Психофізіологічні ідеї Р. Декарта

Рене Декарт (1596-1650 рр.)розглядав психіку у протиставленні тіла та всього матеріального світу. Психіка – внутрішній світ людини, що відкритий для самоспостереження, має особливе (духовне) буття.

Тіло розумів як автомат-систему, що організується

за законами механіки. Декарт показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму – його взаємодія з іншими зовнішніми тілами – не потребує душі як принципу організації. Воно є протилежною субстанцією. Душа також є субстанцією, тобто особливою сутністю. Вона складається із непротяжних явищ свідомості – „думок”.

Під словом мислення розумів все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо саме собою; і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також відчувати теж саме, що і думати. Отже, до мислення віднесені не тільки традиційні інтелектуальні процеси (розум), але й відчуття, почуття, уявлення – все, що усвідомлюється. Тим самим існуючий поділ душі на різні форми (раціональну, сенситивну (відчуваючу), рухливу, рослинну) – відхилявся. Єдність душі досягалась за рахунок свідомості, в якій всі психічні феномени рівні.

Відомий вислів „Я мислю – значить я живу” відображав погляд Декарта на те, що існує мислячий суб’єкт. Вважав, що несвідомих форм душевної діяльності не існує. Мати уявлення чи почуття та усвідомлювати їх в якості змісту думки – одне і теж. Оскільки мислення – єдиний атрибут душі, яка завжди мислить. Для неї перестати мислити – значить перестати існувати.

Розглядав питання про якості душі в одному із своїх головних психологічних творів „Пристрасті душі” та поділив їх на 2 розряди:

1) активні, діяльні стани;

2) пристрасні стани – це всі види сприймань чи знань, що зустрічаються в людині, і часто не сама наша душа робить їх саме такими, а отримує їх завжди від речей, що їх представляють.

Отже, не дивлячись на свою субстанціональність, душа визначається (детермінується) не тільки власною активністю суб’єкта, але й впливом зовнішніх речей на „машину тіла”.

Дуалізм Декарта проявляється як у вченні про те, що душа і тіло – самостійні субстанції, так і в розподілі душевних актів на 2 групи: діяльні та страждальні.

Декарт дав раціоналістичне вчення про пристрасті, які визначав як сприймання, чи почуття, та душевні рухи, особливо пов’язані з душею. Природа пристрастей подвійна: вона включає тілесний контакт та думку про предмет. Тілесний початок надає пристрастям довільного характеру, а зв’язок з думкою дозволяє керувати ними та виховувати пристрасті.

Єдиною причиною пристрастей є рух тваринних духів, під впливом якого у тілі відбуваються великі фізіологічні зміни. У зв’язку з цим Декарт велику увагу приділяє психофізіології почуттів, описує тілесні прояви, фізіологічні компоненти пристрастей (зміна пульсу, дихання).

Розрізняє також первинні та вторинні пристрасті. Первинні з’являються у душі при її єднанні з тілом: подив, бажання, любов, ненависть, радість, печаль. Їх призначення – сигналізувати душі, що корисно для тіла, а що ні. Вони залучають нас до істинних благ, якщо виникають на істинній основі та вдосконалюються нас. Всі інші пристрасті є видами первинних та утворюються при житті.

Джерела пристрастей різноманітні, але головним є вплив зовнішніх предметів. Почуття предметні – головна особливість.

Декарт впевнений в необмежених можливостях людини виховання своїх пристрастей: ”люди навіть із слабкою душею могли б набути необмеженої влади над своїми пристрастями, якщо б доклали достатньо старань, щоб їх дисциплінувати та керувати ними”. Але, зауважує, що на пристрасть не можна подіяти безпосередньо: недостатньо одного бажання для того, щоб викликати в себе хоробрість чи знищити страх.

Засобами в боротьбі з небажаними пристрастями є розум і воля. Від розуму залежить знання життя, на якому базується оцінка предметів для нас, а від волі – можливість відокремити думку про предмет від руху тваринних духів, що виникли від цього предмету, і пов’язати їх з іншою думкою про нього. Воля може не підкорятися пристрасті і не допускати руху, до яких пристрасть готує тіло.

Наприклад, якщо гнів заставляє підняти руку, щоб вдарити, воля може її стримати; якщо страх побуджує ноги бігти, воля може їх стримати.

До найбільших відкриттів ХУІІ ст. відноситься відкриття рефлекторної природи поведінки та відкриття механізму кровообігу Гравієм. Механізм кровообігу відносився до внутрішньо органічних функціональних систем, а механізм Декарта був поширений на взаємодією живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки.

Декарт виходив із того, що взаємодія організмів з оточуючими тілами опосередковано нервовою машиною, що складається із мозку як центру та нервових „трубок”, що відходять радіусами від нього. Нервовий імпульс уявляється як дещо близьке до складу та способу дії – до процесу переміщення крові по судинах. Найбільш легкі та рухливі частини крові, відфільтровуючись від останніх, піднімаються, відповідно загальним правилам механіки, до мозку. Потоки цих частин Декарт назвав старовинним терміном „тваринні духи”. Рефлекс означає відображення. Під ним Декарт розуміє відображення „тваринних духів” від мозку до м’язів за аналогією відображення світлового променя.

Згідно Декартової схеми, зовнішні предмети діють на периферичні закінчення, що розміщенні в середині „трубок” нервових „ниток”, останні, натягуючись, відкривають клапани отворів, що йдуть від мозку до нервів, по каналах яких „тваринні духи” прямують у відповідні м’язи, які в результаті розширюються

(надуваються).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: