Тема№5: Сім’я як чинник соціалізації

Питання:

1. Сім’я як найважливіший чинник соціалізації дитини.

2. Характеристика основних функцій сім’ї.

3. Види сімей та їх специфіка.

4. Вплив сім’ї на соціалізацію дитини.

5. Роль внутрішньо сімейних відносин у соціалізації дитини.

6. Неформальні об’єднання.

1. Особливе значення для соціалізації має сім’я. Вона є необхідною складовою соціальної структури цивілізованого суспільства, явище, що історично змінюється. Вона функціонує як інститут відтворення людини і її виховання та є тим суспільним освітнім середовищем, в якому індивід одержує перший досвід організації життєдіяльності в основних її проявах, - у різних видах діяльності і побуті.

У сім’ї люди отримують навички спілкування і повсякденної поведінки, опановують майбутнє сімейне життя, у них складаються уявлення про життєві цілі і цінності, залучаються до норм і еталонів культури. Тому з вище сказаного можна зробити висновок, сім’я – це мала соціальна група людей, об’єднана кровно спорідненими або іншими прирівняними до них зв’язками, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємними права і обов’язками, що виникають із шлюбу, спорідненості, усиновлення, взаємною моральною і матеріальною відповідальністю.

Сім’я – один з найважливіших інститутів соціалізації особистості. Вона є персональним середовищем життя та розвитку підростаючих поколінь. Персональне середовище розвитку – це середовище, яке зумовлює спосіб життя дитини, її соціальне існування. В персональному середовищі формуються нові соціальні якості дитини, її вміння та навички.

Якість і зміст персонального середовища розвитку дитини, орієнтація на соціально-позитивний або соціально-негативний вплив визначаються за допомогою таких параметрів:

- соціально-культурний, що передбачає освітній рівень батьків, їх участь у суспільному житті. Оцінка рівня культури сім’ї полягає не тільки в кількості педагогічних і загальнокультурних знань. Важливого значення набувають питання про те, чи вміють батьки та інші дорослі члени сім’ї поважати особистість дитини, усвідомлювати те, що вона формується під впливом сімейної атмосфери, враховувати це у побутовому спілкуванні, чи розуміють вони необхідність взаємного виховання та самовиховання;

- соціально-економічний, який визначається майновими характеристиками сім’ї, а також завантаженістю батьків на роботі;

- техніко-гігієнічний – залежить від умов проживання, влаштованості житла, особливостей образу життя;

- демографічний – визначається структурою сім’ї.

Сім’я – це той різновіковий колектив, членом якого стає дитини з перших років свого існування і вплив якого відчуває упродовж довгих років. Структура цього колективу закріплюється звичаями, культурними та національно-сімейними традиціями, моральними та правовими нормами. В межах цієї структури формується певна система стосунків між старшими та молодшими, батьками і дітьми, що визначають психологічний клімат сім’ї.

Функціонування персонального середовища розвитку дитини в процесі сімейного виховання знаходиться під впливом дії психологічних механізмів сімейної соціалізації, зокрема таких, як:

- підкріплення-заохочення певної поведінки, покарання за невиконання тих чи інших правил поведінки. Таким чином батьки впроваджують у свідомість дитини систему норм, знань про те, які з них схвалюються суспільством, які засуджуються;

- ідентифікація – дитина наслідує батьків, спирається свідомо чи підсвідомо на їх приклад;

- включення батьків у внутрішній світ дитини, її інтереси, потреби, смаки, прагнення.

Найбільш поширеними проблемами, з якими зіткається соціальний педагог у роботі з сім’єю є нестабільність шлюбу, нестійкість сім’ї, неповні сім’ї, сім’ї неповнолітніх; руйнація традицій сімейного виховання, розрив вікових, духовних та інших рівнів сім’ї; дефіцит чоловічого впливу на виховання дітей, високий рівень завантаженості жінки; педагогічна та психологічна неосвіченість дорослих; дестабілізуючий вплив пияцтва та алкоголізму, цинізму та бездуховності на стійкість сімейних стосунків, на формування сімейного мікроклімату; значне скорочення між сімейних, між особистих, внутрісімейних контактів, зниження здатності до комунікації; невміння організувати сімейне дозвілля.

Основні напрями соціально-педагогічної роботи з сім’єю: а) соціально-педагогічний захист сім’ї та її членів; б) зміцнення, гармонізація та розвиток духовних (моральних, психологічних, естетичних тощо) процесів життя сім’ї, внутрісімейних стосунків, зв’язків з соціальним оточенням; в) активізація педагогічної функції сім’ї, надання допомоги у вихованні дітей, онуків тощо, нейтралізація негативного впливу сімейного середовища на людину, в першу чергу, на дитину; г) робота з сім’ями соціального ризику ”; д) організація сімейної громадськості задля впливу на формування державної політики стосовно сім’ї, для діяльності з підвищення ролі, престижу і відповідальності родини у соціальному вихованні.

Серед форм роботи соціального педагога з сім’єю є сімейні (родинні) клуби, батьківські школи, центри соціалізації (наприклад, Центр соціалізації від 0 до 4), прогул очні групи, дошкільні виховні центри мікрорайону тощо. Комплексну допомогу надає територіальний центр допомоги сім’ї та дітям.

Захистити дитину від сімейного неблагополуччя може тільки система регулювання сімейного виховання. Ця робота неможлива без встановлення тісного контакту з батьками. Вони повинні відчувати з боку соціального працівника доброзичливе ставлення, його розуміння дитини і турботу про її долю, щире бажання допомогти.

Найважливішим у роботі з неблагополучною сім’єю є встановлення контактів з батьками, демократизація і гуманізація стосунків співробітництва, нейтралізація негативного впливу сімейного неблагополуччя на особистість дитини. Найбільш ефективними формами цієї роботи світова практика визнає індивідуальну та індивідуально-групову. Це можуть бути індивідуальні бесіди, активізація співробітництва батьків із школою, консультації тощо.

2. Перш за все, сім’я як соціальний інститут виконує конкретні функції, тобто здійснює певні види діяльності в системі суспільних відносин. Соціальна педагогіка розглядає функції сім’ї як види діяльності сім’ї, як національного осередку, що забезпечує найважливіші потреби суспільства, особисті потреби кожного з членів сім’ї, загальносімейні (групові) потреби. До основних функцій сім’ї відносять:

1. Репродуктивну функцію сім’ї, яка полягає у відтворенні життя, продовженні людського роду. Сім’я одночасно бере участь не тільки в кількісному, але і в якісному відтворенні населення. Це проявляється у залученні нового покоління до науково-культурних досягнень людства, із підтримкою його здоров’я.

2. Господарсько-економічну функцію сім’ї, яка включає такі основні компоненти: участь у суспільному виробництві, ведення домашнього господарства, накопичення сімейного майна і забезпечення його спадкоємства, формування сімейного бюджету, організацію споживчої діяльності.

3. Комунікативну функцію сім’ї, основним компонентом якої можна назвати організацію внутрішньо сімейного спілкування, яке здійснює сильний вплив на всі сторони життя сім’ї. Для нього характерні особлива довірливість, пошук морального захисту, співпереживання, психофізіологічний комфорт. Це позволяє кожному члену сім’ї не приховувати свій емоційний стан, а ділитися радощами, розповідати про невдачі, образи, отримувати пораду з найбільш інтимних питань, відновлювати і поповнювати свої духовні сили.

4. Функція організованого дозвілля сім’ї, яка полягає в тому, що вона слугує засобом відновлення фізичних і духовних сил людини, готує її до подальшої трудової і суспільної діяльності. Сімейне дозвілля включає: прогляд телепередач, читання книг і журналів, зустрічі з родичами, друзями і знайомими; відвідування бібліотек, театрів і кінотеатрів; проведення спільної відпустки, екскурсій, прогулянок; заняття спортом і участь в змаганнях; проведення свят.

5. Виховна функція сім’ї є однією з найважливіших, тому, що у сім’ї виховуються і дорослі, і діти. Виховна функція має три напрями: передача дорослими соціального досвіду дітям; систематична виховна дія сімейного колективу на кожного члена сім’ї протягом всього життя; постійний вплив дітей на батьків, що спонукає дорослих активно займатися самовихованням.

6. Репродуктивна функція сім’ї зумовлена необхідністю продовженн6я людського роду.

7. Економічна і господарсько-побутова функція. Історично сім’я завжди була основним господарським осередком суспільства. Мисливство і хліборобство, ремесло і торгівля могли існувати завдяки тому, що в сім’ї завжди було розділення функцій. Економічна функція була пов’язана з накопиченням матеріального багатства для всіх членів сім’ї.

8. Рекреаційна і психотерапевтична функція, яка полягає в тому, що сім’я має бути тією нішею, де людина могла б відчувати себе абсолютно захищеною, бути абсолютно прийнятою, що залежить від її соціального статусу, зовнішності, фінансового стану.

9. Функція первинного соціального контролю – моральна регламентація поведінки членів сім’ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов’язань між членами подружжя, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь.

3. Виділяють декілька видів сімей:

1. За кількістю поколінь: розширену (традиційну), нуклеарну (двох поколінну). Сім’я називається нуклеарною, коли демографічним ядром сім’ї, що відповідає за відтворення нових поколінь, є батьки і їх діти, які складають біологічний, соціальний і економічний центр будь-якої сім’ї. Решта всіх родичів відноситься до периферії сім’ї. Якщо ж сім’я, складається з багатьох поколінь, то вона називається розширеною. Таке розширення здійснюється за рахунок 3-4 поколінь прямих родичів. За структурою нуклеарна сім’я може бути повною і неповною. Повною сім’єю називається така, в якій є два чоловіки; неповною – сім’я, в якій немає одного із членів подружжя. Слід зазначити, що нуклеарна сім’я можлива в тих суспільствах, де дорослі діти мають можливість після одруження жити окремо від батьківської сім’ї.

2. За кількістю дітей розрізняють: бездітну, одно дітну, багатодітну сім’ї.

3. За критерієм панування: патріархальну, матріархальну і еквалітарну (чоловік і жінка поділяють функцію головуючого у сім’ї).

4. За характером взаємин між членами сім’ї виділяють авторитарні, демократичні, егалітарні сім’ї. Авторитарна сім’я характеризується строгістю, безперечним підпорядкуванням дружини чоловікові або чоловіка дружині і дітей батькам. Демократична – ґрунтується на взаємній повазі, на розподілі сімейних ролей відповідно до потреб конкретної обстановки, з особистими якостями і здібностями подружжя, на рівній участі кожного з них у всіх видах сім’ї, на сумісному ухваленні всіх найважливіших рішень. Егалітарна - характеризується рівним розподілом обов’язків і відповідальності всіх її дорослих членів, а також достатньо залежним станом дітей.

5. За рівнем соціальної адаптації поділяють: благополучні сім’ї, сім’ї групи ризику, неблагополучні сім’ї, асоціальні сім’ї.

Благополучні сім’ї – успішно справляються зі своїми функціями, практично не потребують підтримки соціального педагога. Вони швидко адаптуються до потреб своєї дитини, успішно вирішують задачі її виховання і розвитку. У разі виникнення проблем вони можуть ефективно скористатися разовою допомогою соціального педагога в рамках короткострокових моделей роботи.

Неблагополучна сім’я – це сім’я, яка не виконує або виконує формально свою провідну функцію – виховання повноцінної людини, гідного громадянина своєї вітчизни. Ці сім’ї мають низький соціальний статус у певній сфері життєдіяльності або в декількох одночасно, не справляються з покладеними на них функціями, їх адаптивні здібності істотно знижені, процес сімейного виховання дитини протікає з великими труднощами, мало результативно. Неблагополучні сім’ї поділяють на дві групи:

- першу групу складають сім’ї з явною (відкритою) формою неблагополуччя: це так звані конфліктні, проблемні сім’ї – асоціальні, аморально-кримінальні і сім’ї з недоліком виховних ресурсів (зокрема, неповні);

- другу групу складають сім’ї зовні респектабельні, спосіб життя яких не викликає стурбованості і нарікань з боку громадськості, проте ціннісні установки і поведінка батьків у них різко розходяться із загальнолюдськими моральними цінностями, що не може не позначитися на етичній характеристиці дітей, які виховуються в таких сім’ях. Їх ще називають сім’ї з прихованою формою неблагополуччя.

До неблагополучних належать:

- сім’ї, де батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя, вступають у конфлікт з морально-правовими вимогами суспільства (припускаються різних видів правопорушень);

- сім’ї з низьким морально-культурним рівнем батьків;

- сім’ї зі стійкими конфліктами у взаємостосунках між батьками, батьками та дітьми;

- неповні сім’ї;

- сім’ї, зовні благополучні, які допускають серйозні помилки, прорахунки в системі сімейного виховання внаслідок невміння будувати правильні взаємини між членами сім’ї, низької педагогічної культури та неосвіченості.

Особливу групу неблагополучних сімей складають сім’ї, які зовні мають благополучний характер, але допускають серйозні помилки в сімейному вихованні. Внаслідок невміння будувати правильні взаємостосунки між членами сім’ї, низької педагогічної культури та неосвіченості батьків їх спілкування з дітьми є формальним. Помилки в системі виховання такої сім’ї мають стійкий характер і полягають: у відсутності вимог до дитини; безконтрольності з боку батьків за поведінкою та успішністю дитини; надмірній батьківській любові; надмірній суворості виховання; відсутності врахування вікових та індивідуально-психологічних особливостей дитини.

Сім’ї групи ризику характеризуються наявністю деякого відхилення від суспільно прийнятих норм, що не дозволяє визначити їх як благополучні, наприклад, не повна сім’я, мало забезпечена сім’я та інше. Це знижує адаптивні здібності таких сімей, які справляються із завданнями виховання дитини з великою напругою своїх сил, тому соціальному педагогові необхідно спостерігати за станом такої сім’ї, наявними в ній чинниками, що її дезадаптують, відстежувати, наскільки вони компенсовані іншими позитивними характеристиками, і у разі потреби пропонувати допомогу.

Асоціальні сім’ї – ті, з якими взаємодія протікає найбільш трудомістко і стан яких потребує коректив них змін. У цих сім’ях батьки ведуть аморальне, противоправне життя, а житлово-побутові умови не відповідають елементарним санітарно-гігієнічним вимогам, вихованням же дітей тут, як правило, ніхто не займається. Тому діти виявляються бездоглядними, відстають у розвитку, стають жертвами насильства, як з боку батьків, так і інших громадян того ж соціального прошарку.

Сім’я, що знаходиться в соціально небезпечному становищі, яка має дітей, що знаходяться в соціально небезпечному положенні, а також сім’я, де батьки або законні представники неповнолітніх не виконують своїх обов’язків по їх вихованню, навчанню і негативно впливають на їх поведінку, жорстоко поводяться з ними.

Сім’я, що приймає дітей – це форма пристрою дітей-сиріт, що залишилися без піклування батьків, на підставі договору про передачу дитини (дітей) на виховання в сім’ю між органами опіки і опікування і прийомними батьками.

Конфліктна сім’я – це сім’я, в якій постійно стикаються інтереси, наміри, бажання всіх або декількох членів сім’ї, що породжує сильні і тривалі негативні емоційні стани членів сім’ї. Ці сім’ї є різними за своїми соціальними установками, інтересами, але сам стиль життя, поведінки дорослих, їх настроєність зумовлюють певні відхилення в етичному розвитку дитини, що може виявитися через багато років.

4. Сім’я відіграє вирішальну роль у ефективності соціалізації дитини на всіх її вікових етапах розвитку.

1. Сім’я забезпечує фізичний і емоційний розвиток людини. У дитинстві і в ранньому дитинстві сім’я відіграє визначну роль, яка не може бути компенсована іншими суспільними інститутами соціалізації. У дитячому, молодшому шкільному і підлітковому віці її вплив залишається провідним. Потім роль цієї функції зменшується.

2. Сім’я впливає на формування психологічної статі дитини. У перші три роки життя цей вплив визначає перспективу статевого розвитку дитини, оскільки саме в сім’ї йде незворотній процес статевої типізації, завдяки якому дитина засвоює атрибути приписувати їй статі: набір особистісних характеристик, особливості емоційних реакцій, різні установки, смаки. Істотну роль у цьому процесі сім’я продовжує відігравати і на подальших вікових етапах, допомагаючи або заважаючи формуванню психологічної статі підлітка, хлопця.

3. Сім’я відіграє провідну роль у розумовому розвитку дитини, а також впливає на ставлення дітей, підлітків і хлопців до навчання і багато в чому визначає її успішність. На всіх етапах соціалізації освітній рівень сім’ї, інтереси її членів позначаються на інтелектуальному розвитку людини, на тому, які шари культури вона засвоює, на її прагненні до провадження освіти і до самоосвіти.

4. Сім’я має важливе значення в оволодінні людиною соціальними нормами, а коли йдеться про норми, що визначають виконання ними сімейних ролей, вплив сім’ї стає кардинальним. Зокрема, дослідження засвідчують, що характер спілкування у новій сім’ї детермінований атмосферою і взаєминами в батьківській сім’ї. Батьки, які самі в дитинстві мали брак уваги або яким не вдалося успішно розв’язати свої дитячі конфлікти, проблеми, пов’язані із статевим дозріванням, як правило, не здатні встановити зі своєю дитиною тісний емоційний зв’язок.

5. В сім’ї формуються фундаментальні ціннісні орієнтації людини, що виявляються в соціальних і міжетнічних відносинах, а також визначають її стиль життя, сфери і рівень домагань, життєві устремління, плани і способи їх досягнення. Позитивний вплив сім’ї на дитину заснований на любові і пов’язаний з глибокими емоціями, постійністю і тривалістю соціалізуючи дій на дитину, можливістю включення дитини в різноманітні види діяльності.

У процесі соціального розвитку сім’я відіграє велику роль у зв’язку з тим, що її схвалення, підтримка, байдужість або засудження позначаються на соціальних домаганнях людини, допомагають або заважають їй шукати виходи в складних життєвих ситуаціях, адаптуватися до мінливих обставин життя, встояти в плинних соціальних умовах. Цінності і атмосфера сім’ї визначають те, наскільки вона стає середовищем саморозвитку й ареною самореалізації її членів.

Сім’я впливає як на контрольовану, так і на стихійну соціалізацію. Успішність контрольованої соціалізації залежить від етичного і емоційно-психологічного клімату в сім’ї, характеру взаємин між членами сім’ї, культурно-освітнього рівня її членів, матеріальних і побутових умов, чисельності і складу тощо.

Житло сім’ї стає домівкою, якщо члени сім’ї відчувають тут підтримку і емоційну безпеку, визнання і любов один одного. Основна умова перетворення сім’ї в домівку – доброзичливі внутрісімейні відносини.

5. Навіть ново родженого декількох секунд від народження не можна назвати асоціальним, тому що зв’язок із суспільством зароджується в атмосфері людських прихильностей з самих перших хвилин його життя. Можливо, тому сьогодні новонародженого «не відривають» у прямому і переносному сенсі від матері, і створюють ситуацію першої зустрічі і першого діалогу, який, поза сумнівом, позитивно позначається на всьому його подальшому розвитку.

У міру того. Як дитина зростає. Вона вступає у різноманітні відносини з оточуючими його людьми – дорослими і дітьми, стаючи частиною соціального світу, в якому вона діє і який її збагачує.

Перший простір, з яким дитина стикається з моменту народження – її сім’я – батьки (мати, батько), брати, сестри. Складається так звана горизонтальна соціалізація, що відіграє особливо важливу роль у соціальному розвитку і соціалізації дитини в цілому.

Першим значущим в житті дітей обох статей найчастіше стає матір, з якою дитина спочатку інтегрується, а потім поступово диференціюється. Другим в житті дітей стають батьківські пари: брати, сестри, дідусь, бабуся, няня. Належачи до різних соціальних груп, кожний з них бере участь у процесі соціалізації дитини.

У зв’язку з цим виникає питання про співвідношення соціалізації і індивідуалізації. Індивідуальність – це неповторна своєрідність особистості кожної людини, що визначається сукупністю рис, властивостей її психіки і що формується під впливом різних чинників антропосоціогенези.

Взаємодія з іншими, входження в їх світ, засвоєння пропонованих ними культурних норм, правил поведінки сприяє соціалізації як процесу входження дитини в суспільство. Стати особистістю як соціальною істотою без взаємодії із суспільством не можна. У протилежному випадку маємо таке явище, як маугліз.

Дитина, стикаючись з іншими суб’єктивується від них, намагаючись виявити. Продемонструвати і зберегти свою індивідуальність. Тобто йде процес звільнення від інших для того, щоб реалізувати власне «Я».

Отже, соціалізація,є рухом дитини до інших, а індивідуалізація – рух дитини від інших до самого себе. Тому ці рухи можна розглядати як однаково значущі діалектичні сторони одного явища – загального процесу формування і розвитку особистості.

Сім’я – це перший соціальний простір, в якому кожен індивід одержує досвід своєї суб’єктності, це база, фундамент всіх соціальних зв’язків, які йому належить встановити і створити. Тому ефективність соціалізації залежить, у першу чергу, від системи відносин «батьки-дитина».

У перші місяці життя соціальний світ маленької дитини обмежений в основному тільки матір’ю і лише до 6 місяців відбувається її розширення за рахунок введення в нього батька. Ролі батька і матері чітко розмежовуються, але вони можуть замінювати один одного. У батька – це функції авторитету, що слугує важливим елементом структури сім’ї і умовою її рівноваги. У матері – функція турботи.

У системі «матір-дитина» величезну роль відіграє прихильність, яка з одного боку, виконує функцію захисту і безпеки, а з іншого, - функцію соціалізації, яка виявляється, у першу чергу, через упевненість дитини, що вона завжди знайде свою матір. Крім того, повинна бути повна узгодженість між вимогами дитини і здатністю матері їх задовольнити.

Мати є для дитини тією точкою опору, яка дозволяє їй соціалізуватися, тобто закріпитися у середовищі і разом з тим відокремитися і індивідуалізуватися.

Прихильність у системах «матір-дитина» і «батько-дитина» представляють два різних соціальних контексти. Механізми прихильності до кожного з батьків не з’ясовані, але зрозумілим є те, що вони не рівнозначні. Науковці припускають, що в основі формування прихильності лежить якість і кількість комунікативних зв’язків, від яких залежить формування захищеної поведінки. Тому для батька прихильність буде наближена до материнської, якщо він бере активну участь у відносинах з дитиною.

У відношенні «батьки-дитина» важливу роль відіграє сприйняття дітьми батьків як єдності. Незгода між батьками призводить до розузгодження сприйняття дитиною світу, виникненню утруднення погоджувати різні позиції батьків і у разі невдачі це є причиною агресивності, конфліктів у дитини.

Ігри з матір’ю і батьком різні і тому дають дитині різноманітний соціальний досвід. Так, материнські ігри полегшують засвоєння правил обміну, що є основою вміння жити в суспільстві і сприяють розвитку мови. Мати частіше пропонує дитині ігри, в яких потрібне щось зображати, прикидатися. Батьки заохочують інтерес дітей до нових занять, активніше симулюють перехід від однієї гри до іншої, не розкриваючи повною мірою потенціал першої.

Дуже помітно статево рольове ставлення дітей на рівні ігор – соціальний стереотип, що часто нав’язується дитині (машинка – хлопчикові, лялька – дівчинці), домінування фізичних, у тому числі і агресивних ігор з хлопчиками, ніж з дівчатками, з підкресленням сексуальної причетності дитини – гра повинна відповідати її статі.

6. Кожному підлітковому та юнацькому віку властиві свої потреби, інтереси, мотиви, ціннісні орієнтації. Загальне – потреба в самоствердженні, самовизначенні, самореалізації, самостійності та самооцінці. Це і становить ніби ядро особистості підлітка. Залежно від можливостей, яке середовище надає особистості для реалізації цього ядра, можна відповісти на такі запитання: як поводить себе молода людина, чому вона так поводиться в конкретній ситуації: інакше – якою є її мотивація. Поведінка неофіційних груп молоді не може бути зрозумілою без аналізу причин, за якими молодь стала відчужуватись від основних інститутів соціалізації.

В останні роки у різних галузях знань виріс інтерес до дослідження неформальних об’єднань молоді.

З усієї багатоманітності неформальних об’єднань молоді психологи виділяють просоціальні, соціально-індиферентні та асоціальні групи. Соціологи поділили неформальні об’єднання на позитивно спрямовані: соціально-активні, нейтральні, соціально-пасивні; негативно спрямовані – антисоціальні.

Зростання самодіяльних об’єднань та нетрадиційних форм активності молоді викликало у різних сферах суспільного життя у 80-ті роки сплеск суперечливих думок і оцінок як з боку представників основних політичних інститутів та організацій, так і серед широких кіл громадськості.

Терміном неформальна група означають відразу кілька об’єктів, соціальна природа яких є різною. По-перше, це угрупування, переважно, підліткові, в середині яких прошарок організаційних відносин виражений або дуже слабо або, навпаки, дуже жорстко, причому ця жорсткість пов’язана звичайно із загрозою використання фізичної сили і не має опосередкованих семантичних засобів вираження. Самоціллю подібних неформальних спільностей у більшості випадків є спілкування, а головним внутрішнім принципом – групова солідарність. Соціальна взаємодія у них, як правило, відсутня. Разом із тим, неформальні “тусовки” для підлітка служать засобом самовизначення, тією референтною групою, завдяки якій він знаходить своє місце у відношенні “я-ми-вони”.

По-друге, у неформалах зараз “ходять” участики різноманітних самодіяльних об’єднань. Серед них - екологічні групи і рухи зелених, історико-культурні об’єднання і політичні клуби, ініціативні правозахисні групи та миротворчі об’єднання, інтеррухи і групи соціальної взаємодопомоги та милосердя, об’єднання “афганців” і робітничі клуби, групи місцевого самоврядування і громадсько-педагогічної ініціативи, національно-культурні й молодіжні релігійні товариства, клуби нетрадиційних видів спорту, харчування і способу життя та ін. Ці об’єднання мають яскраво визначене ядро активних організаторів або координаторів діяльності учасників, яких залучено до здійснення якого-небудь проекту.

Вирішальна ознака самодіяльних об’єднань молоді – створення нових типів соціальних зв’язків та апробація нових, офіційно нерегламентованих соціальних технологій, прийняття управлінських рішень. В них стихійно концентруються суспільні відносини.

По-третє, до неформальних організацій часто відносять тих, хто включений у масові національні та суспільні рухи, так як Народний фронт, інтерфронт, регіональні рухи тощо. Рухи ці не є власне молодіжними, хоча більше половини тих, хто бере в них участь, - молоді люди 20-30-річного віку і молодші, причому багато хто з них займає найбільш радикальні та активні позиції.

Якщо у формальній групі контроль за поведінкою членів здійснюється через зафіксовані норми та правила, а також санкції, які приймаються на їх основі, то у неформальній групі – за допомогою неформальних норм і традицій, сутність яких залежить від рівня згуртованості групи, ступеня її “закритості” для членів інших соціальних систем. На неусвідомленій неформальній основі виникають правила поведінки, порушення яких часто карається суворіше, ніж у бідь-яких формальних організаціях.

Виходячи з цього, неформальною групою або об’єднанням може називатися така організація, яка характеризується високим ступенем згуртованості, особистісним характером спілкування, нечітко вираженою метою групової діяльності і неформальним контролем, що побудований на традиції і залежить від ступеня усвідомлення групового членства.

У зв’язку з тим, що неформальні групи виникають у складі формальних, багато вчителів вважають їх чимось таким, що протирічить структурі організації, але це не так. Неформальні групи можуть руйнувати цілі формальних груп і бути гальмом в їх розвитку і діяльності лише в тому випадку, коли між цілями та нормами класу й індивідуальними потребами його членів існують розходження.

У процесі цієї діяльності вчителі активно взаємодіють як з первинним колективом, так і з неформальними групами. Беручи участь у діяльності тих та інших, вони змушені рахуватися з їх нормами та цінностями, координувати свою поведінку з груповими еталонами, які склалися у даних групах під впливом досвіду самих груп і норм тієї суспільної системи, до якої належать ці групи.

У другому випадку неформальні групи існують від формальних. Вони утворюються на основі просторової близькості (сусіди), спільності інтересів (різного роду об’єднання), психофізіологічних характеристик (ігрової групи підлітків), особистої симпатії тощо. Контакти таких неформальних груп ширші, глибші та більш значущі для індивідів, ніж зв’язки у формальній групі, де вони мають поверховий характер. Саме такі групи справляють суттєвий вплив на соціалізацію підлітків та юнаків.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: