося в процесі вивчення рухів очей людини, яка розв'язує задачу. Зокрема, досліджувалося мислення ша­хістів під час гри (О. К. Тихомиров). Йшлося про неверба-лізовані дослідницькі акти, які мали не перцептивну, а мис-леннєву суть (оскільки шахісти вивчали не зовнішній ви­гляд фігур, а функцію їх відповідно до мети гри, функ­ціональні взаємозв'язки). Інакше кажучи, рухи очей у дано­му випадку дають можливість зафіксувати дії, за допомогою яких відбувається опосередковане відображення властивос­тей елементів ситуації. Отже, такі дії — це компоненти мисленнєвого процесу людини, однак глибинного, неверба-лізованого. Динаміка такого процесу в сучасній психології називається динамікою «невербалізованих операційних смислів».

Мислення завжди слугувало специфічним пробним ка­менем, на якому перевірялися і реалізовувалися теоретичні підходи, концепції різних психологічних шкіл. Розглянемо коротко основні трактування мислення, які співіснують у сучасній психологічній науці.

Досить відомим напрямом у психології є так званий асо-ціанізм. Із принципом асоціацій, тобто зі створенням і ак­туалізацією зв'язків між уявленнями («ідеями», за виразом асоціаністів), пов'язані перші (за часом —XVII—XVIII ст.) підходи до психічного життя людини. Виділялися чотири види асоціацій: за схожістю, контрастом, часовою або прос­торовою близькістю, а також за взаємовідношенням (при­чинність, властивість). Оскільки психологія мислення тоді

ще не виділялася окремо, то асоціативні некеровані зв'язки обраіів-уявлень визнавалися єдино можливим розумовим процесом. Мислення вважалося тільки образним, а його розвиток розглядався як процес накопичення асоціацій.

Одним з основних питань асоціативної теорії було пи­тання про репродукування ідей, тому її нерідко називають теорією репродуктивного мислення.

0: Наявність асоціацій у мисленні, пам'яггі, мовленні, сприй­манні тощо психологи ніколи не заперечували. Проте сучас­на психологія не вважає асоціації ключем до всієї психічної

діяльності людини.

Перші експериментальні дослідження мислення були про­ведені психологами вюрцбурзької школи (О. Кюльпе, Н. Ах та ін.). Вони розглядали мислення як внутрішню дію (акт); Однак засоби дослідження тоді зводилися до самоспостере­ження, інтроспекції, а розробка об'єктивних методів тільки починалася (Ахом, наприклад, була розроблена перша мето­дика створення штучних понять). Згідно з уявленнями вюрц­бурзької школи мислення — це акт бачення відношень, тобто всього, що не має характеру «відчуттів». Принци­повим для цієї школи є констатація того, що мислення відбувається «без образів», тобто розуміння мислення тільки як мислення категоріями.

У дослідженнях вюрцбурзької школи мислення вперше розглядається як процес розв'язування задачі. Цей підхід дістав досить велике поширення у психології XX ст. У задачі виділялися два основні компоненти: «детермінуюча тенденція» та «уявлення про мету». Під впливом цих компо­нентів створюється установка, вони надають мисленню ці­леспрямованого, впорядкованого характеру

Ці ідеї були розвинуті в працях О. Зельца, який розумів мислення як здійснення інтелектуальних операцій. Людина, розв'язуючи задачу, створює «проблемний комплекс», у якому виділяються характеристики відомого, місце невідомого й шуканого, відношення між ними. В незакінченості цього комплексу О. Зельц бачив суть проблемності. Крім того, О. Зельц увів у психологію важливе поняття антиципації того, що шукається, тобто певного передчуття, передбачення, уявлення про шукане через його відношення до відомого.

У працях представників гештальтпсихології роав'язуван-ня задачі розглядалося як переструктурування проблемної ситуації, завдяки якому предмети виявляють нові сторони й властивості. Розв'язання задачі виступає як гештальт (ос-

повне поняття гештальтпсихології), тобто як цілісне утво­рення, що визначає конкретні кроки та дії людини.

Біхевіоризм (психологія поведінки) заперечував мислен­ня як окремий психічний процес (і не тільки його), зводячи мислення до особливого типу поведінки, подібного до пове­дінки пацюка, який уперше потрапив у лабіринт. Необі-хевіористи ввели в просту систему «стимул — реакція» про­міжну перемінну — щось на зразок пізнавальної активності суб'єкта.

Психоаналіз (3. Фрейд та його послідовники) на перший план висуває проблему мотивів поведінки, в тому числі мис­лення. Основні мотиви — секс і агресія — мають несвідомі характер і сфери проявів, зокрема сни. Сни трактуються як вид образного мислення, яке розгортається мимовільно. До психоаналізу можна віднести й концепцію аутистичного мис­лення, яке пов'язується з «відходом» від реальності, перева­жанням афективних потреб як мотиву мислення.

Окреме місце серед досліджень інтелекту в сучасній пси­хології посідають праці Ж П'яже та його однодумців. Теорія інтелекту Ж. П'яже включає два основних компоненти — вчення про функцію інтелекту й про стадії розвитку інте­лекту. Основні функції інтелекту, або функціональні інва­ріанти, — це організація й адаптація. Адаптація, у свою чергу, включає два взаємопов'язані процеси — асиміляцію та акомодацію. Асиміляція підкреслює відтворення суб'єктом у його пізнавальній активності певних характеристик об'єкта пізнання. Акомодація — це процес пристосування суб'єкта пізнання до вимог, які висуває об'єктивний світ. У процесі пізнавальної активності змінюється і сам суб'єкт пізнання, накопичуючи пізнавальний досвід. Цей досвід П'яже називає пізнавальною структурою. Пізнавальні структури ство­рюють схеми — послідовності актів поведінки, що взаємо­діють між собою. Асиміляція й акомодація можуть перебу­вати в стані збалансованої або незбалансованої рівноваги.

Більшість досліджень школи П'яже торкаються стадій розвитку інтелекту. Це сенсомоторний інтелект (від 0 до 2 років), доопераційне мислення (від 2 до 11 років), період конкретних операцій (від 7 — 8 до 11 — 12 років) та період формальних операцій. Розвинений інтелект розуміється як система операцій. Операція — це внутрішня дія, джерелом якої є зовнішня, предметна дія. Однак на відміну від ос-

ті ія — ДІЯ згорнуто, яка члиііуїл'ьси не реальних

предметів, а образів, символів, знаків.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: