Поняття про зміст освіти. Навчальний предмет. Державні нормативні документи, ідо відображають зміст освіти.

Зміст освіти — система наукових знань, умінь І навичок, оволо­діння якими забезпечує всебічний розвиток розумових І фізичних здібностей учнів, формування їх світогляду, моралі та поведінки, підготовку до суспільного життя, до праці.

Зміст загальної середньої освіти – це частина культури, соціального досвіду суспільства, яка використовується в навчальному процесі для вирішення завдань навчання, виховання і розвитку особистості. До складу людської культури входять: 1) вже здобуті суспільством знання про природу, саме суспільство, мислення, техніку і способи діяльності; 2) досвід здійснення відомих способів діяльності, який втілюється в уміннях і навичках особистості, що засвоїла цей досвід; 3) досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які виникають перед суспільством; 4) досвід ставлень до світу, самого себе, тобто система емоційної, вольової, моральної, естетичної вихованості.
Зміст загальної середньої освіти – це не сукупність складових, а деяка “критична маса”, яка забезпечує систему загальнонаукових знань, умінь і навичок, системне мислення, загальний світогляд, ціннісні орієнтації, імпульси до самоосвіти, саморозвитку.

До сучасного змісту освіти входить чотири основні компоненти: досвід пізнавальної діяльності, зафіксований у формі знань; досвід виконання відомих способів діяльності – у формі умінь діяти за зразком; досвід творчої діяльності – у формі умінь приймати нестандартні рішення в нових ситуаціях; досвід ставлень до навколишньої дійсності у формі ціннісних орієнтацій.

Навчальний предмет є пе­дагогічно адаптованою сукупністю знань і умінь із якої-небудь окре­мої сфери дійсності і відповідної їй діяльності засвоєння та застосування цих знань і умінь в процесі навчальної взаємодії. Отже, в нього, крім основ науки, входить зміст діяльності із засвоєння власне навчального матеріалу даної дисципліни, зміст діяльності з осмисленого сприйман­ня навчальної і виховної діяльності учителя, діяльність спілкування все­редині учнівського колективу.

Державні нормативні документи, що визначають зміст освіти.

Зміст освіти визначають такі нормативні документи, як навчальний план, навчальна програма, підручник і навчальний посібник.

Навчальний план.

Він є головним для навчального закладу документом, який визначає зміст і структуру навчального процесу.

Навчальний план — документ про склад навчальних предметів, які вивчають у певному закладі освіти, їх розподіл, тижневу й річну кількість годин, що відводяться на кожний навчальний предмет, і про структуру навчального року.

Навчальний план має відповідати таким вимогам:

- спрямованість на всебічний розвиток особистості учня;

- забезпечення виховання підростаючого покоління;

- орієнтація на досягнення вітчизняної і зарубіжної науки, здобутки національної культури і національні традиції;

- урахування рівня розвитку учнів, їхніх навчальних можливостей, потреб та інтересів.

Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів визначає структуру та зміст середньої освіти через інваріантну і варіативну складові, які встановлюють погодинне та змістове співвідношення між освітніми галузями. Він регулює також гранично допустиме навчальне навантаження учнів і загальну кількість навчальних годин. Інваріантна складова змісту загальної середньої освіти формується на державному рівні, вона єдина для всіх закладів загальної середньої освіти, визначається через освітні галузі базового навчального плану. Варіативну складову формує загальноосвітній навчальний заклад з урахуванням особливостей регіону та індивідуальних освітніх запитів учнів.

На основі Базового навчального плану Міністерство освіти і науки України затверджує типові навчальні плани для загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

У навчальних планах усіх типів закладів освіти, в яких враховано вітчизняний, зарубіжний досвід і результати наукових експериментів в Україні, нині виділено два компоненти: державний і шкільний.

Державний компонент забезпечує необхідний для кожного учня обсяг і рівень знань, умінь і навичок. Він охоплює мовно-літературну освіту (рідна, державна й іноземна мови талітератури), математику, основи інформатики, суспільні предмети (історія, правознавство), географію, природничі дисципліни (фізика, хімія, біологія), естетичні предмети, трудове навчання, фізичну культуру і допризовну підготовку юнаків.

Шкільний компонент охоплює вибірково-обов'язкові предмети, індивідуальні та групові заняття, курси за вибором, профільне навчання, факультативи. Він повинен враховувати регіональні особливості й умови, в яких працює школа, зокрема мову національностей у місцях їх компактного проживання відповідно до Закону України «Про освіту».

Навчальний план профільного навчання (10—12 класи) складається із трьох частин: циклу профільних предметів; загального циклу предметів; курсів за вибором. Група профільних предметів має інваріантну і варіативну складові. До інваріантної частини належать українська мова, історія України, іноземна мова, інформатика і комп'ютерна техніка. Варіативна частина охоплює предмети, які є основою профілю. Наприклад, історико-філологічний профіль: українська мова, українська література, історія України, всесвітня історія, зарубіжна література; історико-правознавчий: історія України, всесвітня історія, правознавство; фізико — математичний: фізика, алгебра, геометрія.

Загальний цикл предметів викладається учням оптимально інтегрованим на рівні ознайомлення та розуміння. Його завдання полягає в забезпеченні достатнього загальноосвітнього і загальнокультурного рівня випускників середніх навчальних закладів. Додаткові години за вибором учнів можуть бути використані на поглиблення вивчення профільних предметів або опанування наближених до них спецкурсів.

На основі типових навчальних планів загальноосвітні навчальні заклади складають робочі плани на поточний навчальний рік, в яких відображаються особливості організації навчально-виховного процесу.

Зміст освіти у вищих навчальних закладах визначається освітньо-професійною програмою підготовки майбутніх фахівців, структурно-логічною схемою їх підготовки, навчальними програмами дисциплін, іншими нормативними актами органів державного управління освіти та вищого навчального закладу і відображається у відповідних підручниках, навчальних посібниках, методичних матеріалах.

Освітньо-професійна програма підготовки — це перелік нормативних і вибіркових навчальних дисциплін із зазначенням обсягу годин, відведених для їх вивчення, форм підсумкового контролю.

Структурно-логічна схема підготовки — наукове методичне обґрунтування процесу реалізації освітньо-професійної програми підготовки.

Зміст освіти вищого навчального закладу складається з нормативної та вибіркових навчальних дисциплін.

Нормативна частина змісту освіти є гарантованим мінімумом до відповідного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня. Вона визначається державним стандартом освіти і є обов'язковим компонентом реалізації освітньої (освітньо-професійної) програми.

Нормативні навчальні дисципліни визначає державний стандарт освіти (освітньо-професійна програма підготовки). Дотримання їх назв є обов'язковим для вищих навчальних закладів, а обсяг не може бути меншим від обсягу, встановленого державними стандартами освіти.

Вибіркові навчальні дисципліни вводяться до навчального плану вищим навчальним закладом для більш повного задоволення освітніх і кваліфікаційних запитів особи та потреб суспільства, ефективного використання можливостей закладу освіти, врахування регіональних потреб тощо. Вони можуть бути як обов'язковими для всіх студентів, так і обраними студентами індивідуально. Вибіркові навчальні дисципліни запроваджуються, як правило, у формі спеціальних навчальних курсів для поглиблення загальноосвітньої, фундаментальної і фахової (теоретичної і практичної) підготовки.

Державний стандарт освіти.

Він охоплює структуру, зміст, обсяг навчального навантаження, рівень підготовки учнів, студентів. Визначає обов'язковий мінімум змісту навчальних програм, максимальний обсяг навчального навантаження учнів і студентів, вимоги до рівня підготовки випускників і є основою нормативних документів (навчальних планів, програм тощо).

Державний стандарт освіти — сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Він розробляється для кожного освітнього (освітньо-кваліфікаційного) рівня та напряму підготовки (спеціальності) і затверджується Кабінетом Міністрів України. Підлягає перегляду та перезатвердженню не рідше, як один раз на десять років.

Складовими державного стандарту освіти є освітня характеристика (основні вимоги до якостей і знань особи, яка здобула певний освітній рівень), освітньо-кваліфікаційна характеристика (основні вимоги до професійних якостей, знань і вмінь фахівця, необхідних для успішногои конання професійних функцій), нормативна частина і місту освіти і тести.

Навчальна програма.

Зміст навчального предмета, передбаченого навчальним планом, визначається його навчальною програмою.

Навчальна програма — документ, що визначає зміст і обсяг знань з кожного навчального предмета, уміння і навички, яких необхідно набути, зміст розділів і тем з розподілом їх за роками навчання. Кожна навчальна програма починається з пояснювальної записки, в якій викладено мету і завдання певного курсу, особливості його побудови і методичні вказівки. Після неї подається власне програма, в якій вказано теми і кількість годин, відведених на їх вивчення у кожному класі. Коротко охарактеризовано також зміст теми.

Система викладу змісту навчального матеріалу в навчальній програмі з предмета може бути:

а) лінійною — розміщення матеріалу від простого до складного відповідно до принципів послідовності, систематичності й доступності;

б) спіральною — неперервне розширення і поглиблення знань з певної проблеми;

в) концентричною — повторне вивчення певних розділів, тем для глибшого проникнення в сутність явищ і процесів;

г) змішаною — комбінування різних систем викладу змісту навчального матеріалу.

Навчальні програми повинні мати високий науковий рівень, генералізувати навчальний матеріал на основі фундаментальних положень сучасної науки, групувати його навколо провідних ідей і наукових теорій, не містити надто ускладненого та другорядного матеріалу, забезпечувати міжпредметні та внутріпредметні зв'язки, реалізувати ідею взаємозв'язку науки, практики і виробництва, формувати вміння і навички учнів із кожного навчального предмета, а також втілювати виховний потенціал.

Підручники і навчальні посібники.

Відповідно до навчальних програм створюють підручники і навчальні посібники.

Підручник — книга, яка містить основи наукових знань із певної навчальної дисципліни, викладені згідно з цілями навчання, визначеними програмою і вимогами дидактики.

У навчальному процесі підручник виконує такі функції: а) освітню — полягає в забезпеченні засвоєння учнями певного обсягу систематизованих знань, формуванні у них пізнавальних умінь та навичок;

б) розвивальну — сприяє розвитку перцептивних, мнемічних, розумових, мовленнєвих та інших здібностей учнів;

в) виховну — забезпечує формування світогляду, моральних, естетичних та інших якостей особистості школяр;

г) управлінську — полягає в програмуванні певної типу навчання, його методів, форм і засобів, способів застосування знань у різних ситуаціях;

ґ) дослідницьку — спонукає учня до самостійного ви рішення проблем, навчає методів наукового пошуку.

Підручник повинен відповідати сучасному рівню науки, забезпечувати потреби національного виховання, зв'язок теорії з практикою. Він має бути написаним простою і доступною мовою, чітко формулювати визначення, правила, закони, ідеї, містити ілюстрації, схеми, малюнки, виділяти шрифтом важливий матеріал. Не менш суттєвим є і його художнє оформлення.

Навчальний матеріал підручника складається з емпіричного, теоретичного і практичного компонентів.

Емпіричний (грец. empeiria — досвід) компонент. Він містить в абстрактній формі інформацію про чуттєвий досвід. Емпіричні знання відображають поверхові зв'язки і відношення між предметами, явищами. Цей компонент навчального матеріалу підручника застосовується тоді, коли учні вчаться упорядковувати спостережувані факти і явища, класифікувати їх, використовувати ці класифікації. Емпірично утворені абстракції (відображення окремих сторін предметів) є тим обов'язковим «матеріалом», на основі якого здійснюється перехід від чуттєво-конкретного до конкретного (сутності).

Теоретичний компонент. До нього належить інформація про відношення речей. Цей компонент представляє наукові поняття, які відтворюють ідеалізований предмет і систему його зв'язків, що відображають у своїй єдності спільність, сутність руху матеріального об'єкта. Він є сферою об'єктивно взаємозв'язаних явищ, які утворюють цілісну систему. Без неї і поза нею ці явища можуть бути предметами лише емпіричного компонента.

Практичний компонент. Це важливий засіб розвитку творчих здібностей школярів, формування рис характеру, поглядів і переконань, інтересу до знань, підготовки учнів до життя. Практичний компонент включає інформацію щодо організації засвоєння навчального матеріалу (запитання, пізнавальні завдання, проблемні ситуації, зразки розв'язання завдань, таблиці, пояснення до тексту та ілюстративного матеріалу), інформацію про способи діяльності або творчості (опис творчої діяльності, проблемно-пошукові завдання теоретичного і прикладного характеру, правила, рекомендації, послідовність малюнків, які ілюструють окремі прийоми трудової діяльності тощо).

Навчальний матеріал підручника важливо розглядати у єдності всіх його компонентів, оскільки вони, доповнюючи один одного, сприяють ефективному засвоєнню завдань.

Працюючи з підручником, викладач повинен доповнювати його матеріал додатковою інформацією, використовувати під час занять місцевий, краєзнавчий матеріал. Педагог мусить маневрувати методичними прийомами під час викладу матеріалу підручника з огляду на те, що для одних учнів він може бути надто складним, для інших — легкодоступним, занадто простим.

Удосконаленню навчального процесу сприяють інформаційні технології, зокрема електронні підручники, створення і використання яких є актуальним для сучасної школи. Однак відсутність єдиних стандартів методики підготовки таких електронних засобів навчання, їх програмного забезпечення ускладнює цю роботу.

Розроблення сучасних електронних підручників має ґрунтуватися на таких принципах:

— відображення інформації з використанням різних даних: тексту, графіки, аудіо, відео, анімації (мультиплікації);

— забезпечення можливостей пошуку і вибору довідкової інформації:

— об'єктивність і різнобічність системи контролю знань;

— можливість інтерактивного зв'язку учня з учителем за допомогою «сітьових» технологій.

Основною проблемою використання електронних підручників є складність читання великих текстів. Для вирішення цієї проблеми підручники містять текстовий і звуковий режими навчання. Текстовий режим можна вважати вдосконаленим аналогом книги, а звуковий — аналогом добре проілюстрованої лекції або навчального відеофільму. Обидва вони є різними способами відображення навчального матеріалу.

У текстовому режимі матеріал ілюструється схемами, графіками, діаграмами, картами, фотографіями, анімацією та відео. У звуковому режимі відтворюється дикторський текст, який супроводжується озвученими слайд — шоу (послідовна зміна ілюстрацій). Відображений матеріал покликаний концентрувати увагу користувача на найважливіших думках автора. Поєднання візуальної й аудіо інформації значно поліпшує ефективність навчання. Узгодженість режимів навчання дає змогу оперативно переходимо від одного до іншого без утрати контексту.

Навчальний посібник — книга, матеріал якої розширює межі підручника, містить додаткові, найновіші та довідкові відомості.

До навчальних посібників належать збірники задач і вправ, хрестоматії, словники, довідники, атласи та ін. Ці допоміжний дидактичний матеріал сприяє зміцнені пізнавальних і практичних умінь, прищеплює навички самостійної роботи.

Важливе значення для ефективної організації навчального процесу мають призначені для вчителів посібники закритого і відкритого типу. Головними завданнями посібника закритого типу є допомога педагогові у використанні на занятті усіх можливостей підручника для учнів. Такий посібник є додатком до підручника, він дає чіткі настанови щодо проведення уроку.

Посібник відкритого типу пропонує вчителеві додаткову (наукову та педагогічну) інформацію, містить загальні пропозиції щодо організації процесу навчання, к обмежуючи педагога надто детальними інструкціями -і настановами. Методичні вказівки такого посібника численні та різноманітні, і вчитель має можливість вибору. Завданням посібника відкритого типу є стимулювання педагогічної творчості вчителя.

Незалежно від типу посібник для вчителя повинен містити важливу інформацію, відсутню у підручнику для учнів, а також додаткову інформацію, з якою вчитель, можливо, не знайомий або малознайомий і яка може збагатити навчальний процес (документи, архівні матеріали то що), педагогічну інформацію (методичні рекомендації).

36. Зміст навчання. Вимоги до відбору змісту навчання в школі.

Зміст освіти - система ЗУН, оволодіння якими забезпечує розвиток розумових і фізичних здібностей школярів, формування у них основ світогляду, моралі і відповідну до них поведінку, готує їх до життя і праці. Елементи змісту освіти: 1. Знання – цілісна система відомостей, пізнання, які накопичені людством. 2. Способи діяльності, досвід їх здійснення. (уміння- свідоме оволодіння сукупністю певних навчальних операцій, навички- усталені способи діяльн-ті, автоматиз. дії) 3. Досвід творчої діяльності. Вимогои: 1. Реалізація мети всебічного розвитку особист-ті, формув-ня громадянина своєї країни,2. висока наукова і практична значущість змісту.3. забезпечення гуманізації освіти. 4. Відповідна складність змісту освіти. 5. Урахування єдності змістовного та процесуального боків навчання. 6. Структурна єдність змісут освіти.

37. Види навчання: загальна характеристика.

Тип навчання — це спосіб і особливості організації мисленнєвої діяльності людини.Типи навчання: догматичне, пояснювально-ілюстративне, проблемне, модульно-розвивальне. Догматичне навчання -учитель повідомляє учням певний обсяг знань у готовому вигляді без пояснення; учні засвоюють знання без усвідомлення та розуміння і майже дослівно відтворюють завчене; від учнів не вимагають застосовувати знання на практиці. Пояснювально-ілюстративне (пояснювально-репродуктивне) навчання полягає в тому, що вчитель повідомляє учням певну суму знань, пояснюючи сутність явищ, законів правил та ін. з використанням ілюстративного матеріалу; учні мають свідомо засвоїти пропонований обсяг знань і відтворити на рівні глибокого розуміння їх сутності, вміти застосовувати знання на практиці. Проблемне навчання: учитель створює певну проблемну (пізнавальну) ситуацію, допомагає учням виокремити проблемну задачу. Модульно-розвивальне навчання -поділ навчального матеріалу на логічно завершені блоки — модулі, які є частинами цілісної структури навчальної дисципліни. Учитель організовує учнів на самостійну пізнавальну діяльність щодо засвоєння того чи того модуля, розуміння його зв'язків з іншими модулями. Самостійна діяльність у чнів з оволодіння тими чи іншими блоками — це процес своєрідних відкриттів нового в системі знань.

38. Методи навчання. (Класифікація - за джерелом придбання знань).

Існують словесні – джерелом знань служить усне і письмове слово; наочні – образ; практичні – практична дія. I.До словесних м етодів відносять: розповідь, пояснення, лекцію, бесіду, дискусію, роботу з підручником. II. До наочних – ілюстрацію, демонстрацію, спостереження. III. До практичних – вправи, лабораторні роботи, практичні роботи. Ця класифікація склалась у 30-ті роки ХХ століття. Недоліки: строге відділення в пізнанні слова від образу, відрив раціонального пізнання від чуттєвого, неврахування ставлення до учіння тощо. Розповідь – послідовне розкриття змісту навчального матеріалу. Виклад ведеться вчителем за планом, у чіткій послідовності, із застосуванням ілюстрацій, прикладів. Лекція – виклад навчального матеріалу великого обсягу і складного за логічною будовою, із значним рівнем узагальнення. Пояснення – словесне тлумачення окремих теоретичних положень, понять, явищ. Інструктаж – словесне пояснення дій. Бесіда – метод навчання, який передбачає постановку запитань і відповідь на них. Є репродуктивна (відтворення відомих знань) і евристична (введення учнів до нових знань через порівняння, аналогію, логічні судження, висновки). Дискусія – спосіб обговорення питань, обмін думками між вчителем і учнями. Робота з книгою – спосіб самостійної роботи учня з друкованим словом. (читання і аналіз тексту, переказ, складання тез, конспекту і т.д.) Ілюстрація – показ ілюстративних (плоских) посібників. Демонстрації – показ об'ємних зображень, моделей, діа- і кінофільмів. Спостереження – тривале сприймання певних явищ з фіксацією їх змін. Вправи – повтор певних дій або операцій з метою засвоєння учнями умінь і навичок. Можуть бути: підготовчі – актуалізація; ввідні – проблемна ситуація; пробні, тренувальні, творчі, контрольні. Розв'язування задач – виконання завдань, результат яких невідомий (проблемні, не проблемні, стандартні, творчі). Лабораторна робота – самостійне проведення учнями дослідів під керівництвом вчителя.
Практична робота – застосування комплексу знань і умінь в ситуаціях наближених до життєвих.

39. Методи навчання. (Класифікація - за характером пізнавальної діяльності учнів).

Це система методів обґрунтована у 60-70 роки Лайнером і Сказкіним. Репродуктивні методи: пояснювально-ілюстративний або інформаційно-рецептивний і репродуктивний; Продуктивні або проблемно пошукові методи: проблемного викладу, евристичний (частково-пошуковий), дослідницький. Пояснювально-ілюстративний – розповідь, репродуктивна бесіда, традиційна лекція, ілюстрація, демонстраціяРепродуктивний – спостереження за даним планом, репродуктивна робота з книгою або наочним посібником, підготовчі, пробні, тренувальні вправи, лабораторні і практичні роботи за інструкцією. Проблемний – виклад матеріалу – проблемна лекція або розповідь. Частково-пошуковий метод – евристична бесіда, дискусія, ввідні вправи, робота з літературою. Дослідницький – творча робота з книгою чи наочним посібником, творчі вправи, лабораторні і практичні роботи творчого характеру.

40. Основні форми організації навчання в сучасній школі. Структура та типологія і уроків.

Форми Н визначаються як цілеспрямована організація взаємодії вчителя і учнів, що характеризується розподілом навчально-організаційних функцій, добором і послідовністю ланок навч роботи, режимом-часовим і просторовим.Форми: індивідуальне Н(Давня Греція), індивід-групове (середньовічна школа), розподіл на класи(Штурм 9 класів), Я.А Коменський(класно-урочна с-ма). Урок -організаційна форма навч роботи в школі, у рамках точно встановленого часу з постійним складом учнів однакового віку за твердим розкладом вирішуються певні навч-вих завд-я.

Український дидакт В.О. Онищук виділяє такі типи уроків:• урок засвоєння нових знань;• урок формування умінь і навичок;• урок застосування умінь і навичок;• урок узагальнення і систематизації;• урок контролю та корекції знань, умінь і навичок;• комбінований урок.Залежно від типу уроку логічно вибудовується його структура.Структура уроку — це сукупність, послідовність та логічний зв'язок елементів, які становлять його модель.1.Організац.момент.2.Повідомленнятеми,мети.3.Мотивація.4.Вивчення новогоматеріалу.5.Закріплення.6.Перевірка засвоєного.7.ДЗ

41. Способи організації навчальної діяльності школярів на уроках та інших формах навчання.

Факультативні заняття об'єднують учнів за інтересами і спрямовані на поглиблення знань з окремих дисциплін або наукових проблем. їх проводять з невеликою групою учнів з періодичністю, визначеною робочим планом. Види факультативів: з поглибленого вивчення навчальних дисциплін, з вивчення дисциплін професійної спрямованості (програмування, обслуговування комп'ютерної техніки та ін.), міжпредметні факультативи тощо. Кожен вид факультативних занять може бути теоретичним, практичним або комбінованим. Практикуми - залучення учнів до системи самостійного виконання практичних завдань на основі оволодіння теоретичними знаннями і з метою формування необхідних умінь та навичок. (поєднання навчання з практикою, оволодіння учнями політехнічними знаннями, підготовки їх до свідомого вибору професії). Семінари — це специфічна форма організації самостійної пізнавальної діяльності учнів з метою поглибленого вивчення окремих тем чи проблем. Семінари проводять у старших класах у повному складі класного колективу. Учитель завчасно визначає тему, мету, план, рекомендує необхідну літературу, індивідуальні завдання для учнів. (тези, виступи, конспекти). Мета семінарів: розширення теоретичних знань вихованців з окремих проблем. Важливо забезпечити самостійність учнів щодо висловлювання власних суджень з тих чи тих питань, створення умов для дискусій, суперечок, формування у вихованців толерантності.

42. Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю школярів.

Залежно від дидактичної мети використовують такі види контролю за навчальною роботою учнів: попередній, поточний, повторний, тематичний, періодичний, підсумковий, комплексний. Попередній контроль має діагностичний характер. Напередодні вивчення певної теми, засвоєння якої має ґрунтуватися на раніше вивченому матеріалі, учитель повинен з'ясувати рівень розуміння опорних знань, актуалізувати їх з тим, аби успішно рухатися вперед. Поточний контроль передбачає перевірку якості засвоєння знань у процесі вивчення конкретних тем. Повторний контроль спрямований на створення умов для формування умінь і навичок. При цьому треба виходити з позиції, яку визначив К.Д. Ушинський: хороші дидакти те й роблять, що без кінця повторюють і кожен раз додають щось нове. Повторна перевірка якнайкраще сприяє переведенню знань з короткотермінової до довготривалої пам'яті. Тематичний контроль пов'язаний із перевіркою знань, умінь та навичок у межах розділу чи теми конкретної навчальної дисципліни.

Періодичний контроль має на меті встановити, яким обсягом знань володіють учні з тих чи інших проблем. Підсумковий контроль спрямований на з'ясування рівня засвоєння учнями навчального матеріалу в кінці навчального року або по завершенні вивчення навчальної дисципліни. Його проводять у формі заліку, іспиту. Комплексний контроль передбачає перевірку рівня засвоєння знань з кількох суміжних дисциплін. Наприклад, можна з'ясувати рівень знань учнів з історії, літератури, народознавства.

43. Робота Я. А. Коменського “Велика дидактика” та її значення у розвитку педагогіки.

Чеський педагог, гуманіст, представник словянської пед. думки."Велика дидактика" започаткувала окрему галузь педагогічних знань - дидактику.Вперше виділяє принципи навчання(вимоги: свідоме, послідовне, легке, наочне, ґрунтовне, проходити швидко і в точно встановлений термін).Мотивпці навчання (прагнення до Н треба викликати починати з початкового шкільного віку, навч рідною мовою.).Вперше поділяє весь навчальний матеріал (настіпні знання-продовження попередніх), навчальний час поділяє на рік, місяць, день, години (планування), класно-урочна система. Клас –група дітей одного віку, які разом навчаються і переходять з класу в клас. Про доцільність використання наочності у навчанні-«Золоте правило дидактики.» Про контроль знань (щоденний, кожного місяця, річний.) Вимого до підручників: доступність, рідною мовою, бути наочним.

44. Видатні педагоги про початкову освіту.

Песталоцці розробив загальні основи початкового навчання та приватні методики початкового освіти. У силу історично обмеженого світогляду він не зумів правильно вирішити питання про єдність процесу озброєння учнів знаннями і розвитку їх розумових сил. Він переоцінював іноді роль механічних вправ у розвитку мислення, відокремлюючи розвиток мислення від накопичення знань, ставав на шлях виправдання теорії формальної освіти. Коменський «Велика дидактика» класно-урочна система, розробив вікову періодизацію: від народж. до 6(привчати дитину до самообслуговування, охайності); від 6 до 12; від 12 до 18.

Ушинський основоположником народної школи, народної педагогіки. Навчанн- це праця для школяра. Іноді навч буває набагато складним, ніж інші види праці.Вперше говорить, щоб діти працювали з самого малого віку: займатися самообслуговуванням, допомагати батькам, вчителям, прцювати на пришкільній ділянці, в процесі трудової діяльності-долати труднощі, слідкувати щоб дитина не перевтомлювалася.Підручники «Родное слово», «детский мир». Сухомлинський про гуманізацію виховання та освіти, навчання в лонах природи, уроки на відкритому повітрі. «Серце віддаю дітям»

45. A.C. Макаренко про педагогічну майстерність вчителя-вихователя.

Пед майстерність- знання особливостей пекд процесу, уміння його побудувати і привести урух. Етапи проф. розвитку: 1.початковий(оволодіння основами знань і суспільним досвідом),2. Формуючий (глибока обізнаність, освідченість, світоглядна зрілість), 3.Професійно- адаптивний())проф. та суспільна активність. Шляхи формув-ня пед. Майстер-ті: 1.Розвиток вміння вчителя читати за обличчям, жестаим вихованців.2. Формування вміння керувати своєю мімікою, поведінкою, жестами.3.Формування мовної техніки, постановка голоса.4. Розвиток емоційно-вольових якостей і комунікативних умінь.5. Акторська підготовка.6. вміння грати в пед. Колективі.7. підготовка до подолання оопру вихованців виховним впливом.8.Психологічна підготовка, формування доцільних вмінь майбутнього вчителя.

46. В.О. Сухомлинський про естетичмс виховання молодших школярів.

Виховання естетичних цінностей і формування вміння створювати прекрасне. Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.

Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи, де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд, хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис, краса образів художніх творів та казки.

47. Проблеми виховання у педагогічній спадщині К.Д. Ушинського.

Серед різних сторін виховання педагог-класик головне місце у розвитку особистості відводив вихованню моралі. У статті "Про моральний елемент виховання" він розмірковує про його важливість: збагачення розуму пізнанням приносить користь, проте чесною людиною навряд чи стане П.І. Чигинов, навіть якщо буде посвячений у всі таємниці органічної хімії або політичної економії; головне завдання виховання становлять явища моралі, і вони значно важливіші, ніж розвиток розуму взагалі, наповнення голів пізнанням. Моральне виховання розвиває в дітей гуманність, чесність, скромність, слухняність, повагу до старших, відчуття власної гідності. Воно сприяє формуванню почуття обов’язку, волі.

Цінуючи розуміння великим педагогом законів розвитку природи, основні риси його етичних поглядів, слід мати на увазі, що моральність у К.Д. Ушинського поєднується з релігією. Хоча його погляди на релігію і змінювалися, у моральному вихованні чільне місце залишалося за підготовкою діяльного, з почуттям громадського обов’язку громадянина своєї Вітчизни.

Дослідники творчості К.Д. Ушинського відмічають, що найважливішими засобами морального виховання він вважав:

- навчання, яке вміло поєднує розвиток мовлення, повідомлення знань і моральне виховання учнів;

- особистий приклад учителя;

- переконування, якому він надавав дуже велике значення;

- вміле поводження з учнями;

- заходи попередження;

- заохочення і стягнення

48. Обґрунтування ролі наочності у навчанні учнів початкових класів К.Д. Ушинським.

«Вчитель російських вчителів».Високий рівень наукових праць цього талановитого вченого-педагога пояснюється тим, що педагогічні проблеми він розглядав не лише із суто педагогічного боку, а й з боку огляду філософії, психології, анатомії та фізіології людини, історії та живої педагогічної практики. Педагогіку вважав одночасно наукою і мистецтвом.

Видатний педагог Ушинський першим науково обґрунтував пр_п наочності Н. Він пов’язав його не лише з зоровими відчуттями, як це було у попередників, а дав психологічний аналіз, вказавши, що наочне Н випливає з особливостей мислення школярів: "Дитина мислить формами, фарбами, звуками, відчуттями взагалі..." і не можна примусити її мислити інакше. Тому навчання повинно будуватися на живому спогляданні, на конкретних образах, за формулою: від конкретного до абстрактного. Вказує на тісне поєднання наочності і слова (читання, розповіді, бесіди тощо).

Основні пед. Праці: «Людина як предмет виховання»., підручники «Родное слово 1 кл», «Детский мир 3-4» з природозн.

49. Г.С. Сковорода про розвиток особистості.

Видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, письменник - загалом мав ідеалістичний світогляд, однак у його поглядах прослідковувалося чимало матеріалістичних елементів.Вперше висунув вимогу виховання гармонійно розвиненої особистості.Основне завдання школи: розвиток здатності мислити, вміння самостійно робити висновки. Людина наділена від Бога «премудрістю», яка робить людину «незлобивою, стриманою, великодушною й справедливою». До змісту освіти: рідну мову, іноземні та стародавні мови, літературу, грецькі музи (музику, живопис),математику, географію, фізику, хімію, ремесло. У учнів виховувати вдячність до Бога, батьків, вчителів, любов до свого народу. Запорукою успішного виховання дітей, за Г.Сковородою, мають бути добрі настанови, викорінення поганих звичок. Він ре­комендував у зв'язку з цим такі методи виховання, як бесіда, роз'яснення, приклад, поради та ін. Виховуючи дітей, радив він, необхідно вдаватися до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки.счс

50. Педагогічні погляди І.Я. Франка.

Іван Франко (1856-1916) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня. Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації – осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне вдосконалення нації. Твори: «Учитель» «Борис Граб» «Олівець». Критикував недоліки тогочасної нар. Школи. Завдання перед школою: поєднання Н з працею, широка освіта, використання найкр-х надбань людства, у ст.. «Жінка-мати» - матір безпосередньо відповідає перед суспільством за виховання дітей. Виступає проти фіз.-х покарань.

51. Новаторство та демократизм у практиці роботи братських шкіл України (XIV -XVII ст.).

Після розпаду Київської Русі посилився вплив Московської дердави. В 1 половині 17 ст значна частина укр. Земель правобережної україни у складі Речі Посполитої. Братські школи – це українські національні навчальні заклади в XVI – XVIII ст.Діяльність братства мала такі напрямки: охорона благочестя та порядку, благоустрій братства і боротьба за національну самостійність, охорона православ’я.У школах запроваджувались елементи класно урочної системи навчання, а також різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко практикувалось повторення. 1 братська школа у Львові 1586. Створювались на широкій демократичній основі, обирали 2 спостерегачів, батьки підписували з ректором спеціальну угоуд (права та обв’язки учнів). Учень повинен: благочестив, нелихоимец, не сквернослов.вчитель повинен: вимоглив але з любов’ю, підтримувати дисципліну, без використ-ня фізичних покарань.

52. Шкільні реформи в Росії на початку XIX ст. Заснування Харківських університету та педагогічного інституту.

1802р. в Російській імперії було створено вперше Міністерство народної освіти. Реформи ініціювава Олександр І.

Міністерству нар. освіти підпорядковувалися усі інші навчальні заклади, крім тих, які утримувалися за рахунок благодійних фондів (пансіонати для шляхетних дівчат).

1803 – опубліковані «Попередні правила нар. освіти»

1804 – опубліковано Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетів.

Створено система освіти, яка включала в себе: - парафіяльні училища, - повітові училища, - гімназії, - університети.

Вся територія Російської імпрерії була поділена на 6 навчальних округів: - Московський, - Петербурзький, - Казанський, - Віленський, - Дерпський, - Харківський.

На чолі кожного округу знаходився університет.

Парафіяльні училища: Термін навчання 1 рік, створювалися при парафіях, фінансувалися за рахунок місцевих коштів, були початковими (читання, письмо, закон Божий, лічба), вивчення книги «Краткое наставление о сельском домоводстве». Виховання здійснювалося в релігійному дусі, мали право навчатися і хлопчики і дівчатка.

Повітові училища: Термін навчання 2 роки, відкривалися в повітових і губернських містах, вивчали закон Божий, книгу «О должностях человека и громадянина», рос. граматику, каліграфію, малювання, основи географії, історії, фізики, природознавства, технологій. Викладали 2 вчителя, фінансувалися державою. Основна мета: підготувати дитину до вступу в гімназію.

Гімназія: Термін навчання 4 роки, відкривалися в великих губернських містах, основна мета – підготовка до вступу до університету, вивчали латинську, німецьку, французьку, географію, історію, статистику, філософію, «красні» науки (словесність, естетика, теорія поезії), політичні науки, математику, фізику, природознавство, теорію комерції, технології, малювання.

Рос. мова і закон Божий в гімназії не викладалися. Усі предмети викладали 8 – 9 вчителів, утримувалися за рахунок держави.

Ушіверситет: вищі навчальні заклади, були створені координаційні ради, які опікувалися проблемами навч. закладів певних органів (навчальні плани, програми).

1755 – створено Московський університет.

1802 – відкрито Дерпський університет.

1803 – Головна школа Литви реорганізована у Віленський університет.

1804 – відкриваються університети у Казані і Харкові.

1819 – університет у Петербурзі.

1804 – 1809 – повітових училищ створено 50% від необхідної кількості, гімназій – 66%.

Найбільш поширеними навчальними закладами були парафіяльні училища.

1804 – створено Харківський імператорський університет.

В ньому створено 4 відділення: словесне, етико-політичне, математичне, лікарське (медичне).

Пізніше відділення стали називатися факультетами.

За штатним розкладом на роботу дозволялося запросити 45 викладачів, а прийняти на роботу вдалося 25 викладачів іноземців.

В 12 розділі Статуту університету «Про пед. інститут» було розписано про роботу педагогічного інституту, який входив до складу університету.

За штатним розкладом в педагогічний інститут можна було прийняти на навчання 24 студенти. Приймали студентів ІІ і ІІІ курсів університету, або тих, хто закінчив університет. Термін навчання 3 роки. Перші 2 роки вивчали всі ті предмети, що входили до курсу гімназії, на ІІІ курсі вивчали педагогіку і психологію, проходили практику у самому університеті.

З 1811 – пед. інститут працює як самостійний навчальний заклад. Перший директов Христофор Пилипович Роммель – німець, розробив перший навчальний план, перші дидактичні підручники. Навчалися тільки юнаки.

1812 – в Харкові створено інститут шляхетних дівчат.

В результаті реформ 60х рр.. ХІХ ст.. пед. інститут було реорганізовано у Вищі чоловічі педагогічні курси імені Скороди.

В період революції 1917р. в Харкові було 2 заклади, що готували вчителів.

1919р. – в Харкові остаточно утверджується радянська влада і ці заклади об’єднуються під назвою Харківський інститут народної освіти (ХІНО).

1920р. – університети було закрито, в результаті у ХІНО створено 2 відділення: - соц. виховання (працівники для притулків, інтернатів, вихователів, керівників гуртків, вчителів початкової школи); - професійної підготовки (вчителі-предметники).

1924р. – університети відновлюють свою роботу і частина студентів переходять до університету.

1930р. – в Радянському Союзі розпочинається велика шкільна реформа, в результаті ХІНО реорганізовано у Харківський педагогічний інститут.

1945 – інститут отримав імʼя Г. С. Сковороди і називався Харківський педагогічний інститут імені Г. С. Сковороди.

1994 – інститут реорганізовано в університет.

2004 – університет отримав статус національний.

Сучасний університет – великий навчальний заклад, який очолює навчальний науково-педагогічний комплекс, куди входить 121 навчальні заклади (коледжи, школи).

53. Я.А. Коменський про вікову періодизацію розвитку дитини і відповідну їй систему шкіл.

Коменський розробив періодизацію і систему шкільної освіти. Все життя дитини він розбив на чотири вікових періоди по 6 років в кожному. І для кож­ного періоду пропонується своя школа: Ди­тинство — від народження до 6 ро­ків — материнська школа. От­роцтво — від б до 12 років — школа рідної мови. Юність — від 12 до 18 років — латинська школа чи гімназія. Змужні­лість — від 18 до 24 років — академія чи університет.

В системі Коменського першим ступенем навчання є материн­ська школа — це сім'я, де протікає життя дитини від народження до 6 років. Вихо­ванню дітей цього віку він присвятив роботу під назвою «Материнська школа». Головним призначенням цієї шко­ли він вважав захист дитини від шкідливих впливів, а також ство­рення твердої основи для всієї системи наступного навчання і ви­ховання. Тут визначався зміст, організація, методи виховання ді­тей в сім'ї і обов'язки батьків. Головний обов'язок батьків полягає в тому, щоб турбуватися про здоров'я дітей, починаючи з процесу зачаття, для чого жінка повинна саме в цей період піклуватися про своє здоров'я, щоб не зашкодити майбутній дитині. Великого значення в материнській щколі він надавав грі.

Коменський пропонував у цьому віці здійснювати необхідний розумовий розвиток дитини. В той час панувала точка зору, що дитина від народження на­ділена такою ж душею, інтелектуальни­ми якостями та іншими здібностями, що й доросла людина. При цьому не брались до уваги вікові особливості духовного розвитку дитини. Коменський висуває в своїх роботах принцип природовід­по­відності, згідно з яким в навчальному процесі необхідно врахо­вувати вікові особливості дитини.

Другим ступенем в системі освіти і виховання Коменського є шко­ла рі­дної мови, котра, на його думку, повинна бути в кожній общині, кожному на­селеному пункті. Навчання на цьому етапі повинно про­водитись рідною мо­вою, причому учитися повинні всі діти обох ста­тей, незалежно від станів, віро­сповідань і національності.

Третім ступенем навчання, запропонованим Коменським, була латин­ська школа, чи гімназія. На його думку, це повинна бути всезагальна школа, де навчалися б юнаки незалежно від їх майно­вого і станового положення. Такі гімназії повинні бути відкрити­ми в кожному місті і складатися з 6 чи 7 класів. Тут крім «семи вільних мистецтв» (граматика, діалектика, риторика, арифме­тика, Геометрія, музика і астрономія) пропонувалось вивчати фізику, геогра­фію, історію і мораль.

Кожному з б класів гімназії давалась своя назва, і кожен клас включав іс­торію як предмет і підпорядковував її викладання ви­вченню основної науки. Так, наприклад, 1-й клас — граматичний. 2-й клас — фізичний, де передбача­лось вивчати історію природо­знавства. 3-й клас — математичний, де повинна була вивчатись історія мистецтв разом з історією різних винаходів. 4-й клас — ети­чний. В ньому повинні були вивчатись історія моралі і найкращі приклади добра. 5-й клас — діалектичний, передбачав для вивчен­ня звичаї різних наро­дів. 6-й клас — риторичний, предметом ви­вчення якого повинна бути загальна історія, тобто історія всієї землі і головних народів.

Встановлюючи таку послідовність вивчення основ наук, Ко-менський ви­ходив із своїх філософських поглядів, а також із тео­рії сенсуалізму і був на той час педагогом-новатором.

Академія і подорож (18—24 р.) є останнім, вищим ступенем на­вчання в системі Коменського. Це вік змужнілості чи зрілості. В часи Коменського ака­демія мала 3 традиційних факультети: богословсь­кий, юридичний і медичний. Великого значення надавалось забез­печенню вищої школи того часу високо­кваліфікованими вченими, необхідною літературою, приділялась велика увага комплектуван­ню добре підготовленими студентами. В систему занять поряд з ле­кціями входила обов'язково система самостійної роботи студентів, а також подорожі, які сприяють розширенню знань. До того ж по­дорожі вважались обов'язковою частиною вищої освіти.

54. А. Дистервег про підготовку вчителя, його праця “Посібник для німецьких вчителів".

Вимоги до вчителя. Повинен досконало володіти своїм предметом, любити професію і дітей, займатися постійним самоосвітою. А. Дистервег писав, маючи на увазі вчителя: "Він лише до тих пір здатний насправді виховувати й утворювати, поки сам працює над своїм власним вихованням і освітою" На уроці повинна домінувати атмосфера бадьорості. Викладання повинно бути енергійним, щоб будити розумові сили учнів, зміцнювати їхню волю, формувати характер. Необхідно твердо і неухильно проводити свої виховні принципи. Постійно працювати над собою. Мати твердий характер. Бути суворим, вимогливим, справедливим. Бути справжнім громадянином і мати прогресивні переконання і громадянську мужність. "Найважливішим явищем у школі, самим повчальним предметом, самим живим прикладом для учня є сам учитель". А. Дистервег писав, що вчитель - "сонце для всесвіту".

Послідовник Песталоцці, Дистервег творчо розвинув його педагогічне вчення і популяризував його серед німецького вчительства. Основними принципами виховання він вважав природосообразность, культуросообразность, самодіяльність. Під природосообразности Дистервег розумів збудження вроджених задатків дитини відповідно до закладеного в них прагненням до розвитку. Він не розумів соціальної сутності виховання, його залежно від політики пануючого класу, однак висунутий ним принцип культуросообразности означав, що виховання повинно вважатися не тільки з природою дитини, але й рівнем культури даного часу і даної країни, тобто до мінливих соціально-історичними умовами. Самодіяльність Дистервег вважав вирішальним чинником, що визначає особистість людини, усі його поведінка. У розвитку дитячої самодіяльності він бачив неодмінна умова всякого освіти.

Дистервег розробив дидактику розвиваючого навчання, сформулювавши її основні вимоги у вигляді 33 законів і правил. Він висунув ряд вимог, що стосуються наочного навчання, встановлення зв'язку між спорідненими навчальними предметами, систематичності викладання, міцності засвоєння знань, виховує характеру навчання.

Дистервег - автор підручників і посібників з математики, німецької мови, природознавства, географії, астрономії. Найбільш відома його робота - "Керівництво до утворення німецьких учителів".

У педагогічної думки першої половини XIX ст. теоретична і практична діяльність Ф. А. В. Дістервега являла собою поворот до нового розуміння багатьох педагогічних проблем.

Педагогічні ідеї Дістервега, його підручники надали позитивний вплив на розвиток народної освіти в Німеччини і набули поширення далеко за її межами. Передові російські педагоги 1860-х років Петро Редкін, Микола Бунаков, Микола Корф, Йосип Паульсон високо оцінювали вчення Дістервега.

В НДР існувала медаль імені Дістервега, якою нагороджувалися заслужені вчителі.

55. Теорія елементарної освіти Й. Г. Песталоцці.

Основна мета виховання, за Й. Песталоцці, — розвиток при­родних здіб­ностей людини, що закладені в ній, постійне їх удоскона­лення. Він проповідує «гармонійний розвиток сил і здібностей “людини», всі хороші задатки людини повинні бути максимально роз­винуті. Він порівнює мистецтво вихователя з мистецтвом садівника.

Центром виховання є формування людини, її морального обличчя, дійової любові до людей. Якраз це повинно вести людину вперед. Песталоцці нама­га­вся розробити проблему взаємозв'язку сім'ї і школи. В романі «Лінгард і Гер­труда» він показав, як можна поліпшити жит­тя селян через організацію вихо­вання дітей в сім'ї і школі.

Суспільне виховання повинно йти за сімейним, бо сімейне життя повинно бути визнане єдиною вищою основою виховання. Песталоцці ставить перед со­бою завдання реорганізувати народну школу, розробивши для неї нові методи викладання, що базують­ся на законах розвитку людського розуму. Дитина в школі, на думку Песталоцці, повинна почувати себе природно і вільно.

На думку Песталоцці, потрібно створювати умови для задово­лення при­родного прагнення дитини до руху. Виконання найпро­стіших рухів, участь в іграх, особливо в походах, екскурсіях — ось той комплекс, що готує грунт для нормального фізичного розвит­ку дитячого організму.

Песталоцці висунув проблему поєднання продуктивної праці з на­вчан­ням і розглядав трудове виховання в зв'язку з моральним. В ро­мані «Лінгард і Гертруда» під час роботи дітей (прядіння) Гертруда вчила їх читати, рахувати. В школі, організованій для селянських дітей поміщиком, вони цілі дні прово­дять за роботою на прядильних і ткацьких верстатах. На пришкільній ділянці діти вирощували городні рослини. Одним словом, діти спочатку працюють, а потім учаться.

На думку Песталоцці, в основі всякого знання лежать його елементи. Ва­жливо відібрати найпростіші, з яких може початій навчання своїх дітей кожна мати-селянка. В результаті тривалого вивчення він прийшов до визначення ос­новних елементів навчан­ня, що були покладені в основу всієї системи дидак­тичних прин­ципів і змісту навчання в школі. В навчанні форм відповідає вимі­рювання, числу — рахунок, слову — мова. Таким чином, елементарне навчання зводиться до уміння вимірювати, рахувати, говорити, що збуджує здатність ди­тини мислити, дає поштовх до роз­витку її здібностей. Песталоцці різко розме­жовує розвиток мис­лення і нагромадження знань, відда­ючи перевагу пер­шому. Вчен­ня про роль спостереження трьох елементів у процесі навчання ви­значило і його характер дидактичних поглядів. Головним прин­ципом навчання він вважав наочність як «абсолютну основу вся­кого пі­знання». Чим більшою кількістю чуттів пізнає учень суть будь-якого предмета, тим краще він з ним ознайомиться.

Песталоцці вимагав вчити дітей систематично, послідовно, доступно і до­биватись міцних знань. Учителям і батькам слід зна­ти вікові і психологічні особливості дітей, бо вони вже змалку потребують керівництва на основі знань психології. Песталоцці багато працював у галузі методики початкового навчання, зокре­ма розробив методику рідної мови, арифметики і географії.

Пестадоцці був видатним теоретиком і практиком демократич­ної педаго­гіки дрібної буржуазії. Він створив теорію елементарної освіти, яка широко ви­користовувалась в XIX ст., в народних шко­лах, зосередив увагу на проблемах початкового навчання і виховання.

56. Педагогічні погляди і діяльність В.О. Сухомлинського.

Сухомлинський створив оригінальну педагогічну систему, що грунтується на принципах гуманізму, на визнанні особистості дитини найвищою цінністю, на яку повинні бути орієнтовані процеси виховання і освіти, творча діяльність згуртованого колективу педагогів-однодумців та учнів. Сама сутність етики комуністичного виховання Сухомлинського полягала в тому, що вихователь вірить у реальність, здійсненність і досяжність комуністичного ідеалу, вимірює свою працю критерієм і міркою ідеального.

Сухомлинський будував процес навчання як радісну працю; велику увагу він приділяв формуванню світогляду учнів; важлива роль у навчанні відводилася слову вчителя, художньому стилю викладу, твору разом з дітьми казок, художніх творів.

Сухомлинський розробив комплексну естетичну програму «виховання красою». У радянській педагогіці свого часу став розробляти гуманістичні традиції вітчизняної і світової педагогічної думки.

У цілісному вигляді погляди Сухомлинського представлені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967) та інших творах. Його ідеї втілені в практиці багатьох шкіл. Були створені Міжнародна асоціація В. О. Сухомлинського і Міжнародне об'єднання дослідників Сухомлинського, педагогічний музей Сухомлинського у Павлиській школі (1975).

Сухомлинський - автор близько 30 книг і понад 500 статей, присвячених вихованню і навчанню молоді. Книга його життя - «Серце віддаю дітям» (Державної премії УРСР - 1974, посмертно). Його життя - виховання дітей, особистості. Він виховував у дітях особисте ставлення до навколишньої дійсності, розуміння своєї справи і відповідальності перед рідними, товаришами і суспільством і, що головне, перед власною совістю.

57. Ідея народності виховання у педагогічній спадщині К.Д.Ушинського.

К.Д. був упевнений, що "є лише загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди можна розраховувати вихованню: це те, що ми звемо народністю... Виховання створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу". [2]

К.Д. Ушинський стверджував думку про те, що кожен народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях. Ідеал кожного народу відповідає його характеру, визначається його суспільним життям і розвивається разом із його розвитком.

Ушинський був переконаний у тому, що "громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і багатотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю його історію".

Ідея народності виховання була спрямована проти впливу на вітчизняну школу освітніх систем західноєвропейських країн. Чиновники Міністерства народної освіти виступали за підтримку європейської народної освіти. К.Д. виступав проти механічного перенесення на вітчизняний ґрунт систем виховання і навчання, які склалися в інших державах, в інших історичних умовах.

За Ушинським, критерієм використання наукових досягнень у створенні національної системи освіти і виховання є народність. Народність як глибока віра у творчі сили своєї країни, як вимога передати справу народної освіти народові, побудова системи виховання у відповідності з особливостями різних націй, що населяють країну, і умовами життя. Великий педагог висунув вимогу, щоб справа народної освіти була звільнена від важкої і гальмуючої розвиток урядової опіки.

Засноване на народності виховання розвиває у дітей почуття патріотизму, національної гордості, почуття обов’язку перед батьківщиною, привчає завжди ставити загальні інтереси вище особистих. Народність виховання пов’язана з питанням про виховання і освітнє значення рідної мови, яка відбиває все багатство і багатогранність людського життя.

58. Теорія “вільного виховання” Л.M. Толстого (1828 – 1910). Діяльність Л.М. Толстого в Яснополянській школі.

Проблема вільного виховання налічує більш ніж двохсотлітню історію, якщо вважати що біля її витоків стоїть Ж.-Ж. Руссо. Дане визначення історичних рамок має умовний характер, і ми повною мірою згодні з позицією Г.Б. Корнетова, який вважає, що витоки вільного виховання чітко простежуються в полісної демократії Афін У - 1У ст. до н.е. Однак нас у даному випадку буде цікавити той період розвитку вільного виховання, коли воно оформилося в самостійний напрям педагогічної науки, тобто з другої половини ХУШ століття по теперішній час.

Ідея вільного виховання, висунута вперше в західноєвропейській педагогіці, починає інтенсивно розроблятися у вітчизняній педагогіці з другої половини Х1Х століття, набуваючи при цьому свої специфічні риси. Інтерес педагогів при цьому проявлявся як до самого процесу вільного виховання, так і до історії його розвитку. Так, вже на початку минулого століття з'являються праці С.І. Гессена, В.В. Зіньківського, П.К. Каптерева та ін, що дають характеристику стану російської педагогічної думки в контексті вільного виховання. Не зникає інтерес до даного предмета і в даний час: різні аспекти проблеми знаходять відображення, наприклад, в роботах В.А. Вейкшана, А.І. Піскунова, З.І. Равкіна, в дисертаційному дослідженні Н.В. Самойліченко. Тим не менш, на наш погляд, є цікавим розглянути, як російські педагоги трактували саме поняття «свобода» в освіті.

Спочатку в роботах Ж.-Ж. Руссо, які і визначили стратегію розвитку даного напрямку, свобода трактується як благо. Аналіз суспільних процесів приводить його до думки, що в суспільному ладі з жорсткою соціальною ієрархією виховання корисно лише настільки, «наскільки доля узгоджується зі званням батьків, по якому іншому випадку воно шкідливе».

Ж.-Ж. Руссо бачить шкідливість традиційного виховання в тому, що воно ставить на чолі кута ті цінності, які притаманні сучасному суспільству, що характеризується «повним розбещенням моралі». У романі «Еміль, або Про виховання» ми читаємо, що «виховання шкідливо вихованцеві вже по тих забобонів, якими воно наділяє його». Дана сентенція мала місце ще в «Міркуваннях про науки і мистецтва», де автор зазначав, що люди, які отримали традиційне виховання «постійно йдуть звичаєм, а не власному розуму і не сміють здаватися тим, що вони є насправді».

Людина може бути щаслива тільки в тому випадку, якщо може користуватися свободою. Свобода ж дається тоді, коли людина незалежна, задовольняється самим собою. Далі, розглядаючи типи залежності, Ж.-Ж. Руссо підкреслює, що залежність від речей, опосередкована самою природою, за своєю суттю не пов'язана з мораллю, і тому не породжує вад і не шкодить свободі, а залежність ж від людей дає прямо протилежний результат.

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо, говорячи про свободу в освітньому процесі, в першу чергу має на увазі свободу від суспільних забобонів та установ.

У статті Л.М. Толстого «Прогрес і визначення освіти» ми знаходимо такі рядки: «Мені діла немає до Руссо і його обстановки, мене займають лише ті думки, які він висловив, і повіряти і зрозуміти його думку я можу тільки думкою».

Не випадково, що свободу він слідом за своїм попередником визначає як критеріум педагогіки. Вивчення зарубіжного педагогічного досвіду, аналіз стану утворення в Росії і власний досвід роботи з дітьми дозволили йому прийти до даному трактуванні свободи.

Саме з позиції свободи він розглядає сутність понять виховання, освіта, навчання і викладання. З перерахованих вище процесів істинно вільним Л.М. Толстой вважає тільки освіта, оскільки потреба в ньому, на його думку, є вроджене, природна якість людини. Що стосується виховання, то воно розглядається як «примусове, насильницьке вплив однієї особи на іншу з метою утворити таку людину, яка нам здається хорошим». Так, у статті «Виховання та освіта» виділяються причини, які обумовлюють необхідність виховання:

- Прагнення батьків зробити дітей такими ж, як вони самі, або такими, якими вони хотіли бути;

- Прагнення звернути і виховати дитину у своєму вченні на благо порятунку його душі;

- Потреба уряду в відповідно вихованих громадян;

- Потреби суспільства в «помічниках», «потворщіках» і «учасниках».

Аналізуючи дані причини, Л.М. Толстой бачить у релігії єдине розумне основу виховання; прагнення батьків вважає не справедливими, але природними, так само як і потреби уряду. Суспільне виховання, здійснюване в навчальних закладах, на думку автора, приносить самі шкідливі плоди. Виходячи з цього, Л.М. Толстой вважає, що школа як суспільний інститут має займатися лише освітою, яке, як зазначалося вище ненасильницької за своєю суттю. При цьому, щоправда, він обмовляється, що сам процес передачі наукових знань може надавати виховний вплив, якщо педагог істинно любить викладати науку: «Хочеш наукою виховувати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе і твою науку, і ти виховаєш їх...».

Як ми бачимо обидва педагога, незважаючи на кілька різні трактування самого поняття свободи в освіті, повністю сходяться в думці, що держава і суспільство не повинні визначати цільові установки в педагогічному процесі.

Порівнюючи теорію вільного виховання Л. Н. Толстого та Ж. - Ж. Руссо, відомий вчений, педагог, філософ С.І. Гессен зазначав: «Відомо, що Толстой, почавши з теорії освіти, скінчив теорією життя... Свобода не в«природі», а в«життя». Цим відрізняється вільної освіти Толстого від ідеалу вільного виховання Руссо».

З 1849р. займається пед. д-стю. Відкрив школу в Ясній Поляні для сільських дітей, але працювала не системно. З 1858р. школа працює системно. Це була пед.. лабораторія. Гостро критикує офіційну школу і називає «школа для мучения детей».

В Яснополянській школі мали право навчатися хлопчики і дівчатка. Не було уроків, розкладу занять і д/з. Фізичні покарання не використовувалися. Процес навчання проходив у формі бесід, з 12.00 до 15.00 був обід. Після обіду – бесіди.

Вчителями були члени родини Толстого і сам Толстой, виклав рос. літературу, історію, досліди з фізики.

Діти поділялися на три групи: молодші, середні, старші.

Навчалося 50 – 60 дітей.

Учителі вели щоденники спостережень: враження, що лягли в основу сучасних журналів.

1. Він спочатку вважав, що дітям потрібно давати елементарну освіту: читання, письмо, лічбу, закон Божий.

2. Вчити тому, що цікаво дітям.

3. Вважав, що потрібно виховувати не з інтересів дитини, а з інтересів патріархального селянства.

4. Релігійне моральне виховання.

59. Вимоги до вчителя у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського.

Мета його пед творчості — формування всебічно розвиненої особистості. Василь Олександрович створив реальний зразок особистості з живими думками і почуттями, визначив її вчинки і дії. При цьому він обгрунтував шляхи, засоби і методи формування людини відповідно до цілей суспільства з урахуванням індивідуальних і вікових особистостей розвитку дитини.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: