Тема№3: Соціалізація особистості та її головні етапи.

Питання:

1. Характеристика поняття «соціалізація», функції, ролі і види соціалізації.

2. Механізми та принципи соціалізації.

3. Особливості соціального розвитку в дошкільному дитинстві.

4. Соціальний розвиток молодших школярів.

5. Особливості соціального розвитку підлітків.

6. Соціальний розвиток старшокласників.

1. Термін «соціалізація» був розроблений у політ економіці, де позначав уречевлення засобів виробництва. Стосовно людини вперше використав цей термін в кінці XIX століття американський соціолог Ф.Гиддінгс в значенні близькому до сучасного – «розвиток соціальної природи індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

В історії соціальної педагогіки відомо два підходи до розуміння терміну «соціалізація», що відрізняється між собою у визначенні ролі людини в процесі його соціалізації.

Відповідно до першого підходу людина пасивна, соціалізація тут постає як процес адаптації (пристосування) людини до суспільства, суспільство формує кожного свого члена до характеру культури.

Відповідно до другого підходу людина активна, соціалізація тут постає не тільки адаптацією до суспільства, але і відособленням (незалежність, самостійність) від нього, коли людина може впливати як на своє соціальне життя, так і на суспільство. Сучасна соціальна педагогіка розуміє під соціалізацією процес входження індивіда в суспільство через засвоєння, відтворення і збагачення соціального досвіду (тут вона прирівнюється до соціального наслідування) і включення особистості в систему суспільних відносин (у цьому плані вона розширює межі соціального наслідування).

Зворотний процес - десоціалізація означає втрату людиною з яких-небудь причин або під впливом несприятливих для неї чинників життєдіяльності особистісного, виховного чи середовищного характеру, (наприклад, тривала хвороба, ізоляція від природного середовища, амнезія) засвоєного раніше соціального досвіду. Причому де соціалізація може відігравати як позитивну (в цьому випадку людина позбавляється від негативного соціального досвіду, що сприяє набуттю нового, розширенню його соціальних можливостей), так і негативну роль (людина втрачає позитивний соціальний досвід, необхідний їй для природної самореалізації).

Між соціалізацією і десоціалізацією знаходиться іноді самостійний, а часто взаємозв’язаний процес ресоціалізації – відновлення у людини втрачених соціальних цінностей і досвіду спілкування, поведінки і життєдіяльності. В кожному з цих процесів – ядром є соціальний досвід людини, який і розглядається як зміст процесу соціалізації, тобто те, що дитина повинна привласнити в процесі соціалізації.

Соціалізація реалізується у трьох основних сферах:

- у сфері діяльності спостерігається розширення видів діяльності, дитина опановує їх, зокрема опановує і професійну діяльність;

- у сфері спілкування відбувається засвоєння норм спілкування;

- у сфері свідомості формуються образ «Я», самооцінка, осмислює її статус і життєво важливі соціальні ролі.

Тому соціалізацію доречно розглядати як глобальне суспільне явище, а соціальний розвиток як процес її реалізації. Розвиток як соціальне явище – це спрямовані якісні і кількісні зміни в людині, що відбуваються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. Соціальний розвиток особистості – це безперервний і гетерохроній (нерівномірний) процес, який веде до кількісних і якісних змін особистісних структур в процесі соціалізації людини.

Роль – це життєдіяльність людини в системі норм, що визначають її поведінку, спілкування і ставлення в конкретній соціальній позиції.

Соціальна роль – це підтримка людиною певного соціального статусу відповідно до потреб повсякденного життя, професійної діяльності, виконуваної функції. Причому в процесі соціалізації можуть засвоюватися як позитивні, так і негативні соціальні ролі, цінності.

Виділяють різні види соціалізації, в процесі яких засвоюються ті або інші соціальні ролі:

- статерольова соціалізація є освоєнням людиною досвіду соціальної поведінки відповідно до її статевої належності і прояву в повсякденному житті залежно від віку і ролі в суспільстві (хлопчик/дівчинка, наречений/наречена, чоловік/ дружина/мати);

- сімейно-побутова роль – виконання людиною соціальної ролі відповідного до соціального стану в сім’ї (голова сім’ї, жертва, опікуваний, улюбленчик иа інші);

- професійно-трудова роль здійснюється на основі виконання людиною досвіду певної професійної діяльності;

- субкультуро-групова роль – соціальна роль, яку людина засвоїла з урахуванням тієї культури середовища, де вона жила, навчалася, спілкувалася та інше.

Характерною особливістю процесу соціалізації є її безперервність, оскільки оволодіння людиною тією або іншою соціальною роллю відбувається поступово, відповідно до віку, починається з появою людини на світ, з формуванням її свідомості, а завершується її фізичним/психічним «відходом».

У соціалізації як процесі виділяють дві фази: соціальну адаптацію і інтеріоризацію. Соціальна адаптація означає пристосування людини до реально існуючих умов місця її існування, до ролевих функцій, соціальних норм, груп, організацій та інститутів, що постають як середовище життєдіяльності. Інтеріоризація передбачає усвідомлене включення соціальних норм і цінностей у внутрішню психічну сферу людини.

2. Умовно можна виділити чотири складові процесу соціалізації дитини:

1. Стихійна соціалізація – засвоєння, відтворення і збагачення соціально досвіду дитиною в процесі звичайної, не організованої спеціальної життєдіяльності.

2. Соціалізація, що спрямовується – непрямий вплив на засвоєння, відтворення і збагачення соціального досвіду.

3. Контрольована соціалізація – соціальне виховання як цілеспрямовано організоване засвоєння, відтворення і збагачення соціального досвіду.

4. Відносно свідома само зміна, саморозвиток дитини.

До соціально-психологічних механізмів відносяться6

- традиційний механізм соціалізації – засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, характерних для сім’ї, найближчого оточення, референтної групи, це засвоєння відбувається, як правило. На неусвідомленому рівні;

- інституційний механізм – засвоєння людиною соціального досвіду за допомогою інститутів суспільства, спеціально створених для допомоги в соціалізації або інститутів, що надають допомогу в соціалізації побічно;

- стилізований механізм – діє в рамках певної субкультури (наприклад, засвоєння підлітком норм поведінки, цінностей підліткової субкультури);

- міжособистісний механізм – засвоєння людиною соціального досвіду через особистісно значущих для нього людей, ототожнення себе з ними.

Соціалізація будь-якої людини відбувається за допомогою наведених вище соціально-психологічних механізмів. Проте співвідношення механізмів різне у різних людей. Так, наприклад, в умовах села найбільшу роль відіграє традиційний механізм, а в умовах великого міста – інституційний, у підлітковому віці – стилізований.

Психологічні механізми соціалізації поділяються на дві групи: неусвідомлені і усвідомлені.

Неусвідомлені психологічні механізми діють, перш за все, в дошкільному дитинстві. До даної групи відносяться: імпринтинг (відображення на підсвідомому рівні образів, відчуттів), ідентифікація (ототожнення себе з іншою людиною, зразком), наслідування (наслідування прикладу, зразку), навіювання (процес неусвідомленого відтворення індивідом внутрішнього досвіду, думок, відчуттів і психологічних станів тих людей, з якими вона спілкується).

Усвідомлені психологічні механізми діють у дитині по мірі розвитку свідомості і самосвідомості. Вони поділяються на: імітація (усвідомлене прагнення дитини копіювати певну модель поведінки), рефлексія (внутрішній діалог, аналіз власного психічного стану), престиж (зовнішня оцінка схвалення групи, що формує рівень домагань особистості), популярність (зовнішня оцінка схвалення групи, що формує моду, смак, систему цінностей), комфортність (усвідомлена зовнішня згода в поведінці з навколишніми людьми при розбіжності в оцінках і думках групи), соціальна фасилітація (стимулюючий вплив поведінки одних людей на інших з метою поліпшення їх діяльності, спілкування, поведінки).

Класифікація принципів процесу соціалізації:

1. Принцип гуманістичної спрямованості відображає визнання людини, її життя, фізичного, психічного, етичного здоров’я і духовного багатства як вищих людських цінностей.

2. Принцип гармонійного поєднання особистісних і суспільних цілей соціалізації відображає взаємозалежність результатів соціалізації особистості і рівня розвитку суспільних відносин.

3. Принцип толерантності передбачає визнання правомірності культурних, релігійних. Расових та інших відмінностей між індивідами, групами і соціальними угрупуваннями.

4. Принцип суб’єктності передбачає розгляд індивіда як активного суб’єкта процесу соціалізації.

5. Принцип індивідуальності означає визнання унікальності особистості, її фізичних та інтелектуальних можливостей.

6. Принцип педагогічного супроводу процесу соціалізації означає, що соціалізація протікатиме успішніше, якщо в її процесі присутній педагогічний компонент (реабілітація, корекція).

3. Вік – це поняття психологічне, воно відображає найбільш характерні для кожного вікового періоду дітей особливості їх фізичного, психічного і соціального розвитку.

Дитинство – це поняття педагогічне, тісно пов’язане з психологічним (віком), але при цьому ширше, оскільки: визначається ступенем участі дорослих у забезпеченні головних життєвих потреб дитини; рівнем можливостей дитини самостійно протидіяти несприятливим впливам середовища у поєднанні з педагогічною підтримкою дорослих; поняття «дитинство» має цілісний характер, оскільки дитина розглядається не тільки як член суспільства, а як самостійна цінність. Таким чином, дитинство – це цілісна керована система, що забезпечує взаємодію соціально-психологічних і педагогічних чинників розвитку, виховання і соціалізації дитини.

У загальному вигляді етапи соціалізації дитини можна співвіднести з періодизацією дитинства: дошкільне дитинство, молодше шкільне дитинство, підліткове дитинство, юність/старше дитинство.

Дошкільне дитинство – найважливіший етап, від якого багато в чому залежить весь шлях розвитку дитини як особистості.

Відмітні особливості: головним чинником соціального розвитку дитини є сім’я та найближче оточення; дитина приходить до усвідомлення і ухвалення ситуації «Я і значущий інший», усвідомлює, що її матір та інші люди є окремі від неї. Паралельно виникає відчуття самотності, відчуття беззахисності і тривоги.

Етапи соціалізації дошкільного дитинства:

1. Першим етапом соціалізації дошкільника є сприйняття індивідом соціальної інформації на рівні відчуттів, емоцій знань, умінь і навичок. Величезну роль тут відіграє своєчасність подачі розвивальної інформації.

2. Другий етап пов’язаний з інтуїтивним співвідношенням одержуваної інформації з генетично закладеним кодом, власним соціальним досвідом і формуванням на цій основі власного до неї відношення. Першорядного значення набувають глибинні переживання, емоції, відчуття, причому як позитивні, так і негативні, джерелом яких виступає мікросередовище. Коли ж нова отримана інформація вступає в протиріччя з установками, одержаними в цьому середовищі, актуалізується внутрішній конфлікт, який належить вирішити дитині.

3. Третій етап характеризується виробленням установки на ухвалення або відторгнення одержаної інформації. Чинниками, що впливають на даному етапі, виступають справи, в які включена дитина.

4. Четвертий етап пов’язаний з формуванням ціннісних орієнтацій і установка на дію. Як провідний чинник що сприяє позитивному результату цього етапу виступає ідеал.

5. Основою п’ятого етапу слугують вчинки, логічно побудована система поведінки. В одних випадках учинки, слідують відразу за отриманням інформації і лише потім опрацьовуються, в інших, вони виникають лише в результаті неоднарозового повторення певних дій ззовні, проходячи через етап узагальнення і закріплення.

6. На шостому етапі формуються норми і стереотипи поведінки.

7. Сьомий етап характеризується осмисленням і оцінкою своєї соціальної діяльності.

8. Таким чином, соціалізація дошкільника як поетапний процес протікає в свідомості і поведінці дітей у контексті різних аспектів соціальної інформації, що приводить до логічного завершення – самооцінки.

4. Дошкільник стає молодшим школярем. Змінюється його соціальна позиція, він перетворюється на школяра з новими і складними обов’язками. Відбувається зміна провідного виду діяльності: від гри, вільної діяльності до навчальної діяльності, що вимагає довільних зусиль.

Успішність перетворення дошкільника на молодшого школяра дозволяє попередити відхилення в соціальному розвитку дитини надалі. Ця успішність багато в чому залежить від готовності дитини до школи, яка поділяється на загальну готовність і спеціальну.

Загальна готовність включає: фізичну (гарний стан здоров’я, загартованість, певна витривалість і працездатність) і психологічну, яка включає: інтелектуальну готовність (рівень розумової діяльності), етично-вольову (управління своєю поведінкою і діяльністю), мотиваційну (бажання бути школярем), соціальну (уміння будувати взаємини з дорослими та дітьми).

Спеціальна готовність – це розвиток мови, формування основ математики, підготовка до письма, формування уявлень про навколишній світ.

Статистика засвідчує, що переважна більшість учнів, що погано навчалася в початкові школі, залишаються неуспішними до кінця школи. Легше попередити неуспішність, ніж боротися з нею. Для цього треба знати ознаки неуспішності, уміти виявити ці ознаки й уміти надати необхідну допомогу.

Для успішного освоєння ролі молодшого школяра важливе ставлення батьків. До поширених помилок батьків характерні такі ситуації:

- у сім’ї з розумінням віднеслися до нової соціальної ролі дитини, створили всі необхідні умови для навчання, але дитину обтяжують її обов’язками – починаються протести, тиск з боку батьків викликає негативне ставлення до навчання, школи;

- дорослі повною мірою проникли ся усвідомленням важливості шкільного життя дитини та створюють найсприятливіші умови, оточують постійною турботою, втрачаючи при цьому відчуття міри. Дитина починає диктувати дорослим свої умови – народжується учнівський егоїзм;

- дитина проникла ся відчуттям значущості своєї нової ролі, але відчуває байдужість батьків, поступово і у дитини згасає бажання, починаються конфлікти з вчителями;

- велике значення мають і взаємини з вчителем і однолітками, від ставлення вчителя до дитини залежить успішність її подальшого навчання в школі.

5. Підлітки – це група підвищеного ризику девіантної поведінки, провокується віковими особливостями.

До таких відносяться:

- зміна характеру взаємин з дорослими. Підліток відкидає свою приналежність до дітей і прагне до утвердження рівних прав з дорослими, але дорослим він ще не став. Розбіжності в уявленні підлітків і дорослих про ступінь самостійності, про права і обов’язки викликають конфлікти. Якщо дорослий продовжує ставитися до підлітка як до дитини, то підліток сам стає ініціатором переходу до нового типу відносин. Опір дорослого викликає у відповідь опір підлітка у формі протесту;

- підлітковий вік – вік підвищеної вразливості до всього, що робить людину дорослою. Рівняння підлітка на дорослого може бути як позитивним, так і негативним, наприклад, вживання алкоголю або наркотиків – це також прояв дорослості;

- залежність підлітка від вимог, норм і цінностей групи однолітків, до якої він належить;

- потреба у самоствердженні, прагнення зайняти гідне місце в колективі – одна з потреб підліткового віку. Але окрім потреби самостверджуватися необхідне також розуміння, в якій діяльності і якими засобами це здійснюється, оскільки підліток може вибрати для самоствердження соціально неприйняті шляхи, наприклад, ризикуючи задля самоствердження перепливає широку річку, стрибає з третього поверху;

- статеве дозрівання провокує безліч проблем. Підліткові необхідні стандарти поведінки чоловіка і жінки. Неповні сім’ї, значне переважання жінок-педагогів пояснюють дефіцит стандарту чоловічої поведінки. Інша проблема - існуючі недоліки статевої освіти і стихійна сексуальна освіта за допомогою негативних образів.

Для розуміння проблеми соціальної дезадаптації неповнолітніх необхідно проаналізувати сутність основних понять. Так, адаптація розглядається в соціальній педагогіці як процес активного пристосування індивіда до умов середовища, а також до взаємодії з середовищем. Виходячи з цього, дезадаптація – це процес втрати або не сформованості в індивіда значущих якостей, що перешкоджають успішному пристосуванню до умов середовища.

Залежно від характеру і природи виділяються три основних типи дезадаптації неповнолітніх:

1. Патогенна дезадаптація викликається відхиленням, паталогіями психічного розвитку і нервово-психічними захворюваннями, в основі яких лежать функціонально-органічні проблеми нервової системи. Допомога: діти з важкими формами нервово-психічних захворювань повинні лікуватися стаціонарно у поєднанні з додатковими психолого-педагогічними реабілітаційними програмами. До дітей із захворюваннями, які носять граничний характер, можна застосовувати заходи медико-педагогічного оздоровчого характеру в умовах навчально-виховних установ;

2. Психосоціальна дезадаптація є наслідком статевовікових та індивідуально-психологічних особливостей дитини, які зумовлюють їх певну нестандартність, важковиховуваність, що вимагає індивідуального підходу і в окремих випадках спеціальних психосоціальних і психолого-педагогічних корекцій них програм. Допомога: при психосоціальній дезадаптації необхідно разом з індивідуальним педагогічним підходом застосовувати в сім’ї, в школі відповідні психокорекцій ні техніки, психосоціальні технології, вести тренінгові роботу;

3. Соціальна дезадаптація виявляється в порушенні норм моралі і права, в асоціальній поведінці і деформації системи внутрішньої регуляції, ціннісних орієнтацій, соціальних установок.

6. Юнацький вік має свою специфіку соціального розвитку. З погляду соціальної педагогіки важливий факт становлення повної юридичної дієздатності – здатності своїми діями набувати права і породжувати для себе юридичні обов’язки, зокрема, несення повної кримінальної відповідальності.

У цьому віці відбувається становлення світогляду – системи знань, поглядів, переконань особистості, а, отже, значно зростає здатність протистояти негативним впливам середовища. Розвивається самосвідомість, утворюється цілісне уявлення про себе, формується узагальнена самооцінка. Самооцінка – це компонент самосвідомості, що включає разом із знаннями про себе оцінку людиною самої себе, своїх здібностей, етичних якостей, вчинків.

У юнацькому віці виникає нова система взаємин з батьками. Старшокласники, на відміну від підлітків, вимагають від батьків не тільки і не стільки форми дорослого ставлення до себе, скільки дійсної поваги своїх прав, наприклад, право обирати собі друзів, вирішувати, куди піти вчитися.

Виникає прагнення до довірливості у взаєминах з оточуючими людьми, щирість із однолітками. Довірливість до дорослого не завжди пов’язана з реальною психологічною близькістю і не обов’язкова це глибоке саморозкриття. Ця якість пов’язана з утрудненням самостійного рішення і визначається не інтимністю або секретністю інформації, а значущістю змісту, з яким старшокласник звертається до дорослого.

Активізуються взаємини між представниками різних статей. Юнацька мрія про любов виражає, перш за все, потребу в емоційному контакті, душевній близькості. Дана потреба і еротичні бажання можуть не збігатися і бути спрямовані на різних партнерів. Інша особливість юнацької закоханості – власні переживання можуть бути важливішими, ніж об’єкт прихильності. Звідси постійна орієнтація на думку однолітків.

Важлива особливість цього віку – пошуки сенсу життя, життєве самовизначення, проектування свого майбутнього.

ТЕМА №4: Соціально-педагогічна діяльність та її особливості

Питання:

1. Мета та функції соціально-педагогічної діяльності.

2. Загальна характеристика сфер діяльності соціального педагога.

3. Основні напрями діяльності соціального педагога.

4. Структура мережі соціальних служб в Україні.

1. Діяльність – це специфічна форма відношення людини до навколишнього середовища, зміст якої полягає у цілеспрямованому його перетворенні. Крім того, діяльністю можна назвати сукупність дій людини, що спрямована на бажану зміну будь-якого предмету. Існує економічна, політична, правова, культурна, технічна, наукова та інші види діяльності. До особливого виду діяльності відносимо соціально-педагогічну роботу. Соціальною роботою називаємо діяльність, що спрямована на здійснення допомоги людям, що її потребують і які не здатні самостійно вирішити життєві проблеми: пенсіонери, інваліди, хворі, діти, біженці, безробітні і т.д.

Ми назвали далеко не всі групи людей, які потребують сторонньої допомоги. Кожен з цих груп – це особистість із своїм неповторним складом мислення, психіки, досить складною біографією. Це вимагає від соціального працівника тактовності, проникнення у долю людини, співчуття, різноманітних знань та умінь, великого терпіння та самовідданості.

Професійних соціальних працівників в Україні зовсім небагато. В основному їх функції виконують так звані волонтери, які за покликанням займаються даною діяльністю. Отже, соціально-педагогічна діяльність – це вид професійної або волонтерської виховної діяльності, спрямований на створення умов у соціумі для духовного розвитку людини, групи, суспільства, гуманізації їх відносин.

Спираючись на практичний досвід соціальної роботи, можна виділити такі базові характеристики соціальних працівників, незалежно від профілю та спеціалізації:

- здатність забезпечувати допустиме і доцільне посередництво між особистістю, сім’єю – з одного боку, і суспільством, різними державами і громадськими структурами – з іншого; виконувати своєрідну роль третьої людини ”, зв’язуючої ланки між особистістю і мікросередовищем;

- уміння позитивно впливати на спілкування, стосунки між людьми, на ситуацію в мікросоціумі; стимулювати, спонукати клієнта до тієї чи іншої діяльності; уміння працювати в умовах неформального спілкування, залишаючись поза спиною ”, в позиції неформального лідера, помічника, радника, який сприяє вияву ініціативи, активної, суб’єктивної позиції клієнта;

- сприяння клієнту у розв’язанні його проблем;

- уміння будувати взаємини на основі діалогу.

Звідси сукупність якостей (громадських, моральних, інтелектуальних), яким повинен відповідати соціальний педагог: комунікативність, емпатійність, розверненість до клієнта. Соціальний педагог повинен володіти навичками впливу не тільки на самого клієнта, а й на його оточення, групове спілкування, ситуацію в соціумі. Обов’язковими якостями є психологічна грамотність, делікатність. Людина, що займається цим видом діяльності, повинна бути гуманістом, володіти комунікативними та організаторськими здібностями, високою духовною та загальною культурою, почуттям такту; вміти аналізувати соціальні явища, процеси, бачити своє місце і роль у суспільному житті, мати читкі ідеологічні та моральні принципи.

На відміну від звичайного педагога, який працює в навчальному закладі у соціального педагога першорядну роль відіграє не освітньо-навчальна, а виховна функція, функція соціальної допомоги і захисту.

Соціально-педагогічна діяльність спрямована на розвиток (саморозвиток) особистості, створенню умов найбільшого сприяння, психологічного комфорту, вона допомагає людям у їх повсякденному житті, забезпечує консолідацію всіх сил і можливостей суспільства щодо конкретного громадянина, розвиваючи його активність як суб’єкта цього процесу. Отже, соціальна допомога повинна мати активний характер і сприяти залученню до соціальної роботи самих клієнтів як і її суб’єктів. Вона спрямована на поступове створення своєрідного механізму саморозвитку, що сприяє виявленню взаємної турботи і взаємодопомоги, милосердю, послабленню соціального і міжнаціонального напруження, формуванню сприятливого мікроклімату в соціумі. Основним предметом турботи є сім’я. Контакти між конкретною сім’єю та соціальним педагогом будуються на основі врахування особливостей кожної конкретної сім’ї, закономірностей процесу спілкування у сфері життєдіяльності людей.

Таким чином, становлення, розвиток і реалізація духовності людини, гармонізація та демократизація відносин людини та суспільства складають основну мету соціально-педагогічної діяльності.

Провідними функціями цього виду діяльності є:

- організаторська, яка включає організацію тієї чи іншої діяльності, здійснює вплив на зміст дозвілля, допомогу у працевлаштуванні, професійній орієнтації та адаптації, координує діяльність підліткових і молодіжних об’єднань, взаємодіє з медичними, освітніми, культурними, спортивними, правовими закладами, товариствами і благодійними організаціями.

- прогностична, яка визначає та вивчає ознаки, які характеризують стан розвитку (перш за все духовного) людини, групи, мікросередовища та визначає можливості перспективи їх розвитку при збереженні даної сукупності соціальних впливів.

- попереджувально-профілактична та соціально-терапевтична. Соціальний педагог передбачає і приводить у дію механізм попередження і подолання негативних впливів у соціально-правовому, юридичному та психологічному плані, організовують соціо-терапевтичну допомогу, забезпечують захист прав у суспільстві, допомагають підліткам і молоді в період соціального і професійного визначення.

- організаційно-комунікативна полягає у залученні добровільних помічників і населення мікрорайону до соціальної праці та відпочинку, ділових та особистісних контактів, зосередження інформації і налагодження взаємодії між різними соціальними інститутами в роботі з клієнтами.

- охоронно-захисна використовує арсенал правових норм для захисту прав та інтересів клієнтів, сприяє застосуванню заходів державного примусу та реалізації юридичної відповідальності щодо осіб, які допускають прямі або опосередковані протиправні дії.

Соціальний педагог не чекає, коли до нього прийде клієнт, він в етично допустимій формі сам виходить на контакт з сім’єю, особистістю і ніби ставить соціальний діагноз ”, вивчає психологічні та вікові особливості, здібності людини, вникає в коло її інтересів, спілкування, в умови морального мікроклімату, виявляє позитивні та негативні впливи, проблеми особистості – психологічні, медичні, правові, екологічні, до розв’язання яких потім підключаються соціальні працівники різних профілів.

2. Поділ сфери діяльності соціальних служб на соціально-педагогічну і соціальну роботу вважається застарілим і неправомірним. Між цими поняттями існує зовсім інша залежність: загальновизначеність визначальної ролі психолого-педагогічної забезпеченості соціальної роботи як професії в цілому і конкретного соціального працівника, зокрема, ким би не був клієнт – дитина або доросла людина, пенсіонер або інвалід, представником будь-якої іншої соціально незахищеної групи – тим більше, коли йдеться про сферу спілкування людей у сім’ї та про її близьке оточення.

Отже, у контексті цих тенденцій абсолютно природно, що акцент у розробці моделі професії «соціальний працівник» із самого початку було зроблено не на часткових випадках підготовки соціального працівника того чи іншого профілю чи спеціалізації, а на створенні унікального інтегрованого представника цієї професії – соціального педагога. І вже зовсім неправильно розглядати його як один із різновидів соціальних працівників.

Сферою соціально-педагогічної діяльності має бути все суспільство, оскільки немає в ньому такого елементу, який не впливав би на соціальне формування людини, не відбивався б на розвитку соціуму.

Об’єктами професійної діяльності соціального педагога є:

- освітні заклади (загальноосвітні школи, гімназії та ліцеї, школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки дорослих, будинки для дітей-інвалідів);

- позашкільні установи;

- соціальні служби для молоді;

- центри працевлаштування;

- будинки для людей похилого віку;

- комісії у справах неповнолітніх;

- спеціалізовані служби різного відомчого підпорядкування.

Але в першу чергу, соціальний педагог приділяє увагу сферам сімейного виховання. У Росії, скажімо, склався навіть феномен сімейного соціального педагога. Потреба саме в сімейному соціальному педагогові є закономірним. Вона побудована на альтернативній концепції взаємодії особистості, сім’ї та суспільства, що віддає пріоритет сім’ї та сфері внутрішньо-сімейних і міжсімейних відносин перед суспільством, а тому передбачає новий підхід до організаційних механізмів побудови соціальних служб. Основоположним стає територіальний принцип структурування соціальних служб, максимально наближених до сім’ї, сфери взаємин і спілкування людей різного віку, професій, поколінь дорослих і дітей. Сім’я, будинок, сімейно-сусідська спільність розглядаються як сфера, де головним чином здійснюється соціальна політика, соціальна допомога. В управлінському плані модель системи соціальних служб розглядається як: від особистостсі – до сім’ї, від сім’ї – до сімейно-сусідського співтовариства в будинку, мікрорайонів. Будучи посередником у системі взаємодії особистості із соціумом, інститут соціальних педагогів впливає на формування виховуючих гуманістично, морально і фізично здорових відносин у соціумі, сфері сім’ї, сімейно-сусідському оточенні, між дітьми і дорослими. За своїм професійним призначенням соціальний педагог зосереджує зусилля на виявленні й подоланні негативних явищ, а не на боротьбі з їх наслідками, забезпечуючи таким чином у роботі з конкретною сім’єю та особистістю своєчасну профілактику різного роду відхилень – моральних, фізичних, психічних, соціальних. У процесі діагностики соціальний педагог диференціює клієнтів, “виводячи” їх відповідно до виявлених проблем, до фахівців різного профілю, працюючих, наприклад, у службах психічного та фізичного здоров’я, правового та економічного захисту, культурного дозвілля і педагогічної анімації, які мають справу з певними категоріями людей (служби зайнятості та допомоги в працевлаштуванні, соціальної профілактики, соціального забезпечення, розвитку молодіжних ініціатив тощо).

Залежно від профілю й спеціалізації місцем роботи соціального педагога можуть бути житлові будинки або спеціалізовані заклади (відділення соціальної допомоги на дому, центр реабілітації, соціальний притулок, медико-психологічна консультація, біржа зайнятості); школа, дошкільні заклади, окремі клієнти, підприємства, творчі або громадські організації тощо. Проте в будь-якому випадку – це фахівці вищої кваліфікації, люди особливої делікатної професії.

3. Основою соціального виховання людини є захист її прав та життя та розвиток. Особливо це стосується дитини як найменш пристосованої категорії людства до життя в соціумі. Проблема захисту прав дитини має досить тривалу історію. Сьогодні юридичною підставою діяльності з охорони та захисту прав дитинства є Конвенція ООН про права дитини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року.

Конвенція проголошує два основних принципу у ставленні до дитини, по-перше, будь-яка дитина є часткою людства і тому виключається дискримінація дитини з будь-яких мотивів. Згідно з цим принципом, діти, відповідно до віку, мають можливість і право висловлювати свою думку щодо реалізації на практиці їх прав. Це суттєво, оскільки Конвенція розповсюджується на немовлят, дітей, підлітків, молодь (від 0 до 18 років).

По-друге, визначається пріоритет інтересів дитини перед потребами сім’ї, суспільства, релігії. Згідно до цього принципу, дитині для розвитку інтелектуальних, духовних здібностей необхідно надавати в першу чергу безпечне, здорове навколишнє середовище, відповідні норми харчування, одягу, житла, забезпечити охорону здоров’я та умови для позитивного розвитку.

Загалом положення Конвенції мають забезпечити права дітей на: 1) виживання; 2) розвиток; 3) захист від жорстокості; 4) активну участь у громадському житті. Особливого захисту Конвенція вимагає стосовно сиріт, інвалідів, правопорушників, біженців тощо. Конвенція забезпечує більшу увагу до дитини, ніж це було раніше. Проте, Конвенція проголошує права людини щодо дитини, а не право дитини робити все, що їй заманеться.

Діє Конвенція ООН про права дитини з 2 вересня 1990 року, після ратифікації її 20-тою державою. Верховна Рада СРСР ратифікувала Конвенцію 14 липня 1990 року. Умовами реалізації Конвенції є приведення кожною державою, що ратифікувала Конвенцію, свого національного законодавства у відповідність до міжнародного акту; введення в дію механізму контролю за виконанням норм Конвенції в окремих державах, здійснює цей механізм Комітет ООН з прав дитини.

Реалізація Конвенції ООН про права дитини в Україні

Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини 27 лютого 1991 року. Реалізація Конвенції на національному рівні має такі напрями:

- розробка національної політики, що враховує інтереси дітей, молоді, вдосконалення вітчизняного законодавства, підготовка довгострокових програм. Політика держави стосовно дітей та молоді визначена в національній програмі “Діти України” (1996) та в “Декларації про загальні засади молодіжної політики в Україні”. Прийнята низка законів та законодавчих актів: “Про освіту” (1991, ред. 1996), “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” (1992), “Закон України про сприяння соціальному розвитку молоді в Україні” (1993), “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх” (1995), “Про поліпшення виховання, навчання, соціальне та матеріальне забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків” (1995) тощо;

- створення системи соціальних служб, що забезпечують захист та охорону прав дитини. Відповідно до Постанови Кабміну України про соціальні служби для молоді ” (1993) в нашій країні діє система відповідних служб на місцевому, обласному, державному (Державний центр соціальних служб для молоді) рівнях. Керівним органом є Міністерство у справах сім’ї та молоді. Аналогічна система існує і у справах неповнолітніх;

- підготовка відповідних фахівців. Здійснюється освіта соціальних педагогів, соціальних працівників на базі університетів та інститутів (педагогічних, юридичних, медичних, внутрішніх справ, культури).

Основні напрями і форми захисту прав дитини в Україні

Охоронний напрям – захист дітей, які відчули на собі жорстокість, насильство; неповнолітніх з відхиленнями в поведінці і тих, що повернулися з місць позбавлення волі; роз’яснення пільг молодим сім’ям, жінкам, неповнолітнім, молоді, соціально-правова, психолого-педагогічна підтримка дітей з неповних родин, формування правового ставлення до батьківських функцій у розведених осіб і батьків, які не були в шлюбі; надання соціально-правової допомоги сиротам, інвалідам, сім’ям інвалідів, що мають неповнолітніх дітей, малозабезпеченим сім’ям групи ризику, дітям, які потрапили в екстремальну ситуацію.

Захист прав дітей здійснюється через забезпечення інформацією та консультування дітей, дорослих у соціально-педагогічних інформаційно-консультативних пунктах щодо взаємних прав і обов’язків дітей і дорослих. Через телефон “Довіри” (ТД), які можуть бути підрозділами соціальних служб, або самостійними спеціалізованими службами. Завданням цих телефонів є негайна кваліфікована допомога дітям, молоді, що перебувають у кризовому стані, консультування вчителів, батьків з проблем соціалізації, допомога у встановленні зв’язків абонентів з іншими соціальними службами, фахівцями. Інший вид захисту надає притулок-сховище для неповнолітніх. Він забезпечує тимчасові умови життєдіяльності дітям, що об’єктивно чи суб’єктивно є знедоленими, не мають умов для життя та розвитку особистості в сім’ї, у виховних закладах. Наприклад, діяльність інтернату соціального патронажу м.Харкова та центру реабілітації підлітків м.Надим (Куртиян А. Дом, где согреваются сердца // Народное образование.– 1996. - № 1. – С.43-47). Комплексні форми захисту надає Територіальний центр соціальної допомоги сім’ї та дітям.

Профілактично-виховний напрям. Ґрунтується та виявленні несприятливих психо-біологічних, психолого-педагогічних факторів, які зумовлюють відхилення в психологічному та соціальному розвитку дітей, молоді. Здійснюються організаційно-педагогічні заходи зі створення виховуючого середовища за місцем проживання дітей, з залучення різних соціальних інститутів у процес виховання, розв’язуються проблеми зайнятості та працевлаштування неповнолітніх, надається допомога в організації дозвілля дітей, залученню їх до різного роду установ культури, спорту.

Загальноосвітній напрям. Створюються умови для інтелектуального розвитку особистості, професійної підготовки підлітків, перепідготовки молоді, поглиблюються наукові знання про суспільство, особу, сім’ю, сфери життєдіяльності завдяки розгортанню мережі дитячих, підліткових молодіжних об’єднань, шкіл, курсів, клубів за інтересами, секцій; через розвиток служб соціально-педагогічної допомоги здійснюється підтримка дитячих і молодіжних ініціатив.

Територіальний центр соціальної допомоги сім’ям та дітям

Територіальний центр соціальної допомоги сім’ї і дітям запроваджується органами місцевих виконкомів.

Мета – надання своєчасної та кваліфікованої допомоги різним категоріям населення, які живуть на конкретній території.

Види допомоги: психологічна, соціально-педагогічна, медико-соціальна, юридична, соціально-побутова тощо.

Основні завдання:

- сприяти підтримці та зміцненню сім’ї, підвищенню її виховного потенціалу, загальної культури, формуванню у населення здорового образу життя, раціональному плануванню сім’ї, розвитку сімейного підприємництва;

- вивчати, аналізувати і практично вирішувати проблеми соціального неблагополуччя сімей та дітей, здійснювати їх соціальний патронаж;

- реабілітація сімей громадян, які входять до групи ризику, а також людей, що опинились у скрутних умовах;

- прогнозування потреби в соціальній допомозі у різних груп населення і підготовка пропозицій до планів розвитку соціальної сфери.

При виконанні завдань центр враховує: місцеві соціально-економічні умови, національні традиції і релігійні особливості; активно співпрацює з державними, громадськими організаціями, рухами, благодійними фондами.

Об’єкти: сім’я з неблагополучними соціальними умовами (соціально-демографічними, матеріально-житловими, медико-соціальними, психолого-педагогічними, соціально-правовими), діти і підлітки, дорослі громадяни, люди похилого віку.

Структура, основні напрями та зміст діяльності.

Відділ інформації (інформаційна, методична, рекламно-пропагандистська і аналітико-прогностична діяльність; усередині відділу телефон гарячої лінії та банк даних). Відділ соціальної роботи (соціально-терапевтична, медико-соціальна, соціально-педагогічна, соціально-побутова діяльність; усередині відділу організовується центр інтенсивного лікування від алкоголізму, наркоманії, паління, кабінет тренажерів для людей, вага яких перевищує норму; денне відділення для матері та дитини; соціальний притулок, громадська їдальня). Відділ соціальній реабілітації: проведення реабілітаційної та профілактичної роботи. Відділ консультативних послуг: медико-соціальне, психолого-педагогічне, юридичне обслуговування; служба екстреної психологічної допомоги (консультація, пошта та телефон довіри), кабінет психологічного розвантаження, служба знайомств, відділ сімейного підприємства: надання допомоги в організації сімейного бізнесу.

Соціально-педагогічна робота з сім’єю

Сім’я – вид соціальної спільності, що ґрунтується на подружньому союзі та родинних зв’язках, тобто на багатосторонніх відносинах між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми, братами і сестрами та іншими родичами, що живуть разом і мають єдине загальне господарство (Філософський словник. – М., 1985).

Соціальний педагог у роботі з сім’єю керується тим, що сім’я є первинним і найважливішим інститутом соціалізації людини, “персональним середовищем розвитку дитини”, оскільки саме в сім’ї відбувається процес неусвідомленої інтерналізації. “ Інтерналізація – процес перетворення соціальних ідей, як специфічного досвіду людства, у внутрішні рушійні сили поведінки людини, які збуджують її до позитивних вчинків і стримують від негативних” (Битинас Б. Процесс воспитания. Приобщение к ценностям. –М., 1995. – С.42.). Тому досвід, який людина набуває в сім’ї, визначає її сприйняття світу, навколишнього середовища та індивідуальну поведінку в ньому. Складовими універсальної системи сім’ї, що забезпечують передання соціальної інформації в повному обсязі, зацікавлено та швидко є, за поглядом фахівців, батьківська любов, довіра дитини до батьків, морально-психологічний клімат сім’ї, її представництво як моделі суспільства.

Найбільш поширеними проблемами, з якими стикається соціальний педагог у роботі з сім’єю є нестабільність шлюбу, нестійкість сім’ї, неповні сім’ї, сім’ї неповнолітніх; руйнація традицій сімейного виховання, розрив вікових, духовних та інших рівнів сім’ї; дефіцит чоловічого впливу на виховання дітей, високий рівень завантаженості жінки; педагогічна та психологічна неосвіченість дорослих; дестабілізуючий вплив пияцтва та алкоголізму, цинізму та бездуховності на стійкість сімейних стосунків, на формування сімейного мікроклімату; значне скорочення міжсімейних, міжособистих, внутрісімейних контактів, зниження здатності до комунікації; невміння організувати сімейне дозвілля.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи з сім’єю:

а) соціально-педагогічний захист сім’ї та її членів; б) зміцнення, гармонізація та розвиток духовних (моральних, психологічних, естетичних тощо) процесів життя сім’ї, внутрісімейних стосунків, зв’язків з соціальним оточенням; в) активізація педагогічної функції сім’ї, надання допомоги у вихованні дітей, онуків тощо, нейтралізація негативного впливу сімейного середовища на людину, в першу чергу, на дитину; г) робота з сім’ями “соціального ризику”; д) організація сімейної громадськості задля впливу на формування державної політики стосовно сім’ї, для діяльності з підвищення ролі, престижу і відповідальності родини у соціальному вихованні.

Серед форм роботи соціального педагога з сім’єю є сімейні (родинні) клуби, батьківські школи, центри соціалізації (наприклад, Центр соціалізації від 0 до 4), прогулочні групи, дошкільні виховні центри мікрорайону тощо. Комплексну допомогу надає територіальний центр допомоги сім’ї та дітям.

Соціально-педагогічна робота в школі. До соціально-педагогічної структури школи входять: соціальний педагог, заступник директора з виховної роботи, психолог, класні керівники, керівники гуртків, клубів, секцій, бібліотекар, медичний працівник представники учнівського органу самоуправління, представники батьківського комітету.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи в школі:

- захист та охорона прав дитини. Захист дитини від негуманного ставлення вчителів, співробітників школи, від негуманних міжособових відносин дітей у школі, захист дітей, що опинилися в кризовій ситуації. Консультації для вчителів щодо їх прав стосовно дитини, розповсюдження тексту Конвенції ООН про права дитини серед школярів, педагогів, батьків; допомога в адаптації у школі;

- організація виховного середовища в школі. Створення виховних взаємин у навчально-виховному закладі через самоуправління школярів (справедливі товариства, шкільні кооперативи тощо), через одухотворення шкільного життя ідеями, що поєднали б учнів та вчителів (концепція культурного плюралізму); контроль за відповідністю засобів навчання його меті; створення системи позакласних клубів за інтересами, підтримка дитячих ініціатив, як умова позитивної самореалізації особистості; розширення та поглиблення соціального досвіду через участь дітей у походах по історичним та культурним місцям регіону, через організацію допомоги людям похилого віку, біженцям, хворим; допомога дітям в організації їх змістовного дозвілля та їх участі в організації дозвілля мачелі; залучення батьків, громадських організацій, культурно-просвітницьких закладів до виховного процесу школи;

- профілактика девіантної поведінки. Виявлення несприятливих соціальних, психолого-педагогічних факторів у школі, класних колективах, сім’ї, що заважають позитивному розвитку особистості, реалізації мети навчально-виховного процесу; здійснення соціально-педагогічного патронажу;

- корекція девіантної поведінки та реабілітація. Психолого-педагогічна корекція відхилень у поведінці школярів через зміну їх позиції до себе, до соціального та природного оточення, через розширення сфери соціально-значущої діяльності для позитивного самоствердження, через включення в систему гуманних колективних стосунків; реабілітація через відновлення прав школярів, їх соціальних зв’язків, доброго імені, через зміну позиції оточення до індивіда групи;

- організація зворотного зв’язку. Збір інформації, проведення досліджень щодо ролі, значення соціально-педагогічних програм у духовному розвитку школярів, у реалізації завдань школи та вдосконалення соціально-педагогічної роботи на цих основах.

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання у державному секторі житла базується на досвіді діяльності педагогів-організаторів з виховної і спортивно-оздоровчої роботи комунальних служб. У приватному секторі міст, у селах ця робота практично не проводилась, крім як у вигляді експериментів педагогів-новаторів.

Соціально-педагогічна робота за місцем проживання спрямована на організацію взаємодії у соціальному вихованні всіх факторів соціалізації визначеного соціального середовища, на розкриття позитивного та нейтралізацію негативного впливів факторів мікрорайону, на активізацію виховного потенціалу сімейно-сусідських спільнот, їх моральної відповідальності за умови життя та розвитку дитини, родини в даному мікросоціумі.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи за місцем проживання:

а) організація громадськості на формування здорового образу життя та усвідомленого виховання в мікрорайоні через застосування ідей народної, козацької педагогіки, педагогічних інновацій стосовно соціального виховання в умовах різних етнічних культур, через організацію змістовного спілкування, через організацію сімейно-сусідської взаємодопомоги;

б) організація громадськості на суспільно-корисну діяльність за місцем проживання. Фундується на територіальному принципі, зміст і форми цієї діяльності залежать від потреб мікрорайону, сучасними формами є учнівські та сімейні кооперативи, громадські доручення за місцем проживання;

в) організація громадськості на одухотворення культурно-дозвіллєвої діяльності в мікрорайоні через вияв та об’єднання активістів культурно-дозвіллєвої, художньої, спортивно-оздоровчої діяльності, технічної творчості та використання їх потенціалу у проведенні свят мистецтв, днів творчості, фестивалів, конкурсів винахідників та знавців мікрорайону, організація творчих обмінів з іншими мікрорайонами. Створення у мікросередовищі системи культурно-дозвіллєвих колективів, закладів (можливо на громадських засадах) та координація їх діяльності відповідно до потреб мікрорайону;

г) організація роботи з соціального виховання в канікулярний та літній час.

Соціально-педагогічна робота з людьми, що мають психофізичні вади.

Головним міжнародним документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають психофізичні вади є прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1993 р. стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів. Особливу увагу цей документ пропонує звернути на такі групи населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з двома, або кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

Інвалідність – наявність різнобічних функціональних обмежень. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових і сенсорних дефектів, стану здоров’я чи психічних захворювань. За своїм характером інвалідність може бути постійною чи тимчасовою. Непрацездатність – втрата чи обмеження можливості участі у житті суспільства нарівні з іншими Підвалинами допомоги дитині-інваліду в Україні є холістичний (багаторівневий, цілісний, системний) підхід, згідно з яким необхідно вирішувати: а) проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб; б) проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції; в) проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка здоров’я), педагоги, психологи (розробка та впровадження спеціальних методів освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім’ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту прав та обов’язків інвалідів та їх сімей); г) проблема суспільства – зміна ставлення до інвалідів та сімей з дітьми-інвалідами; д) проблеми фізичного середовища: зменшення впливів, що зашкоджують здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для інвалідів простору.

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню інваліда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, ситуації, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що примирюється зі своїм становищем і усвідомлює свою само актуалізацію, досягає душевного і психічного здоров’я, стає соціально повноцінною особистістю.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: