Грошовий обіг і банківська система.

Суб'єкти економічного життя /власники майна/ обмінюються майном, юридично фіксуючи ці факти обміну у формі грошей. Тобто грошовий обіг повинен реєструвати і відображати обмін майном в його натурально-речовому змісті. Оскільки гроші є формою реєстрації взаємних майнових зобов'язань, то реєстраційна функція грошей є основною, усі інші, що визначаються такими, є "підфункціями".

Відповідно до основної функції грошей повинні існувати суспільні інститути, в яких здійснюється оформлення обмінних операцій, декларування боргів одних людей перед іншими. Оскільки більшість обмінних операцій окремими людьми здійснюється на рівні їх первинних об'єднань /на місці проживання, роботи.../, то і банки, як ті інститути, які зобов'язані оформляти боргові зобов'язання /перевести гроші з одного місця в інше, супроводжуючи майно, переміщене від продавця до покупця торгівлею/ повинні відповідати рівням цих об'єднань. В існуючих умовах такої відповідності немає. На кожному рівні суспільної системи повинен існувати банк, контрольований людьми, що складають це об'єднання,через владу, яка уособлює інтереси цих людей. Оскільки людина не має права обманювати оточуючих її людей, приховувати щось від них, то і банк на кожному рівні об'єднання людей повинен бути лише один.

Відповідно до вищенаведеної впорядкованої суспільної системи, повинні існувати банки: родини, громади, територіальних об'єднань громад різних рівнів і державний. Тобто, незважаючи на безальтернативність місця реєстрації обміну /пересилання грошей/ для людини, вона має право бути повністю поінформованою і має реальні можливості впливу на діяльність банку. Це і є основним елементом економічної демократії /самоуправління/ людей.

Банківська система повинна мати чіткі вертикальні та горизонтальні зв'язки. Якщо є потреба оплатити продукцію,

отриману з іншого району області, то для цього не потрібно користуватись послугами державного банку, обласний банк здатен /і зобов'язаний/ виконати цю функцію. Тільки така структура, доповнена сучасними засобами комунікацій та можливостями обчислювальної техніки, здатна виконати єдине завдання, що стоїть перед нею - реєстрація обмінних операцій /переведення грошей від одного суб'єкта господарської діяльності до іншого/. Наскільки чітко виконує це завдання сучасна "система" комерційних банків - судити Вам, читачі.

Важливою є правильна оцінка факту існування двох паралельних систем грошей - готівкової та безготівкової. Готівку в США називають "кредитними картками бідняків". І це вірно. Те ж саме і у нас. Загальний зміст ситуації полягає в тому, що як би ми не називали систему, - "соціалізм" чи "капіталізм", готівкові гроші - це, як правило, засіб обміну для користувачів майна /найманих працівників/, безготівкові гроші - це засіб обміну для розпорядників власності /група людей, що монополізувала право регулювання економічних відносин/. Одночасне існування двох грошових систем не має виправдання ні з точки зору логіки обмінних процесів, ні з точки зору технології /і засобів/ реєстрації обмінних операцій. Такий стан лише ускладнює економічне життя і створює додаткові, надумані перепони для нормального і оперативного обігу грошей. Механізм отримання безготівкових грошей, що є на рахунку в банку, готівкою, - яскравий приклад протиріч, що накопичились в даному відношенні. Фінансисти, при бажанні, просто і доступно можуть описати взаємозв'язки двох систем грошей та причини їх паралельного існування.

Існує дві "популярні" версії причин інфляції. Перша - це "немає товарів". Друга, - "держава надрукувала готівки більше ніж треба". Щодо них. Як це немає товарів? "Товари", майно завжди є, воно раптом не з'являється і раптом не зникає. А інфляційні стрибки якраз і є раптовими. Друге пояснення. Держава може надрукувати безкінечно велику кількість

папірців, що називаються "готівкові гроші". Але, якщо я взяв на себе зобов'язання обміняти своє майно на інше по конкретній кількості "загального еквіваленту", - то як я можу узяти більшу кількість грошей /через державу, яка регулює економічні зв'язки/ від конкретно уже обумовленої? Тим більше, що існування безготівкових грошей зводить нанівець будь-яку можливість впливу кількості папірців на вартісні співвідношення. Якщо до інфляційного стрибка кілограм ковбаси коштував дорожче кілограма картоплі, то внаслідок інфляції пропорція між ними не може суттєво змінитись. Тобто, ні перша, ні друга версії причин інфляції не витримують елементарної критики. На погляд автора, виходячи з вищенаведеного, причиною інфляції можна визначити єдине, - невиконання майнових зобов'язань одних суб'єктів господарської діяльності перед іншими /в формі грошової оплати/ в процесі обміну. Якраз ця відмова /безкарна/ від виконання зобов'язань і може бути "раптовою", як і інфляція.

В світлі викладеного, можна визначити, що в сучасних умовах в державних органів управління є два основних шляхи нейтралізації інфляції. Перший - це забезпечення умов і гарантій для виконання, в процесі економічного обміну, майнових зобов'язань /покриття боргів/, усіма суб'єктами, без винятку, за рахунок приведення усієї сукупності економічних законодавчих актів, норм, правил і механізмів до об'єктивно існуючих закономірностей відтворення економічних систем. Другий, - це покриття невиконаних зобов'язань одних суб'єктів господарювання виконаними зобов'язаннями інших суб'єктів. Один взяв гроші /майно/ не давши нічого навзамін /не повернувши грошей і не віддавши майна/, - інший відтворював майно, випустив і віддав продукцію /послуги/, а навзамін не отримав навіть того, що є частиною вартості створеної продукції, - заробітної плати /майна, яке за неї можна було б купити, якби вона виплочувалась/. Економіка - замкнена

система. Ніщо нікуди не дівається. Якщо "поділось" в одному місці, те "з'явилось" в іншому, на точно таку саму суму коштів.

В державі це виглядає як антагоністичні відносини двох груп населення, але необхідно розуміти, що ці відносини, через міжнародну торгівлю, національними рамками не обмежені. Першу групу людей можна було б назвати грабіжниками /досить яскраво і переконливо це робили класики марксизму-ленінізму/, другу - пограбованими, якби не одна суттєва обставина. Її зміст полягає в тому, що, якщо пограбований, добровільно і свідомо віддав своє майно грабіжнику, без будь-якого примусу, - то це уже й не злочин. Якщо Ви працюєте, але не отримуєте заробітної плати - це означає, що Ви добровільно віддали своє майно /яке Ви могли б придбати за цю зарплату/, комусь іншому. Кому? Тому, хто не виконує своїх зобов'язань по виробництву і реалізації продукції шляхом використання наявного майна. Державні органи управління /як і "економісти-теоретики"/ в даному випадку є лише посередниками, щитом для прикриття першої категорії людей /від другої/ теж свідомо і добровільно. Хто не платить зарплати? Держава. А хто це персонально? Коло замкнулось. "Кінців" немає. І проблема полягає не в їх пошуку, а в недопущенні сучасних ідіотичних економічних ситуацій в майбутньому.

Основа сучасної банківської "системи" - кредитно-фінансова діяльність. Про основне джерело кредитних ресурсів - депозити підприємств уже говорилось. Нагадаємо. Через дотримання існуючої методики обліку затрат, яка зобов'язує амортизаційні відрахування нараховувати не буквально, а "умовно", у підприємства "з'являються вільні кошти" про цільове призначення яких сучасна система обліку "мовчить". Тому ці кошти опиняються в руках банку, який приймає їх на чітко обумовлений період. Якщо на протязі цього періоду в іншого підприємства - клієнта даного банку, виникає потреба в коштах, - банк надає кредит. Різниця між ставкою кредиту і ставкою депозиту є "заробіток" банку. 3 кого береться

ця плата? 3 підприємств, інших суб'єктів господарської діяльності.

Уявіть ситуацію. До Вас прийшла людина і говорить слідуюче: "Давайте я візьму Вас на фінансове обслуговування. Відкривайте в мене рахунок. У Вас є вільні гроші - давайте мені, а якщо Вам вони виявляться потрібними - прийдете попросите, обгрунтуєте куди і нащо, то я Вам дам. І за це будете мені платити різницю між кредитною і депозитною ставкою. А то Ви ще чого доброго загубите свої гроші. В мене збережуться надійніше". Шо б Ви сказали на таку пропопозицію? Уявляю, як далеко Ви можете послати такого "благодійника". Але коли це саме банки роблять по великому рахунку з кожним із нас,- ми вважаємо це за благо і "сервіс". Вина в ситуації, що склалась, не працівників банку, а системи деформованих економічних уявлень, а, відповідно, і відносин. Банки виконують функцію переведення грошей? Так. Ось це і є уся їх робота і за цю роботу /послуги/ їм необхідно платити. А коштами банку повинні бути лише кошти, що належать працівникам банку.

Кредити і банки асоціюються в нашій уяві як щось цілісне і єдине. Хоча це зовсім не так. Скоріше так не повинно бути. Хіба гроші можна позичити лише в банку? Ні. Кредити, як об'єктивне явище економічного життя відмінити не можна. Але вони повинні існувати тоді, коли склалась нестандартна, екстремальна ситуація. Пожар, епідемія, потоп і т.п. Нормальній людині в нормальних економічних умовах кредит ні до чого. Ледачому, п'яниці кредит потрібен? Теж ні. Бо проп'є. Тоді для чого нам поголовна "кредитизація" населення? Вона є обов'язковою складовою того "ринку", до якого нас ведуть. Тому, що так на Заході? А Ви питали людей на Заході чи їм це полегшує життя? Розуміти зміст деформованих кредитних відносин і сліпо запозичати їх? Це всеодно, що розуміти, що таке СНІД і спеціально поширювати його в нас.

Позики існували і будуть існувати завжди. Але справа в тому, хто, кому, коли, чому і для чого позичає /надає кредит/.

Якщо керівник колективного підприємства надає комусь кредит, то чи нормально це? Моделюємо на прикладі побутової ситуації. Група близьких людей зібрала з кожного колективні гроші /для певної мети/. Та людина, що зібрала їх /керівник/, позичила ці гроші комусь іншому, без відома тих людей, кому належать ці гроші. Як би ці люди зреагували? Але майже кожна кредитна операція в сучасних умовах є копією вищенаведеної. Хочеш комусь позичати гроші /майно/, - позичай, але мої гроші не треба /ще й без мого відома/ позичати, я й сам можу це зробити.

Це відносини власності. Функції власності - розпорядження й користування нерозривні на побутовому рівні /на рівні наближеному до нормальних економічних відносин/, ми це прекрасно розуміємо. А раптово "тупіємо" взявши в руки підручник економічної теорії, або граючи в "гру", цікаво і фантастично придуману, яка називається - система сучасних економічних відносин на "виробництві". І точно так, як право власності персональне, так і кредит може надавати лише одна особа іншій. Це не суперечить тому, щоб сукупність персональних рішень була прийнята одночасно і з однаковою метою та дала в результаті колективний кредит. 3 питанням, - "Хто надає кредит?", визначились, лише окремі особи персонально, за рахунок наявного у них майна /грошей/.

Кому надається кредит? Відповідність між надавачем і отримувачем позики повинна бути обов'язковою. Не можемо ж ми позичати свої гроші якійсь аморфній групі людей типу "МММ", різних дутих трастів /будучи при повному розумі/? Потрібно знати, хто персонально бере на себе зобов'язання повернути позику. Тобто, одержувач кредиту також обов'язково конкретна особа /або якщо колектив, то кожен член колективу персонально бере на себе зобов'язання повернути частку колективного кредиту/. До речі, якщо країна бере кредит, то персональні боргові зобов'язання бере на себе не уряд, а кожен з жителів цієї країни. Уряди міняються, а громадяни залишаються.

Коли надається кредит? Як зазначалось, якщо реальні економічні умови, хоч в загальних рисах, відповідають реальним закономірностям економічного відтворення, тобто вони є нормальними, - потреби в кредиті в особи, що відповідально ставиться до свого майна, не може бути. Кожен сам персонально /індивідуально або в складі колективу/ користується своїм майном, виробляє продукцію, реалізує її, за рахунок виручки від реалізації. Формує амортизаційний фонд /цільові фінансові резерви/ і закупає необхідні йому ресурси /сам, або в складі чисельно обмеженого постійного колективу приймає персональні рішення щодо своєї частки в спільному майні по усіх наведених етапах його руху/. Потреба в кредиті може виникнути лише у випадку виключної неординарної ситуації.

До кого звернутись за позикою? Особа звертається до інших осіб, друзів, родичів, просто до інших людей. До речі, в наших, далеких від нормальних, економічних умовах, - всі в них перебувають, тому "ненормальність умов" і зараз не є аргументом для масової "кредитизації" підприємств, населення.

І останнє. Мета надання кредиту. Кредит надається однією особою іншій з метою допомогти їй, якщо вона втратила своє майно від незалежних від неї обставин. Тобто мета - допомогти людині. Тоді кредит є, якоюсь мірою, формою дарунку, взаємодопомоги між людьми, людяності. Якщо Ви позичаєте гроші близьким Вам людям Ви вимагаєте процент? Якщо даєте милостиню каліці, Ви з ним ведете мову про проценти? Що ж тоді таке "сплата банку процентів за кредит"? Коментарі зайві.

А якщо хтось комусь дає кредит з умовою повернення з відповідним "наваром", то маються на увазі слідуючі обставини. Перша особа не бажає допомогти другій, оскільки перша поверне своє майно повністю, і, крім того, отримає кошти від нього, по суті, на пустому місці, "не поворухнувши пальцем". Плата за ризик? Абсурд. Це відносне поняття. Всі, без винятку, ризикують. І кредитор, і боржник не менше. Проценти заробить

своєю "працею" друга особа, яка повернувши кредит і більшу частину заробленого приросту, знову ж залишається ні з чим. Мови про допомогу при таких відносинах не може бути. Хто дасть більший процент - той і отримає кредит. Типові відносини лихварства, здирництва і спекуляції, відносини експлуататора з експлуатованим.

І якщо директор /власник/ банку дає кредит, то нехай дає не за рахунок чужих грошей, а за рахунок власних, якщо він такий добрий благодійник, то нехай дає кредит безпроцентний. Нема дурних? То для чого створювати ілюзію /існують гори літератури/, що банківська /кредитна/ система робить всім велике благодійництвто, є, в існуючому вигляді, обов'язковим /!?/ елементом економіки і, що без неї всі давно вже попропадали б?

Кожен з нас, так чи інакше, докладає зусиль до відтворення майнового комплексу, причетний до грошового обігу, але по-різному. "Усі все розуміють" і всіх влаштовує існуючий стан /переконання автора/. Тобто, так як ми живемо, - це наш нормальний стан, стан якого ми заслуговуємо.

Бюджети і податки.

Бюджети існують на усіх рівнях суспільних об'єднань людей /влади/. І ситуацію, коли іноді під словом "бюджет" розуміють лише державний бюджет, не можна вважати нормальною. Орган влади будь-якого рівня має /повинен мати/ власний бюджет. Тобто маємо систему бюджетів із вертикальними та горизонтальними зв'язками. Функції бюджетів різних рівнів об'єднань людей відрізняються по своєму переліку, але є однаковими по своєму економічному змісту. Функції бюджету певного рівня визначаються економічними завданнями /функціями/, які виконує даний орган влади.

В науці існує уявлення, що бюджет позбавлений матеріального змісту, є лише грошовим фондом. Таке уявлення є примітивним і не відображає змісту реальних економічних процесів. Рух грошей завжди є зовнішнім проявом процесу відтворення майна в його матеріальній формі.

Бюджет складається з двох основних частин: надходження і витрати. Надходження є відображенням реалізованої продукції, а витрати, - відрахуваннями /амортизаційними/ на придбання матеріальних ресурсів. Відтворення якого ж майна відображає бюджет? Розглянемо це на прикладі державного бюджету, який, крім своїх прямих функцій, в значній мірі, монополізував функції бюджетів регіональних і місцевих рівнів влади, про що свідчать асигнування з державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів.

Формується державний бюджет за рахунок різних джерел, які мають різні назви, але усі їх можна узагальнити під назвою "податки" /прямі й непрямі, приховані, побічні та ін./. Усі ми, в тій чи іншій формі, усвідомлено або й ні, приймаємо участь в формуванні державного бюджету. Механізм сплати податків надзвичайно заплутаний і завуальований. Той об'єктивно існуючий факт, що кожен сплочує усі види податків, які існують, ми бачимо лише як "вершину айсберга", - податок на

заробітну плату. Це єдиний вид податку, який держава збирає з кожного з найманих працівників "легально".

Оскільки, податок є платою людини органам влади за ті послуги, які отримує від них, вона повинна отримати т.зв. "заробітну плату" повністю, і потім уже, цілком усвідомлюючи. за що вона платить, заплатити податок. Реалії полягають в тому, що людина цього добровільно не робить, грошей цих "в руках не тримає", податок відраховується "автоматично" з підприємства. Виходить, що і послути від влади ми отримуємо також "автоматично". Необхідна одномірність. Якщо так можна робити і це є правильний механізм, то чому б із зарплати не робити за нас відрахування за усе інше, що ми купляємо /ми ж державні послуги купляємо, хіба ні?/. Нехай, по аналогії, з нас відраховують за житло, їжу, одяг і т.п. на рівні підприємства і надають ці продукти і послуги так само "автоматично", як і послуги органів управління. "Комунізм"? Але такий самий "комуністичний" принцип стягування податків і повернення їх існує і в так любій нам /складається враження/ капіталістичній "ринковій економіці" з її декларативним "пріоритетом прав людини".

Те, що в обліку податки повинні відображатись як частина затрат, - сумніву не підлягає. Ми ж отримуємо назад свої податки /гроші/ не тільки у вигляді напівміфічних і чітко не окреслених послуг, а й у вигляді грошей /пенсії, соціальна допомога.../. Тобто, маємо те ж, що і з банківською системою. Віддаємо гроші, а назад отримуємо незрозуміло що /або нічого/ і частину своїх грошей. За цією частиною повернених грошей нічого іншого, крім нашого власного майна не існує. Тобто, передбачається, що наші гроші, будучи в держави збережуться краще ніж у нас. Людина, кожен з нас, є ненадійим суб'єктом, ми можемо свої гроші потратити "не туди куди треба", а держава надійно їх збереже для нашого ж блага, держава є тим суб'єктом, де існує персональна відповідальність за збереження /для чого?/ наших грошей. Цілковитий абсурд. Але це саме та

логіка, на якій базується сучасна економічна наука і практика. Це наші реалії.

Якщо на суму коштів по усіх грошових виплатах, що отримує населення, зменшити об'єм стягуваних з нього податків /нехай люди самі розпоряджаються своїми грошима/, то залишається певна кількість коштів, які держава стягує і повертає назад як послуги. Цими коштами держава користується при "виробництві" тих послуг, які нам необхідні /які ми замовили обравши когось?/. Відповідно існує майно державної власності. Це майно, в існуючому вигляді, поділяється на три групи:

а/ майно в користуванні /власності?/ людей, що безпосередньо здійснюють функції державного управління /координації/;

б/ майно в користуванні /власності?/ підприємств, що не є управлінськими, але виробляють продукцію /послуги/ для потреб усього населення країни /цю продукцію неможливо поділити/, - охорона країни, фундаментальна наука, дослідження космосу і т.п.;

в/ майно, що перебуває в користуванні /власності?/ тих державних підприємств і установ, що виробляють продукцію /надають послуги/ не для усього населення країни, а для якоїсь його /іноді незначної/ частини.

І існуюча ситуація, коли державне підприємство сплочує державний податок /саме собі/ є цілковитим ідіотизмом, який пояснення не має. Коли підприємство регіональної або муніципальної власності це робить, - то інша справа. Перебування третьої групи майна в "державній власності" є непорозумінням, по суті, про "власність", як таку, в даному випадку говорити не можна, справа полягає лише в назві та в формі контролю за діяльністю. Тоді для чого цей самообман?

Перша і друга групи майна є дійсно тим майном, створені з допомогою якого продукти і послуги повинні сплочуватись нами у вигляді податків. Але необхідне чітке розмежування.

Громадянин повинен чітко знати скільки він заплатив органам державного управління і скільки організаціям, які надають послуги усім /в т.ч. органам управління/, тобто кожному персонально і між усіма рівномірно. Відповідно, повинен бути перелік послуг /і цін на них/, які надає орган управління і, відповідно, надає сукупність підприємств державного призначення. Ці послуги повинні бути сформовані, як пакет замовлень "знизу доверху", по аналогії з виборчою системою, більшістю населення. Якщо ми більшістю голосів послуги не замовляли, то не треба нам їх давати. "Насильного щастя" нікому не потрібно.

Питання власності. Власність - відношення до майна персональне, вона суміщає воєдино функції розпорядження і користування. Якщо вживати термін "державна власність", то що можна мати на увазі? Те, що кожен з нас є співвласником усього державного майна? Як це оформлено документально /дія приватизаційних паперів поширюється не на усе "державне" майно/? Якщо людина емігрує з держави, вона що, отримує частину майна держави, що належить їй? Це перше. Друге, - як здійснюється персональне використання кожним своєї "державноі" власності? Цього ж немає. Використовують це майно працівники державних установ і підприємств. Хто використовує, той і повинен розпоряджатись /якоюсь мірою "напівлегально" це так і є/. Необхідно узаконити це. Дала тобі держава /ми всі/ офіс /палац/, техніку, транспорт, заробітну плату та ін., будь-ласка, нехай це буде твоєю персональною індивідуальною власністю /легально/, давай нам управлінські послуги, а ми будемо в тебе купляти їх /через податки/ по певних цінах. Звичайні товарно-грошові, економічні відносини. Думка з давньоіндійського трактату "Артхашастра" про те, що податки - це є плата народу цареві за те, що він ним управляє, організує захист і порядок, не перестає бути актуальною досьогодні. Державної /як і регіональної, муніципальної, комунальної і т.п./ власності не може бути, можуть бути лише

групи людей, які з допомогою свого власного майна виконують, за певну плату, державні функції /управління, захисту та ін./. Чим краще ці люди виконують свої функції /більше порядку в державі через свободу особи/ з меншими затратами, - тим багатші вони персонально.

"Суспільні фонди споживання" і "соціального захисту", яких частково торкались, є цілковитим непорозумінням. Якщо ми через державу оплочуємо послуги медицини, освіти і т.п., то чому ми не можемо робити це напряму? Для чого створення штучних перешкод, невже сучасна людина настільки тупа й безпорадна, що не може оплочувати сама свої потреби? Крім того, ці штучні "ігри" значно уповільнюють рух коштів /ускладнюють економічні відносини/, а, відповідно, уповільнюють економічний розвиток суспільства /кожного з нас/, є одним із суттєвих елементів т.зв. "економічних труднощів".

Те, що зараз, з економічної точки зору, держава створює "ножниці", невиплатою заробітної плати та посиленням податкового пресингу, з однієї сторони, і введенням платності усіх послуг з другої сторони /потрібно два рази платити за одне і те ж саме/ інакше як агонією існуючої економічної системи /а з нею усіх інших систем суспільства/ назвати не можна. Так, можна мовчати, "не помічати" економічних реалій, не намагатись їх зрозуміти й пояснити. Але хіба страусина політика "ховання голови в пісок" вигідна хоч одній суспільній групі? Переконаний, що ні.

Система пенсійного забезпечення - питання розподільчих відносин в чисельно обмежених, первинних об'єднаннях людей, яке держава перетворила на питання державної політики, в її деформованому розумінні. Економічна політика - це не система вилучення й надання коштів, а встановлення, контроль і коригування правил обміну майном між окремими людьми та їх первинними об'єднаннями. Де існує обгрунтування системи, згідно якої я /працездатний/ повинен сплочувати кошти в

державний пенсійний фонд /взагалі про особу мови навіть і немає, це робить підприємство за мене/, з якого моїм батькам платять мої гроші - пенсію? Якесь логічне пояснення цьому існує? Економічна теорія обгрунтовує цей механізм? Ні. А повинна обгрунтувати, оскільки, якщо цього немає, то з філософської і з моральної точки зору, існування цього механізму виявляється "протизаконним". Я повинен знати, скільки, чому і як я повинен платити пенсію своім батькам /мені будуть платити мої діти/, повинні існувати певні правила і закони.

Якщо батьки живуть далеко, то чому? Якою "економічною необхідністю" можна пояснити проживання членів родини на відстані, якщо права людини, їх пріоритет у нас, здається, є домінуючими? Якщо батьки так "виховали" дітей, що ті виросли дегенератами, алкоголіками, злочинцями і т.п., то це не означає, що пенсіонери повинні померти з голоду, оточуючі /а не держава/ повинні забезпечити їм якийсь мінімальний рівень прожиття. Тобто батьки, виховуючи своїх дітей, повинні усвідомлювати реальні економічні результати цього процесу, для себе ж. Так було, давно, на жаль. У цьому і криються економічні основи нашої моралі, у якій взаємна повага батьків і дітей є наріжним каменем. Чому, замість "взаємообпльовування", наші шановні комуністи, як і шановні демократи, і одні, і другі борці за порядок, справедливість і мораль говорять не про ці, і їм подібні, конкретні питання?

Якщо людина використовує своє майно /працює/ для забезпечення себе, своїх дітей і своїх батьків, то результати напевно будуть кращі, ніж при "праці" на анонімних батьків і на анонімних дітей /державна допомога на дітей/. Щоб впевнитись в цьому, необхідно не голослівна вищенаведена аргументація, а математично обгрунтовані наукові дослідження? То чому ми їх не проводимо, щоб дати відповідь "да" або "ні"? Це один аспект економічного змісту "фондів соціального забезпечення". Інший полягає у вилученні коштів з економічного обороту, - з кожного

у центральний пенсійний фонд, звідти назад і навіть, якщо припустити, що вони там не "губляться", - це очевидна затримка відтворення майна. Штучно створена "економічна трудність".

Цікаве поняття "бюджетний дефіцит". Не торкаємось зовнішньо-економічної діяльності, яка будується по тих же принципах, що і внутрідержавна.

Теоретики вже навіть "дописались" до того, що визначають бюджетний дефіцит як позитивне явище /?!/. Якщо Ви комусь щось винні, це добре? Бюджет формується за рахунок податків з громадян. І якщо витрати перевищують надходження, значить бюджетний дефіцит - це борг держави перед народом, тобто перед кожним з нас. Чому єдиним шляхом вирішення ціеї проблеми вважається, як правило, збільшення податків? Бюджетні асигнування, дотації, кредити /у вигляді подарунків/ - це взагалі непорозуміння, яке пояснення не може мати. Питань багато, відповідей мало.

Питання "стягування" /добровільної сплати/ податків стало настільки "високомудрим", що і говорити про нього якось аж незручно. Тут і "додаткова вартість" і "акцизи" і "з продаж" і т.п. Заплутано настільки надійно, "освячено" /але не пояснено!/ економічною теорією, що сама суть, предмет питання зник. А суть зводиться до кількох простих питань.

Перше, - яке призначення податків? Розглянемо на прикладі держави, хоча кожне проміжне об'єднання людей /область, район і т.п./ є "мінідержавою" і повинно виходити в питаннях бюджету і податків з тих же принципів, що і держава. Податки є платою кожного громадянина ціеї держави органам управління держави / в інтересах відтворення їх майна/ за управлінсько-координаційні послуги, які вони надають.

Друге - кількість податків. Прийнято вважати, що чим менша кількість податків, тим краще. Якщо призначення податків чітко визначене, то чи не здається дивним, що вони розглядаються не як абсолютна, а як відносна величина, якою держава може крутити "як циган сонцем"? Більша кількість,

менша кількість. Хіба це серйозно? Повинна бути конкретно необхідна кількість, що визначається економічними законами /законами відтворення майна/. Тоді і буде добровільна сплата податків, а не їх сучасне "добровільно-примусове стягування". Оскільки призначення коштів отриманих за рахунок податків /бюджетних надходжень/ повинно бути чітко визначеним, то і податки повинні бути цільовими. Зробити їх такими можливо через розподіл централізованих послуг на управлінські та інші. Відповідно можуть існувати: податок на утримання органів державного управління, податок на фундаментальну науку, на оборону, на космос і т.п. Кожен повинен розуміти, як повертаються йому кошти, сплачені у вигляді податків, без цього податкова дисципліна, - пустий звук. Механізм використання бюджетних /податкових/ коштів повинен передбачати контроль. Перший вид контролю, - "гласність", другий, - контроль за державними витратами регіональними органами самоуправління.

Третє, - об'єкт оподаткування. Сучасна система, що для всіх очевидно, - це подвійне, потрійне і т.д. оподаткування. Логіки в цьому нуль. Літератури по цьому питанню достатньо. Вихідні принципи. Хто є суб'єктом власності? Окрема людина. Хто займається відтворенням майна? Окрема людина. В чому полягає економічна свобода особи? В праві розпоряджатись тим майном, що є в користуванні і користуватись тим майном, яким вона розпоряджається. Хто користується послугами державних органів управління? Все населення /кожен/. Тому і податки кожен повинен сплочувати індивідуально. Крім майна окремої людини не може бути інших об'єктів оподаткування. Якщо майно людини використовується колективно з іншими, то є визначена частка особи в колективному /майні, виручці, амортизаційному фонді.../, кожен має персональний рахунок.

Четверте - вихідна база оподаткування. Оскільки усі громадяни в рівній мірі користуються "послугами" державних органів управління, то здається логічним "комуністичний"

принцип рівності об'ємів плати. Адже в системі, яка передбачає гарантії економічної свободи особи, економічну стабільність і рівновагу, в усіх громадян існують однакові права і можливості по забезпеченню свого економічнтого добробуту. Але і "стимулюючої ролі" податків відкидати не можна. Якщо одна особа, порівняно з іншою, має більший обсяг майна, то в держави "більше клопоту" з охороною, регулюванням обмінів і т.п. майна першої особи, тобто з першою особою. Водночас, необхідно враховувати, що джерелом майбутнього, новоствореного майна є лише наявне майно, і ніщо інше. Тому визначення майна в якості вихідної бази оподаткування, незалежно від його кількості у власності особи, є єдино виправданим і справедливим.

Майно, як наводилось вище, існує в процесі відтворення в кількох формах. Основні з них: ресурси, продукція, виручка, амортизація. І який би із цих чотирьох видів ми не взяли, - він буде відображати те натуральне майно, яке є у власності особи. При наявності впорядкованих систем обліку і грошового обігу /лише готівковий або лише безготівковий/, сукупність усіх наведених видів майна особи є оптимальною вихідною базою оподаткування. В сучасних умовах основним об'єктом оподаткування є гроші /доход, прибуток.../. В умовах невпорядкованої економічної системи /типу існуючої/, такий підхід буквально "штовхає" на різноманітні зловживання і порушення в цьому питанні. Навіть якщо 50 % населення взяти в штат "податкової поліції" /до чого здається йде/ - це справі не допоможе. На перший /перехідний до чогось кращого/ період, об'єктом оподаткування повинно бути майно в його натурально-вартісному вигляді. Його "сховати" куди важче, ніж гроші. Диференціація майна по його окремих видах, в процесі оподаткування, неприпустима. Людина сама вирішує /прислухаючись до наукових рекомендацій/, яким видом діяльності займатись і, відповідно, якими видами майна володіти. Змушувати особу через податковий механізм /а тим

більше через нормативи амортизаційних відрахувань/ володіти якимись певними видами майна, - порушення прав економічної свободи особи.

І п'ята суттєва обставина, - ставки податку. Вони визначаються обсягом і переліком послуг, що надаються органами управління населенню, а, відповідно, і переліком майна, яке необхідне для їх створення /виробництва/. Перелік послуг і відповідного майна повинен бути "гласним", конкретним, затвердженим і контрольованим законодавчим органом відповідного рівня влади. Обсяг необхідної /нормативної/ "плати" необхідно співставити з обсягом майна громадян, в результаті чого з'явиться процент оподаткування /ставка податку на майно громадян/. І чим стабільнішою буде ця ставка, тим краще. Такий механізм визначення ставки податку повинен існувати на усіх рівнях суспільних об'єднань людей, від первинного до держави. Ставки податків повинні бути єдиними для усіх громадян даного об'єднання. Будь-які винятки, пільги, знижки і т.п. є порушенням прав особи, її дискримінацією і приниженням.

Між однорівневими органами влади повинна існувати економічна "здорова" конкуренція. Автор виходить із власних уявлень про структуру суспільної системи /див.вище/. Керівник району, який за меншу суму податкових надходжень в бюджет району /за рахунок районного податку/, порівняно з іншими районами області, краще організує економічне життя /зв'язки обміну/ в районі, безумовно, має більше шансів бути обраним на наступних виборах керівником області, ніж інші керівники районів. І так на усіх рівнях.

На певний перехідний період /якщо такий колись буде/, при

відсутності чітко налагодженого обліку й грошового обігу /як зараз/, можливі більш примітивні й жорсткі способи встановлення рівня податкових ставок. Якщо в формуванні рівнів суспільного самоуправління прийняти математичний підхід і в основу покласти певне число, то можна встановити

один вид податку і єдину для усіх громадян держави /без винятку/ ставку податку. Припустимо, що ставка податку - 10 % від вартості майна громадянина /середньорічної або на певну дату/. Отримана сума податкових надходжень розподіляється між різними рівнями влади пропорційно. Тобто використовуємо, дискутуємий в літературі, норматив бюджетної забезпеченості. Якщо маємо 10 рівнів об'єднань /і рівнів органів влади/, то зібрана сума ділиться на 10. Або, по-іншому, громадянин плотить по 1 % від вартості свого майна кожному рівню органів управління. Отримуємо відносно справедливий механізм оподаткування, формування і використання бюджетів. І районний керівник, і президент країни мають однакову суму коштів для виконання своїх функцій, - в розрахунку на одного громадянина. Вищий рівень влади - більший об'єм обов'язків і адекватно більший об'єм податкових надходжень.

Повинна бути однозначність і конкретність. Якщо орган влади отримає в свій бюджет конкретну суму податкових надходжень, а конкретної віддачі немає /або вона незрозуміла/, то це повинно розглядатись як крадіжка. Якщо громадянин живе в державі, користується послугами органів влади /армія його охороняє, пишуться закони, діють суди і т.п./, але не сплочує податків, то це повинно розглядатись не як "ухиляння", а також як крадіжка, з відповідними наслідками.

Хочемо ми цього? Немає ніяких ознак. А раз так, то не потрібно проголошувати "гнівних" промов з високих трибун, не треба обманювати себе та інших.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: