Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Економічна концентрація, спеціалізація і кооперація.




 

Поняття концентрації визначається співвідношенням різних видів ресурсів. Суспільна концентрація - це кількість населення на одиницю природних ресурсів /земельної площі/. Економічну концентрацію характеризують дві групи показників.

1. Кількість майна / в натуральній, або вартісній формі/, що припадає на одиницю природних ресурсів /як правило земельної площі/.

2. Кількість майна, що припадає на одну людину.

Відповідно, прагнення економіки до рівноваги це, серед іншого, "прагнення" майна до рівномірного розподілу по території та по окремих членах суспільства. Ці тенденції об'єктивні і перешкоджання їм об'єктивно стримує економічний розвиток.

Промисловотехнічна гігантоманія, етап якої уже пройшов, хочемо ми це усвідомлювати чи ні, спричинена не дотриманням економічних законів, а протидією їм. На жаль, на науковому рівні необхідні узагальненя і усвідомлення цього ще попереду.

Поки що, в світі, на інтуїтивному рівні /без наукового опрацювання/ суспільна свідомість все більше схиляється до таких думок: зменшення розміру підприємств, порівняно з існуючими /до певної межі мінімізації/ - позитивна тенденція; розподіл майна, між працівниками, які ним користуються /приватизація/ - позитивна тенденція. Це проявляється в тенденціях розвитку т.зв. малого і середнього бізнесу і поступової втрати домінуючих позицій великими підприємствами.

Гігантоманія ще нічого доброго, з економічної точки зору, не дала. Вона не має ніякого наукового обгрунтування, навіть теоретичного. Візьмемо для прикладу будь-яке сучасне крупне підприємство /металургійний комбінат, машинобудівний завод, хімічний завод, швейна фабрика і т.п./ і поставимо перед собою кілька питань. Чи існує еколого-техніко-екомічне обгрунтування

 

розміру цього підприємства? Наскільки технологічний цикл виробництва пов'язаний з природокористуванням і суспільною

структурою /структурою влади/? Хто на замовлення підприємства на постійній основі постачає йому сировину і хто закупає продукцію? Чому не можна роз'єднати технологічний цикл на стадії виробництва в кількох менших за розміром підприємствах? Чому працівникові краще працювати на великому підприємстві /краща мотивація праці/, ніж на малому? Чому відносини власності легше врегулювати на великому підприємстві, ніж на малому? Запитань багато, відповідей мало. "Так склалось". Склалось, то склалось, але це не означає, що так повинно існувати завжди. Тим більше, якщо цей стан з антагоністичним по відношенню до наших реальних інтересів. Якщо ми це розуміємо, то чому проводимо розукрупнення і приватизацію великих підприємств стихійно, а не планово і цілеспрямовано? Немає механізмів? Треба шукати, тому що стихійним шляхом порядок не встановлюється.

Показник концентрації майна на одиницю земельної площі повинен бути на певному рівні, в оптимальних, науково встановлених межах і з врахуванням виду майна. Контроль за його дотриманням в цих оптимальних межах повинен проводитись органами влади на усіх рівнях суспільного самоуправління. На сьогодні ми не знаємо ні оптимальних значень цих показників, не вивчаємо факторів, що на них впливають, і, відповідно, не контролюємо цього процесу.

Є багато видів майна, його груп. Дві основних із них - майно виробничого призначення /виробниче/ і соціального призначення /соціальне/. Як вони повинні поєднуватись на території на рівнях людини, родини, підприємства, громади...? Прийнятий підхід, коли виробничі підприємства та житлово-побутова зона розміщені хаотично за виправданий не можна вважати. Працівник проживає біля підприємства А, працює /витрачаючи час, кошти і нерви на безглузді, часто тривалі переміщення/ на підприємстві Б, і, можливо, здійснює

там екологічно шкідливе виробництво, яке безпбсередньо шкодить проживаючим біля підприємства Б. В подібній ситуації

ні в кого немає ні відповідальності за стан екології, ні зацікавленості в проведені природоохоронної діяльності. Типова для сучасності картина.

Якщо працівник працює, то це повинно бути там, де він проживає /або навпаки/. Суміщення територіально роботи і проживання - єдино можливий спосіб зняття екологічної проблеми з порядку денного в діяльності сучасного суспільства. Можна зауважити, що в такій ситуації, можливо, не знайдеться бажаючих займатись шкідливими, з екологічної точки зору, виробництвами. У зв'язку з цим слід зазначити, що, по-перше, - необхідно уважно проаналізувати, наскільки життєво важливе для суспільства це виробництво, по-друге, - проаналізувати, що можна зробити для максимальної нейтралізації шкідливих впливів, і, по-третє, - займатись цим виробництвом, чи ні, - добровільний вибір людей. Якщо ціни на відповідну продукцію будуть високими /а це зумовить те, що плата за них - власне здоров'я/, - то можливість організації /існування/ таких виробництв в майбутньому є цілком реальною.

Це питання економічного розміщення, які тісно взаємопов'язані із питаннями економічної концентрації /територіальної/.

Концентрація майна на одну людину залежить від її відношення до майна взагалі /працьовитість, хазяйновитість/ та від галузевих особливостей виробництва. Щодо другого фактора, то він є якоюсь мірою стандартизованим для соціального майна, яким користується людина. Рідко буває, щоб, наприклад, ковбаса була для однієї людини корисною, а для іншої - шкідливою.

Знову ж, де можна взнати, хто досліджував слідуюче ? Яка оптимальна кількість майна для однієї людини /які межі існують/? Чому більша або менша від визначених меж кількість майна є шкідливою для самої людини? Які галузеві особливості

існують в цьому відношенні? Суміщення функцій користування і розпорядження майном на рівні окремої людини повинно

сприйматись як основний економічний закон. Без цього говорити про економічне покращення життя людей /їх добробуту/, в їх переважній масі говорити взагалі безглуздо. Якщо людина лише розпоряджається /"володіє", але не користується/ майном, то вона не є і не повинна бути власником цього майна. 3 іншого боку. Якщо людина не розпоряджається майном, а лише користується ним, то вона не є власником, і, відповідно, не повинна мати можливості користуватись цим майном /індивідуально або колективно/. Думки для когось можливо парадоксальні, не вкладаються в рамки нашої "фантастичної" дійсності, але, на погляд автора, якраз в них криється зміст корінного економічного протиріччя сучасності. Усі інші проблеми є вторинними по відношенню до цієї головної. Якщо словам надавати вірного змісту, то це і є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Продуктивні сили є цілісними по своєму змісту /майно/ і повноцінно функціонують при цілісному і однозначному відношенні до них конкретної людини, власника, в повному розумінні цього слова /виробничі відносини людини до майна/.

Прийнято вважати, що спеціалізація визначається особливостями праці та видом виробленої продукції. Такі визначення вірні, але вони є похідними від головного, чим визначається спеціалізація - набору майна, яким користується людина в процесі своєї діяльності. Економічна діяльність людини поділяється на виробничу та соціальну. Відповідно, можна припустити, що різні люди користуються різними видами майна /об'єднаного в майнові комплекси/, виробничого та соціального.

Щодо соціальної спеціалізації, то виходячи з рівності людей такий вид спеціалізації є протиприродним. Якщо люди рівні, то вони повинні мати і однакову соціальну спеціалізацію

/пряме споживання соціального майна, - їжа, одяг, житло, транспорт і т.п./. А то виходить, що один спеціалізується на

споживанні чорної ікри, а інший - картоплі. Тому знімемо це питання і приймемо, що соціальної спеціалізації, як такої, не повинно бути, а якщо вона реально є, то це потрібно досліджувати, і визначити, чому існує те, чого в нормальній економічній системі не повинно бути.

Шодо виробничої спеціалізації, то її потрібно досліджувати, перш за все, з точки зору раціонального набору майна людини при певному виді її виробничої економічної діяльності /виробництво продукції, або надання послуг/. Спеціалізація і кооперація тісно взаємозалежні, тому в умовах стабільної економічної системи, наприклад, вартість виробленої продукції /послуг/, скажімо за рік, столяра і лікаря повинна бути однаковою. Вартість виробничого майна /"засобів і предметів праці"/ і столяра , і лікаря також повинна бути однаковою. Тобто, з економічної /вартісної/ точки зору виходить, що спеціалізації виробничої також не існує. Існує технологічна спеціалізація, яка визначається натуральноречовим змістом різних видів і комплексів майна, а вона в свою чергу, є основним предметом дослідження не економічної науки /як уявляється нині/, а рядом галузевих технологічних наук. Узгодження їх висновків з економічними закономірностями проводиться через науку "організація виробництва". Оскільки існує не тільке виробниче майно, а й соціальне, то повинна існувати також наука "організація соціального споживання".

Кооперація - це стійкі зв'язки обміну майном /товарами/ в натуральноречовій, або умовній /послуги/ формі між суб'єктами економічної системи. Кооперація, в існуючих умовах, визначається хаотичними /випадковими і епізодичними/ зв'язками, причиною чому є різні форми протидії прояву об'єктивних економічних законів. Дослідження натуральноречового обміну, який визначається технологічними ланками /етапами/ в процесі виробництва продукції від

сировини до кінцевої повинно здійснюватись також вузькоспеціалізованими технологічними науками, а не

економічною, з послідуючим узагальненням через науку "організація". Економічна наука може визначити лише принципи дотримання закономірностей еквівалентного вартісного обміну в процесі натуральноречового. Економічна практика повинна об'єктивно відображати вартість товарів, забезпечувати еквівалентність обміну, аналізувати причини відхилень, прогнозувати їх. Визначення рівнів кооперативних зв'язків /на рівнях суспільнотериторіальних об'єднань людей/, контроль за ними, формування відносно замкнених економічних систем виробництва /"натурального"/ на кожному з рівнів, - нагальні питання сучасності, які вимагають певних зусиль, як з сторони науки, так і з сторони представників влади усіх рівнів. Покладання надії на "ринок сам все врегулює" є свідомим самообманом, результати сьогодні надто переконливі.

Говорячи про спеціалізацію і кооперацію виробництва важливо перш за все визначити суб'єкта цих процесів. Якщо максимальний, оптимальний розмір виробничого колективу, припустимо, - 30 чоловік, то, немає більшого утворення, яке на чомусь спеціалізується, або вступає з кимось в кооперативні зв'язки.

Важливим сьогодні вважається питання структурної перебудови економіки, воно має пряме відношення до концентрації, спеціалізації і кооперації.

Під структурною перебудовою економіки, на жаль, чогось конкретнго не розуміють, а слід було б розуміти, на погляд автора, заміну майна, яке сьогодні є у власності окремих осіб, на інші, більш відповідні потребам людей його види. Причому, як виробничого, так і соціальнтого майна. Перший крок у цьому напрямку - визначення потреб у майні на рівні окремих людей та їх внутрігромадських первинних об'єднань. Які є рекомендації науки з цих питань ? Цілісних, систематизованих, - немає. Другий крок - це створення умов для дії об'єктивних

економічних законів, встановлення тих обмежень, які впорядковують, а не ускладнюють товарообмінні відносини між

людьми. І третій крок - робота самих людей, які розуміють чого вони хочуть і як цього досягти.

У нас існує уявлення - "добрий дядя" видасть указ і, - структурна перебудова економіки здійсниться якось автоматично, сама собою. Казочки існують для дітей, а не для дорослих людей. Тільки цілеспрямована і свідома праця людини у впорядкованій економічній системі дасть кількість і структуру майна ту розумно достатню, якої ми потребуємо.

 

 

§ 5. Економічна термінологія, процес відтворення та кла-

Сифікація майна.

 

Для будь-якої науки термінологія є тим інструментарієм, з допомогою якого вона описує явища, встановлює закономірності. Якщо стіл одна людина називає столом, друга - стільцем, а третя ще якось, то закрадається питання стосовно психічного здоров'я усіх цих людей. Якби в фізиці під вагою одні вчені розуміли довжину, а інші напругу, то тієї науки, яку ми маємо, просто б не існувало. Не можна одне і те ж саме називати різними термінами, як і не можна різні речі називати одним терміном. В прикладних науках це неприпустимо, однак в економічній теорії, - існує запросто. Немає устійнених, загальноприйнятих означень для конкретних предметів і явищ. Закрадається питання, а чи наука це ?

Аналіз цього явища економічної науки - не предмет пропонованого матеріалу, для цього необхідне спеціальне об'ємне дослідження. Однак, повинно бути взаєморозуміння між автором і читачем, тому розглянемо основні поняття, визначимось, який зміст в них вкладається.

Одним з фундаментальних понять економічної науки є власність. Його зміст уже розглядався. Але цікаво, з точки зору власності, розглянути зміст іншого фундаментального поняття економічної науки -"праці". Прийнято вважати, що праця - це діяльність людини по створенню матеріальних і духовних благ. Виробництво - процес праці. Праця, незалежно від того результату на який вона орієнтована, /товар, продукція, послуга/ передбачає використання людиною т.зв. засобів і предметів праці, які є цілком матеріальні і мають вартість /майно/. Тобто можна з впевненістю сказати, що праця - це користування майном, і не тільки. Розпорядження власністю теж вимагає від людини певних зусиль, праці /управлінської/. Але ж користування і розпорядження майном - це дві функції цілісного процесу - власності. Тобто те, що розуміється сьогодні як два різнорідні поняття, по своїй суті ідентичні і відображають вони

не дві якихось різних сторони процесу, а одну - відношення людини до майна.

Шоб в читача не виникало відчуття, ніби його намагаються збити з пантелику, розглянемо два приклади. Перший. Якщо, користуючись існуючими стереотипами, людина володіє майном /не будемо брати до уваги, чи користується ним, чи наймає когось/, - то вона, безумовно, розпоряджається ним, тобто працює, можливо не в повному розумінні праці, але по відношенню якраз до цього майна. Праця обмежена, але й володіння обмежене, Оскільки наймит, якого сьогодні власником вважати не прийнято, може з тим майном зробити багато речей, корисних, або шкідливих, про що "капіталіст" може не мати й уявлення. Реалії? Так. Тобто найманий працівник, що здійснює права власності неповно /лише користування/ не в повній мірі і працює з цим майном, оскільки роботу по розпорядженню цим майном виконує "капіталіст". Знову ж, з точки зору найманого працівника, його відношення до майна - обмежена власність й обмежена праця. Якщо власник не користується своїм майном, нікого не наймає і, відповідно, ніхто ним не користується, але власник ним розпоряджається ? Як бути в цьому випадку? От бачиш автор, власність є, а праці немає. Чому немає? Власність, як і праця, дає свій результат у вигляді майна на певну дату, в порівнянні з попередньою датою. Якщо власник не користувався /не працював/ з майном, то і результат власності /праці/ нульовий, або мінусовий.

Інший приклад. Працівник активно працює. Але результат цієї "роботи" ніякий, або від'ємний. Незнайома ситуація? Або вироблена продукція дарма нікому не потрібна, або працівник так "старається", що навіть те що є, все переламає, в п'яному чи тверезому вигляді. Маємо ситуацію, коли користувач майна - працівник, хоча і не є його розпорядником формально, реально "розпоряджається" майном і цього змінити не можна. Тобто

 

 

праця, як користування, дає свій результат, як і "власність" у вигляді розпорядження.

Можна заперечити, мовляв, власність і праця дають різні результати, способи їх виміру різні. Чи це дійсно так? Спробуємо проаналізувати. Розмір власності вимірюється майном в його натуральноречовій формі /гроші є умовним і тимчасовим його еквівалентом/. Чим вимірюється праця? Робочим часом? Але час, і відношення людини до майна - різні поняття. Час присутній і при праці і при володінні /тривалість праці, тривалість володіння/. Тобто час є універсальною категорією, яка побічно характеризує і працю, і власність, але аж ніяк не прямо. Праця вимірюється її результатами. Продуктивність праці і продуктивність володіння - однорідні поняття. І в першому, і в другому випадку, результатом праці є новостворене майно, тільки в результаті праці - це результат користування авансованим майном /капіталом/, в другому - результат розпорядження ним. Тобто, якщо ми говоримо, що розмір власності - це майно, яке є в розпорядженні, то і розмір праці - це майно, що є в користуванні /в умовах найманої праці/. Коли власник одночасно є і працівником, тобто в економічно нормальній ситуації, різниця понять праця і власність, як надумана, зникає, і, відповідно, спосіб їх виміру один, як єдиної цілісної категорії.

Висновки з вищенаведеного можуть бути одні - не треба в одне і те ж саме поняття вкладати різний зміст, називаючи його різними термінами. Праця двофункціональна, така ж і власність. Володієш - значить працюєш, працюєш - значить володієш. І власність, і праця - це функції розпорядження і користування /наймана праця, кредитні, орендні відносини/ злиті воєдино. Інакші пояснення - спекулятивні навколонаукові "псевдомудрості", які можуть існувати в уяві, але не можуть відображати реалій. Надалі, під відношенням людини до майна і під її діяльністю будемо розуміти лише власність.

 

Цікавим є визначення виробництва, як процесу праці. Цим визначенням передбачається акцентування уваги на тому, що виробництво передбачає участь людини /активну або пасивну/ у відтворенні майна. Але це очевидно. Без людини майно відтворюватись не в змозі. Для чого ж тоді такий акцент? Можливо, щоб відвернути увагу від самого предмету виробництва /як відтворення/ - майна? В світлі вищенаведеної аргументації, щодо співвідношень понять власність і праця, виробництво можна назвати процесом власності.

Термін "виробництво" вживається в двох різних значеннях. Перше, як процес створення в процесі економічного циклу з сировини готової продукції /товару/. Мається на увазі сума етапів: купівля майна, його споживання з одночасним створенням нового майна /продукції/ і його реалізація. Друге значення передбачає лише один, або два етапи, відповідно, створення нового майна, або створення і реалізація майна. Слід зауважити, що як в першому, так і в другому значенні терміну "виробництво", як його синоніми використовуються терміни "відтворення" і "відновлення". Три терміни вживаються в двох значеннях, - отримуємо шість комбінацій. Чи не занадто?

Спробуємо внести якусь ясність. Спрощена схема руху економічної системи : затрати - результати, або авансоване майно - новостворене майно, або споживання майна - відтворення його. Усіма цими термінами користуються, але з метою недопущення різночитань надалі, першу частину будемо називати затрати, другу - результати /як прийнято в практиці економічного обліку/.

Так як це і прийнято в практиці економічного обліку, понесення затрат необхідно розподілити на дві частини. Перша частина - це резервування /за рахунок виручки попереднього циклу/ коштів для придбання майна, - назвемо її амортизаційними відрахуваннями. Другу частину, або майно, що придбане і перебуває в експлуатації в натуральному виді назвемо ресурсами. Відповідно, затрати в натуральному вигляді

- це ресурси, а у вартісному, - це сума тимчасово зарезервованих коштів цільового призначення /амортизаційні відрахування/ і вартість наявних в експлуатації ресурсів.

Друга частина загальної схеми руху економічної системи - результати, вони також розподіляються на дві частини, як і прийнято в економічому /вартісно-майновому/ обліку. Перша частина - це вартість створеної продукції /продукція - майно, яке не експлуатується і призначене для реалізації/ і друга частина, - кошти, отримані від реалізації продукції, але з невизначеним, поки що, майбутнім цільовим призначенням. Відповідно, результати в натуральному вигляді - це готова до реалізації продукція, у вартісному - це сума вартості цієї продукції і коштів, що надійшли від реалізації до їх розподілу /резервування в амортизаційному фонді/. Приймемо позначення для цієї частини руху економічної системи: результати, або продукція /вартість продукції і виручка від реалізації/.

Оскільки навколо терміну "виробництво" надто багато псевдонаукових спекуляцій, то для загальної назви процесу руху економічної системи з двох термінів "відтворення" і "відновлення" оберемо для конкретності один, більш прийнятний на погляд автора, - "відтворення". Будемо надалі мати на увазі, що під відтворенням будуть розумітись не затрати /амортизаційні відрахування і ресурси/ і не результати /продукція і виручка/, а весь цілісний економічний процес, в якому і затрати, і результати /понесені, отримані/ здійснюються одночасно.

Описану класифікацію для наочності спробуємо зобразити схематично, розподіливши одночасно понятійний апарат між різними галузями знань /схема 7/.

Щоб у читача не виникало ілюзій щодо джерел надходження /звідки береться ?/ і шляхів витрачання /куди дівається ?/ майна в економічній системі, розглянемо наступну схему /схема 8/.

 

Сторонні надходження майна /грошей/ до економічної системи /позаекономічні/ і його вибуття /поза зв'язками економічного обміну/ є випадковими, епізодичними і нехарактерними для процесу її відтворення /дарунки, втрати і т.п./. Економічна система відтворюється за рахунок кругообігу її власних внутрішніх елементів.

 

Схема 7. Відтворення економічної системи.

 

Схема 8. Кругообіг майна в економічній системі.

Продукція і ресурси вважаються товарами на момент придбання, або роалізаціі. Товаром вони також є в цей момент

для торгівельного підприємства. Але розглядати товар як особливий вид майна, а тим більше будувати на цьому понятті якісь "економічні теорії", на погляд автора, взагалі безглуздо.В момент продажу те, що ми називаємо товаром є для продавця, хто б він не був, продукцією, а для покупця - ресурсами. Кому з них потрібен узагальнюючий термін ресурсо-продукція /товар/? Річ не може бути одночасно і тим і другим. В момент купівлі-продажу відбувається єдине - міняється цільове призначення майна.

Під товарами також сьогодні розуміється те майно, яке є в торгівельного підприємства для продажу. Якщо це майно необхідно купити в пункті А, і доставити для продажу в пункт Б, то в пункті А воно є для цього підприємства ресурсом, в пункті Б - продукцією. І надання торговим підприємствам якогось особливого, загадкового змісту не має під собою, з економічної точки зору, ніяких підстав. Це звичайне, транспортно-зберігальне підприємство, яке надає послуги, доставляючи майно від виробників до споживачів. Його послуги оплочуються тим вище, чим краще воно виконує замовлення споживачів. Майно, видалене на певний період торгівлею з циклу споживання - створення / відтворення економічної системи/ адекватне по своїй вартості сумі тих коштів, які знаходяться в обігу суб'єктів-учасників обміну / грошові запаси- амортизаційні відрахування і нерозподілена виручка від реалізації/. Тому, чим більше є нереалізованих "товарів" в економічній системі певного рівня, тим більше грошових коштів знаходиться в обігу. Логічний висновок, до якого дійшли теоретики,"намудрували" шляхами аналізу попиту і пропозиції. Чому не спуститись з світу "надабстракції" на "грішну" землю і не прийняти, що попит - це конкретне майно у вигляді необхідних ресурсів, а пропозиція -наявна продукція?

Визначимось з термінологічним означенням предмету відтворення економічної системи. Автор використовує нетрадиційний термін "майно", як матеріальні речі і предмети,

що створені з участю людини. Такий підхід визначається тим, що усі, знайомі нам терміни для позначення цих речей і предметів не мають того всеохоплюючого значення, яке є вихідним для економічної науки. Розглянемо деякі з них.

Капітал - це лише те майно, на яке поширюються розпорядчі функції капіталіста /підприємця, бізнесмена/. Тобто мається на увазі, що існують інші види майна, на які ці функції не поширюються. Помилкою є те, що до складу капіталу включається природнє поняття, існуюче об'єктивно - земля. Не говорячи про такі нематеріальні речі як "інтелектуальна власність".

Термін "речі і предмети" передбачає створене не лише людиною, а й природою. Термін "фонди" не включає в себе матеріальні речі, створені людиною, - сировина, продукція, товар та ін.

Термін "гроші" відображає лишє вартість того майна, яке тимчасово відсутнє на підприємстві і знаходиться в стадії обміну /уже реалізована продукція і ще не придбані ресурси/. Гроші, як сума вартості тимчасово відсутнього на підприємстві майна і наявних ресурсів і продукції /потенційні гроші/ є тим всеохоплюючим поняттям, яке необхідне , але назвати його грошима не можна, оскільки вартість /потенційні гроші/ і гроші - не одне і теж саме. Усе це охоплюється терміном "власність", але він примінений лише до окремої особи, а, відповідно, до її майна. Тому цей термін для узагальнень непридатний.

Виходячи з наведених прикладів, автор змушений залучити такий рідковживаний термін, як "майно" у вищеозначеному всеохоплюючому значенні.

Як не дивно, наука про економіку /майно/ - економічна теорія не подає та не пояснює структури предмету свого дослідження /економіки - майна/. Наявні різні класифікації, але говорити про їх системний і всеохоплюючий характер, на погляд автора, не можна. Теоретичні підходи не співпадають з

 

практикою економічного життя і, крім того, часто протилежні їй.

Для класифікації майна, поділу його на види, важливо правильно визначити ознаки класифікації. Майно по своєму складу, особливо в сучасних умовах, надзвичайно різноманітне, натурально-речевий зміст майна не завжди правильно ототожнюється з його вартісним змістом, але загальні групи майна об'єктивно існують і, виділивши їх, можна аналізувати і пояснювати об'єктивно існуючі закономірності. На погляд автора, основними ознаками класифікації майна є : місце в процесі відтворення економічної системи на певний момент часу, спосіб реалізації прав власності особи на майно, призначення майна, спосіб споживання майна, період відтворення майна, відношення майна до природного середовища, роль в процесі відтворення. Ці ознаки є ознаками груп майна, детальніший поділ його - на окремі речі і предмети.

Розглянемо основні терміни, які, на погляд автора, слід було б використовувати при означенні видів майна, відповідно до тієї чи іншої ознаки.

Майно, по його місцю на певний момент часу в схемі відтворення економічної системи, доцільно поділяти на ресурси та продукцію. У зв'язку з цим поділом необхідно зауважити, що майно, як ресурси, і як продукція може мати "умовну" форму, - послуги. Існуюче уявлення - послуги не є матеріальними, це є якась духовна субстанція, яка не є майном в зрозумілій предметноречовій формі. Відповідно до цього уявлення в економічній науці, щодо оцінки послуг існує багато непорозумінь. Вони виходять з того, що послуга є різновидом товару, або, якщо виключити товар як економічну категорію - ресурсом, або продукцією. Тобто ми одночасно визнаєм, що послуга не є матерією, майном і є матерією, майном, оскільки вона має вартість, як і майно. Де коріння цієї нісенітниці, яку усі сприймають як належне? Спробуємо з'ясувати.

 

Загальна причина - це "духовні" засади економічної теорії, підміна реального уявним і навпаки. Послугу неможливо виміряти в такому конкретному розумінні як майно, оскільки вона сама по собі ним не є. Вона не має ні ваги, ні довжини ні будь-яких інших характеристик, які піддаються виміру людиною. Але парадокс, - вона потрібна, її купляють. Значить вона має якусь загадкову "корисність", міркують економісти /особливо маржиналісти/.

Продавець послуги реалізує те, що неможливо виміряти, а покупець купляє також те, що неможливо виміряти. Виходить, що продається і купляється з матеріальної точки зору ніщо. Але це "ніщо" необхідне покупцеві, без нього здійснювати процес відтворення він не може /в результаті якого є матеріальна річ/. 3 іншої сторони, продавцеві, щоб надавати послуги необхідні цілком матеріальні речі і предмети, які є його затратами, ресурсами. Тобто, коли покупець платить за послугу, він платить не за щось "духовне", а за майно, те майно, яким користується продавець послуги. Лише майно в натуральноречовому змісті має вартість і в даному випадку ця формула не порушується. Матеріальні ресурси переносять свій матеріальний зміст на матеріальну продукцію.

В даному випадку маємо лише незамкнений цикл відтворення майна /на рівні окремих продавця або покупця послуги/. Їх поєднання ставить усе на свої місця. Продавець послуги в її ціну включає свої матеріальні затрати, покупець послуги включає вартість послуг в собівартість, а відповідно і в ціну своєї матеріальної продукції. Отримуємо замкнений оборот майна, як матеріальної субстанції, який має належне вартісне відображення в економічному обліку. Звичайно, перенесення вартості спожитого майна на створене може відбуватись не лише за рахунок одного обміну, а і за рахунок їх цілої низки, але обов'язково вихідними затратами маємо майно і кінцевими результатами також маємо майно. А відображення в обліку вартості послуг, встановлення на них цін і тарифів як на майно в

умовній формі є нормальним явищем, якщо розуміти в чому полягає реальний матеріально-речовий зміст послуг.

Шодо способу реалізації прав власності на майно його можна поділити на індивідуальне /розпоряджається і користується ним окрема людина/ і колективне майно /розпорядник і користувач майна - група людей, колектив, а не окремі особи, навіть вповноважені ним/. Для існування колективного майна необхідними є дві основні умови.Перша це територіально-компактне розміщення майна, цілісним майновим комплексом /в громаді/ - природнє обмеження. Друга - чисельно обмежений склад "трудового колективу" - власників, що спільно володіють /розпоряджаються і користуються/ цим майном - суспільне обмеження. Існують майнові /технологічні/ обмеження для розміру майнового комплексу колективної власності, їх необхідно досліджувати і враховувати, не забуваючи при тому, що визначальними обмеженнями розміру майнового комплексу є природні та суспільні. Природа або людина не повинні мати підпорядкованого відношення до майна /як нині/ - це ненормальний стан, про що велась мова.

В читача може виникнути думка, що, оскільки власність має дві функції - розпорядчу і користувальну, то, можливо, і майно потрібно класифікувати на дві групи - "розпорядче" і "користувальне". Цього робити не можна, оскільки функція та ознака - поняття різні, функції виконуються, а ознаки враховуються. Динаміка і статика. Може бути лише два способи реалізації власності, як цілісного процесу - індивідуальний та колективний, і, відповідно, два види власності - індивідуальна /або приватна, якщо під нею розуміти одноосібне володіння/ та колективна. Іншого просто не існує. Да, можна усе заплутати і вживати терміни державна, муніципальна, акціонерна і т.п. власність /а відповідно і майно/, але аналіз цих видів власності дає однозначний висновок - вони є або індивідуальними, або колективними. Такі реалії.

 

По призначенню майно можна поділити на дві групи. Перша - це т.зв. майно виробничого призначення, назвемо його виробничим. Воно використовується його власником і знаходиться в процесі перетворення з ресурсів в продукцію. Те, що ми звикли називати "в процесі праці". В сучасному суспільстві переважна частина цього майна - це майно підприємств і організацій - будівлі, станки, обладнання, транспорт, виробнича інфраструктура і т.п.

Крім цього майна об'єктивно присутнє інше майно - майно т. зв. "соціальної сфери". Воно знаходиться, переважно у власності сімей, громадян. В економічній теорії це майно прийнято називати "предмети соціального споживання". І все. Коли щодо першого різновиду майна існує ціла наука, то щодо "соціального" - ніяких пояснень його існуванню, закономірностям руху, обміну, аналізу, планування, - нічого немає. Як з точки зору економічної теорії пояснюється механізм перенесення вартості "соціального" майна /меблі, телевізор, холодильник, будинок, їжа, одяг і т.п./ на новостворену продукцію? Через зарплату? Ні, оскільки зарплата визначається державно встановленим мінімумом, а не є переліком "соціальних" затрат, як це прийнято у виробничому обліку. Тобто, з точки зору економічної теорії, цього майна ніби й не існує. Кожен може легко в цьому переконатись, ознайомившись з відповідною літературою. То може його й справді немає? Але ж є. Немає навіть терміну, яким його можна означити. Може по аналогії з виробничим майном - засоби й предмети, капітал, фонди ... ? Прийнята "формула" - засоби і предмети соціального споживання. Але ж на виробництві є засоби й предмети виробничого споживання, чому ми їх так не називаєм?

Слово "соціальний" має зміст "суспільний", "колективний". Але що це може означати? Що ми "споживаємо" : їмо, одягаємось і т.п. лише колективно? Хіба це так? Знову якесь непорозуміння. Причини його, як і багатьох інших непорозумінь, глибокі і вимагають спеціальних досліджень, які

виходять за рамки пропонованого матеріалу. Вищенаведеним автор хотів лише привернути увагу читача до очевидно абсурдних речей, які ми, економісти /а кожен з нас вважає себе психічно здоровим/, сприймаємо, як щось належне, або таке, що має логічне пояснення. Існує майно, "соціальне", як об'єктивна реальність і в науці для нього немає навіть назви, існуюча назва "соціальне споживання", - її зміст невизначений і незрозумілий.

Враховуючи стереотипи нашої свідомості, хоча це буде не дуже точно, майно, яке сьогодні розуміємо, як "засоби і предмети соціального споживання", по аналогії з виробничим, скорочено назвемо "соціальне майно". По суті, цей поділ відображає не стільки функції майна, скільки його орієнтацію, призначення. Тобто такий поділ певною мірою умовний, виробниче і соціальне майно, в окремих ситуаціях, взаємозамінне. Важливо лише не забувати про головне, - що і один, і другий вид майна є продуктивним.

У вузькому, сучасному розумінні виробниче майно, - ще те майно, що призначене для виробництва продукціі на продаж /товару/, соціальне - призначене для задоволення людей прямо, без товарообміну. Тобто, є поділ майна на товарне й натуральне, але повна відсутність визначення рівнів цього поділу, призводить не до практичного, а до чисто теоретичного, абстрактного розгляду цього поділу. На практиці ми знаємо інше. Продукцію людина може виробити маючи усю сукупність майна, і виробничого, і соціального. Без лопати неможливо /важко/ копати землю, без каструлі важко зварити борщ, без ложки важко його з'їсти. Тобто, для того, щоб виробити продукцію /скажімо виростити картоплю/ необхідний весь набір, комплекс майна /виробничого і соціального/, ми це знаємо й особливо не задумуємось, сприймаємо його як щось цілісне, бо це так і є. Зате задумались теоретики економічної науки. Вони "розірвали" це цілісне на догоду, або якимось класам, або своїй хворій уяві. В результаті маємо. Теорія каже, що на продукцію свою вартість переносить лише виробниче

майно, соціальне /абсолютно аналогічне по своїй природі, і без якого, як і без виробничого, процес "виробництва" неможливий/ до процесу переносу вартості прямого відношення не має.

В результаті таких "відкриттів" сформована сучасна система обліку, відповідно до якої, виробниче майно ретельно облікується і переносить, через собівартість, свою вартість на вартість новоствореної продукціі, а соціальне майно - облікується, як Бог дасть, і, вартості своєї на продукцію наче й не переносить. Через людину ? Хто так думає - опишіть реально існуючий механізм. Він може бути, але його немає. Людина облікує свої соціальні витрати /спожита частина свого соціального майна/, дає рахунок підприємству, яке цю суму включає в собівартість продукції /а сама сума є "зарплатою"/. Ви таке бачили? Я також ні. Але це нормальний реальний механізм, який повинен існувати в нормальних економічних умовах /працівник - власник або співвласник підприємства і рахунок дається самому собі/.

Коли реально існуючий поділ майна на виробниче і соціальне виглядає як щось "нове" і малозрозуміле через існуючі стереотипи в розумінні процесу відтворення майна, то поділ майна, відповідно до способу його споживання є для нас більш зрозумілим. Мається на увазі поділ майна на те, що споживається в процесі економічної діяльності людини шляхом переносу своєї натуральноречової і вартісної форми на інше майно і на те, що, в нашому спотвореному розумінні, переносить свою і одну і другу форми на людину прямо. Т.зв. кінцеве споживання. Чи є воно насправді таким кінцевим, як ми розуміємо?

Людина "споживає" їжу, одяг, житло, та ін. в існуючому розумінні в натуральноречевій прямій формі і результатом цього є нова людина. Але натуральна форма майна невід'ємна від його вартісної форми. Якщо ми це роз'єднуємо - то це вже і не екноміка і не наука. Тобто "спожила" людина їжу , в натуральній формі. А де ділась вартість цієї їжі? Є мінус, то повинен бути

плюс. Економічна наука зобов'язана це пояснити і дати рекомендації практиці. Вартість "з'їла" людина і сама набула вартості? Скільки Ви коштуєте і в якиму документі це зафіксовано? Людина, яка в дитинстві їла що душа забажає, а в зрілому віці, в силу обставин, є бідною - дорого коштує, а інша людина, яка виросла в злиднях, але стала багатою - дешево? Може вартість їжі перенесена на ту продукцію, яку створила і реалізувала людина? Але ж продукція їжі не "їла", це зробила людина. Цілковитий абсурд, який не має і не може мати пояснення існуючої економічної науки, оскільки вихідні її засади мають дуже мало спільного з реальністю. Ми вже торкались цих питань. Але в зв'язку з наведеною ситуацією нагадаємо.

Людина - це не майно, відповідно вартості вона не може мати. Свій натурально-речевий зміст людина переносить на нову людину /своїх дітей/. Перенесення матерії є, перенесення вартості відсутнє. Аналогічно з природою /елементи біосфери/. Майно, яке б воно не було "кінцеве" чи ні - переносить свій і натурально-речевий і вартісний зміст /хай через людину або природу/ на нове майно, в економічному відношенні, на однорідне майно. Їжа, яку з'їли вчора, перенесла свою вартість на їжу, яку з'їмо сьогодні, старий станок переносить свою вартість на новий станок, зруйнована будівля перенесла свою вартість на побудовану. І так в усьому. Для людини майно, як і природа є середовищем, а покращувати чи погіршувати це середивище /майно/ - на те є воля і бажання людини. Розум. Тобто і їжа, і одяг, і все, що нас оточує, незалежно від того, що ми з ним робимо, залишається для нас середовищем.

Підсумовуючи, назвемо те, що ми розуміємо під майном, що призначене для "кінцевого споживання" - кінцеве майно, усе інше, - вихідним майном. Ототожнювати кінцеве майно з соціальним, а вихідне з виробничим не слід. Приклад. Вдома є каструля. Це соціальне майно /використовується в сфері соціального споживання/? Так. Це майно прямого споживання людиною /кінцевого/? Ні. З допомогою каструлі жінка зварила

борщ. Процес приготування їжі виробництво, чи може жінка відпочиває в цей час? Виробництво. Тобто, виходить, що каструля - виробниче майно?

Ось такі питання і такі відповіді. Якщо "свято" дотримуватись канонів економічної теорії /частина їх правильні, частина - абсурдні/. А приклади? Усе наше життя кожен наш рух, кожна хвилина - це приклади реального /а не уявного/ економічного життя. І що доброго може в ньому бути, якщо уявити його не таким як воно є насправді.

3 вищенаведеного бачимо, що поділ майна /затрат/ на виробниче і соціальне, вихідне і кінцеве має досить умовне значення /оскільки реально майно є і одним і другим/, але, думається, такий умовний поділ можна використовувати в економічній практиці як допоміжний, для аналізу процесів економічного /майнового/ відтворення.

Класифікація майна за періодами широко поширена, але, на погляд автора, вона як інструмент і науки і практики, використовується недостатньо. Свідченням цього є термінологія. Поділ майна, що враховує періоди його відтворення - це поділ на основні і оборотні фонди /майно/. Така обмеженість лише річним періодом не зовсім зрозуміла, вона утруднює систематизацію майна при обліку, не дозволяє належно з'ясувати причин економічних явищ в процесі їх аналізу, не дає можливості плануванню мати ту обгрунтованість, яка йому необхідна. Визначимось, що мається на увазі.

Час категорія універсальна, але різні системи оточуючого нас світу реагують на нього по різному. Це потрібно враховувати і в економічній теорії і в практиці. До речі, що говорить економічна теорія про періоди відтворення економіки? Говориться про різні цикли на "макроекономічному" рівні, але які існують закономірності ? Можна впевнитись, що час, як один з головних факторів відтворення економіки, не враховується належною мірою економічною теорією в процесі її досліджень.

Природна система, біосфера має свої періоди і цикли відтворення, природничі науки досліджують це, але, на погляд автора, їх висновки не враховуються економічною наукою). Враховується лише один природний цикл - календарний рік. Які періоди маються на увазі? Природна рослинність має свої періоди відтворення, як в цілому, так і по видах? Тварини мають власний період відтворення? Неорганічна матерія відтворюється? Усе це має певні взаємозалежності з економікою /майном/? Безумовно. Шо ми про це знаємо? Як ми це враховуємо в процесі відтворення майна? Інтуїтивно. А чому не науково?

Суспільна система також має власні періоди відтворення, які також, на жаль, економічна теорія і практика не враховують. Визначальним періодом є тривалість життя людини. Чи не тому командно-адміністративна система існувала в нас біля 70 років? І чи не через такий же період ми будемо пожинати результати того, чим займаємось зараз?

Тривалість життя людини узагальнюється в тривалість життя об'єднань людей, суспільних систем, держав, імперій, народів і т.п. та поділяється на періоди в житті людини - дитинство, зрілість, старість, які поділяються на дрібніші. Як ми враховуємо ці періоди в економічній теорії і практиці? Адже дитинство, зрілість, старість це, не принципово, але різні набори майна.

Значний обсяг роботи чекає своїх дослідників по наведених питаннях. Їх вирішення важливе перш за все з точки зору економічного прогнозування.

Для обліку, на погляд автора, більш важливе значення має математичний підхід до періодизації відтворення майна. І те, що основним /як природним/ прийнятий річний період - цілком закономірно, оскільки і люди і майно є складовими природи в широкому розумінні. Відповідно до річного періоду виробниче майно поділяється на основні і оборотні фонди, приведемо це до співрозмірності і назвемо їх - основне і оборотне майно. Період

відтворення основного майна - більше року, оборотного - менше року. Але в економічній практиці використовується значна кількість періодів і більше, і менше року. Тоді виникає ситуація, що, якщо узяти якийсь інший період /а не рік/ - п'ять років, три, квартал, місяць, день і т.д. - то незрозуміло, як називати те майно, що відтворюється за більший або менший від встановленого, період.

Рух економічної системи здійснюється постійно і безперервно, тому для суб'єкта господарювання основне значення має аналіз співвідношення ресурсів і продукції, затрат і результатів на певний момент часу. Це співвідношення є наслідком організації використання майна за минулі періоди і дозволяє прогнозувати можливі наслідки на майбутнє.

А на певний момент часу немає основних і оборотних фондів, усі вони є "основними", оскільки періоди їх відтворення, усіх, без винятку, більші за визначену мить. Так само, якщо розглядати майно в тривалому періоді, за який усі складові майнового комплексу перенесуть свою вартість на продукцію, а з неї на нове майно - усе майно буде оборотними фондами.

Поділ майна на основні і оборотні фонди передбачає їх облік, в формі грошових затрат за річний період. І якби при цьому не допускалось порушення одного з основних економічних законів, то до даної термінології /поділу/ не було б зауважень. Зміст закону полягає в тому, що зміни в натурально-речовому змісті майна повинні чітко відповідати змінам вартісної їх оцінки.

Під річними затратами розуміють реальну власність спожитих в натуральній формі оборотних фондів та нормативну частину вартості основних фондів, яку заплановано спожити в натуральній і вартісній формах в цьому періоді /знос/. Тобто отримуємо ситуацію, що до складу т.зв. "фактичиих" затрат і "фактичної" собівартості включено дві різнорідні групи вартісних показників - реальні і планові. Тобто те, що відображається в існуючому обліку як "фактичне", таким не є.

Оскільки включена вартість зносу у вигляді амортизаційних відрахувань є нормативною. Причини цьому глибокі, з'ясуємо лише зміст порушень економічного закону. Чому амортизаційні відрахування є нормативними? Невже при проведенні річної інвентаризації працівники, відповідальні за технологічний процес не можуть встановити реального зносу того чи іншого предмету, а бухгалтерія не може оцінити це? Чому держава встановлює нормативи амортизаційних відрахувань, замість того, що їх рекомендувати?

Повинна бути одномірність. Або як основні, так і оборотні фонди, необхідно оцінювати по державно встановлених нормативах і включати їх в собівартість і називати її не фактичною, а нормативною, або і основні, і оборотні фонди оцінювати по фактичній їх вартості і називати це фактичною собівартістю. Тоді в процесі облікової економічної роботи /на якій базується уся інша/ з'явиться якась логіка. Її немає при визначенні сучасної "собівартості", яка називається фактичною, а по суті є фактичноплановою. Дивно, що держава через свої інститути економічного управління зобов'язує суб'єкти господарської діяльності вести облік в порядку, який порушує економічні закони і елементарну логіку.

Наймудріший аргумент "самостійників" на будь-яке питання: "в світі так прийнято". В світі прийнята така "логіка" ведення обліку. Ну і що? В світі багато чого прийнято : проводити ядерні випробування, смертна кара за наркотики, відрубування тієі руки, якою крав і багато чого іншого. Чому ж ми усього підряд не копіюємо, раз питання нашого щастя полягає в цьому? Чим пояснюється така вибірковість? Усе наведене свідчить, що поділяти майно на основне і оборотне необхідно, але, при цьому, правильно розуміти, що ми вкладаємо в зміст цих термінів.

У зв'язку з аналізом змісту термінів основні і оборотні фонди /майно/, є потреба визначитись однозначно, що розуміється під терміном "амортизаційні відрахування", або

коротко "амортизація". Існуюче його розуміння не співпадає із вартістю відновлюваних повністю або частково /в певний період/ майна /ресурсів/, але цей термін бажано зберегти, оскільки він, на погляд автора, є тим терміном, який знаходиться найближче до реального змісту зносу. Існуюче розуміння: амортизація - це нормативна вартість спожитого в процесі відтворення майна, яка в обліку відображається, але реально не нараховується.

Перше - це те, що нормативна /планова/ вартість не може /не повинна/ враховуватись як фактична, попередньо ми це з'ясували. Друге. Натуральним відображенням спожитого майна /ресурсів/ є створене майно /продукція/. Тому і реальним відображенням реально спожитої вартості є реальна вартість реалізованої продукції /схема 7/. І, звичайно, можна прийняти, що виручка є одночасно і фондом споживання /вартість зносу ресурсів/ і фондом заміщення /вартість куплених ресурсів/ одночасно. Це буде правильно. Але, специфіка економічної роботи, в процесі врахування вартісних співвідношень, полягає в тому, що ця цілісна умовна величина /гроші/, яка відображає вартість майна підприємства, що тимчасово перебуває в натуральній формі поза його межами /стадія обміну/, поділяється на дві частини. Перша частина - це кошти, отримані від реалізації продукції, розподілені по її видах, але нерозподілені між видами ресурсів, які купляються. Це і є, власне, виручка від реалізації. Друга частина - це грошові кошти, розподілені між тими видами ресурсів, які отримує підприємство в процесі обміну. Перша частина - основа для визначення фактичної собівартості продукції, друга частина, Фонд споживання, є основою для визначення планової собівартості продукції. Тобто, кошти, наявні в підприємства поділяються на дві частин.

Одна частина - це фонд заміщення, назвемо її виручка від реалізації /виручка/, друга частина - фонд споживання, назвемо її "амортизаційні відрахування" /амортизація/. В світлі цього,

сподіваюсь читач зрозуміє, чому цей термін /амортизація / використаний в схемі 7.

Тобто, амортизація - це наявна на певний момент часу сума коштів, призначення якої, - придбання конкретних видів ресурсів,- чітко визначене. Іншими словами, амортизація - це цільові грошові резерви. Їх утворення повинно здійснюватись не лише на рік, а й набудь-який інший період /залежно від періоду споживання певного виду ресурсів/, - кілька років, квартал, місяць, день .... Надходження до амортизаційного фонду - в результаті розподілу виручки між ресурсами, які передбачається закупити /відповідно до пакету замовлень на ресурси, вибуття коштів з амортизаційного фонду - в момент оплати закуплених ресурсів /послуг/.

Третє зауваження щодо прийнятого розуміння змісту амортизації. "В обліку, як стаття затрат, відображаєтьея, але реально не нараховується". Що за непорозуміння ? Ми спожили натурально-вартісну частину ресурсів /знос/ за рахунок цього виробили продукцію і отримали реальну виручку, яка є відображенням даної частини зносу і "умовно" маємо кошти на наступне придбання ресурсів. Реально спожита частина майна не має свого вартісного реального відображення у вигляді наявних /зарезервованих/ грошей. Порушення логіки і економічних законів. Куди ж зникла вартість зносу? Ці кошти, як відображення майна, не "випарувались", закони руху матерії не порушені. "Умовно нараховані", реальні кошти є в підприємстві на певний момент часу, як надлишок грошей, подальше використання якого ні економічною наукою, ні існуючою практикою не визначається. Вони неначе в цей момент "не потрібні". Спрямовуються ці кошти під різними назвами і по різних каналах в банки. Вони є "донорською кров'ю" для банківської системи. Депозити. Але з часом, на підприємстві настає момент, коли те чи інше майно довготривалого користування зношується цілковито і "раптом" виникає потреба в значній сумі коштів на придбання нового майна даного виду.

Де ж узяти цю суму, коли амортизація "нараховувалась умовно", а реальних резервів не було створено? Вихід відомий. Ідеш в банк, просиш кредит, тобі його милостиво дають, під гарний процент, купляєш майно, повертаєш кредит /поступово/, і, безмежно радий, що існує "кровоносна система економіки" - банківська. Що ж за гроші реально отримав, як кредит, суб'єкт господарювання? Що банк їх знайшов, на дорозі валялись? Це ті самі гроші, що підприємство дало в свій час банку в користування.

Цей процес прослідковується чітко не на прикладі одного підприємства, а на прикладі сукупності підприємств, які обслуговуються даним банком. Тобто, свої амортизаційні реальні кошти віддав /змушений/, а потім йди, випрошуй їх назад і ще й плати за те, що тобі віддадуть твоє. Повернення кредиту, згідно цієї існуючої абсурдної схеми і є для підприємства реальними амортизаційними відрахуваннями.

Усього цього не існувало б, якби амортизаційні кошти на підприємстві нараховувались би не "умовно", а реально, тобто якби створювались амортизаційні /грошові й цільові/ резерви по усіх, без винятку, видах майна, незалежно від тривалості їх зносу /хіба не так ми робимо в побуті ?/ та банки виконували б свої функціі в межах тієї економічної ролі, яка для них відведена.

Ідеальний банк, що існує - це система поштових переказів грошей. Обслуговуюча функція торгівлі, - доставка створеної продукції від виробника до споживача. Обслуговуюча функція банку, - "доставка" /переведення/ грошей від споживача /покупця майна/ до виробника /продавця/. Які кошти можуть бути в банку, крім тимчасово, на певний момент, не переведених по призначенню? Виручка в торгівлі і виручка в банку - це оплата їх послуг по транспортуванню, відповідно майна /товарів/ і грошей.

На закінчення спроби з'ясування економічного змісту амортизаціі необхідно зробити ще одне пояснення. Кошти, на

даний певний момент, складаються з двох рівновеликих частин - амортизації і виручки. А за певний період часу ці частини можуть стати невідповідними між собою /отримано прибуток, або збиток/. Що це означає? На певний момент, коли бухгалтер робить проводку, тобто відображає перетворення виручки в амортизацію /продукції в ресурси, або навпаки/, зберігається повна арифметична відповідність, плюс дорівнює мінус. Чому це так, коли за певний період часу виникає різниця /прибуток або збиток/? Тому, що, перше,- окрема операція не відображає їх сукупності, а відхилення накопичується в сукупності, і друге, - існують часові інтервали між відхиленням розміру коштів і зміною вартості комплексу майна. Так як момент є, а його фіксація часом неможлива /хвилина, секунда?/, так і відхилення наявні, але на певний момент не фіксуються. По закінченні звітного періоду прибуток визначається, але умовно, оскільки він "матеріалізований" в прирості майна в натуральній і вартісній формах, а не лише в грошах. Нагадаємо, що гроші, - це вартість майна, яке є в натуральній формі, об'єктивно існує, але тимчасове знаходиться в інших суб'єктів господарювання /в стадії обігу/.

Оригінальним є "модний" нині поділ затрат на постійні і перемінні. З'ясуємо, в чому полягає зміст цього "останнього крику" економічної науки. Прямої аналогії з поділом на основні і оборотні фонди не проводиться. Визначається, що постійні затрати - це ті затрати, які підприємство несе, незалежно від обсягів виробництва продукції /орендна плата, накладні витрати та ін./, тобто відносно постійно, а перемінні - це ті затрати, розмір яких знаходиться в прямій залежності від обсягів виробництва продукції /сировина, енергія та ін./. Такий поділ, як допоміжний, можна вважати з точки зору аналізу, корисним. Але він не може бути основою обліку або планування в тому розумінні, який йому надається.

Розуміння цього поділу в існуючій економічній науці розглянемо на прикладі. Підприємство отримує замовлення на

виготовлення експериментального приладу в єдиному екземплярі. Сума замовлення мізерна, порівняно з обсягом виробництва основної продукції. Менеджер робить розрахунок планової собівартості приладу. Відповідно до методики розрахунку, в собівартість включаються лише перемінні витрати, на основі чого робиться висновок про доцільність прийняття замовлення /співставленням планової собівартосгі і пропонованої ціни/. Чому включені лише перемінні витрати? Тому що це замовлення не впливає на обсяг виробництва, і, відповідно, на розмір постійних витрат, які будуть понесені незалежно від даного замовлення.

"Залізна логіка". На жаль такими, і їм подібними, псевдологічними міркуваннями насичена сучасна економічна наука. Невже без постійних витрат можливо виготовити прилад? Навіть заробітна плата самого менеджера є постійними витратами. Якщо не включати в собівартість постійних витрат /частини їх/, - то ми визначаємо неповну собівартість. Адже усі витрати розподіляються на усю продукцію, без винятку. "Постійність" тут ні до чого. Підприємство існує як цілісний майновий комплекс. Адже виручка від реалізаціі приладу буде, в складі загальної, всеодно розподілена на усе майно /витрати/ підприємства. Тобто маємо наочний приклад свідомого порушення економічних законів, порядку економічного обліку. Використання поділу затрат /затрати є частиною спожитого майна, тобто також майном/ на постійні і перемінні у вищеозначеному розумінні просто шкідливе.

Будь-який вид майна за час свого існування проходить цикл послідовних перетворень /сировина, засіб, ресурс, - продукція/ від природних ресурсів до відходів. Тому, з екологічної і технологічної точок зору, важливо знати, коли природний ресурс стає сировиною і коли майно перетворюється у відходи. Це відбувається не раптом і не стихійно, а в результаті діяльності людини. Це важливо знати також /по кожному виду майна/ і з точки зору економічної науки. Які тут

існують закономірності? Коли і якої вартості набувають природні ресурси, ставши сировиною, коли і як втрачається вартість майна, що стало відходами /природними ресурсами/? Це предмет спеціальних досліджень. 3 точки зору класифікації майна, по його відношенню до природного середовища, то важливо на усіх рівнях економічних систем враховувати три види майна. Перший, -майно, яке використовувалось людиною в економічній діяльності один відтворювальний цикл, - природна сировина. Другий вид, майно, яке використовується, не є природною сировиною і проходить, на певний момент часу, не останній цикл відтворення. Третій вид, - майно, що проходить останній цикл відтворення, перед перетворенням у відходи.

Перша і найважливіша класифікація майна, відповідно до канонів політичної економії, - це його поділ на т.зв. "предмети і засоби праці" /цікаво, чому ця класифікація не знайшла відображення в економічній практиці?/. Принцип поділу зрозумілий, - предмети це те, на що спрямована "праця", і засоби, - те, з допомогою чого людина впливає на предмети в процесі "праці". Відповідно до вищеозначеного співвідношення понять "власність" і "праця", думається, зручніше вживати замість двох синонімів один, - власність. Відповідно, назвемо ці групи, - предмети і засоби власності. Предмет - це сировина, усе інше /крім продукції/ майно - засоби. І для економічної роботи важливо знати, скільки /вартісні і вартісно-натуральні співвідношення/ засобів припадає на одиницю предметів /сировини/, на одиницю продукції та ін. Такий аналіз дозволить внести необхідні корективи в процес відтворення економічної системи. Натуральні співвідношення важливі, їх потрібно досліджувати, але не економічній, а технологічним наукам. Першоосновою досліджень повинен бути належний, окремий облік засобів та предметів.

Наостанок розглянемо термін "ринок". Що вкладається в зміст цього поняття? Це система, в якій люди обмінюються результатами своєї праці /майном в натуральній, або послугами -

в умовній формі/. Така система існувала завжди, у всіх відомих історичних формаціях. 3 своїми особливостями, звичайно. І стверджувати, що в командно-адміністративній системі не було обміну між людьми майном безглуздо. Тобто, так само нерозумно стверджувати, що тоді не було ринку. Наведене визначення ринку відповідає тому, що ми розуміємо під економікою. Під економікою ми також розуміємо набір майна в суспільстві. Необхідно розмежувати поняття ринок і економіка, щоб не говорити "ринкова економіка" і мати на увазі "масло масляне". Якщо терміну "ринок" надати змісту "обмін", то отримаємо, - обмінна економіка. Але ж сама наявність майна в людей передбачає обмін майном між ними. Тому "обмінна економіка" звучить так само, як, скажімо, "виробнича економіка". В даному випадку розумно було б вживати термін "економіка" в значені "ринок", "ринкова економіка", "регульована ринкова економіка" і т.п.

Взагалі ми дуже далеко зайшли в грі, яка називається "гра в модні економічні терміни", особливо із запозиченням іншомовних слів. Скоро, напевно, щоб сказати щось про економіку, необхідно буде висловлюватись на чисто англійській мові, інакше просто не зрозуміють колеги - українці.

Сама по собі "термінологічна війна" між різними вченими не така вже й страшна, страшне інше, - її причини. А причини полягають в тому, що в одне і те ж слово різні люди вкладають різний зміст. Тобто, першоосновою є не слово, термін, а поняття. Не розуміємо про що говоримо. І якщо одні вчені не переконають інших, що, скажімо, і в теорії і на практиці під словом "затрати" можна розуміти тільки це і ніщо інше, - то нічого доброго ні від економічної теорії, ні від практики очікувати нам не доводиться.

Автор зупинився на основних, на його погляд, термінах, зміст яких багатозначний. Інші терміни, або розуміються однозначно, або будуть відповідно прокоментовані далі по тексту.

Оцінка майна.

 

Вартість є тією універсальною категорією, яка дозволяє організувати обмін різнорідним майном між людьми в суспільстві. І справедливість обміну значною мірою визначається тим змістом, який ми вкладаємо в це поняття. В сучасній економічній науці немає твердої основи для пояснення змісту вартості. Існує багато теорій, устійнились, як "правильні", деякі з них.

Теорія трудової вартості виходить з того, що вартість вимірюється працею. Фактична вартість визначається лише в момент обміну, співвідношенням того, що обмінюється. Ми що купуємо і продаємо працю? В чому вимірюється праця? Усі ці питання резглядались. Праця, як і власність, є відношенням людини до майна. Виходячи з цієї теорії, можна визначити, що вартість вимірюється також власністю.

Теорія корисності не вносить ясності в це питання. Останні "новини" - вимір вартості знаннями. Рухаємось все далі в світ фантазії. "Говорили, балакали, - сіли та й заплакали". Як одна відносна величина може вимірюватись іншою)? Це ж замкнуте коло, яке не має виходу в світ реальних речей, в якому ми живемо.

Якби економічна практика чекала б конкретної відповіді від економічної теорії на питання матеріального змісту вартості, то, ймовірно, ми повернулися б до первіснообщинного ладу. Що є основою для виміру вартості в практиці економічного обліку? Затрати і результати, ресурси і продукція. Тобто вартість вимірюється кількістю /і якістю/ майна. Ціна - вартість одиниці продукції, собівартість - кількість затрат на одиницю продукціі, ціна визначається собівартістю.

Можна заперечити. А як же бути, якщо затрати понесені, а продукції, і, відповідно, вартості немає? Затрати визначають вартість, вони є, а вартості немає. Припустимо, суб'єкт господарювання цілий рік "працював", створена продукція нікому не потрібна, ніхто її не купував. Аналізуємо результати в

кінці року. Майно /власне/ на початок року було, на протязі року закупалось /без цього товарне виробництво неможливе/. Те, що залишилось на кінець року майно /власність/ суб'єкта господарювання, буде таке ж, як і на початок року? Ні, воно частково, або повністю "зникло". Зникло в розмірі понесених витрат на непотрібну продукцію. І якщо ми викидаємо продукцію на смітник, - то це означає, що ми викинули те саме майно, що витрачене на цю продукцію. Тобто, немає ні продукції, ні майна. Немає ні вартості, ні затрат. І якщо ми облікуємо ці затрати, то їх немає на що відносити, тобто, з економічної точки зору, їх і не було. Суб'єкт господарювання просто добровільно знищив своє майно /або подарував комусь/.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных